Баришник дур-зіллям

Частина IV: Автор перепрошує у читачів; Лауреат складає свою епітафію

Аби уникнути закидів з боку певних важкодумів-мудрагелів, любителів старожитностей, що в цій своїй довгій історії він дозволив собі обійтися з Кліо, цією музою літописців, легковажніше, ніж це будь-коли собі дозволяв капітан Джон Сміт, Автор тут зарання подає, для більшої певності, три випробувані часом відповіді на них, викладені в порядку спадання їхньої значущості. Насамперед треба пам'ятати, як завважив сам Берлінґейм, що всі ми, у більшій чи меншій мірі, із плином життя вигадуємо наше минуле так, як це нам диктують Примха й Інтерес; події минулих часів — це глина в теперішньому менті, із котрої, хочемо ми того чи ні, мусимо ліпити щось своє. Отак Буття і робить з усіх нас Позитивістів. Ба більше, Кліо й так була вже добряче попсованою і лукавою хвойдою, коли Автор її надибав; і потрібен відточений казуїст у справах з такими, як вона, щоб відрізнити спокусника від спокушеного. Але якщо, попри все, перед Судом Громадської Думки його все ж таки звинуватять у вчиненні ґвалту над тією мізерною чеснотою, на яку та блудниця могла б ще заявить свої права, то тоді Автор із задоволенням долучається до того найпринаднішого гурту, який тільки можна уявити, до своїх побратимів-розпусників, до чиїх лав належать найшляхетніші поети, прозаїки й політики; бути засудженим у такому суді, коротше кажучи, за таким звинуваченням, робить честь митцю і його творінню — за своїм масштабом це приблизно як бути обраним до Index Librorum Prohibitorum[105] або зазнати утисків з боку цензури й захисників моралі.

Це те, що стосується суперництва Факту й Уяви, яким художник, подібно до губернатора Ніколсона, може цілком безкарно і законно знехтувати. Одначе коли обвинувачення позивачів стосуються радше питань форми, аніж змісту, то тоді вони становлять дилему, якої мало кому з оповідачів вдається уникнути безкровно. Саме таким і є теперішнє становище, у якому опинився Автор, як про те може судити той, хто це читає.

Історію Ебенезера Кука розказано; закони Драми вимагають лише, щоб він пристав на умови Джоан Тоуст, а ті різноманітні наслідки, які це за собою тягне, цілком зрозумілі й так. Усе інше — то антиклімакс: сходи, що ведуть його вгору до покоїв молодих, заразом провадять його вниз крутим схилом до dénouement[106]. Що ж до історії взагалі, то там є ще багато чого — усе це спирається на вбогі факти й міцну уяву, так що Автор мусить ризикнути і cornadas[107], аби поновити її, вірячи в те, що Читач досить зацікавлений у тому, як склалася надалі доля близнюків, їхнього вихователя, Бертрана Бертона, Слая і Скеррі та решти, щоб вдовольнити цю Цікавість за рахунок Форми…

Упевненість Ендрю Кука (про яку він висловлювався безліч разів упродовж того вечора, коли вони розпивали те барильце рому, і потім під час весільного сніданку), що сонце назавжди зайшло над їхніми бідами та відтоді зійде і світитиме не тільки над щасливою і заможною родиною, але й над більш щасливою і шляхетною Провінцією — на жаль! — історією повністю аж ніяк не підтвердилася. І справді, за винятком хіба що бондаря Вільяма Сміта і капітана Мітчелла, торговця опієм, які зникли зі сцени Кліо невдовзі після цього, так що про них нічого не чутно аж до сьогодні, не можна було б сказати, що життя будь-кого з персонажів склалося якось по-особливому благодатно, так, щоб це вирізняло їх з-поміж решти; декотрі, правда, вели доволі безтурботне життя, але в решти воно, більшою чи меншою мірою, обернулося на гірше, а дехто навіть зазнав дочасного кінця.

Тому Тейло, наприклад, огрядному гендляру слугами за договором про найм, дали свободу, відпустивши з Молдену одразу ж по тому, як він пообіцяв не висувати звинувачень проти Макевоя; можна було б сподіватися, що цей досвід приведе його до менш огидного заняття, але вже за тиждень він знову торгував відшкодівниками по всьому округу Телбот, і за декілька років по тому його на острові Тілгмена задушив один з тих, у кого він вклав свої гроші, — один здоровенний шотландець, котрий мав Макевоєву пристрасть до свободи, але не був таким винахідливим, як він. Не більше пощастило і Бенджаміну Спердансу, «чоловіку, якому не було чого втрачати»: Ендрю відшукав його у в'язниці в Аннаполісі, де він відбував термін за дрібну крадіжку, і повернув на колишню посаду управителя тютюновими полями на мисі Кука, але бурлацьке життя і розпач так його виснажили, що вже наступної зими пропасниця одібрала в нього ту останню річ, яку він до того ще не втратив.

Про полковника Роботема, який заслаб на схожу недугу у квітні 1698 року, можна було б сказати, що Життя відпустило йому вдосталь років і більше нічого не винне; але ж хто не шкодуватиме про те, що його мандрівка скінчилася… ні, не ганьбою, яка, набувши довершеної форми, може бути так само живодайною, як і успіх, а соромом? Співучасник революційних подій '89 року і член ради Меріленду при двох королівських губернаторах, він і чотири інших політичних діячі, що також вміли прогнутися там, де треба, 1696 року втекли, як боягузи, до Англії, коли Ніколсон відкрив справу проти їхнього колишнього провідника. На додачу до цього приниження слід сказати, що Люсі так ніколи і не знайшла собі чоловіка. Її дитя, дівчинка, народилося, як і було зачато, поза шлюбом, і його виховала в маєтку полковника його вдова. Сама ж Люсі зовсім пустилася берега пристойності: кинувши свою дитину, вона відкрито стала жити в Порт-Табакко як коханка свого спокусника, велебного містера Табмена, поки цього джентльмена і його колегу, велебного Переґріна Коні, у 1698 році не усунув від виконання їхніх обов'язків єпископ, звинувативши у пияцтві, азартних іграх і двоженстві. Про її життя потім нічого напевно не відомо, але ходили неприємні чутки про одну молоду проститутку в таверні Рассексів (частині маєтку Роксанни, що її Мері Манґамморі викупила і де порядкувала разом із Гарві Рассексом), яка зажила певної слави межи звіроловів нижнього Дорсету через «Ведмедицю на дупці» — може, то була веснянкувата Велика Ведмедиця?

Принаймні полковник був позбавлений клопотів, пов'язаних зі скасуванням другого шлюбу своєї доньки, оскільки вона стала вдовою раніше, ніж матір'ю. Бідолашний Бертран після тієї останньої години, яку він провів з Ебенезером, коли свідомість його трохи прояснилася, впав спочатку у тривалу гарячку, під час якої він, марячи, був об'єктом поклоніння «доброго святого Дрейкпекера», видавав себе за Поета-лауреата на острові Брендона та розквітчував цілі гареми Бетсі Бердсел і Люсі Роботем; потім впав у непритомний стан, із якого Берлінґейм і лікар марно намагалися його пробудити, і три дні по тому помер у своєму ліжку в Молдені. Ебенезер був дуже засмучений цією смертю, і не тільки тому, що він до певної міри відчував за це свою відповідальність, а й тому, що всім серцем щиро прив'язався до свого «радника» через ті важкі випробовування, які їм довелося пережити разом; одначе так само, як скарлатина може вилікувати людину від меланхолії, втрату Бертрана затьмарила набагато болісніша втрата, що йшла за нею слідом: Джоан Тоуст, як усі й очікували, спочила навіки, перш ніж рік встиг добігти кінця — у ніч на друге листопада 1695 року, якщо вже бути точним, проте звели її в могилу не опій і не пранці. Якби не вони, вона б, безперечно, вижила; вони підкосили її і відняли сили, але останнього смертельного удару — і це був один з тих проявів жорстокої іронії долі, що раніше змусила поета назвати Життя безсоромним драматургом — їй завдало народження дитини! Отже, слухайте цю історію:

Після того пам'ятного вечора, який повернув мис Кука Ебенезеру (і на цьому можна було б поставити крапку, бо сюжет вичерпався), відбувся загальний вихід з Молдену. Губернатор Ніколсон, сер Томас Лоуренс, Вільям Сміт і Річард Совтер відплили до Енн-Арундел-Тауна наступного дня, а посполите рушення вирушило у своїх справах, кожний своїм шляхом; Берлінґейм якийсь час зволікав, поки ще міг щось зробити для Бертрана, а потім один вирушив зі своїм ризикованим посольством на острів Бладсворт, пообіцявши повернутися весною й укласти шлюб з Анною, на який її батько дав згоду. Джон Макевой і Генрієтта, яких Ендрю також поблагословив, невдовзі після цього одружилися, влаштувавши весілля в Молдені (на радість парижанці з кухні, яка пустила сльозу) і відплили до Англії, тільки-но суд затвердив право на спадщину на підставі заповіту сера Гаррі; ба більше, усупереч загальним очікуванням, Роксанна також поїхала з ними, чи то через те, що її давнє кохання до Ендрю так і не спромоглося взяти гору над образою, чи то через те, що вона вважала себе вже надто старою, щоб брати на себе нові зобов'язання, чи через те, що зазнала надто глибоких душевних ран від співжиття з грубим мірошником, або ж на те була ще якась, менш очевидна причина — це невідомо. Ендрю поїхав слідом за ними, залишивши опікуватися Молденом свого сина і Бена Сперданса, і близнюки тішили себе думкою, що Роксанна, зрештою, таки збирається вийти заміж за їхнього батька, але не раніш, ніж відплатить йому його ж таки монетою. Одначе, якщо Ендрю і тішив себе надіями здобути її серце облогою, то вони так ніколи й не справдилися: завдяки доходам зі свого маєтку вона змогла вирушити в подорож Європою разом з донькою і зятем. Макевой заходився було вивчати музику в самого Лотті у Венеції, але, вочевидь, втратив інтерес до композиції; дітей у них з Генрієттою не було, і вони вели безтурботне життя аж до вересня 1715 року, коли разом з Роксанною і ще п'ятдесятьма іншими душами вирушили на борту корабля «Далдун» з Пірея до Кадіса, і відтоді про них уже ніколи нічого більше не чули.

Отже, до весни всі, окрім близнюків і Джоан Тоуст, виїхали, і життя в Молдені пішло своїм розміреним трибом. Ебенезер і справді підчепив хворобу від дружини, але йому вдавалося тримати її в шорах за допомогою певних трав та інших аптекарських засобів, які йому постачав Берлінґейм, тож деякий час він відчув хіба що деякі незручності; а вже після перших двох тижнів здоров'я Джоан стало надто слабким, щоб вона могла дозволити собі фізичні стосунки зі своїм чоловіком. Усі троє здебільшого присвячували час читанню, музикуванню та іншим шляхетним заняттям. Близнюки стали так само близькими, як і колись були в Сент-Джайлзі, із тією тільки різницею, що цей їхній зв'язок був небагатослівний; на ті темні, неприйнятні для суспільства аспекти їхньої прив'язаності, які так стривожили їх у нещодавньому минулому, не звертали уваги, наче їх ніколи і не було; і справді, простий свідок їхнього теперішнього життя міг би виснувати, що це все було лише витвором Берлінґеймової уяви, але більш проникливий спостерігач, або, якщо хочете, цинічний, здивовано скинув би бровою на те, із яким задоволенням Ебенезер зізнався у своїх недавніх сумнівах стосовно добрих намірів Генрі, і на той запал, із яким він тепер стверджував, що Берлінґейм «більше, ніж просто друг; більше, ніж майбутній зять: він мій брат, Анно, — так, і був ним від самого початку!». І хіба не посміхнувся б той цинік, побачивши, із якою сором'язливою відданістю Анна доглядає нездужалу Джоан, котрій вона щоранку допомагала вмитися і вдягтися?

Минуло весняне рівнодення. У квітні, залишаючись вірним своєму слову, у Молдені, в зачісці та вбранні справдешнього агатчвупса, з'явився Берлінґейм, який ознаймив, що завдяки разючій дії Чарівного Баклажана (котрого він, через непідхожу пору року замінив на індіянського довгастого гарбуза) його виправа значною мірою досягла успіху: він, поза сумнівом, щиро полюбив свою нововіднайдену родину, і на нього справили велике враження Куассапелаг і здібності, що виказав Дрепакка, стосунки між якими, додав він, значно погіршилися, що дуже втішало. Він був переконаний, що зможе взяти над ними гору, але щодо брата, то тут у нього не було такої впевненості: Коханкоупретс, який прагнув крові, мав перевагу — бронзовий колір шкіри, і клопіт, пов'язаний із тим, щоб його усунути, ускладнювався тим, що Берлінґейм дуже його полюбив. Отож, як сказав насамкінець Генрі, у нього там залишилися справи, які треба залагодити; він посіяв зерна розбрату, але, одружившись з Анною, він буде змушений повернутися на острів на все літо, щоб зростити ці зерна як слід.

Його поява порушила мирний плин життя в Молдені. З наближенням весни Анна ставала дедалі більш знервованою і тепер, здавалося, була на межі істерії: вона не могла всидіти спокійно і бодай на якусь мить урвати розмову, настрій її був так само мінливий, як і лик Чесапіку, а зміни відбувалися частіше й непередбачуваніше; будь-якого сумнівного зауваження, коли, скажімо, Ебенезер казав, що бачив сушені індіанські гарбузи в хатині у Сперданса, було досить для того, щоб вона з плачем вибігала з кімнати, а подеколи вона починала дуже недобре шкилювати з брата щодо його заразної хвороби і лихим і дуже недоречним тоном розмірковувати над тим, яку дію може на нього справити пластир з баклажана. Берлінґейм спостерігав за її поведінкою із великим інтересом.

— Ти справді хочеш вийти за мене, Анно? — запитав він нарешті.

— Звичайно! — мовила вона тоном, що не допускав жодних сумнівів. — Але визнаю, що воліла б радше дочекатися листопада, коли ти вже раз і назавжди покінчиш свої справи з тими дикунами.

Генрі, повернувшись до Ебенезера, усміхнувся.

— Як хочеш, моя кохана. Тоді я вирушу завтра вранці, як то кажуть — Раніше підеш, раніше прийдеш.

На те, що сталося в проміжку між цією розмовою, яка відбулася за сніданком, і від'їздом Берлінґейма наступної доби, Ебенезер навряд чи міг не звернути уваги: та рішучість, із якою він гнав цю думку подалі (хіба тільки для того, щоб вона знов і знов дедалі наполегливіше виникала в його голові), свідчить про те, що він цілком усвідомлював, що така можливість існує; раптова потреба допомогти Спердансу приглянути за сівбою після обіду свідчить про те, що він був згоден з тим, що могло відбутися; і те, що він ніяк не міг заснути тієї ночі, навіть попри вату у вухах і подушку, якою він накрив голову, свідчить про те, що його підозри справдилися. Анна залишалася у своїй кімнаті цілий ранок, і поет був змушений побажати своєму другові щасливої дороги і від свого імені, і від її.

— До листопада, здається, страх як далеко, — зауважив він нарешті.

Генрі всміхнувся і знизав плечима.

— Але не для тих, хто вже впав, — відповів він. — Adieu, мій друже: і я так гадаю, що пророцтво папи Климента справдиться.

Це були його останні слова, промовлені до поета не тільки того дня і пори року, але й взагалі. Пізніше того дня Анна висловила свої побоювання, що Берлінґейм може назавжди залишитися в агатчвупсів, і вже набагато пізніше, у 1724 році, зізналася, що сама відіслала його геть, щоб назавжди присвятити себе брату і залишитися тією єдиною людиною, яка доглядатиме його до самого кінця. Так чи інакше, але якщо тільки одна фантазія Ебенезера в останні роки його життя не була правдою, то вони більше ніколи не бачили свого друга й нічого про нього не чули. Невідомо, сталося це завдяки його зусиллям чи ні, але велике повстання так ніколи і не відбулося, хоча в 1696 році воно здавалося таким неминучим, що Ніколсон збільшував кару за підбурювання до бунту майже щомісяця: навіть лояльні піскатавеї, які годували найперших поселенців 1634 року, були настільки обурені — до чого, як то дехто стверджував, спричинився губернатор Віргінії, — що всі покинули свої міста на півдні Меріленду і подалися на захід у гори разом зі своїм імператором (Очотомакуатом), де або померли з голоду, бо більше були схильні до землеробства, аніж до мисливства, або ж асимілювалися з північними племенами. Завдяки зусиллям мсьє Кастена, генерала Фронтенака і, можливо, також Дрепакки французи переманили на свою сторону П'ять великих Націй, і різанина, що відбулася в Шенектаді й Олбані, майже напевно прокотилася б по всіх англійських провінціях, якби великі заколотники на острові Бладсворт не розділились. Той факт, що Ніколсон так ніколи і не зібрався на силі, щоб напасти на острів, наводить на думку про те, що з Берлінґеймом існував зв'язок, йому довіряли й покладали на нього великі надії; до кінця сторіччя це місце перетворилося на безлюдні мочарі, якими воно є і до сьогодні. Дехто вважає, що агатчвупси під чиїмсь проводом мігрували на північ у Пенсильванію, як і нантікоки, і з часом їх стали зараховувати до групи П'яти Націй. Щодо того, як надалі склалася доля Куассапелага, Дрепакки, Коханкоупретса і Берлінґейма, Історія мовчить.

Але хоч їхній друг і поїхав, життя в Молдені так ніколи і не поновило свого спокійного плину. Анна залишалася у своєму вкрай знервованому стані; потім у травні стало зрозуміло, що під час їхнього короткого співжиття три місяці тому Джоан Тоуст завагітніла від свого чоловіка. І це вже й справді була дуже серйозна справа, бо якщо вона доносить плід до кінця, то пологи вже напевно її вб'ють, й у будь-якому разі дитина народиться хворою; тим-то, попри раптове пристрасне бажання стати батьком, яке Ебенезер відчув так сильно, що навіть сам злякався, він був змушений молити Бога, щоб стався самовільний ранній викидень. Але його молитви не тільки не знайшли відповіді; неначе це було карою за них, Анна посеред літа зізналася, що також у тяжі, і поетові знадобилось усе його красномовство, аби відмовити її від думки вкоротити собі віку!

— Я… я пропаща жінка! — лементувала вона, заворожена цими словами. — Я повністю збезчещена!

— Повністю! — погоджувався Ебенезер, — так само, як і я, відколи приїхав до Меріленду! Ти мусиш пошлюбити свій сором із моїм, або ж я зійду в могилу слідом за тобою!

Отож так сталося, що Анна залишилась у Молдені, живучи відносно самотньо, тоді як між слугами й сусідами-плантаторами ширилися найганебніші чутки. Одного разу Ебенезер повернувся з Кембриджа з обличчям сірим, як попіл, і вирік:

— Люди кажуть, що це я нагородив дітьми вас обох!

— А чого ж ти очікував? — відповіла Анна. — Їм нічого не відомо про Генрі, і навряд чи я захочу зробити містера Сперданса своїм коханцем.

— Але чому я? — кричав Ебенезер. — Невже люди з природи своєї такі зловмисні? Чи це Божа кара, щоб присоромити нас за те, про що…

Анна похмуро всміхнулася, побачивши його сум'яття.

— Про що ми навіть не могли помислити у своїх снах, не зашарівшись від сорому? Либонь, так воно і є, Ебене: і якщо це правда, то вирок, який виніс Він, має прецедент. По всьому світі дикуни та прості селяни підозрюють, що близнюки протилежних статей согрішили ще у лоні матері; то навряд чи вони тепер вважатимуть нас невинними.

Але, як здається, не існує сорому, настільки страшного, щоб з часом не можна було призвичаїтися з ним жити: до Молдену не приїздили жодні гості, а стосунки Ебенезера із домашньою челяддю і робітниками в полі стали холодними й формальними, але ані він, ані Анна більше не говорили про самогубство, навіть коли стало зрозуміло, що Берлінґейм не збирається повертатися. У кінці листопада Джоан Тоуст померла від тазового передлежання, яке забрало б життя й у здоровішої жінки, і її новонароджена донька померла також; убитий горем, Ебенезер поховав їх обох на березі, біля своєї матері. У січні настала пора народити Анні; короткі перейми почалися пізно ввечері, і, за браком професійної допомоги, вона, з поміччю кухарки Ґрейс (котра мала якийсь досвід повитухи) і самого поета, народила здорове немовля чоловічої статі. Було маловірогідно, що Ендрю Кук коли-небудь повернеться до Меріленду або почує про скандальну новину від третіх осіб, тож Ебенезер вирішив, що краще вже не засмучувати батька в його похилому віці, розповідаючи правду; натомість він написав, що хоча Джоан і віддала Богові душу при пологах, їхня дитина — син, названий Ендрю Третім, вижив, і ним опікується Анна. Що й казати — старигань не тямився від радощів.

Ця вигадка, коли вже з'явилася, мала значний вплив на Ебенезера і його сестру. Попри свій сором, Анна, здавалося, була надзвичайно готова і тілом, і душею до материнства; вона розквітла під час вагітності; пологи були легкими; груди її були повні молока, і хоча вона подеколи знову кидалась у сльози, однак тішилася дитям, як і воно тішилося нею, пригощаючись і з кожним днем стаючи дедалі пухкішим і рум'янішим. Вони і справді назвали дитину Ендрю і почали подумувати над тим, щоб зовсім переїхати з Молдену, щойно це стане можливим, «заради хлопчика»…

Однак це підводить нас майже до кінця історії, а нам, перш ніж дістатися його, треба на якусь хвильку відійти вбік, якщо ми хочемо щось довідатися про долю головного лиходія Джона Куда, про метикуватого губернатора, що збирався притягти його до відповідальності, та про хрестовий похід лорда Балтимора, що мав на меті повернути собі хартію, яка давала права на Меріленд і яку в нього відібрав король Вільям.

Отже, що стосується Куда, якого Ніколсон звик називати «Фергюсоном у мініатюрі в питаннях урядування і гоббістом у питаннях релігії»: ще в листопаді 1694 року, поки Ебенезер, у якому ледь жевріло життя, лежав хворим у Молдені, губернатор зажадав звіт щодо витрат Кудом громадських коштів і звинуватив його, серед усіх інших переступів, в незаконному отриманні чотирьох тисяч фунтів тютюну від нижньої палати за послуги, надані ребелії, у викраденні записів кримінального суду за 1691 рік, у привласненні громадських коштів у розмірі п'ятисот тридцяти двох фунтів двох шилінгів і дев'яти пенсів на посаді голови Спільноти протестантів (не кажучи вже про ті додаткові чотириста фунтів, які він отримав, коли був головним митником на річці Потомак, і ще сімсот фунтів у квитах, що він отримав як зборчий на річці Вікоміко), у тому, що він видавав себе за католицького священника й англіканського пастора, у вчиненні заколоту проти губернатора і короля й у блюзнірстві проти Отця, і Сина, і Святого Духа. У липні 1696 року на підставі нових доказів Ніколсон відкрив справу проти нього і зібрав свідчення в низки посадовців і простолюдинів щодо різних звинувачень, після чого його жертва втекла, знайшовши собі прихисток у Ендроса у Віргінії. Звідти вже (такими були чутки, бо мало хто міг похвалитися тим, що бачив його на власні очі) він потайки підтримував зв'язок зі своїми агентами, зокрема з Джерардом Слаєм і Семом Скеррі, спонукавши першого надрукувати «Пункти звинувачень» проти Ніколсона і представити їх потім суддям Королівського суду в Лондоні, звинувативши губернатора в усіх гріхах, починаючи з католицтва і протиприродних нахилів і закінчуючи вбивством такого собі Генрі Дентона, секретаря Ради, «важливого свідка у справі його злочинів». Попри всі ті складнощі й перешкоди, що створювали Ніколсону капери в Затоці, французи на кордоні, індіяни по всій Провінції та різноманітні пошесті й падіж худоби, йому все ж таки вдалося в цей період заснувати коледж в Енн-Арундел-Тауні (який став називатися Аннаполісом), захистити себе від усіх звинувачень Слая і нарешті влітку 1698 року спорядити два шлюпи та сто людей, щоб захопити Куда і Слая на річці Потомак. Менш важливого злочинця їм таки вдалося арештувати, і той постав перед судом, де одразу ж визнав, що діяв під примусом зверхника, а от самому Куду вдалося уникнути пастки.

Прикро взнати, що саме тоді всі справи забрали з рук відважного і діяльного губернатора. Бажаючи вирішити цілу низку проблем одним махом, Його Величність уповноважив Ніколсона заступити свого старого суперника, сера Едмунда Ендроса у Віргінії, якого, після того як він втратив королівську ласку через нападки на доктора Блера з Коледжу Вільяма і Мері, усунули звідти й перевели на незначну посаду якогось губернатора у Вест-Індії. У січні 1699 року (1698 за старим стилем) це службове переведення відбулося, і майже одразу Куд, як повідомляли, переможно повернувся до округу Сент-Мері. Дехто казав, що він недооцінив Натаніеля Блекістоуна, наступника Ніколсона і племінника зятя Куда, оскільки Блекістоун арештував його у травні того ж таки року; інші стверджували, що така наївна поведінка просто неможлива для такого досвідченого й хитрого каверзника. Усе це зробили за домовленістю, заявляли вони, і їхній цинізм, здавалося, отримав підтвердження, коли в липні наступного року всі довідалися, що Куда помилували й випустили на свободу за його ж таки власним клопотанням, а в 1708 році він навіть отримав дозвіл на юридичну практику в суді округу Сент-Мері! Проте інший погляд, менш цинічний і більш проникливий, десь у той же час висловив у розмові зі своєю сестрою Ебенезер Кук: він вказав, що від самого початку судового процесу над капітаном Слаєм не знайшли жодних слідів існування капітана Скеррі чи навіть самої згадки про нього. Невже це аж настільки неможливо, що чоловік, арештований і відпущений на свободу під ім'ям Куда, дарма, був він у змові з Блекістоуном чи з кимось іншим, був оцим самим Скеррі? Ебенезер гадав, що так воно і було, і таким чином це повертало його до головного питання: чи існував взагалі «справжній» Джон Куд незалежно від тих людей, що тільки прикидалися ним, чи він був лише витвором уяви його вдаваних спільників, якого створили, щоб уникати відповідальності за свої вчинки, так само, як ділові люди реєструють компанії з обмеженою відповідальністю, щоб вони брали на себе збитки за їхні ризиковані оборудки?

Хай там як, відомо, що Джон Куд так ніколи і не здолав досягти тих цілей, які йому приписували, як і не змогла того зробити інша постать, що залишалася в тіні й, вважалося, перебувала на протилежному полюсі моралі, — лорд Балтимор, принаймні не за свого життя. Бо хай якими сумнівними були засоби та мотиви Чарлза Калверта, якщо він взагалі існував (і якщо Берлінґейм не зобразив його у фальшивому світлі), усе ж можна було припустити, що він принаймні прагнув повернути своїй родині права власності на Меріленд. Погодившись із цим, можна сказати, що в 1715 році він помер, зазнавши, напевно, подвійного розчарування, адже не тільки Меріленд був натоді вже під управлінням шостого королівського губернатора, а і його син і спадкоємець Бенедикт Леонард Калверт за два роки до того зрікся католицької віри на користь англіканської церкви, втративши через це ті чотириста п'ятдесят фунтів, які щороку виділялися на його утримання. Одначе саме це дезертирство і поклало початок швидким і драматичним змінам, що вплинули на добробут родини: Чарлз Калверт помер двадцятого лютого, і вигнаний з лона сім'ї Бенедикт Леонард став четвертим лордом Балтимором; але менш ніж за два місяці по тому, 5 квітня, Бенедикт спочив, і титул успадкував його шістнадцятирічний син, якого також звали Чарлз. Тепер цей п'ятий лорд Балтимор був не тільки протестантом, як і його батько, а ще й привабливим і розбещеним двораком, і він зажив такої шани в королівському палаці за свої здібності до звідництва й каверз, що з часом зробився камер-юнкером принца Вельського. Маючи силу-силенну таких корисних навичок, він лише за місяць зробив те, чого його дідусь не міг досягти двадцять п'ять років: у травні 1715 року Його Королівська Високість Георг І поновив хартію, що давала йому права на Меріленд, зберігши в ній заледве не монарші привілеї такими, якими вони були від самого початку.

Уже одних цих чудес, як здається Автору, стане як доказів, щоб засудити пані Кліо, висунувши їй звинувачення в безсоромності, що одного разу і зробив наш поет; а що ж тоді думати, коли оцей самий молодий Балтимор у 1728 році запропонував Ебенезеру Куку справжній чин Поета і Лауреата Меріленду? «Що йому Гекуба», як звик виголошувати наш поет. Чи, якщо вже спробувати висловитися в стилі його гібридних метафор: занурмося у фарс цієї музи до самого кінця й опустімо завісу!

Для початку Читачу треба знати, що після того спалаху натхнення, що спонукав його взимку 1694 року, поки він одужував у Молдені, скласти не ту, обіцяну «Мерілендіаду», а сатиричну поему, у якій було б зображено всі незгоди, що його спіткали, Ебенезер більше не написав жодного вірша впродовж тридцяти чотирьох років. Невідомо, чим була викликана ця його безплідність — чи то втратою незайманості, чи розчаруванням у власному таланті, чи браком натхнення, чи змінами в його особистості, чи якоюсь витонченішою причиною, але було б марною справою дошукуватися їх, й Ебенезер був приголомшений, як буде приголомшений і Читач, взнавши, що якраз упродовж цих десятиліть його слава як поета зростала з року в рік! Рукопис, у якому він піддав нападкам Меріленд, як ми пам'ятаємо, Ебенезер забрав із собою під час ганебної втечі з Молдену і вручив через Берлінґейма капітану барка «Пілігрим». Тоді Ебенезер дуже опасувався за його цілісність і вимагав від Берлінґейма запевнень, що капітан неодмінно доставить його лондонському видавцеві; але в тій навалі подій, що відбулися потому, він геть забув про поему, і коли після того, як охрестили Ендрю III, Життя трохи попустило хватку на його горлянці, він, не виказуючи особливого інтересу, почав задумуватися над тим, що ж з нею могло статися.

Його скромна цікавість вдовольнилась у 1709 році, коли батько надіслав йому примірник «Баришника дур-зіллям», виданий коштом Бенджаміна Бреґґа в друкарні «Знак крука» на Патерностер-роу! Капітан «Пілігріма», як пояснив Ендрю в супровідному листі, доставив рукопис якомусь іншому видавцеві, котрий, не побачивши ніякого зиску в тому, щоб його друкувати, передав комусь іншому як таку собі цікавинку. Згодом він потрапив до рук панів Олівера, Трента і Меррівезера, колишніх товаришів Ебенезера, які, впізнавши в ньому творіння свого приятеля, здійняли таку хвилю інтересу, що видавець вирішив ризикнути і надрукувати його. Одначе тим часом Бенджамін Бреґґ почув, звідки дме вітер, і заявив, що має переважне право на поему на тій підставі, що її автор досі у нього в боргу за той самий папір, на якому її написано. Після цього сторони обмінялися незначними погрозами, і врешті-решт Бреґґ так залякав свого суперника, що той віддав йому рукопис, і поему видали за ціною 6 пенсів штука. Першим наслідком цього, як пояснив Ендрю, було те, що третій лорд Балтимор заходився пристрасно заперечувати, що він коли-небудь дарував Ебенезеру Куку, із яким він цілковито незнайомий, чин Лауреата Меріленду чи ще якийсь інший, і всіляко спростовував зміст поеми. Подейкували навіть, що якраз тоді, коли король розглядав можливість повернути йому провінцію, Лорд-правитель готував судовий позов проти поета за наклеп; із часом, одначе, ці чутки стихли, бо того ж таки року щодо поеми почали з'являтися схвальні відгуки. Ендрю додав один з них до свого листа; «Відчувається свіжість і приємна відмінність від звичних фальшивих панегіриків, присвячених Плантаціям… — писалося там, — …прекрасний гудібрастичний вірш… дотепність і гострий розум… втрата лорда Калверта виявилася здобутком для Поезії…»

— Ну, ось тебе й уквітчали вінцем слави, — привітала його Анна, прочитавши це. — Та ні, який там вінець, це ж ціла корона, Ебене!

Але на її брата, хоч він і був здивований, дізнавшись, що став такою знаменитістю, це не справило великого враження. Насправді ця рецензія, здавалося, радше викликала в нього невдоволення, аніж потішила.

— Пустодзвін і фертик! — вигукнув він. — Він у жодному місці не віддає належне тому, що ця поема — то суцільна правда! Я написав її не для того, щоб уславити своє ім'я, а щоб збити пиху з Меріленду!

Втім, з наступними роками популярність «Баришника дур-зіллям» серед лондонців, обізнаних з літературою, тільки зростала, хоч ця популярність і не була такою, на яку сподівався автор. Критики говорили про поему як про чудовий приклад сатирично-феєричного твору, на який зараз виникла мода; вони хвалили рими й дотепність; вони аплодували характеристикам, які дав автор, гротеску і кумедності дії, але жоден з них не взяв поему серйозно! І справді, один письменник, даючи оцінку гніву лорда Балтимора, зауважив;

Такі похвали не тільки завдавали прикрості, але й були наукою поету, який не погоджувався з жодним їхнім словом. 1711 року, коли старий Ендрю помер і Ебенезер був змушений відплисти до Лондона, щоб вступити у право володіння спадщиною на підставі заповіту батька, його запросили пообідати та трохи випити Бреґґ і Бен Олівер, який став партнером цього видавничого дому (Том Трент, як вони йому розповіли, одкинувся од поезії й офіційної церкви, щоб стати єзуїтом; Дік Меррівезер, позалицявшись до Смерті у понад ста неопублікованих одах і сонетах, нарешті завоював серце цієї Темної Леді, й так, що, коли його кінь несподівано став гопки і скинув його на бруківку, вона обернула на вічні обійми те, що мало бути лише легким фліртом), але до всіх їхніх прохань написати продовження поеми — «Баришник хутром і шкірами» чи «Помста баришника дур-зіллям» — він залишився глухим.

Але щиро кажучи, йому вже майже нічого було сказати у віршах. Час від часу, коли він порядкував у своєму маєтку, якийсь двовірш таки спадав йому на думку, але бурхливі дні, сповнені подій, і роки спокою, що залишилися позаду, або ж притупили його поетичний дар, або загострили його критичні здібності; сам «Баришник дур-зіллям» йому бачився простим і незграбним твором, повним грубої злоби та дратівливості, неясних алюзій, громіздких чи просто зарозумілих викрутнів; і жоден з пізніх задумів так і не здався вартим його пера. 1717 року, вирішивши, що коли він і мав якісь борги перед батьком, то сповна їх сплатив, Ебен продав свою частку мису Кука такому собі Едварду Куку — тому самому бідолашному рогоносцю, чиє ім'я він колись узяв собі, щоб втекти від капітана Мітчелла, а Анна свою — майору Генрі Тріппу з дорсетського посполитого рушення; і хоча «їхній» син Ендрю III натоді був уже дорослим чоловіком двадцяти одного року і мав би якось упоратися з усіма ранами, які скандал, пов'язаний з його появою на світ, міг би йому завдати, вони переїхали спочатку до Кенту, а згодом до округу Принс-Джордж. Для заробітку Ебенезер, якому вже перевалило за п'ятдесят, виконував різноманітні обов'язки клерка, бувши заступником Генрі й Беннетта Лоу, головних митників Провінції, до яких він пристав (Автор з прикрістю повідомляє про це) через своє переконання, що їхній брат Ніколас був насправді Генрі Берлінґеймом. Анна, треба сказати, не дозволяла собі розділяти з ним цей обман, хоч і не заважала обманюватися брату; але Ебенезер з кожним днем дедалі більше утверджувався в цій думці. Якщо це й справді був самообман: Ніколас Лоу в жодній мірі не був схожим на те останнє втілення Берлінґейма чи на якесь інше втілення їхнього колишнього вихователя, але він був відповідного віку і зросту, мав допитливий розум і широку освіту і навіть вряди-годи виказував ознаки того, що можна назвати не інакше, як схильністю до «космофілізму». Ба більше, на всі натяки Ебенезера і завуальовані питання він відповідав з пустотливою усмішкою і навіть по-особливому знизуючи плечима… Але ні! Як і Анна, ми не будемо піддаватися спокусі впасти у folie à deux[108]: вік зробив нашого героя, як і багатьох інших, надто довірливим, і годі вже про це!

Треба згадати ще про дві речі, які сталися 1728 року, щоб уже завершити нашу історію. Старий Чарлз Калверт натоді був уже під землею тринадцять років і не міг належним чином оцінити, як це зробив наш поет у свої шістдесят два роки, останню посмішку долі, що стосувалася «Баришника дур-зіллям»: кінець-кінцем наслідки, до яких призвела поема, були саме такими, яких він очікував від «Мерілендіади», і виявилися повністю протилежними намірам її автора. Меріленд, частково через добре відому поему, набув у вісімнадцятому сторіччі слави благодатної і висококультурної провінції, яку можна було порівняти з Віргінією, і декілька вельмишановних родин схилилися до того, щоб там оселитися. Щоб відзначити цей факт, п'ятий лорд Балтимор (той знаменитий молодий гульвіса і дилетант, про якого згадувалося раніше) під враженням написав листа літньому поету, із якого варто навести лише таке:

Ебенезер лише всміхнувся і похитав головою, коли сестра запропонувала, щоб він його прийняв.

— Ні, Анно, мерілендське підсоння кепське для поета, і мій талант не настільки міцний, щоб вижити в ньому. Хай Балтимор дарує цей титул одному з тих, чиє перо заслуговує на це; а щодо мене, то я так міркую, що до муз я більше не заграватиму!

Але того ж таки року Ніколаса Лоу спіткала смерть, яка так глибоко вразила поета (завдяки тому самообману), що він зламав свою обітницю і перервав довгу мовчанку, аби надрукувати в «Мерілендській газеті» «Елегію на смерть вельмишановного Ніколаса Лоу, есквайра», що містила різноманітні алюзії на його двозначні почуття до цього джентльмена. Відтоді чи то через те, що він відчув, що його талант дозрів, чи просто тому, що зламати обітницю — це як втратити невинність, річ непоправна, з якої треба скористатися собі на пожиток (якою була причина — це вже хай вирішує Читач), він не щадив свого пера: у 1730 році він видав довгоочікуване продовження, «Воскресіння дур-зілля, або Верцадло плантатора», яке, на жаль, не мало такого успіху, як оригінальний твір; наступного року опублікував ще одну сатиричну оповідь, цього разу в ній ішлося про ребелію Бекона у Віргінії, і перероблене (і вихолощене) видання «Баришника дур-зіллям». Весною 1732 року у віці шістдесяти шести років він помер від якоїсь хвороби, схожої на флегмонозну ангіну, і його кохана сестра (яка невдовзі відправилася слідом за ним), впорядковуючи його справи, знайшла серед паперів Ебена епітафію, яку, хоч вона і не була датована, Автор вважає його останнім твором і наводить тут для зацікавлених у його творчості учених:

На жаль, його спадкоємці вирішили, що буде недоречно увіковічувати пам'ять про свого предка таким написом, і натомість вигравірували на камені якусь звичайну в таких випадках нікчемну бридню. Однак, чи то тому, що його застереження поширилося по всій провінції, чи то тому, що його ремствування на те, що повітря в Меріленді, чи у всякому разі в Дорчестері, шкідливе для тендітної музи, виявилося небезпідставним, але, наскільки Автору відомо, її болота більше ніколи не породжували інших поетів, відколи там був Ебенезер Кук, Джентльмен, Лауреат Провінції.