Баришник дур-зіллям

Післямова Один Барт і два Куки

Талант Джона Барта полягає в тому, що на основі посередньої 21-сторінкової поеми Ебенезера Кука початку XVIII століття він зробив геніальний понад 800-сторінковий роман. Геній же Джона Барта в тому, що, крім цього, він написав ще дванадцять талановитих романів і з три десятки оповідань.

Наприкінці 1955 року письменник закінчив два романи про нігілізм і збирався писати третій, останній у цій серії. Тоді він думав, що винайшов нігілізм, але коли з'ясував, що це не так, то розчарувався в самій ідеї. Перші романи він писав кожен за три місяці, а третій — три роки, але всі — від руки. 12 квітня 1958 року вже було 1000 сторінок рукопису, тобто десь половина першої чернетки, і тоді Барт вирішив додатково попрацювати з історичними документами. В інтерв'ю він згадував, що близько року вивчав так звані «Архіви Меріленду» у 72 томах (історія цього округу від 1637 до 1776 року, коли він став штатом), а також безліч архівних свідчень про колоніальну історію, щоб доволі точно відтворити обставини життя, факти про сім'ю Кука та загалом історичний контекст. Пізніше це дало йому право відповісти рецензентам: «Хай би що там казали критики, але біографічно я всюди точний, крім тих місць, де вигадував». Крім того, він ще й географічно точний. Проте фінальний текст виявився дуже неоднорідним, тому Барт довго не міг знайти для нього доречне жанрове визначення: «філософсько-пікарескна феєрія» (1958), «ідеологічний фарс» (1959), а за кілька років він уже називав «Баришника дур-зіллям» «моральною алегорією у формі колоніальної історії» (хоча згодом пожалкував про слово «алегорія») і «пастишем» («частково пародія, але переважно відлуння і не імітація»).

Девід Моррелл[155], докладно дослідивши передісторію виходу роману, пише, що Тімоті Селдес, редактор Барта в «Даблдей», вмовив редакційну раду прийняти роман, але видавництво зажадало, щоб письменник скоротив текст. Барт запитав, які саме сцени вони вважають зайвими, і керівництво, уважно прочитавши твір, визнало, що текст складено так ретельно й монолітно, що жодну частину з нього не можна прибрати, не нашкодивши цілому.

Джон Барт починав писати «Баришника дур-зіллям» як художній життєпис напівзабутого поета Ебенезера Кука, але в підсумку створив роман не про людину, а про епоху, а якщо брати загальніше — про американські характери, які, попри історичні реалії, лишаються майже незмінними. Про реального Ебенезера Кука, автора поеми «Баришник дур-зіллям» (1708) відомо мало, а те, що знаємо, взято переважно з його творчості, біографії Лоуренса Рота[156] та дослідження Едварда Коена[157]. Навіть достеменно не відомо, як його звали: Ebenezar чи Ebenezer, Cook чи Cooke. Він, імовірно, народився в Лондоні[158] 1665 або 1667 року. Можливо, вчився в англійському Кембриджі, бо у своїй поемі називає його «рідним» («Mother Cambridge»). Відомо, що 1694 року він як мешканець Сент-Мері-Сіті підписав петицію про перенесення столиці Меріленду в Аннаполіс. Припускають, що в Америці Кук був «баришником тютюну», а згодом, імовірно, став правником в окрузі Меріленд, який тоді був британською колонією. Пізніше повернувся до Лондона, але, зрештою, знову опинився в Америці, де після смерті батька (1711) успадкував його маєток у Молдені (Cooke's Point[159]), який вони із сестрою продали 1717 року. У 1720-1722 роках Кук працював заступником генерального скарбничого провінції за дорученням Генрі Лоу-молодшого, а від 1728 року офіційно займався юридичною практикою в окрузі Принс-Джорджес. Важливо, що деякі свої тексти починаючи з грудня 1728 року він підписував «поет-лауреат», але жодних документів, які підтверджували б цей титул, не знайдено.

Відомий Ебенезер Кук передовсім як автор вищезгаданої поеми, яку вважають першою американською сатирою, хоча він ще написав її продовження «Відроджене дур-зілля» [«Sot-Weed Redivivus»], видане 1730 року, незадовго до його смерті (1732). Продовження великої слави не здобуло, і про Кука довгий час згадували лише дослідники колоніальної мерілендської літератури, аж поки 1960 року уродженець цього штату Джон Барт не видав свій роман, назву якого запозичив у джентльмена Ебенезера Кука.

Цікаво, що Кук підготував «третю редакцію» поеми (досі загадкою лишається, чи була «друга редакція»), яку видав в Америці (Аннаполіс, 1731), зробив у ній понад 80 правок і повністю переписав останні тринадцять рядків, змінивши брутальне «Прокляття»[160] («Curse») першої версії на «Побажання» («Wish») мерілендському краю. Так, що фінал став такий:

Нині про поему написано доволі багато, але літературознавці досить по-різному трактують авторську ідею. Дослідник цього періоду Лео Лімей[161] слушно зауважує, що справжнім об'єктом сатири Кука було дурнувате переконання англійців, що Америка — то цілковито дикий край. Тобто твір варто розуміти як застереження, яке стало непотрібним, коли наприкінці життя автор став мешканцем Меріленду, саме тому він і змінив завершення поеми, а ще до опису Аннаполісу додав примітку: «Цей опис міста зроблений 20 років тому, і через це він не схожий на його нинішній стан».

Роберт Арнер[162] вважає, що в «Баришнику дур-зіллям» запропоновано сатиричний перегляд процесу американізації, а також пародію на попередні оптимістичні зображення Америки рекламного штабу, і в цьому ракурсі поему Кука найчастіше протиставляють книзі Джорджа Алсопа «Характер Провінції Меріленд» (1666). Натомість Роберт Міклас[163] стверджує, що Кук зумисно переніс вагу на ницість і підступність Америки, щоб відтінити те, що він тоді був цілковитим телепнем, якого міг обдурити будь-хто. Тобто насправді це доволі багатозначна поема, певне самовиправдання у формі висміювання чужих звичаїв і поведінки.

По суті, роман Джона Барта — це своєрідна біографія Ебенезера Кука (від народження до епітафії), де наявні в поемі деталі стали приводом для того, щоб домислити (а частіше — дофантазувати) все інше. Так, згадана в сатирі Кука один раз Джоан (дружина плантатора, який позичив Куку коней) стає для Барта приводом витворити цілу любовну лінію про повію Джоан, яка попливла за коханим в Америку, і об'єднати її історію з оповіддю служниці. Нічну розмову жінок («війну Хвойд») у поемі перетворено на дуель служниць, де названо 114 англійський і французьких синонімів до слова «повія»[164]. Окремі ситуації та фрази з поеми Кука Барт розкручує в сюжети й фабульні колізії, як-от з Річардом Совтером — тим самим «дворушним Архимником» з поетичного тексту. Барт у своєму романі поступово готує Ебенезера Кука до написання поеми. Кук пробує своє перо в інших жанрах, пише фрагменти про морську подорож і спорадично тренується писати взагалі, але в Розділі 26 другої частини подає вже більші шматки, а в Розділі 32 наводить значний уривок зі справжньої поеми «Баришник дур-зіллям».

Крім того, письменник звірявся, що хотів написати роман такий великий, щоб його назву надрукували упоперек корінця книги. Власне, тому художня біографія Кука (метаісторичний роман) обростає багатьма деталями й персонажами, хоча навала подробиць про тодішню політичну ситуацію відволікає від історії Ебенезера. Письменник розширює скупі відомості про добу філософськими дискусіями, побутовими замальовками Лондона і Меріленду, подробицями з життя піратів, повій і плантаторів.

Джон Барт розповідав, що хотів написати про свій рідний Меріленд ще й тому, що це один із межових штатів (під час Громадянської війни він розділився навпіл), а також припливно-відпливна місцевість, де межа між водою і сушею доволі сумнівна. Усе це робить Меріленд для письменника символом різних проміжних станів, онтологічних і персональних.

Ще одним наміром Барта було написати сюжет, вигадливіший за «Тома Джонса» Генрі Філдінґа: «Це один із романів, про який не хочеться думати, що він завершиться; і бажаєш, щоб він тривав і тривав. Коли його дочитуєш, то таке враження, що сам наближаєшся до кінця життя». Хоча Барт уточнював, що нині, зрозуміло, вже не можна писати так безпосередньо, це має бути формальний фарс. Пародіюючи Філдінґа, який пародіював сентиментальні романи Річардсона, Барт якраз наладновує подвійну оптику, зважаючи на яку і варто сприймати його роман.

Важливо, що роман Генрі Філдінґа, повна назва якого «Історія Тома Джонса, знайди», самим заголовком визначив дві головні сюжетно-тематичні пункти для Джона Барта: історія і таємниця народження. Знайдою в романі є Генрі Берлінґейм, відсутній в оригінальній поемі, і саме він дуже хоче дізнатися, хто його батьки. Стен Фоґель і Ґордон Слетгауґ[165] зауважують, що прізвище Берлінґейма (Burlingame) вказує на його значення в фабулі: burl («вузлик на нитці в тканині; наплив на дереві») підкреслює «плетіння й розплутування оповіді», a game («гра») свідчить сама за себе. Недарма Генрі, цей трикстер із незрозумілим походженням (таємниця якого розкривається наприкінці роману), принаймні вісім разів змінює свою подобу (роль та ім'я) в «Баришнику дур-зіллям».

Гайді Зіґлер[166] зауважує, що ще однією сюжетною лінією є пародійне дорослішання головного героя Ебенезера Кука, двійником якого є Генрі Берлінґейм. Обидва неспроможні мати нормальні сексуальні стосунки (тобто дорослішати): Ебен через моральні причини, Генрі — через фізичні. Джон Старк[167] зазначає, що роман — це пошук ідентичності: Кука як поета, Берлінґейма як сина. Загалом усі персонажі Барта мають проблеми з ідентичністю, ледь не кожного/кожну не впізнають і плутають з іншим/іншою, або вони через різні причини самі вдають із себе когось іншого. Проте шлях до себе не для всіх персонажів стає радісним і найчастіше завершується трагічно. Та й омріяна самоідентифікація переважно така ж неістинна, як і численні маски. Так, різні персонажі постійно кепкують з Кука-поета: чого варта тільки дискусія Ебена і Генрі про те, що до слова «місяць» немає рими, і те, як Берлінґейм невимушено вирішує цю проблему. Зважаючи на місце Ебенезера Кука в історії американської літератури, стає зрозумілим, що його поетичний шлях — доволі символічний, що першим зміг відчитати уважний Леслі Фідлер[168], який в рецензії на роман зазначив, що сприймає його як «довгий коментар про тяжке становище письменника в Америці».

Девід Моррелл зводить лінію Ебенезера Кука до руху від невинності (дівак) до досвіду (поет), і декілька дослідників зазначають, що ця тематика співзвучна роману Ґрема Ґріна «Тихий американець» (1955), де Олден Пайл також страждає через свою невинність у ворожому оточенні. Зважаючи на фразу Барта, що він спочатку думав, що пише про цінності, але виявилося, що писав про невинність, Річард Ноланд[169] справедливо припускає, що сексуальна невинність Кука може бути захисною реакцією супроти несвідомого визнання свого інцестуального бажання. Зворотною реакцією на це є закоханість Ебенезера в ту, яка втілює повну протилежність його цнотливості, — повію Джоан Тоуст. Тому деякі дослідники припускають, що Джон Барт запропонував свою версію «Кандіда» Вольтера, обігруючи популярну в 1960-х роках концепцію американця як «нового Адама» (висвітлену в книзі Річарда Льюїса 1955 року). Важливо, що в романі Барта Кук спочатку прагне оспівати Новий світ у поемі «Мерілендіада», але зрештою, побачивши, що навіть його родинний маєток перетворився на опійне кубло і бордель, пише нищівну сатиричну поему «Баришник дур-зіллям». Письменник, дослідивши архіви, зазначав, що тоді мерілендці найбільше боялися змов чужинців: французів, індіанців, католиків і загалом будь-кого, бо все це просто могло знищити провінцію. Тож незайманий Кук (virgin poet), що припливає підкорити «незайману землю» (virgin land) дивується, знаходячи «сраний в біса Меріленд», де відбувається гоббсівська війна «всіх проти всіх». На думку Евелін Ґлейзер-Ворер[170], автор у такий спосіб підриває саму ідею «американської мрії», яка базується на протиставленнях свободи і беззаконня та цивілізації і дикунства.

Однією з другорядних, але важливих ліній роману, що демонструє, як Джон Барт працює з історичними фактами, є легенда про Покахонтас. Барт дає дві версії цієї історії (Сміта і Берлінґейма), тоді як історичний Джон Сміт лишив доволі неоригінальну оповідку, щодо автентичності якої дослідники мають великі сумніви. Письменник наповнює твір оповідями й оповідачами, алюзіями, цитатами й ремінісценціями, загалом — інтертекстуальністю. Тому й історія для нього — це не факти, а оповідь, тобто історія як література, яку пишуть не переможці, а будь-хто. Як це сталося з Покахонтас, про яку багато писали, поки «правда» про неї остаточно забулася. Письменник неодноразово обігрує співзвучність англійських слів «story» та «history», які українською можна перекласти одним багатозначним словом «історія». В одному з інтерв'ю Барт зазначав, що, на його думку, «романіст, як і радянський історик, розглядає істину як доречну сировину і завжди маніпулює нею з прихованими мотивами».

Ця легенда — важливий для Барта сюжет про взаємодію чужинця (Сміта) з місцевими (Покахонтас) і про символічну перемогу чужого над іншим (бо історію розповідає Чужий), однак це перемога не ідеологічна, не силою, а «любов'ю». Прекрасний міф про те, що американці не знищили індіанців, а закохали їх у себе. Барт переосмислює це протистояння як зіткнення одних чужинців з іншими: англійців з плантаторами (по суті, колишніх англійців), де теж перемагає «любов», але вже не така, як у Джона Сміта й індіянки.

Роман Джона Барта — це гімн оповіді, де, за підрахунками Чарлза Гарріса[171], сімнадцять оповідачів розповідають двадцять п'ять історій. Письменник, захопившись переосмисленням старих романів (Свіфт, Стерн, Філдінґ, Смоллет, Батлер), водночас відзначав, що «Баришник дур-зіллям» лише «імітує форму Роману, написаного автором, який імітує роль Автора». Проте позірна вторинність і показова відмова від експериментаторства якраз і допомогли Барту створити свій непересічний роман. Парадоксальне самозречення автора й іронічна відмова від марнославства стали запорукою появи видатного тексту в американській постмодерністській літературі.

Максим Нестелєєв