Богун

Розділ I Біси

Іван Богун, кальницький полковник, преславний молодець, звитяжний ватажок козаків, який не з одної битви чи засідки виносив голову цілою, вмирав. Але ж відходив він не як простий запорожець — в степу, в самотності, слухаючи лопоту крил круків та виття вовків, притягнених свіжою кров’ю. Він лежав на ложі зі смердячих дьогтем шкір, накритий чудовою малиновою делією[2] з соболиним коміром, а голову опирав на турецькій кульбаці. Прийшла на нього остання година, близько, за стіною намету зачаїлася смерть. Коли, потрясений приступами болю, він молотився по ліжку, то немов чув наближення тупоту копит її карого коня; йому здавалося, що ще мить, і Малодобра Пані заскочить на малу хвильку, щоб одним рухом коси стяти сиву, позначену шрамами голову козака.

Рани, які він отримав на берегах Пляшівки[3], на самому краю кривавого берестецького поля битви, де цвіт молодецької армії Хмельницького загинув, витоптаний копитами польських коней, не бажали гоїтися, а вража куля досі сиділа у боці отамана. Полковник плював кров’ю, харчав, коли просив дати йому цілющого зілля чи горілки. Цілими місяцями лежав він наполовину живий, часом же скидався, вимагаючи коня та шаблю. Декілька разів він почув себе краще — тоді сідав на жеребця та мчав у степ. Але завжди наприкінці досягала його неміч. Так було і зараз — замість того, щоб гарцювати на захопленому у поляків іспанському коні, він стогнав на постільній білизні, а в руці, з якої стікала вся сила, стискав золоту полковницьку булаву, здобуту колись в таборі під Пилявцями[4]. Козаки молилися довкола нього.

— Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, Прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші[5], — шепотів, стоячи на колінах, старий Пилип, якого прозвали Кульгавий, а це ж тому, що багато років тому, захищаючись в таборі під Старицею, він втратив ногу і з тих пір підпирався на дерев’яній милиці. Ходили чутки, буцімто він найкраще в усім Кальникові[6] знався на замовлянні хвороб та витяганню куль, а також на пусканню крові, вирізанню чиряків та відганянню ковтуна.

— Каркаєш мов крук, діду, — буркнув козак Сірко, не випускаючи поміж жовтих, пощерблених зубів цибуха здобутої турецької люльки. — Краще принеси горілки, а не тропарі тут одчитуй.

— Погано з ним, — буркнув Криса, якого так прозвали за темний шрам, що перетинав ліву брів, ніс та щоку. — Палянку з порохом давали?

— І не тільки з порохом, але навіть із попелом, — буркнув у відповідь Пилип.

— І що?

— Не допомогла.

— Що кому писане, те його не омине. — Криса урочисто заправив просмолений оселедець за праве вухо. — Як горілка з попелом здоров’я не дала, то це вже смерть певна, як амінь в молитві.

— Куля глибоко сидить, — задумливо сказав Пилип. — Не витягнути її свердлом, не видовбати долотом. Я так собі думав, що може вона сама вийде, але ж, мабуть, до серця її тягне, а не до землі. Що тут гадати — погано буде!

Богун застогнав. Криса висморкався двома пальцями, витер руку об польський литий пас[7], до якого була пришито бодай як не сотня ляських гербових перснів. Сам козак завжди казав, що то були персні його ворогів, але ж всім було відомо, що їх значну частину він зібрав з трупів на полі бою, а деякі — найбільш знамениті — викупив за горілку від посполитих та татарів. Криса схилився над Богуном, поглянув на його бліде обличчя та зрошене потом чоло.

— Батько, — тихо промовив він. — Я знаю. Тобі смерть писана. Так ти тоді ж скажи, де тебе ховати повинні? Тут, в степу, чи в Кийові, у святого Михайла, під Золотим Дахом?

— Батько наш — молодець достойний, — буркнув Сірко. — Йому гетьманський похорон належить і катафалк, з корогвами, з музикою. У Печерському монастирі йому лежати, в печері, поміж святими, а не у Михайла з волоцюгами та попами.

— Курр… ви… — прохарчав Богун крізь затиснені зуби. — Я вам… пече… З Пештою… Де ховати хочете?… В одній могилі, сучі сини?! — замовк та сплюнув кров’ю, бо його схватило пароксизмом болю.

Козаки зніяковіли, погледіли один на одного. Врешті Криса бахнув себе кулаком по підголеній голові. Всі на смерть забули, що покійник Пешта, який перед смертю підстригся в монахи в київському монастирі, мав дуже велику злість до Богуна.

— Так тоді де, батьку, ховати тебе повинні? — спитав Сірко. — Чи хіба у Кальникові?

— Пельку заткни, старий цапе! — буркнув Криса. — Про який Кальник ти мовиш? В Трехтемирові[8] батько спочине. Труну накажу зробити з задніпрянської сосни, міцнішої за шибениці та палі, які добрим молодцям князь Ярема ставив. До склепу під монастирем тіло і спустимо. І буде тобі, батько, зовсім як в постелі під пуховою піриною. Та й дівок там тобі не забракне, бо там, під Трехтимировом з давніх-давен ховали багатих датчанок, а деякі з них навіть дівицями були. А як десять років тобі мине, будеш виглядати як ті останки з Святої Землі, з яких каменецькі жиди[9] роблять лікарські відвари та протиотрути.

Сірко чвиркнув слиною крізь поламані зуби і закинув за вухо кінець довгого, просмоленого вуса.

— Притримай бовтало у роті, Криса, — забуркотів він, — щоб його разом з головою не втратити. Не у Трехтимирові, а саме в Кальникові полковника поховаємо. А не хочеш моєї правоти визнавати, тоді виходь на кулачну бійку!

— Та не в кулачному бою, але ж шаблею оселедця тобі підголю! — крикнув Криса, а потім кинувся до Сірка, схопив його за жупан під шиєю, рвонув, потяг до себе. Решта козаків швидко їх розділила — вони схопили за руки, дали по головах та відтягли убік.

— Першому, який за шаблю схопиться, довбню розвалю! — рикнув Пилип і потягнувся до обушка. — Геть! Геть, курвини сини, свинопаси поганські!

Козаки послухалися. Вони викинули з намету шукачів сварки і вийшли, скупчившись при виході. Пилип був вже старим та неповоротким, але ж у всіх в пам’яті був давній скандал з отаманом Голотою в Брацлаві за дівку-повію, коли він за половину часу, який потрібно, щоб прочитати молитву, так пригостив козака малим чеканом та пригладив дерев’яною милицею, що медик, доставлений з Умані, та стара ворожиха Галина ледь-ледь склали Голоту до купи.

Старий козак залишився наодинці з помираючим. Богун хрипів, на його поранених вустах виступала кров. Переоране шрамами обличчя полковника робилося все блідішим.

— То вже кінець, Пи… липе… — ледве видихав Богун. — Сьогодні вже вмру.

— Козача доля. Сьогодні живемо — завтра гниємо. Вчора ще горілку хлистали, а завтра вже у Господа на суді будемо.

— Скільки ж то я років… жив… Ти рахував, Пилипе?

— Буде вже сорок та ще декілька, батьку. Але ж виглядаєте на більше. Не послужила вам та ляська куля спід Берестечка.

— Поховайте мене у Переяславі… при соборі святого Михайла…

— Буде так, як хочете, батьку.

— І катафалка не хочу. Тільки у чернечу рясу тіло одягніть. А якби не довезли, якби почав я гнити, тоді поховайте в степу. Під каменем, щоб вовки не викопали… І на тому каменеві виб’єте…

— Не викопають. Прослідкую.

— Знаю… Пилип… Я ж повинен… побачити Тараса. Поклич його. Негайно!

Старий козак оглянувся довкола.

— Не має вже Тараса, — тихо промовив він. — Ваша милість вигнала його.

— Це ж як так… вигнав… — прохарчав Богун. — Не може того бути.

— Це було тоді, коли не схотів вас Тарас слухати, та ляхів, яких ми взяли в полон під Білою Церквою, різати. Ваша милість наказали йому й на очі не показуватися. І пропав Вересай, як камінь у воду. Тільки батько його з нами залишився, бо ж сліпий він та старий.

— Та як же то?! — заридав напівпритомний Богун. — Як же то бути може?

— А от так воно й було. Немає вже Тараса. А ви, батьку, потім у гніві горілку пили. Молодцям пики били, землю гризли. І тоді з апоплексії рани вам і повідкривалися…

— Зло я учинив, — ледве видихав вмираючий. — Святою Пречистою клянуся, согрішив я. Вибач мені, Господи, гнів мій! Як же міг я вигнати бандуриста, що був мені як син рідний?! Так що тепер один я на світі, Пилипе!

— Слуга вашої милості.

— Та я ж Тараса… Я йому все віддаю. Всю мою славу, маєтності, що видрав з ляських горлянок… Ти його знайди…Ти йому все скажи… і повідом… і повідом… що в могилі буду чекати його змилування! Пилипе! Спаси Христе!..

Богун схопився з постелі, схопив старого козака за свиту, тряхнув ним, а потім впав на спину. Кривава піна виступила йому на вуста.

— Все буде, як скажете, батьку, — прошепотів Пилип.

Богун ще кидався та хрипів. Кров плямила багату польську делію, спливала на шляхетні єдваби та парчу, на булаву з щирого золота, на вовчі, соболині та куні шкури.

— Це ж скільки років я воював, — прохарчав Богун, — бив ляхів… Тисячі молодців на смерть вів… І нащо все воно? Що з тієї слави буду я мати у Царстві Небеснім?…

Він знов схопився з місця і затрясся. Кров пішла у нього з вуст, криваві плями виступили на бинти та корпію. Пилип, спустивши голову, тихо молився. Червона юшка полковника плямила полотна та шкіри. Вона спливала по шовкових пасах, по вовчих та соболиних хутрах, по парчі та оксамитах. По шаблі-вірменці в піхвах, інкрустованих яшмою; по кинджалові, по полковницькій булаві з бірюзою. По шапці-ковпакові з хутра рисі з підвіскою та діамантом, вартим з половину села. Кров стікала з постелі, скапувала на розорану кінськими копитами, стрясену пострілами з гармат та аркебуз землю України. У Пилипа склалося враження, буцімто стікала вона і зверху, стінками намету, проливалася краплями з даху, обмивала держаки списів, на яких було розтягнуто намет; все було залите багрянцем.

А потім Богун схопився з ліжка, схватив закривавленою рукою шаблю і крикнув страшним голосом:

— Тарасе! Прийди сюди! Тарасе… Та що ж я тобі вчинив…

Він закашлявся і знов впав без сил на ліжко, застиг.

Минула довга хвиля, ніж Пилип прочитав молитву та вийшов з намету, весь у крові отамана. Він погледів на козаків, що згромадилися перед входом; дві сльози стекли по його засмаглому, позначеному шрамами обличчю.

— Шановні панове козаки та вся старшина кальницького полку, з усім товариством війська запорізького… Вся Річ Посполита Українська[10]… — слова урвалися. Голос Пилипа зламався, але через мить він подовжив промову: — Іван Богун, полковник кальницький, молодець славний, вождь великий, охоронець та любитель волі війська запорізького… Воїн надзвичайний… віддав Богові душу. Не стало Богуна!

Козаки поспускали голови.

— Ти що, насправді вірив, буцімто Сонка дівиця?! Хе-хе-хе! Усім молодцям давала; з семенами[11] таскалася як кобила повесні, тільки з одним тобою не бажала. А знаєш чому?

— Не знаю.

— Бо ти невіглас і бабі ніколи не засовував!

Козаки — паскудні, обідрані нероби, що поширювали навкруги себе сморід дьогтю та горілки, зареготали так голосно, що аж коні зіщулили вуха. Тарас Вересай спустив очі, густо зарум’янився, мов молодиця, яка побачила голу сраку запорожця.

— Є у бабів свої секретні способи, так що і сам чоловік не впізнає, чи її хто раніш на лаві не стругав, — сказав із знанням справи Сисун, підтягуючи закороткий рукав добутого на ворогах гєрмака[12] та жмурячи дещо косі очі. — Всі баби на Брацлавщині — то мурви[13]. За винятком моєї та ваших матерів. Але що там довго гадати. На коня, браття!

Вони з’їхали до глибокого яру, з плюскотом перебралися через струмінь. Копита бахматів та волошинів[14] загупали по каменях старої, порослої травою дороги.

— А чи не замало нас для тієї прогулянки? — запитав Олесь, завзятий лірник та бандурист братства святого Михайла з Брацлава. — Як стане лях двір свій захищати, погано нам буде!

— Хей, шановні панове молодці! Одного ляха боїтеся? Не такі вже зараз пани, що нас били. Не Жулкевські та Конєцпольскі[15], тільки Зайончковські та Боягузські. Все буде добре, кажу вам!

— А певне ж! — скрикнув молодший з братів Горілків. — В Кописниці вже чекають нас бочки з дукатами у дворі, дівки прості та матерії золоті. А ми все це по-козацьки і візьмемо.

— Чого ж добру пропадати, — додав старший Горілко, що вигідно розсівся в кульбаці.

— На погибель свою лях сюди повернувся, — вишкірив жовті зуби Сисун. — По смерть!

— Завтра в Кальникові сваволити будемо, — розмріявся Морозовицький, який сам звав себе шляхтичем, хоча насправді був всього лише виродком, і то — як тихенько шептали по корчмах — якогось жидовського орендаря. — Кажу вам, панове-браття, що брацлавських мавп немов старих кобил заїздимо. І не зможуть ті курви місяць ногами ворушити.

— Грай, Тарасе! — крикнув Сисун. — Грай, трясця тебе забери! Ми ж мовби на весілля їдемо!

Тарас схопив бандуру та заграв:

— Батечку… помремо ми тут! — заплакала Люба.

— Та що ж ти такого говориш, дитино? — спитав брат Міхал.

— Біси до нас ідуть… — заквилила дівчинка.

Великі, мов горошини, сльози стікали по її блідому, красивому обличчю.

— Тихо, дитино.

Чернець тримав її на руках, гладив і втішав. Інші діти неспокійно рухалися. Один почав скиглити.

— Ярема йде! — простогнав Микола, якому вишневецькі відрубали праву руку.

— Батьку, дістануть нас ляхи!

— Не знайдуть нас тут ні ляхи, ні козаки. Двір цей покинуто вже багато років. Цілий рід тут голота погубила. Ніхто про нас не знає…

— Йдуть вони… Біси мчать на вороних конях, батьку, — пищала Люба.

Діти плакали все голосніше, навіть Микола тер очі лівою рукою.

— Матір Божа захистить нас, — зітхнув брат Міхал. — Йдемо до неї, діточки мої.

Він увійшов до світлиці, опустився на коліна перед фігурою Богородиці Марії. Діти тиснулися до нього, також опускалися на коліна, хлипаючи.

І молилися…

Так співав і грав Олесь. Слова думи поривав з собою вітер, глушили їх кінські копита. З яру виїхали всі вони в широкий степ, відкрилося перед ними море трав, зелених будяків, колючок та квітів. І тепер мчали вони кінськими підскоками, весело покрикуючи.

— На славу! — гукнув Сисун.

— На щастя! — вторували йому козаки.

На дворі загупали кінські копита. Якийсь з коней заіржав, приборканий сильною рукою. Діти розхлюпалися, кинулися ченцеві до ніг. Брат Міхал звісив свою сиву голову; його худорляві руки дещо тремтіли. Палець ченця й досі прикрашав шляхетський перстень з гербом Кошцєшею. Він молився з усіх сил, вдивляючись в статую Марії, і бачив, як по обличчю Богородиці котилися дві сльози… Чи може це йому тільки здавалося?

Малий Микола притис здоровою рукою до себе хлипаючу Любу. Він здригнувся, коли в сінях грюкнули двері, коли дошки загуділи під підкованими чоботами.

— Смерть, — прошепотіла дівчинка. — Смерть іде.

Брат Міхал притиснув їх обох до себе.

— Бог захистить нас, діти мої, — прошепотів він тихо крізь сльози.

Козаки, всі шестеро, вломилися до світлиці з добутими шаблями, з рушницями та чеканами. Але ж ніхто не ставив їм опору. Ніхто не схватився за зброю…

Молодці замерли заскочені, бачачи громадку дітей, що тулилися до старого ченця в сірій, бернардинській рясі, перепоясаній лицарським кольчужним пасом. А разом з козаками до світлиці вдерся задух дьогтю, коней та горілки. І ще щось… Льодовий повів смерті. Язики полум’я смолистих лучин сколихнулися під її холодним диханням.

Тарас погледів на скулених, хлипаючи дітей та полегшено зітхнув. Він сподівався опору на дворищі, збройної челяді та ляхів. Він навіть побоювався, що їх шестеро не стачить на завоювання фільварку, до якого, як повідомив їх Сисун, потаємно повернувся шляхтич разом з усією родиною. Тим часом, тут вони знайшли голод, нужденність та нещастя. І покалічених дітей…

Вересай здригнувся, коли придивився до громадці малих. Невисокий хлопчик обіймав культею плеча дівчинку з чорними ямами замість очей. Поряд лежала дитина без ніг, схожа на оберемок лахманів, а далі до колін ченця тулилися інші дітки.

Всі вони були жахливо покалічені. Тарас з жахом оглядав культі рук та ніг, позначені глибокими ранами, шрамами від шабель та опіків голівки. У деяких діток були відрізані вуха, носи чи пальці — мабуть, разом з родичами вони попалися до рук вояків з коронних хоругов — може, навіть, загонів князя Яреми, що мстили за різні та попалені двори на Задніпров’ї. Тарас бачив перед собою найбільш нещасних жертв війни, яку розпалив Богдан Хмельницький супроти Речі Посполитої. Нещасні дітки, що заплатили за бунт більшу та страшнішу ціну, ніж чернь, козаки, запорізька старшина, польські та руські пани.

На подальші роздуми не було часу. Сисун скочив між калік, розкидав їх, схватив старого ченця за рясу, витягнув з громади.

— Де лях? — завив він. — Де твій пан?

— Помилуйте, панове-молодці, — застогнав чернець. — Його милість Гдешинський, що був тут господарем, вбитий. Чернь весь рід згубила разом з жінкою та дітками ще чотири роки тому. Ось там, — рухом голови він указав в бік подвір’я, — за стайнею поховали ми те, що з них залишилося…

— Брешеш, діду. Він тут, у дворі ховається! Але ж ми його знайдемо. З-під землі дістанемо. Так що ти, краще, говори, де Гдешинський поховав золото та срібла. Інакше погано тобі буде!

— І на підсмалених підошвах на той світ підеш, піп! — викривив в паскуднім усміху обличчя Морозовицький.

— У дворищі немає нікого, окрім мене і тих діточок, — сказав чернець. — Я з різних доріг всіх їх зібрав, калік нещасних.

— Виходить, ти тут дітьми опікуєш? Ти, лях — єзуїт?

— Я від отців бернардинів, — відповів старий. — За гріхи свої віддався я Панові Богу, а він сказав мені, щоб сиріт нещасних під дах свій приймав. Так і я вас, панове-молодці, змилування прошу — не робіть кривди калікам нещасним.

— Мовчи, піп! — рявкнув молодий Горілко. — Де ховаєш золото? Де твої юдини дукати, пес єзуїцький? Як віддаєш нам, то ми тебе цілого лишаємо. Але ж, якщо хоч одно собі залишиш, тоді на гілці затанцюєш!

— Не маю я золота. Я ж лише бідний чернець…

Швидким рухом схватився за кинджал та приставив лезо до горла бернардина.

— Заткни пельку, діду! Дукати сюди давай, таляри, єфимки, орти!

— Що хочете забирайте, тільки сиріт пощадіть!

— Обшукати двір! — рикнув Сисун, після чого вальнув ляха рукояттю кинджала в живіт. Чернець застогнав, впав на коліна, склав руки до молитви.

— Стережи його, Тарасе!

Бандурист підійшов до старого, але шаблі не дістав. Він не вірив, щоб лях ставив йому опір. Сисун та Горілки розбіглися по дворищу. З страшним шумом почали вони рубати чеканами та обушками барила, розбивати кришки скринь, відривати послаблені дошки підлоги, заглядати до комір та печей. З поганеньких, зшитих з ганчірок мішків висипалося зерно, зі скрині вибилася хмара борошна. З розбитих барилок козаки витягли сухарі, рештки пшона та крупів.

— Не бійтеся, отче, — тихо промовив Тарас. — Якщо золота не сховали, нічого вам не станеться. А ви, пане, шляхтич? — запитав, вказуючи на кольчужний пас на рясі старого бернардина.

Чернець щиро молився. Діти плакали та тиснулися до нього.

— Слугував я у війську, — тихо прошептав поляк. — Був під Берестечком. Але ж після різні віддався я Панові Богові. І пішов збирати по дорогах діток малих. Всіх їх: хворих, поранених, без родичів. Дітей, що залишилися після проїзду Орди, козаків чи наших хорогов. Всі тут — і з шляхетських дворів, і з простих халуп, з міст та селищ, з ярів та полів.

Тарас поглянув на дітей, на їхні рани, шрами, культі рук та ніг, перев’язані ганчірками, на поблідлі личка. Потім переніс погляд на старого ченця.

І завмер…

Повернулося те…

Молодий козак затрясся, впав на коліна, на якусь хвильку сховав обличчя в долонях. То… То не могло бути правдою! Він побачив… Знову, як і рік тому, бачив… Бачив ту несамовиту річ.

Чернець поглянув йому прямо в очі. Спаси Христе… Невже ж він знав про видіння козака?! Невже ж щось передчував?

— Не лякайся, Тарасе, — прошептав брат Міхал. — Мені смерть написана, але ж не треба тривожитися. Отець небесний прийме нас до слави своєї. То ніщо, що сам я загину, якщо дітки вціліють.

— Ти знаєш, — видихнув бандурист. — Ти знаєш… Що зі мною сталося тоді…

— Знаю, що ти бачиш, — прошепотів старий. — Те ж саме, що побачив під Берестечком, коли в останній день битви Хмельницький вдарив на королівські війська. Знов ти маєш це перед очима. Молися за мене, козаче.

— Звідки тобі відомо? Отче… я…

— І я те ж саме побачив. Страшні мав видіння, доки не скинув зброї гусарської й не надяг ряси. І не віддав самого себе Панові Богові. Я знаю, що ти чуєш…

— Я… не хочу! — простогнав Тарас. — Не винесу того більше.

— І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, той не є достойним мене. Так що, сину, ти одержав дар від Бога, то май надію в його силу та міць, а він зробить з того дару найкращий пожиток.

— І чого ж це трафилося власне мені?!

— Вір в силу та опіку Богородиці. Йди за її голосом, дозволь себе вести. Може статися, що саме ти запровадиш мир Божий в Україні. І закінчиш війну…

Тарас мовчав. Він весь дрижав від жаху, не міг дивитися на ченця.

І тут козаки вбігли до світлиці з брязкотом шабель, з громом підкованих чобіт.

— Немає дукатів! — крикнув Морозовицький.

— Немає золота! — як один повторювали брати Горілки.

Олесь злим поглядом глянув на Сисуна.

— Де дукати та таляри? Де орти та шостаки? Де оксамити та парча, чепраки та делії? Де ті турецькі матерії, які ти нам обіцяв?!

— Нема їх тут! — гукнув молодший з Горілків.

— Брехав, сучий сину!

Сисун зі злістю озирався по сторонах. Він не знав, чи то відразу схопитися за шаблю, чи то якось відвернути увагу розсерджених товаришів по нападу. І тут його швидкі очі помітили щось за спинами молодців.

— Ось де лях золото сховав! — скрикнув він, показуючи на фігуру Богородиці. — Хапайте! Матір Божа талярів не потребує!

Всі витріщили очі. Під статуєю Марії лежав худий гаманець.

Чернець зірвався а ноги.

— Та це ж останні наші грошенята, віддані під опіку Найсвятішої Панни!

Олесь скочив до фігури, протягуючи руку за гаманцем. Бернардин перекрив йому дорогу, але козак штовхнув старого. Безрезультатно. А от чернець схопив долоню козака і затримав без будь-якого зусилля, полонив руку, ніби в ковальських лещатах. Козак рвонув з усієї сили.

— А ну пусти! — крикнув він. — Щоб тебе чорти схопили!

Козаки скочили йому на поміч, розкидаючи дітей. Приміщення заповнилося грюком, криками та брязкотом. Але ж, ще до того, як запоріжці дісталися до хмурої постаті ченця, лях відштовхнув Олеся з таким розмахом, що той впав на спину, підголеною головою стукнувся в лаву і майже накрив її ногами. Ще до того, як його товариші дістали бернардина, той схопив худий гаман та з усієї сили притис його до грудей.

— На муки Спасителя нашого, помилуйте! — крикнув той. — Це для дітей…

Горілки та Сисун схопили старого за руки, бажаючи вирвати нещасну здобич. Розірвали рясу, але ж гаманця не були в стані вирвати.

— Тарасе! — захрипів Сисун. — Тарасе, а ну ходи сюди!

Але бандурист навіть не поворухнувся. Козаки застогнали, рвонули ченця за руки, в яких той ховав кошіль, але ж нічого не добилися.

— От же ж курвин син! — крізь стиснуті зуби процідив Олесь та одним швидким рухом вдарив бернардина чеканом по лобі. Чернець крикнув, впав на коліна, але ж гаманця не випустив. Кров полилася на підлогу, стекла на погнилі дошки.

— Віддай дукати! — рикнув Сисун. — Віддавай золото, чортів сину!

Він схопив ченця за плечі. Сопіли, лаялися, хрипіли, але ж хватка поляка була сильнішою за ковану сталь.

Олесь схопив шаблю і наніс удар. Сисун провів ще один. Молодший Горілко вдарив третім, а Морозовицький — четвертим…

— Стійте! — сунувся Тарас між козаків. — Залиште його!

Старший Горілко вбив Вересаєві лікоть під ребра, молодший поправив кулаком у скроню. Тарас зігнувся вдвоє, звалився під лаву і зіщулився на підлозі, тримаючись за живіт.

— Бери золото! — завив Сисун.

— Це ж для дітей! — простогнав чернець. — Помилуйте… Пощадіть…

Залишком сил Горілко відірвав праву руку бернардина від тіла, схватив за передпліччя, притримав. Але ж він не був у стані розтиснути пальців.

— Віддавай! — кричав Сисун.

— Це для діток, — повторив чернець закривавленими вустами. — Для…

Сисун одним рухом рубонув по стиснутій долоні. Поляк застогнав. Гаманець впав на підогу разом з відрубаними пальцями.

Козак завив. Він хотів кинутися за гаманом, але ж чернець був швидшим. Не вспів Сисун схилитися за мішком, бернардин вже схопив його лівою рукою, притиснув зо закривавленого тіла.

— Зми… луйтеся, — пробелькотів він. — Я…

Удари щабель та чеканів впали на нього з усіх сторін, раз за разом. Чернець стогнав; з останніх сил він повз до фігури Марії, не випускаючи гаманця з рук.

— Ще, ляху, скачеш! — крикнув Сисун. — Ще скачеш!

Він рубонув шаблею зі свистом і одним вправним рухом відрубав ченцеві ліву руку у лікті.

Чернець завив, впав у судомах на підлогу перед статуєю Марії. Багрова кров хлиснула на стіни, на зображення Найсвятішої Діви Марії. Бернардин зробив останнє розпачливе зусилля, він хотів кинутися всім тілом на гаманець, але ж Сисун схватив його за довгі сиві волоси, підірвав голову догори, а потім зі свистом вдарив шаблею!

Ридання та крик дітей урвалися в один момент. Удар був таким сильним, що Сисун перерубав шию ченцеві, а разом з нею — фігуру Богоматері. Голова поляка грюкнула на дошки, перекотилася з глухим звуком, а потім замерла в куті. Віки її ще порушилися, затремтіли та застигли. Кров стікала по збитих свічках, по чотках, Біблії та скаліченій, безголовій статуї Марії.

З криками тріумфу Сисун та Морозовицький кинулися до гамана, схватили його і почали виривати його один у другого з рук. Тканина в один момент тріснула, з мішечка посипалися монети. Але же не талери, дукати чи червоні золоті. То були звиклі, прості мідяки, поламані та обрізані тернари, денари, шеляги та гроші[16], серед яких лише часом блискав орт чи шостак.

Переляканий Тарас дивився, як пани-молодці згортали залиті кров’ю мідяки. Як молодший з братів Горилків підніс одрубаний палець ченця та, помагаючи собі зубами, зідрав з нього гербовий перстень. Морозовецький же відривав дошки з підлоги, рубав стіни, перекидав меблі. Тим часом Олесь стягнув з мертвого тіла бернардина його лицарський пас.

Сисун піднісся з колін, сховав до власної сакви закривавлені гроші, кинув оком на відрубану голову поляка та сплюнув.

— Підпалити дворище! — розкричався він на усю горлянку. — Спалити це вовче гніздо!

Морозовицький схопив смолоскип, що горів у двері. Швидко підкинув його під скатерті та тканини біля безголової фігури Марії. Полум’я бухнуло догори, перенеслося на стіну.

— Підпалюйте! Підкладайте вогонь! — ричав Олесь. — Спалимо двір дощенту!

Діти вже не плакали. Збиті у куті приміщення, вони нерухомо дивилися на те, що робилося посеред світлиці — певне тому, що під час війни в Україні вони бачили й гірші речі. Смерть родичів, братів та сестер, тортури, різанини, неволю, страх, знищення. Тарас швидко прийшов до тями. Він скочив до малих, обійняв їх, штовхнув до дверей, що вели до сіней.

— Біжіть! — крикнув він. — Біжіть разом зі мною!

Тарас підніс хрест та вбив його в розмоклу від дощу землю. Він сплатив борг; віддав хоча б то дрібну частину того, що повинен був братові Міхалу. Козак опустився на коліна, перехрестився, прочитав молитву.

— І що ж ви станете робити, дітки?

— Помремо, — тихо відповів йому однорукий хлопчина. Він так само тулив до себе дівчинку, яка й досі плакала. — Чи то тут, чи то на дорозі, ніякої різниці, пане.

Тарас підійшов до свого коня, витягнув з в’юків мішок з сухарями, поклав до ніг дітей.

— Тримайте, — буркнув. — Вам на довго вистачить. Що ще можу я для вас зробити?

До Тараса підійшов хлопець. Однією рукою, яка ще в нього залишилася, він подав козакові невелику бандуру на двадцять чотири струни. Той взяв її, погладив. Достатньо було торкнутися струн, і він вже знав, що це інструмент найвищої якості. Його основа, витесана з одного шматка смерекової деревини, закінчувалася струнким, дещо вигнутим грифом. Бандура була легкою, мов степовий вітер, а ледь-ледь він торкнув струн, як вона розплакалася перлистою росою звуків.

— Сам я вже не заграю, — сказав хлопець, показавши правий, пустий рукав сорочини. — А от ви її візьміть. В струнах цієї бандури зачарована пісня України. Я знайшов її під курганом, де лежали лицарі, які вже давно померли. Може ви… як на ній заграєте, заспокоїте розгнівані серця. Я не здолав, коли прийшли до нас ляхи… та покривдили мене… А якщо б були в мене обидві руки, заграв би на тій лірі панам, заграв би і ляхам, і єзуїтам, крулев’ятам, попам, холопам та козакам. Заграв би, щоб всі вони поснули, запали в сон вічний. Бо, поки будуть вони в Україні, не буде в ній божого миру. Ти питав, що для нас можеш зробити. Тоді скажу тобі, пан-козак: іди та грай. Згадай нас та брата Міхала, який був нам кращий за отця. Згадай про його могилу і все те, що сьогодні бачив. І грай.

— Не можу я прийняти бандури, — відповів козак. — Вона ж варта з десяток злотих. Краще вже продайте її. І буде у вас а хліб.

Хлопець, відмовляючись, покачав головою.

— Це Богородиця казала, — видавив він з себе, — дати ліру вам. Візьміть її та йдіть за голосом серця.

Тарасом всього затрусило.

— Якщо так, якщо це вона так вам казала, тоді буду грати. І пам’ятати про вас. Слава Богу.

— Слава…

Тарас сів на коня, поїхав за Сисуном та козаками, але ще раз обернувся, щоб погледіти на купку дітей, що стояли у дощі та мряці над могилою опікуна, біля руїн спаленого дворища.

— Не їдь з ними, — сказав хлопець.

— Повинен я, — відповів Тарас. — Бувайте!

Вже в яру він приєднався до Сисуна, Олеся та останніх козаків. Їхали мовчки. Обличчя молодців були насупленими, посірілими. Недалека прогулянка, яка мала принести славу та багатство, принесла їм заледве кілька нещасних шелягів, бо в дворищі, замість багатого шляхтича, вони знайшли лише самотнього священика та громаду скалічених діток. Сисун вперше помилився. А це могло означати, що одвернулася від нього козацька слава, яка і дійсно була дуже капризною пані. Часом, вела вона до булави та достоїнств, але, значно частіше, до смерті від шаблі, на палі, шибениці, або ж до довгого вмирання в степу. Так що, цей неуспіх означав, що Тарасові потрібно б було шукати компанії з більшою вдачею, з якою було б легше знайти і воєнні пригоди, і достойну здобич.

Нагле Морозовицький, що їхав спереду, затримався, а потім зіскочив з бахмата, дивлячися на сліди, відтиснені на розм’яклому ґрунті.

— Коні, — сказав він. — Дюжина збройних, а може і більше.

Морозовицький схилявся над слідом, дотикався до відбитків, врешті випрямився зі зморщеним від стурбованості чолом.

— Ляхи. Копита добре підковані. Значно краще, ніж наші бахмати.

— І давно вже?

— Вранці, коли ми двір палили.

— Трясця б їх мордувала.

— Напевне ж дим бачили.

— Вони знають про нас! — застогнав Олесь.

— Не треба було двору палити, — буркнув Тарас.

— Замовкни! — рикнув Сисун. — Той що, хапаймо ноги в руки!

Всі розгледілися навкруги, але ж ліс був тихим та спокійним.

— В коні!

Рушили риссю. Таємничі сліди відходили від струмка в сторону лісу. Мабуть ляхи не їхали далі яром, але звернули з тракту та поховалися серед дерев. Сисун, хмурий та мовчазний, підірвав коня, заставляючи того стрибати. Вони вискочили на поляну, порослу бадиллям та остяками, перейшли струмінь, що тихо шурхотів серед каміння, та заїхали до лісу і зникли в туманах, що стелилися немов дими серед мокрих стовбурів дерев.

Дощ перестав іти. Наближався мокрий квітневий полудень, небо нагорі було чистим та блакитним, лише на заході блискали білі вершини великих хмар, які клубилися, немов куча язичницьких голів в гостроверхих шоломах. Земля парувала після нещодавнього дощу. Вологий туман осідав на лозах, на запонах та металевих оздобах кінських рядів, всіх затулила заслона опарів, що перетворювала козацьких бахматів та під’їздків[17] в хоровод привидів і мар, росила крапельками вологи кінську шерсть.

Козаки в’їхали в дубовий ліс, а потім, коли виїхали на наступну поляну, Тарас придивився до своїх товаришів. Спочатку він заморгав, протер розпалені очі рукою, ніби не довіряючи тому, що бачить. Стогін вирвався з його грудей.

Він побачив…

Побачив саме те, чого сподівався з хвилі, коли вони вирушали з-під спаленого дворища. Побачив ті видіння, що вперше прийшли до нього майже рік тому, в червні, перед днем Духа Святого. В останній день страшної берестецької битви, коли Хмельницький вів свої загони на королівський обоз. Тарас побачив те, що мало статися вже за кілька годин — закривавлене, покрите трупами побоїще, козаків-молодців, розірваних на шматки гарматними ядрами, велетенські кучі мертвих коней, козаків, затоптаних копитами гусарських коней. Побачив він і криваві рани на тілах товаришів з кальницького полку. Але тоді, тим червневим ранком він ще не вірив в те, що встало у нього перед очима. Він обманював себе, що то все може бути тільки мара, що це він багато горілки випив.

Серце замерло у нього в грудях, коли все справдилося до йоти. Коли після шалених боїв татарів, після атаки гусарів та наступу іноземної піхоти не витримала та розсипалася армія Хмельницького. Видіння було жорстоким, бо правдивим. Тарас побачив смерть товаришів. І дар цей залишився при ньому, щоб знову проявитися у дворищі, коли приглядався він до ченця, що промовляв молитви.

Тепер же він дивився, мов у жару, на козаків. Бачив їхні покривавлені тіла, відрубані кінцівки, викручені свердлами очі, на криваві рани від шабель та чеканів. Його оточували живі трупи на конях. Сисун і вся його ватага йшли на смерть.

Тарас натягнув поводи і залишився дещо позаду. Він не знав, куди йому звернути. Потягнувся до баклаги з горілкою, зробив ковток. Йому не хотілося бачити того, що мало наступити. Не було в нім сили, щоб стати свідком смерті всієї компанії. Христе Спасителю, ну чому це спіткало власне його? За які такі гріхи?!

Зненацька, десь збоку, посеред ям від вивернутих дерев та кущів вологих папоротників він побачив гнучку постать жінки. Та підняла руку, ще й кивнула в жесті призову.

«Вір, сину, в міць та опіку Богородиці, — пролунав в його душі голос брата Міхала. — Йди за її голосом, дозволь їй вести тебе»…

Довго він не роздумував. Відокремився від козаків і звернув до лісу, занурився в молочні випари. Тарас розглядався на всі сторони, але ж Богородиці ніде не бачив. Даремно він напружував очі, бажаючи пробити зором густі тумани. Аж врешті побачив її на краю невеличкої поляни та скерував коня в ту сторону. Він їхав крізь мокрі кущі та хащі. Оминав старезні, вікові дуби та берези, перестрибував гнилі стволи, провалювався у ями, проїжджав під схованими у напівтемряві товстими гілками. Очима він шукав своєї провідниці, весь обліплений павутинням, блідий та мокрий від крапель води.

Знову він помітив її між деревами, скочив швидко до поляни, але ж гнучка постать зникла з очей. Тарас вискочив на відкритий простір, утримав розігнаного коня, повів очима по лісі, скелях та заростях, але вже нікого не побачив. Він був сам-один посеред темного бору, по якому, може бути й таке, кралися його вороги. Тільки тепер він подумав, що те, яке він брав за вказівки, було обманним підступом; що Богородиця, замість допомогти, указала йому путь до самого центру цієї пастки. Тарас бився з цією думкою, не пропускав її до козацької голови, і все ж та поверталася, немов дніпрова хвиля, що відбивається на Ненаситецькому порозі — все сильніша і ще більш страшна.

Довго Тарас блукав по урочищам та розлогам. Керувався він ледь чутним шерхотом струмка. Врешті, йому трапилася вузенька стежина, що вела нагору, і він виїхав в широкий степ. Сонце вже хилилося до заходу.

Птахи.

Зграя ворон та воронів зірвалася з трав так несподівано, що кінь Тараса заіржав, став дибки, і молодий козак ледь втримався в сідлі. Коли кінь впав передніми ногами на землю, бандурист притримав поводи і завмер.

Спочатку він подумав, що те, що стирчить перед ним — то є купою висохлих низеньких деревинок. Потім — що, можливо, бачить густу ялину, або ж то ластівчині гнізда, які обліпили висохлі стволи так густо, що це надає їх вигляду дивовижних, погнутих форм.

Тільки за хвилю до нього почало доходити, що ж він насправді побачив. Коли кінь заіржав, мотнув головою, почав бочитися та відмовлятися підійти ближче, Тарас придивився, і його очі повело вздовж довгих, закривавлених жердин, і аж до… п’яти людських тіл, що стирчали зверху свіжо затесаних колів.

П’ятеро козаків з компанії Тараса, які ще нещодавно мріяли про розбійну славу, про здобич та веселих дівок, скінчили життя високо. Однак, це винесення під небеса не послужило їхньому здоров’ю. Майбутні православні лицарі та степові розбишаки, а в своїх мріях — майбутні полковники та гетьмани війська запорізького скінчили як шматки падалі, залишені на поживу воронам та крукам.

Тут були вони всі. Сисун, Морозовицький, Олесь, обидва Горілки. Тарас глядів на них з жахом, зняв шапку та дивився, широко відкриваючи блакитні очі, і навіть не чув струменів сліз, що стікали йому по обличчю. Тільки тепер дійшло до нього, що Богородиця, яка показувалася йому в лісі, врятувала його від жорстоких мук та повільного вмирання.

Його товариші загинули страшною смертю. Згідно з польським законодавством, їх було вбито на коли. Але ж, навіть в годину настільки жорстокої смерті, їм дарували ще й додаткових мук. Тарас бачив їхні вивернуті догори руки, обв’язані солом’яними поворозами, политими смолою та підпалені. Він заглядав у дірки після висвердлених свердлами очей, дивився на відрізані носи і вуха, на паси шкіри, здерті з грудей та спин, на рани від кинджалів та ножів, на стріли, що стирчали з плечей та животів… Спалені, посічені, скалічені десятками найвитонченіших тортур тіла козаків майже не були схожими на людські останки. Всі вони стирчали жорстко і рівно, бо під власною вагою глибоко осунулися на вістря палів, нібито потворні нарості на свіжій деревині, виставлені на поїдання птахів, здалека смердючі кров’ю, горілим та жахливим запахом людського лайна.

Тарас змусив коня підійти ближче. Він ледве знаходив в спотворених обличчях подібність до рис облич недавніх товаришів. У молодшого Горілка в очницю було вбито гербовий перстень брата Міхала — срібну шляхетську печатку, з направленою до неба розбитою стрілою. З рота Сисуна звисав порваний мішечок з тканини, що перед тим лежав перед фігурою Богоматері, який він пограбував у старого ченця.

І тут Олесь підняв закривавлену голову. Тарас побачив дві страшні діри по вирваних очах.

«Спаси Христе, — промайнуло у нього в голові. — Він дивиться… Він бачить мене…».

— Болить… — прошепотів Олесь. — Страшенно болить…

— Спаси Христе, — простогнав молодий козак. — Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

Він не міг закінчити читання молитви, бо Олесь простогнав так страшно, що Тарас весь затрясся.

— Послухайте, християни… хто вуха має! Нехай ся приближує… правду Божу слухають, бо близиться суд Божий, зіслав Господь кару множу. Приходить година, де вся родина кров’ю помажеться… Тарас, ти чуєш?

— Олесь, зараз я, з півгака[18]… муку твою скорочу.

— Тарас, ми прокляті. Прокляті, коли ходимо, їмо, спимо… Коли стоїмо…

— Олесь… не будеш мучитися…

— …за те, що ми вбили старого ляха у дворищі і Богородиці горову відсікли! Ти слухаєш? Так слухай, — напівпритомно шепотів старший бандурист. — Я вже над могилою стою.

— Слухаю тебе.

— Ти, Тарасе, є вибраним… Тебе вибрала Матір Божа, як єдиного праведного в компанії нашій. Єдиного, який проявив… милосердя. Ти є вибраний, щоб привести мир Божий на Україну. Ти понесеш свій хрест, як Христос, до коронного табору. Ти підеш між ляхів, щоб їхні вини пробачити та до згоди переконати.

— Олесь, та що ти таке кажеш? Який мир чи покій Божий? Як то це?

— Буде в Україні велике крові пролиття. Села лісом поростуть, вовки в них витимуть, діти малі та молодиці в ясир підуть… Потопчуть наші поля копита вражих коней. Брат брата кров’ю змочить і орді продавати стане, а всі хлопи наші та козаки стануть невільниками жорстокого тирана. І так воно і буде, якщо не запанує на Україні мир Божий… Чуєш, Тарасе?…

— Так, — простогнав Тарас. — Чую…

— Я бачу… Бачу, як золота корона на землю спадає… Чорні орли її дзьобають. Але ж повстане зі степів лицар превеликий. Він корону піднесе і на свою голову накладе. І лицар той повинен мати в гербі щит на щиті. А потім станеться велика битва при могилі Сороці при самому Бузі. А от коли ранок після неї настане, запровадить той лицар мир Божий на Україні та врятує її… назавжди.

— …Честнейшую Херуви́м и сла́внейшую без сравне́ния Серафи́м, без истле́ния Бо́га Сло́ва ро́ждшую, су́щую Богоро́дицу, Тя велича́ем, — закінчив молодий козак молитву.

— Тарасе, — все шепотів вмираючий Олесь, — я вже бачу його, короля Божого, я чую, як ти і Богун біля нього в степ їдете. На голові лицаря корона лежить, а в руці Богуна — булава… І ти їдеш з ними, Тарасе! Це ти все справиш!

Тарас перехрестився.

— Ти бачив, що нас чекає?… Тому і… від’їхав?

— Бачив, — заридав бандурист. — Я… я не знаю, що воно таке…

— Тоді вже до кінця свого життя будеш такі речі бачити. Ти будеш бачити, як твої друзі на смерть ідуть, як орда та ляхи різатимуть діточок малих, як людей в ясир беруть, як молодиць неволять. Тепер вже ти завжди побачиш, хто якою смертю згине.

— Олесю, — простогнав Тарас. — Олесю, вибачте мені… Я не хочу. Не хочу того всього бачити. Не маю я сил!

— Якщо не бажаєш, тоді ти повинен постаратися з миром Божим, — ледве промовив вбитий на паль козак. — Бо тільки тоді буде тобі спокій. Так мовить Богородиця наша, і ти повинен її слухатися. Молодий ти ще і слабкий, ляхи та козаки — то вовки порівняно з тобою. Але ж ти маєш ліру, яку дав тобі хлопець у дворищі. Бережи її, як зіницю в оці. Як зіницю волі козацької. А коли скрутно тобі буде, заграй на ній ворогам своїм. Її звуки заспокоять збожеволілі душі, упирів та сисунів[19]. Іди, Тарасе. Іди та грай.

Вересай ледь розумів слова Олеся.

— А тепер вертайся до Богуна та скажи йому… повтори ці слова… — харчав вмираючий. — Що Чорна Рада буде…

Тарас слухав та здригався від жаху. Він не міг відірвати від змученого обличчя Олеся та двох кривавих дір, на місці яких ще вранці були смарагдові очі козака — дуже красиві, оточені темними віями. Очі, якими він ловив усміхи найкрасивіших молодиць.

А потім він почув шелест і майже не вмер від переляку. Тут же, поряд, на своїй палі поворушився Сисун та виплюнув порваний кошіль ченця.

— Він бреше… — прохарчав він. — Не слухай його, Тарасе. Не буде Божого миру… в Україні…

— Біжи! — простогнав Олесь.

— Зараз… почекай-но, я хочу тобі… дещо сказати перед смертю. Підійди, Тарас!

Молодий козак здригнувся.

— От бачиш, що з нами ляхи зробили, — говорив Сисун. — Іди та помстися за нас, за друзів своїх. Стисни за кожного з нас одну ляську горлянку. Та що я кажу: одну — тут і дюжини не стачить… Слу… слухай… іди, ріж ляхів та пархатих, щоб і ноги їхньої на Україні не було.

— Не слухай його, Тарасе, подбай про покій!

— Різати ляхів! — хрипів Сисун. — Бий їх, немов вовк з степів; розривай їм серця. І нікому не прощай: дітям малим, жінкам чи дівкам. А як шаблі не стане, хватай за кинджал, за сокиру, за косу, і так мордуй їх, щоб вони знали, що гинуть…

— Тікай, Тарасе! — простогнав Олесь. — Він хоче затримати тебе… Смерті твоєї хоче. Їдь до Богуна… Їдь, благаю тебе. І швидко!

— Іди-но до мене, Тарасе… Іди, приблизься, дитино. Мушу тобі дещо сказати… Дещо важного… Слово, яке…

— Та біжи ж!!! — прохрипів Олесь.

Його голова безсило впала на груди. Тарас підігнав коня, несвідомо зблизився до Сисуна, і тут побачив дещо таке, що оселедець йому став дибки.

В туманах та випарах навколо пагорба з закривавленими палями замалювалися темні силуети вершників. Його оточували похмурі, мовчазні мужі в драних ковпаках, в деліях та посірілих, дірявих жупанах. В розідраних кольчугах, в місюрках[20], позначених надрубами шабель, в проржавілих карвашах, в бехтерцях, з бастардами, в гєрмаках[21] та бекешах. Колись їхня кінська збруя, одяг, озброєння повинні булі іскритися від барв та дорогоцінного каміння. Сьогодні ж все було подертим, рваним, покритим багаторічним пилом та болотом. Вершники колись сідали на прекрасних коней. Але ж тепер шерсть на цих верхових тваринах втратила блиск та гладкість, самі вони були вкриті чепраками в кровавих плямах; збруя постаріла, з неї звішувалися залишки китиць та чудових прикрас. Остовпілий Тарас переводив очі з одного коня на іншого… Все це були красиві коні: араби та анатолійці. Серед них не було секелів[22] чи козацьких бахматів. Все це були польські верхові коні!

А потім повіяв вітер. Він залопотав продірявленою від куль, вигорілою корогвою, на якій були представлені зірка, перевернутий півмісяць та всунутий в нього благочестивий хрест… Тарас знав той герб. Це був Корибут… Знамення страшного князя Вишневецького.

Ярема!

Це слово визивало ляк та жах, навіть серед найстарших, вже здичавілих січових козаків; воно кидало на коліна цілі козацькі полки та сотні. Зараз перед Тарасом була одна з корогв покійного вже князя Яреми. Один з відділів війська, яке навіть на цій безпардонній війні вирізнялися страшною жорстокістю, оскільки в ньому служила шляхта, яка втратила у повстанні власні двори, жінок та дітей. Загони Вишневецького не вибачали нічого жодному з козаків, залишаючи за собою лише небо та землю. Затрясся Тарас, коли вдивився в обличчя вершників, які його оточували, коли помітив бліді, вигорілі очі, кошлаті білі брови та вуса; пусті, вигорілі погляди, в яких не було ніяких відчуттів. Побачив він покриті шрамами чола, хустки, що закривали вирвані очі, обрізані вуха, культі відрубаних рук, сліди від тортур, нанесених козаками. Тарас вже розумів, що гірше вже потрапити він не міг.

— Гей, різуне, на землю просимо! Час на тебе!

Лях, який вимовив ці слова, стояв на узбіччі. По буздиганові[23] Тарас пізнав у ньому поручника чи навіть ротмістра вишневецьких. Погляд того палив його немов полум’я, немов очі упиря. Рука в залізній рукавиці зробила короткий жест — наказала, щоб він спустився з коня.

— Тарас! Тікай, — простогнав Олесь. — Біжи до Богуна…

В останнім пориві розпачу Тарас вбив шпори в боки карого волошина. Кінь відразу ж пішов у галопі, витягнувши шию. Але ж він був не сам. За собою козак почув гуркіт, стукотіння кінських копит, і той лякаючий, страшний крик, від якого чернь та босота дрижала, відчуваючи смерть:

— Яреееемааа!

Поляки пішли в галоп, заходячи в тил козакові. Тарас звернув між палями, направив коня в сторону відкритого степу. Він нахилився в сідлі, втуливши обличчя в розвіяну гриву.

— В поля! — закричав він. — Лети, мій Вороний! Рятуй! Рятуй мене!

Кінь помчав, немов степовий вітер. Перескочив яму, вихором промчав біля древніх курганів, занурився в море будяків, трав та квітів, що прикривало його майже до загривка. Ляхи на своїх стрімких конях скакали за ним.

— Стій! — закричав один з них. Тарас і не мислив слухатися. Ще більше похилився він до кінської шиї. — Завертай!

— Лети, лети, мій Вороний! — прошепотів Тарас.

Стрункі польські коні мчали легко та елегантно, мов стадо оленів. Стукіт копит розбивав череп Тараса. Козак розумів, що його шанси вийти цілим з таких страшних обставин були загалом невеликі. Він же мчав на звичайному, не найкращому волошині, звичному до воза, а не до смертельної гонитви з швидкими немов вітер, вченими польськими жеребцями, які, часом, могли проскакати навіть і двадцять миль за один день.

Вишневецькі були все ближче. Краєм ока Тарас помітив, як один наздоганяє його з лівої сторони, побачив лише блиск піднесеної шаблі…

Тарас, спритно мов рись, сховався за кінським боком за татарським вмінням. Перо шаблі прорізало лише повітря. Козак розпачливо погнав Вороного, вирвався вперед, останні зусиллям виграв для себе декілька п’ядей життя…

Степ закінчився. Вони вскочили до неглибокого яру, Тарас повернув до витоків струменя, що тік дном. Його розігнаний кінь підняв копитами фонтан сріблястих крапель. І тут же за ним до водних випарів з диким храпом впали жеребці ляхів. Вороний, легко, мов птах, перелетів над гнилою колодою, оминув висохлі гілки ліщини, скочив між камені, а потім помчав убік, піднявся по стежинці на стіну яру.

Під гору було тяжче, кінь почав задихатися. Тарас крикнув, схопив шаблю, а потім повернувся до переслідувачів.

Вороги доскочили до нього в одну мить. Тарас закрився шаблею, відбив перший удар, а потім, йдучи за інстинктом, схилив голову, уникаючи гілки. Шляхтич, що доганяв його, не встиг, сила удару знесла його з сідла, закинула в кущі та колючі зарості.

Вороний летів мов птах, як лань, яка втікає від вовчої зграї. Вскочив до лісу, промчав стежкою серед папоротей, оминаючи вікові дуби та вільхи. Кінь скакав по вологому болоту, перелетів струмінь.

Вороги були вже зовсім близько… Тарас вже чуяв на шиї гаряче дихання вороного араба. А другий жеребець вже заходив його зліва…

Тарас повернув направо, заставивши коня скакнути над стволом зламаної липи, потім поскакав вліво, лавірував, в останню мить вискакуючи з-під леза. Проскочив між ростучими близько деревами, заставивши ляхів роз’їхатися в сторони.

Волошин мчав з останніх сил. Піна шматками відпадала з його боків, стікала з писку. Переслідувачі заходили лавою, підходили з боків, могло здаватися, що ось-ось вони з усіх сторін допадуть козацького коня, зіб’ють з ніг, затопчуть, розірвуть на шматки. Але ж Вороний весь час уникав їм. Ні не був він швидше за них… кінь був стривожений, переляканий… але ж у нього було більше щастя.

Вершник з лівої сторони був все ближче. Він вбив шпори в покриті піною боки коня, порівнявся з Вороним Тараса і різонув шаблею. Козак ухилився. Татарським фокусом він сховався за сідлом, а Вороний скочив убік, раптово звернув, знову пробіг між двома липами і вискочив на розлогий простір степу, освітлений блиском Сонця, що котилося на захід.

Вишневецькі розсипалися у широку лаву; тепер вони заходили Тараса з боків. Перший з ляхів зблизився справа. Бандурист обернувся, різонув не бачачи. Шляхтич відбив удар, завернув шаблею і з коротким свистом хляснув втікача по руці. Козак скрикнув, зброя випала в нього з долоні. Він рвонув поводдя, звернув вправо, прямо під носом жеребця, що гнався за ним. Кінь шляхтича заіржав, дико мотнув головою та звільнив біг, а Вороний вирвався від нього, проскочив поряд і надалі мчав в кар’єр.

«Ліра! Я повинен заграти на лірі», — промайнуло у Тараса в голові. Та під три чорти, як повинен він був це зробити, сидячі на розігнаному коні, летячи мов вихор через степ? Він не був у змозі дістатися в’юків, не кажучи вже про те, щоб розплутати мотузку…

Тарас з розпачем розглядався по сторонах. Вороги оточували його тісним кільцем, випереджували, ще сильніше стискали кільце, витягували руки до поводів летючого коня. А він же мусив… Мусив доїхати до Богуна, щоб передати тому слова Олеся…

Одним рухом схопив він пістоля, приклав той собі до грудей, не бажаючи, щоб його взяли живим. І вже збирався потягнути за спуск, коли…

Переслідувачі закричали, натягнули поводдя!

Земля розступилася під копитами коня Вересая. Пістоль випав з руки козака, сам він зсунувся з сідла і почав падати донизу. Він летів прямісінько в блакитні хвилі та таємничі глибини Бугу, падав донизу, крізь повітряні безодні, вздовж схилів, наїжачених гострими скелями. Ріка прийняла його тіло з плюскотом та закрилася над головою молодого козака.

— Немає вже Богуна в живих, — повторив Пилип, стоячи біля входу до отаманського намету. — Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні, але ж і вся Малої Русі Річ Посполита в разі щасливих успіхів довгі роки життя безпечно обіцяти собі могла! Помер найбільший жах ворогів наших, польських савроматів. Помер той, від гарматних куль та мушкетних громів якого не тільки ясновелична старожитних вандалів Сарматія, та обидва береги знаменитого своїми замками та фортецями бурливого Евксинотопу…

Пилипові не було дано скінчити промову, оскільки тупіт кінських копит наклався на слова старого козака. Але на вершника ніхто не звернув уваги. Запорожці опустили голови, вийняли з вуст цибухи люльок, виплюнули тютюн, а найбільш богобоязні — впали на коліна, склавши руки для молитви. Була то річ нечувана в зграї розбійників, шельм та гультяїв, з яких і складалося запорізьке січове товариство.

— Пане кальницький полковник! — застогнав Пилип. — Звернися до нас, братів своїх та навчи нас…

Спінений кінь, з якого стікала вода, впав на майдан перед наметом, майже не збивши Пилипа. Але ж затримався, задрижав, встав дибки, а на його спині випростався молодий козак. То був Тарас! Вдягнений в брудний, покривавлений, рваний жупан та свитину всю в клоччях. Молодий козак повів по таборі безумним оком.

— Зрада! — страшним голосом скрикнув він. — Хмельницький зрадив Україну! Кличте батька! Швидко, будіть батька!

Козаки мовчали. По обличчю Пилипа сплили дві сльози.

— Немає вже Богуна, — буркнув він. — Помер полковник.

— Як то це?! — скрикнув Тарас. — Не може такого бути!

— Не тільки що може, але ж власне так і є, — сказав Сірко. — Подивись-но там, в наметі. Лежить на марах зі своєю булавою. Він вже у Господа на Страшному Суді.

— Спаси Христе, — простогнав Тарас. Він зіскочив з коня, потім заточився і схватився за голову. — То ж матір-землю нам зрадили!.. Хмельницький проти товариства запорізького змову чинить, а Богун не зривається!? І за шаблю не хватається?! Не може такого бути!

— Хватається, — буркнув Сірко, — але ж тільки за громницю[24].

— Що кому написане, те його і не омине, — сказав Криса та сплюнув. — Також і батькові писана була ляська куля. Іди, помолися за душу його. А як не бажаєш молитви толочити, то хоч кварту горілки за нього випий. В Трахтемирові його поховаємо.

— А зараз добро його поділимо. Хто коня отаманова бере? А хто зброю?

— Отаман ще й не остигнув, а ти вже хочеш речі його хапати?

— Небіжчикові вони вже не потрібні. Богун в могилі.

— Брешеш, курви син!

Козаки завмерли. Ніхто не вернув уваги, що хвилькою раніше полотно, яке затуляло вхід до намету, легко порушилося. Вільно, немов би у сні запоріжці повертали голови… І кожен, хто подивився на отамана — або ж застигав на місці, або ж падав на коліна, витріщаючи очі, або ж по-православному хрестився. Сірко закусив люльку так сильно, що цибух з тріском зламався прямо в його зубах, а Криса випустив з рук жбан з горілкою. Пилип недовірливо простогнав. Останні козаки затремтіли.

Біля входу до намету, похитуючись, стояв блідий, закривавлений, але ж живий… Богун!

Полковник зробив один крок, потім другий. Він ішов в сторону Тараса, а хто був ще живий, уникав погляду його покритих кривавими жилками очей. Отаман ступав непевно, стискаючи в руках булаву. Покритий юшкою, блідий Богун і справді був схожий на того, хто тільки-тільки піднявся зі смертного ложа.

— Ах ви ж курвини сини! — процідив Богун крізь зуби. — Ви хвости сучі! Дам я вам поховання отамана!

Козаки зіщулилися в очікуванні найгіршого. Деякі позатуляли голови руками, інші завчасно чмихнули за намети. Останні доручили душі Богові, а особливо — архангелові Михайлові і всім святим.

Богун скочив між молодців ніби куля, вистелена з ляської аркебузи, і потрясав перначем.

— Ах ви ж злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські! Блазні ієрусалимські, курви вавилонські, свинарі буджацькі! Дам я вам моє добро ділити! Дам я вам отамана живцем до могили класти!

Одним швидким рухом він вділив Сірка перначем по лобі. Козак впав, ще й врізався голово в котел, в якому готувалася саламаха. Богун ще й добавив добрячого стусана, пославши різуна прямо в калюжу гарячої страви і болота, вдарив по шиї, під кінець доправив каблуком. Потім заїхав Крису в зуби, звалив з ніг, стусонув ногою в сраку. А потім кинувся на струхлявілих від переляку низовців. Ніхто йому не опирався. Козаки тікали з криком, падали на землю, закривалися руками та шапками від ударів перначем, кулаком та стусанів, ударів носком підкованого чобота. А Богун шалів далі…

— В Києві мене поховаєте! — дихав він крізь зуби, роздаючи удари направо і наліво, б’ючи молодців в запальній завзятості по головах, по спинах, рахуючи ребра та ламаючи кості. — Ось вам Печерський монастир! А ось вам Трахтемирів. Ось, бачите, купол церкви на кінці булави як живцем мальований! І ось тобі в зуби, сучий ти сину, за Кальник. А тобі — за коня та за зброю! А тобі, за курган в степу! Та не ви мене, а я вас на цвинтарі поховаю!

Досить швидко табір став походити на мале Берестечко, і якщо вже не криваве поле при Пляшівці, то вже ж напевно — на Солоницю[25], яку півстоліттям раніше зготував молодцям гетьман Жолкевський. На землі, в болоті, серед кінського лайна, розлитої саламахи і горілки, кидалися побиті Богуном запоріжці. Поранені стогнали, повзли в сторону наметів молилися; нечисленні козаки повтікали за вози, повкривалися за колесами чи то в степу.

Богун нарешті заспокоївся. Він сплюнув червоною слиною, відкинув закривавлену булаву, потім підійшов до Тараса і Пилипа.

— Ну добре, посваволили, — признав він. — І відразу мені легше! Кожен чоловік здоровішим стане, коли трохи позабавляється. Дайте-но горілки!

Старий запорожець як можна скоріш подав йому баклагу з палянкою. Богун перехилив її, і пив, пив, пив, якби хотів на смерть залитися. Врешті відірвав майже пусте начиння від вуст і розсміявся.

— Святою Пречистою клянуся! Та я майже і здоровий!

— Слава Богу!

— І оздоровів, — буркнув Богун, — бо чув, що Хмельницький Україну зрадив. І що це воно має значити?

— Не сердься, батьку. Що сам чув, те й кажу. Через два тижні писар Виговський скликає секретну раду в Чорнім Яру, і вас на неї запрошує.

— А ти звідкіля все це знаєш?

— Посланця зустрів… Олеся Микиту з брацлавського полку. Він сказав мені, що буде рада, і щоб я передав вам, що Виговський говорив, буцімто Хмельницький Україну зрадив. Більше нічого не знаю, — тихо пояснив Тарас, але ж не додав, що Олесь вмирав на палі, коли віщав йому ці слова.

— Я вже на тому світі був, але ж, коли почув, що батько — зрадник, то і з пекла б повернувся, щоб братів-козаків боронити. Мені і так вже смерть писана, але ж, поки Бог дасть, поживу ще трошки. Тарасе, ти за те, що між нами було… Не гніваєшся?

— Ой, батьку, я ж повернувся… І у вас вибачення прошу.

— Ох, Тарасе-Тарасенку! — рикнув Богун і схопив молодого козака за плечі. — Ти вже ж не сумуй і не ображайся на мене.

— Не буду.

— От бачиш! А тепер: відкривайте бочки з медом! Хей-ха! Ваш полковник до життя повернувся, сучі сини! А хто за його здоров’я не вип’є, такого живцем на палю посадити накажу! Що ж це ви, небораки? Не бажаєте вставати?

Побиті козаки мляво заворушились. Якось не дуже було їм спішно до шафликів[26] з горілкою, до бочок з медом та вином. Вони стогнали у болоті, тримаючись за розбиті голови, за зболілі животи та спини, за кровоточиві підборіддя. Деякі збирали зуби з землі, обмацували підбиті очі, перебиті носи, надірвані вуха, хапалися за поламані ребра.

— І що ж то має бути? — крикнув Богун. — Зі мною сваволити не бажаєте чи погратися? За моє здоров’я не хочете випити, курвини сини?! То може яка поміч вам потрібна? — прибавив він і витягнув руку в сторону булави.

По тому знакові декілька козаків — яким від Богуна дісталося дещо менше — весело розсміялося. Спочатку веселість була дещо млявою, потім робилася все голоснішою.

— весело заспівав Богун і підняв з землі побитого Крису. — Наливайте, браття! — крикнув полковник. — Сьогодні до мене Тарас повернувся! Будемо пити й гуляти!

Дуже швидко принесли барильця з горілкою та медом, дерев’яні відерця. Одбито денця у бочок, після чого прозвучали співи, теорбани[27], ліри та перші тости.

— Так що пити будемо і веселитися! — закричав Богун і схилився до Тараса. — А через два тижні побачимо, по що визиває нас пан писар, і що ж то за зрада Хмельницького.

Тарас кивнув. Він з непокоєм дивився на полковника та козаків, шукаючи на них кривавих шрамів — пророцтво смерті, що мала дуже скоро зустрітися з ними. Однак не знайшов нічого, поза ранами, нанесеними Богуном, тому полегшено зітхнув. Смерть не повинна були надійти в найближчий час. Принаймні, ще не сьогодні.