Богун

Розділ IV Чорна Рада

Струмінь шумів, стікаючи по каменях литої, складеної зі скальних обламків стіни. З яру, на перший погляд, виходу не було. Тільки якщо змружити осліплені блиском сонця очі, можна було вгледіти майже невидимий отвір печери, закритий водоспадом. Богун підніс брови.

— Чортів Яр… — буркнув він молодому козакові-бандуристові, що їхав поряд. — Зле місце.

— Виговський[87] вибирав, не я, — тихо шепнув молодий козак.

Бахмати та волошини козаків захропли, коли вони переїжджали поріг печери. Байдужим поглядом Богун окинув кучі черепів та кісток всередині гроту. Молодці хрестилися та шепотіли молитви.

Отче наш іже єси на небесах. Да святиться ім’я твоє… Да прийде царствіє твоє…

Вони в’їхали до долини, оточеної скалами. Струмінь зникав між великих каменів, протікав коло зруйнованого млина. Поряд стояла наполовину завалена халупа, біля якої крутилося досить багато козаків та слуг, біліли плахти наметів, фиркали розсідлані коні, а в котлах готувалася саламаха.

Тарас сплигнув на землю. Поміг зійти Богунові. Ліва рука полковника безсило звисала; гримаса болю викривила пооране шрамами обличчя козака.

— Чекай мене тут.

— А може хоча б послухати? Дуже мені цікаво, що Виговський скаже.

— Так це ж є рада старшини, — гнівно відповів полковник. — Ти ж знаєш, що вухо, яке забагато чуло, разом з головою відрубують.

Богун пішов до зруйнованої хати. Входячи до головного приміщення, схилив голову. Сюди він прибув останнім. І, хіба що, запізно, зваживши на те, що ківш з палянкою на дубовім столі був випорожнений майже до дна.

— Слава Богу!

Козаки привітали його бурмотінням та уклонами. Сава Савич, канівський полковник, низько звісив голову, підпираючи підборіддя на заслуженій ординці[88]. Оселедець — довжиною чи не на п’ядь — звисав у нього з лівої сторони покритого шрамами чола. Савич лупав очима з-під сивих, кущистих брів. Поряд з ним витягнувся на лаві Яким Пархоменко — полковник чигиринського полку. Він ліниво палив люльку і час від часу штрикав під стіл слиною. По другій стороні дрімав Борис Кільдієв, чоловік слабкого розуму, який корсунським полковником зробився з милості Хмельницького за те, що міг боротися з дресированими ведмедями. Але ж найбільш важливим було те — як говорили по куренях — що до політики голови в нього не було. А це ж власне політика привела до того, що останньої осені багато молодців з корсунського полку пішли на страву для круків. По другій стороні столу засідали: Баран Худий, черкаський полковник — козак у віці, з оселедцем, закрученим навколо лівого вуха, в баранячій шубі, з одним, вічно примруженим оком. На його виголеній голові, мов у російському літописі, були записані дії козацьких перемог та поразок. Темний шрам, що перетинав ліву брів, походив ще з Стариці[89], з давніх часів, тепер вже майже забутих козацьких бунтів. Дірку на скроні йому зробила куля з мушкету під Камінним Затоном[90], коли чотири роки тому, разом з реєстровими козаками він перейшов на сторону Хмельницького. Праве вухо він втратив під Констянтиновим, кілька пальців на правій руці йому відстрелили під Берестечком, де він затуляв втечу татар і козацького гетьмана. Поряд з ним сидів молодий Степан Гроіцький, уманський підполковник. За столом і на лавах пристроїлося ще з півтора десятка сотників та інших молодців.

— Невже ж то повинна бути Чорна Рада? — запитав Богун, сідаючи на лаву. — Бо якщо так, то дуже скоро звисока станемо на світ поглядати. Так нас здіймає, як ту Гелену[91], що й до теперішнього дня в чигиринській брамі свій голий зад всім показує.

Полковники зареготали, пирхаючи слиною. Худий аж взявся під боки, а Савич вистромив жовтого язика. Веселість довго не тривала. Навіть так далеко від Суботова не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени, яка, зробившись дружиною Хмельницького, пустилася у всі тяжкі з любовником, а на додаток ще й вкрала з підвалів декілька бочок дукатів. До сих пір її залишки колихалися в брамі Чигирину, а старого Хмеля шляг брав від самої думки про те, що таким хитрим шляхом йому наставили роги, якими міг би похизуватися олень з тих задніпрянських борів, які колись належали князеві Яремі.

— Не нам сьогодні про курву чигиринську балакати, — сказав Іван Виговський, генеральний писар. — Ви добре мене знаєте, панове-браття, і знаєте ви, що без мала чотири роки служу я війську запорізькому. Хто інакше вважає, нехай скаже, що брешу, але з попереджую, що зневагу такий собачим голосом з-під лави завиє.

Відповіддю було схвалюючи бурмотіння.

— Не від сьогодні відомо вам, що батько Хмельницький погано наших справ пильнує. І скликав я вас сюди, щоб ви пізнали його задуми. Бо те, що задумав він зле, тут певна річ.

Залягла тиша. Пархоменко перестав палити люльку, навіть Кільдієв відкрив каламутні очі.

— Хмельницький вислав до Москви посольство Іскри, щоб допомоги проти ляхів просити. Однак не відомо вам, що Іскра повинен упросити государя, щоб той прийняв у підданство Військо Запорізьке. Гетьман хоче віддати Україну під владу Москви!!!

Козаки завмерли. Савич шарпнув себе за оселедець. Пархоменко прикусив мундштук люльки. Кільдієв дурнувато посміхнувся, а Гроіцький потягнувся до шаблі.

— І в тебе є якісь докази? — прохарчав Баран. — Чи ми повинні вірити тобі на слово?

— Ось, — Виговський витяг з-за пазухи розпечатаний лист і сунув його під ніс козакові, — копія листа до государя. Тут все чорним по білому стоїть!

— Сам читай, — наказав Баран. — Сам я ні читати, ні писати не вмію!

— Вашій Милості, Великому Государеві, Цареві і Великому Князеві Олексієві Михайловичу, — почав Виговський, — всієї Русі самодержцеві, ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького, низенько до самої землі чолом б’ємо…

Богун з відразою сплюнув та розтер слину підкованим каблуком козацького чобота.

— …і декларуємо, що іншому цареві служити не бажаємо, тільки Тобі, Государеві Православному, б’ємо чолом, щоб царська величність разом з Україною під свою владу прийняв, і за цю милість низько Вашій Достойності дякуємо, оскільки йде проти нас король польський з великою силою. Вашій Милості всього найкращого бажаючий, приятель та слуга, підніжка знижений Богдан Зенобій Хмельницький з Військом Запорізьким.

— Спаси Христе! — викрикнув Богун. — І що ж це таке має бути?

— Про-о–одає нас Мо-о–о-оскві, — пробелькотав з відразою Баран.

Полковники злобно хрипіли, хапалися за шаблі та булави.

— Хмель зрадник! — підняв Гроіцький шаблю, — трясця б його мордувала!

— Зра-а–ада! — завив якийсь сотник.

Цей крик відразу ж підхопило декілька пропитих голосів.

— Мовчати! — прошипів Пархоменко. — Хмель знає, що робить! І ми повинні його слухати!

— А я присягу государеві не зложу! На погибель Москві!

— Та це ж бунт!

— Мовчи, попів сине! Я хочу шию зберегти!

— Так, я попівський син, а ти від київської мурви рід ведеш!

Гроіцький схопив Пархоменка за бекешу на грудях, притягнув до себе через весь стіл, перекидаючи келихи та ківш з залишками палянки. Яким шарпнувся, вихопив з-за пояса пернач, бажаючи вцідити молодця по лобі, але ж в останню мить його схватив за плече Баран. Решта старшини схопилася за шаблі та чекани. От-от здавалося, що все закінчиться бійкою та рубаниною, як колись і закінчувалися Чорні Ради на Січі. Бо ж всім було добре відомо: там де зустрічалися двоє запоріжців — там завжди були три різні думки.

— Панове браття-молодці, — звернувся до всіх Пархоменко. — Дивіться, як платить Хмель військові запорізькому за кров, пролиту під Корсунем, Пилявцями і Збаражем! За те, що під Берестечком ми йому сраку прикривали, коли він з Тугай-беєм збігав, тепер волю нашу московським виродкам продає?

— Гетьман знає, що робить, — кинув Пархоменко. — А хоч би й не знав, так ви краще мовчіть, сучі діти. Що ж це таке? Бунтувати станете? А чи не бунтували Мозиря та Гладкий[92]? І покотилися їх голови аж до самого Дніпра! І довго ж котилися, повірте мені на слово!

— А добре ж говорить! — скрикнуло декілька з страхітливих козаків. І, звичайно ж, замашисто перехрестилися.

— Так що не бунтувати вам, але ж волю гетьмана в покорі приймати. Депутацію треба вислати, щоб він усвідомив, що про його задуми щодо Москви нам все відомо.

— А Хмельницький депутатів на палях розсадить! — сказав на це Виговський.

— Як це то? Чому так?

— Меч висить над головами вашими, панове-браття. Послухайте краще, що гетьман в інструкції до посла Іскри пише. Деяким з вас багато часу та уваги присвятив…

— Читай-но! — видавив з себе Богун.

Виговський витягнув другого листа.

— Давно вже відомо, що не всім нашим полковникам угода з Його Милістю, государем нашим, Олексієм Михайловичем, до смаку буде, а саме: Іванові Богуну, Саві Савичу, Баранові, Пархоменці та іншим, імена таких ти і сам добре знаєш. Тому, якщо государ про них спитає, переконуй його, що ніякої перешкоди з їхнього боку не буде, оскільки я під час молдавського походу постараюся, щоб ніхто з них підписання угоди не дочекався…

Козаків заціпило. Навіть Пархоменко витріщив очі.

— Зрада, — прошепотів Савич.

— Зрада, — пало з вуст решти старшини страшне, з трудом сказане слово.

— Одне тут є розв’язання для цієї справи, — сказав Виговський. — Ми повинні змусити Хмельницького оговтатися. І показати, що ще не вмерло військо запорізьке, що всі ми тут — вільні люди, які вибирають гетьманів, а коли треба — то й скидаємо тиранів. Вихід з цих клопотів є, але ж, визнаю, що багатьох з вас він… вразить, а може й налякає. А скоріш за все — розгніває.

— Сміливо говори, — кинув Баран, — шию не відріжемо. Принаймні, не тепер.

— Ми, милостиві панове, знаходимося між молотом та на ковальнею. З одного боку Хмель, який на шиї наші зазіхає. З другого — коронні війська, що до бою готуються. Перше, що треба нам учинити, це заключити з ляхами перемир’я, щоб плани Хмеля зірвати, власні голови заховати та показати, що тепер ми сила.

— Це що ж, королеві маємо уклонитися? — пирхнув Богун. — Шиї гнути перед панятами? Ми і так вже підписали угоду, яку сейм не затвердив.

— Згідно з новинами, що прислали мені з Варшави, сейм не ухвалив податків на оборону. Підканцлер Радзейовський зрадив короля та з Польщі збіг. Блудом Річ Посполита стоїть.

— А коли ж і не стояла? Але ж Берестечко нам влаштувала!

— Король не править, бо панята йому не дають, — сказав Виговський. — Панята не володіють, бо єдності між ними не знайдеш. Сейм не править, бо його зірвали! Військо, якому не платять, бунтує, але гетьман Калиновський бажає заступити Хмелеві дорогу до Молдавії. Річ Посполита зараз — це орел без крил. Війська нема, бо сейм не ухвалив сплати. Річ повинна прийняти наші умови, бо якщо Хмельницький задуми свої виконає, її чекатиме бій з Москвою…

— На погибель ляхам! — скрикнув Баран. — І нехай московіти всіх їх подушать.

— Так, і нехай подушать… — погодився Виговський. — Однак, що станеться, якщо Москва Річ Посполиту розіб’є? Чи стануть вірити нам московіти, коли стануть панами Литви та Великої і Малої Польщі? Чи залишиться тоді Запоріжжя і Україна при власних свободах? Може статися так, що в разі загибелі Речі Посполитої загинемо і ми, бо Москва зробить з нами все, що тільки побажає. І цю правду ляхи повинні розуміти добре!

— Таке може бути! — буркнув Гроіцький. — Але з Короною складно буде укласти мир, бо гетьман Калиновський, мовби вовк, з радістю нашу кров пив би і пив.

— В Варшаві нічого не відають про наміри Хмеля. Маючи його листи до царя, ми можемо виторгувати від Речі Посполитої такі привілеї, яких не дадуть нам ні государ, ні татарський хан, ні сам дідько! Укладемо перемир’я з ляхами, зірвемо плани Хмеля, а потім змусимо його відмовитися від унії з Москвою.

— Брешеш, — буркнув Богун. — І з ким в Речі Посполитій ми повинні розмовляти? Чи є хоча б один лях, який прийме наших послів? До кого ми повинні посилати людей? До гетьмана? Так може буде краще самим палі знайти, та самим на них і посідати. Не дамо задоволення старому дияволові Калиновському.

— Коли у гетьмана військо збунтується, він буде мусити вислухати наших послів! Ми ж, маючи спокій з боку Речі Посполитої, спитаємо у Богдана Зенобія, що значать листи до царя, і чому він підставляє наші шиї під леза.

— А ти знаєш, що висилка послів без згоди Хмеля — це бунт?

— То може самі голови собі відрубаємо та відішлемо гетьманові у цебрах з вином, як голову Жулкевського до Стамбулу? От буде радуватися Хмельницький такому вчинкові. Дня три від горілки п’яний буде!

— Правда!

— А от цікаво, — розсміявся Богун, — хто піде до ляхів як посол? Хто зголоситься добровольцем, щоб заніс лист гетьманові та повернувся з головою на шиї? Чи є такий молодець, у якого кров в жилах тече, а не запивок?

— Чи значить це, що ти погоджуєшся, пане-брате? — спитав Виговський.

Всі погляди схрестилися на Богунові. Полковник мовчав. Знову ожив біль в пораненому боці і лівій руці. Богун опустив голову. Він був втомлений. Він все програв. Багато років бив він шляхту, палив двори, мстив, воював і… чуяв, що вже немає в нього сил.

— Якщо знайдеться молодець відважний, який лист візьме, то нехай їде!

— Милостиві панове, хто добровольцем?

Полковники та молодці поспускали голови. Відправлення посольства до Калиновського, завзятого ворога козацтва, було просто шаленством.

— І що, в сраку вся ваша хоробрість пішла! — розсміявся Богун. — Гей, курви ви, волоцюги під церквою! Кінське лайно ви! Щоб прийшлося вам гарему у татар пильнувати! Щоб османи вас в неволі турецькій кожен день мали! Щоб собаки вам яйця лизали! Так хто визивається?

— Я піду!

Богун застиг. Цей молодий, звучний голос належав його бандуристові.

— Я піду. — Тарас поклонився всім зібраним. — Якщо немає в вас охоти, пани-молодці, тоді я лист візьму та ляхам поклонюся.

— Підеш, але ж на аркані до льоху! — рикнув Богун. — Не слухайте його, панове! То мій бандурист. Мій слуга! А я не дозволю йому туди їхати!

— Панове! — скрикнув генеральний писар. — То у нас є доброволець, який поїде до табору коронних військ, щоб відвезти пропозицію про перемир’я!

— Не погоджуюсь! — проричав Богун. — Ve… — ще скрикнув він і замовк.

— Віват, посол! Віват, Тарасе! — закричало декілька п’яних козаків.

Богун тільки тихо матюкнувся.

— Я зараз тобі листи підготую, — сказав Виговський. — Ти повинен будеш гетьманові лист доставити і сказати, що тебе присилає старшина козацька, яка бажає укласти угоду. Якщо ж солдати конфедерацію укладуть, тоді ти повинен будеш піти до маршалка конфедератів!

— Дозвольте мені з батьком попрощатися, — склонився Тарас.

— Іди.

Бандурист ще раз поклонився, замів бруд та мишаче лайно шапкою, після чого вийшов. Хвилиною пізніше Богун схопився з місця і ногою відкрив двері хати. Розглянувся, шукаючи очима Тараса. Бандурист стояв на колінах перед своїм батьком — старим дідом — лірником Остапом. Коли Богун підійшов ближче, старий зробив на чолі сина знак хреста.

— Тарасе, — сказав полковник. — Послухай…

— Так, батьку…

Бандурист уклонився.

— Та що ж ти наробив! Ляхи тебе вб’ють! Нащо ж ти виступив?

Тарас опустився на коліна, склав руки, мовби збирався молитися.

— Не сердьтеся на мене, батько… Я мушу… Я бачив приятеля свого, Олеся, на паль набитого. І в нього було видіння. Він сказав мені, що буде велике кровопролиття на Україні, якщо не дійде до миру. Він побачив молодців на палях, матерів та дітей конями подавлених, молодиць, яких в татарську неволю гнали, дерева, дітками обвішані. Бачив він, як спадає на землю золота корона, як злітаються над нею чорні двоголові орли…

— Господи помилуй! Та що ти?!

Бандурист весь трясся. На грудях та руках Богуна помітив він закривавлені, обсмалені рани, з яких сочилася кров. «Заб’ють його, — подумав він. — Замордують батька!». Тарас закрив очі і весь дрижав. То повернулося. Знову він бачив те, що повинно було трапитися. Що повинно було будь-який день, будь-який місяць статися правдою…

— Він сказав мені, що Мати… Божа, яка чудесним чином схоронила мене від смерті, вибрала мене, щоб пішов я і заніс мир ляхам та козакам. І грав їм думи, бо пісні мої душі та мислі злагодять і успокоять. Інакше спорожніє Україна, спорожніють Польща та Литва. А вас шість куль роздеруть!

Богун протягнув здорову руку, бажаючи схопити Тараса за голову, а може й відіпхнути. Але ж стримався и обпер долоню на плечі хлопця.

— Не буде миру з ляхами, — сказав він. — Дурненький ти, Тарасеньку, бо на смерть ідеш. За що ж ти мені це робиш?.. Це ж я вже один на світі залишився. Молодців вірних війна вигубила, а Бурлай під Збаражем пав. Один ти залишився… А тепер і тебе втрачу.

— Я бачив, — промовив Тарас таким голосом, що Богун здригнувся, — як корону лицар, в якого гербі щит на щитові, піднесе. І на голову свою корону надіне. І вас я там бачив, при ньому. І при вас була гетьманська булава. А я вже маю йти. Так я Богородиці пообіцяв і поклявся в тому. Мушу спробувати… Один раз мати народила!

А потім заграв і заспівав:

— Тарасе… Тарасе…

Хтось кликав його. Голос був знайомий і близький, теплий, заспокійливий. То був голос матері… Він пристав біля неї на коліна, низько схилив голову. Почув дотик її долоні на голові.

— Спіши, Тарасе. Пробила остання година. Якщо хтось зараз кров проллє, ніколи миру не буде, бо стягне на Україну демонів війни, вогню та пожеж. І згине божий народ Русі та Корони.

— Ляхи вб’ють мене, мамо, — простогнав Тарас.

— Вдар у струни, миленький. Тільки піснею втримаєш ти шаблі, що прагнуть крові. Заграй ляхам і козакам колискову. Усипи демонів війни. Поспіши, Тарасе…

Його оточували закривавлені, майже до кінця порубані тіла селян. У більшості були відрубані кінцівки — вони трясли кікотями рук та ніг, шукали власних голів, спотикалися на випущених кишках.

— Мамо, не винесу я більше того видіння… Кожен день… Кожну ніч придивляюсь я до тіл своїх бойових побратимів і видивляюся на них кривавих ран. Щоночі прокидаюсь я в жахові, що усі, кого я люблю, згинуть.

— Тарасе, чи готовий ти пожертвувати всім, щоб це скінчилося?

— Як живу. Не бажаю я дивитися на танок трупів!

— А чи в стані ти пожертвувати самим собою? Взяти на власні плечі тягар вин ляхів та козаків, і віддати душу за… угоду?

Вересай здригнувся, а потім мати взяла його руками за голову та погладила по волоссю.

— Якщо треба… тоді візьму. Але ж боюсь, матінко.

— Одного мала я сина… Ти другим станеш, — прошептала та притулила до себе.

Кошмар розвіявся. Закривавлені людські залишки почали змінюватися, простуватися, аж врешті змінилися і живих людей. Вересай побачив похилені над ним розкуйовджені, пристроєні в хутряні шапки чи солом’яні капелюхи голови різунів.

— Тарас, ти що?!

— Велика буде війна в Україні. Бачу, як вона натягується. Чую, як мчить смерть на коні. А по що ж вона так мчить? По ваші голови, дядьки.

— Спаси Христе, — перехрестився Чорновол. — Я в Немирові чув, як діди співали, що золоту корону чорні орли роздзьобають…

— Не каркай, — заговорив віковий Опанас Бульба. — Прийде тепер мор на панів, бо батько Хмель готуватися до бою наказав. Ми вже списи викули.

Корнійчук, чиє обличчя було покрито віспяними висипами, який сидів з іншої сторони вогнища, сплюнув на вістря поставленої торчма коси, потім почав з хрустом проводити по ній оселком.

— А знайшли, де Хмеля виглядати? На Україні? В Мультанах?

— Гетьман з великими силами на Молдавію йде, — відповів на це Тарас. — Не захотів господар Лупул віддати дочку за жінку синові Хмеля, так що Тиміш сам візьме її по-козацькому та в ложниці матиме.

— Ну а ми добро візьмемо, — Бульба протягнув перед собою ноги в рваних і смердючих постолах, — що є у дворі в Поморноках.

— І ляшок дістанемо молодих, — зареготав Чорновол, щирячи чорні пеньки від вибитих зубів. — Як одну таку в Тарасинцях брав, то така була, ніби свята панна з церковних образів. А як же вона просилася, як рученята складала. А потім вже тільки стогнала, бо ж такого молодця як я, серед ляських гусар зі свічкою не знайдеш!

— Тихо! — шикнув Опанас. — Я щось почув.

Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад, груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!

— Корнійчу-у–ук!

— Що за лихо?

— Ляха… Ляха бачив, — ледь видавив з себе Бульба.

Різун підірвався на ноги, схопив косу и підскочив до Опанаса.

— А ну виходи, ляше! — з усіх сил загорлав він. — Будемо тебе на палю набивати!

В час, коротший, ніж миттєвість, чорна тінь висунулась з-за дерев. Вона допала Корнійчука, промчала поряд — страшна, яку не опануєш. Опанас здужав помітити лише блиск шаблі, почути хруст тіла, яке перетинають, а потім вже біг, ноги самі несли його в сторону табору. Голова Корнійчука покотилася до багаття, впала в круг світла і завмерла, поглядаючи на світ вилізлими з орбіт очима. Всі в один голос простогнали.

— Людиииии спасайтесяаааа! — закричав Опанас. — Ляхиии йдууууть!

Але було вже пізно. Не вспів хоч хто-небудь крикнути, ще до того, як стражники підняли тривогу, вершники вже вискочили з-за дерев. Гукнули постріли, заіржав кінь. А потім страшний, неприборканий і кривавий ураган спав на табір.

Селяни навіть не пробували ставити опір. Вони гинули з виттям, криками та сльозами, падали під ударами кінських грудей, розчавлені кінськими копитами. Нападники сікли їх по спинах та кінцівках, відрубували долоні, що хапалися за борти возів, розбивали вщент голови. Били з вбивчою вправою професіональних вояків, без віддиху, безжалісні, ніби вовки, швидкі мов вітер в степу, страшні, ніж сисуни з-під вікових курганів.

Опанас біг, прикриваючи долонями голову. Впав на землю, чуючи стукіт копит, втулив обличчя у вологу, закривавлену траву. Через мить над ним пробігли селяни, що тікали від вершників. Застогнав, отримавши удар ногою, коли по ньому пробігли чиїсь личаки. Потім схопився на ноги і побіг до возів, протиснувся під колесами. Висунувся і…

Дістав по голові, впав на тіло якоїсь молодиці. Помацав тім’я, але крові не почув, зрозумів, що отримав плазом, а не лезом.

Різня була закінчена. Опанаса погнали, не жаліючи ударів ногами чи нагаєм туди, куди збирали недобитків з табору. Разом з іншими селянами він опинився в групі черні. Звідусіль на них напирали морди, груди та боки красивих, гнучких польських коней. Селяни, збиті у купу, що закривалися від ударів шабель, нагаїв та чеканів, могли лише бігти вперед. Той, хто впав, так вже і залишався на землі, бо такого топтали копита, пробивали шаблі, або ж чекан розбивав такому голову.

Вершники загнали бранців на пагорб, під хрест, що стояв на перехресті доріг і на якому стирчав посірілий Христос без рук та голови. Опанас крадькома роздивився. Їх оточували панцерні в кольчугах, підлатниках і бехтерцях. З-під місюрок та хутряних шапок виглядали понурі, вусаті, позначені шрамами обличчя. Очі ляхів не виражали нічого. Зараз вершники крутилися мов вовки довкола людей в покривавлених свитах, сірм’ягах та смердючих дьогтем кожухах.

Два вершника вихопили з юрби першого селянина. В слабкому світлі факела Опанас розпізнав Чорновола. Панцерні погнали його під хрест, де чекав шляхтич на чудовому, сивому коні. Жеребець з позолоченою збруєю, інкрустованою бірюзою, з нагрудником, прикрашеним кистями та перлами, гордо здіймав голову і тряс султаном зі страусового пір’я. Опанас переніс очі на вершника. В світлі місяця він побачив молодого шляхтича у ковпаку з хутра рисі, з підвісом, пуком пер чаплі, одягнений у малиновий жупан з петлицями.

— Пане поручнику, — звернувся молодик до товариша. — Спитай-но, де бунтівники!

Вершник у посрібленому бехтерці, з обличчям, прикрашеним сивими, спадаючими донизу вусищами, під’їхав до Чорновола.

— Де різуни? — загримів він згори. — Де Хмельницький?! Говори, хаме!

— Не знаю я, пане, — простогнав Чорновол. Бульба знав, що той говорить правду. Вони не знали, де шукати козаків. — Помилуйте, на святу пречисту…

Молодий шляхтич підняв долоню. Дав знак. Чорновол не чекав. Впав на коліна, хапаючись за прикрашене яшмою стремено і підкутий саф’яновий чобіт шляхтича — це він хотів поцілувати панські ноги. Але не встиг! Зі свистом і блиском впали донизу шаблі панцерних! Відрубані руки Чорновола впали на степову траву. Різун перевернувся, давлячись криком. Він вив та катався в потоках чорної в місячному світлі крові. Не встиг він застигнути, як солдати витягнули з юрби наступного селянина.

— Де Хмельницький? — спитав посивілий шляхтич байдужим тоном. — Говори, хаме; не потрібен нам весь цей teatrum. І собі мук збережеш.

— Та клянусь муками Божими, помилуй, пане, — проскиглив селянин. — Я не знаю… не…

Молодий шляхтич дав знак рукою. Селянин навіть не простогнав. Бульба помітив лише короткий блиск, після чого голова покотилася по землі. Тіло похитнулося, зробило кроків зо три, впало перед капличкою та безруким Христом…

Панцерні скочили в юрбу, шукаючи наступної жертви. Їм не треба було силуватися. Тарас з бандурою в руках вийшов сам.

— Помилуйте, добрий пане. Селяни Хмельницького в очі не бачили. Вони нічого не знають. Якщо ж ви їх відпустите, я вам скажу добру новину…

— На коліна, хаме! — крикнув сивий поручник. — Як смієш мовити, коли тебе не питають?!

Солдати підскочили до бандуриста… Два покривавлені вістря піднялися над блідим, дрижачим козаком.

Вересай схопив бандуру. І заграв…

Довгий час вони стояли напроти одні напроти других. Польські пани в багрянцях, в сріблі та золоті, на конях з позолоченою збруєю — і він, простий козак — бандурист в сірій свитині, дрижачий, переляканий.

І сталося чудо. Полковник не опустив руки. Припинив екзекуцію на який час!

— Що ж ти хочеш мені переказати? Говори негайно!

— Тільки спочатку ваша млість нехай дасть слово, що не накажеш селян стратити.

Панцерні рикнули сміхом. Навіть коні почали пирхати. Молодий полковник подивився бандуристові прямо в очі. Юнок затрясся так, що аж зуби дзвеніли.

— Я все розповім. Тільки нехай… ва… ваша милість поклянеться…

Панцерні зареготали ще голосніше.

— Даю nobile verbum, що, якщо новина, яку ти мені перекажеш, буде великої ваги, відмовлюсь від покарання! — сказав полковник.

— Пан писар Виговський та старшина козацька висилають листа до його милості пана гетьмана з запитанням, а чи не уклав би він перемир’я та угоди з військом запорізьким.

Солдати здригнулися. Старий поручник і молодий шляхтич непевно погледіли один на другого.

— Якщо то правда, тоді станеш перед гетьманом, — в кінці кінців сказав полковник. — На коня його! — наказав. — Берегти, немов ока в голові!

— А з різунами що, ваша милість?

— Відпустіть вільно!

Солдати з непевністю переглянулися. Дуже рідко чули вони такі накази. Однак, слухаючись наказу, від полонених відступили. Зі стукотом копит, з бряжчанням зброї, з шумом пер вершники почали зникати в лісі та хащах.

Покривавлені селяни залишилися на перехресті доріг одні. Ніхто не вірив в слово полковника. Ніхто навіть не ворухнувся. Всі чекали, що ляхи повернуться знову, що з кущів засвистять стріли та кулі.

В кінці кінців Бульба на трясучих ся ногах підійшов до хреста і впав на коліна. За ним пішов наступний селян, і ще один. Юрба кинулася до хреста. Селяни складали дрижачі руки до молитви, хрестилися поєднаними трьома пальцями[93]. Під небо поплили слова молитви:

— Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

Місяць світив повним блиском, коли вони знайшлися на поляні перед польським табором. Він стояв на горі, що мала більше як милю в ширину. Довкола, у мертвому світлі місяця біліли скали, яри та провалля над Богом[94]. Боки табору захищали скалисті урвища, від чола степ опадав до ріки, а з тилу підносився круто аж до похмурих лісів на пагорбах, що маячили — ген-ген — за ярами та скальними порогами. Від поляни табір прикривали острожки та блокгаузи, на яких несла стражу польська піхота. На тилах при факелах насипали шанці та лунети[95]. За ними чорніли редути, обставлені німецькою піхотою та гарматами. Хоча стояла ніч, всюди кипіла робота — серед наметів горіли факели, крутилася челядь та гайдуки. Загострювали палі, насипали вали, перекочували тяжкі таборові вози.

— Повіряю вашій милості посла, пане Чаплинський, — сказав полковник старому воякові, коли вони доїхали до своїх кватир. — Гей, Тарасе, ти як?

Молодий козачок, розкривши рота, дивився на відкритий вхід до намету, перед яким вони стояли. Мовби очарований дивився він на прапорець. А на нім була Яніна, старовинний польський герб, який представляв поле в полі, чи то один щит в другому.

— Спаси, Христе. Правду казав Олесь… — прошепотів Тарас. — Ось виконується воля Твоя… Ясні панове, — з благанням у голосі спитав він, — а чий же то знак?

— Мій, — відповів полковник. — Я — Марек Собеський гербу Яніна, староста красноставський. А ти краще молись замість того, щоб рожу щирити. Гетьман Калиновський дуже все завзявся на козаків. Я його заспокою, але ж, якщо брешеш, на гілляку підеш.

Полковник завернув коня і погнав риссю. Квартиру гетьмана він знайшов легко. Великий намет був ярко освітлений сотнями свічок та ліхтарів. Вхід стерегли драгуни в малинових фарбах, з мушкетами в готовності та запаленими гнітами, а всередині великий стіл угинався під полумисками, наповненими пирогами, прикрашеними фігурами оленів, кабанів та лебедів; запеченими гусьми, заправленими шафраном та корінням, мисок з капустою, юшкою та кашами. Вина: мальвазія, липець, алікант та ривула[96] лилися струменями до горщиків, кубків, розтруханів та бернардинів[97].

За столом засідала вся військова старшина коронної армії. Був генерал артилерії Зигмунт Пшиємський, сивий чоловік в темно-синьому вамсі, артилерист та полковник загонів, складених з іноземців, ветеран шведських, імперських, датських і Бог знає яких іще війн… Поряд сидів одноокий Кшиштоф Гродзицький, губернатор Кудаку[98], прозваний Циклопом, який майже рік втримував облогу козаків, а після капітуляції був викуплений з неволі. Без міри пили командири національних загонів: Кшиштоф Корицький і Станіслав Друшкєвич. За ними Собеський бачив позначене шрамами обличчя Яна Одживольського. Далі бавився Людвік Олександр Незабітовський, гуляка та скандаліст, але ж і воїн на всі сто. А поряд з гетьманом сидів молодий, блідий шляхтич в чорному вамсі, обшитому мереживом та галунами.

— Вітаю, пане полковнику!

Марек Собеський, староста красноставський, склонився перед гетьманом.

— Чи є якісь вісті про козаків?

— Ми схопили запорожця, який повідомив, що Хмельницький вже виступив з Чигирина.

— Тоді з радістю привітаю його під Батогом. Дай Боже, ще тиждень, і буде покій на Україні. Знесемо Хмеля і підемо на Дніпро. Правда, пане Дантез?

Собеський завмер. Цей голос… Це обличчя. Десь він вже його бачив. Десь чув той голос… От тільки, чорти б його забрали, де?!

— Так, то найсправжнісінька правда, — підтвердив чужоземець. — Ваша милість може бути впевнені в перемозі! Ну а після вікторії — і великої булави!

— Давно вже повинен я був велике гетьманство дістати, звідколи п’яниця Потоцький від горілки коні двинув, — буркнув Калиновський. — Що з того, коли наш найясніший пан виключно своїх покойових слуг слухає, коли роздає вакантні посади.

Полковники засміялись, коли красноставський староста підняв тост за них.

— Хмельницький прислав мені відповідь через нарочного, — буркнув Калиновський. — Пише, щоб я з військом відступив, бо інакше до мене в гості прийде! Ну то я вгощу його по-королівськи, тільки не за стіл його, а на паль посаджу.

— Не кидай, ваша милість, слів на вітер, — промовив під ніс Пщиємський.

— Пан Пшиємський інакше нашу ситуацію бачить, — сказав Калиновський. — Представ собі, пан старосто, що він дораджував мені обоз звернути та переміститися в інше місце. Ваша милість боягузом підшитий!

Пшиємський поблід. Видно, що він так і не навчився зносити настрої Калиновського.

— Коли ваша милість ледве хоругвою командувала, я вже під Конде бився, а потім під Бернардом Веймарським, який шведів водив.

— І певне галіцька хвороба[99] розум тобі зіпсувала, бо вважаєш, нібито всі розуми зрозумів! — сказав Калиновський, показуючи Пшиємському велику, ніби тюрбан язичника, дулю. — Доки булава при мені, тримай-но, мил’с’дар, язик за зубами!

Пшиємський нічого не відповів. Він був блідий та розлютований.

— І жорстоко Хмельницький допік мені тим листом, — загуркотів гетьман. — Тоді віддав я наказ, як тільки якийсь посланець від козаків до табору прибуде, повісити його на майдані. А хто хоч би одного козацького полоненого утаїть — такий бунтівником вважатися буде!

«Матір Божа, — подумав Собеський. — І що ж тепер? Що з листом Тараса? Що ж з посланцем?».

— Пане красноставський старосто…

Собеський здригнувся. Таємничий іноземець поглядав на нього, просвердлюючи очима.

— Ми не знайомі, пане полковнику. Я — Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість француз?

— Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил’с’дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.

Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.

— Так ти виграв життя, ваша милість кавалере. Це мене радує. Я і не сумнівався у вашій невинності. А ти піднявся у чинах. Вчора ще був вільним рейтаром, а сьогодні водиш у поле полки… Воістину дивна, а б навіть сказав — диявольська відміна долі.

— Фортуна, мил’с’дар староста, вона ж колом котиться. Азартна гра, пане полковнику. Я ж витягнув з колоди щасливу карту.

— Смерть?

— Мил’с’дар має рацію. Смерть. Тоді, на пшемиськім ринкові вмер давній кавалер Бертран, а народився пан оберстлейтенант Дантез. Вибранець долі і фортуни.

— Фортуна — пані капризна, — буркнув Собеський, — однак, я радий, що вона панові сприяє. На здоров’я!

Всі піднялися, стукнулися келихами. Випили.

— Мені відомо, що ваша милість відвідав край моїх предків, — сказав Дантез. — І не жаль було покидати вояжі по Нідерландах та Франції, повертатися сюди, щоб ганятися за бунтівною черню по степах?

— Сам я походжу з сенаторського роду, і це вже зобов’язує, — відповів Собеський. — Предки мої Річ Посполиту боронили, не заради земель чи замків. Коли почався бунт, я з братом повернувся з закордону, щоб боронити вітчизну.

— Sacrebleu! То фантазія у вашої милості воістину кавалерська. А де ж Ян, брат вашої милості?

— Його поранили в поєдинкові за честь дами, — буркнув Собеський, не додаючи, що його брат мав сварку з іноземним офіцером за певну курву в Замосцю.

— А от тут шкода, оскільки потрібно нам людей, які вірність булаві віддають перевагу над приватним справами.

— Не розумію.

— Не всі сприяють його милості Калиновському, — тихо сказав Дантез. — Є декілька ротмістрів і намісників, що кудахкають, ніби кури на ярмарку. І тут маю питання, якби трапилася якась… метушня, чи станеш, мил’с’дар, на нашому боці?

— Можеш бути впевнений у моїй вірності, кавалере. Невже війську погрожує конфедерація?

— Ви, поляки, ніякого поважання до начальства не маєте! У вас кожен панцерний товариш чи останній слуга сміє власну думку мати, збирати однодумців та конфедерації встановлювати, і тоді всього очікувати можна. У нас, у Франції…

— Військо Речі Посполитої, — буркнув Собеський, — це не банда наймитів, яким, якщо пельку талерами забити, то вони і дияволові служити будуть. Це тобі не платні опришки, італійські кондотьєри чи gartende knechte[100], що луплять, палять та мордують порівну: і своїх, і ворогів. Тяжкий для селян та міщан воїн польський, однак часто без оплати та їжі вітчизну він боронить. Я ж і сам бачив, що залишилося з німецьких країв після війн Унії з Католицькою Лігою, і говорю вам, що кожен з німецької, шведської чи іспанської солдатні перевищив польського воїна в грабіжництві, але жоден з них не перевищив його у хоробрості та бойовому дусі!

Дантез підняв келих, щоб слуга підлив йому угорського.

— Довго прожив я у Речі Посполитій, — сказав він примирливо, — але ж і досі певної річі зрозуміти не можу. Яким чудом кавалерія ваша відносить вікторії, і сама держить вагу війни, в той час, як в Імперії та Франції силою армії є піхота?

— Бо польський лицар з козацьких чи то гусарських хоругв не заради заслуг чи чинів Річ Посполиту боронить, але заради того, щоб заховати власну вольність.

— Так, правда, я й забув. Aurea Libertas — Золота Вольність. Виглядає на те, що ви є останніми лицарями в Європі.

— Чому останніми?

— Лицарство скінчилося вже гей-гей коли, пане старосто. Вигинуло під Кресі, під Азенкуром, під Павією та Баннокберном[101], вибите плебсом та наймитами. І, може, і ваш кінець зближається? Що станеться, коли окраїнні хлопи гусар жердинами та кістенями виб’ють?

— Згинемо, і тоді настане кінець нашій Речі Посполитої. Тоді, ваша милість, напевне потішишся, а разом з тобою — Європа. Полегшено зітхнете, що немає вже нас — скандалістів та п’яниць, що зникне з карти світу діло любельської унії.

— Я теж колись був вам близький, — сказав Дантез. — І сам себе називав людиною честі.

— І що ж сталося? Ти, пане кавалере, вже ним не є?

— Вмер я, пане старосто, — смутно прошепотів Дантез. — Там, під шибеницею на ринку в Пшемислеві. А потім певні люди забрали в мене мою гордість; знали з мене це незносний тягар.

— Не може такого бути, — усміхнувся Собеський. — Честі не можна ні у кого відібрати. Її не можна продати на ярмарку за жменю срібників. Честь та фантазію шляхетську, ти, мил’с’дар, можеш відібрати у себе тільки сам.

— Ти, мил’с’дар полковник, говориш як мій батько. Але я дам тобі добру раду. Тримайся ближче його милості гетьмана Калиновського, хоча б навіть його накази здалися тобі диявольськими.

— Не розумію.

— У свій час зрозумієш, пане старосто. Польська кавалерія причинила гетьманам та Його Величності достатньо клопотів, щоб Його Величність почав роздумувати, щоб її розпустити.

— Не може такого бути! Ти, ваша милість, дивуєш мене!

— Бо ваша милість і не припускає, скільки ще чого дуже скоро зміниться в Речі Посполитій. Ваше здоров’я, пане полковнику!

— Пані? Ти тут? В таборі? Посеред солдатні?

Вона чекала його посеред намету, присівши на чудовому ложі, покритому хутрами.

Євгенія підірвалась з місця, прикриваючи вуста віялом.

— В таборі я, щоб відвідати вуя, — прошепотіла вона, спускаючи великі сірі очі. — Прийшла, щоб подякувати вашій милості за порятунок, — зігнулася жінка в придворному уклоні.

Собеський підійшов поближче, уперся руками під боки, потім кинув на ліжко свою шапку з хутра рисі і полковницьку булаву, взяв дівчину під підборіддя і поглянув їй прямо в очі.

— Кавалер де Дантез не був винен в нападі. Ти оскаржила невинну людину! До того ж, чоловіка, який, може бути, врятував твою честь!

— Дантез був серед нападників, — відповіла гостя. — Коли побачив твоїх слуг на дорозі, в останню мить поміняв наміри і хотів робити з себе спасителя. Він брехав, мій пане.

— Якби був винним, не виграв би власного життя в кості. А тепер в милостях у гетьмана Калиновського.

— Про те я, власне, і хотіла поговорити з вашою милістю.

Собеський пройшовся коло жінки.

— Ти, панно, прийшла подякувати за порятунок чи в якійсь іншій цілі? Ти дуже ризикуєш, знаходячись у військовому таборі.

— Поряд з тобою, мій пане, я не боюсь, — прошепотіла.

Марек і не пізнав, коли жінка закинула йому руки на шию, потягла на ложе, поцілувала у вуста, а потім почала шукати діамантові ґудзики жупану. Собеський не відав, що з ним діється. Він не хотів цього, може, теж, трохи її побоювався, а одночасно чуяв, що не зможе їй опиратися, що ще мить, і він нап’ється з джерела розкоші, навіть якщо потім прийдеться почути на губах смак отрути.

— Пан гетьман потребує союзників, — прошепотіла жінка. — Він розраховує на тебе, пане, щоб ти утримав чернь та солдатську сваволю…

Вони лягли на шкурах, на соболиних та оленячих хутрах, на сріблястих сибірських лисах. Марек віднайшов вустами перса Євгенії, стягнув декольте її сукні донизу…

Несподівано щось біля них зашелестіло. Струни козацької бандури видали з себе неприємний брязкіт. Собеський підірвав голову. Поряд стояв зблідлий Тарас.

— Що… Ах ти сучий сину! Хто дозволив тобі увійти?!

— Ваша світлість, не роби цього! — скрикнув козак. — Не наражай душі на вічний осуд…

— Хто це такий?! — крикнула Євгенія, підтягуючи тканину сукні, щоб закрити округлі груди. — Це козак?! Мил’с’дар старосто, козака тримаєшся?! Як це так?!

— То мій слуга. Мій стременний. Зараз піде геть!

— Не піду, — вперся козак. — Я вас, пане, боронити мушу!

— Що ти сказав?!

Собеський з розмаху вдарив Тараса в обличчя. Голова молодика відскочила вбік, сам він заточився на стінку намету, притиснувши бандуру до грудей.

— Так як ти смієш, сучий сину! — викрикнув староста.

Він повернувся в сторону Євгенії. Очі жінки метали блискавки.

— Забий його! — прошепотіла вона.

Староста одним швидким рухом схопив булаву…

…і тоді Тарас вдарив по струнах. Собеський затримався посередині намету, застиг. Він не міг пересилити себе. Не міг забити. Знову поглянув він на Євгенію, та власне виходила з намету. А він стояв, нерішуче, слухаючи мелодії, яку вигравав Тарас, доки, в кінці кінців, не кинув булаву.

— Тарас, я…

Бандурист не відзивався.

— Пробач мені…

Козак без слів притиснув його долоню до вуст.

— Ще сьогодні до мене прийде пан Пшиємський, який бажає переговорити зі мною наодинці. Я викладу йому всю справу і покажу листи. А він вже вирішить, що з тобою зробити.

Тарас покивав головою.

— Він укриває козака в наметі! — просичала Євгенія.

— Ти впевнена?

— І той сучий син знівечив всю мою забаву довкола старости. Він її перебив нам, а у Собеського не було достатньо сил, щоб викликати слуг та повчити його до крові!

— Козака укриває? Дивно це. Може якийсь посланець?

— А хто його там знає…

— Так це ж чудово, — буркнув Дантез. — Моя маленька курвочко, ти спрацювала чудово.

— Нам погрожує конфедерація, — сказав Пшиємський. — Калиновського опутав диявол, він думає виключно про те, щоб покінчити з Хмельницьким. А в хоругвах все аж кипить!

Марек Собеський крутив в руках полковничу булаву, примкнув очі.

— Коли Радзивілл не допустив до пролонгації сейму, коронна армія залишилась без заслуг та капітуляцій. Панове товариство почекали б власні чверті до наступного сейму, але не під булавою Калиновського, у якого нема у війську поваги. Тому будь у який день може вибухнути бунт! А якщо навіть бунту і не буде, то нас задавить Хмельницький.

Собеський слухав.

— Я не противився походу на козаків, бо я повинен слухати наказів! Однак, його милість гетьман відкинув план мій та пана Одживольського, який передбачав встановлення табору під Брацлавом чи Райгородом. Його милість гетьман відкинув будь-який план, що не походить від нього самого чи його завушника, сучого сина Дантеза. Під Батогом немає і половини коронної армії. До нас не прийшли полки Лянцкоронського та Конрадського. Нема хоругв з Задніпров’я. Нас тут в таборі маленька жменька. І з такими силами Калиновський бажає розбити Хмельницького. З однієї сторони козаки і татари, а з другої гетьман, який рветься до бою, хоча на це в нього немає сил. А з третьої сторони — наші жовніри. І ось тут я хотів би спитати, пане Марку, по чиїй стороні ти станеш?

— Не вважаєш же ти, пане-брате, що стану на боці бунтівників?

— Чи то підтримуєш Калиновського? — питав Пшиємський.

— Я винен підпорядковуватися гетьману.

— Чорні хмари повисли над Річчю Посполитою, пане Марку. — Пшиємський підкрутив вуса. — Я старий солдат. Був при штурмі Магдебурга. В Імперії бачив різанини та спалені міста. І не бажаю, щоб теж саме діялося в Короні. А тим часом — сейм зірваний, військо бунтує, Хмельницький знову голову підносить… Річ Посполита немовби лев між вовками. Поки лев сильний, його бояться пси прусські, цісарські, шведські і московські. Але коли він падає, тоді навіть найменший вовчик зі зграї кинеться йому до горла. А ми навколо себе маємо тільки ворогів! На сході московський тиран, що вішає людей і голови їм рубає. На півдні турчин, далі — Габсбурги. На півночі шведи і бранденбурзький електор, якій з радістю видрав би у нас Королівську Пруссію та Великопольщу. Якщо тепер ми не впорядкуємо козацьких справ, горе нам!

— Річ Посполитая є світлом, — понуро сказав Собеський. — Якщо вона згине, то разом з нею зникне останнє мале полум’я вольності, якої ще ніякий народ в світі не знав. Я знаю, що вольність наша виключно до шляхти відноситься, однак, в майбутньому, вона може бути перенесена і на інші стани.

— Скажи це на сеймикові, і шляхта буде готова тебе порубати, — буркнув Пшиємський. — І не за ту концепцію зі світлом, а тільки за передачі прав іншим станам. Цього тебе, мабуть, у Новодворського навчили і в Краківській Академії[102]. Річ Посполита — то є народ шляхетський. Ми ж, лицарство Корони і Литви, є його оружною рукою. Якщо не стане нашої шляхетської армії, вітчизна паде. Тому не дозволимо Калиновському виставити коронне лицарство на різню! Я хочу, — Пшиємський подивився Собеському прямо в очі, — щоб ваша милість приступила до військової конфедерації. Немає іншого порятунку, як тільки позбавити Калиновького командування.

— Не може такого трапитися. Я ж присягав!

— Як же ж тоді хочеш ти порадити собі з козаками? Будь-якого дня може дійти до бою, в якому у нас ніяких шансів немає. Втім, скажу коротко: якщо не пристанеш ти, це зроблять твої жовніри. Вибору немає.

— Ми маємо вибір, — сказав Собеський. — Маємо, пане Пшиємський. Тарасе, йди-но сюди!

З-за заслони вийшов молодий козак, низько склонився.

— Ясновельможні панове, — сказав він. — Ось лист від війська запорізького.

Він протягнув руку з листом в сторону Пшиємського. Генерал, вагаючись, прийняв його.

А потім зламав печатку і вбив очі в рядки літер. Читав…

— Не може такого бути! — скрикнув. — Старшина запорізька бажає укласти з нами перемир’я і відступити від Хмельницького. Це дуже хороша новина.

— Депутація стане чекати в Таращі, — сказав Тарас.

— Про те, чи поїде туди хтось, вирішить гетьман, — буркнув Собеський.

— Калиновський накаже повісити посланця, — буркнув Пшиємський. — Ти не розумієш, пане Марку, він миру не бажає! Я йому вірив до того моменту, коли він наслав на мене того диявола Дантеза. А той шельма хотів визвати мене на поєдинок, вбити мене.

— Дантез?! Неможливо!

— І все ж таки. Бачив подряпину у нього на щоці? То від моєї зброї. Так що ми винні поговорити з козаками про мир.

— А звідкіля нам знати, що вони насправді його бажають. А якщо це підступ Хмеля?

— Ваші милості, — сказав Тарас. — Я сам готовий вам до ніг упасти та просити, щоб угодою зайнялися. Наближається мить, що вирішить про нашу долю: якщо ми станемо один одному кров точити, тоді кінець настане для України та Речі Посполитої. Вогонь їх пожере та пекельна безодня, Москва, Швеція та Габсбурги. Укладіть мир, доки не буде пізно. Бо якщо ви цього не зробите, хто ж тоді це зробить? Діти ваші вже карликами стануть, бо народяться у неволі, а наші — стануть невільниками царя. Тому виберіть мудро, поки є у вас крилата гусарія та гармат з чотири десятки. Поки стоїть за вами велика Річ Посполита. Бо потім ніякого вибору не буде. Тоді сусіди стануть вирішати нашу долю.

Собеський підніс очі.

— Як можу я увірити в добрі наміри Виговського після стількох вбивств на Україні, стільких бунтів та підступах козаків? Вибач, Тарасе, не можу!

Козак нічого йому не відповів. Він просто вдарив в струни, заграв та заспівав:

Собеський почув, що в ньому щось лопається, щось заламується. Булава випала з його руки. Пшиємський зняв долоню з рапіри. Тарасова дума була ніби бальзам для кривавих ран.

— Багато століть тому назад, — промовив бандурист, — прадіди ваші учинили щось, що здивувало світ. Під загрозою хрестоносців прийняли вони до своїх грудей литвинів. В Городлі та Креві[103] дали власні щирозолоті герби, облиті кров’ю сарматських предків, народові, який ледь-ледь з язичництва виріс. Вони дали йому вольність, якої він ще не знав. А взамін за настільки великодушний жест, литвини стерли в порох собачих тевтонських псів. Бог дав їм усім велику Річ Посполиту. А все тому, що вони разом звершили щось таке, чого не учинила б жодна нація в світі. Так будьте гідними своїх прадідів, або ж гиньте! Вибирайте, ясно освічені панове.

— Ти так говориш, нібито Длугоша, Старовольского і Бельського[104] читав, — буркнув Собеський. — Але ж то Калиновський, не я, прийме рішення про все.

Світло факела відкинуло на стіни намету кавалькади розмазаних тіней. Через вхідний отвір вбігли рейтари в шкіряних колетах, вамсах і чорних пелеринах. Десять клинків, п’ять стволів направилося в сторону Собеського та Пшиємського. Зробилося тихо, коли до намету увійшов Дантез, а за ним, після двох гайдуків, гетьман Марчин Калиновський.

— І що все це має значити?! — скипів Пшиємський.

Француз дав знак. Рейтари опустили зброю. Тарас скулився, побачивши Калиновського, але ж гетьман дивився на Собеського, і його погляд обіцяв більше, ніж тільки зло.

— Ваша милість всупереч праву держить у себе козака!

— Цей козак привіз лист від запорожської старшини, яка бажає відступити від Хмельницького та укласти з нами угоду.

— Де лист?!

Собеський подав лист гетьманові. Калиновський наблизив його до короткозорих очей…

— Отже, Виговський пише мені, — сказав він через деякий час, — що козацька старшина запрошує нас на таємну раду. Пощо запрошують, коли козаки не звикли дотримувати угод?! Скільки заплатив тобі Хмельницький, щоб ти вивів офіцерів коронного війська в засідку?!

— Він не бреше, — сказав Пшиємський. — Голову даю, що лист мовить правду!

Тарас вдарив в струни. Він хотів заграти, заспівати, але не вспів. Дантез вдарив його буздиганом в груди, козак застогнав, заточився, після чого оберстлейтенант вирвав бандуру у нього з рук та кинув на землю. Ще мить, і він з усієї сили вдарив інструмент чоботом. Корпус тріснув, струни видали один згідний стогін.

— Спаси Христе! — скрикнув Тарас. — Що ж то ви наробили?! За що? Як це воно?

Калиновський одним рухом розірвав лист навпіл, потім ще раз. Шматки підніс до вогню факела.

— Козака брати в арешт! — наказав він.

— Благаю вас, пане. Не наказуйте його стратити!

Калиновський підняв келих, а слуга підлив йому вина. Воно полилося червоним струменем, зовсім ніби кров. Козацька кров.

— Доброго вєнгжина[105] вірмени в Кам’янці продають, — буркнув гетьман, скуштувавши трунку. — Про що ж ваша милість казав? Про якогось козака? Насрати мені на різунів, пане-брате. Не вспіє півень закричати, всі під нашими шаблями поляжуть.

— Я про Тараса казав. Про Вересая, який привіз нам добру новину. Першу добру новину у цій війні.

— То все підступна хитрість. Хмельницький бажає звабити декілька офіцерів в усамітнене місце, а потім їм голови поскручувати. Ти, мил’с’дар, дякувати мені повинен, що життя збережеш.

З-за полотна намету доносився глухий стук сокир та шум табору. Вість про те, що Калиновський осудив на жорстоку смерть бандуриста, який привіз лист від козаків, поширилася військом вже кілька годин тому. Тепер всі разом: челядь, гайдуки та товариши з верхніх хоругв тягнулися на майдан, щоб подивитися на екзекуцію.

— Ваша милість, — голосом, що рвався, промовив Собеський, — за цього козака я, онук Жулкевського, син сенатора, готовий вашій милості до ніг упасти… І благати…

— Та хоч би і Мати Божа з неба спустилася та просила, не уступлю, — відрізав гетьман. — Хоч би Ісус Христос з хреста зійшов і мені до ніг впав, все рівно накажу того на паль набити! А якщо ти хочеш мене благати, мил’с’дар полковник, залишити йому життя, тоді краще йди до козака, передай йому, що на паль його набивати будуть неспішно!

Собеський кинув свою полковницьку булаву до ніг гетьмана. Калиновський захрипів, нібито в апоплексичному приступі, підірвався з фотеля, але ж тут на нього напали судоми. Ніхто йому не допоміг, навіть Дантез, який стояв за гетьманом, він тільки уважно приглядався в Собеського. Тільки через деякий час позвав гайдуків.

Староста обернувся і вийшов з намету. Поранок був туманним, мокрим та холодним. Собеський йшов туди, де посеред покритого болотом, зритого копитами майдану стояв на колінах Тарас, а біля нього гайдуки, які мали повести його на смерть. Старенький сивий піп склонився над козаком, благословив його знаком хреста. Полковник побачив залиті сльозами очі бандуриста і почув, що всі сили покидають його.

— Гетьман… — тільки і почав він.

Тарас відразу ж здогадався про все.

— Батько стане плакати по мені… — промовив він крізь сльози. — Не дочекається він мого повернення. А він вже старий, сліпий. Виженуть його з халупи, і помре він під тином…

— Іди-но сюди, хлопче, — сказав Чаплинський[106]. — Це все моя вина за те, що на Україні діється. І так всі ми помремо. Одні в муках, інші в бою, а ті, що переживуть битви, здохнуть від старості, в постелі, у власному лайні. Скелети після нас будуть біліти по полях та танцювати в місячні ночі. Нічого не залишиться від наших замків та дворищ, а з вашої гордості козацької… Однакова доля нас чекає, так що неси свій хрест в покорі, як і я несу.

Тарас покивав головою. Він вільно піднявся і рушив через майдан, а гайдуки вели його. Стук сокир стих. Паль вже був готовий.

— Тарасе… — прохрипів Собеський. — Що я… Що я можу для тебе учинити?

— Пане, милостивий пане… Було в мене видіння… Матір Божа наказала мені запровадити на Україні мир… Тільки тому я лист і взяв. Закінчіть все за мене, пане, добрий мі пане…

— Зроблю, що тільки побажаєш…

— Їдьте до Таращі… До зруйнованої церкви. Там чекають виборні. Від пана писаря. Від Богуна та інших. Вибачте козакам вини та укладіть з ними мир. Всілякі вини пробачте… І порятуйте… Річ Посполиту… Доки не стане вона поставом сукна, виданим на добич московитам, пруссакам та цісарцям…

Тільки-тільки загострений паль, оточений чотирикутником драгун, був все ближче.

— Тарасе, все, що тільки забажаєш… Буде, як кажеш, — прошепотів староста. — Поїду туди. Укладу мир і угоду. І не буде більше війни на Україні…

Ще декілька кроків, ще три. Місце страти було вже поряд…

— Я бачив вас, пане, — прохрипів Тарас. — Бачив я, як золота корона на землю спадає, як її бажають розшарпати двоголові орли… Але ж бачив, як корону лицар підіймає. Лицар, що в гербі має щит на щитові… Яніну.

— Тарасе, я буду молитися за тебе…

— Ви, пане, і є тим лицарем. Ви корону піднесете. Ви будете королем Литви, Польщі і Русі… Ви запровадите мир божий на Україні.

Марек Собеський, староста красноставський, завмер. У Тараса не було сили, щоб іти. Гайдуки схопили його під руки. Паль вже чекав — загострений, обтесаний, зі знятою корою.

Тарас перелякано розглянувся. Побачив… Поле, покрите полеглими крилатими лицарями, кучі людських тіл та кінської падлини. Він побачив, що чекало їх усіх. Великий чорний крук, що видзьобував очі мертвому хорунжому, який ще тримав штандарт Речі Посполитої з орлом та Погонню, глянув на нього чорними пацьорками очей. Тарас заплакав. Він не виповнив своєї місії. Не запобіг руїні, смерті та знищенню.

Козак звісив голову. Без слова протесту ліг, сунув ноги в постромки…

— А просто натяг… ніть… Да… дайте хвильку… Як скажу «Марія»… Третій раз…

Чаплинський кивнув головою в знак того, що погоджується. Коні тривожно пирхнули. Козак молився, стогнав, слова завмирали у нього на вустах. Собеський дивився на жовнірів, на вусаті, понурі, позначені шрамами обличчя. На золотисті обладунки, на струнких польських коней. Вітер шарпнув штандартами з гусарськими хрестами, лопотав червоно-біло-червоною королівської хоругвою з орлом в короні та снопом Ваз на грудях птаха, оточеного ланцюгом з Золотим Руном… Ніхто нічого не говорив. Тиша була настільки абсолютною, що було чутно тяжке дихання поводових коней.

— Маріє… — прошепотів Тарас збілілими вустами. Гайдуки чекали.

— Маріє, — промовив бандурист вже голосніше.

Чаплинський зняв з голови ковпак, почав молитися.

— Марієеее! — крикнув Тарас таким страшним голосом, що всі задрижали. А потім, крізь сльози проплакав:

Гайдуки стояли нерухомо Не підігнали коней. Не стали натягати Тараса на паль…

Дантез вдарив коня в боки шпорами, кинув його до місця страти.

— І що це має бути?! А ну натягайте!

Солдати наказу не виконали. Француз опустив голову, його губи почали дрижати.

— Тідеманн, Людендорфф! За роботу!

Названі кнехти, не вагаючись, підбігли до свого підполковника. Схватили коней за поводдя і… Завагались, коли їх погляди схрестилися з поглядами Пшиємського і Собеського, з крижано-холодними очами товаришів та почтових з гусарії, з викривленими злістю обличчями панцерних та жолнежів з легких відділів. Німці задрижали, побачивши долоні, що опадали на рукояті шабель та чеканів.

Наказу вони не виконали.

— Натягати! — завив Дантез. — А ну, рушайте, сволоти!

Рейтари мовчали.

На майдані запанувала тиша. Вітер шумів посеред хоругвами, бунчуками та гусарськими крилами; вив, нібито навколо цього місця мчала і все сильніше ярилася сама Смерть.

— Даю сто дукатів нагороди! — скрикнув Дантез. — Хто добровольцем?

Тиша.

— Двісті!

Ніхто не поворухнувся.

— То може я допоможу, — прозвучав чийсь холодний, безпристрасний голос.

Барановський. Він їхав на своєму гнідому, покритому кров’ю, болотом та піною коні на чолі хоругви вишневецьких. Вони як раз в’їхали на табірний майдан і розглядалися з цікавістю. Дантез без слова показав на Тараса. В ту ж мить декілька вершників зійшло з коней, відштовхнуло німців, сильні руки схопили віжки та ремені.

— Так, маленькі мої, — прошепотів про себе Барановський. — Наситьтеся ним до волі. Роздеріть його на шматки…

Хтось шмагнув коней по задах батогом. Тарас навіть не застогнав. Він тільки зблід та задрижав, коли свіжо отесаний паль почав заглиблюватися в його тілі… Коні все дальше натягали його на гладко отесане дерево.

— Господииииии! — завив він. — Прости їм! Вини їхні…

І все було скінчено. Солдат вправно відчепили постромки від ніг козака. Схопили паль та підняли. Тарас піднісся догори. Потім опав, ще сильніше набиваючись на вістря, коли солдатня запустила товстіший кінець паля в приготовану яму і почали обкопувати його землею.

— Ну, проклинай нас, козаче! — прошипів Барановський. — Кричи! Метай на нас громи! Я хочу чути твій біль та гнів!

— Молюся… за вас… пане… І вмираю, щоб зрозуміли ви…

Поручник з посірілим обличчям здригнувся, прошепотів щось, що інші не почули.

Солдате зашепотіли, спустили очі, почали хреститися.

Собеський повернувся і рушив прямо перед собою, протискаючись через юрбу. Очима він шукав свого стременного.

— Коня! — скрикнув. — Коня!

Слуга прибіг щодуху, ведучи на поводу коня. Полковник схопив узду Золотогривого і вскочив в сідло. Помчав галопом в сторону місця страти, осадив жеребця перед колом, на якому вився і стогнав Тарас. Губи вмираючого злегка порушилися.

— Королю… мій золотистий пане… — шепотів він. — Піднеси золоту корону, перш ніж роздеруть її на шматки… Я вам все… пробачаю. Все вам вибачаю. І всі гріхи будуть вам одпущені, якщо тільки укладете мир Божий з козаками. Так мені Богородиця казала, так воно написане… Спаси Христе… Я вже не можу… Не…

— Спи, Тарасе, — прошепотів Собеський. — Спи, ангеле, — додав, міцно хапаючи рукоять пістоля.

А потім пострілом у скроню скоротив муку козака.