Богун

Розділ II Ars moriendi

Бертран де Дантез чекав смерті. Він тихенько молився, вдивляючись у темряву, що розвиднялася блиском факела. Кожна година, яку вибивав годинник на пшемиській ратуші наближала його до неминучої смерті. На ринкові теслі збивали ешафот, а малодобрий майстер змазував дьогтем мотуз на шибениці. Мотуз був призначений для його нещасного горла.

Він не міг збігти, бо його пильнували вдень і вночі гайдуками юридичного старости. Найгірше ж, що навіть якби він пробився крізь товсті на лікоть стіни старостинської вежі, виламав залізні грати та засуви, поконав оковані та забезпечені охороною хвіртки замку, йому нікуди було іти. Він був банітою, вигнанцем з власного краю, якій в пошуках хліба заїхав до Речі Посполитої, на самий край світу. Повернення до рідної Франції означало для нього смерть, в парі з якою ранкова екзекуція була ніби виривання зубу у цирульника в порівнянні з тортурами досвідченого німецького ката.

Француз чуяв, що життя безповоротно стікає крізь пальці. Перший блиск сонця мав ознайомити його згубу. Тоді повинен був відкритися вихід з темниці, що вів прямісінько до обіймів ката та його дерев’яної метреси-шибениці.

І все скінчилося так дурно. Він, багатий пан, шляхетний кавалер з відомого роду, якому тільки-тільки пішов третій десяток років, повинен був скласти голову як перший-ліпший бандюга з широкої дороги. А все тому, що до кінця був вірний власній честі. І та ж сама честь повинна була привести його на загибель. Поглядаючи на життя, що пересувалося зараз перед його очима, Дантез чуяв, що виглядало воно зовсім як commedia dell’arte — італійська оповідка, що виставлялася на потіху бідноті через постаті Панталоне, Дотторе та Арлекіна. На жаль, перед останнім актом він не міг поклонитися глядачам та запросити на наступне видовище. Дуже скоро він повинен буде зійти зі сцени остаточно і невідворотно — станцювавши на мотузці фірмовий танок маріонетки на шнурках laze, хвильку посмикати ногами, а потім цілу вічність гнити на паршивому приміському цвинтарі, в місці, призначеному для осуджених на смерть та самогубців.

Кам’яні сходи за решіткою, що загороджувала вихід з ями роз’яснило світло факела. Дантез підняв голову. Надходив один з охоронників. А за ним товклася громада дивних постатей, окутаних в серм’яги, лихі верхні убрання і сукмани, у вовчих шапках та селянських ковпаках, в шубах і кожухах, повернутих вовною наверх. Француз полегшено зітхнув. Його час ще не прийшов. То лише охоронець спровадив до тюрми на видовище селян з близької Журавиці, Красічина, Сошниці чи Шманьковиц.

— Дивіться і дивуйтеся працьовиті, славетні та чесні люди! — весело закричав гайдук, опускаючи факел нижче, підсвічуючи через решітку прямо в очі Бертранові та іншим засудженим до страти. — Все це дивні бестії, мешканці Гіпербореї, Нової Англії та заморських країн: Ебораку, Нової Шотландії та легендарної Аркадії. Дивіться та примічайте, бо другої такої оказії не буде.

Дантез і декілька в’язнів наблизилися до решітки.

— Подивіться, люди, на ось цього тут головоріза, — говорив гайдук, вказуючи факелом на одного з рейтарів полку Денхоффа, якого за розбій в двох єврейських корчмах та за підпал шляхетського двору повинні були повісити тільки засвітає разом з Дантезом. — Це чоловік з італійських герулів, мужнього народу, що на війну завжди виходили голими, але ж французами були побиті усі. А ось той, — продовжував він і показував на худезного іспанця, засудженого на смерть за напад на шляхетський двір та вирушення контрибуції з саноцьких міщан, — родом з Астемії, землі, що лежить в Орєнтальній Вендії, де люди листям вкриваються, живуть самим запахом, для чого носять з собою коріння цитрини, бальзами та корицю. Вони ж їдять живцем власних дітей. Так що будьте обережні, не наближайтесь до решітки, бо він вас легко може не тільки живцем з’їсти, але ж і швиденько злягтися, виставляючи на сміх та на соромоту!

Хлопи тільки перелякано зітхнули.

— А отой вже кавалер, — гайдук показав на Бертрана Дантеза, — з нації жорстоких скитів, що після смерті ворогів з голів трупних п’ють мед, немов з чарок чи кубків-розтруханів. Тому і велика в них любов до всіляких п’янких напоїв. Якби не вона, вони б легко весь світ перемогли, бо дуже ж вони відважні, і не тільки Скитію, але ж і Королівство Польське завоювали, і вже до Землі Пшемиської, до самих ваших халуп дійшли!

Дантез підморгнув рейтарам. Як по команді всі вони крикнули, рикнули страшним голосом, викривилися в страшних гримасах, почали гавкати, ричати і вити, скалячи зуби, лупаючи очима, висовуючи язики.

Селяни розбіглися в сторони, ніби групка куріпок, гублячи лапті, кошики та козуби. На сходах залишився лише розвеселений до розпуки гайдук і… ще один чоловік, одітий в короткий, жовтуватий вамс[28] з мереживними манжетами та закинуту на ліве плече пелерину. Бертран глянув на нього, і сміх завмер у нього у горлянці. Француз скочив до решітки, стиснувши пальці на залізних прутах.

— Регнард, — шалено просичав він, але ж і з надією у голосі. — Ти повернувся!

Незнайомий блиснув в посмішці довгими, жовтими зубами.

— Прийшов, щоб на дурня подивитися, кавалере.

— Регнард! — видихнув Дантез. — Благаю тебе! Признайся до усього. Розкажи, що сталося біля карети… Бо не можеш же ти… Заклинаю тебе в ім’я твого гонору, піди до старости! Щоб у нього визнати правду!

— Ага, ще й наробив у рейтузи, коли мене стануть вішати? У мене, мил’с’дар Дантезе, дуже вже делікатна шия, і ще я не люблю протягів. Тому честь репрезентації мене в такій важливій події, як завтрашня страта, залишаю виключно тобі, мій ти пане-кавалере, без скази на сумлінні.

— Це ти повинен знаходитися на моєму місці! Це ти винен в усьому! Заклинаю тебе в ім’я честі та гонору…

— Мій гонор — то купа лайна, мій ти кавалере. Воно спливе з мене сьогодні ж вечором, коли у борделеві Аппіані буду купатися з курвами. А коли вже буду спати в обіймах метреси, тобі на погибель покаркають круки та гайворони.

— Після тієї зради, якої ти допустив, годен лише смерті, Регнарде. І будь ти проклятий!

— Якби не був ти дурнем, Дантезе, сьогодні ввечері ми б разом веселилися у Аппіані. Але ж ти дозволив понести честі. І знову ти хотів виправляти світ, сам — проти усіх. А світ, мій чесний Бертране, то є стік, гній та лайно, в якім на поверхню випливає лише найгірше стерво.

— Таке як ти! — скрикнув Дантез. — Щоб тебе черви поїли ще за життя. Курвин ти син! Клятвопреступник!

— О, щоразу краще, — розсміявся незнайомий. — Воістину, як бачу, ти дуже тямущий. Шкода тільки, що наука до тебе приходить дещо запізно. Чи треба щось передати комусь від тебе?

Дантез не відповідав. Він відвернувся, відійшов, кинувся на солом’яний барліг. Позаду себе він чув холодний, знущальний сміх Регнарда. А потім тільки стукіт чобіт на кам’яній долівці, який швидко віддалявся.

Його було зраджено і запродано на смерть! І подумати тільки, якби не був він такий упертий, якби не втручався до всієї цієї справи, або ж просто пішов, то не сидів би зараз у льосі. Ну так, напевне б його оскаржили, його б переслідували, але ж він міг би отримати від судьби якийсь шанс на гідне життя. Він міг втекти до війська під гетьманську юрисдикцію. Міг би дістати охоронного листа, salvum conductum від короля, чи викупити себе, а з часом і спокутувати провину. В тій країні, що надала йому гостину, катівські заліза та диби іржавіли по міських вежах, а тюрми стояли пустими. Але ж його схопили на гарячому, in recenti, під час нападу та розбою на великому шляхові. А це все означало вже шибеницю та смерть. Якби ж то у нього були багаті захисники… Якби були якісь приятелі, родина, тоді, можливо, і вдалося б уникнути мотузка. На жаль, Дантез був сам, як палець у дірявому чоботі.

А найгірше з усього, що так насправді він не був винній у тому, в чому його звинувачували! Вся справа була помилкою, страшною інтригою, якої він сам не був у стані зрозуміти. Якби він утік… Якби ж то він сам не був таким дурнем…

А почалося все два дні тому, на широкій дорозі.

— І мені подали чорну юшку, — сказав Регнард з посірілим обличчям. — Чи то, за польським звичаєм мені відмовили

— А вона? Що сказала на те? — спитав Дантез.

— А що вона мала сказати, коли відразу й зомліла. Слово опікуна — це ж святе. Йому достатньо тільки рукою махнути, і їй відразу ж волосся зголять та до монастиря кларисок потягнуть. І що я тоді зроблю? Монастир захоплю? Браму петардою[29] в повітря висаджу? За таке вже інфамія[30] та анафема. І щоб цього всього було замало, мене б чекало пекло після смерті.

— Моя шпага до твоїх послуг, шевальє Регнард. Послуга за послугу.

Листя в кущах зашелестіло. З-за них винирнув віспуватий рейтар в короткому, рваному колеті, в залихватськи закинутій на ліве плече пелерині та в капелюсі, поля якого були підвернуто як у мушкетерів.

— Їде! — прошипів Кноте, довірений поплічник та товариш по чарці Регнарда де Кюссі. — Ескорту немає, тільки пара форейторів. Півмолитви страху, і дівка твоя, пан Регнард.

— На коней, мил’с’дарі!

Всі швидко схопилися з землі, скочили у сідла. Вивалилися з лісу на гостинець. Робилося темно. За собою вони мали червону луну заходу, а прямо перед собою — темний бір; пустий тракт, що йшов до недалекого броду на Сані. У них за спинами великий старий вітряк розкладав до неба культі пощерблених кривих крил.

Повіз вони побачили відразу ж. То була велика гданська карета, прикрашена кистями та срібними цвяхами; вікна були затягнуті фіранками. Шість сивих цугових коней, прикрашених китицями та косами йшли рівною риссю, похитуючи головами, з яких звішувалися червоні плюмажі. Такий підібраний за мастю цуг повинен був коштувати фортуну.

— Давай! — закричав Регнард.

Як один вони прискочили до карети, коли та ще не порівнялася з вітряком, з оголеними рапірами та палашами в руках.

— Halt! — крикну Кноте.

— Стій! — вторили йому Регнард та Дантез.

Форейтори не дали себе заскочити. Перший зліва хльоснув батогом; ремінь зі свистом впав на голову та спину Регнарда. Француз скрикнув, майже звалився з сідла. Другий форейтор стрелив батогом над кіньми. Великі сиві тварини підняли голови, пішли скоком. Карета набрала швидкості, рвонула гостинцем як вихор, зі стукотом кінських копит, з брязкотом прикрас, з всі скорішим стуком кіл.

Кноте схватив кавалерійський пістоль — пуффер. Націлився, стрелив у другого візницю…

Схибив!

Дантез вбив шпори у кінські боки. Він похилився у сідлі і зі здійнятим палашем наздігнав форейтора. Чуючи стук копит, що наближався збоку, слуга обернувся, стрелив батогом вдруге, але француз заслонився лезом. Батіг вдарив його в чоло, хльоснув по спині. Дантез рвонув дозаду, майже не спавши з сідла коня, що скакав галопом, притримався передньої луки та вирвав батіг з руки форейтора.

Слуга скрикнув, зіщулився на своєму сидінні. Дантез підігнав свого коня, штурхнувши його шпорами, порівнявся з підсобним сивком, що входив у склад упряжки — цугу, потім вдарив форейтора плазом шаблі по спині. Слуга закричав, звалився убік, прямісінько поміж ремені упряжі, і зник під копитами розігнаних, перелякано хрипучих коней, що тягли карету.

Дантез не вагався ні хвилиною більше. Коні мчали, немов шалені, летіли як вітер, тягнучи карету, що підплигувала на каменях та небезпечно скрипіла. Одним швидким рухом він викинув ноги з стремен, скочив на сивка, вхопився за розвіяну гриву, підтягнувся догори та усівся в сідлі. Другий візник скрикнув, націлився батогом, але ж тої самої миті Кноте, що галопував рядом, вдарив його по лобі кістяною рукояттю пістолету, схватив за шию та пригнув до сідла. Дантез схопив повіддя пристяжного коня, потягнув їх, ще й відхилився назад, стримуючи ошаленілу тварину.

Йому вдалося, хоча й не відразу. Сивко дико заіржав, закрутив головою, звільнив, а разом із ним — і останні коні в шестерному цугові. Карета заколихалася, покотилася все вільніше, а потім і зовсім стала в хмурі пилу.

Дантез першим кинувся до дверей. Короб транспортного засобу був великий, оббитий оксамитом та срібними бляшками. На дверях повісили маску, що викривляла рота в іронічній посмішці. Не герб, не знак власника, а покрите сріблом обличчя, що було подібне на ті заслони, які носили актори; і такими ж красиві дами укривали власні обличчя на балах-маскарадах. Француз рвонув клямку, але Регнард відштовхнув його і сам скочив всередину. Дантез пішов по його слідах, а Кноте зі своїми кнехтами відкрив дверцята з іншої сторони.

В кареті знаходилася жінка. Молода, вдягнена в оксамитну сукню у відповідності до французької моди, яку в Речі Посполитій завела Марія Людовіка — з мереживним декольте, відкриваючим опуклості грудей та спину аж до лінії лопаток, прикрашену енгажантами[31] та мереживами по рукавах. Свого чорного волосся жінка не збивала високо, не завивала у локони, але ж носила його розпущеним, з встромленою у нього розою у відповідності до іспанської моди, яка ще рідко зустрічалася у Речі Посполитій. Рис її обличчя Дантез не бачив — жінка притисла до нього золоту маску, інкрустовану дорогоцінним камінням. Її великі сірі очі, оточені довгими, чорними віями, безпокійно дивилися на Регнарда та його обірвану компанію.

— А ось і я, Євгеніє, — промовив Регнард тихим, зловісним голосом. — Я ж обіцяв, що ми ще зустрінемося. А я завжди дотримую своїх слів.

— Шкода турбот, Регнарде, — відповіла та холодно, хоча й дещо тремтливо. — Чи не чітко я висловилася, що твої залицяння мені огидні? Чи може ти не пануєш над собою, як жеребець, що винюхає кобилу, і потрібне залізне вудило, щоб стримати тебе?

Регнард вдарив незнайомку в обличчя. Жінка скрикнула, впала вбік. Маска випала в неї з рук, відкриваючи дрібне лице та кармінові вуста. Регнард не дав їй прийти до тями: схватив за волосся, підняв до гори, поволік до дверей, а потім вдарив ще раз, схватив під руку та брутально випихав назовні. Євгенія знову скрикнула. Вона скотилася по східцях прямо під підковані чоботи Кноте і його рейтарів, в бруд та пил проїжджого тракту. Дантез дивився на все це розширеними від подиву очима. І що все це мало означати? Бо Регнард просив у нього допомоги у викраденні своєї коханої, в руці якої йому відмовили її опікуни — сім’я Фредро. То в чому ж, дідько його забери, була тут справа?

Регнард, задихаючись, схопив Євгенію за волосся та брутально підніс на ноги, відхиливши її голову назад.

— Шановні кавалери. Подивіться на цю прокляту мурву, на цю гулящу дівку, паршиву францювату[32] лярву! І оце сьогодні настав день, коли я прийшов подякувати їй за все, що вона для мене зробила. І повірте мені, відплачу я їй гідно!

Він схватив жінку за сукню на грудях та розірвав, роздираючи оксамит та мереживну сорочку, розхиляючи корсет, що підтримував красиві груди, увінчані великими темними сосками.

— Так хто перший до тієї повії, мил’с’дарі? Поспішіть, раніше ніж спаде її голова!

Заскочені рейтари не знали, що й робити. Те, що вчинив Регнард, було настільки несподіваним, що ніхто й подумати не міг, щоб повтішатися дещо з захопленою молодицею. Навіть Кноте сплюнув крізь поламані зуби, заморгав лівим оком, запалим у глибину черепа.

— Краще вже забий її, камраде. Немає у нас часу на забави!

— Та беріть її, хто бажає! Двічі питати не стану.

Євгенія верескнула, рвонулася у утиску, хльоснула Регнарда по щоці, залишаючи на ній червоні шрами від нігтів. Чоловік вдарив її відкритою долонею в обличчя, розвернув і, схопивши обома руками делікатну голову, з розмаху вдарив чолом жінки по східцях карети. Потів він схопив Євгенію навпіл, кинув обличчям на підлогу, схопив за шлейф сукні і розірвав його, відкриваючи повні стегна, прикриті ярко-червоними панчохами з підв’язками.

— Як немає бажаючих, то я буду першим, — буркнув він.

Знову схопив жінку за волосся, розстебнув вамс і…

Завмер, чуючи сильний укол в бік шиї.

Дантез приставив кінчик палаша йому до горла.

— Залиш її, Регнарде!

Француз заморгав та викривив вуста в презирливій усмішці.

— Не будь дурнем, Дантезе, — процідив він. — Тільки про це одне тебе прошу…

— Ти ошукав мене, Регнарде! Ми мали вивільнити твою кохану, а це… це якась помста. Не можу дозволити, щоб ти зґвалтував та замордував невинну даму! — скрикнув Дантез.

— Це придворна повія! Інтриганка, що послала б тебе на ешафот одним рухом пальця!

— Мовчи та одсунься.

— Ти не знаєш, що робиш, пане шевальє! Це пекельна гуляща дівка, прислужниця Марії Людовіки…

Регнард застогнав та відскочив, коли лезо виточило з його шиї струмочок крові.

Кноте швидко, мов блискавка, сягнув за спину, за ліваком[33], дав знак рейтарам і…

Роздався глухий тріск відтягнутого курка. Рейтар завмер, коли чорний отвір стволу глянув йому просто в очі. І це не був пістоль, чи полугак — але ж малий гарлач. Отвір, що розширювався як лейка, крив в собі солідний заряд січеного залізяччя, цвяхів, а то й товченого скла.

— Дантез, ти дурень! — простогнав Регнард. — Вона не може залишитися живою, бо заб’є нас усіх. Відішле на шибеницю, але перед тим видряпає очі, ти… лицар без скази…

— Відійдіть від карети. Двічі просити не стану.

— Ти завжди був дурнем, Дантез. Це ж… якесь шаленство. Не захищай цієї жінки, бо ж не знаєш. Це ж Євгенія де Мейі Ласкаріг, дівоче прізвище — Годебська. Це та жінка, з причини якої я став банітою!

— Кий тобі в сраку, Регнард, — буркнув Дантез. — Там же бачу я твої володіння та достоїнства! А якби розстібнув рейтузи, то показав би, що думаю про твою кар’єру при дворі, про інтриги та змови. Ти забув, що у мене є власна честь! І в такому підлому злочині я участі не візьму!

— Коні! — крикнув один з рейтарів. — Коні на дорозі!

Кнехти Кноте розбіглись в одну мить. Одні кинулися до коней, інші — в сторону лісу. Дантез притис вістря палаша до грудей Регнарда, погрозив йому гарлачем.

— І ні руху!

— Біжимо, Дантез, — простогнав Регнард. — Не треба тут залишатися. Благаю!

Земля загуділа під копитами коней. Швидко і ефективно їх оточила громада вершників. Дантез полегшено відітхнув. По жупанах, ярко-червоних деліях, гєрмаках, кольчугах і бехтерцях, по високих ковпаках, прикрашених пір’ям чапель та хижих птахів, він пізнав поляків. Вершники зупинилися біля карети, тримаючи в руках шаблі та рогатини, челядь цілилася з бандолетів та аркебуз.

— Що тут діється?! — крикнув молодий шляхтич в малиновій делії з соболиним коміром, в багатому жупані з петлицями, в шапці з хутра рисі, прикрашеній підвісом з пуком чаплиних пер. Він помітив даму, стримався, зняв головний убір і витончено уклонився.

— Милостива пані, пробач, що непокою, — сказав він. — Ми побачили карету та трупи. І відразу ж помислили, що тут діється ґвалт.

— І добре помислив, мил’с’дар, — промовила Євгенія низьким, красивим голосом. — Всі ми є жертвами насилля. На нас напала… свавільна компанія під командуванням… ось цього кавалера.

І ось тут несподівано вона указала на Дантеза!

Бертран завмер. Це… Це не могло бути правдою…

— Цей чоловік, — розплакалася Євгенія, поглядаючи на француза, — хотів задати мені ґвалту!

Молодий шляхтич глянув Дантезові прямо в очі.

— Стій, мил’с’дар, і не рухайся! — процідив він крізь зуби. — Віддай зброю та їдь з нами до старости! Ти винен в насиллі та ґвалті, а оскільки схопили тебе in recenti[34] на місці скоєння злочину, тебе чекає суд та шибениця.

— Це все неправда… Підла брехня, — промимрив Дантез. — Я… Я захистив цю даму… Пані, як ти можеш… Скажи, що все це неправда.

— Заберіть його звідси! — крикнула Євгенія. Сльози стікали їй на шию, на порвану сукню та на груди, які вона безрезультатно прикривала шматками тканини. — Це все його дільце!

У Дантеза було таке почуття, якби він летів в бездонну безодню. Кінні слуги та почтові[35] наблизилися до нього з оголеними шаблями.

— Віддайте зброю, шановний кавалере! — повторив шляхтич. — Все, забираймо його до старости!

Дантез примкнув очі. Він розумів, що в нього немає ніяких шансів. Він навіть не почув, як у нього з руки висмикнули рапіру і гарлач, як підштовхнули його вперед, як зв’язали руки та закинули на коня. Його голову охопила ніч…

…яка, власне, минала. Дантез підняв голову. Високо нагорі, в заломі мурів було маленьке віконце; через грати він бачив сіре небо. До світанку не залишилося багато часу. Дантез знав, що як тільки перші промені сонця висвітлять небосхил, по нього прийдуть гайдуки, проведуть до каплиці, до священика. А потім на скриплячій повозці всі вони поїдуть на міський ринок, на якому…

Як все це могло статися? Як могло дійти до того, що така благородна і чесна людина, як він, тепер чекав на виконання смертного вироку? Його життя оказалося варте менше, ніж зітліле лахміття, дещиця соломи з дерев’яного барлогу в льосі пшемиського замку. І подумати тільки: через те, що все життя він намагався бути вірним засадам, які прищеплював батько.

«Честь, мій сину, це щось таке, що сам собі надаєш і тільки сам собі можеш відібрати».

Хто це сказав? Може то бурмотів поглинений молитвою Шмітке, постійно п’яний рейтар з полку Денхоффа, якого повинні були вішати разом з Бертраном? Чи може Мошко Крошнєнський, іудей, слуга Валентего Фредри, якого оскаржили в фальшивомонетництві?

Ні, то був голос батька Бертрана, Жана Шарля де Дантеза, капітана королівських мушкетерів, який дозволив себе забити як дурень на захист честі та короля Людовіка під Ларошеллю. Коли дійшло до сутички з гугенотами, він не захотів покинути знамені та збігти, як його товариші, що виказали більше здорового розсудку. Жан Шарль загинув, порубаний. А якщо б відступив, то, можливо, зберіг би свої маєтності, не допустив би, щоб родичі вирвали їх у молодої вдови та у маленького сина. И тоді він, Бертран де Дантез, не повинен би вдаватися в інтриги, підставляти шию за маркізу Брінвільє, покинути вітчизну з смертним вироком, вплутатися в наступну інтригу і, в кінці кінців, повиснути на конопляному мотузкові в Речі Посполитій, куди він прибув в якості дворянина Марії Людовіки[36].

А все це через його дурість та честь. Честь, яка справила, що він став в обороні проклятої Євгенії. Дурість, яка схилила його до того, щоб залишитися біля карети та віддати Регнарда до рук старости. Якби ж то він утік, то був би зараз вільною людиною.

Бертран боявся смерті. Він тремтів і проливав сльози, зламаний страхом. До цієї пори страху він не знав на війні, під час поєдинку, від вістря шпаги чи ворожої кулі. Але ж страх перед екзекуцією за злочин, якого він не допускав, більше того, виконанню якого він намагався запобігти — переповнював його дрижаками. Він не знав, що зробить там, на ешафоті. Чи стачить йому сил, аби іти на смерть з високо піднятим чолом? Або ж він почне скиглити про жалість, і слугам ката прийдеться тащити його, виючого мов звір, аж до місця погибелі? Чи дозволить він спокійно накласти на шию петлю, чи, може, намочить чи наробить в рейтузи, до того, як виб’ють з під його ніг драбину?

…Честь — це така річ, яку собі можеш відібрати тільки ти сам. І скільки коштувала його родова честь тут, в цій вежі? Чого були варті тепер слова його батька?

На сходах, що вели до найнижчого рівня льохів, роздалися кроки. Француз затремтів, перехрестився і почав молитися. Дуже скоро блиск полум’я розсвітив камеру, а в проході за решіткою встали збройні слуги.

— Пане француз, — сказав вахмістр служби старости, — teatrum готовий. Ідіть з нами, і не треба боятися. Кат найкращий, з самісінького Бєча прибули, труну вам з доброї соснини збили — по два гроші за дошку. Похорон братський[37] буде, з ксьондзом та корогвами, так що і воєводі кращого не бажати. Радні прийняли рішення, що ж воно честь для міста — француза, іноземця поховати. Так що ідіть за нами до каплиці, бо ж навіщо час марнувати.

Дантез не знав, що діялося далі. Він дозволив себе вести, тягнути, інколи навіть волокти. Під кінець впав на коліна перед хрестом. Ксьондз поблагословив його, заспокоював, сунув в долоню чотки; Дантез його не слухав. Руки у нього тремтіли, зуби цокали, а тілом стрясали конвульсії. Гайдуки відступили, залишили його одного під олтарем, дали трохи часу на останнє поєднання з Богом. Француз мовчав. Молитися він не міг… Слова не проходили крізь горло.

Раптом хтось опустився поряд на коліна, осінив себе знаком хреста.

— Шевальє Дантезе, ви мене чуєте?

Поряд стояв на колінах молодий, чорноволосий шляхтич у ярко-червоному жупані.

— Не знаю, чи ваша милість мене впізнає. Ми спотикалися там, на дорозі, біля карети. Це я впіймав мил’с’даря і до міста доставив. Марек Собеський[38], гербу Яніна, красноставський староста.

Дантез на те нічого не промовив.

— Хотів я просити у милостивого кавалера пробачити мене. Я їду на війну з козаками… Не знаю, що мені писане. Не знаю, де ми зустрінемося: чи то в небі, чи то в пеклі, тому б хотів, щоб пан не ховав до мене урази в годину власної смерті.

— Пробачаю, — глухо сказав Бертран. — Але й взиваю тебе, мил’с’дар старосто, на вічний суд Божий, який вже навічно вирішить, чим направду я завинив.

— Я знаю твої ранішні вчинки, пане кавалере. І я знаю, що ти того не зробив.

Дантез подивився на хрест з Божою Мукою і холодно всміхнувся.

— Тоді, ваша милість нехай іде до старости і переконай його, що він безпідставно осудив мене на втрату життя.

— Я вже говорив з ним. На жаль, та жінка, на яку ти, нібито, напав, свого звинувачення не відвела. Її голос перед міським судом значить більше за мій. І у мене немає жодних доказів для твого захисту.

— Тоді подивись, як я затанцюю на стрічку. І нехай твоє сумління залишиться спокійним.

Собеський на це нічого не відповів. Він знову перехрестився і піднявся. Позаду роздалися кроки. Гайдуки взяли Бертрана під руки. Француз рвонувся, побачивши, що йому несуть білу полотняну сорочку без коміру.

— Пане французе, — тихо сказав вахмістр. — Кому в дорогу, тому час.

Три шибениці на дерев’яному підвищенні чекали вже з світанку. Їх поставили посередині ринку, під пшемиською ратушею, прикрашеною чудовими мансардами. Під аркадами та галереями будинку, в вузьких вулицях та перед самим ешафотом тіснився різнобарвний натовп простого люду. Коли ридван з осудженими заїхав на площу, піднявся шум, в якому можна було чути крики та образи. Вішання іноземної німчури користувалося великою увагою городян. Запевне, це була більш миліша розвага, ніж відсіч штурмів облягаючих козаків полковника Копистиньского чи бійки та сварки шляхти з округи, від яких вже не раз постраждали корчми, лавки та міський собор.

Світанок вставав понурий, туманний та дощовий. Дощ мрячив з свинцевих хмар, а час від часу зі сторони Бещад добігав тихий, величний грім недалекої бурі.

Дантез мало що запам’ятав з піднесеної церемонії поєднання з Господом і з того, що діялося потім біля ешафоту. Коли слуги опустили задню стінку ридвану, він, не виказуючи протестів, дозволив спровадити себе на землю, а потім вільно піднявся по сходах на підвищення. Він думав про те, що зробити, коли кат надіне йому мотузку на шию. Просити у Бога помилування, чи вмерти однаково дурно, що й з честю, кричачи: «Vive la France!»?

Він був дурнем, бо довірився урокам батька. Проклятим дурнем, бо намагався діяти за принципами честі. Зараз, стоячи у підніжжя шибениці, Дантез чуяв, що якби йому тільки надали другий шанс, він віддав би усе що тільки в нього було, відкинув би від себе всю гордість, все, що виніс з батьківського будинку, аби пожити трохи ще, ніж тільки до часу, коли кат надіне йому на шию конопляну мотузку. Зараз, у підніжжя сходинок погибелі, його честь не варта була і зламаного шеляга.

Як божевільний вдивлявся він у представника суду, який чотири рази прочитав вирок — кожен раз звертаючись до іншої частини ринку. Барабанщики вдарили в барабани; їхній гуркіт глушив слова священика, що відмовляв молитву і осіняв засуджених до страти хрестом. Хтось схопив Дантеза за плече. То був помічник ката. Рукою він вказав на наготовану шибеницю. Виходить, вже прийшов час.

Дантез ішов… в розпачу, душа спустилася до п’ят. Кожна п’ядь, яку він пройшов, здавалася йому милею, кожен крок тривав цілу вічність. Але ж саме до вічності француз і направлявся.

А коли вже став перед шибеницею, за крок від драбини, подумав, що за порятунок від цього нещастя він віддав би душу навіть і дияволу.

— Проклятий! — промимрив він. — Тепер я проклятий навіки…

Кат чекав, тримаючи в долоні мотуз, нещодавно намазаний дьогтем. Слуги підштовхнули Дантеза до драбини, що опиралася до шибениці. Ще хвиля, і він би піднявся на неї, зіп’явся б наверх; тоді б кат наклав би йому мотуза на шию, а помічник вибив би опору з під ніг.

Бертран тепер не сподівався навіть на чудо. Він не вірив, буцімто щось станеться; він не вірив, що впаде грім з ясного неба, або ж місто задрижить у своїх підвалинах. Він чекав на смерть.

И все ж таки чудо здійснилося.

— Затримати екзекуцію! — крикнув якийсь голос.

Дантез замигав. Він обернувся і побачив, як на ешафот мов блискавка піднявся низький, товстий шляхтич в оксамитовому жупані, в шапці з пером чаплі. Бертран відразу ж пізнав його. То був Марчін з Нєдзєльська Мадалиньский, юридичний пшемиський староста.

Той самий шляхтич, який сказав його на смерть за збройний напад і спробу насилля…

— Стояти! — голосно кричав староста. — Стояти! Все припинити!

Юрба зашуміла, загула. В рядів черні посипалися насмішки та свист. Можливо, що полетіло й каміння, але каре рейтарів навкруги ешафоту застуджувало гнів плебсу, розчарованого тим, що його може оминути настільки піднесене видовище, як вішання заморських содомітів, «хрянцузів, німчури та англійців».

Староста подав якийсь папір старому, все давно посивілому судовому представникові.

— Сьогодні королівські іменини, — крикнув він до юрби. — Наш пан, Ян Казимир Ваза, король Польщі, князь руський, пруський, мазовецький та інфлянтський, у великій та незмірній ласкавості дарує життя одному з засуджених. Смертну страту він замінює такому на довічну інфамію та баніцію з кордонів Корони та Литви!

Бурмотіння розійшлося поміж слугами, рейтарами, посеред міських патриціїв, що засідали за відкритими вікнами ратуші і в аркадах будинку. Затихло воно, коли вахмістр, що слідкував за ходом страти, дав знак, щоб знову вдарили у барабани.

Дантеза і двох засуджених до страти рейтарів провели на середину ешафота. Там чекали староста, ксьондз, вахмістр та шестеро одягнених в чорне рейтарів. Знову пролунала барабанна дроб, яка заглушила незадоволені голоси юрби.

Дантез поглянув на інших засуджених. Разом їх було трьох, тим часом як милість була дарована лише одному. А це означало, що треба було покластися на сліпу судьбу.

Перед ними швидко поставили барабан. Один з гайдуків старости кинув на шкіру три чорних гральні кості.

— Засади прості, — взяв голос староста. — Один з вас сьогодні виграє власне життя. Одному з вас посміхнеться фортуна та щастя. Тих, що залишаться, стратять. Той, хто викине більше очок, піде вільно. Кидайте, в ім’я Боже, і нехай вам сприяє щасливий випадок!

Дантез здригнувся. Спасіння, що надійшло, зовсім не було світанком надії. Скоріше вже — іграшкою жорстокої судьби. Француз ще не взяв кості до рук, а вже знав, що його виник буде найнижчим, як і завжди, щастя мати він не буде.

Спочатку ніхто й не поворушився. Барабани глухо загуркотіли. Потім нависла тиша, мовчання, в якому Дантез чув лише бурмотіння бурі, що наближалася, та тихе хропіння фризських коней рейтарів.

— Ну, давайте ж, — промовив вахмістр. — Хто кидає першим?

Засуджені переглянулися. Потім один з рейтарів підійшов до барабана, взяв кості до долоні і замкнув очі. Довго трямів кості у дрижачій руці, нарешті кинув.

Кості застукали по натягнутій шкірі барабану.

Шість, п’ять, два…

Рейтар відкрив очі, відтер піт з чола, легкий рум’янець виповз на його бліде обличчя. Виник був дуже добрим. Ставка була виставлена дуже високо. Дуже вже високо!

Дантез не квапився кидати… Він дрижав всім тілом, а холодний піт заливав йому очі. Він уступив місце другому засудженому. Рейтар підійшов до барабана, взяв кості, а потім рознюнився.

— Нііііі… — простогнав він. — Даруйте, люди хороші! Не наказуйте мені!

Слуги схопили його під руки.

— А ну кидай, під три чорти! — крикнув староста. — І нехай змилується над тобою Господь.

Рейтар виривався, упустив кості. Йому втиснули їх до долоні силою. І майже негайно вони випали з тремтячої руки.

Шість, п’ять, два…

Староста, гайдуки і рейтари відступили зі стогоном здивування. Судовий чиновник громко виголосив виник, після чого вигуки здивування одізвалися і в юрбі.

Тепер прийшла черга на Дантеза. Староста з очікуванням поглянув на нього. Мовчання протягалося.

Бертран впав на коліна перед барабаном. Його підтримали, щоб він міг взяти кості. Француз бажав потримати їх в долоні довше, але ж його схопив пароксизм страху, долоня безсило впала, і кості вилетіли на гладку шкіру барабану. Дантез бачив, як вони падали донизу, як неспішно крутилися…

Очки на костях були у вигляді черепів… І кожне з них було його життям! І в кожному заразом таїлася жорстока, біла смерть!

Шість, п’ять…

Останній, незграбно кинутий кубик, відбився від барабану, пролетів над краєм…

Спав на дошки ешафоту, покотився зі стукотом…

І впав до дірки з-під сучка! І зник!

Стогін розчарування вирвався з грудей гайдуків, ката та прислуги. Староста пронизав Дантеза блискавкою погляду.

— Програв, мил’с’дар! Добре, забирайте його!

Слуги потягли Дантеза до шибениці. І власне тоді хтось заступив їм дорогу. То був молодий, темноволосий шляхтич, Марек Собеський.

— Стійте! — владним голосом скомандував він. — Затримайтесь!

— У чому річ, мил’с’дар? — спитав староста. — Він же нехибно програв!

— Ще невідомо, скільки там вийшло на останній кості. Знайдіть її та перевірте!

— Нехай кине ще раз! — буркнув вахмістр.

— Нащо?! — відповів йому староста. — Часу немає! Все рівно буде висіти!

— Veto! — з люттю гримнув Собеський. — Не дозволяю. Невже ж то, пане Мадалінський, ви вже позбулися чеснот і залишків совісті? Не дозволите в’язневі під шибеницею мати хоч тінь надії на зміну судьби? Оце по-християнськи!

Староста схопився за шаблю, але ж стримався.

— Шукайте кістку!

Слуги кинулися до підставі ешафоту. Вони дісталися під помост і там шукали маленьку річ. Дантез був готовий втратити свідомість.

— Немає кості! — крикнув знизу хтось з людей старости.

— Нема!

— Ось вона, тут! Нехай кине ще раз!

У входу на ешафот встав самотній шляхтич в чорній делії, обшитій хутром білки, з шаблею-вірменкою[39] на боку. На витягнутій долоні в чорній рукавиці він тримав малу, чорну гральну кість.

Староста кивнув головою, погоджуючись. Незнайомець подав кубик французу. Бертран похитнувся, ледь не впав.

Одна кістка. Шість очок.

Шість черепів Смерті.

Брама до життя та волі.

Дантез взяв кубик дрижачою долонею. Вона була ніби лід.

Оперся на край барабану.

Кинув.

На виник і не дивився. Закрив очі та чекав, коли слуги потягнуть його до шибениці.

Він почув якийсь шум, здушений стогін, а потім барабанний дріб. Юрба захлиснулася вигуками. І нічого не діялося. Ніхто до нього навіть не доторкнувся. Ніхто не потяг на смерть.

Дантез підняв опухлі повіки. Перший з рейтарів танцював на мотузі, оскільки у нього з під ніг вибили драбину. Кат схватив його за ноги, притримав и потягнув донизу. Вмираючий захарчав, затремтів и застиг.

Другого рейтара повели до другої шибениці. Ксьондз перехрестив його, благословив, кати затягнули вояка на драбину, наділи петлю.

В вухах Дантеза наче гук грому прогриміла драбина, що впала на дошки, і скрип мотуза під тягарем повішеного.

Він подивився на барабан.

Шість, п’ять, п’ять.

Він спасся. Пережив дивним розпорядженням долі, врятований власне тоді, коли відмовився від власної честі та гордості. Очами він пошукав Собеського, відповідального за його звільнення, але ж ніде його не бачив.

Дантез похитнувся, але його підтримали гайдуки старости. Хтось залив йому до горлянки декілька ковтків горілки.

— Шевальє Бертране де Дантез, — тихо промовив юридичний староста. — Милість Його Королівської Величності звільнила тебе від стрічка. Цим роблю вас вільним. Можеш піти, але ж попереджаю, що вирок, що висів на тобі, було замінено на інфамію. Ти тепер вийнятий з під права, кожен може безкарно вбити тебе. Даю тобі два тижні на те, щоб покинути кордони Речі Посполитої, а потім накажу шукати тебе по всій Червоній Русі. До Семиграддя[40] у тебе два дні шляху; маю надію, що ти, пане кавалере, скористаєшся цим трактом.

— Зроблю, як кажете, шановний пане старосто, — буркнув Дантез.

Він ще ковтнув горілки, а потім, при підтримці гайдуків, направився до сходів, що вели донизу, не ушанувавши хоча б поглядом рейтарів, що похитувалися на шибениці.

— Пане Дантез, дозволь, мил’с’дар, на слівце.

Бертран підняв голову. Перед ним стояв його рятівник. Таємничий шляхтич, який перед тим підсунув йому того останнього, рятівного кубика.

— Слухаю.

— Якщо бажаєш, кавалере, їдь тоді зі мною. Мам справу, яка не терпить зволікання.

Дантез похитав головою. А потім схилився до самої землі.

— Проводьте. Я винен вам життям.

Він ще озирнувся на ешафот, на юрбу селян та міщан; на шляхтичів та слуг. Але ж Собеського ніде не помітив.

Якби хтось потім спитав у Дантеза, яким чином доїхали вони до чудового замку в Красичині, Бертран не зміг би дати хоч-якої відповіді. З цієї подорожі він не запам’ятав майже нічого. Відразу ж за Львівською Брамою вони повернули на південь, а потім вже старі тропи вели їх через ліси, гори та долини, прямо на південь. Врешті, коли вже було майже темно, а над горами зійшов круглий білий місяць, перед ними в долині Сану з’явився замок — майже зі сну — з витягнутими білими вежами, з годинниковою баштою, з мостом та зубчастими стінами. Світло місяця та зірок відбивалося у ставах та розливах навкруги стін. Видовище було настільки красивим, що Дантез вдивлявся в палац та темне небо над горами ніби зачарований. До себе він прийшов тільки тоді, коли кінські копита застукали на дерев’яних колодах мосту, що вів до замку.

Життя мало для Дантеза присмак старого, вистояного десятиріччями угорського вина[41].

Вони в’їхали на замковий двір і зійшли з коней. Незнайомий повів Бертрана по сходах до надмірно освітлених замкових кімнат. Коли затрималися в великій передній, Дантез переконався, що в замкові відбувався бал-маскарад. Француз почув музику, що лунала в головних залах, побачив крізь щілину в незакритих дверях постаті, що сунули в танцювальному хороводі наче привиди чи упирі. Він розпізнавав дам, кавалерів та польських шляхтичів, з дивними тюрбанами на головах, з обличчями, закритими масками.

Бертран здригнувся, коли слуги принесли костюми для них. Незнайомець надів широкий вишитий зірками плащ чаклуна, спичастий ковпак та маску Гермеса Трисмегіста[42]. А Дантез… Для нього було приготовано інше вбрання. На його каптан було накинуто сорочку з грубого полотна, без коміра. Він ледь не зомлів, коли спам’ятав, що таку ж мав сьогодні на собі під шибеницею. То була смертна сорочка.

Француз рвонув за тканину і кинув переляканий погляд на свого рятівника, але ж той владним жестом приклав вказівний палець до вуст. А потім Дантез здригнувся вдруге, коли слуга приніс та зав’язав йому на нозі відірвану петлю катівського мотуза. А потім на обличчя йому наклали маску, що представляла бліде і викривлене обличчя мерця. Дантез одержав вбрання висельника, якого підвісили за ногу!

На знак голови провідника вони рушили через кімнати. Маскарад був у розпалі — в кімнатах пили, гралися, займалися любов’ю, танцювали та бавилися грою у Wirsthaus[43]. Дантез протискувався крізь різнокольорову юрбу гостей і в глибині серця чув все більший неспокій. Щось не подобалося йому у вбранні оточуючих. Він зустрічав пустельників, жінок та чоловіків, перевдягнених в місяці та зірки, в алегорії справедливості, лицарів та королів, що тримали мечі, булави та келихи. В самому центрі цього людського виру на троні засідав диявол, однією рукою спираючись на вежу. Щось все це Дантезові нагадувало. Він ще не знав, що саме, але він був на крок від того, щоб викрити таємницю.

І нарешті до нього дійшло: все це були костюми з великих та малих арканів таро. Він ішов через юрбу карт, кожна з яких могла персоніфікувати людську долю та призначення; трагедію, або ж усміх фортуни. Дантез не міг заперечити, що для нього вбрання вибрали напрочуд вдало. Адже він був Шибеником — картою, що означала людину наївну, вірну чи закохану ніби молодик. Він ішов, ледь живий від подиву, минаючи Магів, Зірок, лицарів булав та келихів, оточений хороводами не знаних йому постатей.

Нарешті Маг завів до дужої, наріжної замкової башти. Високі, похмурі внутрішні покої були освітлені сотнями свічок. Вогні дрижали, хиталися, розсилаючи по стінах кавалькади нечітких відблисків та тіней. А на фресках, на зображеннях та картинах царювала Пані Смерть.

Приміщення було каплицею палацу, а її оздоблення аж занадто добре нагадувало, настільки тендітним та нестійким є людське тіло. Бертран бачив скелети, що виходили з могил і запрошували живих станцювати danse macabre[44]. Він бачив, як смерть вела до танцю польського шляхтича, іудея, магната та єпископа; як вона забирала дітей та старців, юнь, солдат та розбійників.

А поза тим, вона ж чекала Бертрана посеред кімнати.

Коли вони підійшли поближче, постать Смерті піднялася зі стільця з підніжкою та окинула Дантеза величним, гордовитим поглядом. Обличчя чоловіка затуляла маска Смерті, на чорному колеті було намальовано кістки скелету, навіть на пальцях оксамитних рукавичок було додано срібні, довгі кігті. Бертран не знав, перед ким він стоїть, але ж в жестах незнайомого було стільки достоїнства, що він відразу ж відчув, що має справу з можним паном — може, з одним з магнатів чи українних королев’ят Речі Посполитої.

— Ваша милість, — шляхтич, який привів француза, склав низький церемоніальний уклін перед Смертю. — Це та особа, про яку ми говорили.

— Кавалер Бертран де Дантез, колишній дворянин королеви Марії Людовіки, — промовив Смерть голосом, навиклим до надання наказів. — Осуджений на смерть за напад та ґвалт на широкій дорозі, якому вирок замінили з милості Його Королівської Величності на довічну інфамію.

Дантез склонився. Смерть обійшов його довкола, опираючи праву руку на стегні.

— Бертран де Дантез. Жертва долі, власної честі та чесноти. Стративши невеличкий спадок від батька, вплутався в інтриги та змови, які коштували йому втратою всього того, що в нього ще залишалося — доброго імені. З Франції він збіг до Речі Посполитої разом з Марією Людовікою і став інфамісом з вини капризної фортуни. І все через те, милостивий кавалере, що завжди ти ставав на захист невластивих осіб. Маркіза Брінвійє, яку ти боронив, виявилася чаклункою та отруювальницею; Євгенія де Мейї Ласкаріг оскаржила тебе в нападі…

Дантез примкнув очі. То все було правдою. Чорти б її взяли, але ж найсправжнісінькою правдою.

— Але ж до діла, мил’с’даре кавалере. Час витікає, а в мене є обов’язки. Бал ще не скінчено. А перед тим, як ти візьмеш в ньому участь, нам треба обговорити, яку роль припаде тобі зіграти.

Дантез схилив голову, примкнув очі.

— Вперше в житті доля тобі всміхнулася, пане Дантез. Сьогодні вранці, під шибеницею, ти виграв власне життя. Тепер можеш виграти власне майбутнє. І для цього навіть не треба кидати кості. Буде достатньо, кавалере, якщо приймеш карти, які я тобі пропоную.

«А ці карти, часом, — подумав Дантез, — не Смерть, Маг чи теж Шибеник? Якою з них я є?».

— Мені потрібен вірний та шляхетний слуга, — тягнув незнайомий. — Людина, який без страху може зазирнути в очі до Смерті. Сьогодні в Перемишлю ти вже бачив її, але ж, завдяки фортуні, вискочив з пекла. І тепер, пане Дантез, я пропоную тобі значну зміну твоєї долі. До сих пір ти був звіриною, на яку полюють. А тепер ти сам зробишся ватажком вовчої зграї.

З прикрашеної золотом шкатулки він видобув два незапечатаних листа.

— Це є твоя воля. Я можу схилити Його Королівську Величність видати тобі охоронного листа, завдяки якому, незважаючи на інфамію, що тяжить на тобі, ти зможеш без перешкод порушатися Короною та Литвою. А в другому листі міститься твоя майбутня влада. Я в стані запевнити тобі номінацію на оберстлейтенанта[45] полку рейтарів, яким станеш командувати під час відсутності Його Княжої Високості Богуслава Радзівілла[46]. А якщо станеш моїм вірним та чесним слугою, можу вставитися у Його Величності, щоб той подумав про тебе під час роздачі вакантних староств та урядів.

Дантез слухав ті слова, і його серце майже вискакувало з грудей. Патент оберстлейтенанта рейтарського полку. Шість порцій[47]. До того ж королівська милість, яка перекладалася на жирні староства та королівські уряди. Все вказувало на те, що в грі зі смертю йому вдалося витягнути з рукава туза, який знаходився там вже віддавна. Однак, він не вірив, щоб доля посміхнулася йому запросто, з доброти серця. Бо завжди Дантез був тільки іграшкою в руках сильних світу цього.

— Мені дуже приємно чути ці слова, милостивий пане, — промовив він. — Однак, я не вірю, щоб ці гідності та почесті бралися єдине з доброї волі вашої милості. Я добре знаю, що це платня за службу. Тоді, яка має бути її ціль? Що я маю вчинити, що є вартим такої нагороди?

Смерть і Маг обмінялися поглядами.

— Ми маємо на меті усунення деяких осіб, — сказав Смерть.

— Виходить, вбивство?

— Багатократне вбивство, якщо ми настоюємо, щоб називати речі власним іменем. Я не вірю, щоб для тебе це було novum, бо в численних поєдинках, сутичках та сварках ти аж надто довів свою справність в цим ремеслі, пане кавалере.

Дантез встромив в Смерть холодний, жорсткий погляд.

— Простежуючи за подіями мого життя, ви зробили помилку, пане, — промовив він. — Ви пропустили значущу подробицю, а саме, що я ціню власну честь настільки ж високо, як і життя. Я не найманий вбивця, якому платять за голови. Я не вбиваю з наказу, не стріляю до спини. Так, я вбив декількох людей, але в бою, обличчям до обличчя. Так що до такої ролі я не надаюся.

— Чи тоді слова твої означають, що ти відмовляєшся скористатися моєю милістю?

— Якщо твоя милість означає, що я повинен зробитися вбивцею, тоді відповім, що моя честь не дозволяє мені вбивати заради грошей.

Смерть захлинувся, захарчав. Він сів на лавку, і Маг швидко налив йому вина до срібного наутілуса. Чоловік випив, закашлявся і лише після цього через деякий момент заспокоївся.

— Честь… І де буде твоя честь, коли будь-який селюк розіб’є тобі голову чеканом і повезе її до старости, щоб отримати ті марні двісті дукатів?! Задумайся, Дантезе. До цього часу ти був лише пішаком на шаховій дошці, на якій зіткнулися придворні інтриги. Ми ж пропонуємо тобі роль шахового коня, який буде мати суттєвий вплив на хід битви.

— То не служба для мене.

— Бо ти — людина честі? — в голосі Смерті посилювався гнів. — Милостивий пане, таких людей вже нема!

— Мені прикро, пане, але моєї гордості не можна купити за юдини срібники.

— Та ні, то неправда, пане Дантез. Кожного можна купити. Це є лише питанням відповідної платні.

— Але ж не мене.

— Що ж, — зі злістю сказав Маг, — повертайся, пан, на гостинець. Allez!

Дантез склонився. Двері стояли відкритими. Він немов чув подмух вітру від них. То була дорога на тракт. Дорога до погибелі. Як інфамісу, йому ніде було іти. До Семиграддя? До турків? До Москви?

Смерть знову кашлянув.

— Пане Дантез, — тихо промовив він, і француз, який вже прямував до двері. — Вибачте цю зустріч. Я дуже сильно помилився. Мені здавалося, що на світі вже немає людей честі, що їх вибили в минулих століттях, перебили ударами ззаду, перестріляли з рушниць та півгаків; їх зраджено, продано ворогам та язичникам. Тому прошу у тебе пробачення за те, що зробив тобі настільки ганебну пропозицію. Тому затримай, будь ласка, коня, на якому прибув сюди, бо, можливо, ти є останньою людиною честі, яку я знаю.

Дантез стояв спиню до Смерті і Мага. Він тяжко дихав, відчуваючи, як здіймаються в ньому розпач і гнів, як заламуються в ньому гідність та гордість. Йому не було по що повертатися на тракт. Він не міг жити з честю замість талерів. У нього не було сил повертатися на перехрестя доріг за смертю…

Він обернувся.

— Я згоден!

Дантез не бачив облич своїх довірителів, але міг би присягнути, що на них з’явився вираз тріумфу. Ті не одізвалися, але ж легко похитали головами.

— Кого я повинен вбити?

Повіяв вітер, знову порушив полум’ям свічок. Маска Смерті скалила вовчі зуби.

Пан Смерть бажав щось сказати, але тільки хрипів і не міг дістати з себе голосу. В кінці кінців обернувся, протягнув руку до чорнила і пера та нашкрябав щось на клаптику паперу. Він подав його Магові, а той передав Дантезові.

Француз кинув оком на невиразні рядки літер і завмер. У нього з’явилося враження, що летить у безодню.

А потім він почав сміятися холодним, безжальним сміхом.

— Милостиві панове, простіше було б зарубати короля Польщі і Литви, — промовив він через хвилинку, коли зібрав в собі достатньо сил. — Що пан каже, слуга повинен. Але ж для виконання цього завдання мені потрібна армія.

— Немає на світі такої армії, яка б поконала твоїх супротивників, — буркнув Маг. Смерть нічого не сказав. Він до кінця випив вино з наутілуса, потім зі злістю кинув його під ноги Дантезові.

— Твоєю зброєю, шевальє, не буде клинок рапіри чи шпаги, а тільки політика. Запевняю тебе, що вона є такою ж безжальною та ефективною, як холодна сталь.

— Не мені про те питати, тим не менше, я хотів би знати, в ім’я чого ви хочете доконати настільки потворний злочин? Я зроблю це заради талерів, але ж ви, шляхетні панове? Які спонукання змушують вас до такого чину?

— Добро Речі Посполитої, твоєї прийомної вітчизни, пане Дантез, — буркнув Маг.

— Люди, яких ти вб’єш, — промовив Смерть тремтячим від гніву голосом, — то бунтарі та порушники спокою, які стануть згубою нашого королівства. То все сукини діти, різуни-бунтівники! То все наволоч і гультяї!

Голос Смерті робився все вищим. Останні слова він прокричав, піднімаючи руки над головою. Маг схопив його за плече, притримав, заспокоїв, нашіптуючи до вуха заспокійливі слова. Дантез не чув, про що він мовив.

— Те, що я повинен зробити, — сказав він, — означає зламання угоди, підписаної під Білою Церквою з козаками[48]. Це приведе до нової війни в Україні.

— У вогні цієї війни ми викуємо нове обличчя цієї країни, — захрипів Смерть. — Нова Річ Посполита, в повстанні якої перешкоджають ті голови, яких ти принесеш нам в дарунок.

— А що на це Його Королівська Величність? Добрий Боже, поляки будуть готові нас за це посікти!

— Власне для того, щоб про це не впізнав ніхто, крім нас, ти, пане Дантез, будеш діяти з укриття.

Француз мовчав. На хвилю він загледівся на постать Смерті. На грудях магната, на тяжкому золотому ланцюгові висіло зроблене з золота зображення баранчика, з головою, направленою вправо і з чотирма рогами[49]. Чорти б її забрали, яка дивна оздоба! Француз ніколи нічого їй подібного не бачив.

— А якщо змова вийде на яв?

— Тоді тобі залишиться лише молитися про добру смерть.

Pretium laborum non vile[50]. Такий напис був на кільці[51], на якому висів баранчик. А може золотий тілець, в ім’я якого Дантез запродав свої чесноти та гонор, відкинув повчання старого батька і сам відібрав у себе гідність. Запродав на призначення на оберстлейтенанта, за милості та королівські надання. За службу дияволові.

— А тому, щоб не втрачати часу, шановне панство. Що я маю зробити?

— Поїдеш на Україну, пане Дантез. Я дам тобі листи до польнего гетьмана Марчіна Калиновського[52]. І на зустрічі з ним виконаєш до крапки інструкції, які ми тобі перекажемо, та віддаси гетьманові маленький, але ж дуже милий подарунок.

Маг витягнув великий, майстерно інкрустований сріблом футляр.

— І що там знаходиться?

— Душа Марціна Калиновського. А тут, — віддав він Дантезові запечатаний лист, — договір, який він нехибно підпише. А тепер стань на коліна та підніми два пальця для присяги.

— Моя присяга має свою ціну, — сказав Дантез. — Я зроблю все, чого зажадаєте, однак хотів би, пане, щоб ти витлумачив мені мотиви, якими ти керуєшся. Мені хочеться знати, що підштовхнуло вас до такого безчесного діяння.

— Добре, — відповів йому Смерть. — Отже, зараз ти про все дізнаєшся.

Дантез опустився на коліна, щоб дати присягу.

І надставив вуха.

Була середина ночі, коли Маг вивів Дантеза на подвір’я замку. В хащі дерев та кущів співав соловейко, тихо грали цвіркуни. Великий білий місяць освітлював небосхил, всіяний срібними бусинами зірок, відірваних від чарівної делії ночі. Дантез поглинав все це всією душею. Так перевернулася сторінка його життя. Ще вранці він був засудженим, на якого наділи смертну сорочку, а тепер він сміло ступав по паркетах і килимах, вирушаючи з місією, від якої залежало все його майбутнє життя. І він не міг підвести. Не міг повернутися до самотніх подорожей по великих шляхах, до втеч та вплутування до нових і нових авантюр. Йому не хотілося бути банітом чи довіреним слугою для биття у пику. Зараз він відвернувся спиною до свого минулого, потоптав його, викинув з серця.

На подвір’ї чекала карета, запряжена шестіркою коней. Величезні, чорні як ніч візні тварини неспокійно фиркали, трясли головами, прикрашеними султанами, викрешували підкованими копитами іскри з бруку.

— Пане Дантез, — сказав Маг, що супроводжував його, — на Україну поїдеш не сам. У кареті чекає слуга.

— Довірений? Просто прислуга?

— Дехто, більш значущий, ніж сільський недоумок, здатний лише тримати пристяжного коня. Завдяки вмінням тієї особи, ти виконаєш свою місію набагато ефективніше, ніж якби поїхав один.

— Я не просив ні бойового слуги, ні товариша!

— А я запевняю тебе, що це товариство не буде тобі немилим. Тим більше, що та людина виповнить всі твої накази до останньої крапки.

— Дай Бог, щоб так воно і сталося.

— Кому в путь, тому час. — Маг обмінявся коротким потиском долоні з Дантезом. — Не підведи нас.

— Моє слово — не дим.

— Тоді з Богом, шановний кавалере!

Дантез відкрив дверцята карети. Він ледь присів на м’яких подушках, як форейтор стрілив батогом, і вороні коні рушили з копита. Карета покотилася через браму, проїхала міст, овіяний прядками туману, і повернула на тракт, що вів до Львова.

Дантез вмостився зручніше на сидінні і завмер.

В кареті його чекала…

Євгенія де Мейі Ласкаріг.

Змія, зрадниця. Він її охоронив від ґвалту, а вона за це послала його на шибеницю!

Тепер вона здавалася ще більш красивою, ніж перед тим. В оксамитній французькій сукні з мереживом жінка виступала більш достойно, ніж тоді, коли Бертран побачив її на широкому шляхові в кареті. Її невеличке личко, обведене чорним волоссям, було подібне обличчю янгола. Навіть синець після удару об сходинку карети вона здолала укрити під товстим шаром пудри. І Дантез знав, на які чини здатна ця пекельна дияволиця.

— Для чого ти хотіла мене забити?

Вона глянула на нього своїми чудовими, сірими очима. Зараз Бертран побачив в них переляк. Якусь хвильку він, з холодним блиском в очах, насолоджувався її страхом та непевністю.

— То було випробування. Лише випробування, мій пане.

— Випробування?! Та хай їй чорт, воно майже коштувало мені життя! А якби я не викинув п’яти очок на останньому кубикові? Хто сидів би зараз на моєму місці?

— Певне ж, один з тих двох, які зараз бовтаються на ринкові в Пшемишлі.

Бертран мовчав. Якийсь час він не знав, що сказати. Той, давній Дантез потроху вмирав в ньому, коли він підіймався на ешафот, і остаточно щез, коли він складав присягу перед Смертю. Тепер в його душі народився новий Бертран, який бажав майстерно грати свою роль. І якому аж свербіло переконатися, наскільки солодкою буде помста.

— Встань!

Жінка піднялася поволі, з ваганням, підняла перед сукні і зробила кніксен, а потім ще й придворний уклін.

І тоді він ударив її в обличчя. Лише один раз. Жінка скрикнула та притисла долоню до щоки, яка моментально покрилася рожевим. Цього було достатньо, щоб з пихатої дами вона перетворилася у плачучу вітряницю, звичайну придворну прислугу, яка повинна без найменшого спротиву виконувати всі забаганки свого господаря.

Ні, щось все пішло дуже гладко. Дантез нітрохи не вірив в наглу переміну цієї змії. Він досконало здавав собі справу, що красива придворна знову бавиться з ним в підступну гру. Йому всього цього було вже досить, тому він сказав дещо таке, яке б днем раніше не пройшло б йому крізь вуста:

— Роздягнись!

Давній Дантез вмер тоді, коли його тягли на шибеницю, коли тремтячою рукою кидав кості на барабан. У нового Дантеза ніяких сумнівів не було, він не скиглив і не молився. Завдяки тому він був паном своїх життя і смерті.

— Ні, пане!

— То мені треба покликати форейтора і наказати сипати тобі з десяток гарячих по голій спині?! — рявкнув француз. — Не змушуй мене робити з тебе курву чи гулящу дівку!

— Ні, пане, — тихо прошепотіла вона і приклала віяло до грудей. — Не роздягнуся.

Бертран схопився на ноги.

— Зроби це сам…

Він схопив її в обійми, відчуваючи, як серце починає битися все скоріше. Під тонкою тканиною її сукні, під сорочкою та наступними верствами матеріалу, відчув її гнучке, мовби у лані тіло. Бертран замкнув жінку у залізному затиску і поцілував у розхилені коралові вуста. А потім рвонув мереживне декольте сукні, бажаючи видобути назовні пару розкішних подразників, але несподівано спіткав опір. Тому він цілував струнку жіночу шию з шнуром перлин, одночасно змагаючись з невдячною матерією, забувши, що, згідно моди, запровадженій при дворі Людовікою Марією, у Євгенії під сукнею знаходиться ще щільно шнурований корсет на китовому вусові.

Зневірений француз схопив за перед тяжкої сукні, підняв її наверх, не гаючи часу на те, щоб розплутувати шнурочки. Він бажав здійняти її через голову жінки. На жаль, сукня була пристебнута крючечками і застібками до жорсткого корсету; якийсь час він зі злістю боровся з нею, доки йому на поміч не прийшли стрункі руки Євгенії. В кінці кінців, він таки стягнув тяжку від завитків та ангажантів верхню сукню, але ж це ще не був кінець. Під верхньою сукнею була більш легка нижня юпка, яка запиналася на великі ґудзики, і яку легше було зняти. З нею у Бертрана все пішло швидше; тяжко дихаючи від хтивості, він звільнив жінку від чергового шару шовків та мережива, відстібнув панталони-португали і схватив за шнури корсету, все більш нетерплячий і розлютований.

Розшнуровуючи його, Дантез міркував над тим, чи була Євгенія стиснута до краю можливостей, і чи потребувала зранку трьох покоївок, щоб затиснути корсет і зав’язати його. Він змагався з шнурками, забуваючи, що ті ж були зав’язані з великими зусиллями; він стратив декілька довгих хвиль, ніж послабив вузли та усунув з тіла передостанню перешкоду для своїх пестощів. Під корсетом була ще сорочка. Її він безцеремонно розідрав навпіл.

Євгенія стояла перед ним гола. Дантез обійняв її стан, і тоді до нього дійшло, що бачить найкрасивішу з жінок. Після чого він швидко перейшов до самої суті ars amandi, пестив вустами чудові поглиблення її шиї, плечей та стегон. Дівчина легкої поведінки не залишалася у боргу. Ще раніше Бертран зняв капелюх, прикрашений страусовими перами, тепер стягнув смертну сорочку без коміра, через голову скинув портупею з рапірою, розстебнув частину ґудзиків атласного, підшитого в поясі вамсу, а Євгенія зайнялася рештою. Жінка цілувала Бертрана в вуста, гладила по спині та сідницям, а потім швидко дихаючи, облившись рум’янцем піднесення, потягла на себе, на атласні подушки карети, яку тягли в ніч швидкі коні, і вони летіли ніби вихор по трактах Червоної Русі.

Дантез блукав вустами по тілу Євгенії. Його інамората[53] була досконалою у всіх проявах та пропорціях. У неї били блискучі волоси та елегантно вигнута, лебедина шия. Бертран цілував її немов шалений в вуста, язиком пестив ягідки її округлих грудей, затискав долоні на чудовому задкові, брав у володіння той смачний, хоча необіцяний, шматочок між стегнами. Він почував себе так, ніби стискав пальці на вологому перстеневі з гарячого золота, пестив його, чуючи, як сховане там джерельце б’є все міцніше, спрагнене хвилі, щоб незабаром напоїти до втрати духу його коника. Любовниця вигнула дугою своє божественне тіло, шукаючи більш міцнішого чуттєвого збудження. Коли ж їхні ласки робилися буквально шаленими, Дантез присунувся до її делікатних цицечок, а потім брутально розхилив її ноги. Хитромудра інамората практично не ставила опору. Взявши його булаву до зволожених язичком пальчиків, вона повела її найкоротшим шляхом до тісного, але ж рясно зволоженого водопою любові.

Вони поєдналися в розкоші на подушках тремтячої карети і копулювали голі, розпалені пристрастю. Євгенія сплела стегна на боках чоловіка, під час як Бертран пестив її груди, пересував долонями вздовж талії та боків, обіймав струнку фігуру та брав у володіння її оксамитну гриву чорного волосся, залиту есенцією любові та бажання.

Дуже скоро жінка почала кричати, кусаючи чоловіка перловими зубками за плече. Але ж Дантез не закінчив всього того так просто. Він випустив жінку з обіймів і, схопивши її за волосся, обернув спиною до себе, а потім посів її ззаду у безумнім шалю розкоші; як дикий жеребець з подільських степів посідає струнку кобилу, створену дияволом заради спокуси до злого богобоязливих та набожних лицарів Речі Посполитої, охоронців католицької віри на кресах.

Таким же чином він дістався до самого краю розкоші і завмер, почувши тихий плач Євгенії. Хвильку він тривав у тій позиції, прозваній «на рака», за яку проповідники обіцяли сто років пекла і вдвічі більше чистилища на додаток. Так він лежав, притулившись до її спини, обіймаючи долонями джерело щастя та гарячі груденята.

А потім вже вона присіла йому на коліна ніби дика Саломея; обійняла ногами та спробувала посісти його ніби дика та гнучка з давньої Сарматії, чи то Польщі. Він дозволив їй це, хоча вже був втомлений і задиханий. Він не протестував, коли її губи притиснулися до його, ні через кілька хвилин, коли її просочені потом соски терлися об його обличчя.

— Їжджу виключно… галопом, мій пане, — продихнула вона йому прямо у вухо.

Бертран замкнув її вуста поцілунком.

Врешті решт, коли вони лежали на атласних подушках карети спітнілі та розігріті любов’ю, голова Євгенії почивала на грудях Бертрана, той чув її гаряче дихання на своєму тілі, змішане з позбавляючим сил ароматом волосся.

Щось товкло його в бік. Він витягнув руку і намацав інкрустовану скриньку, яку дістав від Мага. Поволі витягнув її наверх, поклав біла себе на сидінні карети.

— Що це таке? — спитала Євгенія.

— Подарунок, — муркнув Бертран, — для пана гетьмана Калиновського.

Він обережно відкрив застібки та підніс віко. Всередині було дещо блискуче та тяжке. Якусь хвильку француз не знав: чи то зброя, чи то оздоба. Золота, інкрустована бірюзою та рубінами довбня… Дантез зважив її в руці, оглянув з усіх сторін.

— Це булава покійного краківського воєводи, — сказала Євгенія, — гетьмана Конєцпольського[54].

— Звідки знаєш?

— Була товаришкою його ложа. Він темпераментний був та хтивий, а скінчив він від конфортативи. І все через молоду Оссолінську[55].

— Так це і є ціна за душу Калиновського, — усміхнувся Дантез. — Побачимо, Євгенія, що нам вдасться здійснити у його милості гетьмана.

Вона ж притисла кармінові вуста до його вуха та стала лоскотати язиком.

— Багато чому тобі ще потрібно навчитися, щоб вільно пізнати лабіринти політики, перш ніж станеш перед Калиновським.

— Тоді вчи мене, Євгеніє. У нас ще є на це час.

— Мене звуть не Євгенією…