Богун

Розділ V Батовська унія

Тараща була спалена. Сьогодні вже ніхто не пам’ятав, хто був винним в ділі знищення. Чи то польський загін її зруйнував, чи то татари підпалили? Чи то селян повбивали за те, що ті поєдналися з Хмельницьким, чи то за те, що вони хотіли до бунту приєднатися? Стара історія.

Собеський, Пшиємський и Чаплинський їхали в сторону зруйнованої церкви. Ворота її були виламані, широко розкриті, в даху виднілися діри; хрести на трьох куполах перекривились, а вікна барабанів[107] зяяли ніби дірки від вилуплених очей.

Полковники сплигнули з коней, віддали повіддя слугам і переступили поріг. Внутрішня частина святині тонула у напівтемряві. Неф освітлювали смуги вогнів, що впадали через вибиті вікна. Відсвіт падав прямо на Спаса Нерукотворного, він придавав блиску стурбованому обличчю Христа, позначеному чорними смугами крові.

Богун з козаками чекали поляків в царських воротах.

— Ви посли від гетьмана?

— Від воєнного зв’язку.

Козак здригнувся, відгорнув з чола пасмо посивілого волосся. У нього було змучене, покрите зморшками обличчя, його ліва рука безсило звисала. Видно, полковник ще не оздоровів після того, як на багнах Пляшевої його мало не розтоптала юрба втікаючої черні.

— Так Виговський правду казав, що у вашому війську бунт?

— Якщо ми дійдемо до порозуміння, то знімемо Калиновського з гетьманства. Сюди ми прийшли від імені товариства хоругв, щоб говорити про мир.

— Про мир?! — пирхнув Богун. — Чи ваша милість насміхається над нами. Я ніколи не думав про угоду з ляхами. Бо за що? За спалені міста, за молодців, яких на Солониці[108] вирізали? За кривди, військові запорізькому зроблені. За козаків добрих, в хлопів обернених, за вдів, з хуторів вигнаних, за жадність та жорстокості Вишневецьких та Конецьпольських? За тиранію полковників та реєстрових комісарів? Чи може за те, що жиди церкви замикали, дітей хрестити не давали, якщо козак викупу золотом не давав? За таке ніякого миру бути не може!

— До речі, кальницький полковнику, — сказав Собеський. — Бо зараз я пригадаю вашій милості пограбовані костьоли, спалені двори, зганьблених жінок, жорстокості та зради. А разом з тим, бунти та розпутство, проти Речі Посполитої сповнені. І замість угод, за шаблі схопимося.

— Це правда, — по хвилі сказав, вже спокійніше, Богун. — Сталися справи, які кажуть нам подбати про мир. Тому ж, знаючи, що в таборі вашому діється, воліємо говорити з вами, а не з гетьманом. Ви жовніри, ви зрозумієте…

— І що ж такого сталося?

— Хмельницький хоче піддати Україну московському цареві.

Собеський і Пшиємський глянули один на одного.

— Не може того бути! — вибухнув генерал. — Як так? Чому? Господи Ісусе?

— Що, ляхи, от і заткнулися, — буркнув Богун. — І що тепер? Захопить цар Литву і Україну. Займе аж до Бреста, до Любліна. І до самої Варшави дійде. А з півночі прийдуть шведи та німці — ці візьмуть собі Королівську Пруссію та Великопольщу. І тоді вже кат вам заграє.

— Брешеш ти, пане-брате, — ствердив Собеський. — Пощо московському тиранові козацьких бунтівників підтримувати?! Пощо привілеїв ваших боронити, раз сам людей вішає, голови рубає, палить і ніякої вольності в Москві не дозволить?!

— А Україна для ведмедя московського — дуже статна молодиця, — відповів Богун. — Але ж має одну ваду: дуже вже повно в ній козаків. Але ж і на те рада найдеться — достатньо прикрасити ними дерева Київщини, і вона вже на віки буде заспокоєна. Ми бажаємо мати з вами мир по то, щоб стримати Хмельницького. У нас вже були угоди з сеймом, з королем. Одні були зірвані, другі — як білоцерківські — не були затверджені, поламано кров’ю та мечем на Задніпров’ї. Зараз ми хочемо розмовляти з коронним військом. Не з панами, не з гетьманами, але з такими як ви жовнірами. Ви нам угоду затвердите та змусите Річ Посполиту, щоб вона її дотримувалася. Бо якщо вона того не учинить, то паде, роздерта на шматки. Не стачить їй сил боронитися перед ворогами.

— А тому, — промовив Собеський, — умови, які ми можемо вам представити, це…

— Це ми умови представимо, згідно того, що там Виговський обмислив. Можете їх прийняти, або ж відкинути. Але якщо відкинете, тоді горе і вам, і нам… — тихо додав Богун.

— Що ж, як звучать тоді ваші умови?

Богун болісно всміхнувся. Судома прошила його покрите шрамами обличчя. Сонце просунулося по небі, і снопи світла падали тепер не тільки на лик Христа, але розсвітили весь іконостас, прибавили блиску порубаним, покритим почорнілою кров’ю та пилом іконам святих.

— Давно вже прадіди ваші прийняли до своїх родів диких литвинів, що ледь-ледь з язичництва вийшли. Раз вже вони не боялися припустити до себе язичників, тоді чому не повинні б були зробити цього з козаками, що вже сторіччями залишаються в християнстві?

— Ви хочете наших… гербів? Шляхетських привілеїв для війська запорізького?

— І того ще, — Богун відкашлявся, — щоб три українних воєводства, а саме: київське, чернігівське і брацлавське таким же чином, як Литва з Короною, поєднані були…

Коли всі вийшли з церкви, було вже темно. Козацький полковник ступав тяжко, спіткнувся і мало не впав, якби його не підтримав староста.

— Мені вже не булава, а тільки могила, — сказав козак. — Після Берестечка я вже не давній Богун-молодець, а тільки труп.

— Пришлю до вас своїх медиків.

— Мир мене вилікує. Привезіть підписану угоду сюди, до церкви, і я відразу ж здоровий стану. Доки листів не підпишете, ми залишаємося ворогами. Тому зберіть коло та затвердьте угоду як можна швидше..

— То не так просте, — буркнув Собеський. — Пам’ятай, мил’с’дар полковник, те, що ми робимо, є бунтом проти Речі Посполитої. Ми не можемо підписувати мир без згоди сейму. Тим більше — такий мир.

— Тільки такі умови загарантують вам мир на Україні.

— Мил’с’дар кальницький полковнику, — прошепотів Пшиємський, — прийняти їх неможливо. Ні один гербовий в Короні і на Литві…

— Тому ви їх підпишете, а не ваші брати шляхтичі, — захарчав Богун і сплюнув кров’ю. — Ви їх змусите, аби для вашого ж добра скінчили цю війну. Інакше вічний мир стане тут, коли всі ми до кінця один другого вимордуємо!

Пшиємський з Собеським мовчки сіли на коней.

Вже була ніч, коли Богун, накульгуючи та підпираючись на обушкові, завітав до квартири запорізького гетьмана.

— Я до Хмеля, — рикнув він на стражників, молодців з чигиринської сотні, яка за звичаєм тримала варту при гетьмані.

— Батько спить, — буркнув один з козаків.

Разом з іншим молодцем він заслонив вхід списами.

Богун схопився за ратище. Незважаючи на рани та гарячку, в нього ще було досить сили, щоб відхилити древко набік.

— А ну пусти! — прохарчав він, — трясця тебе мордовала!

— Батько заборонив!

— Пусти, або ж шаблею дорогу прорубаю! У мене відомості про ляхів!

Козаки підкорилися. Богун розкашлявся, а потім відкинув полотнище, що закривало вхід і увійшов до намету. Швидко пройшов вузький коридорчик, відкинув наступну заслону, увійшов до приміщення і…

Завмер. Зараз він стояв обличчям в обличчя з козацьким гетьманом, переможцем ляських військ; опікуном та захисником правдивої руської віри, древнім руським Одоакром[109], Олександром Македонським Запоріжжя і України, левом та змієм в одній особі. І істинним одноособовим правителем київських володінь.

Хмельницький був п’яний.

Богун дивився на його посиніле, набрякле обличчя, на мішки під набіглими кров’ю очима, на зліплені палянкою вуса, залиту спиртним чудову шубу та жупан з парчі. Гетьман не міг всидіти за столом, вимахуючи булавою, щедро ділячи удари між дубовим столом, повітрям та черепками розбитої пляшки з горілкою. Він бив невидимого ворога, якби перед ним клубилася юрба вражих ляхів та язичників.

— Ах, тут ви, — біснувато казав він, а очі вилазили в нього з орбіт. — Знову прийшли… Знову… До мене… Але ж я не дамся! Не віддам України… Не вам.

Богун підскочив до Хмельницького. Відбив у бік булаву, потім схопив гетьмана за жупан під шиєю і міцно потряс, потім поглянув в опухлі очі.

— Богун до тебе прийшов, — голосно видихав він. — Не будеш вже пити! Досить!

— Бо… гун… — видавив з себе гетьман.

Він вирвався з захвату полковника і глянув на гостя вже більш притомно.

— А… Богун… Ти тут. На славу. І щастя.

— Не будеш ти вже пити, — сказав кальницький полковник. — Тут будь-який день битва, а ти і очі не розплющиш, доки кухля палянки не вихилиш!

— Мовчи!

— Не буду мовчати!

— Чого хочеш?

Хмельницький усівся за столом, засунувши булаву за пас.

— Чув я, що ти з Москвою укладати хочеш.

Хмельницький наморщив лоба, несподівано захлопав повіками.

— Це тобі Виговський сказав, так? Спаси Христе, дай мені сили, бо накажу йому язик вирвати. На паль насаджу, цвяхами наб’ю!

— То не Виговський. Козаки гадали, буцімто ти Іскру до Москви послав.

— І послав. Звичайна така політична річ, щоб батюшку-царя заспокоїти.

— А чи не замислив ти часом союзу з Москвою?

Хмельницький голосно розсміявся. Голос його прозвучав зовсім наче харчання. Він задихався і давився сміхом. В кінці дохрипів, сплюнув. І потягнувся до скрині за новою пляшкою горілки.

«Ще рік, може два, — подумав Богун. — І не стане Хмеля в Україні. Хто тоді булаву візьме? Виговський? Юний Тимофій Хмельницький? А може, я?».

— Не для того я панів вирізав, Ярему з володінь вигнав, щоб голову у ярмо нового тирана всунути, — сказав гетьман. — Не бійся нічого. Іскра буде говорити про поміч для нас, про зерно та порох для війська запорізького, але не про будь-яку унію.

— Це напевно?

— Слово власне перед Богом кладу.

— Тоді ти потішив мене, мил’с’даре гетьмане.

Обличчя Богуна навіть не здригнулося.

— Сьогодні я не мушу допомоги Москви шукати, — прохрипів Хмельницький. — Ляхи вже в мішку сидять. Дурний Калиновський сам в пастку вліз. Так що ми самі своїми козацькими шаблями панів вирубаємо. Для цього допомоги бояр не потрібно. Не постане їхньої ноги на всій Україні.

— А якщо ми обоз в облогу візьмемо, а в цей час на допомогу гетьману прийдуть Лянцкоронський та Войниллович з-за Дніпра? Погано тоді буде!

— Про те в тебе нехай голова не болить. А обоз ляхів ми в мить візьмемо.

— Ага, в пів-миті! Ти тільки розбуди мене на штурм, щоб я, не дай Боже, перемоги не проспав.

— Тоді глянь-но сюди!

Хмельницький дістав зі скрині інкрустовану золотом чорну сумку для перевозу листів. На ній аж надто добре можна було бачити герб Потоцьких Піляву. Було видно, що то здобич з таборів великого коронного гетьмана, одержана під Корсунем. Хмельницький витягнув зсередини складений вчетверо папір, поклав на столі і махнув рукою Богунові. Полковник розвернув лист, поглянув і… завмер.

— Як то це? — видихав він. — Звідкіля це?

— Е-е, пане полковнику, у тебе є власні хитрощі богунові, — сказав гетьман, знову укладаючи документ на місце. — А у мене є власні воєнні фортелі. От ми і маємо все, як на долоні. Правду я казав, що ляхів наголову розіб’ємо та спокійно до Молдавії підемо?

— Правду, — з неохотою згодився Богун.

— Тільки світанок, нас чекає переправа. Візьмеш свій полк, двісті возів та невеликий чамбул орди, після чого підеш під Ладижин. Переправишся через Буг нижче Собу[110] та викопаєш острожки на другому березі. Стягнеш на себе ляхів, щоб вони вважали, нібито це йдуть головні полки. Ти часом я з рештою війська переправлю через річку під Четвертинівкою, орду ж вишлю бродом біля могили Сороки. І таким ото чином ми візьмемо ляські війська нібито до сака.

— А що потім?

— Мертвий пес не кусає!

Хмельницький схопив свіжу пляшку з горілкою і почав пити. Богун вже не заперечував. Гетьман захлинався, пирхав палянкою, обливав перед жупана. І пив ніби змій, який не може вгасити спраги.

А потім витріщив очі і впав на стіл. Богун підсунув йому горілку під ніс, але старий гетьман захропів. Після цілоденної пиятики його зморив сон.

Дуже тихо Богун відкрив коробку, витягнув пом’ятий пергамент, потім сунув його за пас і вийшов з намету. Швидким шагом він направився до канцелярії Виговського.

— Ваша милість пане гетьмане!

Калиновський примружив короткозорі очі, певною рукою приструнив норовистого жеребця, який сполошився, коли його нагнав Чаплинський. Поручник махнув булавою на північ, в сторону тракту, що вів на Умань.

— Козаки йдуть!

— Якою силою?

— Буде тисячі з чотири! Іде цілий полк та ватага черні — десь ще стільки. Кінні семени, але й орда.

— Далеко?

— З півмилі звідси. На брід ідуть, як з бича стрелити, на Четвертинівку.

— Нас сподіваються?

— Звідки? Ніби на весілля йдуть.

— Хоругви, на коня!

Наказ було виконано швидко і без зайвого галасу. Жовніри Собеського та рейтари Дантеза зірвалися на ноги, а ротмістри та полковники почали збирати власних людей до купи.

— Милостиві панове, — звернувся Калиновський до полковників. — Так що діждалися ми різунів! Затримаємо їх перед бродом, а я стягну решту війська з доріг та трактів!

— Це може бути козацька хитрість, — заперечив Одживольський, — щоб ми повірили, нібито орда і запоріжці бажають форсувати ріку під Четвертинівкою, а не під Ладижином.

— Чи то я погано почув, чи то крук закаркав?! — вибухнув Калиновський. — Ти, мил’с’дар, бажаєш вчити мене воювати? Слава Богу моя булава при мені, і команди віддаю я!

— Я тільки раджу.

— В сраці бачив я твої ради. У Хмельницького замало війська, щоб наважитися на розділення сил. Пане Собеський…

— Слухаю, пане гетьмане.

— Візьмеш свій полк та вдариш на козаків. Ти мусиш затримати їх в полі перед бродом. Тим часом я зберу решту кавалерії з табору.

— Так точно!

— І вирушай зараз же. Бий без жалості. Коли різуни понюхають пороху та посмакують наших шабель, не будуть такі охотні до форсування ріки!

Собеський рушив риссю до своїх загонів. З поручниками та ротмістрами він поєднався, коли ті зібралися навколо великого дубу.

— До хоругви! — наказав він. — Трубити через мундштук[111]. І через пів чверті години вирушаємо. Хто бажає, панове, перед битвою дозволяю герць, тільки недовго.

Поручники та ротмістри роз’їхалися по своїх ротах Все було вже домовлене, накази видані; гусарські та панцерні хоругви почали переміщуватися через ліс та березняки на схід, до невеликих височин. Коні йшли риссю та шагом, хоробро пирскали, що всі приймали за добрий знак.

Собеський значно випередив власних людей. Він скочив перед лінію війська, перебрався через кущі, струмок і першим виїхав на височину.

Він знав, що таким чином наражається на те, що козаки його викриють, але ж битва повинна була початися в будь-яку мить, тому йому було все одно. Староста в’їхав галопом на пагорб, який, власне, був древньою, розмитою дощами могилою.

Тут Собеський утримав коня. Тут на піднесенні, він чув себе вільним, ніби птах, споглядаючи на плаский степ, що замикався на сході лінією далекого лісу, на півдні — пагорбами, а на півночі — долиною невеликого, багнистого струменя. Заслонив очі від сонця і глянув на схід.

Козаки наближалися швидко… Він чітко бачив запорізьку кінноту, що йшла вільною лавою, та орду, що посувалася за нею. Далі йшов табір — шість чи вісім рядів возів, які прикривала піхота — молодці з рушницями марширували при крайніх рядах возів, заслоняючи, перед усім, коней. Табір вже був підготовлений до бою. На вози насипали землю та гній, в перервах між ними вели гармати. Тили укріпленого табору стерегла козацька чернь — серед трав та заростей сіріли свити та кожухи. Швидким кроком там пересувалася збройна босота — селяни та бідні козаки, що несли кістені, списи, цепи та та коси, насаджені на деревця стійма.

Собеський почув, як серце починає битися все сильніше і сильніше. Він висунувся ще більше до переду — самотній вершник серед трав — підперся під боки. На фоні неба він стояв, ніби останній польський лицар в степу, ніби великий пан, що поглядає на плебейську армію челяді та громадянських слуг, наступ якої ось-ось повинен був розбитися на польських грудях. Але ж то були не трусливі слуги та челядь. Через степ йшло військо, яке вже давно било кварцяні хоругви Речі Посполитої під Корсунем, Пілявцями та Зборовом.

І тут його помітили на фоні неба. Козаки вказували його один одному, двоє з них повернуло в сторону табору. Декілька молодців, що сиділи на добрих, зі здобичі, польських конях, висунулися наперед. Вони швидко підігнали жеребців острогами і погнали їх на зустріч з самотнім ляхом.

Собеський навіть не рушив з місця. Він бачив, як козацький табір сповільнив і почав затримуватися — формуючи чотирикутник. Полковник знав, що того не можна було дозволити. Однак, виставлення табору з возів було неабияким мистецтвом, а перш за все вимагало часу. А от його у козаків і не було.

Тупіт молодецьких коней посилювався. Собеський помітив перед собою кінські морди, сірі та зелені свити козаків, почув тупіт, що робився все гучнішим.

— Алла! Алла! — завили запоріжці по-татарськи.

Полковник не порушився. Козаки були близько. Ще дві сотні кроків… Сто п’ятдесят. Ну все, могло б здаватися, що зараз нападуть на Собеського з усіх сторін, захоплять його, вб’ють, затопчуть кінським копитами!

Вони вже були на відстані в половину пострілу з луку від місця, в якому стояв полковник, коли земля задрижала, і з-за пагорба на швидкості випала лава польських застрільників, бажаючих сточити поєдинок перед загальною битвою. Швидко, немов блискавиця, ніби морська хвиля, що опливає скальний хребет, лава розступилася, обминаючи Собеського, а потім впала на козаків, що мчали на повній швидкості. І в одну мить задзвеніли шаблі, гукнули пістолі і напівгаки, свиснули стріли, роздалися крики і передсмертні хрипи. Молодці, яких застали зненацька, полягли в одну мить. Частина них звалилася з коней, пала на землю; інші почали завертати, тікати в сторону табору. Поляки і рейтари кинулися за ними. Але ж тут з табору на них навалилося більше козаків; посеред трав почалися сутички і поєдинки. Всі стріляли один в другого з пістолів та луків, билися шаблями та кістенями.

Собеський не чекав результатів попередніх зіткнень. Швидко, ніби вітер, скочив він до рівнини, бо його гусарські та панцерні хоругви нарешті вийшли з тупотом копит з-за пагорба і спинилися в двох лініях під розвернутими знаменами.

Гомін та крики ще більше піднеслися, коли полковник дістався до своєї гусарської роти, зняв з голови ковпак перед обличчям знамена, а потім, за старопольським звичаєм, як ротмістр, що веде хоругви в атаку, одним швидким рухом загорнув правий рукав жупана вище ліктя. Він повів поглядом вздовж крилатих рядів гусарії та почув, як серце підходить до горла. Перед ним стояла найкраща кавалерія світу, гордість і хвала Речі Посполитої; остання лицарська кавалерія Європи, яка перекидала роти та загони шведських пікінерів, яка сміливо заглядала до стволів мушкетів та нідерландських кобил[112], що плювалися вогнем; яка одним ударом змітала рейтарські підрозділи та полки, яка ніби лавина розбивала турецьких спагі та московських дворян.

Гусарія була страшна, але ж, перш за все, красива. Собеський не міг відірвати очей від струнких, рослих польських коней, малинових жупанів та гєрмаків, які товариши надівали під пжешиваниці[113] та панцери. Очі його блудили серед іскристих від золота та дорогоцінних каменів кірас, панцерів, карацен та бастардів, наплічників з машкарами, нагрудників, покритих вовчими та тигровими шкірами. Вітер шелестів морем прапорців над шишаками гусарів, свистів між сріблястими крилами, лопотав хоругвами.

Але ж часу на захвати грізною красою гусарії не було. Кавалерія стояла готовою до удару. Собеський повернувся в сторону козаків, підняв догори булаву. По цьому наказові трубачі дали знак застрільникам повертатися — лава вершників розпалася в одну мить, мовби піщаний туман, не гаючи часу вправно відскочила від запорізьких рядів та повернулася до своїх.

— В ім’я Боже, вперед! — крикнув Собеський. — Давай! Давай!

Різким рухом він знизив булаву. На той знак хоругви пішли вперед, спочатку шагом, потім швидко почали набирати вбивчої швидкості. Земля понуро застугоніла, загриміла під ударами тисяч кінських копит.

Собеський мчав у першому ряду, з розвіяною від вітру делією, без шапки, з булавою у руці. Він вів свою гусарську хоругву, а разом з нею — решту полку до безладних козацьких рядів. А потім польські коні набрали ще більшої швидкості, перейшли в галоп! Хоругви поточилися немов панцерна лавина. Ліс копій опав з шумом та посвистом, знизився до кінських ший, цілячись прямо в запоріжців. Гусари пустилися в кар’єр, найстрашнішим, найшвидшим чвалом розшалілих коней!

Той, хто тримав булаву на козацькій стороні, дурнем не був. Замість того, щоб привітати польську кавалерію в лаві, в якій вершники стерли б запоріжців настільки швидко, як міхура валить та нівечить молодий ліс, він наказав стиснути ряди міцно, ніби німецька рейтарія, та заслонитися вогнем зброї. Семени дали вогню з бандолетів[114] та рушниць майже в обличчя розігнаних гусарів. Коні перелякано заіржали, коли кулі свиснули їм біля вух, пробили груди, шиї, голови…

І от жеребці вже витягують голови в шаленім чвалі, гусари похиляються в сідлах, деякі мружать очі на вид козацької навали…

А потім вже чутно квичання затоптаних коней, ніби гуркіт тисяч молотів, що кують залізо, хруст тріскаючих копій, ричання перемоги та страху…

Зіштовхнулися!

В одну мить, коротку, ніби блискавка, гусарія знесла кінних запоріжців, втоптала їх в землю копитами, захопила перед собою ніби панцирна лавина. Козацькі сотні кинулися до заду, не маючи шансів у зіткненні. Рубані шаблями, повалені грудями коней, затоптані, запоріжці здали поле, розсипалися на групи та розрізнені ватаги втікаючих. Біля вух гусарів та панцерних свиснули стріли.

Собеський похилився в сідлі, всім тілом поглинаючи шалений біг коня. Земля втікала з-під копит Золотогривого у безумному темпі. Поряд себе він чув хропіння гусарських коней товаришів та почтових з його хоругви, шум крил, лопотіння прапорців, дзвін зброї. Запоріжці втікали з криками, розпачливо підганяючи верхівців острогами, обкладаючи їх нагаями по крупах. І все даремно! Від крилатої смерті збігти вони не могли. Швидко, невблаганно гусари наздоганяли їх, сікли по головах та плечах, встромляли в спини вістря своїх шабель, мордували так швидко і вправно, як, можна було б сказати, несподіваний подмух вітру гасить свічку, що горить.

А потім вся ця гігантська лава вершників накрила передню стіну запорізького табору.

Коні з шумом кинулися на боки, коли перед ними виріс ряд возів, коли вони ледь не настромилися на голоблі та списи, що стирчали в їх сторону. Але ж табір ще не був складений до кінця. Поміж возами, поставленими в дві лінії, зяяли широкі розриви та вулиці, через які без труда можна було попасти всередину укріпленого табору.

Семени-втікачі кинулися власне в ці розриви. Вони вскочили всередину гігантського чотирикутника возів, схоронилися між ними, шукаючи рятунку та оборони. Дехто з них сплигнув з коней, криючись під осями в вуличках табору.

Собеський скрикнув від переляку, натягнув повіддя Золотогривого, відхилився в сідлі, намагаючись стримати верхівця.

— Назад! До відступу! Трубити відступ! — крикнув він трубачам.

Але пізно!

Ніби крилатий вихор, ніби морська хвиля, що несе на власному чолі розбитих та закривавлених запоріжців, так гусари та панцерні впали до середини табору, розсікаючи шаблями втікачів. Першою вломилася між вози власна хоругва Собеського, за нею — козацька Чаплинського, гусари Одживольського, потім дужа рота Калинського в сто п’ятдесят коней… Цілий полк вскочив всередину не замкненого чотирикутника возів. Юрба людей та коней перехопила почет полковника, перенесла біла перевернутих возів, понесла до тильної, замкненої стіни табору.

Перед очима Собеського на мить промайнув запорізький прапор з архангелом Михайлом та згромаджена біля нього юрба піших молодців. На прекрасному іспанському жеребці сидів високий козак з викривленим болем обличчям.

То був Богун!

Марек Собеський скам’янів, побачивши його в битві. Він ніколи не сподівався, що колись дійде до зустрічі на полі бою перед підписанням угоди; він і не подумав, що вони можуть стати обличчям в обличчя на чолі власних хоругв…

Богун легко склонився і зняв ковпак. Притиснув його до грудей і мовчки стояв напроти навали гусарів, що неслася на нього. А потім спустив очі на гармати, що стояли перед ним та пушкарів з запаленими ґнотами.

Піп зробив знак хреста над чвертькартауною[115] і поклонився, кінчаючи молитву:

— …Молитва за мя ко Господу, да утвердить мя в страсі Своєму, і достойно покажет мя раба Своєя благосні. Амінь.

— Починайте, брати! — скрикнув Богун.

Гармати рикнули низьким басом, рвонули до заду віддачею. Свистячі ядра та гранати впали в ряди польських вершників, розриваючи людей і коней, викидаючи верхівців в повітря, вибиваючи в землі великі вирви. В одну мить вершники були зупинені. Хмура пилу сповила ряди жовнірів Собеського, прозвучали крики, стогін, пронизливий вереск та іржання коней. А потім кальницький полковник махнув булавою та видав наказ, від якого задрижали польські поручники та ротмістри:

— Замикай табір!

З тріумфуючим ричанням, з криками «алла!», з ровів, с-під возів за спинами польських вершників випали укриті перед очима ляхів курені запорізьких чумаків, озброєних самопалами, косами, цепами та кістенями. Молодці кинулися до тильної стіни табору, добігли до возів, а потім почали підпихати їх, замикаючи проїзд. Забряжчали ланцюги, які пропускали через кола, скрипнули голоблі, які повертали в сторону ворога. Величезна стіна возів почала відділяти в середині табору збитих в юрбу гусарів та панцерних.

— Це кінець! — скрикнув Одживольський Собеському. — Зараз вони запечатають табір і виб’ють нас до останнього! Завертаємо!

— Проб’ємося! — крикнув у відповідь Собеський, перекрикуючи свист куль, крики людей та іржання коней. — Завертай!

Він махнув буздиганом, а трубачі заграли сигнал до відступу. Гусарські хоругви почали завертати до західної стіни табору.

— Бий, хто в Бога вірує! — крикнув Собеський. — Вперед, панове-браття!

Гусари і панцерні як один кинулися до рядів запорізьких возів, біля яких клубилася юрба молодців. Вони доскакали туди, а розшалілі коні вдарилися в них грудями. Задзвеніла криця, кров полилася сильніше, коли наскочили на них запоріжці з косами та списами, ну а вершники стикнулися з молодцями, які слідкували за тим, щоб ряд возів не було розірвано.

А потім з-за возів роздалися постріли. Запоріжці відповіли вбивчим вогнем з рушниць та підмушкетів. Кулі свистали ляхам коло вух, забивали коней, виривали з сідел вершників, які розпачливо бажали пробити собі дорогу до волі.

— Вперед, кров собача! — крикнув Собеський. — Бий, мордуй! Рубай вози!

Богун на своєму красивому коні кидався туди-сюди між возами. Він не знав, що робити. Засідка, яку він заставив, вдалася аж дуже добре. Майже цілий полк польської кавалерії був зараз замкнений в страшній пастці з возів. Зараз він мав у руці… голову Собеського.

Але що йому було робити? Припинити все це? Відкрити брами табору? Богун бився з думками; не знаючи, як повинен зробити, він шарпав оселедець, кусав вуси, бив булавою по стегну…

А потім нахилився в сідлі до Пилипа:

— Відкрийте брами! — рикнув він. — Ляхи і так переб’ють один одного! А тут їх забагато! Вони виріжуть наших в таборі!

Пилип скам’янів. Але не від слів Богуна. Він дивився над плечем полковника, на щось так, що діялося за спиною отамана.

Богун обернувся і теж скам’янів. За ним стояв Хмельницький на своєму чудовому буланому коні, взятому з табунів Сангушків, з гетьманською булавою в руці.

— Ну от, знову удалася Богунові хитрість! — весело гукнув гетьман, скалячи жовті клики. — І хто б міг подумати: чотири ляські хоругви в наших руках. Ну що ж, мил’с’дар полковнику, перестріляй ляхів! Кінчай з ними, щоб менше стиду для них було!

— Молодці не втримають! Втратимо піхоту, милостивий пане гетьмане!

— А з коли це ти став таким вразливим, Іванку? Чи від виду крові молодецької погано тобі, як німчинові? Чи мало ти її бачив? Піхота витримає, це я тобі кажу. А якщо не витримають, поміч їм пришлю. Добре справився, пане Богун. Тимофій з молодцями і ордою Нурадина вже під Ладижином. Ти стягнув на себе увагу і злість ляхів, так що можна сказати, що виграли ми битву, бо інші наші полки підійдуть під табір непоміченими.

Богун матюкнувся під ніс.

— Herr Oberstlejtnant! Козаки заперли табір! І всередині замкнули Herr Собеського!

Дантез прикусив губу. Він і сам бачив, що сталося. Марек Собеський був у безвихідній пастці. Навіть з цього місця Бертран чув постріли, крики людей, яки вбивають, стогін поранених та брязкіт шабель. В таборі билися не на життя, а на смерть, вбивали за кожну вільну п’ядь землі. Козацькі цепи, кістені та коси збирали гідну данину польською кров’ю.

— Herr Oberstlejtnant, чи ми не допоможемо полякам? Не порятуємо камрадів?

— Собеський заліз заглибоко. Через табір ми не проб’ємося! Стояти на місці!

— Herr Gott! — видавив з себе змішаний вахмістр. — Jawohl!

Дантез мовчав. Все складалося просто чудово. Тепер в нього було одним ворогом менше.

— Мил’с’даре пане гетьмане, гусари готові до наступу на табір! — скрикнув Зигмунт Друшкевич.

Калиновський поглянув в сторону закривавленого козацького коша, в якому кипів бій.

— Чекати! — наказав він. — Без мого слова ніхто не рушить.

— Так там же наші гинуть! — крикнув Друшкевич.

— Ваша милість не залишить Собеського, щоб його зарізала чернь, — сказав Пшедвоєнський. — Ми готові атакувати.

— Це хитрість Хмельницького.

— Собеський та Одживольський згинуть!

— Солдатська річ.

— Ваша милість, пане гетьмане, прошу не залишати їх без допомоги!

Калиновський змружив свої короткозорі, злі очі.

— Першому ж, хто самостійно дасть наказ до атаки, — просичав він, — сам розіб’ю башку булавою. Повертайтеся в ряди!

Гусарські і панцерні хоругви безсило відбилися від стіни возів, залишаючи людські та кінські трупи, плями крові, порубані вози. Козаки укривалися за колами та під осями — вони з’являлися на мить, щоб віддати постріл, а потім зникали, щоб забрати від своїх вже заряджену зброю.

Поляки не могли розірвати табір, вони не були в стані прорубати собі дороги до волі. Смерть заглянула в очі молодому полковникові. Збиті серед возів вершники падали від ядер козацьких гармат та аркебузних куль, вони валилися з коней, а їх рубали косами, кололи списами, стягували на землю, вони падали з закривавлених верхівців.

— Завертай! — розпачливо крикнув Собеський. — Ми повинні пробитися!

Дантез бився з думками. Він поглядав на ряди польської кавалерії, яка з’явилася з-за пагорба, але гетьман Калиновський утримав наступ, не бажаючи допомагати Собеському. Це було шаленством, за яке Калиновський повинен був сплатити втратою булави. То була кара за те, що молодий полковник вставився за Тарасом…

Тим часом, тут же поряд воювала та гинула гусарія. Найкраща кавалерія, яку коли-небудь бачив Дантез. На відстані трьох пострілів з луку вмирав Марек Собеський, який вставився за ним під шибеницею в Пшемислі. Вмирав Одживольський, полковник полковників Речі Посполитої, степовий лицар, муж чеснот і честі. Валилися з сідел горді та чудові польські шляхтичі, яких Дантез так ненавидів. І якими так… захоплювався.

Він не міг вимовити цього слова. І не знав, що з ним діялося. Незалежно від присяги, яку склав, незалежно від місії, яку мав виконати, не міг він просто стояти та дивитись на те, як смерть, що забирала його товаришів по зброї.

«Стій, дурне! Стій і не смикайся», — шепотів йому на вухо голос Євгенії.

Однак Дантез не був у стані просто так стояти і нічого не робити. Чорти б все взяли, до диявола! Йому все це вже надоїло. Sacrebleu!

Одним рухом він витягнув палаш з піхов і дав знак капралам.

— Рушати з місця!

Рейтари скрикнули як один. Свиснули шаблі та палаші, які витягували з піхов, над полем битви блиснуло шість сотень оголених клинків.

Висунулися риссю, без наказу, просто на задню стінку табору.

— Готуй зброю!

В руках рейтарів блиснули напівгаки та пуффери. Козацька фортеця росла на очах.

— Feyer!

В страшному грохоті вони дали вогню в спини запоріжців. Спочатку перший ряд, потім другий.

— Alt!

Немов буря звалилися вони на слабо обставлені, тильні ряди табору. Дантез першим дістався до возів, чудом відхилився від удару списом, а потім вдарив з замаху, розсікаючи голову козакові. Його кінь заіржав, став дибки, а коли став на землю чотирма копитами, француз рубонув наступного різуна — швидким, певним ударом відсік йому плече з рукою. Наносячи удари, відбиваючи шаблі, давлячи козаків, він дістався до першої брами табору.

— Розривайте заслон! — крикнув він.

Сам взяв замах і рубонув зі свистом. Ланцюг, протягнутий через борт возу, тріснув. Рейтари сплигнули з коней, кинулися одкочувати вози набік.

— Разом, рівноооо!

Вози здригнулися, коли їх штовхали сильні руки, відкрили прохід досередини табору.

— За мною!

Немов вихор, рейтари вскочили в проходи табору. Козаки, яких з переду разили гусари та панцерні Собеського, не витримали й хвилини. Вони розбіглися, як тільки на карки їм насіли люди Дантеза. Швидко і уміло рейтари перерубали лини, розвернули і перекотили таборові вози, відскочили в боки. І тоді закривавлені польські вершники почали вискакувати з пастки.

— Назад! — закричав Дантез. — Zurük!

Рейтари розбіглися, надаючи дорогу гусарам. Панцерні загони вискочили на волю з криками, з хрустом і стуком, з гуркотом крил і брязкотом обладунків. З тилу табору ще раз безсило заграли запорізькі гармати, забили литаври.

А Дантез затримався на узбіччі.

Після чого поклонився Собеському…

— Так з ким ти тримаєшся? З нами чи з поляками?!

Дантез мовчав. Дрижачою рукою він підніс до вуст кубок з вином. Євгенія прихнула від злості, вдарила по його долоні, вибиваючи начиння. Дантез схопив її руку й утримав.

— Якби ж то я знав, хто ви такі. Якби я знав обличчя пана Смерті… Будь певна, що тоді я був би більш вірним слугою.

— А я запевняю тебе, що для твоєї ж шиї краще, що ти його обличчя не бачив.

— Так хто він такий, Євгеніє?! Чому довірив мені настільки страшний тягар? Нащо він бажає доконати настільки жахливий злочин?!

— Запевняю тебе, пане Дантезе, що його тягар не легший за твій. Як ти вважаєш, що він зробить, коли дізнається, що ти зловжив довірою, яку в тобі покладали. Собеський живий. А повинен був згинути. В будь-яку хвилю може вибухнути конфедерація. Будь-якої хвилі всі наші плани обернуться нанівець. Чи можеш ти сказати, для чого допоміг йому вибратися з табору?

Дантез мовчав.

— Скільки тобі заплатили за зраду, мил’с’даре кавалере? П’ять тисяч? Десять? Що дали тобі Собеський з Пшиємським, що так не очікувано ти почав їх підтримувати?!

— Вони дали мені самого себе, — видавив з себе Дантез. — Поляки показали мені… такого мене ж, яким я колись був. Не бійся, нікого я не зрадив. То була всього лише мить сентименту.

— Сентименту?! Ти ошалів, Дантез! Що я маю написати до Смерті? Що ти вже стоїш не на нашій стороні?

— Собеський нашим планам не зашкодить. Конфедерація ще не створена…

Євгенія злобно розсміялася, а потім глянула Дантезові прямо в очі.

— Собеський з Пшиємським почали перемовини з козаками. Ще день-два, і вони підпишуть нову угоду, не дивлячись на короля, гетьмана та шляхту. А потім рушать на Варшаву. Якщо таке станеться, всі наші заходи не будуть варті й фунта спутаної шерсті.

— Угоду? З козаками? Як це так? — скрикнув Дантез. — Як таке можливе?

— Переспала з слугою Пшиємського. В нього був довгий язик. Як у всіх чоловіків.

Дантез закрив обличчя долонями.

— То… неможливо. Польські шляхтичі… З різунами? Не могло такого статися!

— Краще думай про те, що нам найкращого учинити!

— Ми не можемо допустити до цього. Чи відомо тобі, де ведуться перемовини?

— В Таращі, в старій церкві.

— Так що, Євгенія, ми мусимо діяти. Візьми три десятки рейтарів, знайди пана Барановського і розкажи йому про все.

— А що потім?

— Потім? Однайдіть козацьких посланників. І вишліть їх на саме дно пекла!

Євгенія покивала головою на згоду.

— Мене звуть не Євгенією, — прошепотіла жінка.

— І як же тоді? — Дантез схопив її в обійми і склав на її вустах довгий жагучий поцілунок.

— Я — Юстина Годебська.

— Так ти не француженка? А я вважав, що ти належиш до фрейлін королеви?

— Можливо. А тепер бувай, любий…

— Євгеніє… чи то… Юстино… Ти… повернешся?

— Ти не поїдеш зі мною?

— Якщо вибухне бунт, я буду єдиним прихильником Калиновського. Так що не можу звідси рушити.

— Так що бувай.

— Ти повернешся до мене?

— Можливо.

Ледве сонце роз’яснило тумани, що висіли над Бугом, ледь з випарів виглянули пагорби, перед брамою табору зачорніли людські та кінські силуети.

Поверталися поконані. Поранені, на покривавлених, покритих піною конях, що ледь волочилися, спотикалися, яких вели за узди товариші і почтові. Наближалися солдати, покриті болотом та кров’ю з ран, в порваних жупицях і райтроках[116], в погнутих облаштунках, порубаних кольчугах.

— Хмельницький іде! — крикнув драгунам, що стояли у брамі, Станіслав Гурський, поручник панцерної хоругви, що тримався за розрубану голову, перев’язану закривавленою корпією[117]. — Орда! Побили нас! Будіть гетьмана!

Труба заграла тривогу, і табір заповнився хрестом зброї, кінським іржанням, говором та окриками. Від вуст до вуст, від намету до намету, від воза до воза котилося одне страшне слово:

— Козаки!

Спішно накинувши вас і райтрок, Пшиємський верхи скочив до брами табору. Дуже скоро з’явився і Собеський, під’їхали Одживольський, Корицький, Незабітовський та решта старшини. За ними з табору вискакували товариші і почтові з хоругви, і дуже скоро ціла юрба жовнірів зібралася на лугах перед табором.

— Що діється? — викрикнув Пшиємський. — Де Хмельницький? Де татари?

— Нас окружили! — простогнав Гурський. На його пов’язці з’явилися нові плями крові. — Орда Карачи-бея перейшла Буг під Четвертинівкою!

— Як це так? Ми ж добули переправу під Ладижином! Богун побитий. Так він відступив? Не може того бути!

— То була хитрість! Богунова хитрість! Коли ми козаків забавляли, решта кошу разом з ордою перейшла броди перед Четвертинівкою і Сорокою! Горе нам!

Всі підняли голови, чуючи тупіт тяжких рейтарських фризів, шум бунчука з кінського волосся та лопотання коронного прапора. Це наближався Калиновський в оточенні рейтарів з полку Богуслава Радзивілла.

— Ваша милість, пане гетьмане, — сказав Пшиємський. — Козаки переправилися через Буг вище табору!

Калиновський зблід. Він осадив коня перед раненим Гурським, якого підтримували закривавлені товариші, і штовхнув його булавою в плече.

— Під суд підеш, пане поручнику, за те що розсіваєш замет! За те, що підбурюєш до бунту! — процідив він крізь зуби. — Повертайтеся до хоругви і готуйтеся до бою!

— В таборі ми не утримаємося, — відізвався Пшиємський. — У нас замало війська, щоб обставити вали. Відійди з кіннотою, милостивий пане гетьмане! Збережи для Речі Посполитої коронне лицарство. Я залишусь з піхотою в редутах і прийму на себе напір неприятеля. За цей час ти вспієш зібрати решту хоругви та прийти мені на допомогу.

Між старшиною пішло бурмотіння.

— Його милість пан генерал має рацію, — промовив сивий Ян Одживольський. — Оборона в таборі — це поразка. Відхід порятує гусарію та панцерні хоругви. А коли прийде допомога та війська з Каменця, ми повернемося, щоб спробувати щастя з Хмельницьким!

Калиновський поглянув на офіцерів, пересунув очі від одного спаленого сонцем, позначеного шрамами обличчя до другого. В них він вичитав поразку.

— Ми залишаємося в таборі і приймемо битву! До хоругви! — рявкнув Калиновський.

Ніхто не порушився.

— Дантеееез! — крикнув гетьман. — Дантееез!

— Його при нас немає, милостивий пане!

— Спровадьте його! — скрикнув Калиновський. — І негайно!

Ким був пан Смерть? Яке обличчя скривав чоловік, в ім’я якого Дантез повинен був послати на смерть тисячі людей? І чому він бажав довести події до такого страшного кінця?

Француз пив у власному наметі, оточений стражами. Він сам доливав собі вина і постійно роздумував над своєю невеселою долею. Він сам собі ставив питання, чи був Смерть магнатом, одним з окраїнних крулев’ят, чи теж дворян з оточення Яна Казимира? Якщо під маскою прятався політичний статист, тоді Дантез від біди міг би заложити, що це був хтось з сенаторів Речі Посполитої. Хоча сумніви у нього й були. Чорти б їх взяли, ну який каштелян чи воєвода наважився б на такий чин? Януш Радзивілл, польний гетьман литовський, який зірвав останній сейм? Чи може його родич, литовський кравчий Богуслав, полком якого командував Дантез? А може хтось з Лянцкоронських? Ба, а може сам підканцлер Радзейовський, осуджений в січні на вічну баніцію за напад на палац Казановських, здійснений в присутності короля. Якби жив старий канцлер Оссоліньський, француз підозрював би його. Але ж Оссолінський давно вже віддав Богові душу, також, як і його присяглий ворог, Єремія Вишневецький.

Та під три чорти! Раз вже то був не Ярема, хто тоді? Не доброзичливий же брацлавський воєвода Кисіль, не гетьман Калиновський!

Але ж який польський магнат носив на шиї золоту коллану[118] з зображенням баранця? Баранця?… Дантез схопився за голову. Він чув, що знаходиться за крок від викриття великої таємниці. Він знав, що Смерть поповнив помилку, залишаючи в своїм костюмі цей багатий ланцюг, бо — Бертран був у тому впевнений — такої коштовної та рідкої прикраси на шиї не носив би звичайний магнат чи звиклий власник декількох сіл.

— Ваша милість! Ваша милість…

Дантез був п’яний, тому не відразу зорієнтувався, що йому світить. До намету вскочив вахмістр і залишені на сторожі рейтари. Всі з оголеними палашами, витягнутими пістолями.

— Ваша милість! Що чинити?! В таборі бунт!

— Що?!

— Поляки оголосили коло. Не бажають слухати гетьмана! Бунт, ваша милість!

Вахмістр припав до руки Дантеза, зірвав з своєї голови капелюх й низько склонився.

— Пощадіть, милостивий пане! — скрикнув він. — Бо поляки нас розсічуть на порції! Біжимо, поки всі ми живі!

— Ми давали присягу Його Величності! Дістаньте коней! Їдьмо до гетьмана! Підсипати порох на полиці, зброя напоготові! Оголосити тривогу по квартирах! Полк на коня!

Дантез першим скочив до виходу. Йому швидко подали іспанського скакуна; рейтари в шкіряних колетах оточили його з усіх боків.

— Галопом! До гетьмана!

І вони помчали ніби хмара по табору, між рядами возів та наметів. А в таборі панували сум’яття і галас. Можна було слухати барабанний дріб та стукіт копит, що доносилися з майдану. Потім до ніх донісся рик з тисяч людських горлянок. Десь з правої сторони, між наметами гукнули постріли.

Дантез осадив коня перед наметом гетьмана, сіючи паніку поміж гайдуків, що охороняли його. Челядь Калиновського була озброєна рушницями і крилася за частоколом, якби-то за хвилю сюди мала навалити половина коронних хоругв з цілого табору.

— Де гетьман?

— Його милість відправився до полковників! На майдан! Там бунт!

Дантез вже хотів вдарити коня шпорами, вже хотів помчати слідом Калиновського, коли його очі помітили дещо, що майоріло перед гетьманським наметом.

Француз завмер. Він окаменів в сідлі, а потім зблід, осунувся назад. Може він і впав би, але вахмістр підхопив його за руку, потім з обох боків командира підхопили рейтари.

Дантез нічого не казав. Навіть не рухався, вдивляючись в малиново-біло-малинову, увінчану трьома гострими язиками хоругву Речі Посполитої, з гербом, що представляв щит, поділений навхрест, з королівськими гербами польських Ваз, а на наступному щиті — Орла та Погонь. Золоту корону зверху та гербовий щит, продірявлений отворами від гарматних куль, оточував золотий ланцюг з баранчиком. Блискуча коллана, що притримувала шкіру баранця, була майже такою ж самою, як оздоба, що звішувалася з шиї пана Смерті.

Дантез примкнув очі. Так… Він знав вже все. До нього вже доходило, чого такого він зробив, чиїм слугою став. Француз звісив голову і дозволив рейтарам вести себе. Зброя немов би сама випала в нього з рук.

— До гетьмана… — рявкнув він. — Ведіть, шельми, сучі діти…

— О Боже, — прошепотів він пізніше побілілими від страху губами. — Що ж я наробив…

До Калиновського вони дісталися в останню мить. Полковники стояли перед гетьманом з видобутою зброєю. Вони мовчали, а їхні гнівні, люті обличчя говорили самі за себе.

— Пане Дантезе… — охнув гетьман. — Бунт!

Дантез миттю зрозумів, що світить далі.

— До зброї! — гукнув він.

П’ятдесят рейтарів одночасно похилилося в сідлах. П’ятдесят рук в рукавицях схопило рукояті пістолів та пуфферів. П’ятдесят курків з хрустом впало на полиці вже заведених замків. Півсотні стволів глянуло в обличчя польських лицарів.

— Я вас… — прохарчав гетьман. — Я вас в диби… Дантееезе!

Вони стояли одні напроти других на лугах перед брамою. З однієї сторони поляки та русини, в ярко-червоних та жовтих деліях, в гєрмаках та жупанах, в чудових ковпаках, оздоблених пір’ями чаплі. З другої ж сторони — шість рядів чорних рейтарів. Вершники з степових станиць мірилися очами з наємниками цісарської війни.

А між ними була смерть!

— Дантез! Перестріляй цих сукиних синів!

— Feuer! — гукнув oberstlejtnant власним людям. Однак, жодного пострілу не прозвучало. Ніхто не загинув. Земля задрижала під копитами. Очі рейтарів розширювалися все сильніше. У деяких почали дрижати руки, що тримали зброю, а тяжкі коні-фризи почали хропіти та щулити вуха. За спинами польських полковників наростав шум пір’я, лопотіння прапорців. А потім вільно, велично за ними виріс ліс сріблястих крил, стіна блискучих обладунків та три ряди кінських морд, оздоблених китицями та султанами. Це гусарські хоругви Собеського та Одживольського вийшли з кінців майдану і тепер риссю скакали до своїх полковників. Рейтари розбіглися, ніби перелякані качки. Калиновський завернув коня та помчав в сторону редутів, обсаджених піхотою.

— Гетьмана геть! — крикнув Незабітовський.

— Геть! Геть! — підхопило декілька горлянок. — На погибель!

Ротмістри та полковники кидали шапки догори. Всі кричали та раділи. Пшиємський вдарив коня шпорами, рвонув за поводдя, його жеребець став дибки та дико заіржав.

— Милостиві панове, до кола, до кола! — скрикнув генерал.

— Немає часу на балаканину, — заявив Одживольський. — Тривогу грають! Тому, primo: відмовляємося підпорядковуватися Калиновському, який не є в стані доводити. Secundo: ми повинні вибрати маршалка. Я пропоную зробити ним пана Пшиємського, найстарішого та найчеснішого жовніра з нашої компанії. Він полки водив, коли ваші милості ще в пелюшках скиглили!

Всі булави і буздигани витягнулися в сторону Пшиємського. Ніхто не став протестувати. Генерал примкнув очі, склонився ротмістрам.

— За гріхи мої приймаю, — сказав він. — А тепер за Калиновським! Доки він не встиг збунтувати німців та шотландців!

Полковники роз’їхалися по своїх загонах. Відразу ж через майдан до редутів рушили перші відділення — на чолі панцерна хоругва Миколая Коссаковського, за ним — добре одягнена Северина Калінського, потім гусари Собеського і решта козацької кавалерії. На кінці — різнобарвна юрба табірної челяді та слуг.

Хоругви вийшли на вільний простір між табором та редутами. Під шанцями вже чорніли ряди німецької піхоти. Плече в плече стояли там вусаті, сурові мушкетери з кобилами. Вітер шарпав їх плащами, лопотав штандартами з хрестом святого Андрія на чолі стояв розвинутий в цинек[119] баварсько-німецький загін Хоувальдта, ззаду — курляндський загін Река і прусський Радзивілла. За ними очікувала рейтарія Богуслава Радзивілла, червоніли брекани[120] жовнірів полку Батлера, в якому служили шотландці та ірландці, споглядаючи зараз з-під одягнених набакир беретів та озброєних нідерландськими мушкетами без підсошків-форкетів.

Польські хоругви стали напроти піхоти ніби золотистий мур, перебитий жовтими та малиновими барвами делій та жупанів, блиском кольчуг та бехтерців, сяянням гусарських об лаштунків. Пшиємський послав до гетьмана Єжі Баллабана. Поручник під білим прапором скочив до рейтарів Радзивілла. Жовніри розступалися перед ним, створюючи вулицю, яка вела туди, де на кінці стояв на коні Калиновський.

— Його милість пан Пшиємський, маршалек конфедерації просить, щоб ви, ваша милість, відставили кровопролиття, — сказав Баллабан, знімаючи шапку перед Калиновським. — Ми не бажаємо, щоб ви, ваша милість гетьман, складали булаву, а тільки відмовилися від командування.

Калиновський нічого не казав, однак його руки, що тримали щирозолоту булаву, інкрустовану бірюзою та альмандінами[121], дрижали все сильніше.

— Бу… бу… бунтівники зги… згинуть! — хрипло промовив він. — Зложіть зброю та віддайтеся на мою милість… Піддайтеся рейтарам Дантеза…

— Так рейтарів його милості Дантеза не вистачить, щоб нас пильнувати, — буркнув Баллабан. — До союзу увійшла вся національна кавалерія…

— Дантез… — Гетьман підняв булаву. Тепер тряслася не тільки рука Калиновського, але й віко. — Дантезе… готуй…

— Зброю… готуй! — крикнув француз.

Його руки теж дрижали все сильніше. Боже, що треба було б йому робити? Ну, що йому робити? При кому триматися? Не міг же він перейти на бік конфедератів!

Загриміла барабанна дріб, перші ряди піхотних підрозділів з хрустом опустилися на одне коліно, другі схилилися, а треті приклали приклади мушкетів до плечей.

— Не роби того, ваша милість! — простогнав Баллабан. — Не видавай на смерть жовнірів, які мають прислужитися Речі Посполитій.

Калиновський поглянув на вірних йому піхотинців. Рейтари Дантеза стояли непорушно, а от мушкетери придивлялися до нього скоса. У деяких дрижали руки та плечі. Ніхто не бажав вмирати в братовбивчому бою. Ніхто не бажав ставати проти непереможної польської кавалерії.

Калиновський махнув булавою. Дантез зрозумів команду безпомилково.

— Feuer!

Блискавка промайнула вздовж розвернутих до атаки підрозділів. Вогонь виплюнув з стволів мушкетів і пастелей, відразу ж заклубилася хмара кислого порохового диму. По польській стороні роздалося страшне іржання та звуки болю коней, яких вбивають, стук тіл, що падали на землю, стогін вмираючих, крики та поспішні команди.

— Друга лініяааа!

Три тильні ряди мушкетерів виступили вперед, щоб віддати наступний вбивчий залп. Останні почали заряджати зброю. Але часу вже не було!

Земля задрижала під кінськими копитами. В хмарах порохового диму з’явилися силуети коней і людей. Мушкетери поламали ряди, роздалися крики переляку. Тільки збігти вони вже не встигли…

Ніби вихор, що нищить і валить усе по дорозі, на них спала навала польської кавалерії. В одну коротку мить коні вдерлися в ряди німецької піхоти, валячи та давлячи солдатів. Панцерна кіннота пробилася крізь піхотинців, захопила їх за собою, звалила їх з ніх та задавила. Опір тривав недовго.

Хоругви помчали в сторону рейтарів Дантеза. Підполковник відвів коня до першої лінії вершників і махнув оголеною рапірою. Він добре знав німецьку команду:

— Rührt euch! (Рухатися!)

Рейтари рушили риссю в сторону панцерних хоругв, що мчалися на них. Тисячі рук опустилися до кобур, тисячі пуфферів піднялося, приготовлених до пострілу.

— Feuer!

Перша і друга лінія дали вогню. Сотня польських вершників впала з коней, декілька жеребців покотилося по землі.

— Alt!

Чорні вершники перейшли галоп. Вони схопили палаші та вскочили в хмари порохового диму, що висіли після пострілів.

І відразу ж на них впала навалою польська кіннота. Спочатку роздалися болісні крики та іржання тисяч коней, потім брязкіт зброї, гук пострілів і передсмертне хропіння конаючих. Рейтари ставили жорсткий опір. Кількість трупів помножилася, коли шаблі зустрілися з палашами, коли чорні вершники та кнехти рубалися з панцерними товаришами і з почтовими. Хоругви оточили рейтарів з усіх сторін, ті ж збилися у тісне коло, кінь при коню, і запекле боронилися…

Северин Калинський, який командував панцерними, махнув буздиганом. На той знак прозвучали труби. Польські хоругви відскочили, залишаючи закривавлений вал кінських та людських трупів, і відскочили у бік, не маючи змоги зламати рядів ворога. А потім з шумом крил на рейтарів навалилися гусари Собеського та Одживольського. І відкинула найманців до заду, змила, ніби морська хвиля тонкі тростини… Ніхто вже й не думав про опір. Гусари наступали через завали трупів, вони рубали рейтарів без жалості та милосердя, напирали на них кінськими грудями. Ніхто не просив пожаліти їх. Ніхто з людей Дантеза не протягав палаша ефесом до переможців, ніхто не крикнув: «Pardon!». Вони вмирали мовчки, боронилися до останньої краплі крові — побиті, роздавлені, розсічені, віддаючи удар за удар, випад за випад. Калиновський бився до кінця. Врешті, коли гусари і панцерні вирізали рейтарів, догнали гетьмана посередині кривавого поля, схопили живцем, оточили з усіх сторін. А він стояв і дивився безпристрасним оком на трупи, кров і мертвих коней.

— Усього війська воля, щоб ваша милість не жила, — сказав Пшиємський. — Віддай наказ шотландцям, щоб вони капітулювали! Досить вже крові пролилося.

Гетьман навіть не поворухнувся.

— Забрати його! — кинув Пшиємський драгунам. — Затримати на квартирі і пильнувати!

Калиновський дозволив себе провадити без протестів. Він ні слова не промовив, коли жовніри оточили його. Собеський нахилився до Пшиємського:

— Де Дантез?

— О, під три чорти! Хапай його, хапай, доки не буде запізно!

— Не треба, — прозвучав чийсь голос.

Дантез, закривавлений, блідий і ледь живий, йшов до них через завали трупів. Врешті опустився на одне коліно, вбив рапіру в землю і здійняв капелюха.

— Пароль, милостиві панове.

Пшиємський дав знак своїм драгунам.

— Беріть його!

До Таращи прибули ще того ж самого дня. Ще до того, як остигли стволи гармат та мушкетів і трупи біля редутів, Собеський разом з Пшиємським, Одживольським та Чаплинським ступали до воріт церкви. На цей раз в якості депутації від військової конфедерації. Богун і козацькі полковники чекали на них як і два дні тому — перед царськими воротами. Мовчки поклонилися: козаки ляхам, а ляхи — козакам. Всі познімали ковпаки, шапки та копузи — одні польські, а другі… теж польські, тільки з добичі. А потім запала тиша. Довга, страшна, напружена.

Шляхтичі, багаті пани, полковники і землевласники, останні лицарі Старого Світу, спадкоємці гербів та клейнодів сарматів, яки, прибувши на береги Вістули сторіччя тому, учинили слов’ян, що мешкали там, своїми підданими, мірялися поглядами з молодцями з степів, які, народившись з битв і різні, з безсмертної слави запорізького війська, тепер простягали руку до найвищих лаврів — по шляхетські герби і привілеї. По вольності, здобуті, здобуті кров’ю та польським мечем у війнах з хрестоносцями, бранденбуржцями, Москвою, турками і татарами, які були видерті у королів-тиранів та власних можновладців взамін за вірну службу, за любов, честь та відданість, за відсутність отрути в келихові і спини, безпечні від скритовбивчого удару. По шляхетські привілеї, перенесені потім на язичницьких литвинів в угодах і уніях: кревській, городельській і любельській. І от через сторіччя, онуки та правнуки тих великих лицарів, польські пани мали перенести власну вольність, єдину в Європі, на запорізьких козаків. Дарувати свої стародавні герби та клейноди простому та невченому народові, але ж притому хороброму, який в численних битвах і сутичках показав свою силу, міць та мужність. Бо вже від чотирьох років польським панам прийшлося дуже добре ознайомитися з козацькою зброєю під Жовтими Водами, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом.

Богун захарчав, розкашлявся, плюючи кров’ю. Він був блідий та слабкий, Баран з Гроїцьким підтримували його з двох сторін, об той не впав.

— Ва… Ваші милості, польські сармати, — промовив він тихо, заходячись кашлем. — Вважаю, що ви привезли нам відповідь на наші пункти угоди з запорізьким військом. Якщо так, то як звучить ваше останнє слово?…

Пшиємський зім’яв в руці лист з відповіддю. Він збирався відразу ж зачитати його усім присутнім, але в нього не було сил. Тому зробив глибокий вдих…

— Милостиві панове, полковники війська запорізького. Відповідь наша… звучить…

Він спустив голову та поклав долоню на рукоять рапіри.

— Звучить: ні. Ми не дамо вам наших шляхетських привілеїв. Не допустимо козаків до гербів.

Поміж запоріжцями повисла страшна, всеохоплююча тиша.

— Не заперечуючи вашої лицарської хоробрості та стійкості в боях, не можемо ми допустити до привілеїв людей, які не уродилися шляхтою, але є generationis plebeorum[122], простолюддям, оберненим в хлопство. Наша шляхетська вольність була надана нам Богом за мужність та чесноти гербових панів-братів. І як така, не може вона бути перенесена на нижчі стани, на міщан, а над усе — на плебейський, хлопський стан, з якого більшість з вас і виводиться.

Богун захарчав. Він мало не впав, але його підтримали козаки. Гарчання розійшлося поміж козацькими полковниками; вуса, брови та бороди настовбурчилися, руки схопили пістолі і шаблі. Ось-ось вже Гроїцький та Баран хотіли кинутися на польських депутатів, вже хтось скликав козаків перед церквою; у повітрі висіла звада…

Спокій врятував Богун. Він вдарив Гроїцького по плечу, відштовхнув Барана, з усіх сил вдарив булавою по столу. І тут же зблід, немов не впавши на складені тут же папери.

— Ага, виходить так воно, — з трудом видавив він з себе. — Як ми були вам… потрібні, то ви нам сукно давали, в море вийти дозволяли, тоді ляхи козаків за рідних братів мали. Як треба було під Хотин, ми пішли під Хотин. Як була звада під Смоленськом, ми пішли під Смоленськ. Як треба було царя грабувати, так ми й грабували. Як треба було пана Владислава підтримувати, то ми дорогу до престолу царського шаблями прорубували. А як непотрібен став козак — то треба його нагаєм від панського столу відігнати, не кинувши навіть окрушини якоїсь. І треба його притинати, немов нігті чи волоси. То йому хутір відібрати, дітей на смерть побити, або ж просто в степ вигнати — нехай здихає, мов той собака.

Замовк. Кров пішла з вуст.

— Одне вам скажу, панове-ляхи, — простогнав він. — Не варті ви своєї великої Речі Посполитої. І кажу вам то, пророкую, що колись ви її втратите… Втратите двір свій, власну спадщину, яку батьки ваші у диявола, у Москви, у язичників з горла витягли. Діти ваші стануть її по всьому світові шукати; без дому тулятися, руки заламувати. Але ж ніде її не знайдуть. І тільки тоді пізнаєте ви, що втратили, занапастили на віки, коли москаль батогом вас вольності вчити буде, коли німець вас з собаками рівняти буде. Нам то вже буде байдуже. По Січі тоді трава поросте, подавлять нас татарські бахмати, виріжуть москалі і турки. Але ж ви будете жити… Цілі покоління у вогонь підуть, вороги море крові з вас виточать, і пропадуть у вас всі ваші герби, персні, делії та коні, замки і міста. А корону небесного королівства Речі Посполитої три чорні орли роздзьобають. Тільки те й залишиться вам з вашої ляської слави.

Якийсь час він хрипів та спльовував кров’ю.

— Гроїцький, — сказав він врешті. — А дай нам ті листи, які Виговський в канцелярії переписав.

— Як то? — жахнувся полковник. — А нащо? Не дам!

— Дай, сучий сину! — гиркнув Богун. — Бо башку тобі розіб’ю, немов ту посудину!

Він стукнув булавою в стіл, з одного замаху розбивши глиняний жбан з палянкою.

— Кажете, що ми хами, плебеї, що нам привілеїв шляхетських надавати не можна. Тоді я покажу панам-ляхам, яка в нас честь. Давай папери!

Гроїцький без охоти витягнув з-за пазухи складені вчетверо документи. Богун взяв їх дрижачою долонею, після чого пальнув ними об стіл, перед самим Пшиємським. Ображений генерал схопився за зброю, але ж як тільки кинув оком на папери — скаменів. Завмер. І відразу ж схопився за голову.

— Господи Ісусе!

Собеський глянув йому через плече і почув себе так, ніби хтось вгостив його в лоба обушком.

На розграфленому папері був змальований план табору коронної армії під Батогом. Справною рукою були накреслені обриси бастіонів та куртин, острогів та редут. Довгими лініями та чотирикутниками були зазначені становиська таборових возів і артилерії, намети гетьмана та полковників.

Пшиємський витягнув папери, що лежали зісподу, і аж застогнав. Це був повний склад всього коронного війська під Батогом, починаючи з волоського загону Єжі Рущица і закінчуючи на хоругвах гусарських, аркебузницьких, драгунах та іноземній піхоті. Особливо був доданий навіть приватний загін драгунів Чарнецьких. Війська були описані з усіма подробицями, тут же було записано: скільки коней і скільки порцій нараховували наступні хоругви та загони.

— Звідкіля це?… — з трудом видавив з себе Пшиємський. — Звідкіля ви це… маєте?

— Це мені показав Хмельницький, а користаючись можливістю, коли він лежав п’яний, я наказав Виговському зробити копію. Тримайте, ляхи. Познайте нашу хлопську честь і гідність. Так ось я, кальницький полковник, міг би ці папери затримати і, знаючи, як табір виглядає, вибрати всіх вас, ніби риб з підсаки; шиї ваші уві сні порізати. Але ж, як ви самі говорите, як звичайний хлоп, а не шляхетно уроджений, віддаю вам ці папери від імені запорізького війська, щоб бачили ви, наскільки заскорузлі та плюгаві козацькі серця. І наскільки сильно повинні ви повинні зневажати нас.

Поляки звісили голови.

— Хто вам це дав?

— Ставлю всю власну молодецьку славу ще й барилку з горілкою, що тільки від Хмельницького ви можете довідатися правди. Мабуть він договорився з якимось зрадником, який спорядив для нього плани табору. Ви… дивіться. Я звичайний, простий козак, невчений. Але ось що вам повім: зраджено вас, панове-ляхи. Хтось, хто бажає вашої смерті, видав нам на смерть всю коронну армію. Все лицарство Речі Посполитої. А я, простий козак, щоб мене трясця взяла, замість того, щоб ваші ляські горлянки різати, ці пергаменти вам показую. Бо дурний.

— Так що глузуйте над нами, панове ляхи, — сказав Баран. — Ну, давайте, кажіть же, які ми дурні, що замість того, щоб всю справу затаїти, по-кавалерськи, з піднесеною кірасою, по-лицарськи в поле виходимо.

— З відкритим забралом, придурок старий, — поправив його Гроїцький. — Одне є певним. Хтось в Речі Посполитій, можливо, навіть хтось з вас, бажав вам, ляхи, честь і славу запевнити. Ось тільки що посмертну.

— Зрада! — сурово мовив Одживольський. — І що ми зараз будемо робити?

— Милостивий пане Богун, — одізвався Собеський. — Те, що ви нам зараз показали, змінює постать речей. Від щирого серця ми цінимо те, що ви учинили, і такою ж буде думка всього коронного війська. Дозвольте нам останній раз порадитися над вашими кондиціями перед церквою.

Богун покивав головою. Полковники зібралися до виходу. Пшиємський мало не втратив свідомості. Одживольський був блідий, ніби жіноча сорочка. Ця страшна новина поразила їх ніби блискавка.

— Не повернуться ляхи, — зі злістю в голосі сказав Баран.

— І трясця їх мордувала!

— І кий їм у сраку!

— Знову війна буде!

— Чекайте, — прохарчав Богун. — Останній раз вухо до них наставляю.

Довго не чекали. Двері церкви відкрилися знову. В них показався Собеський та Одживольський. Молодий ротмістр ішов з піднесеною головою.

— Пане Богун і вся старшино війська запорізького, — промовив він. Продовжив вже тихіше: — Ми, коронне лицарство… Жовніри та захисники Речі Посполитої… Польські шляхтичі гербові…

Він знову замовчав.

— Та що тут довго гадати. Ми згодні!

Козаки скрикнули одним голосом. Зірвали з голів шапки, підкинули їх догори. Всі вони почали обійматися, стискати один одного.

Богун пішов до Собеського. Вони впали в обійми…

І тут кальницький полковник сильно затремтів. І знову його перекосило, тілом потряс пароксизм болю. Він осунувся і впав на стіл, схватився за бік, зуби застукали…

— Смерть іде, — простогнав він; обличчя покрилося блідістю. Запоріжці кинулися рятувати свого вождя, з другого боку до козака припали Одживольський і Собеський. Богун кидався і хрипів, з його вуст текли червоні струмки. — Кінець, — простогнав він. — Кінець, панове-молодці. Але мені нічого не жаль, коли угода… В степу… В степу поховайте, — майже проскиглив він. З очей стікали сльози.

Собеський не знав, що з ним діється. Він дивився на вмираючого полковника, і могло б здаватися, нібито його постать росте, робиться потужнішою, що світло б’є з очей та піднесеного чола.

— Пане полковнику! — скрикнув він, — підіймаючи руки догори. — Жаль вмирати в такий час. І твій кінець ще не надійшов!

Одним швидким рухом до решти розірвав він закривавлені бинти на боку Богуна, відкриваючи страшенну, синю рану. І одним жестом, майже не відаючи, що чинить, він заглибив пальці в пухлині.

Богун завив, майже підірвався зі столу.

— Та що ж ви… Вмираю…

Собеський вирвав з козацького тіла щось мале, стікаюче посокою. Поклав його на стіл, і тоді цей маленький предмет покотився, залишаючи кривавий слід. То була мушкетна куля…

Богун завмер. На його обличчя повернулися рум’янці. Він з криком схопився за поранений бік, здивовано погледів на Собеського.

— Ва… ваша королівська величність… Я… Ваша милість полковник. Я не знаю…

— Спи, гетьмане, — прошепотів Собеський. — Заберіть його і перев’яжіть.

Козаки тріумфували, кричали «віват!». Відомість про згоду на козацькі умови вже розійшлася серед молодців, тому біля церкви палили з пістолів, волали «у-ха!», танцювали, котили й відкривали бочки з медом та палянкою.

— І як ти того зробив, пане-брате? — спитав Одживольський.

— Я… — прошепотів Собеський, — …не знаю.

— А впорався добре, — буркнув Пшиємський. — Тепер козаки будуть до нас прихильнішими.

— А яким ти гербом печатки ставиш, пане Марку?

— То ваша милість не знає? Яніною!

— Яніна? Щит на щитові? — замислено промовив старий полковник. Тоді я про вашу милість вже чув.

— Де ви чули? І що?

— Та мені воно якось соромно і казати…

— Пустих слів казати ж не станете, пане-брате!

— Говорили, нібито ти станеш королем Речі Посполитої, — засміявся Одживольський.

— Хто таке говорив?

— Козаки. А ще баби на ярмарку.

Богун зімлів. Могло статися, що він би і цей світ покинув від втрати крові; на щастя, Пшиємський визвав козаків і наказав їм перев’язати отамана. Після чого він впав в обійми з Бараном, Гроїцьким та останніми полковниками.

— Тепер треба угоди скласти належним чином і підписати, — з трудом промовив Пшиємський, ледь вивільнився з запорізьких обіймів.

— Немає тут Виговського, і мало хто з молодців вміє писати, — сказав на це Гроїцький. — Ви спорядите угоду і пришліть її, вже підписану, через два дні. Це буде двадцять перше травня.

— Або ж… перше juni за нашим календарем. А що зробить Хмельницький, коли про це довідається?

— Він нічого не скаже.

— Нібито чому ж?

— Бо вже буде секір-башка! А коли Богдана не стане, ми прийдемо до вашого табору угоду присягати. З усіма полками.

— Добре. І ми будемо раді зустріти вас. Через два дні я пришлю мил’с’даря Чаплинського з паперами.

— Так точно, ваша милість генерале!

— Ну що, курвини сини, чули?! — буркнув Сірко, не випускаючи з вуст цибуха добутої у ворога люльки. — Угода укладена!

Козаки Богуна схопилися на ноги.

— То ми вже є шляхта, панове-браття! — скрикнув Криса.

— Ну а я тепер ясновельможний пан!

— А я — ясно освічений!

— Дурень! Ти все життя хлопом будеш!

— А ну цілуй руки! — Криса протягнув до Сірка обидві руки, прикрашені чотирма шляхетськими перснями: Кошцєшою, Равічем, Наленчем та Правдзіцем. — Цілуй панські руки!

— Пилипе! Давай-но гетьманську чару! Є оказія до горілки засісти!

— Персні коронні, шляхетські! — закричав Криса, відриваючи від пояса жменю шляхетських печаток. — За шостака, за орта, за тимфа віддам! Гей, панове шляхта запорізька, купуйте, бо хто без персня на пальці, той є хамом, не достойним лицарської честі плебеєм! І такому тільки чеканом в зуби!

Козаки кинулися до Криси і почали виривати персні один у одного, оглядати їх, передавати з рук до рук.

— Оцей! — рикнув Сірко. — Цей мій буде! Тут є три списи, значить — рід лицарський! Скільки хочеш?

— Та що там довго гадати! Давай тимфа!

— Тю на тебе? За що тимфа? Як то так? Чому так дорого?

— Бо ти є хлоп, а це герб достойний. Занадто добрий на твої хамські руки!

— О, дивіться-но, які тут на перснях бестії! — здивувався молодий козачок. — Дракони, лебеді, чорти якісь. А тут, що я бачу — граблі?!

— Як то, граблі? Значить, то є хлопський перстень, а не шляхетський! Гей, Сірко, хаме, оцей буде для тебе добрий, чубарику!

— А ти що береш?

— Оцей, з лілією!

— Хо, відразу ж видно, що то перстень дівки гулящої! Лілія! Теж мені!

— Ги, дивіться-но, сарацина голова!

— А тут куревська пизда…

— Де пизда, а ну покажи!

— То не пизда! — пояснив Криса. — То є жіноча хустка. Значить, Наленч.

— Еее, то значить, той герб є для бабів добрий!

— А це що за герб, Криса? Як він зоветься?

— Ну і як? Три хери…

— Ха! Ото мені, брат, підходящий перстень. По ньому відразу видно, що ти пан на всю харю! І чоловік, як видно, на всю мотню! То і звучати буде: Матвій голитьба гербу Три Хери!

— Та які хери, дурню! То ж соснові гілки! А герб зветься: Годзємба.

— А мені давай зі срібною стрілою!

— За нього заплатиш два шостака!

— Як то? Чому так?

— Бо то герб знаменитий. Савроматський і вандальський.

— Звідки відаєш?

— Бо на нім знаки, як на дніпровських курганах, невіглас. Це значить польські савромати їх там залишили!

— Дивіться, брати! Діва на ведмедеві! Давай, Криса!

Не минуло багато часу, як всі персні з пояса Криси зникли. Молодці добре запаслися ними. Деякі, більш заможні, взяли по два, по три. І відразу ж посварилися, вимінювалися, бились та видирали собі найбільш знамениті печатки.

— Милостиві панове! — скомандував Сірко. — А тепер до палянки! Вип’ємо за нашу нобілітацію!

— А я з тобою не п’ю! — заявив Криса.

— А це ж чому?

— Бо ти хам, а я — шляхтич. І герб в мене більш цінний. Дивись, три чортячі голови гравіровані! А в тебе що? Стіг з села! Та на погибель з таким гербом! Старим бабам на сміх!

— Ах ти ж, курвин сину! Почекай но!

А потім все пішло навіть дуже швидко. В півтемряві блиснули запорізькі шаблі, і так відбувся перший поєдинок шляхетно «уродзоних» козаків.