Богун

Розділ VII Царство Небесне

— Herr Oberstlejtnant, козаки йдуть!

Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу[125] до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, які виходили з туману. Козаки зближалися шибко — спочатку піхота з аркебузами, за ними — верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольору хоругвою з Богоматір’ю.

— Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!

Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.

— Не стріляти! — крикнув він. — Ми йдемо до ляського табору!

— Їх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.

Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і — витягуючи зброю з піхов — з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.

— Вперед, браття!

Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:

— Зраааадааа! Зрааадааа!

Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…

Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.

— Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!

— Марія та Ісус! Як же це то? — крикнув Собеський.

— Горе нам, — сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.

— Не може того бути!

До них прискакали наступні посланці.

— Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!

— Від Ладижина йдуть!

— Вони вже оточили нас!

— Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.

Собеський схопився за голову.

— Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…

— Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина! — закричав Пшиємський. — Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…

— Тоді биймо їх в ім’я Боже! — крикнув Незабітовський. — Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!

— Не зможемо ми в таборі оборонитися…

— Краще вже вмирати, ніж щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!

— До хоругви! — крикнув Пшиємський. — Ваші милості, візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!

Всі розвернулися та роз’їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.

Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів — в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.

Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця степу до іншого — брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них — босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.

— Шагом і рівно! — крикнув Богун. Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.

Сонце піднялося вище. Імлистий туман, що скривав степ, почав ділитися на поодинокі клуби та зникати мов за дотиком чародійської палички. А коли він розвіявся повністю, козаки затремтіли, бачачи, що чекало їх перед укріпленими острогами з їхніми стволами фальконетів та гармат.

Гусари стояли нібито крилата стіна. Ряди товаришів та почтових блищали на червневому сонці металом обладунків, се ребристими перами, султанами та кистями. Блищали наперсники та наплічники, інкрустовані дорогоцінним камінням стремена, кіраси, прикрашені гусарськими хрестами та візерунками Богоматері, прикриті шкірами рисей, леопардів та тигрів. А потім зірвався вітер і зашелестів морем прапорців і прикрашених штандартів.

Богуна затіпало, коли він побачив серед імли та диму красноставського старосту. Марек Собеський сидів на коні збоку від своєї хоругви, одягнений в простий зеленкуватий жупан та сіру делію. На фоні сріблястих гусарів він був подібний обозному слузі. Як найменш гідний з почтових. Але ж зовнішній вигляд був оманливим. Польські ротмістри та поручники завжди одягалися скромно, щоб не виділятися з юрби. Зате в руці Собеського блищала щирозолота булава.

Якусь мить вони дивилися один другому в очі… Богун і Собеський. Людина, якій не довелося стати руським гетьманом, і людина, якій не довелося стати королем Речі Посполитої трьох народів. І в ту ж саму мить у Богуна крізь голову промайнула думка, скільки ж великих справ, скільки славних перемог могли б вони одержати разом… Без курвиних синів московських, прусських і цісарських, без турецьких та татарських поганих… Але тепер вже було пізно. Все це повинно було йти на смерть. На знищення…

Собеський махнув булавою, і тоді блиск вогню розсвітив острожки. Картауни, октави і шланги[126] рикнули басом. Зі свистом та гуком ядра впали в ряди запорізької піхоти, пропахуючи в них криваві борозни, розриваючи людей на штуки м’яса, викидаючи наверх залишки. А потім Собеський знизив булаву до козацьких рядів.

Пішли гусари. Спочатку шагом, стремено в стремено, потім все швидше.

— Далі! Далі! — скрикнули ротмістри і поручники.

Гусарія пішла риссю. І на відстані у сто кроків перейшла в кар’єр, а потім в галоп. Шум крил понісся аж до козацьких рядів, але перед тим до них дійшов от голос більш страшніший, могутній тупіт тисяч копит, свист повітря, яке прорізали вістря, та хропіння гусарських коней.

Богун перехрестився, повернувся до тремтячих та переляканих молодців.

— Тримайте стрій, браття! Разом, бо поділені ви ніколи ляхів не втримаєте!

А потім ліс копій знизився до кінських голів, спав з шелестом та фуркотом. Гусари помчали з усією швидкістю, найстрашнішим та найширшим галопом, наче панцерна лавина, що скочується з пагорбів на козацькі загони!

Спалах вогню пролетів вздовж рядів запорізької піхоти. Де-не-де зламався польський шик, впав кінь, звалився на землю вершник. Тільки часу вже не було…

Гусари вскочили в ряди запоріжців ніби вітер, що валить молодий ліс. В мить, коротшу за блимання оком, панцерна хвиля захопила перед собою козацьку кінноту з піхотою, роздавила їх та подавила копитами з тріском ламаних копій. А потім, до того, як розгін припинився, над головами лицарів засвітилися срібні блискавки польських шабель та палашів.

— Бий! Вбивай!

Нестримний, страшний ураган налетів на розпорошені козацькі ряди. Кальницький полк розбігся в різні сторони в одну мить; бо його рубали та сікли шаблями. Богун несподівано опинився в юрбі молодців, його штовхали і гнали в сторону ріки. Марно взивав він бійців, щоб ті отямилися, бив козаків булавою по головах та спинах. Хтось схопив повіддя його коня, хтось хляснув коника по крупові та вихопив його з битви.

Козаки тікали по всьому фронтові. Побачивши атаку гусарії, подалися назад черкаський та корсунський полки, змішалися один з другим, бігли в сторону ріки, в сторону Четвертинівки та Ладижина; семени ховалися по кущах та ярах, гусари ж сікли їх без віддиху та милосердя, валили на землю та наздоганяли, доки труби з табору не припинили погоню.

А потім, коли вершники розпорошилися, коли стали повертати до табору, серед диму та пилу блиснули стволи мушкетів Хоувальдта та Батлера. Загони німецької та шотландської піхоти Пшиємського прийшли на допомогу польській кавалерії. Вони двічі випалили в дим та куряву, після чого налетіли на козаків зі своїми палашами та рапірами.

Битва була завершена.

— Хмельницький та Богун побиті!

Калиновський звісив голову. Обідраний зі знаків його гідності, пильнований у власній квартирі мов полонений, він навіть не міг мріяти, щоб знову встати на чолі війська. Його відчай підсилював факт, що хоча Пшиємський та ротмістри заложили конфедерацію, за що погрожувала шибениця, однак, то вже була сила, з якою повинні були лічитися як король, так і сейм. А гетьман знав, що вся справа повинна була закінчитися угодою з військом, як закінчувалися давні зв’язки, рогачевська чи львівська конфедерації. Калиновський знав, що на липневому сеймі, на якому, напевне, ця справа буде заявлена, буде достатньо його ворогів, хоч би Лянцкоронських, які стануть драти горлянки проти нього. А якщо б конфедератам вдалося б віднести перемогу над Хмельницьким, що ніколи до того не вдавалося Калиновському, це був би кінець мріям про велику булаву, в в майбутньому — і про корону…

Гетьман підняв голову. Драгуни, які пильнували за квартирами, кудись завіялися. На сторожі стояв лише один жовнір. Тим часом, десь в голові Калиновського народився шепіт. І він був все більш голосний, все більш настирний. Гетьман усміхнувся, пізнаючи голос Альтемберга. Він піднявся і підійшов до драгуна.

— Вина, — прохрипів він. — Вина принеси.

— Ваша милість, не маю я наказів…

Одним рухом Калиновський вирвав у нього кинджал з піхов, після чого вдарив клинком просто в серце. Драгун рвонувся, захарчав, але рука гетьмана притримала його на місці. Калиновський випустив безвладне тіло охоронця, дозволив, щоб той впав на землю, а потім вийшов з намету. Весь табір був оповитий димом та пороховими парами від пострілів. З наметів та з лазарету доносилися стогони поранених. По проходах мчали драгуна на конях, до редутів везли вози та ящики з порохом та ядрами і кулями.

— Кінець, — прошепотів гетьман.

Він обминав поранених, намети та вози, прокрадався вуличками табору ніби дух — блідий, тремтячий від ненависті, дивлячись на усіх страшними, гарячечними очами.

Затримався він там, де помітив укладені стерти сухого сіна… А поряд відкриті, ніким не пильновані вози та ящики з амуніцією, наповнені барилками з порохом.

Калиновський зайшовся страшним, гаркітливим сміхом. А потім взяв до рук ще тліючу мазницю зі смолою.

— В пекло, — прошепотів він. — Час іти до пекла, пане Пшиємський!

Немов би вдарив грім, коли зі страшним гуком та блиском вибухнули вози з порохом та гранатами. Величезний сніп вогню стрелив високо догори, затремтів, опав, і тоді вітер поніс над табором снопи іскор та пломені. Дуже швидко зайнялися вогнем коляски, намети та дерев’яні блокгаузи. Величезна вогняна стіна знеслася поміж редутами та люнетами, заповненими німецькою піхотою та становиськами кавалерії; якби-то розідрала навпіл польську армію. В таборі почався замет, піднявся крик, з вогню випадали ошалілі коні, що тягнули вози у вогні, вибігали, не дивлячись куди, попечені люди, що кричали на весь голос.

Захеканий, поранений, покритий кров’ю та потом Богун зупинився. Усміх тріумфу викривив його обличчя.

— Ось вам знак від Бога! Ось вам надія на перемогу! Браття! На табір! Бий ляхів!

Пшиємський завмер, побачивши, що скоїлося в таборі. Стоячи на валу редуту, він дивився на палаючий табір, на втікаючих челядинів, на вибухаючи вози з порохом, на палаючі намети, стерти сіна та соломи. Язики пломенів відрізали їх від кавалерії Собеського та Одживольського, наближалися все ближче, вже облизували краї редутів. Поміж німецькими та шотландськими піхотинцями спочатку народився шерех, а потім і панічні крики.

Козаки йшли на них з усіх сторін. Підтягалися від ярів, з’являлися з лісів. Вони котилися наперед немов хвиля, яка власною величиною повинна була залити укріплення, шанці та остроги.

— Стояти!!!!! — віддав наказ Пшиємський. — До гармат!!!

Пушкарі та гнітові під командою Кшиштофа Гродзицького кинулися до гармат, швидко і справно підкотили їх на артилерійські лави, запалили гніти, факели та мазниці. Пшиємський вільно підійшов до найбільшої з гармат. Сорокавосьмифунтова кулеврина, Дракон, відлита в дзвоноливарній майстерні Людвіка Тима, прикрашена знаками Орла та Погоні, вже чекала на нього. Генерал взяв від пушкаря гнітовник, ніжно похлопав бронзовий ствол пушки. Оглянувся на своїх людей.

— Готуй зброю!

Німецькі та шотландські загони вийшли на вали з зарядженими мушкетами та аркебузами. Як один, жовніри встановили стволи на підставках-форкетах. З глухим тріском вони опустили курки на полиці, негайно сунули туди ж гніти.

Козаки вже вийшли на похилість, що вела до польських позицій, а потім пустилися бігом. Від рядів запорізької піхоти, що наближалися до поляків, надійшов крик, рик перемоги, що виходив з тисяч горлянок.

Пшиємський приклав гніт до запалу. Дракон рикнув вогнем, застогнав бронзовим басом та рвонувся до заду від віддачі. Вогниста куля залетіла в ряди запорізької піхоти, розриваючи людей на шматки, вбиваючи, розсіваючи навкруги криваві шматки плоті. Куля зрикошетувала від камінної підкладки, промчала над головами наступаючих та зрізала держак запорізької малинової хоругви з архангелом.

Гармати рикнули вогнем як один муж. Ядра вдарили в збиту масу черні, роблячи в ній вирви, викидаючи наверх мертві тіла, збризкуючи кров’ю землю та свити молодців. Але козаків все це не затримало. Вони побігли до шанців зі стуком тисяч стоп, давлячись криком та диким виттям. А коли вони вже вийшли на останній відрізок рівнини, їм в очі глянули тисячі чорних мушкетних стволів.

— Feuer! — прозвучала команда.

Мушкети та аркебузи загриміли рівним залпом. Блиск вогню пролетів вздовж стиснутої лінії німецької та шотландської піхоти. Свинець проорав запорізькі ряди; полки затрималися на мить на бігу, коли сотні, тисячі тіл в одну мить звалилися на землю.

Але ж козаки відповіли гідно. Вони вистрелили двічі, крізь порохові дими та опари. А потім бігом кинулися до валів. В одну мить сотні драбин впали на них з розмахом, і тисячі молодців почали дертися на корону шанців.

Німці та шотландці схопилися за палаші, шаблі та рапіри. І тут на них спали запоріжці. Всі на валах билися один на один, і билися не на життя, а на смерть, тільки козаки все більше відтискали жовнірів від укріплень. Тільки страшні шотландці не віддавали поля, хоча кров заливала їм очі, хоча вздовж валу дуже скоро утворився стос з мертвих тіл та стогнучих поранених; вони з люттю прорубували собі дорогу своїми мечами-клейморами. Їх руки мліли від вбивчої праці. І вони білися люто, спихаючи козаків з валів, відрубуючи долоні та пальці, що хапалися за край палісаду.

Хвиля запорізької піхоти цілком покрила вали. Молодці залізали по драбинах, влізали нагору, з криками, виттям, кусаючись, рубаючи шаблями, стріляючи з аркебуз та рушниць. І вони перемагали. Поволі їх перевага тільки збільшувалася.

— До редутів! — закричав Пшиємський. — Відступайте до редутів!

Битва була програна. За спинами в них була страшна стіна диму та вогню, а спереду — море козацьких голів, що піднімалося все вище і вище, вдираючись в глибину валів.

Шотландці та німці відступали, прорубуючи собі дорогу палашами. Не менше як половина мушкетерів лягла покотом на побоїщі при валах, решта ж з трудом пробивала собі дорогу відступу.

Чвертькартауни та октави з редутів вистрілили просто в юрбу противників. Шотландці та німці добралися до укріплень, вбігли до середини, замкнули брами. І це вже був кінець. Покриті кров’ю запорізькі полки оточили їх тісним кільцем. Переможне ричання вирвалося з усіх козацьких горлянок.

— Це вже кінець! — крикнув Пшиємський Кшиштофові Гродзицькому. — Біжи, мил’с’дар! Перевдягнися в військового слугу!

— Всі ми тут помремо! — мрячно відповів йому Циклоп. — Всіх нас однаковий кінець чекає. Бувай, пане Пшиємський. Якщо ж мав я відносно тебе якісь гріхи, ти вже прости мені їх!

— Яко в небі, так і на землі!

Шотландці та німці вбили свої палаші в землю. Протягом короткої хвильки жовніри падали один другому в обійми, вибачали кривди, ділилися останніми ковтками води та горілки, що залишалися у флягах, в останній раз стискали собі руки.

А потім загриміли гармати, стрельнули в небо язики полум’я. Козаки рушили на штурм.

Собеський бачив, що все страчене. Весь табір стояв у вогні, полум’я загороджувало польську кавалерію від редутів та шанців, які ще захищала піхота Пшиємського. Крізь дим йому було видно, що там тривав бій, а німці та шотландці билися на валах, відпираючи наступи козаків. Було видно, що редути без допомоги довго не втримаються. Тільки відсічі не було як туди дійти.

Майбутній король Речі Посполитої сидів на Золотогривому, з булавою в руці, посеред гусарських товаришів, серед коней, що ставали дибки від страху, серед гуку пострілів, іржання жеребців та кобил, серед стогонів помираючих людей, криків жовнірів, яких давили кінські копита.

Козацькі полки йшли до наступу. Але на цей раз запоріжці йшли в сторону польського табору під заслоною двох власних. Молодці несли величезні кобилиці та дерев’яні козли, вони крилися за гуляйгородами[127], вели поєднані в ряди та з’єднані мотузами та ланцюгами таборові вози з гноєм та піском. За цими ослонами крилися стрільці, які вели безупинний та безжалісний вогонь. Кулі з рушниць та аркебузів вбивали коней, знаходили щілини в озброєнні, кресали іскри на гусарських наперсниках, пробивали кольчуги панцерної кавалерії. Тричі польські хоругви припадали до рухомих козацьких укріплень. Тричі кидалися вони з шаблями на кобилиці та вози. І кожен раз вони відступали, залишаючи стоси трупів. Щоб зламати шик запоріжців, Собеському була потрібна піхота. А німці Хоувальдта та шотландці Батлера були відрізаними за стіною вогню.

— Не стримаємо! — крикнув Одживольський Собеському. — Рятуйся, милостивий пане!

— Не стану я втікати! — відповів Марек. — Дуже приємно вмирати разом з вами!

— Козаки вже стискають ряди. — Одживольський указав булавою на покриті димом від пострілів луги. — Ще є час на те, щоб збігти!

— А ти, пане-брате?

— Я один раз вже втік з-під Цецори. І тоді дав собі слово, що ніколи більше!

— Милостивий пане. — Покритий кров’ю, забризканий болотом Дантез схилив капелюха перед Собеським. — Там, наліво, є розрив. Візьми гусарів! Пробивайся!

— Дантез? Ти ще живий?

— Пан Бог дозволив. Ваша милість, довіртеся мені, я поведу!

— Не буду я втікати!

— Пане Марку, твій обов’язок є в тому, щоб донести шляхті, про те, що сталося. Ян Казимир зрадив нас, виставив на смерть! Ти мусиш про це оповісти! І самому стати… королем!

Собеський розглянувся довкола, поглянув на поле, усіяне трупами, на покритих кров’ю та пилом товаришів, на лежачих покотом крилатих лицарів. Він підперся під боки і встав, нібито останній повелитель знищеної, покривавленої війнами Речі Посполитої, поряд з бунчуком та королівською коронною хоругвою.

— Добре, — погодився він. — Я повернуся та помщуся за вас!

Дуже проріджена гусарська хоругва зірвалася до льоту. Земля загуділа, коли вершники впали в порохові дими пострілів. Козаки відразу помітили їх і взяли на ціль. Град куль посипався на гусар, але вони вже йшла мов вихор, валячи все на власній дорозі. Так вони добралися до запорізьких возів, за якими крилися рушниці. Дантез був правий! З цієї сторони не було ні кобилиць, ні гуляйгородів, тільки звиклі, не покриті дошками вози.

Запоріжці випалили вершникам майже в обличчя. Де-не-де простогнав чоловік, звалився кінь. Але часу вже не було. Хоругва припала до возів на найвищій швидкості, ошалілі румаки скочили… І перескочили через перешкоду.

Гусари немов буря пройшли крізь табір, розкидаючи чернь та козаків кінськими грудями, давлячи копитами, пробиваючись через вози та ватаги черні. В кінці кінців, вони вискочили на луги біля самої ріки, нібито з морських глибин вискочили на ясний блиск сонця. Хоругви та прапорці залопотіли живіше, вітер зашелестів гусарськими крилами. Вони були вільні…

Вершники повернули на північ, вискочили за зарослі та діброви, помчали просто до сонця, вздовж крутого обриву, що по суті був краєм яру.

Ледве вони проскакали з сотню кроків, коли на край яру вискочила козацька піхота. Поляки помітили море сірих та зеленуватих свит, хутряних копуз, ковпаків та поголених голів. Ліс аркебуз, рушниць та напівмушкетів опав донизу.

— В коні! — закричав Собеський. — Проб’ємося!

Коні мчали на найвищій скорості, летіли нібито птахи на крилах.

Запоріжці плюнули вогнем. Перший, другий, третій ряди по черзі опускалися на коліно, уступаючи місцем наступним. Низьким басом рикнули полкові гармати…

Собеський низько похилився до кінської шиї. Поряд свистіла та вила смерть. Валилися з сідел крилаті лицарі, криком кричали поранені коні… Коли він підніс голову, не помітив навкруги себе нікого. Поряд з ними мчали виключно коні без вершників. Як оком сягнути, Марек бачив лише пусті сідла, закривавлених жеребців, під’їздків та арабів та іспанців…

Собеський був не один. Поряд на аргамакові скакав Дантез.

— Тікай, ваша милість! — крикнув він. — Ординці!

Собеський озирнувся. Від козацького табору за ними вже мчала татарська кіннота.

— Ваша милість! — за крикнув француз. — Я їх затримаю! А ти біжи!

— Стій! — скрикнув Собеський. — Стій, Дантез…

Француз утримав коня. Аргамак заіржав, мотнув головою, але слухняно повернув. Дантез схопив рапіру, а потім поскакав до татарів, що наближалися.

— Vive la Fra… — тільки й зумів він крикнути.

Дантез вскочив поміж ординців — і зник, пропав посеред татарів…

Собеський же мчав, летів куди очі бачать, немов на крилах. Він швидко розстібнув та відкинув ярко-червону делію, скинув ковпак, щоб коневі було хоч трошки легше.

— Лети, Золотогривий… Лети до волі, — прошепотів він коневі на вухо.

А потім куля, вистріляна з фальконета, впала прямо під ноги коневі. Золотогривий скокнув убік. Собеський вилетів з сідла і впав на землю. А Золотогривий летів далі, разом з рештою коней. Ще мить, і схил яру розкрився. Верхівці вскочили на пагорб, пролетіли діброву, і потім перед ними розточився широкий степ, залитий сонячним блиском. Гусарські коні, бойові жеребці, викормлені на засланих квітом лугах Великої та Малої Польщі, мерини та під’їздки з мазовецької провінції, анатолійці та іспанці з магнатських табунів Червоної Русі та Поділля мчали крізь степ зі Золотогривим на чолі. Кінь Собеського витягнув голову вперед та летів галопом через будяки та трави. На бігу в нього послабилася підпруга та нагрудник, зсунулося та впало сідло з чепраком, роз’їхалася підвіска френзелів, мундштук випав з рота, визволяючи коня від панської руки. Золотогривий видостався з поля битви, з різні, з вогню, і тепер він біг, ніби вільний дух Польщі, доки не розтаяв в опарах та туманах, доки не розвіявся у вічному світлі…

Богдан Зиновій Хмельницький, гетьман війська запорізького, примружив набіглі кров’ю очі. Усміх викривив його вузькі губи.

— От, Юрку[128], і перемога при тобі, — промовив він до Богуна. — Славно ти з ляхами справився. І можеш бути певний нагороди.

Богун нічого не відповідав. Без слова він кинув під ноги гетьманові щирозолоту булаву Калиновського. А позаду запоріжці кидали на стос коронні хоругви. Хмельницький кивнув. Сьогодні він був виключно тверезим. Мабуть, Виговський не дозволив йому пити зранку.

— І що я маю зробити з бранцями? — запитав кальницький полковник.

— І от бачиш ти, Юрку, — тихо промовив Хмельницький. — Нащо було ляхів слухати та вступати з ними в договори? Завжди всі вони зрадники. Питаєш, що з бранцями учинити? Так ось як я тобі скажу: мертвий собака не кусається. Виріж усіх. Нам вони не потрібні!

— І що тобі дасть, якщо ляхів вимордуємо?

— Якщо ми їх виріжемо, відійдуть ваші з Виговським амури до Речі Посполитої. Бо вона вже ніколи того не пробачить. Ніколи вже ти, чи будь-який запорізький гетьман не подумає, що Україну знову можна з Короною зв’язати. Бо я і сам іноді маю такі думки, щоб все ж-таки повернутися, вклонитися королеві, як я це під Зборовом учинив. І в такі хвилини не знаю я, чи то кабаком об стіну битися, чи бранцеві голову зрубати наказати, або ж напитися з відчаю. А так, коли з бранцями покінчиш, вже не станеш метатися, мов в апоплексії, поміж Річчю Посполитою, нашою волею чи то чужим повелителем. От і кінець, і не буде більше миру з ляхами. У цьому одному я певен. Так що, всім їм горлянки і переріж!

— Я цього не зроблю.

— Не зробиш? От бачиш, а вони бандуриста твого, Тараса Вересая, на паль всадили! Ось такі вони, ляхи. Ти до них щиро, а вони з каменем за пазухою.

— Як то? — скрикнув Богун. Коліна підігнулися під ним, а через позначене шрамами обличчя пробігла судома. — Так я ж його майже всиновив!

— А ляхи його вбили, — сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. — І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?

Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.

— Аллах Акбар! — зі злістю прохарчав він. — Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?

— Заплачу за кожну голову. — Хмельницький несподівано зробився ввічливим. — За всіх ляхів — сто тисяч дукатів.

— Я того не зроблю, — просопів татарин. — Не станемо безборонних різати.

— Добре, заплачу ногайцям, — буркнув козацький гетьман. — Ще десять тисяч дам.

— Готівкою? Зараз?

— Тільки денця з бочок відіб’ю.

— А я, — сказав Богун, — живцем хочу одного бранця. Заплачу. І добре заплачу.

— За кого?

— За красноставського старосту, Марка Собеського.

— І як його впізнати?

— На руці у нього срібний перстень з Яніною. Це герб, що зображає поле в полі.

— Добре, Юрку, — сказав Хмельницький. — За вікторію нагорода тобі таки належить. Їдь до ногайців та передай їм, що час з ляхами кінчати.

Їх вели через степ цілий день. Татари підганяли бранців нагаями, добивали поранених та тих, що падали від виснаження. Армія Хмельницького йшла на Ямпіль старим шляхом, що ішов від Чигирина до Ясс. Далеко позаду, серед туманів та надрічних підмоклих лугів залишилося закривавлене, покрите трупами батовське поле, на якому тепер царювали вовки та круки. І ще більш дикі, ніж звірі, селяни-різуни з-над Бугу, яки прокрадалися сюди тихцем, щоб грабувати трупи. Там тепер під їхніми личаками лежала зараз могутність Речі Посполитої; в пилу та грязюці поневірялися гусарські крила та хоругви, шляхетські персні та кільця, бунчуки та шаблі… Пшиємський, Собеський, Корицький і Гродзицький йшли в юрбі товаришів, почтових, військових слуг та жовнірів з полків іноземного строю. Поранені, покриті засохлою кров’ю, вони йшли і йшли…

— Аби тільки орда ясир поділила, і тоді вже добре будев, — простогнав Корицький. — Я знаю Ахмета, буджацького татарина, бо то ж мій побратим. Він нас врятує.

— Тихше, — буркнув Циклоп Гродзицький. — Зараз ясир поділять, бо он вже нові татари їдуть!

Козаки та ногайці звільнили, дозволили затриматися натрудженим бранцям. До стражників під’їжджали все нові і нові групи ординців. Собеський придивлявся, як вони розмовляли, кричачи та погрожуючи один другому. А потім новоприбулі рушили в сторону бранців.

Четверо татарів під’їхало ближче — їх командир в шишаку з тюрбаном, в кольчузі та кожусі вткнув чорні, скісні очі в Гродзицькім.

— Аллах! — скрикнув він, з задоволенням б’ючи себе по жирному пузі. — Мірза Гродзицький! Він наш!

За його вказівкою ординці скочили вперед, схопили та витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів. Його швидко підірвали, всадили на коня. Хтось накинув на спину шляхтичу старий, потертий кожух, інший зірвав з його голови ковпак та поміняв його на хутряну татарську шапку. Всього лише мить — і ніхто не міг оговтатися, як ординці галопом від’їхали від бранців.

— І що це, під три чорти, повинно означати? — спитав Пшиємський.

Відповіді він не дочекався. Ногайці почали підганяти колонну до подальшої ходи. Однак, щохвилини до бранців припадали невеличкі групки татарів, хватали по два – три жовніра — вибираючи тих, хто був з багатшим одягом. Всіх їх саджали на коней і… одягали по-татарськи.

— Ваші милості, ваші милості! — скрикнув знайомий голос.

Собеський поглянув убік. Крізь юрбу до них протискався довговолосий чоловік в рваному, закривавленому колеті.

— Дантез! Всякий дух Пана Бога хвалить! Ти живий?!

— Та що ж це за життя, прошу вашої милості.

— Та хоча б одного забив?

— Рапірою навіть не встиг захиститися. Схопили мене, собаки, на аркан, і ото всієї моєї воячки. Але не час про це. Ваші милості, треба звідси тікати.

— Але ж як? На крилах?

— Ваші милості, до татарів козаки приїхали. Кричали, щоб усіх бранців вирізати.

— Не може того бути, — сказав Корицький. — Татари бранців не вбивають. Нас же заради окупу взяли.

— А ти що, руську мову знаєш?

— Вони по-польськи волали, щоб ординці їх зрозуміти могли.

— Поживемо, побачимо…

Козаки й татари пригнали їх на луг побіля невеликої річечки. Собеський помітив, як з-за дерев біля струменю виїжджає величенький загін молодців, на чолі якого їхав величезний чолов’яга з чорними бровами та довгими, посивілими вусами. То був Богдан Зиновій Хмельницький! Козацький гетьман указав булавою на бранців.

— Алла! Алла! — розкричалися багаточисленні голоси.

З-за дерев, з-за високих трав вискочили збройні. Вони не були на конях, не носили коштовних шат чи такої ж зброї. Одягнені в шкіри та обернені міхом наверх кожухах, вони були подібні, скоріше, на зграю диких звірів, ніж на воїнів з орди. Староста відразу ж пізнав їх. То були ногайці — найдикіші та найстрашніші з татарів.

Немов буря вскочили вони поміж бранців і почали сікти, бити, розбивати голови шаблями та булатом, пробивати списами. Жовніри захвилювалися, хотіли втікати, але ж не було куди. Лава кінних татарів стискала їх ззаду та з боків. А потім від чола колони піднявся страшний, все пронизуючий крик сотень горлянок:

— Ісусе і Марія!!!

Татарські шаблі рубали ляхів без жалості, шмагали по обличчях та руках. Бранці падали, скручувалися в клубок, втікали. Часом вони ставили відчайдушний опір, який подавлявся силою списів та кістенів. Ногайці рубали голови, відрубували долоні, що складалися до молитви.

— Ісусе! Ісусе! — понеслися страшні крики над полем різні.

Почувши ті крики, навіть ногайці затремтіли. І тоді почали забивати тих, хто молився. Сікли по горлянках, по шиях, по головах, рубаючи вуста, що шепотіли ім’я Спасителя.

— Мил’с’дар гетьман війська запорізького! — заволав Пшиємський, помітивши, що Хмельницький під’їхав до місця казні і тепер був на відстані з половини пострілу з луку. — Не розливай надаремно крові християнської! Не губи синів Корони без причини! Не навертай на Україну гніву божого на віки віків!

Хмельницький холодно поглянув на нього. Указав булавою. Ординці прискочили до генерала і кинули його на землю ударами костенів. А потім ще почали колоти його списами та вістрями шабель, забивати маслаками[129] на смерть.

Собеський не став чекати. Гарячка травила йому голову; він чув, що ледве тримається на ногах. Він обернувся до Дантеза і витягнув з-за пазухи поплямлений кров’ю сувій паперу.

— Це батовська угода, підписана коронним військом. Візьми її, бо, бачу, щастя в тобі більше, ніж розуму. А якщо переживеш, віддай її козакам. Дай Богунові і скажи… Скажи, що то вже остання козацька зрада була. Діти та онуки помстять за нашу кров… І скажи… Ні, більше нічого вже не кажи…

Собеський вийшов назустріч катам. Затримався на місці, взявся під боки.

— Стояти, сучі сини! — крикнув він. — Я — король Речі Посполитої! Чи знаєте ви, на кого підіймаєте руку!?

Перший з татарів опустив голову.

Собеський з подивом ствердив, що той вдивлявся в… його долоні. Потім ногаєць підняв праву руку на висоту обличчя і лівою охватив її за вказівний палець. Господи Ісусе, що ж це повинно було означати?!

«Він хоче перстень, — промайнуло Собеському крізь думки. — Він хоче мого персня з Яніною. Але ж я надів перстень на палець Тарасові, коли його клали до могили»…

Він підняв руку, показуючи, що жодних клейнодів у нього немає. Жорстокий усміх викривив вуста ординця, і з високо піднесеною шаблею він кинувся на шляхтича.

Собеський не чекав. Він скочив ворогу назустріч, впав, перекрутився, впав під ноги татаринові, підсікаючи того. А коли той упав, скочив йому на спину та вирвав шаблю-ординку з руки.

— А йдіть но сюди, чубарики! Сучі сини! — крикнув він іншим. — А йдіть, посмакуйте королівської крові!

На нього наскочили відразу четверо. Першого поляк прийняв ударом з замаху, розлупав татарську кабак-башку, ухилився перед іншим ударом та пхнув другому татарину вістрям в живіт.

Двоє з тих, що залишилися, відскочили. Кінні татари схопилися за луки. Марек Собеський опустив зброю, поглянув кудись далеко-далеко; його погляд помчав на захід, до кордонів Речі Посполитої.

Стріли свиснули в повітрі, впилися йому в груди. Собеський заточився, похитнувся. Татари стрелили ще раз, і ще раз…

Шляхтич упав на спину, кров потекла з його ран, сплямила жупан, сплила на чорну землю України.

Погляд короля пішов доверху, до безхмарного неба, на якому сонце вже хилилося до заходу, до небосхилу, на якому стояла Богоматір та з височини поглядала на землю.

Тарас взяв Собеського за руку. Допоміг встати, склонився.

— Милостивий пане, — сказав він. — Ми готові до дороги.

— Батько, якийсь козак бажає говорити з тобою!

— Козак? — Богун підняв голову, поглянув на Сірка втомленими очима, які зайшли кров’ю. Він пив з самого ранку, намагаючись вбити в собі жаль та відчай. Жаль, що ляхи зрадили його таким жорстоким та підлим чином; і відчай від того, що все було втрачене з самого початку. Він зробив солідний ковток палянки. З тих пір, як Собеський витяг йому кулю з боку, він знову міг сильно пити. І навіть майже перестав плювати кров’ю. — Чого він хоче?

— Листа приніс.

— Давай його!

Сірко відійшов від полковника. Богун напівлежав, опираючись на кульбаку, розтягнувшись на килимові, вглядаючись в подільський степ, що готувався до вечора.

Козак, якого привели до Богуна, був обдертий мов найбідніший жебрак. Його сукмана звисала лахміттям, в чоботах зяяли діри. Він насунув глибоко на очі хутряну шапку, з-під якої вибивалися довгі, ясні волоси. Обличчя його, нехай брудне та неголене, було ще молодим. Він не носив ні вусів, ні бороди, як брати-запоріжці, тому Богун поглянув на нього здивовано. Незнайомець вів за собою кульгавого бахмата, на спині якого був перевішений дужий, тяжкий пакунок, загорнутий у полотно.

— Ти хто такий?!

Прибулий сягнув за пазуху та видобув звідтіля звернутий в рулон пергамент, скріплений тяжкою військовою печаткою. Після того він подав його кальницькому полковникові. Богун розвернув документ; сам він не був в стані його прочитати, але ж коли поглянув на печатку польської військової канцелярії, коли побачив підписи комісарів військового зв’язку, на хрестики, поставлені козацькими полковниками, завмер, затремтів, стиснув пергамент в руці.

— Що… що це таке?! — спитав він не своїм голосом.

— Це батовська угода, — відповів незнайомий. — Не пам’ятаєте? Ви підписали її в церкві, в Таращі з депутатами коронних військ.

— Не було ніякої угоди… Бо ж…

— Запорізьких депутатів було замордовано. Однак до того, вони дали присягу на угоді, привезеній ляхами.

— Так вона існувала? Як то так?

Вся кров сплила Богунові з обличчя. Те, що ввело його у вбивчий шал, оказалося неправдою. І тоді… Це означало, що…

— Хто ж вбив полковників?! — викрикнув він та схопився на ноги. Схопив незнайомця за свиту на грудях та сильно тряхнув. — Ти хто такий?! В чому тут справа?! Виходить, угода була? А якщо ж так, тоді хто повісив моїх побратимів у церкві? Пшиємський? Калиновський? Хмельницький?

— Козацькі депутати підписали в Таращі батовську угоду. Однак потім, коли посланник ляхів поїхав, всі вони були забиті кимось, хто не мав нічого спільного з коронним лицарством. І так виходить, мил’с’даре полковнику, що Собеський та Пшиємський не зрадили. Такого підлого підступу вони не допустилися. Вбивство було справою когось, хто бажав, щоб між вашими націями ніколи не було згоди.

— Хто ж то вчинив?

Незнайомець відступив до коня, потім перерізав ремені, які підтримували пакунок та скинув його на землю. Клунок глухо застогнав. А тоді незнайомець розпутав ремені, розкрив верхню частину мішка, відкриваючи молоду, чорноволосу, зв’язану жінку з кляпом у роті.

А потім низько вклонився.

— Це я учинив, ваша милість козацький полковник. Я, Бертран де Дантез, сам особисто вислав оцю жінку та своїх рейтарів, аби не допустити до підписання угоди. Вони спізнилися і не здолали запобігти підписанню пергаментів, однак вбили всіх козаків та кинули підозру на ляхів… Це ми винні в цьому злочині. І тепер віддаємося до рук мил’с’даря.

Богун з відчаєм схопився за голову. А потім схопив в руки шаблю.

— То не може бути правдою… Ну що ти такого кажеш?! Для чого ти це все зробив?! Для чого нас порізнив та видав на різню коронну армію? Нащо повісив запоріжців у церкві за те, що вони підписали угоду з Річчю Посполитою?

— Я учинив все це, бо був… дурнем, милостивий пане полковнику. Пізніше я зрозумів власну помилку, хотів її виправити. Але запізно.

— За те, що учинив, згинеш в муках! Ах ти, сучий син, та я тебе цвяхами наб’ю, накажу на паль посадовити, кіньми роздеру! — прохарчав Богун. — І пізнаєш ти, що є смерть та страждання. За кожного убитого молодця пекельні муки терпіти станеш! І на це я даю тобі своє козацьке слово! Слово Богуна!

— Милості домагаюся…

— Так як ти можеш… І за що? Навіщо?

— Європа — то є шахівниця, на якій великі світу цього: королі, їх роди та династії розігрують безкінечну партію шахів. І так як в шахах, пішаки падають, а королі, навіть притиснуті до муру — ніколи своєї влади не втрачають. Для великих світу цього пішаками завжди є ви: козаки, поляки, литвини. Ось партія шахів добігає кінця, ось-ось роди та династії готові іти на порозуміння, щоб стерти з мапи світу Річ Посполиту, яка для них є лише калікою, байстрюком любельської унії, що був зачатий всупереч здоровому глуздові. Бо ж, як говорив майстер Декарт: cogito ergo sum — я мислю, отже існую, а чого не можна витлумачити розумом — того і нема. Нема Речі Посполитої, оскільки не може існувати панство, яким правлять потомки… лицарів. Не може діяти держава, що повстало не в результаті кривавих завоювань, а тільки унії та об’єднання Польщі та Литви. А раз існування Речі Посполитої та її шляхетного народу суперечить порядкам світу, тоді треба сумісно прикласти руку до її розборів. Тим часом, батовська угода, яку ви підписали, і унія трьох народів була б страшною загрозою для властителів Європи. Бо повстала б дивна та непередбачувана сила, якісь поєднані стани трьох народів, що опираються на… польській волі чи то сваволі. І ось цього ніхто з властителів Європи допустити не міг. І тому мене було вибрано для виконання цієї невдячної ролі.

— Кому ж ти служиш? Дияволу, електорові, московитам, шведам?

— До сих пір служив я польському королеві Янові Казимиру, який бажав видати вам на різню коронне лицарство.

— Нащо? О Боже, нічого не розумію!

— Щоб зробити з Польщі absolutum dominium, державу, в якій єдиним сонцем, що зігріває підданих, є король. А саме в цьому йому перешкоджала шляхта і складена з неї коронна армія. Це король зрадив Пшиємського, Собеського, свій народ, свій край, а не ляхи зрадили тебе, мил’с’дар полковнику. Це я зробив так, що Хмельницький вирізав польське та руське лицарство.

— Чому ти згодився служити королеві?

— Бо він витяг мене з-під шибениці. І дав надію, яку я давно вже втратив.

— А по що ти прийшов до мене? Я тобі гріхів не відпущу!

— Я прийшов віддати тобі своє життя. Вбий мене, мил’с’дар полковнику, оскільки я осудив на смерть благородних людей, громадян Речі Посполитої, які були останніми людьми честі на цьому паршивому світі. З того часу, як я зрозумів, кому служу, не можу винести свого тягаря. І чекаю на смерть. І прошу тільки одного, — прошепотів Дантез, — швидкого кінця.

Богун завив. Він схопив шаблю, замахнувся, а Дантез, якби передчуваючи, що станеться, упав на коліна та звісив голову.

Але ж удар не пав. Богун розкашлявся, захарчав, почав плювати кров’ю. Шабля випала у нього з руки. Він захитався, може б і впав, але тут же до нього прискочили козаки, підтримали, почали лити крізь стиснені зуби горілку.

Пройшов якийсь час, доки Богун опритомнів, глянув на Дантеза, що стояв на колішках в багнюці, а потім прикрив очі.

— Досить вже смерті, — буркнув він. — Немає в мене сил. Сідай на коня, німчин, та уїжджай, куди тебе він понесе. Повертайся до Франції та забери з собою пам’ять про те, що вчинив. І проголошуй, якими варварами є ляхи і козаки, дурню… Йди вже! Не бажаю я тебе бачити.

Дантез кивнув. Він вільно піднявся на ноги, схопив коня за вуздечку. А потім пішов в степи, прямо на заходяче сонце.

Богун з трудом піднявся з послання, указав на жінку, що лежала на землі.

— Заберіть її до таборів! Та бережіть, мов зіницю ока!

Полковник відійшов від табору. Йому хотілося бути одному. Усівся в степу, потім витягнув акт унії. Читати він не вмів, але вдивився в рівні рядки документу. В грудях він чув біль, в скронях він чув, як сильно б’ється пульс. Він тримав в руках батовську угоду. Угоду, що впроводжала б мир Божий на Україні.

І все надаремно.

Він зблід, і здалося, що ще сильніше посивів кальницький полковник. Риси обличчя загострилися, руки дрижали, губи стягнулися, відкриваючи ікла. Мовчки дивився він на степ України, а губи його ворушились, немов би він шепотів якусь давно вже забуту пісню. Вітер вирвав в нього з пальців аркуші документів і поніс їх до Дикого Поля.

— Все втрачено, — прошепотів Богун. — Все пішло псу під хвоста. І за що? За що?! Чи же не простив я ворогам моїм? Чи повинні ми вмерти, чи повинна згинути Україна і Річ Посполита? Чи повинні ми один другого вимордувати? И заради чого? На радість Москві, шведам та німцям? Отче наш, за що ж ти нас так випробуєш? Чи не достатньо тобі нашої козацької крові? Що нм треба ще зробити, щоб ти поглянув на нас прихильним оком? Як повинні ми благати тебе про милість?

— А я не стану, — промовив він, піднімаючись. — Семени! — крикнув він своїм людям.

Всі скочили на ноги.

— Повертаємося, — тихо сказав Богун. — На Україну!