Богун

Від автора

Рани, які він отримав на берегах Пляшівки… — 30 червня 1651 року, в останній день битви під Берестечком Богдан Хмельницький і татарський хан втекли, залишаючи власній долі козацький табір з запорізькою піхотою та юрбою черні Ще донедавна знаходилися історики, які твердять, нібито битва була вже майже виграна козаками, однак хан зрадив і викрав Хмельницького в найбільш важливий момент битви. На жаль, польські джерела та докладний аналіз подій на берестецькому полі заставляють цьому заперечувати. В момент втечі хана татарські війська були знекровлені кількома атаками на коронну армію, а козаки на правому фланзі були розбиті та відкинуті до табору. Станіслав Ошвенцім прямо пише, що Хмельницький сам збіг до намету хана, оскільки опасався того, що молодці, за старим козацьким звичаєм, оскаржать його у зраді та видадуть Янові Казимиру взамін за врятування власних срак від польських шабель. Практика видачі власних вождів ворогові в момент поразки була прекрасно відома козакам, а Хмельницький навіть дуже добре розумів то, яка б його чекала доля, якби він вирішив залишитися у таборі.

Після втечі гетьмана і татарів, запорізька піхота та чернь сховалися у фортифікованому таборі в болотах річки Пляшівки, польська армія оточила їх. Козаки вибрали власним наказним гетьманом Філона Дзедзялу, а коли той виявився аж надмірним кунктатором (він погоджувався на видачу старшини королеві, щоб врятувати іншу частину війська), його скинули з гетьманства і вибрали вождем Івана Богуна, який постановив закінчити насипання греблі через ріку, щоб через неї вивести військо. На жаль, коли 10 липня він виїхав з табору, щоб атакувати війська Станіслава Лянцкоронського, які стояли на другій стороні, в таборі вибухла паніка, бо козакам вважалося, нібито їх предводитель теж накивав п’ятами. Багатотисячна юрба черні потягла Богуна з собою. Можливо, що тоді полковник одніс поважні рани.

…захищаючись в таборі під Старицею… — в серпні 1638 року твс капітулювали козацькі повстанці під командуванням Дмитра Гуні. Сам Гуня перед тим втік з табору, подібно тому, як Хмельницький з-під Берестечка, і тільки завдяки тому залишив голову цілою, хоча і не надовго. Річ у тому, що козацький отаман відправився на Дон, де в 1642 році згинув під час спорів та сварок між старшиною та простими козаками.

Втечі козацьких предводителів були настільки буденними, що до часів Хмельницького важко знайти козацького вождя, який би у момент розгрому до кінця залишився б на своєму становищі. Ще до того, як Гуня збіг з-під Стариці, кілька разів від козаків втікав попередній предводитель бунту — Яцек Остряниця (Остржанін), але йому не повезло, оскільки кожен раз він натикався на стражників, які завертали його до табору. Ще раніше, в грудні 1637 року, після програної битви під Кумейками, накивав п’ятами Павел Михнович Бут, прозваний Павлюком. Заради правди треба сказати, що Семен Наливайко ніколи з табору під Лубнами не втікав; не було куби, оскільки гетьман Жулкевський настільки щільно оточив табір сторожею, що навіть і миша не могла прошмигнути. Не втікали також, треба віддати справедливість: Тарас Федорович з-під Переяслава в 1630 році, Марек Жмайло з-під Куруковського Озера в 1625 році і Григорій Лобода під час облоги Солониці — останній тільки тому, що відразу ж після того, як його зняли з отаманства, молодці порубали його шаблями.

У святого Михайла, під Золотим Дахом… — Церкву святого Михайла в Києві в XVII сторіччі називали Золотим Дахом, оскільки весь він (дах) був покритий золоченими плитками.

Печера… — Печерська Лавра в XVII сторіччі, як подає Вільгельм Боплан[131], «на півмилі вище Києва», оскільки до середини ХІХ сторіччя була окремим містом. Саме під цим монастирем знаходяться славетні печери, а в них — муміфіковані залишки монахів.

Трехтимирів — містечко на південь від Києва, яке Стефан Баторій в 1582 році надав козакам, рекомендуючи вибудувати там шпиталь для поранених, хворих та покалічених запоріжців.

Буде вже сорок та ще декілька років — Докладно невідомо, коли Іван Богун народився. Скоріше за все, близько 1610 року, і, виходить, в момент вибуху повстання Хмельницького йому було близько 38 років. Це, принаймні, на 10 років більше, ніж вважає Сенкевич, який в «Вогнем та мечем» зробив з Богуна суперника Яна Сшетуського за руку Гелени.

Гєрмак — довгий верхній каптан з хутряним коміром, який в Речі Посполитій носили до початку XVII сторіччя, що означало, що в середині XVII сторіччя його ще могли носити козаки, не дуже вразливі на прояви шляхетської моди.

Бандура — український музичний інструмент, похідний, скоріш за все, від кобзи чи лютні. Класична 20- чи 24-струнна бандура вироблена з одного шматка дерева, верхня ж плита виконана з сосни чи смереки. Скоріше за все, бандура з’явилася вже в VI сторіччі нашої ери в Греції, а перша згадка про бандуристів в Україні походить з 80-х років XVI сторіччя. Всупереч тому, що можна було б вважати, спочатку бандура з’явилася на шляхетських дворах, а тільки потім зробилася популярною серед селян та козаків, випираючи значно старшу кобзу.

Тарас Вересай — представлена на аркушах цієї повісті постать молодого бандуриста Богуна є фікційною. Однак, описуючи його, мені хотілося віддати шану багатьом загонам українських піснярів, лірників та кобзарів ХІХ-ХХ сторіч, що мандрували по Україні, співаючи та складаючи пісні та думи. Багато з них жили в біді; в ХІХ сторіччі їх переслідувала влада та російська поліція, а в 30-х роках ХХ сторіччя сталінська Росія вимордувала в Україні дуже багато народних піснярів. Постать Тараса та його батька пов’язується з долею Остапа Вересая, що жив в ХІХ сторіччі, і який на старість повинен був тулятися по шляхах, бо зять-пияк викинув його з дому. На життя він заробляв тим, що грав людям на ярмарках та місцевих церковних святах. Вересай вірив, нібито пісні та думи послані людям Богом заради науки та перестороги.

За часів комунізму, в Україні навіть за посідання класичної бандури можна було потрапити до в’язниці. Кілька років тому, у Львові я зустрів українця, якого вивезли до Сибіру після вступу Червоної Армії до Західної України за те, що… вдома він мав козацький стрій, оскільки виступав в українському народному ансамблеві, що росіянам здалося дуже підозрюваним.

І тоді козак, бідний неборак… — фрагменти української думи «Фесько Ганджа Андибер».

І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, не є мене достойним… — фрагмент Євангелія від св… Матфія (10:34).

— Послухайте, християни… хто вуха має! — Пророцтва, які проголошує Олесь, в XVII сторіччі не існували. Досить вільно їх можна пов’язати з прогнозами, що ходили по Україні під кінець XVIII та в початку ХІХ сторіч, ії приписують міфічному Вернигорі.

— Вмер цей добрий вождь наш, за яким не тільки ми, спільники його і підручні… — промова Пилипа, це фрагменти автентичної мови, проголошеної Самійлом Зоркою над труною Богдана Хмельницького під час похорону гетьмана 3 вересня 1657 року в Суботові. Ця мова, признаймо, тепер здається дещо серміжною, навіть якщо співставити її зі звиклими придворними польськими панегіриками чи з епітафією Станіслава Стадницького, але ж не будемо вимагати дужо від запорізьких козаків, що закінчували колегії на Диких Полях.

— Злодії подольські! Сучі сини! Сайдаки татарські… — В лайці Богуна я використав автентичні образи, включені в листі, який в другій половині XVII сторіччя козаки Івана Сірка послали турецькому султанові (sic!) перед початком виправи, ціллю якої був грабіж татарських та турецьких міст в Криму, а заразом — наруга над багатьом турчанками та татарками. Лист цей звучав наступним чином[132]:

«Запорожські козаки Турецькому султанові. Ти шайтан Турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого Луципера секретарь. Який ти в чорта лицарь? Не будеш ти годен синів христіянських під собою мати. Твого війська ми не боїмось, землею і водою битимемось із тобою. Вавилонський ти кухарь, Македонський колесник, Єрусалимський броварник, Олександрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинарь, армянська свиня, Татарський сагайдак, Каменецький кат, Подолянський злодіяка, самого гаспида онук і усього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень. Числа не знаємо, бо каляндаря не маємо; місяць у небі, рік у книзі, а день такий у нас, як і у вас, — поцілуй за се ось куди нас… Кошовий отаман Іван Сірко з отоманнею і зо всім старшим і меншим Дніпро — низовим війська Запорожського товариством».

(цит. за https://uk.wikisource.org/wiki/Лист_запорожців_турецькому_султану_Мухамеду_IV)

Солониця — урочище під Лубнами в Україні (тими ж самими, в яких пізніше жив князь Ярема), в якому в 1596 році польний гетьман Станіслав Жулкевський обложив збунтованих козаків Наливайка. Коли запоріжці капітулювали, 6 червня трапилася трагічна різня. Козаки, які піддалися та склали зброю, були атаковані та помордовані хоругвами польської кінноти, які були

Гей, бурлаче, бурлаче… — українська дума, що походила, скоріш за все з XVII сторіччя.

…як по команді всі вони крикнули, рикнули страшним голосом, викривилися в страшних гримасах, почали гавкати, ричати і вити, скалячи зуби, лупаючи очима, висовуючи язики… — описувана сцена є автентичною, тільки що розігрувалася не в замку в Пшемислю (Перемишлю), але кілька років пізніше, в Вішничу Новим. В 1656 році там перебували у в’язниці бранці, які не були викуплені Карлом Густавом. Серед них тоді знаходився Ієроним Голстен, шельма та вільний рейтар, який залишив після себе Воєнні пригоди… — щоденник, описуючий його службу в шведській армії під час Потопу та в польській армії. Коли рейтари, які сиділи в ямі бавилися тим, що пили горілку, нюхали абаку та палили люльки, гайдуки, що пильнували їх, приводили за гроші місцевих селян, щоб ті могли власними очима побачити «німчинів та шведів». Коли селяни підходили ближче, Голстен та його дружки викривляли обличчя в страшних гримасах, щоб від пугнути селян. В кінці кінців Голстен видостався з ями досить простим способом — завербувався до польського війська, трафив до України, бився з московитами і… був взятий росіянами до полону. Знову йому прийшлося знайомитися з паскудною ямою, а ще з голодом, який від віків був невід’ємним товаришем москалів.

Гданська карета… — В XVII сторіччі великою популярністю користувалися карети, які вироблялися чи привозилися з Гданська. Як правило, вони мали кутасті, закриті ящики, вікна в яких захилялися фіранками. Ці транспортні засоби мали поворотні шворні, дверцята, і вони були багато оздобленими.

В XVIII сторіччі карети частенько використовувалися для занять любов’ю. «Якщо хто хотів тоді вкрасти чужу жінку чи дочку на годинку, в секреті виходив з нею з редут (танцювальної вечірки), чого в великій компанії нелегко було помітити. Вони сідали до карети, або ж наказували завезти себе до якогось дому (…) або ж наказували візникові возити себе по віддаленим вулицям, а після того, як би ніщо, поверталися на редути» — писав ксьондз Єнджей Кітович в Описі звичаїв за панування Августа ІІІ. Треба зауважити, що карета, більш висока та обита матерією, була значно вигіднішою для занять любов’ю, ніж сучасні автомобілі. Знову ж, шість коней-візників повинні були робити на дамах несамовите враження.

Коні-візники — В XVI і XVII сторіччях найбільш модними були сиві коні, які коштували цілий маєток, оскільки вони були більш складними в утриманні. В XVII сторіччі модними були запряги шести кінні, і навіть звиклий поміщик, маючи усього два села чи три фільварки, не сідав до карети з меншою кількістю коней.

Пуффер — тяжкий кавалерійський пістоль з коловим замком.

Гарлач (мушкетон) — тяжка пальна зброя XVII сторіччя, дуже характерна, завдяки стволу, що розширювався мов лійка. З гарлача стріляли сіканцями, чи то посіченими кулями, цвяхами і навіть битим склом. Чи то, це була зброя близького радіусу дії, але ж з дуже великим розкидом та силою враження — відповідник сьогоднішньої помпової рушниці.

Облога полковника Копистинського… — в 1648 році Пшемисль (Перемишль) був обложений козацьким полковником Копистинським, якого переміг — і тим самим висвободив місто від облоги — Кароль Корняк з Сошниці.

…бавилися грою у Wirsthaus — чи то в «Трактир». Ця забава була дуже популярною при королівському дворі та магнатських дворах. Учасники за допомогою випадкового вибору вибирали для себе ролі і, в залежності від неї, перевдягалися в господарів трактиру, купців, маврів, солдат, слуг, пастухів. Господар був обов’язаний організувати та сплатити учту, купець повинен був забезпечити доставку товарів до лавки, в якій учасники забави могли набути різні товари, заплативши за це фіктивними грошами. Така забава бувала коштовною, бо, в силу ставропольського «хоч віддай в застав, але ж постав», купець був повинен з власних фондів накупити дорогих матерій та товарів, а господар — приготувати велику учту. Так що немає нічого дивного, що, наприклад, Єремія Вишневецький, терпіти не міг такого типу забав, в яких, однак, бажаючи бути ближче до політики та королівського двору, мусив приймати участь.

Не будь здорова Людовіко, французька Маріє… — приспівка, яку горлали по корчмах та господах в часах панування Яна Казимира, і в якій річ іде про королеву, чи то Людовіку Марію Гонзагу де Невер, яка намагалася душити в Польщі шляхетську демократію.

Марчін Калиновський — призначення в 1646 році Калиновського польним гетьманом було найбільшим з цвяхів, які вбив до труни Речі Посполитої канцлер Єжі Оссолинський. Калиновський, незважаючи на те, що від 1620 року служив як військовий, не мав до себе поваги в хоругвах, ні серйозного бойового досвіду, і більше, ніж гетьмана, його знали як переповненого гординею та жорстокого магната. В той час, коли він доводив коронною армією, Калиновський не вважав на будь-яку чужу думку, він міг ображати та принижувати солдат, рушити найкращі воєнні плани, нищити будь-які прояви самодіяльності у підвладних. Вже в 1651 році, під час кампанії в Подолії, між Калиновським та супроводжуючим його брацлавським воєводою Станіславом Лянцкоронським виникли суперечки та скандали. Спочатку командири затіяли сварку про булаву, яка залишилася від забитого командира козаків — Данила Нечая; потім же, коли в Шарогроді Лянцкоронський скритикував Калиновського, гетьман, на очах всього війська, показав йому огрядну «дулю», яка в ті часи вважалася дуже образливим жестом. Під кінець 1651 року дійшло і до ще гірших сцен, коли Калиновський принижав офіцерів з полку Миколая Потоцького. До всього цього треба додати факт, що польний гетьман був короткозорим і, як подають історичні джерела, «на стаю добре не бачив»[133], він не міг приготувати розумних планів кампанії і, не мигнувши оком, посилав жовнірів на смерть. Для історичного розвитку Речі Посполитої страшною річчю виявилося, що в 1648 році, в час найвищого випробування та загрози для держави, на чолі коронної армії стали магнати, які не мали великого військового досвіду, або ж гетьмани з «надання», які отримали булави завдяки політиці, а не виграним битвам. Це був прецедент, оскільки попередні коронні вожді — Ян Замойський, Станіслав Жулкевський та Станіслав Конєцпольський доходили до своїх постів через довгострокову військову службу, і коли вже одержували булаву, були знаними полководцями, яких дужо цінували. Тим часом, щоб командувати польською армією XVII сторіччя, вже не хватало виключно пихи та магнатського духу. Поза вміннями радити собі в полі, гетьман повинен був бути левом та Ісусом Христом в одній особі. Коронне військо, подібно як і будь-яка тогочасна європейська армія, складалося з шляхетських авантюристів, забіяк та нероб. Тому утримати їх в порядку міг тільки гетьман, який, з однієї сторони, вимагав абсолютної слухняності від солдатів і був готовий примушувати до неї за допомогою шибениці чи катівського меча, а з другої, кохав власних жовнірів, не дозволяв їх кривдити, а страти і рани був готовий винагороджувати з власної кишені. Калиновський же не міг ні одного, ні другого.

…коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами… — до сього часу до кінця не відомо, чи коні, яких розводили в Речі Посполитій в XVI–XVII сторіччях були окремою расою верхових тварин, чи теж великою групою метисів, що поєднували риси коней зі сходу (турецьких та татарських) з тими, що привозили з заходу. Польський скакун був дещо вільнішим від арабського, але взамін, був дещо більш масивним, більш стійкий до праці та невигод. На жаль, сьогодні від нього не залишилося і сліду. Розведення польських коней під кінець XVIII зовсім захиріло, а скакуни, на яких можна поїздити зараз в табунах, не мають нічого спільного з конями, на яких гусари йшли атаку. Серед існуючих на цей час верхових тварин найбільш подібний до давніх польських скакунів є малопольський кінь, якого ще розводять в декількох місцях на території нашої країни.

…йопула Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан — всупереч тому, що можна було б судити, національний польський наряд — шляхетські жупан та делія — зовсім не виводяться з турецьких чи татарських костюмів, але ж від йопули, зо була одягом європейського лицарства в другій половині XV сторіччя. Хто не вірить, нехай обдивиться французькі картини цього ж сторіччя, на яких йопули та каптани лицарів більш-менш подібні на пізніші польські жупани. Така мода тоді панувала в цілій Європі серед шляхетно уроджених. Однак, під кінець XV сторіччя, разом з відходом до небуття лицарства, почала змінюватися мода на заході, тоді коли в Польщі, в зв’язку з фактом, що шляхта залишилася на вершині могутності, ця мода вижила, щоб у наступному сторіччі піддатися виразним орієнтальним впливам. Так само і ставропольське підголення голови було середньовічним лицарським звичаєм і зустрічалося навіть у давніх норманів. Будь-який француз, німець чи англієць, який сьогодні дивується зачіскам панів-братів, зображених на старовинних портретах і доводить, що це все якісь варвари, він є дурнем і невігласом, оскільки саме так підголювали собі голови його власні предки вже в Х-ХІ сторіччях. Підголення голови залишилося в звичаї у польської шляхти, оскільки вона продовжувала культивувати лицарські звичаї ще в XVI–XVII–XVIII сторіччях.

Пан Барановський… — Ян Барановський, стольник брацлавський, був одним з останніх слуг Єремії Вишневецького, який на початку повстання Хмельницького мобілізував десь біля 5–6 тисяч осіб. На жаль, оскільки володіння Яреми були зайняті та знищені козаками, з часом його сили робилися меншими, а значна частина хоругв перейшла на державне утримання. В 1651 році під Берестечком в нього було лише кілька хоругв, а через два місяці Вишневецький згадує в своєму заповітові заледве три роти: гусарську Слугоцького, і хоругви Яна Барановського та Яна Вольського. В тих загонах служила шляхта з України — перш за все, з Задніпров’я. То були люди, що залишили там свої фільварки, маєтки та оренди, і тому в них були власні порахунки з козаками, і тому вони ніколи не давали їм пардону.

Пан Зигмунт Пшиємський — один з найвидатніших офіцерів військ чужоземного трою в середині XVII сторіччя. Зигмунт Пшиємський гербу Равич був сином галіцького підкоморія і від юних літ служив як військовий в шведській армії під командуванням князя Бернарда Веймарського, приймав участь в облозі Орлеану. В 1646 році перейшов на французьку службу, вербував в Польщі піхоту для Людовика XIV, а ще для Владислава XIV Вази. Після вибуху повстання Хмельницького дав познати себе як досвідчений та вмілий офіцер. Приймав участь в боях під Збаражем в 1649 році, де командував обороною одного з відрізків валів (поміж Фірлеєм та Розражевським). 4 лютого 1650 року він зробився старшим над коронною армією, чи то, як казали, генералом коронної артилерії. Заслугою Пшиємського було введення до полків піхоти іноземного строю легких польових гармат (полкових) з ваго — розміром три – чотири фунти. Пшиємський ввів також поєднані з ядром порохові заряди, завдяки яким, під час заряджання мушкетів піхотою, полкові гармати, про які йде річ, могли зробити три постріли.

В 1651 році під Берестечком він командував польською артилерією, його справою також був шик польських військ на третій день битви, завдяки якому коронна армія відбила всі атаки козаків і татарів. В критичний момент битви, саме гармати Пшиємського обстріляли почет хана, який спішно покинув поле бою. В тому ж самому році він вистроїв о бою польські війська під Білою Церквою, а після завершення кампанії залишався при боці польного гетьмана.

Якби Пшиємський став польним гетьманом замість Калиновського, скоріш за все, не дійшло б до різні під Батогом, але, можливо, він був би в стані усмирити козацьке повстання і без труду розбити поєднані сили запоріжців і татар. Але ж Пшиємський посварився з Калиновським, оскільки критикував (і не без рації) всі рішення гетьмана. Перш за все, він був проти маршу на Батіг; а ще він вважав, що гетьман вибрав дуже велике місце під табір. Вже в ході битви він пропонував Калиновському, щоб той разом з кіннотою пробиватися до Каменця або ж на північ, сам же він повинен був залишитися в зменшеному таборі разом з піхотою іноземного строю і дати відсіч козакам. Але ж цей план був відкинутий гетьманом, який заздрив славі та поважання у жовнірів Пшиємського.

Донна Розанда… — коли не відому, в чому річ, як правило, річ йде про жінку. Так було і у випадку кампанії 1652 року, оскільки головною ціллю Хмельницького стало не здобуття руки дочки молдавського господаря для сина Тимофія. Хмельницький тим чином намагався зробити Молдавію залежною від себе, щоб зміцнити власні сили перед новою війною з Річчю Посполитою.

При вісті про планований шлюб молодого Хмельницького з Донною Розандою в Речі Посполитій закипіло, оскільки серед конкурентів на її руку було кілька польських магнатів — серед них був Петро Потоцький і, може, навіть Марчин Калиновський. А щоб додати тим випадкам пікантності, належить пам’ятати, що, якби козацький ватажок Тимошко Хмельницький став чоловіком Розанди, він став би шваґром… Януша Радзивілла, потужного польського магната (і пізнішого зрадика часів Потопу), який, в свою чергу був жонатим ну старшій дочці Лупула. Так що немає нічого дивного, що польські та литовські магнати були абсолютно проти такого мар’яжу.

Проти цьому шлюбові був, ясне діло, і сам господар Лупул, що висилав тривожні листи Янові Казимирові та Марчінові Калиновському — останньому, зрешта, він і обіцяв руку Розанди. Серед всього іншого, саме з цієї причини польний гетьман і вирішив іти під Батог і перешкодити Хмельницькому, який і влаштував там йому криваве сватання.

Панки обіцяли прислати могутні хоругви, по всіх магнатських замках готувалися вийти в поле. Це повинно було стати якоюсь романтичною виправою, на яку практично майже вся лицарська молодь присвоїла гасло: боронити красивої принцеси і не допустити, аби, поминувши Потоцьких, Вишневецьких, Калиновських, вона дісталася ло рук дикого, неотесаного козака, — писав про батовський похід Людвік Кубала в ХІХ сторіччі. Подібне формулювання, зрозуміло, є абсолютною дурницею, оскільки жовніри та ротмістри з коронного війська не були шляхетними Парсифалями чи то інші паладини з лицарського роману, та і гетьманові Калиновському далеко було до короля Артура. Причиною страшного розгрому під Батогом була не романтика, явно далека розуму шляхтичів XVII сторіччя, але ж так добре знані нам з теперішньої Польщі таки риси як дурість, жадність, магнатські пиха та самоволя, а перше за все — неспроможність скарбово-війскового апарату давньої Речі Посполитої, який не зміг в термін забезпечити платню коронній армії.

Після виграшу битви під Батогом Хмельницький завітав до Лупула, 30 серпня 1652 року влаштував Тимошеві гучне весілля, на якому козаки впилися горілкою майже на смерть. Господар Лупул видавався зовсім не потішеним, але не варто надто відверто шкодувати над його долею, бо то була зовсім нікчемна людина, позбавлений будь-яких моральних сумнівів, а перш за все він був позбавлений совісті. На його оборону все ж треба додати, що в XVII сторіччі всі, в принципі, молдавські та валашські господарі були бандитами, шельмами та жорстокими тиранами, які не перебирали в засобах. От правдива людина ренесансу, чесний, вчений та бажаючий добра, як, наприклад, Його Королівська Величність Зигмунт ІІ Август, недовго б всидів на молдавському престолі. Лупул міняв партії, виступав то на стороні Речі Посполитої, то по стороні козаків, і в таємниці від усіх бив на власному монетному дворі в Сучаві фальшиві монети більшості європейських країн. До сьогодні нумізматики часом оповідають, що більшість талерів XVII сторіччя, що дожили наших днів, це фальсифікати з монетного двору Лупула.

Подружні позиції Тимофія Хмельницького з Розандою не укладалися як треба. Перш за все (скоріш за все, в пошлюбну ніч, оскільки, що було до того у нас немає ніяких відомостей) син Хмельницького відкрив, що його жінка не є незайманою. І правда, Розанда втратила дівочість з великим турецьким візиром, оскільки в якості заручниці перебувала в Стамбулі і хотіла вибратися на волю. Тимофій прийняв це до серця, по-п’яному бив свою половину навіть тоді, коли та була вагітною. Через рік, коли Тимофія вбили під час облоги Сучави валашськими, семиградськими та польськими військами, Розанда вийшла заміж за командуючого козаками Миколая Федоровича. Після капітуляції вона відправилася до Чигирина, звідки повернулася лише після смерті Хмельницького в 1657 році. Через три роки її замордували розбійники, які розраховували на те, що знайдуть при ній легендарні скарби Лупула. Скарб той і фактично існував і, нібито, знаходився в Сучаві. На жаль, після її здобуття поляки, угорці та валахи так вж багато золота не знайшли. А все тому, що Лупул, з властивою собі за побіжністю, тримав коштовності в гданських та венеційських банках.

Чорна Рада… — рада, яка скликалася козаками без дозволу та присутності старшини. Як правило, передбачала радикальні персональні зміни серед запорізьких отаманів, бо тоді скидали полковників та гетьманів. І дуже рідко траплялося, щоб скинутого таким чином отамана чекала інша доля, ніж подорож на дно Дніпра з каменем на шиї, катівська сокира чи шибениця, ну і може, перетворення в рублене м’ясо під шаблями молодців. Ну, хіба що обвинувачений довірявся швидкості власних ніг, і вчасно міг втекти з козацького табору.

…багато молодців з корсунського полку пішло на страву для круків… — за стародавнім звичаєм козацького народу діялося так, що після кожного наступного зіткнення з ляхами та укладення угоди, яка нічого не розв’язувала, Хмельницький мусив розбиратися з своїми братами козаками — чи то, коротко говорячи — розправлятися з численними бунтами черні, отаманів та молодців, які бажали позбавити його влади. Вже в 1650 році, після Зборовської угоди, Хмельницькому довелося боротися з бунтами Нечая, Худолія та Шумейки, а в 1648 році отруїти дуже популярного предводителя простого люду, Максима Кривоноса. В 1652 році проти Хмеля збунтувався, між іншими, корсунський полковник Лукіан Мозира та миргородський Матвій Гладкий, які були розстріляні в квітні чи в травні.

Камінний Затон — в 1648 році під Камінним Затоном дійшло до зради реєстрових козаків, які перейшли на бік повстанців Хмельницького. Запоріжці скликали там Чорну Раду, на якій осудили на смерть та замордували вірних Речі Посполитій козацьких полковників, в тому і чигиринського полковника Івана Барабаша, — найвірнішого з вірних Польській Короні козака.

Не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени… — в 1651 році Хмельницький дочекався рогів, які наставила йому… Гелена, та сама невідома з прізвища степова красуня, з якою Боглан Зенобій посварився кілька років раніше з чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським. На жаль, вона повністю виявилася достойною тій славній Гелені, що була винна у вибуху троянської війни, оскільки вступила в амурні зв’язки з певним козаком. Невідомо, чи припоминав він красою славетного Париса, але про нього писали, що фах у нього був цілком розумний — був він годинникарем, а при оказії — управляючим гетьманського двору. Гелена не тільки бавилася з ним в ложниці, але ж навіть вкрала з підвалів під Суботовом барильце з червоними золотими. Коли Хмельницький ніяк не міг дорахуватися його, він наказав, як подає Станіслав Ошвенцім, так довго «тиранізувати» управляючого, доки годинникар не признався не тільки до крадежі, але і до любовного зв’язку з Геленою. Дізнавшись про настільки підступну зраду, Хмельницький наказав роздягти любовників догола, зв’язати в любовній позиції і разом повісити. І не треба додавати, що після всього того гетьман часто шукав втіхи в горілці.

Іван Виговський — русифікований шляхтич, який походив з старої польської шляхетської родини, яка печаталася гербом Абданк, а в XVII сторіччі перейшла в православ’я. Від 1626 року був писарем канцелярії в Луцьку, а в 1640 році головою суду в Києві. Невідомо, з якої причини він був осуджений на смерть, з якої причини йому прийшлося втікати під опіку великого коронного гетьмана Миколая Потоцького. В 1648 році Виговський приймав участь у виправі під Жовті Води, де дістався до татарської неволі, з якої його викупили козаки за стару кобилу. Дуже скоро він вкрався в довіру до Хмельницького і зробився генеральним писарем запорізького війська. Виговський першим помітив небезпеку залежності України від Москви, а коли зробився запорізьким гетьманом, у 1658 році підписав гадяцьку угоду, в силу якої Україна повинна була становити третій елемент Речі Посполитої, поряд з Короною та Литвою. В наступних літах доля Виговського була такою ж змінною, як погода в степу. В 1659 році він розбив під Конотопом московську армію, яка бажала перекреслити гадяцьку унію і знову підпорядкувати Україну Росії, а в 1660 році йому прийшлося утікати, бо настрої козаків змінилися. В тому ж році він повернувся разом з військами Речі Посполитої, а в 1664 році його звинуватив у зраді гетьман Павло Тетеря, після чого Виговський був розстріляний.

Вашій милості, великому государеві… — листи Хмельницького до царя, які цитуються в книзі, становлять компіляцію справжніх листів козацького гетьмана, висланих і 1652 році до московського тирана з проханням прийняти Україну під владу Москви, а також декілька інших листів — в тому числі, до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, в яких Хмельницький іменую себе «найуниженішою підніжкою Вашої Милості». Цікаво, що коли під Корсунем він взяв Потоцького в полон, то сказав йому, що якщо гетьман не буде напиватися, зробить його у власних володіннях підстаростою. А щоб в умислах читачів не повстала думка, нібито поразка під Корсунем 26 травня 1648 року з боку козаків і татарів була великою нікчемністю, які підступно погубили лицарство з кресових станиць, тоді інформую, що, згідно з повідомленнями деяких мемуаристів, гетьман Миколай Потоцький як правдивий Христовий лицар під Корсунем був абсолютно п’яним і, не забезпечивши війська, впакував коронну армію до яру, в якому в засідці чекали козаки Кривоноса. Другого ж з гетьманів — Калиновського — жовніри не дуже хотіли слухати з причин, про які я писав вище.

Там на узбіччі долини, біля двох тополь козацьких… — це, звичайно, слова думи «Смерть козака в Кодомській долині» в варіанті, який співав Іван Стрічка.

В неділеньку святу то не орли сиві закричали… — початок думи «Плач невільників на басурманській галері», що була записана на початку ХІХ сторіччя.

Раз в неділю, дуже рано-ранесенько, Надлетіли соколи з далекої чужої сторони… — дума «Сокіл та соколя», яку співав Остап Вересай, і яку записали в 1873 році.

Даніель Чаплинський (Чаплицький) — легендарний, описаний вже Сенкевичем чигиринський підстаростій, якій відібрав у Хмельницького Суботів, багатократно насилав на нього своїх татар, майже до смерті побив сина Хмельницького, відібрав у гетьмана та пошлюбив славетну Гелену, в якій підкохувався старий козак (і яка потім наставляла йому роги з годинникарем). В «Вогнем та мечем» Сенкевич представив Чаплинського боягузом і негідником, якого Скшетуський викидає з корчми прямо до калюжі. Тим часом, після вибуху повстання Хмельницького Чаплинський вступив до коронної армії. Він був першим посланцем, який зміг вибратися в 1649 році з обложеного Збаража, і, що цікаво — навіть привів до короля бранця, якого спіймав під час своєї виправи.

Гей, видно, мушу вже без бандури гинути… — це дума «Смерть козака-бандуриста», вперше записана в 1926 році від кобзаря Дем’яна Симоненка в селі Стільно під Черніговом. Але ж думу цю він узяв з репертуару іншого кобзаря, Михайла Кравченка.

Гусари і панцерні впали до середини табору… — випадки, представлені на сторінках повісті є повністю фікційними, оскільки неможливо точно встановити, як насправді проходили козацько-польські зіткнення під Батогом. Відомо тільки, що в той день (1 червня 1652 року) мали місце бої польської кінноти з татарами, які закінчилися поразкою. По суті, опис атаки на козацький табір є описом сутички, що розігрувалася 13 червня 1638 року під Жолніном, коли козацький предводитель Остряниця втягнув в засідку військо князя Яреми. Вишневецький пробився тоді зі своїми хоругвами через декілька рядів возів, поставлених в закруті Сули. Однак, коли він кинувся в погоню за втікачами, частина козаків, що залишилася в таборі, зуміла зв’язати вози, відрізаючи військо князя від головних польських сил. Єремії Вишневецькому прийшлося тричі атакувати, ніж йому вдалося пробитися до своїх.

Тут три списи… — це, звичайно ж, польський герб Єліта, наданий, за легендою, Флоріанові Шарому на полі битви під Пловцями королем Владиславом Локєтком. За легендою, лицар був поранений трьома списами, і він лежав, тримаючись за витікаючи з живота кишки — і на пам’ять цього одержав герб зі схрещеними трьома списами.

…відразу видно, що то перстень дівки гулящої… — це польський герб Годзава, він представляє білу лілію в червоному полі. Герб походить з часів Владислава Германа.

…а тут куревська пизда… — це, звісно ж, Наленч, герб представляє білу хусту, зав’язану в коло, на червоному полі.

…три хери… — це, зрозуміло, герб Годзємба, на якому в червоному полі зображена сосна з трьома гілками та з п’ятьома коренями.

…діва на ведмеді… — це, звичайно ж, герб Равич, на якому ми можемо бачити дівчину в червоній (або ж срібній) сукні, з піднесеними руками, що сидить на чорному ведмедеві, який іде на золотому (блакитному, або ж червоному) полі.

ICR — ініціали короля Яна Казимира: Ioannes Casimirus Rex, які, однак, дуже часто читали як: Initias Calamitatis Regni — латинське речення, яке тлумачили як: початок нещасть королівства. Це мало зв’язок з фактом, що короля Яна Казимира вважали головним винуватим в нещастях Речі Посполитої.

Таборові вози швидко зайнялися вогнем… — оборону табору бід Батогом значно ускладнила пожежа, яка швидко розійшлася всередині табору. Вогонь відокремив польську кінноту Собеського від іноземної піхоти Пшиємського та Гродзицького.

Вирізай усіх… — Після Батога Хмельницький наказав вимордувати усіх бранців, що знаходилися в руках татар. Ординці не бажали на це погодитися (не треба обманюватися — ні в якій мірі з жалості над поляками та русинами, але тому, що за мертвих поляків дуже доброго викупу не було б), і тоді Богдан Зеновій викупив їх за 50 тисяч талерів, після чого наказав вимордувати. Коли татари не бажали того зробити, Хмельницький заплатив найдикішій ногайській орді за те, що та вимордує жовнірів коронної армії. Ходили також чутки, нібито козацький гетьман обіцяв віддати взамін татарам Кам’янець Подільський. Навіть диво бере, що отаман орди, Нуррадин Солтан, дозволив так обдурити себе — Кам’янець був твердинею, яку не можна було здобути, і Хмельницький точно так міг запропонувати йому Нідерланди.

Доступний матеріал історичних джерел не дозволяє точно встановити, як виглядала різня — чи то козаки з татарами протягом трьох днів вишукували бранців в татарських таборах, чи то всіх зігнали на майдан, оточили та посікли. Від XVII сторіччя залишилося декілька різних версій цієї історії, і не можна встановити, яка з них є властивою.

До нинішнього дня історики задають собі питання, чому Хмельницький наказав вимордувати взятих в полон офіцерів та жовнірів коронної армії. Історики перебирають домисли, чи було то помстою за Берестечко, чи за Солоницю, про яку тут вже йшла мова. Є підозри, нібито козаки опасалися, що орда повернеться з бранцями до Криму і не візьме участі в поході на Молдавію, або ж, що Хмельницький таким чином хотів поститися за різню Ліпового та Рабух, яку доконала в Задніпров’ї коронна армія. Але ж, видається, що козацький гетьман перш за все хотів знищити власні ілюзії що до подальшої долі України поряд з Литвою та Короною. Не маючи змоги побити Річ Посполиту чи досягнути порозуміння, не знаючи, до чого вести в перемовинах, не в стані прийняти рішення, чи намагатися пов’язати долі козаків з Короною, чи шукати іншого протектора, він вирішив раз і назавжди перекреслити можливість мирного розв’язання з поляками. Батог, під яким загинув квіт польського лицарства, а серед них і герої цієї книги: Марек Собеський, Зигмунт Пшиємський, Ян Одживольський та багато, багато інших, побудив всіх ворогів Речі Посполитої діяти на її шкоду. А найгірше з усього, що після Батога Москва зорієнтувалася в тому, що незможенна до сих пір коронна армія може бути переможна. Безпосередньою послідовністю цього факту стало рішення про приєднання України до кривавої імперії царів.

витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів… — всупереч тому, що можна судити про татар, в ході різні під Батогом вони врятували багато з польських бранців. Більшість зробила так, жаліючи викупу, який поляки могли заплатити за себе; але ж були і такі, які прийшли на поміч побратимам чи знайомим. Завдяки такому пережили: Кшиштоф Гродзіцький, Северин Калинський, Кшиштоф Корицький, якого випустив на волю побратим — Сефер Гажі Ага, та багато інших. Всупереч тому, що твердять деякі історики, серед врятованих не було Стефана Чарнецького, в подальшому героя Потопу. Скоріш за все, він не приймав участі в битві, оскільки не зміг прибути під Батог на час. Особливе щастя мав Станіслав Друшкевич, який під Ладижином дістався до рук тих же татар, які взяли його в полон під Жовтими Водами. Вартість цього шляхетського тіла збільшили ще й 200 червоних злотих, які ординці знайшли при ньому в сакві. Щоб захистити своїх бранців перед смертю, татари садовили їх на коней, вбирали в татарські кожухи, забороняли говорити по-польськи та вміщали між челяді. І це й справді благородний прояв доброти серця, якого даремно шукати тепер у багатьох ісламістів.

«Богун», хоча і є повістю, заснованою на історичних переказах, споминах, листах та книжках, не претендує на ім’я історичного підручника. Розповідь про кальницького полковника, про його бандуриста Тараса, про Марека Собеського, якому не довелося стати королем Речі Посполитої, і про Бертрана де Дантеза не оповідає про те, як все було, але ж як могло бути не всі описані на сторінках цієї книжки випадки є історичною правдою. Поразка під Батогом, одна з найстрашніших в історії Речі Посполитої, є однією великою загадкою, величезним невідомим, над яким тяжить змова мовчання істориків та мемуаристів. Про Батог не писали нічого. З XVII сторіччя залишилися лише шматки реляцій, рештки спогадів та листів. Про цю битву не згадували сучасні їй польські мемуаристи, не писали про криваві випадки їх свідки, і навіть козаки, хоча це була найбільша запорізька перемога. Аж до миті повного держання незалежності Польщею та Україною рідко згадували про Батог історики, яких глушила спочатку царська, а потім і комуністична цензура. «Богун» не повстав би, якби не цінна книжка Войчеха Яцека Длуголенцького «Батог 1652», яка приступною манерою намагається витлумачити те, що, можливо, відбулося 1 та 2 червня 1652 року в обозі коронних військ під Батогом. Однак, навіть вона не розкриває нам таємниці історії очевидним способом, оскільки в реальності їх відслонити не можливо, а єдине, що може вчинити історик, це ставити рисковані гіпотези, що спираються на фрагментах давніх листів, повідомлень та переказів. Тим не менш, намагаючись зламати мовчання, Автор повинен дати Читачеві пояснення. Пояснення того, чи є автентичними постаті та події представлені на сторінках цієї книжки. Чи й справді в коронному таборі спалахнув бунт? Чи заключило угоду сконфедероване військо з козаками? Чи осудив Ян Казимир коронну армію на смерть, скориставшись Калиновським?

На цей час ми не маємо доказів на те, що саме так все й було. Нам не відомо жодного листа чи мемуара, які б підтверджували такий розвиток випадків, який представлено в книзі. Однак, бачення випадків, представлена в «Богуні», спирається на підказках, на дуже тонких згадках в листах та спогадах, що розповідають про дуже дивні, що турбують нас, випадки, які мали місце 1 та 2 червня 1652 року в таборі коронних військ, хоча, зрозуміло, не можна ствердити з певністю, що вони представляють правдиву версію випадків, оскільки такі перекази містять дуже суперечливу інформацію.

Так чи дійсно в коронному таборі стався бунт коронних хоругв? В світлі дуже скупих польських повідомлень, зібраних Длуголенцьким, є практично певне, що перед самим початком битви більшість польської кінноти відмовила у послуху гетьманові і покинула табір, закладаючи власний табір на лугах, перед табором коронних військ. Можливо, що в ході боїв з татарами 2 червня збунтовані жовніри покинули табір, а потім почали втікати, щоб пробитися крізь кільце козаків і татарів, які оточили табір. До цього дня не є відомим, хто насправді стояв за цим бунтом, чи приймала в ньому участь більшість офіцерів коронних військ, або ж його підтримали лише нечисленні. В Annales Станіслава Темберського заховалися імена предводителів збунтованих хоругв — і це були Людвік Незабітовсбкий, Єжі Баллабан, Северин Калинський і Миколай Коссаковський, а не Пшиємський, Собеський та Одживольський. Але ж повідомлення Длужевського повністю тому заперечує, оскільки його автор стверджує, що названі ротмістри до самого кінця перебували при гетьмані. Тому я не в стані ствердити, хто ж насправді прийняв участь в бунті.

В світлі історичних джерел певним є також, що на другий день битви в таборі сталися бої поміж загонами польської кінноти та німецькою піхотою. Оскільки, коли дійшло до бунту більшості загонів польської кінноти національного строю (гусарських та панцерних хоругв), Марчін Калиновський вивів з табору іноземну піхоту та наказав їй відкрити вогонь по польських військах. До того ж, гетьман схоронився в ряди чужоземців, опасаючись, що власні солдати його просто посічуть. Можливо, що саме тоді дійшло до регулярних боїв між піхотою та кавалерією, після чого почалася атака козаків та татар, яка закінчилася здобуттям ними табору. Відомо теж, що з незнаних причин Калиновський покинув становисько командування на східній стінці табору, можливо, що він не доводив під час битви, а останніми командирами на цьому відрізкові були Собеський та Одживольський, в той час як західну сторону боронив Пшиємський з піхотою іноземного строю. Табір можна було б ще оборонити, якби в ньому не спалахнула пожежа, яка відгородила піхоту від кавалерії. В таких умовах оборона табору не тривала довго, хоча, за деякими переказами, піхота Пшиємського боронилася до ранку наступного дня.

Чи уклали сконфедеровані хоругви перед битвою під Батогом угоду з козаками?

Знову ж таки ні одне з історичних джерел не згадує про будь-які контакти з запоріжцями. Видається все це, скоріше за все, неможливим, хоча існують побічні свідоцтва, указуючи на те, що під Батогом трапилося дещо дивного. Так ось, в польськім таборі було залишено місце для… козацького уманського полку, який мав битися з Хмельницьким на стороні поляків! Річ видається невірогідною, однак вона підтверджується численними джерелами. Про участь полку в битві говорить «Короткий Літопис про війни поляків з козаками», Веспазіан Коховський в «Історії панування Яна Казимира», а також… Марек Собеський в листі від 30 травня, в якому повідомляє, що уманський полк зрадив та продався козакам. На жаль, таємницю цього дивного випадку забрали з собою до могили герої та жертви битви під Батогом.

Чи дійсно в 1652 році могло дійти до розламу і бунту частини козацьких полервників, який закінчився підписанням угоди з Річчю Посполитою? Дуже трудно дати на це однозначну відповідь. На переломі 1651 та 1652 років в Україні спалахнуло кілька бунтів проти Хмельницького. Одним з бунтівників був Богун; він навіть умовляв татарів, щоб ті надали йому поміч проти Хмельницького, який, в свою чергу звернувся по допомогу до… Марчина Калиновського та до польських хоругв, які тоді знаходилися в Україні. В січні козацький гетьман послав до Москви посольство полтавського полковника Івана Іскри з запитанням, чи надасть їм цар допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої. Тим часом, в Кремлі вже був готовий план захоплення України та вирушення на козаках згоди на унію з Москвою; однак, він не був запроваджений в життя, оскільки Берестечко навчило царя обережності. Тим не менше, дії Хмельницького могли не подобатися Богунові, який не був прихильником того, щоб Україна зробилася залежною від Кремля. Питанням для дискусій є факт, чи був би він в стані за акцептувати компроміс з Річчю Посполитою, якщо до цього часу кальницький полковник був, скоріш, відомим як прихильник незалежної України. Але тут ми маємо наступні непрямі докази, тепер вже з 1654 року, які свідчать про те, що Богун вороже віднісся до переяславської унії, яка підпорядкувала козаччину цареві. Полковник, начебто, розважав тоді можливість переходу на польську сторону, оскільки з двох лих волів Річ Посполиту, ніж Москву.

Іншою проблемою є те, а чи була можливість в 1652 році укласти будь-яку осмислену угоду з козаками? На жаль, польські та українські історики до нині не вирішили цього питання. Але ж цю проблему немає толку і розглядати; достатньо переконатися в тому, як поточилася подальша історія Козаччини та Речі Посполитої. Спочатку Україна була поділена, а все Задніпров’я та Запоріжжя дісталися під владу Москви. Потім Річ Посполита, позбавлена частини територій давньої Київської Русі, стала значно послабленою, що в поєднанні з кризою держави в XVIII сторіччі довело до повного знищення шляхетської держави. Цікаво, що, якби Річ Посполита намагалася б в майбутньому заново одержати позицію супердержави і дати рішучу відсіч Росії, вона і так повинна була б видерти у царів Задніпров’я — чи то, якимось принципіальним способом, вирішити питання України. Під кінець XVIII сторіччя це було б значно легше, ніж за сто років до того, коли Річ Посполита, як одна з небагатьох європейських держав увійшла на путь демократичних змін та впровадила до життя першу в Європі, і другу після американської конституцію.

Так що, незалежно від того, чи це злить когось чи дратує, історія показала, що в XVII і в XVIII сторіччях Річ Посполита і Україна не були в стані існувати як окремі держави, оскільки подібний стан послаблював їхній потенціал та вів до їхнього знищення та підпорядкування сусідам, що бажали поділити їх території для себе. Коротко мовлячи, відсутність польсько-козацької угоди та недостатність та постійне зменшення сил в боях означали повну катастрофу спільно і для України, і для Речі Посполитої.

Чи вирішило б цю проблему надання козацтву шляхетства? І чи було б таке можливим в XVII сторіччі?

Знаючи ментальність польської шляхти, можна признати, що вона з великою неохотою погодилася б на таке рішення. Ні одна з угод, підписаних з козаками, не йшла аж настільки далеко, за виключенням гадяцької, в якій, і справді, давалася обіцянка нобілітації запорізької старшини та кілька сотням найбільш заслужених козаків з кожного полку. Польська і литовська шляхта заздрісно стерегла власні привілеї і, скоріш за все, не погодилася б на поповнення шляхти на півтора десятка тисяч молодців. Однак, розмірковуючи над цією проблемою, яка, можливо, розв’язала б польсько-козацький конфлікт, я не міг відмовити собі порівняння угод з козаками з актами польсько-литовської унії, а перш за все, з постановами, прийнятими в Городлі в 1413 році. В силу тієї унії, польські шляхетські роди прийняли та надали свої герби сорока семи родам литовських бояр. Мене ж дуже сильно нуртувало питання, а чи литовські бояри в 1414 році так вже сильно відрізнялися від запорізьких козаків середини XVII сторіччя, що надання їм шляхетства було цілком неможливою справою? Допуск до польських гербів литвинів, які тільки в 1385 році прийняли християнство, був рішенням досить незвиклим для Європи на схилі середньовіччя. Приймаючи таке рішення, польська шляхта збудувала підвалини під наступну Річ Посполиту та її міць. Так чи не могла вона зробити того ж самого в середині XVII сторіччя? Принципіальне питання полягає на тому, а чи литвини XV сторіччя сильно відрізнялися від козаків? Зрозуміло — запоріжці підіймали бунти та повстання, мордували шляхту, однак литвини, починаючи з ХІІІ сторіччя, так само нападали на Королівство Польське, хапали полонених, палили села та міста. Одною з постанов кревської унії, зрешта, було звільнення всіх польських бранців, що перебували в Литві. Однак, незважаючи на все це, литвини одержали герби та привілею польської шляхти.

Однак, литовські бояри, скаже хтось, були відповідністю європейського лицарства, і, тому, польська шляхта, в якомусь сенсі, надавала герби рівним собі. Тимчасом, в більшості своїй, козаки виводилися з плебсу та простого народу і міщан. Саме тому панове-браття і не могли надати їм власних привілеїв.

На жаль, це не є до кінця правдою. Литовський боярин XV сторіччя не був відповідністю лицаря, оскільки він був залежним від власного князя. Тільки наступні унії доконали перенесення в Литву прав та привілеїв польської шляхти, а бояри, в результаті цього, зробилися таким самим лицарством та шляхтою, як поляки. Але під час унії в Городлі вони такими не були, подібно тому, як козаки не були шляхтою.

І, врешті, найбільш важлива справа: литвини тільки-тільки вийшли з язичництва, оскільки хрещення Литви відбулося в 1385 році, за 28 років перед тим, що трапилося в Городлі. Багато з тих, хто приймав на свої щити польські гербові знаки, народилися, не знаючи знаку хреста; велика частина з них ще довгі роки залишалися язичниками. На відміну від них, козаки, які не грішили релігійністю, в більшій своїй частині визнавали православ’я, хоча у деяких віра була аж надто поверховою. Але язичниками вони не були, виключаючи все ж язичницьку, грішну схильність до горілки.

Що ще відрізняло козаків від литвинів? Культура? Не ображаючи литвинів, сумнівно, щоб на переломі XIV та XV сторіч вони в масі своїй знали лицарські звичаї, до того ж у них і не було таких прав, як у західноєвропейських лицарів. Що до козаків, то треба розуміти, що в більшій своїй частині вони були грубіянами та невігласами, виконували демократію та політику шаблі чи кулака, але їм не можна відмовити у специфічному почутті честі, а ще того, що більша частина козацької старшини переймала звичаї польської шляхти. Але ж загалом вони не дуже відрізнялися від литвинів.

Тому велика шкода, що в середині XVII сторіччя шляхетства козакам не надано, оскільки, можливо, нова унія, що утворювала одночасно наступну частину Речі Посполитої — Князівство Руське — врятувала б шляхетську державу та дозволила б поконати Москву, яка робилася все могутніша. Звісно, укладання такої угоди вимагало б від наших предків зміни ментальності та подолання станових поділів. Однак, на подібний великодушній жест вже вирішилися ж прапрадіди польської шляхти, надаючи власні герби та привілеї литвинам. І дуже погано сталося, що такого жесту забракло через 250 років після городельської унії.

Відповідаючи на всілякі питання, попереджуючи сумніви, які з’являться в голові уважного читача, ми дійшли в кінці кінців до останнього питання: а чи прагнув Ян Казимир, вибраний в 1649 році в королі Речі Посполитої, в 1652 році до знищення коронної армії? Чи бажав він залучити на її місце іноземні загони, щоб провести в Речі Посполитій державний переворот і впровадити абсолютну королівську владу, як у Франції чи Англії?

І знову відповімо згідно з історичною правдою: жодні джерела не говорять про таку поведінку короля. В 1652 році повелитель відраджував Калиновському розпочинати війни з козаками та загороджувати Хмельницькому дорогу до Молдавії.

Однак, знову залишаються непрямі докази…

Ян Казимир, останній Ваза на польському троні, був одним з найгірших королів Польщі та Литви. Протягом всього життя він діяв всупереч підданим, і особливо, всупереч логіці та інтересам Речі Посполитої. Його бездарна політика була причиною конфлікту на Україні, що тягнувся до безкінечності; вона ж спровокувала шведський наїзд, рокоші[134], конфедерації та послаблення країни. Про його вади можна було б написати цілу книжку. Однак, до найважніших, перш за все, належало декілька грізних фобій та нав’язливих маній.

Найважнішим з них був страх перед можними та багатими ворогами. Протягом свого життя Казимир безперервно шукав ворогів — як правило, більш можних, ніж він сам. А коли вже король будь-кого зненавидів, він не міг зберегти помірності — з усіх сил і не зважаючи ні на що, він намагався знищити свого супротивника. Першим з королівських ворогів став Ієроним Радзейовський — підканцлер, який дозволив заплутати себе в підступну інтригу короля та був засуджений на інфамію. Радзейовський збіг за кордон і став причиною шведського Потопу. Другим з королівських ворогів став Єжі Себастьян Любомирський; засуджений, як і Радзейовський, на вигнання та інфамію, розпалив в Речі Посполитій роком, який і привів до поразки короля.

Ян Казимир підіймав і політичні рішення, які сміло можна визнати шаленими. Коли перед самим Потопом шведські посли запропонували йому союз та спільний напад на Москву при умові відмови прав на шведський трон, король не зробив того, і таким чином спровокував Карла Х Густава на напад на Річ Посполиту. Коли після шведського Потопу сейми рекомендували королеві упорядкувати справи, пов’язані з податками та утриманням війська, Ян Казимир задумав собі впровадити засаду елекції vivente rege, чи то вибору спадкоємця трону за життя попередника; він тратив на це час і сили, хоча на початку шести десятих років було більш поважніших проблем для вирішення.

Ян Казимир міг бути непередбачуваним. Поразка під Батогом мала місце, поміж всього іншого, з його вини, оскільки в березні 1652 року він не міг (а може і не бажав — чорт його знає) запобігти зриву сейму Владиславом Сіціньським. То був знаменитий депутат, який прокричав в палаті послів пам’ятне liberum veto, після чого збіг до Праги, тим самим не дозволяючи продовжити сеймових обрад (за що ще в XIX сторіччі в Упіці показували його смертні залишки в скляній труні). Говорячи теоретично, зрив десяти сеймів міг не мати будь-яких результатів для Речі Посполитої. На жаль, зрив саме цього сейму виявився катастрофічним. По-перше — не були ухвалені податки на військо, яке не отримало платні, а потім під Батогом збунтувалося проти гетьманові Калиновському. По-друге — не була затверджена білоцерківська угода, на що чекав Хмельницький, який до сих пір будь-які постанови угоди слухняно виконував. Коли він довідався, що сейм було зірвано, він вирішив оголосити нову війну Речі Посполитій, результатом чого і стала катастрофа під Батогом.

Ян Казимир як єдиний польський король відрікся трону з власної волі (Станіслав Август Зрадник Понятовський зробив це ж вже другим, але ж під примусом).

Підсумовуючи: якби в голові будь-кого з володарів Речи Посполитої народився настільки шалений план, як можливість провокування повного знищення коронного війська, для цього краще за всіх надавався б ніхто інший, як саме Ян Казимир Ваза, чи то ICR.