Богун

Розділ III Леви Лехістану

До табору коронних військ під Глинянами[57] вони добралися рано вранці. Іржання коней та голоси, якими їх затримала сторожа в таборі, пробудили Дантеза від сну. Він швидко підірвався з оксамитних подушок та розсунув товстезні заслони на вікні.

Вони власне заїжджали до табору. Посеред вранішніх туманів француз бачив ліс наметів, куренів та возів, розставлених вподовж вулиць. Теплий, квітневий вітер грав морем червоно-білих штандартів, бунчуків та прапорців над кольоровими полотнами. Поглядаючи на знаки деяких корогв, на зображені на них рукавиці, топірці, рогатини, кривашні[58], зірки і півмісяці, у нього складалося враження, нібито він знаходиться серед відділень доісторичних сарматів, готів чи вандалів. А що ж тут дивитися, якщо він був в таборі польської шляхти, рід якої виводився від прадавніх сарматів. Цікаво — колись все це французові видавалося легендою. Якщо так, тоді звідки взялися ті дивні, не поділені на поля герби панів-братів?

В таборі панував рух. Челядь гнала на пасовища табуни струнких польських коней, над багаттями здіймався дим. Коло наметів і возів крутилася барвна, строката юрба: слуги, почтові, маркітантки та повії. То тут, то там Дантез бачив багаті шапки чи підголені, шляхетські голови панів-товаришів з гусарських чи панцерних корогв[59].

Їхали вони до величезного гетьманського намету, оздобленого червоно-біло-червоною хоругвою з білим орлом, Погонею[60] та королівським снопом Ваз на гербовому щиті.

І поспішали вони на розмову, яка мала вирішити долю Речі Посполитої…

Та під три чорти! З Польщею завжди були клопоти.

Дантез не розумів цієї країни. Доля кинула його посеред чужаків, далеко від рідної Франції та Парижа, до варварського королівства, назву якого даремно було б шукати на мапах світу. Бертран не знав, що про нього судити. Він навіть не був упевнений, чи назвавши це дивне творіння Польщею, він не помилявся. Адже воно складалося з двох частин: Корони і Литви. А все разом носило настільки ж горду, як і смішну назву Res publica. Річ Посполита. Лівій і римські хроністи посміялися б з цієї концепції, тому що де було цьому розбійному зібранню поляків, литовців і русинів до Римської Республіки!

Дантез ненавидів це паршиве королівство. На нього находив пустий сміх, коли він бачив польську шляхту, зодягнену в чудернацький одяг, по зразку турецького, татарського і, можливо навіть, скіфського чи персидського. Зла гримаса викривила його вуста, коли він згадував її пустий гонор та національну гордість. В цій країні навіть жебраки та діди на папертях титулувалися панами-братами, а найбільш підлі селяни надягали жупани, щоб тільки прослизнути до лав благородно народжених. Подорожуючи по Великій та Малій Польщі, Дантез бачив обдертих, виснажених шляхеток, гордість яких була такою ж великою, як борги чи жебрацька палиця, яку вони носили замість шаблі. Він падав від сміху, коли бачив, як шляхетні сіромахи готуються розкидати гній у полі, ставали до роботи з шабельками при поясі, а після кожного кроку їх взуття залишало відбиток босих ніг — адже польський шляхтич вважав за краще ходити наполовину босоніж, ніж одягати лапті з липового лика.

Так, правда. Нібито тут була вольність. Нібито короля вибирала вся шляхта. Тільки ж не все було таким простим. Бо золота вольність Польщі була самою звиклою сваволею, в якій кожний багатій безкарно розтоптував та ображав тих, що були бідніші за нього, а безсилий король повністю залежав від настроїв вічно п’яної та свавільної шляхти. Що відважна була тільки до людей нижчого стану, сама ж була приниженою та слухняною по відношенню до великих панів, які зневажали бідною сіромашною шляхтою, як зневажають віхоть, яким витирають гній з саф’янових чобіт.

Собеський не вірив у вину Дантеза…

Француза навіть струснуло на спомин про красноставського старосту. Хтось спам’ятався йому в невідповідний час? Чи то був голос його батька? Ні, під три чорти, йому не хотілося про це мислити.

Сила поляків була недовгою. Дантез не вірив в те, що ця химерна конфедерація народів могла витримати надовго на цьому неспокійному пограниччю. Зірка Речі Посполитої гасла. Чотири роки тому вийшов з степів України страшний Хмельницький. Він зніс коронні війська, побив гетьманів, дійшов аж до Замосці, а роком пізніше замкнув коронну армію у страшній облозі під Збаражем. Потім його побили, але ж не зламали, а гідра козацького бунту знов підняла голови, готуючись придушити білого орла.

Дантез навіть розстібнув вамс під горлом, коли він думав про все те. Сам він мав вже досить цього паршивого краю, і тому йому було потрібно майстерно розіграти баталію, яка чекала його у гетьмана. І заразом укарати гультяйство, яке втягувало цю нещасну країну в хаос та знищення. Вирок вже був виданий, а йому прийшло бути катом. А от вбивчим лезом в його долоні мав стати гетьман Калиновський.

Так хотів Пан Смерть.

Коли карета затрималася перед візерунчастим, багатим турецьким наметом, слуги відкрили дверцята, а потім повели француза в сторону гетьманської квартири. Дантез відразу вважав, що його заведуть досередини, однак прислуга спочатку завела його за намет, на невеличкий майданчик, огороджений дерев’яним палісадом.

Марчін Калиновський, гербу Калинова, польний гетьман, а від смерті Миколая Потоцького ватажок коронної армії, сидів на чудовому різному табуреті, на підвищенні, покритому червоним оксамитом. Одягнений він був з воістину польською пишністю — в чудову малинового кольору делію, в прошитий золотом жупан з петлицями та діамантовими ґудзиками. На голові у нього був ковпак зі шпилькою, в якій можна було побачити рубін, вартий, так, на око, з пару ладних сел, на ногах у нього були вишиті золотом домашні турецькі чобітки. Гетьман попивав вино з кришталевого кубка та споглядав на коней, яких проганяли перед ним на майдані.

Коні… Коли Дантез глянув на них, то на хвилину позабув, нащо сюди прийшов. Він глядів і майже не роззявив рота, коли через майдан проводили струнких анатолійців та турецьких жеребців, яких цінили за швидкість та вогненний темперамент. Це були коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами, з султанами та прикрашеними збруями. А відразу ж за ними слуги вели коней андалузської раси; високих, піднімаючих горді горбоносі голови, з чудно вигнутими лебединими шиями, сильними спинами, округленими задами та пушистими хвостами. За ними ішли більш міцні, ніж андалузські — мантуанські коні, з великими головами, товстими шиями та відкляченими хвостами. А вже за ними вели найшляхетніших та найкрасивіших… польських коней.

Дантез навіть затримався, щоб оглянути ці чотириногі перлини. Ці верхові тварини були значно меншими за тяжких, рейтарських фризів, але ж, в свою чергу, значно крупнішими за мілких турків. Це були залізні, польські верхові коні. Про них казали, що вони настільки швидкі, що ледь-ледь дотикаються землі під час бігу. І на них, начебто, можна доскакати за один день від Кракова до Відню. Вони були хоробрі, рослі та красиві, і хоча швидкістю та красою уступали андалузцям, але ж перебільшували них силою та витривалістю. А над усе, було відомо, що вони виробили в собі дуже понятливу та дотепну натуру, яка відрізняла їх від будь-яких інших верхових тварин цього світу.

І якби на підтвердження цих слів, сивий польський жеребець витягнув шию і вкусив в зад гнідого арагонського скакуна. Той заіржав і кинувся вперед, а слуги утримували його. Інші коні теж почали кидатися та іржати. На хвилю на майдані запанував хаос.

Дантез підійшов до гетьмана і склонився, притискаючи капелюх до грудей.

— Ваша милість дозволить, Бертран де Дантез, новий оберстлейтенант полку Його Князівської Високості Богуслава Радзивілла.

Гетьман навіть не поворухнувся. Долоня в перснях піднесла до рота кубок з вином, чоловік довго насолоджувався рубіновим напоєм.

Дантез терпеливо знаходився у поклоні. Він знав, що Калиновський навіть у військовому таборі був більше великим паном, ніж гетьманом. Але ж це мало і свої добрі сторони, з яких він збирався скористатися. У кожному випадку, згідно з радами Євгенії, ображатися він не збирався. Принаймні, ще не тепер.

— Два десятки з відтягом по голій сраці! — верескнув гетьман до слуги, який підливав йому червоне вино до кубка. Дантез здригнувся. — Не упильнували сивка! І дай, оберуся я до того сукина сина конюха, що повинен був над ним чувати! Двадцять батогів дістане, ось тут, на килимі, за те, що коневі настрій зіпсував та довів до кусання.

— А батіг треба добряче у воді намочити, — буркнув Дантез. — Тоді наука вашої милості скоріше до голови дійде.

— А мил’с’дар хто? — Калиновський, здається, тільки тепер помітив француза. — Ваша милість служить стремінним у Радзивіллів?

Дантез викривив вуста у фальшивій посмішці та знову вклонився.

— Оберстлейтенантом, за дозволом вашої милості.

— Це я вже знаю. Ти повинен узяти полк після князя Богуслава. То їдь до квартир, зроби перепис, перевір, що роблять твої люди, а мене не турбуй.

— За дозволом вашої милості, я привіз листа.

— Лист? Подання? Відповідь? Від кого ж то?

— Від людей, яких ваша милість добре знає.

Калиновський уважно поглянув на Дантеза, примруживши очі. Француз сповнив те, що казала йому Євгенія, яка дійсно приготувалася до цієї розмови, а саме, що польний гетьман бачив не дальше, ніж на стаю[61], але ж приховував це від сторонніх.

— Давай!

Француз дістав запечатаний лист. Гетьман взяв його і — не читаючи — розірвав навпіл і ще раз навпіл; зламав печатку, а потім розкрив долоню; вітер вирвав у нього з пальців шматки паперу й поніс під копита коней різних рас.

— Твої патрони, милостивий кавалере, то язичницькі пройдисвіти та курвини сини! — рявкнув гетьман. — Вони підвели мене вже не один раз. І я не стану наставляти до них вуха, бо вони не вплинули на короля, щоб підтримати мої старання! Я відрікся від руського воєводства та пшемиського староства! Що іще я маю вчинити, щоби стати гідним великої булави?

Дантез і оком не повів. Він поставив на столику інкрустований сріблом футляр та відкрив застібки. А потім видобув з темних нутрощів те, що спочивало там, укрите від людського зору.

Яскравий блиск упав на обличчя Калиновського. Польний гетьман застиг, побачивши щирозолоту булаву. Він дивився на неї, ніби зачарований, а потім витягнув руку за ознакою гетьманської влади.

Але ж долоня його схопила лише повітря. Дантез дуже швидко відвів руку з булавою. Гетьман схопився зі стільця, і тоді француз склонився і подав йому булаву рукояттю вперед. Калиновський немов вирвав її йому з руки.

— Велика булава! Але ж як це? Звідкіля ж то…

— Це лише маленький дарунок вельможному панові гетьманові. Я б сказав — задаток всього того, що я і мої патрони можемо для вашої милості учинити. Ця булава була в руках його милості небіжчика Станіслава Конєцпольського, який розбив Густава Адольфа, Лева Півночі, який козацьку, татарську та язичницьку навалу утримав у кордонів Речі Посполитої.

Очі Калиновського роз’яснив блиск, який не поминув уваги Дантеза.

— Булава, яку ви, пане, тримаєте, це лише блискуча прикраса. Вона нічого не варта, якщо за нею не йдуть королівські надання. Однак, ти можеш бути певним, що мої повелителі підтримають вашу милість в зусиллях за достоїнство великого коронного гетьмана.

— Це ти мене порадував. — Гетьман хлопнув в долоні. Слуга приніс другий кубок для Дантеза, налив у нього червоного, немов кров, вина. — Щоб мене кулі побили, давно я не бачив такого ж доброго подарунка. Проте, пане Дантез, я добре знаю, що на цім світі нічого задарма не буває. І яка тоді ж ціна за уряд, про який я давно вже мрію?

Дантез посміхнувся. Розмова приймала все більш успішний для нього оборот.

— Цю ціну милостивий пан готов понести вже роки чотири. Це з тих пір, коли під Корсунем[62] язичники взяли вас до ганебного полону. Це з тих пір, коли одягнені в кармазини та кролев’ята не дали і горсті ламаних шелягів заради викупу вас. З тих пір, коли король обминав пана під час роздачі урядів; козаки показували тобі голі зади, а шляхта вимагала суду за Корсунь та виправу на Вінницю в минулому році. Присядь же, майбутній великий коронний гетьмане. Присядь і послухай… То все вже минулося. Після того, що ти учиниш, ніхто вже не всмілиться піднести на тебе руки. А як навіть і підніме, ти ту руку відрубаєш!

Калиновський слухав тих слів ніби зачарований. Він присів на табурет, зробив ковток з кубка. Голос Дантеза робився все більш тихішим, все більш їдким. А все це, дякуючи наукам Євгенії.

— Ти мусиш доконати те, що не вдалося князеві Яремі шаблею, палями та шибеницями, а Оссолінському[63] — політикою, зрадами та договорами. Ти повинен заспокоїти Україну так, щоб в ній запанував мир Божий. Щоб ніколи вже не повстало козацьке гультяйство проти Речі Посполитої.

Дантез проковтнув слину.

— Хмельницький готується до походу в Молдавію. Збереш військо, пане, загородиш йому дорогу, а потім… Розіб’єш козаків і підеш на Україну, щоб запровадити там Божий мир. Викорениш гультяйство та запорозьких різунів, щоб кров їх попливла аж до Дніпра. І ніхто тобі в цьому не перешкодить, хоч би і другий Ісус Христос в Україну зійшов, хоч би Його Матір за козаками просила, ніхто запорожців з твоїх рук не вирве. А от коли скінчиш… Коли ніби лев ляжеш на димній від крові Україні, тоді можеш бути певним, милостивий пане, що король, після того, як ми йому нашепчемо, надасть тобі велику коронну булаву… А коли хворобливий Ян Казимир ляже на катафалку, на твоїх скронях опиниться…

— Ні! — рикнув Калиновський. — Не спокушай мене, безглуздий! Я сам знаю, що мені робити! Сам віддам накази! Іди вже геть!

— Ваш покірний слуга!..

— Ні, чекай! Залишися. Мил’с’даре Дантез. Не приймайте цього близько до серця. Мені ж… нелегко. Військо бунтує, до нас ще не дійшли останні чверті[64], не дійшла капітуляція[65], бо сейм було зірвано. Товариство по хоругвах перешіптується. Десь малий шумок, а з нього конфедерація повстане!

— Не мушу я вчити тебе, пане, що робити з норовливою солдатською юрбою, — буркнув Дантез. — Primo: перекупити поводирів. Secundo: повісити тих, хто чинить опір. То чому досі, — він поглянув в сторону табірного майдану, як би сподіваючись побачити там шибеницю, — не бачу я бунтівників на мотузах? Де твоя влада, милостивий пане гетьмане?

— То все не так просто, — буркнув Калиновський. — Якщо я повішу хоча б одного, армія збунтується. В гусарській хоругві мил’с’даря Любомирського є один шляхтич, який відкрито призиває до непослуху; він заявляє, що я згублю все коронне лицарство.

— І хто ж то такий?

— Дехто Самуель Швірський. Призвідник, шельма, бунтівник та крикун!

— І чому він ще не підставив шию під сокиру?

Калиновський опустив голову. Його висохлі долоні, що стискали булаву, задрижали.

— Той шляхтич врятував мені життя під Вінницею, на плонях[66]. Не можу…

— Тоді нехай ваша милість покладеться на мене. Я ним займуся. А ти, пане, віддай накази про вихід та збери коронне військо.

— Я подумаю над цим.

— Немає часу. Будь-якого дня Хмельницький вирушить свататися до Молдавії! Там відвідає ложницю донни Розанди та захопить дівку Лупула[67].

Калиновський вдарив булавою по столу.

— Досить вже цього!

— Як ваша милість бажає!

— Я загороджу козакам дорогу до Молдавії, стану десь на могилівському шляху.

— Де?

— Поміж Ладижиним та Четвертинівкою. Є там таке урочище[68]… Забув тільки, як зветься…

— Батог, — буркнув француз.

— Так, так власне і називається. Дантез!

— Слуга вашої гетьманської милості!

— Займешся Швірським та полковниками. Не певний я у генералові Пшиємськім та в решті ротмістрів, які не перебувають в таборі, зокрема, в Собеськім. Ти мусиш впевнитися в тому, що вони задумали, а в разі чого — схилити, щоб вони підтримали мене, а не бунтівників.

— Ти сказав, пане — і Собеського… Марка? Старосту красноставського?

— І дійсно.

— З паном Собеським ми знайомі, — сказав Дантез. — І охоче знайомість відновимо. Отже, милостивий пан гетьман, наказуй мені і будь певен у тому, що я допоможу тобі у всьому. А почнемо ми від… месьє Швірського. Де я можу його знайти?

Швірський та його челядь з’їхали з широкого тракту. Дантез вилаявся вже не перший раз за цей день. Сам він поспішав за ними в дощі та мряці від самої Трембовлі, вдягнений у колет простого рейтара, очікуючи, коли ж надійде спроможність зустрітися чотири ока з товаришем з-під хоругви Любомирського. У француза ніяких ілюзій не було. Ця бесіда повинна була закінчитися тонким посвистом лівака і глухим грюкотом тіла, що падає на землю. Тому всю річ треба було влаштувати тихо і непомітно. Тим більше, в цій проклятій, варварській Речі Посполитій, де, не відомо чому, не вважалося достойним ткнути кинджалом в спину, а за вихваляння вбивствами в корчмі чи на ярмаркові можна було втратити вуха, якщо не цілу голову. Польська шляхта, дивним чином, не терпіла підступних вбивств. І треба тут розуміти, це зовсім не перешкоджало їй вчиняти бійки та розгардіяші, влаштувати сварки, розбійні наїзди на сусідів і п’яні скандали. Дивно, але вбивство сусіда по п’янці не похитнуло ні в кого сумління, за умови, що вся справа сталася в поєдинкові або під час трактирної сварки. І навпаки, позбавлення від незручного бандита шляхом встромляння кинджалу йому в спину або вливання отрути в чашу було ганьбило вбивцю, гірше за крадіжку вотумних дарів з-під образу Пресвятої Діви Марії. І що ж за варварська країна! Дантез був переконаний, що навіть в Московії (в якій, до речі, він ніколи не бував) панували більш милі звичаї, а юди, що там жили, напевно були, в порівнянні з поляками, зразками чеснот.

Під три чорти! Куди ж поїхав Швірський?! Дантез підігнав коня, пробиваючись крізь весняну зливу, і врешті, в дощових струменях помітив мокрий, блискучий дах двору.

То було типове степове укріплення, збудоване таким чином, щоб пережити не тільки наїзд татарів, але й розбійний напад сусіда, якого ненавидиш всією душею, напад козаків, бескидників[69] чи збунтованих у конфедерацію солдат з коронних військ. Дворище було обнесене високим частоколом з дубових колод, зверху загострених в гострі наконечники, оточене ровом і валом. Біля жилого будинку стояла висока башта; друга башта, понижче, служила в’їзною брамою; однак на дерев’яному мості стояли гайдуки та збройні слуги, горіли смоляні факели.

Дантез завбачливо сховався за купою кущів біля тракту. Він зіскочив з коня та недобре вилаявся. Якщо Швірський затримається тут надовго, його чекала мало приємна ніч на дощі.

Несподівано ззаду заіржав кінь. Дантез обернувся, схопив рукоять рапіри. Перед ним стояло п’ятеро гайдуків, одягнених в жупани, бекеші та великі хутряні шапки. По них можна було здогадатися, що служать вони великому панові. Їхній ярко-червоний та жовтий одяг іскрився від перлових та золотих ґудзиків, від смарагдів, рубінів та бірюзи[70]. І треба розуміти, як і більшість поляків у день недільний, вони були веселі та, виразніше усього, добре підпиті.

— Ви дивіться, панове-браття, — заволав молодший з них, підкручуючи буйного вуса, — кого ж це ми здибали, ніби зайця в коноплі[71]!

— Та це ж німчура! Рейтузник!

Дантез мовчав. Він чекав, стискуючи пальці на рукояті рапіри.

— Пане німцю-мімцю! З нами підеш! І не може бути інакше!

— Якщо хочете мого коня та мішка, — холодно заявив француз, — то маєте дві дороги на вибір. Або ж ми мирно розійдемося, а я вдам, що ніколи вас не бачив. Або ж хтось тут подавиться кров’ю, коли я заграю пані Смерті до танцю. І, принаймні, це буде один з вас.

— Пане німцю, та ви що, з глузду з’їхали, чи як! — з подивом промовив найстарший з гайдуків. — То ти, мил’с’дар, вважаєш, нібито ми розбійники-вбивці? Що ми на вас… напасти хотіли?

Дантез мовчав. Гайдуки голосно зареготали.

— Його милість пан Одживольський сьогодні дає учту. А нам наказав, щоб жоден подорожній, що біля двору з’явиться, не міг проїхати, що хоча б одного келиха за здоров’я пана полковника не підняти.

— Так що на учту запрошуємо, добродію, не до бою!

— Втім, — прибавив наймолодший, — міст на ріці розібраний. Все рівно не проїдете.

— Так що просимо. До двору просимо.

Ах, та польська гостинність… У Дантеза не знаходилося слів. Виходить, це не напад, його не чекала ніяка сутичка на тракті, а тільки болісна пиятика з польськими шляхтичами, яка, зваживши на факт, наскільки бездонні горлянки мали пани-браття, могла стати значно небезпечнішою від поєдинку з досвідченим рубайлом. Дантез розглянувся довкола. Що не кажи, у дворі хоч не лило за комір. А найважніше — там був Швірський.

— Що ж, коли такі справи, — сказав він, — з радістю піду у гості до пана Одживольського. Так що проводьте до двору!

Всі шибко сіли на коней і рушили до брами. Проїхали по звідному мостові і опинилися на подвір’ї. Польське дворище стояло перед французом — велике, дерев’яне, зі струнким, двоскатним ламаним дахом; з ганком, подвійні дубові двері, набиті кованими цвяхами, щоб їх було тяжко вирубати сокирами, відкривалися до сіней. Скрізь венеційські шибки, оправлені в свинець, пробивалося світло. Навіть на подвір’ї було чутно гучну балаканину, галас і привітання.

Дантез зіскочив з коня, віддав повіддя слузі, а потім, коли вже зайшов досередини двору, зненацька почув себе так, якби переходячи поріг, він перенісся до іншого світу, якби залишив далеко за собою проїжджі дороги, свою малу, нікчемну місію та всі ті злочини, які відділяли його від повного виконання поставленої перед ним задачі.

Те, що він побачив, вразило його. Відразу йому показалося, що шляхетська садиба, зведена з деревини, ненабагато відрізняється від селянських халуп. Але тепер він опинився у великих, просторих сінях. Стіни тут були оббиті атласом та камкою. Полотнища камки були гладкими, жовтого кольору, а от атласні представляли квітковий візерунок на блакитному фоні. По верху оббивки йшов гаптований на шовку фриз; низ замикали чудові колони, прикрашені коштовним гаптуванням. На стелі було видно касетони, а в них — голови, що представляли прадавніх богів греків та римлян — Купідона, Гермеса, Геркулеса та багатьох інших. На стінах Бертран бачив гобелени і перські килими, а на них висіли, опираючись на залізних гаках, польські шаблі, щити та калкани[72], чекани, булави, буздигани та надзяки, мечі, бойові сокири, коштовні вірменки та ординки в піхвах, інкрустованих перлами, рубінами та бірюзою. Світло свічок відбивалося від полірованих гусарських панцерів, прикрашених лицарськими хрестами та зображеннями Божої Матері, від бехтерців, кольчуг, місюрок та гостроконечних шоломів — шишаків. А між всім цим висіли портрети, на яких були зображені горді, вусаті, високо підголені польські пани та приголомшливої, дикої краси гордовиті жінки та матрони.

Дантез аж заточився, коли поглянув на ці портрети. Невідомо звідки у ньому з’явилося пересвідчення, що десь все це він вже бачив; що ось він увійшов у світ, який колись вже бачив. Він дивився на картину з зображенням гордого польського шляхтича, що держався під боки, і тут почав дещо собі згадувати…

Дім батька… Картини на стінах. І той старезний, покритий тріщинами портрет… Картина, що представляє месьє Роджера де Нім’єра, нібито далекого родича їхньої родини, який за двісті років перед народженням Дантеза поряд з святою дівицею Жанною д’Арк відбивав Орлеан від рук англійських дияволів.

І Дантез залишив би в спокої месьє де Нім’єра, якби не факт, що виглядав він майже так само, як ці великі польські пани з портретів, та до дідька, врешті, з портретами! — той французький лицар виглядав так, як ці всі шляхтичі з Корони чи Литви. Де Нім’єр також підголював собі голову — як і давнє лицарство Франції, Англії чи Кастілії. Як норманське панство. Як… польська шляхта. А делії, гєрмаки та жупиці[73] панів-братів були подібними плащам та верхньому одягові, який носили великі пани з Франції до того, як прийшли мережива, рейтузи, каптанчики з оборками. Дантез завмер, коли зрозумів, що одяг польської шляхти, який, звикле, виводився від турків та татарів, був схожим на одяг, в якому століття тому назад ходили давні лицарі, його шляхетні предки. Адже йопула[74] Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан!

Дантез насилу відкидав від себе це нісенітне порівняння, але у нього було враження, що дивним чином ця країна, яку він багато раз проклинав протягом дня, була нібито тією давньою, втраченою Францією двохсотрічної давнини, коли в ній ще цінили честь і кров, мужність та фантазію. Було так, якби то всі ті чесноти, померлі над Сеною, коли французьке лицарство, що вилило з себе кров на полях Азенкуру та Павії, коли воно було зраджене лицемірною аристократією, проданою з аукціону підлими міщанами, залишилося в Речі Посполитій, якою ще правили ті старі шляхетні лицарі; в той час, як у Європі панували хитрість і зрада разом зі стилетом, отрутою, злочинністю та французькою хворобою.

— Ваша милість, що це з вами?! — спитав гайдук, який вів Дантеза всередину. — Вам стало погано?

— Та ні… ні… Веди.

Слуга відкрив перед ним двері.

Вони увійшли до великої світлиці. Вона була ясно освітлена сотнями свічок та блиском вогню, що палав всередині обкладеного мармуром гданського каміна. Відблиски вогню відбивалися на дорогоцінному камінні зброї, якою були обвішані стіни, вони освітлювали фландрські гобелени та турецькі килими. На оббитих курдибаном[75] колодах висіли коштовні килимки: адзямські, диванські, килимові, шовкові та перські. Їх було стільки, що Дантез майже не схопився за голову, оскільки на звичайні дерев’яні стіни було викладено правдивий скарб. В очі француза, не привиклого до таких достатків, бив золотий блиск оздобних шабель, буздиганів та гончарів, вірменок та ординок в піхвах, інкрустованих бірюзою та смарагдами, польських чорних шабель в більш скромних, бо прикрашених тільки сріблом піхвах; від чисто золотих, управлених дорогоцінним камінням чеканів та надзяків, бунчуків, увінчаних султанами з кінського волосся, картин та свічників.

А на викладеному турецькими килимами полові стояли столи, накриті трьома скатертями, за якими засідала, пила, їла та бавилася шляхта. Панове-браття були добре підпиті. Бенкет тривав своїм чином: вєнгжин і мальвазія, мед-липець та горілка лилися веселими струменями до бездонних горлянок та черев.

Дантез ледве пробивався крізь юрбу гербової братії та слуг, що наливали хазяям келихи, та дуже часто підкрадали їжу зі столу, відпивали з панського келиха, які сварились та ображали один другого. Оточений багато одітою юрбою, одітий у скромний чорний вамс та шкіряний колет звичайного рейтара, француз чув себе звичайним міщанином, сірим зайцем по відношенню до багато прикрашених павичів. Приголомшений, він оглядав несамовите багатство польських панів-братів, на шляхтичів, одягнених в малинові, жовті та зеленкуваті делії, обшиті хутром вовків, білок, соболів, рисей та тигрів, що покривали багато прикрашені жупани, що іскрилися інкрустованими дорогоцінностями ґудзиками, атласом, шовком та дамастом, на підбиті хутором кунтуші з закинутими за спину рукавами-вильотами, на багаті шапки, оздоблені перами чаплі та підвісами, що коштували, на око, з пару сел… Весь цей одяг, ті кольори, хутра та матерії були настільки дико красивими, що у нього складалося враження, нібито він опинився десь в давній Персії, Скіфії чи Сарматії. Але ж враження це зникало, коли він дивився на власників цих багатих речей. То не були варварські обличчя сарацинів чи диких язичників, але веселі, щирі, шляхетські рожі, позначені шрамами-пам’ятками, винесеними з минулих пиятик та сварок, оздоблені густими бровами та вусами. Якби Бертран зайшов до трактиру в далекій Франції або ж в Нідерландах, напевне б його оточували печальні та невдоволені обличчя німчури, що потягала мілкими глотками вино з келихів; багатих міщан та трусливих шевальє в напудрених перуках; людей холодних та витончених, що цідили слова скрививши рота та пильнуючи, щоб, не дай Боже, не уронити ні краплі з келиха чи не впасти в п’яному сні під стіл. На щастя, він знаходився в Речі Посполитій, тому його оточували багрові та грубуваті обличчя польської шляхти, а у вуха били пияцькі співи та крики. Він бачив обличчя, назначені шаблею, синяками та слідами від опіків порохом; рум’яні чи бліді, оздоблені червоними від пияцтва носами, з гультяйським блиском в очах. Русяві чи темні підголені чуприни, буйні вуса — часом і нерівні, бо підбриті сусідом чи конкурентом до панни. Обличчя почтиві та от варті, п’яні та веселі, але ж, над усе — щирі аж до болю зуба, вибитого чеканом чи розбитого рукояттю шаблі.

— Ваші милості, гостя спроваджую! — крикнув гайдук, що вів Дантеза, шляхтичам, які сиділи на кінці столу. — Пан Німець-Мімець на дворі мокнув, бо ж певне не знав, що таке польська гостинність.

— Гість в дім, Бог в дім! — скрикнув молодий шляхтич, одягнений у вогненно-червоний жупан, що запинався чи не на сотню діамантових ґудзиків, то кирею з шитим золоченою ниттю застібанням. Його чоло оздоблював темний шрам, що перетинав ліву брову. — Вітай же, пане-брате, в наших скромних порогах. Сідай і випий з нами.

Бертран, для якого ці слова були несподіваними, зірвав з голови капелюха і низько вклонився.

— Ваші милості вибачать. Моє ім’я — Енгверранд де Куртресі, — гладенько збрехав Дантез, — Кавалер його королівської величності Людовика Сонця…

— Здоров’я мил’с’даря! — в один голос скрикнули найближчі шляхтичі.

— Так налийте ж йому, налийте!

Швиденько Бертранові в руки ткнули солідний кубок, наповнений шляхетним токайським. Дантез з жахом побачив, що у келиха немає ніжки — чи то на стіл його не було як поставити.

— Мої панове-браття! — скрикнув молодий шляхтич. — За здоров’я нашого достойного компаньйона з далекої Франсеї!

— Здоров’я! Здоров’я!

— Пий до дна!

Шляхтичі почали підводитися з своїх місць з окриками «віват!», п’ючи за здоров’я Дантеза.

Француз оцінив вміст келиха. На око там було десь з чверть гарнця[76] рубінового напою.

— Ну, пане-брате, покажи, що ти француз! До дна! До дна!

Дантез приклав кубок до вуст. А потім із відчаєм почав заливати токайське до горла. Старі п’яниці підбадьорювали його криками. Коли, ледь живий, він осушив начиння до дна, озвалися веселі крики «молодець!».

— Випив, випив, нічого не залишив!

— Хай його пан Ісус дітками так благословить!

— Пане-брате, а дай же ж тебе обійняти! — скрикнув молодий шляхтич, схоже, господар всього цього бенкету, і обхопив Дантеза у поясі. — Я — Михал Станіславський, галицький поручник!

— Дай-но і я тебе обійму! Сам я — Самуель Швірський, товариш з хоругви Його Милості Любомирського.

Дантез завмер. Швірський ішов йому назустріч з відкритими обіймами. Десь з хвилину вони стискали один одного. Вбивця і його жертва. Бертран почув, як крізь тіло проходить холод. Він не знав, що сказати. Жодне слово не проходило скрізь стиснуту горлянку.

— Здоров’я вашої милості, — підняв свій кубок Швірський. — А підсідай до нас, пане солдатику! Дозволь представити тобі решту компанії!

— З милою… з усім моїм бажанням, — видавив з себе зблідлий Дантез.

— Це сидить його милість пан Ян Одживольський, перший полковник Речі Посполитої. Тебе, кавалере, ще й на світі не було, коли він під Дмитром Самозванцем з московськими курвиними синами воював!

За столом сидів старець зі свіжим, але нахмуреним обличчям, оздобленим білою бородою. Він підняв свій кубок, коли француз низько поклонився йому.

— А ось це — пан Пшедвоєнський, підстолій цєхановський.

Швірський указав на вусатого шляхтича з веселою, щирою мазовецькою пикою, вдягненого в жупан з парчі, підперезаний шовковим поясом, за яким стирчав турецький кинджал. Настільки великого рубіну, як той, що був закріплений в його рукояті, Бертран не бачив ніколи в житті.

— А ось це і пан Ліщиньський, познанський підкоморій. Видатний компаньйон для випивки. Але ж, якщо десь в тебе є дівка, тоді замкни її в коморі, бо він такий ласий на дівочі чесноти, як кіт на сметану.

— Та заткни вже пельку, п’яниця старий! — не стерпів названий, смаглий шляхтич з позначеною шрамами пикою. — Ти ж сам ні одної не пропустиш, старий цап! Сам же за однією півмилі гнався, доки вона в стодолі не замкнулася.

— Це виключно заздрість через мил’с’даря говорить. Бо ж хто ту стодолу під кінець здобув? Це я зробив! А мил’с’дар з гулею на чолі та з пустими руками від’їхав.

— Твоє здоров’я та в мою горлянку!

— Здоров’я ваше в горлянки наші!

Наступний тост Дантез виконав вже з важкістю. Швірський указав йому місце біля себе, слуги відразу ж поставили перед ним срібний кубок, налили вина.

— А ваша милість в якому полку служить? — запитав Лещиньський.

— Під Його Княжою Високістю Богуславом Радзивіллом.

— Це в тому полку, в якому тепер новий оберстлейтенант?

— Я нещодавно службу почав, але ж вважаю однак, що під таким славним воєначальником, як його милість пан гетьман, добуду слави.

— Ба, і не тільки воєнної, але, навіть, довічну можеш, пане, заробити, коли одержиш від козаків шаблею по голові чи кулю в сраку.

Швірський підкрутив вуса.

— І що тут робити, — буркнув Лещиньський. — Нам служити, а не мудрувати!

— Не мусимо ми гинути заради милостей мил’с’даря Калиновського, — відрізав Швірський.

Можна було сказати: іскра проскочила поміж ротмістрами, поручниками і полковниками. Дантез зіщулився на лаві, зробив вигляд, нібито його повністю поглинули коропи та осетри на полумиску — на жаль, риба, згідно з польським звичаєм, дуже вже була приправленою перцем та шафраном, так що її і їсти було неможливо. Він чуйно наставив вуха. І дійсно, гетьман мав рацію. В останні часи в таборі діялося щось зле.

— Знаю я, про що ти говориш, Самуель, — спокійним і достойним голосом відповів Одживольський. — Але з заклинаю тебе, покинь такі думки, доки не буде пізно.

— Раз ти вже знаєш, про що я думаю, тоді, пане-брате, скажи все це нам в очі, пане перший полковнику Речі Посполитої.

— Ти добре знаєш, про що я кажу! Про конфедерацію! Не треба нам бунтів у війську, яке є останньою підпорою Речі Посполитої, коли Хмельницький підіймає голову!

— Річ Посполиту дуже нелегко боронити з пустим шлунком, — буркнув Швірський, розриваючи жирну пулярку наполовину. — Скажи це панам-товаришам з хоругви. Спитай у них, чому це лляним насінням та криничною водою живуть вони з Великодня.

Одживольський вдарив булавою по столу, аж задзвеніли чарки, кубки та жбани.

— Притримай язика, пане-брате, доки я добрий, — прохарчав він. — Я тобі коронного лицарства бунтувати не дам! Хочеш конфедерації, ніби ж то заради добра війська. Я мені щось бачиться, нібито річ тут в чомусь зовсім іншому — в сваволі, в солдатських ґвалтах; в контрибуціях, які стягуються з селян та міщан; в розбоях. А ще річ у тому, щоб тебе вибрали маршалком зв’язку.

— Ні, — спокійно відповів на це Швірський. — В сраці я бачив всі заслуги та достоїнства. В сраці я бачив двір, королев’ят та політику. Я тільки роблю рахунок заслуг та страт панів-братів, що у війську служать. Вже багато років власними грудями закриваємо ми Річ Посполиту перед козацькою навалою, під Константиновим, під Збаражем і Берестечком! І де заплата за все це? Де заслуги? Де відзначення та гроші для піхоти і драгунів? Сем зірваний, король про військо і не думає, а гетьман заради приватної забаганки на Молдавію іти бажає. І Річ Посполита так до нас відноситься, як колись до козаків. Я б сказав, як до нігтів, які часом підстригти треба, щоб не стали вони диявольськими пазурами.

— То не Речі Посполитої заслуга, а тільки короля та гетьмана. А особливо, Марії Людовіки, ірод-баби, що його величності згубні поради дає. Дуже то погано, коли жінка у влади! Згуба то для Корони і Литви, — ораторствував пан Лещиньський.

— співала п’яна челядь і гайдуки, заслуговуючи численні «браво» та тости.

Дантез завмер від жаху. Ця дика шляхта ображала королеву Марію Людовіку, жінку Яна Казимира. Так як же не міг пасти край, в якому так святотатствують проти помазаниці Божої?!

— А другий з винних — це Калиновський! — рявкнув Швірський. — Хоче Хмельницький сина за Донну Розанду видати, то нехай і видає. Це справа Лупула та козаків, а не Корони. Ми, лицарство Коронне, існуємо для того, щоб Річ Посполиту боронити, а не для того, щоб дурні згинути в ім’я чесноти дочки господаря!

— Тим більше, — доповнив Мазур Пшедвоєнський, — що Розанда жодною мірою не дівиця. З візиром, з язичником, в ліжкові колотилася, наче кобила навесні.

— Напевне з нею все також, — закінчив Лещиньський, — як з однією нашою вдовою з Великопольщі, яка раз спитала одного солдата, що турки і татари роблять з тільними дівчатами, яких зловили у ясир. А коли той відповів, що тих, в яких тіла побільше, до розпусти примушують, сказала: «Господи Боже, якщо вже призначив мені корону мученицьку, то дай її поміж татарів».

Гучний сміх та крики мало не розвалили двір. Бертран зробив ковток з келиха.

— Не можемо ми погодитися на те, щоб гетьман військо згубив, — заявив Швірський, вже напідпитку. — Не має порядку, немає послуху в Короні, тому ми повинні взяти справи у власні руки!

— Мовчи, мил’с’дар!

— Вже мовчу, пане Одживольський. Але хочу, щоб ти свої очі відкрив. Якщо вже Річ Посполитою не управляє сейм, якщо вже не дбає про неї король, тоді може самий час, щоб ми, коронне лицарство, захистили її шаблями, перш ніж зробиться вона поставом[77] сукна в руках великих панів, невольницею в кігтях сусідів наших, які — і вам того повторювати не мушу — такі вже примурки та куртини сини, яких ще зі свічкою в пеклі пошукати треба!

— Чекліньський, — буркнув Одживольський, кидаючи собакам обгризену кістку. — Ось що тобі по голові ходить. Хочеш Річ Посполиту направляти всупереч сеймові та королеві. Хочеш сам вибирати податки, відзивати воєвод та старост, як рогачевські конфедерати[78]? Хочеш бути другим Кромвелем в Короні?

— Тільки коронне і литовське військо може вимусити від сейму такі зміни, щоб Річ Посполита знову стала істинною стіною перед Москвою і турками, а не гниючою провінцією. Панове-браття, нас двадцять тисяч. З того: дві — гусари. Удвічі більше панцирної кавалерії. А ще ж волоські та татарські відділення. І драгуни, де кожен другий, це шляхетка-сіромашка з Мазовії чи Підлясся.

— От до мазурів прошу не чіпатися! — скрикнув підпитий Пшедвоєнський. — Не кожен, хто з Мазовії, в драгунах служить! І не кожен мазур сліпим народжується, це вже напевно!

— Ага, а як очі вже відкриє, то всіх ошукає! — зареготав Лещиньський.

— Чи є така сила, яка здатна нас затримати? Чи є такий коронний чи литовський магнат, здатний більше шабель скликати? Це ми — остатнє лицарство Речі Посполитої! І це ми винні її рятувати, доки ще не пізно.

— Мил’с’дар на Варшаву бажає йти з хоругвами, — буркнув Одживольський. — А Богун з Хмельницьким тим часом кинджал в спину вітчизни встромлять?!

— На столицю ми можемо йти навіть і козаками, — процідив Швірський. — Надаю перевагу тому, щоб з ними триматися, ніж з окраїнними королев’ятами! Для мене ліпші запорожці, ніж зрадники та сучі діти, такі як Заславський, молодий Конєцпольський, Остроруг чи Оссолінський, які під Пилявцями військо кинули на згубу та пішли собі. Або ж тиран Ярема, який козаків так вішав і голови рубив, що привів до останнього відчаю!

Хтось поставив келих на стіл з такою силою, що чарки попереверталися і розбилися з брязкотом. А потім став біля Дантеза; то був мужчина, побачивши якого, полковники та ротмістри спускали очі; хтось здригнувся або ж відсунувся від столу.

— Пан Барановський, — шепнув Лещиньський. — Пан брацлавський стольник…

Дантез зиркнув вбік, поглянув на прибульця. І в перший раз від часу, коли показав смерті дулю під шибеницею, почув страх.

Поряд з ним стояв шляхтич середнього росту, з могутніми плечима, які говорили про незвиклу силу. Одягнений він був у колись чудовий жупан з парчі, але ж тепер його шати походили на козацьке лахміття, а не на одяг польського шляхтича. Жупан був потертий, в ньому були видні дірки, весь він був покритий засохлими плямами крові, рваний, також і пояс, і линяла шапка з хутра рисі. За одягом пана стольника можна було прийняти за слугу чи бідного сірячка, що господарює на клаптикові землі десь на кінці світу, чи то десь Подлясю чи Мазовії. Але ж це враження минало, коли ти дивився в його обличчя, деформоване шрамами від порізів шаблями, шрамами на черепі від куль, ра рештки відрубаного вуха, на посивілі волоси, що не держалися під шапкою.

І на очі.

Пусті, бліді, страшні. Що дивилися проникливо; з презирством до смерті, болю та страждань. Якщо Обживольський, Швірський та решта компанії була неотесаними старими воїнами, які день в день заглядали смерті в очі, боронячи Лехістан, то ця людина поряд з ними здавалася вовком. А якщо ж вони були вовками, тоді Барановський поряд з ними був подібний дияволові.

— Прошу ваших милостей, чи я щось не так почув, — промовив він низьким, хриплим голосом, — чи пан Швірський щось говорив про домовленості з козаками?

Стало тихо. Полковники озирались один на одного.

— Не говорив я ні про які нові договори, — відповів Самуель. — Ми підписали з ними білоцерківську угоду. І цього вистачить.

— Сейм її не затвердить. І цілком слушно! Ви тільки подивіться, шановні, що діється на Задніпров’ї. Гультяї знову по містах кучкуються. Різуни пана Войниловича не пустили до Сибрії та Дрогичинець, хоругву пана Сємашки знесли, в Ромнах заперли. Б’ються під Липовим та Рабухами. Ще тиждень-два, і Хмельницький прийде по наші голови. І знову буде, як собака, кров шляхетську пити. І така кров для козаків — це відбірний напій, — зареготав він. — А наші ссаки, по тому, що ми тут п’ємо, то для різунів — чиста оковита.

— То нам відомо, — тихо буркнув Лещиньський. — Але ж не зовсім так, як пан стольник говорить, справи виглядають. Пани Войнилович та Маховський дуже вже страшні постої виправляють; козаків та міщан рубають та замучують…

Барановський безумно подивився на Лещиньського.

— То все поки з панів-братів з Задніпров’я. Там кожен товариш, намісник чи почтовий когось на війні втратив. Кожен, також як і я сам, має порахунки з чернню та різунами. Ваша милість з Великої Польщі, тому і не маєш експерієнції, що має на увазі Войнилович. Ти, пане-брате, чернь та козаків лише на яселках[79] в Познані бачив. А до мене, в мій двір, вони с сокирами прийшли, з кистенями. Воістину кажу тобі — зовсім інакше вони виглядали, ніж маски в краківських вертепах!

— І все ж таки, українні пани пересолюють з жорстокістю, — прийшов на поміч Лещиньському мазур. — Треба нам і далі жити в Речі Посполитій, а не до горлянок собі скакати. Досить вже цієї різні. Pax, милостиві панове.

Підхмелений Пшедвоєнський насилу витримав кривий погляд Барановського.

— Краще було б, щоб на Задніпров’ї кропива та комашня росли, ніж гультяї та зрадники козацькі на шкоду Речі Посполитої та Його Королівській Величності множитися могли. Що можу я вас сказати, мил’с’дарі? Попав наш шляхетський народ поміж млиновими каменями: а саме, козацькою чернню, татарами, Москвою та Швецією. І, або ж буде він змелений, або ж сам каменем стане, щоб ті на порох змолоти. Краще не жити, ніж шляхтичем не бути. Краще вже шляхтичем не бути, ніж дозволити, щоб над нами свавільство в Речі Посполитій над нами мало панувати.

— Бунт треба подавити, але ж з помірністю, щоб наступні не вибухнули, — сказав Лещиньський.

Барановський тихо розсміявся. Всупереч звичаям, він сів на столі, лівою рукою схопив келих, налив собі вина і потягнув солідний ковток, не звертаючи на великополянина уваги. Лещиньський стиснув кулаки, його обличчя потемніло від гніву.

— Якби не тиранічна неволя та кривда, яку ви, панове українні, козакам чинили, цього бунту і не було б! А тепер з ними Корсунь, Пилявці, Зборів[80]…

Барановський знову зареготав, а сміх його був льодовий.

— Що правда, то правда, — буркнув Пшедвоєньський. — Дуже вже жорстоко поступали з козаками українні королев’ята. Церкви замикали, роботи вимушували, до козаків відносилися, наче до похолопленого поспільства. Як хотів козак горілки вигнати, йому котли понищили. Коли мав він хутірець, його в нього забирали. Коли бажав він справедливості вимагати, то нема йому було куди і піти, бо кожен староста у магната в кишені сидів!

— А я про таке вашим милостям нагадаю, — сказав Лещиньський, — що Хмельницький, поки бунту не підніс, був вірним громадянином Речі Посполитої, який під Цецорою[81] воював, ще й до неволі дістався. Про що присутній тут пан Одживольський засвідчити може.

Старий полковник кивнув головою. Одживольський, на щастя, не додав, що судьби Одживольського і Хмельницького виявилися зовсім різними. Першому вдалося втекти з табору гетьмана Жулкевського до кордонів Речі Посполитої, в той час, як майбутній козацький ватажок втратив там батька, а потім стратив літа, стогнучи в язичницькій неволі в Криму.

— А я вам так скажу, — загув пан Пшедвоєньський, — що, якби козаки не у володіннях Вишневецьких та Потоцьких мешкали, а тільки в Мазовії чи в Малій Польщі, тоді ніколи не було б бунту козацького, бо їм ніхто з панів-братів кривди б не чинив. Хто у всьому тому винний? Кролев’ята українні, яких на заході Корони і не знайдеш.

— Сміятися мені хочеться, — презирливо сказав Барановський, — коли я слухаю оце вас, мазурів, панів-братів з Великої та Малої Польщі, з Підляся, з любельського воєводства. Та що ви знаєте? Та чи боронилися ви хоч раз від татарів? А досвідчили ви хоча б раз на власній шкурі козацького бунту? А чи колись спалив вам різун двір чи хутір? Та ще й такий, який вартий двох десятків ваших мазовецьких нещасть? Так що, коли тебе, пане Пшедвоєньський, слухаю, чи знаєш, що я чую?

— Не знаю.

— Плач діток моїх, коли їм чернь голови косами обрізала, — промовив Барановський таким голосом, зо будь-які розмови за столом припинилися. — Крики моєї жінки, коли її десяток козаків один за одним ґвалтували. Від Брацлава по Чернігів, від Києва по Корсунь страшно била нас чернь українна та козаки. Мордували, чим тільки під руку попадало. Забивали сокирами, скобелями, кістенями, серпами нам горлянки різали, свердлами нам очі виймали, били нас голоблями чи штакетинами з заборів. Косами розтинали вуста від вуха до вуха, говорячи при тому: «Хотів, ляше, мати Корону від „можа до можа“, так май тепер Річ Посполиту від вуха до вуха». Я бачив, як ґвалтували дівчат невинних. Як обрубували нашим руки та ноги. Як прикрашали шляхетно уродженими дітьми дерева та хрести. Як за глоток горілки віддавали в полон орді діточок наших. Як жінкам в надії розрізали черева, а плоди пекли на списах над вогнем, як зашивали їм всередину кота дикого, замість дитяти. Як мого приятеля, Теодора Єльця, хорунжого київського, живцем на дворі спалили. Як пана Олександра Немірича на смерть голоблями затовкли. Як Полегенько в Києві топив ксьондзів та монахів в Дніпрі. Як князеві Четвертиньському власний млинар голову пилою відпиляв, а перед тим у нього на очах його жінку та дочку поганьбили. Як діставала чернь трупи могил, клала тіла жінок на чоловіків і казала при тому: «Плодіться, ляхи, та заселяйте землю польську», як палили двори та села…

Барановський вже не сидів. Він кружив довкола столу, заглядаючи до очей шляхтичам.

— Якщо ж тоді за все це всі ви, шляхта Польщі і Русі, не помститеся ваших гербових братів з України, якщо станете тут про мир говорити, шиї гнути перед збунтованими хамами, тоді знайте, що не вважаю я вас за шляхетно уроджених. Тоді вам тільки гній на поля возити. Тоді залишається вам нашити на шаровари клапани ззаду, як це содоміти у Хранції роблять. І залишається вам бабів зводити, писарчуком у москаля служити. І тоді не коронні ви сини, але тільки собаки та курвини сини… І скажу вам тільки, що пес вас їбав!

Одживольський схопив ротмістра за руку, притис до столу, сам підірвався на ноги.

— Досить!

Барановський замовк. Для нього це була вже остання можливість. Бо пани-браття вже скочили з-за столу, в руках заблищали шаблі, чекани та обушки.

— Сам я помстився, — закінчив пан Барановський. — Але ж цього завжди мало. От, два тижні тому, перед тим, як його милість гетьман визвав мене до Глинян, в степах над Бугом зустрів я п’ятьох козаків. Великі з них молодці були, лицарі православні, які перед тим зарубали старого бернардина, що укривався на покинутому дворищі. Так повірте, коли ці воїни запорізькі побачили мене, впали на коліна і почали милості просити. Дуже достойно кричали та на палях танцювали потішно. А коли з них шкіру дер та очі свердлами викручував, такі потішні речі розповідали, що я від сміху сльозами заливався. Уявіть собі, що один з них пророкував, що корону королівську три чорних орли подзьобають, але ж піднесе її з землі та на голову вкладе польський лицар, який буде мати щит на щитові, і той же лицар Україну вспокоїть. То може це хтось з ваших милостей? Що ви на це, пан Пшедвоєньський? А ти, пан Лещиньський? Не носиш, часом двох щитів перед собою?

— Щит на щитові… Так то ж може бути герб Яніна. А я — Ястженбець.

— Ну от, бачиш, пане-брате. Вірно я козака на палю вбив, бо брехав.

— І що, легше стало по тому мил’с’дареві?

— Ні, пане-брате. А знаєш, чому? Бо поводир тих різунів від мене втік. Відокремився від них, уникнув кари, а коли ми його через степи гнали, скакнув з конем до ріки. Молодий був і гладкий. До кінця життя я його запам’ятаю. А коли вже ноженятами на палю сучити почне, тоді я на його бандурі йому ж таку думку заграю на два серця, що з тою палею він відразу ж до пекла полетить.

— Пане Барановський, — сказав полковник Одживольський. — Залиши нас одних.

— З причини сивої бороди вашої милості, не спротивлюся. Мил’с’дар Швірський! Я нагадую панові, що сьогодні…

— Не забув я про те, мил’с’дар пане-брате.

Барановський розсміявся, обернувся та вийшов з кімнати.

Тільки тепер Дантез наважився оглянутися навкруги. Він чув все, про що говорили панове-браття, і тепер, залитий холодним потом, розважав їхні слова. І дійсно, він не розумів, про що тут йдеться, окрім звичайної, посполитої помсти козакам. Та під три чорти, яка справа йому до України та майбутнього Речі Посполитої?! Він повинен тільки вбити Швірського.

А де ж той Швірський подівався? Його місце на лаві було пустим. Дантез підірвався на ноги та роздивився. Ні, він не міг спустити того з очей. Француз поклонився Одживольському та іншій старшині, після чого швидко почав пробиватися різб юрбу шляхтичів та слуг. Але ж товариша з гусарської хоругви Любомирського ніде не бачив. Він протиснувся до сіней, глянув над головами п’яних пахолків і…

— Мил’с’дар, не мене шукаєш?

Швірський весело поглядав на француза. Він підкрутив вуса та указав на двері, що вели до комори.

— Іду як раз спробувати найкращого ліпца, який пан Одживольський в пивничці приховав. Дозволь, мил’с’дар, за мною, і спробуєш таких особливостей, яких і при дворі Людовіка даремно було б шукати.

Дантез пішов за шляхтичем. Не міг він забити Швірського на очах всіх гостей. Але ж, може спосібність на те знайдеться в пивничці?

Швірський зайшов до комори, одгорнув килим, що лежав на підлозі, відкриваючи кришку, що вела до невеликого льоху. Розглянувся, чи ніхто їх не бачить, після чого підняв кришку та, взявши свічку, почав спускатися в чорну безодню. Француз пішов за ним. Вони зійшли до невеликої пивниці з кам’яними стінами, під якими лежали широкі кувшини, барильця та бочки. Швірський поставив свічку на верхньому денці старої бочки, потім відшукав відповідне барильце і схилився, щоб вийняти шпунт.

— Готуй, мил’с’дар, стакани! — весело заволав він. — Зараз вип’ємо за пана здоров’я!

Дуже швидко і тихо француз витягнув з-за паса лівака. Така оказія могла більше і не повторитися! Він намірився вдарити і…

Ні, не міг він нанести удару.

«Та забий же його, дурень!» — крикнула у нього в голові Євгенія.

«Так, нанеси йому удар в спину, — зашептав йому на вухо голос батька. — Покажи, чого ти вартий. Вбий шляхтича, який надав тобі гостини…».

Дантез здригнувся. Він бажав смерті цього бунтівника. Швірський також був достойним її, як і кожен найманий вбивця, який бунтував супротив зверхників…

І все ж Дантез вагався. Рука з вбивчим стилетом тряслася все сильніше.

Не міг він себе перебороти, ще хвиля, дві, ще тільки одна мить…

Швірський обернувся!

Француз обернув лівак в пальцях, хватаючи його за лезо. Подав зброю рукояттю в сторону шляхтича.

— Спробуй, ваша милість, ліваком. Може буде краще, ніж голою рукою.

— Отут ваша рація!

Шпунт, підважений лезом стилету, відскочив. Швірський налив меду до кружок, підняв одну догори.

— Здоров’я вашої милості! Щоб цілим додому повернувся!

Випили. Шляхтич обтер вуса верхом долоні.

— Не слухай, ваша милість, пана Барановського, — буркнув він. — То правда, що бунт кривавий, однак, ми можемо його закінчити, чи брести і далі в морі крові і без кінця мститися козакам.

Француз мовчав.

— Ти певно того не розумієш, але… Тільки одна дорога перед нашим народом. Або ж ми будемо великими і по-християнськи вибачимо, або ж…

Дантез напружив слух.

— Один мотуз нас чекає, чи то на московській, чи то на язичницькій шибениці.

Повисла тиша.

— Ти цього не розумієш, німчура, — покачав головою Швірський. — От, вважаєш, то є якісь наші внутрішні справи, порахунки та завидки. То правда. Кого в Парижу, у Відні чи Севільї турбує доля Речи Посполитої? Хто знає, де знаходиться Україна? Хто знає, що воно таке: українські козаки і польська шляхта? Ніхто. Однак, якщо надійде час, коли ви, нічого не знаючи, спробуєте нас засуджувати та приймати рішення щодо нашого майбутнього, тоді кажу тобі: горе нам! А тепер дозволь, що я тебе покину. Мені треба поговорити з мил’с’дарем Барановським. В чотири ока. Він вже чекає мене перед дворищем. І певне вже його терплячка уривається.

Він повернувся і покинув пивничку. Дантез залишився один. Він підняв свій лівак і ще довго не був у стані прийти до себе.

— Не міг я… — прошептав він зблідлими вустами. — Не в цьому дворі… Не того шляхтича…

Коли він вийшов з двору, все вже було кінчено. Він ледве пропхався крізь челядь та п’яну шляхту. Швірський лежав на землі з розрубаною головою, в калюжі червоної крові. Барановський опустився над ним на коліно, витираючи чорну шаблю о полу жупана.

А потім вищирів жовті зуби, піднявся та повів страшним, мертвим поглядом по обличчях панів-братів.

— А якщо хтось кривиться на мене, що я правоту свою доводив, тоді прошу на шабельки, тут, перед ганком!

Він направився в сторону двору. За крок від Дантеза затримався.

— Пане француз, дозволь мил’с’дар, за мною, — сказав він. — Щось мені здається, що ми з одного гнізда птахи…

Вони зрозуміли один одного без слів. Ні… То Барановський зрозумів француза. А от Бертран його — ні в зуб ногою.

І вперше від не сповненої екзекуції він був по справжньому наляканий.

— З Пшиємським я вашій милості не допоможу, — сказав Ян Барановський. — Значна то персона і генерал коронної артилерії. Однак, доки під Глинянами табір стоїть, можу вказати тобі корчму, куди він приїздить погуляти.

— Дякую вашій милості.

— А як ти мислиш схилити мил’с’даря Пшиємського до планів гетьмана? — спитав Барановський.

— Золото, мій пане. Його блиск захоплює не одних лише плебеїв. А ваша милість може бути впевненою в щедру винагороду і милість гетьманську за надану мені поміч.

— А знаєш, — прошептав шляхтич, — де я нагороду Калиновського маю?

— Не розумію, — буркнув зблідлий Бертран. — А нащо ж тоді пан свідчить мені допомогу?

— Мої дітки, — прохарчав Барановський на вухо Дантезові. — Мої діти звертаються до мене… Доки вони стануть за тебе шептати, до тих пір можеш покладатися на мою шаблю.

— А якщо перестануть?

— Може, — Барановський вишкірив жовті, пощерблені зуби, — може, я тебе вб’ю.

— Ясновельможний пан заборонив впускати…

Дантез безцеремонно відштовхнув корчмаря та відкрив двері до опочивальні. Єврей ще намагався протестувати, але замовк, коли вахмістр рейтарів, який супроводжував француза, схопив його за бороду, піднімаючи голову догори. Бертран увійшов до приміщення, оббитого узорчастими турецькими тканинами. За столом, заставленим жбанами з вином та олов’яними кубками, сидів шляхтич в темно-синьому, підрізаному в стані вамсі, вишитому золотими нитками, прикрашеному золотими нашивками та майстерним підвісом. Чоловік був у силі віку, з посивілими скронями, навоскованими, підкрученими догори вусами і підстриженій за шведською модою борідкою. На колінах пана-брата сиділи дві повії в атласних пурпурних сукнях, які оголювали шию та плечі аж до кінців дужих, рум’яних грудей. Одна з гулящих дівок була руда, з волосами, заплетеними у довгу косу, переплетену стрічками, друга ж була темноволосою, зі злегка розкосими очима.

Шляхтичем же був сам Зигмунт Пшиємський, гербу Равіч, генерал коронної артилерії.

— Бал закінчено, мої дами, — сказав він і вільним, хоча й рішучим рухом зігнав повій з колін. — Залиште нас одних та почекайте в великій залі. Я з вами ще не закінчив!

Хихикаючи, але й надувши губи, повії побігли до двері. Дантез зняв капелюха і вклонився.

— Довго, мил’с’дар, казав ти чекати на себе, — буркнув Пшиємський.

— Прошу пробачення, але ваша милість, пан генерал, часу тут не втрачав, — розсміявся француз. — Схоже, як справжній солдат, кожну хвилю ти обертаєш на забави та задоволення.

— Сьогодні живемо, а завтра — гниємо, ваша милість пане-брате. Зараз у борделі веселюся, а завтра зі смертю в танок піду. Сідай і прямо кажи, в чому справа.

— Приходжу від його милості польнего коронного гетьмана…

По обличчю старого воїна пробігла ледь помітна гримаса. Дантез відразу помітив її.

— Ясно просвітлений пан Калиновський глибоко стурбований тим, що ваша милість не підтримує його військових задумів.

— Не брешіть, мил’с’даре Дантезе, — буркнув Пшиємський. — Забудьте про ввічливі обороти та солодкі слова, бо тут вам не Версаль чи Королівський Замок, а тільки паршива єврейська корчма. А його милість пан гетьман з охотою бачив би мене в могилі. Разом з рештою панів ротмістрів та полковників. У всьому коронному військові, хіба, немає хоча б одного чоловіка, на якого він би не казав сукин чи курвин син. Я сам — солдат, і власні повинності мені відомі. Я слухняний. Але ж військові плани пана гетьмана — то є шаленство. І я не поміняю власної думки, навіть якщо б він звернув мені неаполітанські борги, або ж, якщо б він ці жидовські ссаки, як Ісус Христос, не перетворив чудом на найкраще токайське.

— І ваша милість не боїться так про начальство казати?

— Пан Дантез, — розсміявся Пшиємський, — я — старий солдат. І, мабуть, більше битв провів, ніж ваша милість дівок по стогах облапав. Повір мені, я не боюся гетьманського гніву. Але ж, що знаю, то прямо в очі кажу. Якщо Калиновський спробує зламати білоцерківські домовленості і дати битву Хмельницькому, тоді горе нам!

— Його милість гетьман не хоче допустити, щоб гультяйське козацтво розійшлося по Молдавії. Тут річ йде про цноту дівочу та її честь. Я маю на увазі Донну Розанду…

Пшиємський весело розсміявся. Потім підлив вина до келихів і потягнув великий глоток.

— Честь панни Розанди залишилася в султанськім сералю. А мені відомо, що старий шельма Лупул сватав дівку Калиновському, або ж комусь з його родини, взамін за допомогу проти Хмеля. І в якості зятя буде кращим польський пан, хоч би в нього і солома з чобіт виглядала, ніж п’яний, дьогтем помазаний Тимішко. І заради власне такої справи, ба! — приватної — Калиновський бажає пожертвувати коронним лицарством, з таким трудом зібране для захисту Речі Посполитої. Він хоче виставити на певну поразку мої гармати, моїх пушкарів та фейерверкерів, зброю, яку я отримав в спадок після його милості небіжчика Кшиштофа Прцішевського, який сам її немов би у самого диявола з пащі вирвав. А я кажу а все це: veto!

— І пан не боїться гетьманського гніву?

— Polonus nobilis sum, omnibus par[82]. Послухай, мил’с’дар кавалер, що тобі скажу. Anno Domini 1646, я повинен був вербувати в Короні піхоту для твого короля Людовіка, якого придворні підлизи називають Сонцем Версалю. Але я волів служити Речі Посполитій, хоча тут поганенько з дукатами чи рейхталерами. Але ж волію на Диких Полях сидіти, ніж в Версалі. А знаєш чоиу, милостивий кавалере?

— І дійсно, ніяк відгадати не можу, пане генерале.

— Бо тут, в Короні Польській, я вільна людина і обиватель, в твоїй Францеї я мусив би тихенько сидіти, волю королівську сповнювати і не буркотіти. А якби не послухав, тоді б голову віддав на катівському пні, або ж до Бастилії б відправився, в каземати. Або ж від отрути пішов з цього світу, можливо, від стилету таємного вбивці, як граф Валленштейн[83], якого за наказом тирана вбили двадцять років тому.

— Якби ваша мил’с’дар був в згоді з гетьманом, тоді б маєтності вашої милості підлягли б… значному примноженню. Та що тут довго говорити — якщо мил’с’дар підкріпить плани його милості Калиновського та успокоїть солдатню, що мислить про конфедерацію, я готовий від від імені гетьмана винагородити вас. Десять тисяч червінців — то багатий подарунок, якщо тільки ваша милість не цінить себе вище. Талери, мій пане Пшиємський, завжди мають кращий смак, ніж віра. Цю істину, як славний воїн, ви повинні розуміти добре…

— Це ти послухай, пан француз, — вибухнув генерал коронної артилерії. — Не знаю я, яка там в тебе віра. Чи то ти в Пана Бога віриш, чи то в диявола. Чи може ти religiosus nullus[84], як козаки. Моя віра — це віра у власних людей. В пана Гродзицького, у Фромхольда Вольффа, в пана Сємєновича — хоча раз його ракета мені мало сраку не одірвала — в пушкарів, яких його милість небіжчик Арцішевський на майстрів вишколив. Якщо ти вважаєш, пане француз, що я видам їх на вірну смерть за імовірну чесноту волоської повії, за пару дукатів та велику булаву для Калиновського, тоді ти шельма, лайдак і смердюче бидло!

Якщо Пшиємський сподівався що Дантез схватиться за рапіру, то він помилився. Давній Бертран напевно б так і поступив. Однак француз лише підняв келих угору.

— Його милість пан гетьман та люди, які за ним стоять, пропонують вам не тільки десять тисяч червоних польських злотих, про які йшла мова перед тим, але ще й яворівське староство з усіма ключами. А якщо все піде за думкою його милості гетьмана, вам ще буде належати польна булава. Ви ж є героєм з-під Берестечка, про що всі пам’ятають. Пане Пшиємський, пан зробить все, що забажає, однак, розваж спочатку, чи варто так упиратися.

— А ти вважаєш, пане французе, що кожного польського шляхтича можна купити?

— Це тільки проблема стосовної оплати.

— Але ж не мене, пане Дантезе.

— Признаю, що не розумію. Ваша милість — солдат. Пан продає свою шпагу за талери. То як це сталося, що пан не розуміє правил цієї гри? Невже ж пан є останньою людиною честі?

Пшиємський розсміявся, голосно і весело. А потім осушив ще один келих до дна.

— В речі Посполитій нас таких є більше! — вигукнув він. — А ти, пудель французький, іди геть! Повертайся до свого гетьмана, до двору Марії Людовіки. І скажи тим красунчикам в содомітських рингравах[85], тим пострахам — францоватим[86] педерастам, що я, Пшиємський, генерал коронної артилерії, свої обов’язки знаю, і що купити мене не можна!

Дантез несподівано вирвав лівак з піхви та з розмаху встромив його в стіл, за дюйм від руки Пщиємського. Потім схопив рапіру і підсунув вузьке лезо генералові під підборіддя.

— Бийся зі мною, пане Пшиємський! — рявкнув він. — Такої образи я попустити не можу!

— Ти… Та як ти… Смієш… генерала коронної артилерії… На поєдинок?…

Дантез холодно всміхнувся. Йому здавалося, що в очах противника блиснув страх. Пшиємський був втомлений. Він також був п’яний. У нього не було шансів в дуелі.

«Не роби цього, — промовив в голові Бертрана його батько, Жан Шарль де Дантез. — Ти вплутався в страшну інтригу, сине мій. Не визивай його на поєдинок!».

— Ставай, мил’с’дар! Тут і зараз! На подвір’ї!

Пшиємський рвонувся назад.

— Справа проста, як лезо моєї шпаги, — буркнув Дантез. — Челяді у тебе тут небагато, мій генерале. А я взяв з собою цілу роту рейтарів. Моїх рейтарів! Якщо до бою не станеш, клянусь, що живим звідсіля ти не вийдеш.

— Я на службі…

— В гробу я бачив твою службу! Ставай!

— Добре!

Дантез відсунувся, дозволив, щоб Пшиємський піднявся з лави. Відступив, даючи тому місце. Генерал похитнувся, дещо заморочений вином.

«Не стану я його вбивати, — подумав француз. — Достатньо буде рани в голову чи в бік. А це дасть нам час на проведення наших планів».

Він вийшов до головного приміщення, глянув на вахмістра.

— Хайнц, зробіть місце на подвір’ї.

— Герр Оберстлейтенант, що сталося?

— У мене особиста справа з його милістю Пшиємським. Припильнуйте, щоб нам ніхто не перешкоджав.

— Jawohl, Herr Oberster!

Дантез вийшов перший. Надворі настали сутінки, тіні дерев і старих сараїв за корчмою подовжилися. Десь далеко співав соловейко, але Дантезові було далеко до насолоди повнотою весни. Він швидко зняв капелюха й портупею рапіри і віддав їх вахмістрові. Потім схопив знайому рукоять і з легким шипінням витягнув лезо з піхви.

— Починай, ваша милість.

Пшиємський хитався на ногах. Він був добряче напідпитку, але ж зброю дістав певним рухом, взяв рапіру, перекладаючи вказівний та середній палець через хрестовину. Дантез змірив його уважним поглядом, потім підняв лезо догори, приймаючи поставу.

«Побавлюся з ним хвильку, — швидко подумав він. — А коли він вже втомиться, буде достатньо одного, точного уколу»…

Поляк злегка склонився. Він чекав на середині подвір’я. Ноги під ним незначно підгиналися, нібито сили покидали його. Дантезові здалося, нібито його долоня, яка тримала рапіру, непевно тремтіла. Француз з тріумфом посміхнувся, а потім атакував.

Бій проходив посередині подвір’я, поблизу купи навозу та широко розлитої калюжі рідкого гною. Рапіри задзвеніли, коли француз провів перший укол з випадом, Пшиємський збив його, а сам вколов легко, дещо замисливши. Дантез відскочив, зайшов противника збоку, закрутив лезом, аж свиснуло, і провів підступний фламандський прийом…

Господи Ісусе… Діва Марія…

Одним шибким рухом Пшиємський відбив вістря рапіри убік, ніби дитячу забавку; незрозуміло яким чином уникнув удару і провів укол швидко, ніби блискавка. Пласке вістря його військової рапіри кольнуло Дантеза прямо в серце! Бертран розпачливо шарпнувся набік. Але пізно. Сталеве вістря укололо його в груди, він почув біль і…

Пшиємський утримав руку в останню мить.

Дантез завмер. Його рейтари скрикнули. Вістря зброї генерала коронної артилерії кололо суперника прямо в те місце, де билося серце. Нетреба було великого досвідчення, щоб знати, якби Пшиємський тільки захотів, він пронизав би француза як порося. Дантез знав, що лише залізним нервам суперника він завдячує, що у нього з спини не стирчить п’ядь закривавленого заліза, і що сам він не подихає, пробитий вбивчим клинком.

— Кінчай вже, мил’с’дар, — прохарчав він і опустив зброю.

Одним швидким рухом генерал відсунув вістря и підскочив ближче. Перш ніж Дантез встиг ухилитися, п’ятою рапіри він отримав просто між очей. Поляк поправив копняком, вдарив ще раз, і француз зі стогоном звалився до калюжі, перекотився, завмер, коли вістря ворога торкнулося його горла.

— Послухай-но мене добре, пес придворний. Содоміте, в сраку траханий! Дурень недолугий! Здібний лише бабів старих лякати! Якщо я хоч раз побачу твою паршиву пику, то, честю клянусь, удавишся власним рожном, сучий сину!

Генерал замовк і деякий час тяжко дихав.

— А своєму панові передай, що я бунтувати не стану. Якщо він видасть наказ, піду з ним не тільки під Батог, а хоч би й до самого пекла. Що таке наказ, мені відомо. Але серця мого при тому не буде! А ось це — на пам’ятку.

Рапіра свиснула в повітрі і розсікла щоку Бертранові. Француз застогнав, а Пшиємський сунув зброю під паху, раз і другий вдарив носком чобота, так сильно, що у Дантеза свічки спалахнули в очах. Оберстлейтенант перекотився мало не під підковані чоботи рейтарів, з великим трудом піднявся на коліна: брудний, покритий болотом та гноєм. Він стогнав, пробуючи злапати дихання.

Генерал постояв ще хвильку, а потім сплюнув, знизав плечима. Повернувся, забрав від онімілого вахмістра свій капелюх і рушив до корчми. Двері за ним закрилися. І майже відразу після того до вух Дантеза дійшов сміх повій.

Дантез обіперся на плечі вахмістра і з трудом встав. Кров рясно стікала з рани на щоці, краплі її спадали на землю, плямила коштовний, обшитий мереживом дамастовий вамс.

— Коня! — прохарчав француз. — Коня дайте, сучі сини!

Рейтари уникали його очей.

— Ким є Смерть?

— Це ще хто?

Євгенія обперлась на лікті, притислась щокою до грудей Дантеза.

— Той самий, хто приймав мене у Красичині з маскою на обличчі.

— Ніколи цього не впізнаєш.

— Виходить, що ти знаєш, але не бажаєш мені сказати?

Жінка розсміялась і легко вкусила його.

— Я знаю тільки й того, що ти, пан кавалер. То можний пан. В милостях у Його Королівської Величності.

— Але чому Смерть не бажав спотикатися зі мною лицем в лице?

— Щоб тягар, який ти несеш, не виявився надто важким.

— Який ще тягар?

— Я знаю все про мету твоєї місії.

— Він сказав тобі?

— Не питай про це.

— Чи під маскою не укривається князь Богуслав Радзивілл? Бо я одержав патент підполковника в його полку.

— У князя немає часу на воячку. Якби ти мав гонорове громадянство, то одержав би козацьку, або ж навіть гусарську хоругву. Але ти повинен мати власних людей, які допоможуть тобі в тій місії.

— Чому Смерть вибрав власне мене?

— Бо ти добре кинув кубиками, — сказала жінка дражливим тоном.

— А якби я не кинув?

— Гнив би на цвинтарі. На твоє місце було кілька кавалерів.

Дантез замовк. Він лежав, вглядаючись у темряву. За стіною намету тихо пирхали коні.

— А чи знаєш ти, що це Собеський заступився за мене? Він настояв, щоб староста дозволив мені кинути ще одну кістку замість тієї, що впала з ешафоту. Це йому я завдячую, що знаходжуся тут і здійснюю… державну зраду. Що станеться, якщо король дізнається про це?

— Ти ж давав присягу, що збережеш таємницю.

— А якщо я зраджу і виявлю свій секрет?

Євгенія обійняла його, а потім сіла на ньому зверху, напружуючи гнучке тіло.

— Якщо ти зробиш це, Бертране, — видихала вона, — я заб’ю тебе. І вб’ю настільки ж легко, як даю тобі зараз свою любов.

Француз не відповідав. З темряви минулого знову встав перед очима образ замкової каплиці та гордовитого чоловіка в костюмі Смерті… А також того, що не пасувало до його убору. Ланцюг! Той ланцюг з зображенням баранця, складений з золотих кілець, з яких виходили стилізовані язики полум’я. Тепер, після стількох днів, що уплинули після зустрічі, Бертран був переконаний, що таку оздобу вже десь бачив.

Але більше про те вже не мислив. Жінка обняла його руками.

— А як, власне, тебе звуть? — прошептав він їй на вухо.

Вона не відповідала. Тільки відкинула голову назад, і вони зайнялися любов’ю.