Богун

Розділ VI Initias Calamitatis Regni

Даніель Чаплинський, поручник національної панцерної хоругви, а чотири роки тому — чигиринський підстароста з милості ясноосвіченого Олександра Конєцпольського, ніс хрест вже чотири роки… З тієї миті, коли вигнав з хутора в Суботові Богдана Хмельницького, коли наказав своїм татарам майже до смерті побити Тимофія, коли, в кінці кінців, оскаржив старого козака в зраді і відібрав у нього Гелену.

Якби ж то йому знати, що вже тоді Хмельницький розмовляв з королівськими посланниками! Якби ж то йому здогадуватися, що Запоріжжя мало готуватися до війни з Туреччиною! Хмель, зламаний звинуваченнями у зраді, збіг на Січ та підняв козаків на боротьбу, розбиваючи війська Речі Посполитої під Жовтими Водами та Корсунем. І все це — з вини його, Даніеля Чаплинського. Ні с того, ні з сього пан чигиринський підстароста зробився найбільш ненависною особою в усій Речі Посполитій. Це йому приписували на сеймах та сейміках провокування бунту. Це його голови вимагав Хмельницький в комісіях та угодах. Чаплинський міг би збігти хоча б до Пруссії чи до Цісарства. Він міг зашитися в якімсь куті і перечекати негоду, але цього не зробив. Він вступив до війська, бився з козаками, першим вибрався з обложеного Збаража, везучи листа до короля. В кінці кінців, він став поручником панцерної хоругви, а товариші та старшина оцінювала його мужність. Однак, полегшення він від того не зазнав.

Кожен раз, коли він бачив трупи, різні, спалені міста, вирізані села — до нього поверталися спомини чотирьохрічної давнини. «То все моя провина, — шепотів він сам до себе. — Це все я справив…» Він ішов крізь мерців та кров. І тому зараз віз в саквах батовську угоду, яка повинна була здійняти страшний тягар з його серця.

Старшина вже чекала їх побіля покинутої церкви. Чаплинський під’їхав під ворота, сплигнув з коня.

— Слава Богу!

— На віки віків!

Поручник увійшов до церкви, схилив голову та перехрестився. А потім підійшов до царських воріт, де його чекала козацька старшина. Там він склонився і поклав на стіл перед ними запечатаний документ.

— Це батовська угода, підписана маршалком та членами військового кола конфедерації коронних військ.

— Ну що ж, от і дійшли ми до договорів, — процідив крізь жовті зуби Баран. — А перевірте но, чи все там як слід стоїть.

Гроїцький та ще один козак — видно, сусцептант[123], а може подпісек[124] з канцелярії Виговського, взяли лист і почали читати.

— Погодилися ляхи, щоб і ноги собачих синів, єзуїтів, в руському князівстві не було. І на Київську Академію грошей покладуть. А нам — шляхетські привілеї!

— А де ж це Богун?

— Хмельницький його на нараду визвав.

— Тоді, пане Чаплинський, — сказав Гроїцький, — підписуємо угоду, а ти забереш папери до обозу. Я дам тобі сороку семенів, щоб тебе від ворогів пригода не спіткала.

Гроїцький взяв перо та склав замашистий підпис на обох копіях угоди.

— А я за себе і за Богуна підписую, — буркнув Баран.

— Як це то: за Богуна? — почав протестувати Чаплинський. — Що, хочеш підробити його підпис, мил’с’даре полковнику?

— А хто впізнає, який підпис мій, а який — Богуна? — запитав Баран, виписуючи на угоді два хрестики. — Ми прості козаки, колегії в Дикому Полі кінчали, а не в Києві.

Наступний хрестик, хоча й не дуже охоче, Пархоменко. Після нього накарябав невиразний підпис по-російськи Сава Савич. Чаплинський забрав копію документу, сунув за пазуху. А потім полегшено зітхнув. Сталося!

— Завтра зранку ми прийдемо під табір з полками присягати угоду, — сказав Гроїцький. — Знаком буде знамено з Богородицею. Я ж забираю угоду та повертаюсь. Чолом вашим милостям.

— Бувай, пане Чаплинський. Повези добру новину до табору!

Чаплинський обернувся та вийшов з церкви, перед тим зложивши уклін Христові. І через хвилинку всі почули стук копит його коня. Баран теж обернувся і положив на столі перед іконостасом та царськими вратами акт батовської унії. Сонце вже сховалося за лісами, і лише вгорі, під дерев’яною стелею присвічували останні, червоні денні блиски.

Несподівано коло церкви заіржали коні. Хтось крикнув, за вікном пролунав глухий стукіт падаючого тіла. Баран неспішно повернувся до дверей.

З брязкотом шпор до церкви увійшли обірвані, понурі постаті польських жовнірів в рваних жупанах, приталених куртках та вицвілих деліях. За ними з’явилися чорні рейтари. Вони затрималися на порозі. Погляди прибулих та козаків схрестилися.

— Ваша милість з табору? — запитав Баран. — Залишили тут щось?

Шляхтич, що був на чолі поляків посміхнувся: страшно, безжалісно, холодно. Долоня в залізній рукавиці сягнула до головні шаблі.

— Почекайте, дітки мої, — прошепотів він. — Сьогодні вже накормлю вас досита. Тааак. Я ж знаю, які ви спрагнені…

— Пане шляхтичу, що це ви?

— Де акт батовської унії?

Черкаський полковник похилився, його губи стягнулися, відкриваючи зуби. А потім він схопив рукоять шаблі-ординки.

На перемовини з маршалком конфедератів та полковниками Дантез йшов зі спокоєм в душі. Він розумів, що його ні в якому разі не чекав приятельський дискурс з пивом та горілкою. Француз очікував найгіршого — вибуху гніву конфедератів, тортур, а може, навіть, і смерті. Все в залежності від того, в яких настроях будуть пани шляхтичі. А настрої дуже часто залежали від кількості випитого меду та вина.

Бертран не жалівся над власною долею. Один раз, під шибеницею в Пшемишлю, він вислизнув з обіймів кістлявої коханки. І він не був впевнений, чи вдасться це йому в другий раз, але доброго настрою не втрачав. Бо ж, як мовили в Польщі: до трьох раз стукають. А він втік від смерті усього лише вперше. Звичайно, якщо б рахувати всі битви та поєдинки, в яких він вийшов живим, у нього зібралася б не одна, а, принаймні, дюжина хрестиків. Але ж — йому й так було дано пожити довше, ніж він сам вважав. Принаймні, один раз він обдурив смерть, так що зараз був готовий йти їй назустріч з піднесеною головою. В сумі — не перший раз.

В гетьманській канцелярії зібралися найбільш важливі полковники коронного війська. Був маршалек Пшиємський, були Одживольський, Собеський, Гродзицький, Друшкевич та багато інших. Всі ледь розміщалися за столом. Дантез, без якогось хвилювання дивився на нахмурені вусаті обличчя, позначені шрамами, на блискучі очі, високо підголені за лицарською модою голови. Він куртуазно склонився маршалкові, смутно всміхнувся Собеському.

— Пан полковнику Бертране де Дантез. Ти був довіреним слугою та поплічником гетьмана Калиновського, якого, за вироком військового конфедератського кола було ув’язнено за зраду та шаленство, оскільки він хотів використати коронну армію заради приватної війни з Хмельницьким. Тому ти теж залишишся під сторожею, доки ми не вияснимо всієї справи на найближчому, надзвичайному сеймі. Але ж тим часом трапилася страшна річ, яка підтверджує нашу думку, нібито існувала змова, а бо ж і дійсно дійшло до зради Речі Посполитої. Хтось передав козакам плани табору під Батогом і склад коронної армії. Цей хтось зрадив нас та видав на смерть з рук Хмельницького.

Пшиємський кинув на стіл накреслений на папері план табору. Дантез глянув на план і смутно всміхнувся.

— І тому я зараз запитую, чи ваша милість бачила ті папери, а якщо так, то чи відомо тобі, хто передав їх козакам?

Гірка посмішка не сходила з вуст Дантеза.

— Так, — відповів він, дивлячись Пшиємському прямо в очі. — Ці мапи я бачив. Однак, перш ніж я хоч щось скажу, милостиві панове, власною честю поручіться, що не порубаєте мене після того, що почуєте. Дуже гаряча кров тече в вас, панове поляки, а я хотів би хоч трохи ще потішитися вином та жінками.

— Цього обіцяти я не можу. Однак… — Пшиємський знизив голос, — …даю nobile verbum при свідках, що, якщо ти в це діло замішаний, то тут ми тебе не вб’ємо, але ти станеш перед судом Речі Посполитої. В цім випадкові: перед сеймовим судом, який справедливо оцінить твою вину.

— Слова вашої милості мені повністю достатньо, — сказав на це Дантез.

— Тоді говори, ваша милість кавалере. Хто нас зрадив? Хто видав Хмельницькому та Богунові плани табору?

Дантез набрав повітря в груди. Він не міг витримати поглядів польських шляхтичів, тому опустив голову.

— Це я, не хвалячись, зробив.

— Що?!

— Як це?!

— Зрада!

— На погибель!

Полковники закричали, зірвалися з місць, а найбільш гарячі схопилися за шаблі. На щастя, всіх їх призупинив Пшиємський. Конкретно ж, це зробили його драгуни з зарядженими мушкетами.

— Як же то… — простогнав Одживольський. — Для чого ж пан таке учинив? Для чого пан відплатив Речі Посполитій зрадою за гостинність?

— Я знаю, що те, що я повім зараз, вас здивує, чи навіть, розлютить, — продовжував Дантез. — Однак же, діяв я не сам один. Я всього лише вірний слуга великого пана, який врятував мене від смерті, призначив оберстлейтенантом та вислав до вашого табору з місією видати на смерть козакам все коронне лицарство. Для цього я повинен був увійти в милості гетьмана Калиновського, обіцяючи йому велику булаву, про яку він вже давно мріяв, і схилити його провести наступ на козаків. Потім моєю ціллю була допомога Хмельницькому, щоб той без труду розправився з коронною армією. Мій пан видав на вас вирок. Я ж повинен був стати Малодобрим Майстром, Калиновський — моїм помічником-челядником, а Хмельницький — катівським мечем.

Гамір, який вибухнув після цих слів, було чуто аж на майдані. Перо в руці писаря зламалося надвоє — він відразу ж узяв наступне, але не міг занурити його в чорнило. В кінці кінців, він його таки вмочив до половини, знову зламав, перекинувши чорнильницю… Ні, він не був у стані писати.

— Тоді я питаю, пане Дантез, ким був твій пан? Відкрий нам його ім’я!

Дантез затремтів. Ось прийшла найгірша мить.

— Мій пан, який бажав вашої смерті… це…

Його погляд побіг наліво, до стовпів, що притримували стелю. На одному з них висів великий портрет. На ньому був зображений могутній пан з похмурим виразом на обличчі, вдягнений в багатий, малиновий жупан, в делії, обшитій соболями та горностаями. На його гордо піднесеній голові був ковпак з чорного соболиного хутра зі золотою фібулою. А з шиї звисав… золотий ланцюг з зображенням баранця… Найвищий іспанський та австрійський орден, яким нагороджувалися лише князі крові та удільні государі. В Речі Посполитій була тільки одна людина, один найбільш могутній з усіх пан, який міг його носити… І це був…

— Той, хто зрадив Річ Посполиту, — промовив Дантез тремтячим голосом, — хто видав на смерть коронне лицарство — то Ян Казимир Ваза. Ваш король, вибраний в елекції Anno Domini 1649. Ваш суверен. Це він зажадав крові та шляхетських життів. Його Королівська Величність видала вас всіх на погибель.

Зробилося тихо. Настільки тихо, що біло чутно тяжке дихання коней, що стояли на майдані, крики сторожі та скрип возів, які перекочували на інше місце.

— Не може того бути!

— Ні, — прошепотів Собеський. — Це неможливо.

— Брешеш, ваша милість!

— Докази! Які в тебе є докази?!

— Я складав присягу перед Його Королівською Величністю два місяці тому в замку в Красичині. Взамін за це я одержав призначення на оберстлейтенанта, на якому є королівський підпис, — пояснив Дантез. — І в кінці, мої шановні, для чого чоловік, як я, міг би зрадити коронне військо, якщо за тим не йшли королівські накази? Ну чого б такого міг дати мені Хмельницький за плани табору? Бочку дьогтю? Палац в Україні? А чи залишилися хоча б які палаці при козаках, окрім тих, які були одібрані у руських панів? Скоріш, я одержав би якийсь хутір!

Буря, що вибухла після цих слів, здавалося, потрясла посади гетьманської канцелярії. Полковники кричали, верещали, розмахували шаблями. Хтось плакав, обіперши голови на руках. Інші стояли з відритими ротами, в повному приголомшенні. Та навіть якщо б в середину намету вдарила б блискавка, вона не зробила б такого враження, як слова Дантеза.

— Якщо це правда, — сказав Пшиємський, який єдиний зберіг спокій, — то горе нам, милостиві панове. Наша Величність пишеться як Ioannes Casimirus Rex. Чи то ICR. А повинно бути: Initias Calamitatis Regni!

— Неможливо це… Неможливо… — повторював Одживольський.

— Так говори, пане кавалере. Говори, для чого ж так сталося. Що обіцяв собі Ян Казимир Ваза після цієї зради? Для чого бажав він видати нас на смерть?!

Дантез захитався. Крізь пустелі та випалені степи власної пам’яті він повернувся до тієї миті, коли в каплиці красичінського замку розмовляв з паном Смертю. Чи то з Яном Казимиром, великим князем руським, прусським, мазовецьким, лівонським…

— Король бажає збудувати нову Річ Посполитую. Нове королівство Польщі та Литви, в якім він запровадив би absolutum dominium. Наш пан заздрить Людовікові Сонцеві, цезареві та повелителям Іспанії. Він заздрить навіть Кромвелеві, який є жорстоким тираном і в Англії з своєї волі палить та рубає голови. Однак король Ян Казимир знає, що найбільшою перешкодою в його амбіціях є шляхетський народ Речі Посполитої. А останнім його бастіоном є армія Польської Корони; лицарство, яке може збунтуватися проти короля. Тому наш пан і постановив зрадити вас і видати на погибель козакам. А все це для того, щоб на наступному сеймі потрясти Річчю Посполитою і показати, що коронні лицарі не здатні боронити країну перед ворогом. Тоді сейм дав би йому гроші на військо чужоземного зразка, яке буде слухняним королеві. Ян Казимир хотів замінити лицарську польську кавалерію, гусарію та панцерних іноземним жовніром, а коли вже б мав у руці таку силу, він розпалив би громадянську війну, побив шляхту та зніс би вашу шляхетську вольність. Навічно.

Пшиємський опустив очі.

— Це звучить настільки страшно, що аж… правдиво.

— Бо то і є правда. Що можу підтвердити перед сеймом та сенатом. І перед кожним судом Речі Посполитої.

Собеський провів поглядом по суворих обличчях полковників та ротмістрів.

— Ян Казимир зрадив нас, якби невірних собак, а за кров нашу, що ми за Річ Посполиту пролили, нам смерть запропонував.

— За що?! — простогнав старий Одживольський. — За що нам все це? За мої шрами та сивину? За стільки років служби?

— За політику, — буркнув Пшиємський. — Бо є в Європі така річ, що зветься політикою ясноосвічених монархів та їхніх династій. І в ім’я цієї політики жертвують людьми честі, підсипають отруту до келихів, б’ють у спину кинджалами та замикають в Бастилії. От і ми — коронне лицарство — виявилися зайвими Його Королівській Величності. Але ж, хто буде за нас Річ Посполиту грудями захищати? Німчура та жабоїди, які за срібника до ворожого табору перейдуть?

— Якщо я щось можу сказати, — спокійно промовив Дантез, — то смію стверджувати, що будь-який повелитель в світі скарав би вас на смерть. Чи був би то Людовик, Філіп, Кромвель чи Фридерик. Ви зовсім не пасуєте до їхнього образу світу. Бо ж ви є вільними людьми… Громадянами, що піднімають на трон повелителів та скидають тиранів. Це ви, польські пани, які бажають правити Річчю Посполитою, а не щоб правили вами. І, як такі, ви є смертельною загрозою для кожного повелителя. Його Королівська Величність бажає бути як Людовік Сонце, який сам є панством і усім, що йому належить. Але ж він, однак, не бачить, що саме з волі шляхетського народу прийшлось йому панувати над вільними людьми, які самі бажають встановлювати власні права. І не розуміє він того, що, володіючи з волі шляхетського народу, не мусить він боятися потайного нападу, зради, засідки та підступності, оскільки, навіть якщо хтось проти нього виступить, то на сеймі чи на сеймикові, як вільна людина, але же не плануючи зради, змови чи обману.

— Ранами Христовими питаю, нащо ти все це говориш? Чому не затаїв такої страшної правди? — вибухнув Одживольський. — Краще вже смерть, ніж твої слова!

— Навіть найгірша правда є кращою, ніж життя в обмані. Я нікчемна людина, — глухо промовив Дантез. — Колись я був людиною честі… Однак, мене зрадили і осудили на смерть. Від страху перед шибеницею я відрікся всього, у що вірив. І взявся за виконання цієї огидної місії. Я погодився стати вашим катом. І наробив так багато зла, що… в подальшому вже не бажаю вам брехати. Тим більше, як самі бачите, всі мої інтриги повністю спалилися.

— І пощо ти все це говориш? Нашої милості шукаєш?

— Спілкуючись з вами, пане маршалку… зрозумів я, що ви… є такими ж, як я раніше. І я бачу в вас відбиток того, в що я колись вірив. Я вважав, коли приїхав до Польщі, нібито ви cum barbaris, що то є дикий край поміж Москвою, Швецією та Бранденбургом. Але ж тепер, коли вас пізнав, я стверджую, що ви подібні моїм великим предкам, які згинули від стріл з англійських луків та цісарських аркебуз під Азенкуром та Павією, у війнах та бунтах. Ви є останніми лицарями цього світу. І навіть одяг у вас лицарський… І голови ви підголюєте, як наша давня шляхта.

— Не треба нам тут кадити, рейтузнику, — холодно промовив Пшиємський. — А за те, що сам учинив, тебе чекає сеймовий суд. А потім — можливо, кат з мечем. І тепер немає часу на компліменти, пане французе. Краще вже доручи душу Богові. І молитву якусь промов, добре раджу.

— Я прошу тільки однієї милості.

— Слухаю.

— Якщо дійде до необхідності битися, я хотів би… стати до бою на вашому боці. І хотів би у смертній сорочці, без зброї.

— Не можу того дозволити!

— Ваші милості, — прошепотів Собеський, — але ж він розказав нам усе. А на додаток, врятував мені життя в битві. Проявимо милість до нього!

Полковники зашепотіли між собою. Пшиємський тихо зітхнув.

— Якщо дійде до битви, в якій стануть вирішатися долі всіх нас, я дозволяю, щоб ти став до бою поряд з його милістю, паном Собеським.

Дантез поклонився до самої землі.

— А до того часу ти, мил’с’дар, залишишся під вартою. Вивести!

Дантез склонився ще раз. До входу він направився у супроводі драгунів Пшиємського. І після того у наметі все закипіло.

— За те, що Ян Казимир вчинив, ми маємо право вимагати його зречення! Ваза повинен відмовитися від корони! — скрикнув Одживольський, якого тіпало.

— Скликаймо генеральне коло війська!

— І виберемо власного кандидата до елекції! — сказав блідий Пшиємський.

Дантез раптово зупинився, як укопаний. А потім обернувся, розштовхав драгунів і впав на коліна перед Пшиємським.

— Ваша милість! — скрикнув він. — Ваша милість!

— Та що, під три чорти, сталося?

— Накажіть затримати… Євгенію… Мою утриманку. І пана Барановського! Вони хочуть поламати всі ваші плани і напасти на козаків, з якими ви вели перемовини в церкві.

Пшиємський швидко глянув на нього.

— Хоругва Барановського вийшла із табору три дні тому в розвідку. Якщо до сих пір не повернулася, то вже і не прийде, бо козаки обійшли нас навкруги. Що ж до Євгенії, не турбуйся, мил’с’дар. Навіть якщо вона покинула табір, її схоплять запоріжці, або й Орда. До Барановського вона ніколи не добереться.

— Дай Боже, щоб ти не помилився, пане генерале.

— Не помиляюсь, бо угоду ми вже підписали. Годину тому повернувся його милість Чаплинський і привіз нам листа, підписаного Богуном та старшиною війська запорізького. Як сам бачиш, козаки цілі та здорові.

Був вже вечір, коли тіло Тараса вкладали до могили на пагорбі. Коли жовніри вже хотіли замкнути віко труни, Собеський утримав їх та поклав на грудях молодика розбиту бандуру.

— Спи, Тарасе, — прошепотів він. — Спи, і нехай присниться тобі Україна. Був ти молодий та малосилий, однак привів до того, чого гетьмани та великі пани добитися не могли. Народився ти селянином, але цей світ покинув вільною людиною. Оскільки я, Марек Собеський, польський шляхтич, після смерті допускаю тебе до свого герба.

Він зняв з пальця срібний перстень з Яніною та надів на палець Тарасові.

Жовніри з глухим стукотом насунули віко и опустили труну в глибину ями. Піп прочитав молитву і благословив могилу хрестом. Красноставький староста опустився на коліно. Молитву він промовляв майже безголосним шепотом, вслухуючись в глухий шум землі, що спадала на труну. Той звук був настільки зловісним, настільки понурим, що Собеський вже не міг винести його. Марек перехрестився, встав і відійшов. Він чуяв пустоту в серці, так сильно бракувало йому Тараса. То не повинно було… не могло закінчитися настільки страшно…

Депутати від кола хоругви чекали на нього біля коней. Коли він підійшов поближче, вони здійняли шапки та ковпаки.

— Милостивий пане…

— Так… — Собеський підніс голову та глянув їм прямо в очі.

— Пани полковники та товариство прийняли рішення домагатися зречення короля. І вибрали свого кандидата, за якого віддамо голоси на елекції… І ми вибрали вас… ваша милість.

Собеський завмер. Все здійснювалося до йоти…

— Королю… мій пане золотистий… — прошепотів йому до вуха Тарас. — Піднеси корону золоту, доки не розідрали її на клапті… Рятуй Річ Посполиту, охорони її від падіння…

— Добре, — хрипло промовив Собеський. — Нехай пророцтво виповниться.

— Гей, бувайте тут!

Ніхто не відповідав на заклик, скрізь панувала глуха тиша.

— Чи вони перепились там, чи як?! — буркнув під носа Богун. — Чекайте, сам перевірю.

Кальницький полковник з трудом зіскочив з коня. Він схопив факел і пішов до зруйнованої церкви. Переступаючи поріг, схилився, віддаючи поклон всім святим. Коли вже був всередині, в темряві, випрямив шию і тоді вдарився чолом в пару ніг, що звисали зі стелі…

Він підняв факел і спочатку помітив босі ступні, потім шаровари, під кінець — порваний, покритий кров’ю жупан, а вище, над отвором в барабані, через який впадало місячне світло, очі його спіткали широко відкриті і застиглі очі повішеного.

Баран Худий висів на балці серед ікон та святих образів. Богун направився до іконостаса. По дорозі освітлював наступні набряклі, посічені обличчя, затягнуті більмом смерті очі. Біля образа Христа Вседержителя колихався Сава Савич. Поряд, опираючись закривавленим чолом в образ святого Іоанна Хрестителя, звисав Гроїцький. Над дияконськими воротами колихалися непорушні ноги Пархоменка. З його грудей стирчала рукоять лівака. Богун схопив її та вирвав одним рухом.

То була зброя німецької піхоти на службі Речі Посполитої.

Зброя жовнірів Пшиємського!

Стіни церкви та ікони були посічені новими ударами шабель і палашів. Святі образи покривала ледве засохла юшка, то в цьому, то в іншому місці було видно чорні порохові плями після близьких пострілів. Лише ікона Богоматері з Дитятком сяяла слабим блиском. Сльози стікали з її очей…

— Буваааай!

Козаки вскочили до церкви, чуючи голос полковника. Страшна картина поморозила їм кров в жилах; а потім всі почали бігати, мов навіжені, кричати, вони підсвічували факелами, хапалися за шаблі.

— Зрада! Зрада! — верещали вони все голосніше.

Богун оперся о стінку. Він, можливо, і осунувся б на підлогу, але його підтримали молодці.

— Шукайте акти угоди!

Козаки почали обшукувати трупи, видивлятися в кутах церкви. Не знайшли нічого.

— Нема, батько.

— Милостиві панове, — сказав Богун. — Ось ви бачите, як сплачує Річ Посполита за наші старання миру… Все було підступом, маючим на цілі перерізати горлянки нашим полковникам!

— На погибель ляхів!!! — рикнули молодці. — Різати ляхів!!!

Богун випрямився — страшний, тремтячий, не опанований. Він підійшов до іконостасу та звалився на коліна перед Богоматір’ю з Дитятком.

— Мати, Богородице, свята і пречиста. Ранами Христа, сина Твого, присягаю тобі і вам, милостиві панове, що зрада без помсти не залишиться! І допоможи мені в тім Отче небесний з усіма святими. Будемо бити ляхів, милостиві панове молодці, без милосердя! І бити будемо страшно!

Богун піднявся з колін, його підтримували козаки, потім підійшов до Савича. Взяв і поцілував його мертву руку, потім обійняв ноги повішеного.

— Согрішив я, браття, — заплакав він. — Повірив я ляхам невірним, і привів я вас до смерті. Але знайте, що кров ваша не надаремно була пролита, а за голову кожного з вас тисячу ляських накажу зрубати. І буду мордувати їх так, щоб знали, що гинуть вони. Буду їх на палі саджати, на галузях вішати. Стану їх за конями тягти, а ти, Матір Божа, станеш свідком, що помщуся я! Так що допоможи мені Матір, Божа Родителько!