Борошняні немовлята

1

Пан Картрайт погойдав туди-сюди ногами і підніс свій голос над хвилями невдоволеного бубоніння.

— Не біда, 4-В, якщо ви не можете присвятити час цьому питанню зараз, — звернувся він до свого нового класу, — я з радістю ще раз вам усе поясню на перерві.

Дехто таки спробував опанувати себе. Кілька учнів повитягали ручки з ротів. Двійко хлопців, що спостерігали, як двірник нумерує сміттєві баки великими білими цифрами, змогли врешті відірвати погляди від цієї захопливої картини. Та загалом реакція на слова вчителя була досить жалюгідною. Складалося враження, що половина учнів забула свої мізки вдома, а решті й забувати було нічого.

Цьогорічний 4-В клас.[1] Оце братія! Пан Картрайт уже знав більшість із них — «похнюп» і «поганців» — тих, чию безнадійність протягом останніх кількох років обговорювали в учительській найбурхливіше і найчастіше. Усі більш-менш нормальні (їх називали «парубчиськами») діставалися пану Кінгу чи пану Гендерсону. А доктор Фелтом завжди відбирав собі всіх «розумників». Досі ніхто не з’являвся в 4-В класі просто так.

Єдиний новенький цього року — як там його, Мартін Саймон? — тихо сидів за останньою партою і читав. Пан Картрайт аж звеселів. Це вже непоганий початок. Бодай один з них уміє читати. Вочевидь, протягом його кар’єри бували й гірші класи.

— Жвавіше, жвавіше, — звернувся він до учнів. — Ми ж не можемо вирішувати цілісінький день. Я востаннє перерахую варіанти, а потім ви мусите проголосувати. Ти можеш і далі жувати свій бюлетень, Джордже Сполдер, але іншого ти не отримаєш. А зараз увага, слухайте всі!

Розвернувшись на своїй здоровенній задній частині, він постукав по дошці, на якій п’ять хвилин тому крейдою написав усі варіанти, що доктор Фелтом запропонував для проекту 4-В на шкільному конкурсі наукових досліджень:

текстиль;

харчування;

домашнє господарство;

розвиток дитини;

дослідження споживацького попиту.

Учитель вкотре перерахував їх уголос — спеціально для тих, у кого були труднощі з читанням.

Хвиля невдоволеного бурчання накрила клас. Вона заглушила і метушню, і перешіптування, і човгання ніг, і рипіння стільців, на яких безстрашно гойдалися учні.

— Пане, це несправедливо.

— Нудота!

— Та яка ж це наука? Маячня якась.

— Я тут половини навіть не розумію.

Щоб догодити Рассові Моулду, пан Картрайт ще раз перечитав уголос усі варіанти, цього разу перекладаючи їх зрозумілою мовою:

шиття;

їжа;

домоведення;

немовлята і все таке;

ощадливість.

Pacс Моулд тепер здавався ще більш спантеличеним:

— Димоведення? Що таке димоведення?

Пан Картрайт вирішив не звертати на нього уваги.

— Заради Бога, 4-В, — сказав він, — зосередьтеся. Я знаю, що в більшості з вас курячий розум, але хоч одна із запропонованих тем мусить вас зацікавити сильніше за решту. Хай що це буде, перепишіть назву у свій бюлетень. І, будь ласка, постарайтеся написати літери в більш-менш правильному порядку, бо інакше я не зможу прочитати. Особливо це стосується тебе, Рассе Моулд! Я вже йду збирати ваші відповіді.

Ще одна бунтівна хвиля линула йому назустріч.

— Повна дурня!

— Він з нас просто знущається…

— Шиття! Домоведення!

— Перепрошую. Підходьте до нашого чотирнадцятого столика на конкурсі наукових досліджень, щоб подивитися на чудово пришиті ґудзички.

— Ага, вмерти можна з цікавості.

— Ви точно ще ніколи не бачили так класно пришитих ґудзиків!

— Навіщо робити те, що може зробити будь-хто?

— Димоведення!

Найчіткіше загальне невдоволення висловив Саджид Махмуд:

— Так нечесно. Це ж не справжній науковий проект. Аніскілечки. Чому нам не можна робити кремові вибухівки?

Раптом клас ніби зірвався з ланцюга.

— Так! Ми вже таке робили, було бомбезно!

— Крута ідейка!

— Ага, брат Гупера мало що не обсмалив собі руку.

— А Чоп спалив брову!

— Вона відросла, але іншої форми.

Рік Тулліс так перегнувся через парту, що здавалося, він от-от втратить рівновагу й упаде.

— Пане, або можна робити мило!

— Так! Мильна фабрика!

— Фуллер побився об заклад і з’їв гігантський шматок мила!

— Воно з нього верталося вісім разів!

— Ото була сміхота!

— Бачили б ви його обличчя. Блідий, як личинка!

Цю ідею одразу підхопив Філіп Брустер і крикнув на весь клас:

— Так! Личинки!

— Личинкова ферма!

— Точно! Чому ми не можемо розводити личинок?

— Ми їх розводили минулого року. І позаминулого теж!

— Моя мама не могла навіть дивитися на них! Казала, що це гидко.

— А відповідальним за личинок призначили забіяку Флетчера.

— Під кінець він їх майже видресирував.

Пан Картрайт похитав головою. Він не любив убивати ентузіазм, тим паче коли це стосувалося навчання. Але факт залишається фактом, особливо у школі.

— Перепрошую, Саджиде, можна запитати дещо особисте? Чи склав ти іспит з фізики наприкінці минулого триместру?[2]

Саджид відразу намурмосився.

— Ні, пане, не склав.

— А ти, Ріку, склав іспит з хімії?

Рік Тулліс розсміявся. А з ним — усі ті, хто минулого року вивчали з Ріком Туллісом хімію.

Пан Картрайт повернувся до Філіпа, чиї очі все ще горіли від думки про личинкову ферму.

— Філіпе, а як у тебе справи з біологією?

Філіп одразу скис.

— Я вирішив узагалі не приходити на іспит. Нащо?

Пан Картрайт зітхнув.

— Ну от, 4-В, ви вже й самі бачите загальну картину. Мої побоювання справдилися, ніхто не потрапив у цей клас просто так.

Несподівано для всіх з останньої парти вперше озвався новачок, Мартін Саймон.

— Думаю, пане, що я тут опинився помилково.

Пан Картрайт саме набирав обертів, а тому проігнорував слова хлопця.

— Ось саме тому, на превеликий жаль, ваш клас не може робити кремові вибухівки. Не в змозі покластися на ваші знання і рівень відповідальності, доктор Фелтом довірив вам лише приємні, безпечні та прості проекти. А кремові вибухівки дістануться тим, хто склав іспит з фізики наприкінці минулого триместру.

Він окинув поглядом клас: вісімнадцятеро хлопців сиділи понуро, і лиш один виявляв певне зацікавлення.

— Хоча б хтось тут склав іспит з фізики?

Новачок підняв руку. Решта немов закам’яніла. Оскільки Мартіна Саймона учні не бачили, бо той сидів за останньою партою, пан Картрайт вирішив не дозволяти одній піднятій руці псувати весь драматизм ситуації.

— А хімію? Хімію хтось склав?

Рука Мартіна Саймона знову вистрілила в повітря, але пан Картрайт її й тепер не зауважив. У класі панувала тиша.

— До побачення, мильна фабрико, — сказав пан Картрайт. — А як у нас справи з біологією? Може, комусь вона вдалася?

Рука Мартіна Саймона знову хитнулася одинокою тростиною в болоті академічних надій 4-В. Уже втретє пан Картрайт вдав, що нічого не помічає.

— Отже, — категорично констатував він, — ніяких личинок.

Учитель розвів своїми величезними забрудненими крейдою руками.

— Тільки не кажіть, що вас не попереджали, — сказав він. — Я щодня заварюю каву в учительській. І в мене є вуха. Пан Спенсер, пан Гарріс, пан Дюпаск, пані Арнотт — усі вони повторювали: «Ми не раз їх попереджали: якщо не працюватимуть, то опиняться в 4-В класі». І ось ви всі тут.

— Ми ж не винні, що безголові, — спробував заперечити Джордж Сполдер.

— Якби річ була у вашій тупості, то держава виплачувала б вам щомісячну соціальну допомогу, — різко відповів пан Картрайт.

— То чому ж ми всі тут опинилися?

Пан Картрайт узявся пояснювати по-біблійному:

— Ви жнете те, що посіяли. До речі, про розсіяність. Продовжмо те, що розпочали, і проголосуймо врешті-решт. Що вибираєте? Текстиль, харчування, домашнє господарство, розвиток дитини чи дослідження споживацького попиту?

— Я не збираюся голосувати за жодну з цих нісенітниць, — сказав Ґвин Філліпс. — Усі теми якісь дурнуваті.

Пан Картрайт промовчав, бо й сам глибоко в душі поділяв цю думку. Але потім Джордж Сполдер додав:

— Дівчачі штучки — ось що це таке!

Пан Картрайт відчув, що мусить розставити всі крапки над «і»:

— Не дуріть себе. Поки ви тут протираєте штани, дівчата по всій країні виробляють мило, вирощують личинок і підривають кремові вибухівки. Вони вчать хімію, біологію і фізику. Переможців не судять. А вони, на відміну від вас, склали свої іспити.

Несподівано для себе він відчув утому через усю цю метушню й почав швидко крокувати між рядами парт, підганяючи учнів:

— Ворушись нарешті, Робіне Фостер. Ріку, поквапся. Яка тобі взагалі різниця? Якщо вірити пані Арнотт, ти рідко з’являєшся на уроках. Дякую, Таріку. Ану подивіться всі на Таріка. Приклад, вартий наслідування! Він зробив свій вибір. Він заповнив бюлетень, можливо, не зовсім акуратно, але досить розбірливо, щоби прочитати. І ось він кидає свій бюлетень у коробку. Дякую, Таріку. Дякую тобі. І тобі дякую, Генрі. Нема потреби силою його туди запихати. Спасибі, Рассе. Спасибі. Дякую, Мартіне, я сподіваюся, ти будеш дуже задоволений ре…

Пан Картрайт замовк. Було очевидно, що новий учень його навіть не слухав. Коли тінь пана Картрайта впала на його парту, хлопець лише на хвильку витягнув вказівний палець з правого вуха, взяв свій акуратно заповнений бюлетень і кинув його в пластикову коробку. Ні на мить він не відвів погляду від своєї книжки.

Пан Картрайт був спантеличений. Він обережно витягнув пальці Мартіна Саймона з його вух і запитав:

— Що ти робиш?

Тепер так само спантеличеним був і хлопець:

— Читаю, пане.

— Читаєш? Що читаєш?

— Бодлера.[3]

Пан Картрайт аж очі вирячив від подиву.

— Бодлера?

Він обвів поглядом клас, плекаючи іскорку надії на те, що більше ніхто з учнів не чув їхнього діалогу. Аякже! Усі сиділи, нагостривши вуха.

— Французькою чи англійською? — запитав пан Картрайт, намагаючись послабити напругу жартом.

Мартін Саймон зашарівся.

Пан Картрайт перевернув книжку, що лежала на парті.

— Французькою!

— Вибачте, — автоматично сказав Мартін Саймон.

Пан Картрайт зітхнув.

— Ти теж мені вибач, хлопче, ти теж мені вибач.

Запала тиша. Потім пан Картрайт сказав:

— Ну? Чого ти чекаєш? Хапай свого рюкзака і геть звідси!

Мартін Саймон здивовано глянув угору.

— Куди, пане?

— Та будь-куди. Думаю, такий хлопчина, як ти, може сам вибирати. Ти можеш піти в клас пана Кінга або пана Гендерсона. Я впевнений, що обидва вони будуть щасливі взяти тебе до себе.

— Але чому?

Пан Картрайт по-панібратськи вмостив свою величезну дупу на парту Мартіна Саймона. Такий метикуватий хлопчина, подумав учитель, а поводиться щось не надто тямущо.

— Зрозумій, — сказав він хлопчику, — ти не можеш тут залишитися. Бодай тому, що вмієш читати. Будеш у цьому класі білою вороною. Є й інша проблемка. Ти читаєш французькою.

Учитель повернувся до класу й обвів кабінет широким жестом, ніби хотів залучити до розмови й інших учнів.

— Думаю, в цьому класі ми будемо приділяти чимало уваги мовному питанню, — пояснив він. — Я, наприклад, частенько можу наговорити зайвого. Також тут є нагода почути багатобарвну місцеву говірку нашого мікрорайону. А ще подейкують, буцімто Тарік уміє лаятися трьома різними діалектами. Проте французькою тут не говорить ніхто.

Учитель зісковзнув з парти.

— Ні, боюся, тобі доведеться піти.

Раптом його осяяло.

— Оскільки ти склав усі іспити з природничих наук, то можеш навіть спробувати піти в клас доктора Фелтома. Він, напевно, не буде проти.

Здавалося, Мартін Саймон нарешті зрозумів, про що йдеться. Звівшись на ноги, він почав закидати свої нехитрі пожитки назад у рюкзак.

Пан Картрайт помітив легкий вираз жалю на обличчі хлопця.

— Мені теж шкода, хлопче, — сказав він, — але повір, це на краще. Тобі тут не місце. Сталася якась помилка.

Мартін Саймон кивнув.

— Запитай в адміністрації, — порадив пан Картрайт, проводжаючи його до дверей. — Скажи їм, що вони щось переплутали і ти не можеш сюди повернутися. Я не хочу, щоб ти був у моєму класі. Тобі тут не місце.

Він провів поглядом Мартіна Саймона, що пішов геть довгим зеленим коридором.

— До побачення, хлопче! — з тугою крикнув учитель навздогін. — Нехай тобі щастить!

Він зачинив двері та зі сталевою рішучістю обернувся до решти класу.

— На чому ми зупинилися? — спитав пан Картрайт. — Саджиде, облиш ти той шарф. Луїсе Перейра, ти що, вирішив перекусити? Негайно виплюнь усе в смітник. Дивіться, скільки часу ми змарнували. Попереджаю вас, я покінчу з цим до дзвоника.

Можливо, якби це був інший клас, то він справді впорався б. Але оскільки двоє членів лічильної комісії не дружили з математикою, а учні ще й постійно критикували всі можливі способи підрахунку голосів («Пане, не рахуйте голос Ріка, він же постійно прогулює!»), часу зробити все як слід забракло. Вони ще не встигли перерахувати голоси втретє, а Робін Фостер і Вейн Дрісколл уже втупилися в учителя поглядами, піднявши уявні секундоміри й округливши свої губи навколо уявних свистків.

Вже от-от мав настати той блаженний час…

Пан Картрайт зсунув своє об’ємне тіло зі стола і став на ноги. Недарма позаочі його називали Старим Бецманом.

— Замовкніть! — загорланив він, розтинаючи всі шари галасу за раз. — Усе! Я вже ситий по горло! Зараз буде дзвоник, тому ми, хай там що, маємо покласти край цій справі. Я вас попереджаю, 4-В, перший хлопець, який видасть у цьому класі будь-який звук — навіть найтихіший — буде змушений занурити свою руку в коробку і витягнути бюлетень. Що там буде написано — те і стане темою вашого проекту.

Раптом запала абсолютна тиша. Може, розумаками їх і не назвеш, але кожнісінький з учнів був достатньо кмітливим, щоб зрозуміти: дурне діло — бути винним перед рештою класу за три довжелезні тижні скніння над якимось проектом, створеним доктором Фелтомом задля доведення захопливості таких справ, як шиття, чи куховарство, чи домашнє господарство.

Здавалося, ніхто й дихнути не смів. Пан Картрайт навіть чув щебетання пташок за вікном.

Аж раптом, без попередження, чари розвіялися.

Двері в клас відчули на собі немилосердний удар ззовні. Ручка заскреготіла, дверні панелі затрусилися.

У клас зайшов незграбний парубчисько-велет.

Гостя зустріли шквалом захвату.

— О, дурило, здоров!

— Хто останній прийшов, той щигля знайшов!

— Сайм! Ми тобі притримали місце!

— О, ну нарешті ти нас знайшов, дурню набитий!

— Голова на плечах не тільки для краси, Саймоне Мартін!

Саймон Мартін… Мартін Саймон… Он воно що!

Пан Картрайт звично вмостився на столі. Ось і знайшлося пояснення. Усе так просто. Звичайнісінька канцелярська помилка.

Мартін Саймон… Саймон Мартін…

Він дозволив хвилі піднесення котитися класом ще протягом кількох секунд.

— Сайме, де це ти був?

— Трохи застряг, — з гордістю заявив новоприбулий. — У класі доктора Фелтома.

— У доктора Фелтома!

Покотилася ще одна хвиля реготу. Цього разу навіть пан Картрайт не зміг стримати усмішки, коли спробував уявити цього здоровенного, рославого шалапутника серед розумників з класу доктора Фелтома.

— Я їм, той-во, казав, що мені там не місце. Але хіба ж хто слухає? Та ніколи. Аж поки не з’явився той ботан і не врятував мою шкуру. І навіть тоді…

Пан Картрайт розумів: якщо дати Саймону можливість понити, то його вже не зупиниш, тому він, не зволікаючи, простягнув пластикову коробку з бюлетенями своєму новоспеченому учню.

— Витягни один бюлетень, — сказав учитель.

На обличчі Саймона Мартіна вираз незадоволення змінився виразом занепокоєння.

— Це ще нащо?

— Тягни бюлетень, — пан Картрайт вдався до наказового тону. — Зараз же.

Саймон Мартін занурив руку і витягнув бюлетень, на якому, як виявилося, відповідь була написана найакуратніше.

— Що там?

Кілька секунд хлопчина витріщався на аркуш паперу. Він нахмурив свої масивні брови-гусениці, намагаючись розібрати ідеальний почерк Мартіна Саймона.

— Рожв… розв… розветок ди-ти-ни, — прочитав він уголос, затинаючись.

— Розвиток.

Пан Картрайт зумів втиснути своє виправлення за мить до вибуху.

— Це що, про дітваків?

— Пане, ми не будемо возитися з малечею.

— Це дівчача справа! Серйозно!

— Я теперка взагалі перестану ходити на уроки. Ну, поки це все не закінчиться.

— Сайме, це все через тебе!

— При чому тут узагалі наука? Та нас просто надурили!

— Сайме, тягни ще раз!

Вмить пан Картрайт викинув уміст коробки в смітник. Бюлетені полетіли вниз — на пожовану їжу, яку раніше виплюнув Луїс Перейра.

Пан Картрайт почав гортати методичні вказівки до конкурсу наукових досліджень, які підготував доктор Фелтом. Ну що за кепський початок триместру! Чому той Фелтом не може робити так, як в інших школах, і приділяти увагу дивам науки лише останніми тижнями перед канікулами, коли на такі класи, як 4-В, вже ніхто не звертає уваги? Одвічна проблема, коли до справи беруться ентузіасти. Вони ніколи не зважають на слабкості інших.

Знайшовши врешті потрібну сторінку, пан Картрайт підвищив голос, немов от-от мав оголосити переможця премії «Оскар», і урочисто заявив:

— А експеримент, який доктор Фелтом вибрав для цієї теми, називається…

Учитель окинув поглядом клас. Він ще навіть нічого не сказав, а на нього вже дивилася ціла когорта незадоволених облич.

— Борошняні немовлята!

Відразу ж презирство учнів витіснилося повним нерозумінням.

— Пане?

— Борошняні немовлята чи порохняві немовлята?

— І те, і те — якісь дурниці.

— Що це взагалі таке?

— Хай що це таке, але з наукою воно явно ніяк не пов’язане.

Глибоко в душі пан Картрайт був з ними згоден. Він знову глянув на перелік. Можливо, це якась помилка? Ще один канцелярський недогляд?

Ні. Все правильно. Ось, написано чорним по білому.

Борошняні немовлята.

Саме так.

Пан Картрайт шпурнув інструкцію доктора Фелтома на стіл. Хай там що це означає, але зараз не час розбиратися. Вейн Дрісколл уже несамовито роздував щоки, готовий свистіти, і шалено розмахував своїм уявним секундоміром.

І тут, хто б сумнівався, продзвенів дзвоник.

Лишався ще один нетривалий ритуал — і цей урок нарешті закінчиться. Хто ж сьогодні буде першим?

Білл Сіммонс.

— Перепрошую, Білле Сіммонс, хіба хтось сказав, що урок закінчився? Сядь на місце, будь ласка.

— Але, пане, дзвінок же продзвенів!

— Дзвінок лунає для мене, Білле, а не для тебе.

Однак сьогодні він був не в гуморі. Ні, не сьогодні. Щоб здихатися їх хоч трішечки швидше, він навіть удав, що не помітив, як Pacс Моулд підняв свій зад на десять дюймів[4] над стільцем, приготувавшись кулею вилетіти з класу.

— Гаразд, 4-В, геть звідси.

Пан Картрайт поринув у роздуми, а тим часом безладна юрба учнів стрімголов кинулася до дверей.

Борошняні немовлята… Що за нісенітниця?