Борошняні немовлята

3

Сидячи за кухонним столом навпроти своєї борошняної малючки, Саймон легенько пхнув її.

— Ха! — посміхнувся Саймон. — Навіть сидіти ще не вміє!

Він знову посадив немовля на стіл і знову пхнув.

І знову воно впало на землю.

— Ти ще й постояти за себе не навчилася, правда? — глузував Саймон, знову саджаючи малючку на стіл.

Цього разу борошняне немовля впало назад і полетіло в собачий кошик.

— Офіґенно!

— Не можна вживати таких слів при немовляті, — сказала мама Саймона. — Ти показуєш йому жахливий приклад.

Саймон нахилився, підняв борошняну малючку з подушки Макферсона і позбирав собачу шерсть з її сукенки.

— Не йому, — таким самим повчальним тоном відповів він мамі, — а їй.

Немовля було точно жіночої статі. Точно. Стать деяких немовлят, що їх пан Картрайт роздав того дня, визначити було нелегко. Дивлячись на них, важко було щось сказати напевно. Але з тим немовлям, яке приземлилося Саймону на коліна, все було по-іншому.

— Сонько, лови! Хіба ти не чемпіон на всю школу? Ану прокидайся!

Вона була симпатична. У рожевому чепчику зі шлярочками та рожевій нейлоновій сукенці. На мішковині були намальовані звабливі круглі оченята з тремтливими віями.

Робін Фостер, що сидів біля нього, одразу ж почав заздрити.

— Чому це тобі дісталося немовля з очима? У мене просто мішок і все. Поміняймося?

Саймон міцно схопив свою борошняну малючку.

— Ні, вона моя. Сам намалюй своїй очі, якщо вони тобі так потрібні.

— Твоя ще й одяг має!

Він обернувся та крикнув пану Картрайту, який саме закінчував роздавати мішечки з борошном:

— Пане! Пане! У Саймової ляльки є чепчик, і сукня, і очі, і все інше. А в моєї взагалі нічогісінько нема. Так нечесно!

— Якби всі батьки, помітивши хибу своєї дитини, відправляли її назад, — сказав пан Картрайт, — цей клас був би майже порожній. Сядь на місце і заспокойся.

Вчитель усівся на стіл і почав зачитувати правила експерименту.

Борошняних немовлят потрібно завжди утримувати в чистоті та сухості. Абсолютно неприпустимими є розсипання набивки, шарпання тканини чи плямування немовляти.

Зважування борошняних немовлят на контрольній вазі відбуватиметься двічі на тиждень — з метою перевірити, чи не зменшилася маса внаслідок недбалого поводження та чи не збільшилася вона внаслідок недозволеного втручання або зволоження.

Залишати борошняне немовля без нагляду в будь-який час доби категорично заборонено. Якщо з певної причини ви мусите залишити своє борошняне немовля, навіть на короткий період, то зобов’язані на час відсутності знайти йому відповідального доглядача.

Ви повинні завести щоденник борошняного немовляти та щодня робити в ньому записи. Кожен запис має бути не коротшим, ніж три речення, і не довшим, ніж п’ять сторінок.

Надійні особи (чиї імена не підлягають розголошенню до завершення експерименту) будуть відповідальні за постійний контроль стану борошняних немовлят і дотримання учнями правил, перелічених вище. Цими особами можуть бути батьки, інші учні, шкільний персонал або представники громадськості.

Пан Картрайт глянув на своїх учнів.

— От і все.

Ще ніколи його учні не сиділи так тихесенько. Цікаве видовище. Доктору Фелтому і цим його розумакам варто віддати належне. Вони наділені унікальною силою. Може, вони й дещо незграбно ходять туди-сюди вчительською, часто не помічають, що їхні плетені светри вже розпорюються, а коли їх запитують, чи додавати цукру в чай, то вони явно мусять копирсатися в закапелках пам’яті, шукаючи відповідь. Але вони можуть творити дива. Вони здатні на чудеса. Їхні загадкові вміння можуть спричинити неймовірне. Вони можуть рознести вщент цілу планету. Вони можуть утихомирити 4-В.

— То що? — запитав пан Картрайт дещо непевно. — Є якісь запитання?

Саймон узяв свою борошняну крихітку та задер її сукенку. Спідньої білизни не було, хіба що вважати нею мішковину. Малючка посиділа в залитому чорнилом заглибленні для ручок, де Робін Фостер зберігав свою колекцію окрушин від стирачки, тож тепер мала замурзаний задок.

— Дивись, — поскаржився Саймон Робіну, — вона вже брудна, Фостер, і це через тебе. Надалі мусиш значно сумлінніше дбати про чистоту на парті.

Робін глянув на невеличкі купки брудних окрушин від стирачки, які він ретельно зберігав, щоб у них із Саймоном завжди була під рукою сировина для боєприпасів. Потім зиркнув на Саймона, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Врешті-решт з усього арсеналу можливих відповідей він вибрав найгострішу стрілу — посміх.

— Пане! Пане! — закричав Робін, махаючи кулаком у повітрі й закликаючи весь клас звернути на нього увагу. — Пане, пересадіть мене, будь ласка. Я не можу більше тут сидіти. Це небезпечно для життя. Сайм Мартін перетворюється на мою мамцю!

Однокласники кепкували з хлопця до кінця дня. Щоразу, коли хтось обзивав Саймона старою пані Мартін або мамцею Сайм, той спочатку обережно саджав своє борошняне немовля на ранець, а вже потім наздоганяв кривдника та гамселив його головою об стіну. До кінця останнього уроку Саймону це вже добряче остогиділо. Коли він о пів на четверту нарешті вишкандибав через задні ворота школи, кісточки на кулаках аж палали, а шкіра на зап’ясті була сильно здерта. Він уже зібрався був витерти руки об сукню немовляти, але раптом у голові нізвідки зазвучало відлуння маминого голосу: «Сайме, ні! Тільки не кров! Її не відпереш!». Тож натомість хлопець витер руку об низ сорочки.

А ось його мати вже стоїть перед ним, справжня, з плоті й крові, та закидає його новими порадами:

— Поклади немовля в поліетиленовий пакет. Щоб не вимазати.

— А ти зі мною теж так робила?

Мама засміялася, ставлячи перед ним тарілку з вечерею. Яєчня з бобами.

— Якби ж я тоді до такого додумалася.

Звісно, вона жартує, подумав Саймон. Але це спонукало його до роздумів. Коли він з’явився на цей світ, то для неї, напевно, все перевернулося догори дриґом. Жива істота, на яку постійно треба зважати. Жива-живісінька. На відміну від борошняного немовляти, якого можна запхати в пакет, щоб воно не забруднилося, і тебе не запроторять у в’язницю за вбивство. Коли ж вона усвідомила, скільки клопоту він їй завдаватиме? Напевно, не одразу. Сам він чітко пам’ятав той день, коли усвідомив себе як особистість, це було не так давно.

Того дня він з’ясовував стосунки з індиком. Позаду стоянки для трейлерів, де Саймон з мамою часто зупинялися під час відпустки, була ферма. І один з тамтешніх великих злісних індиків-белькотунів пробрався крізь огорожу й витріщався на Саймона, не даючи хлопчику пройти до туалету.

Саймон швидко придумав, як урятувати свою шкуру.

— Різдво! — з насмішкою кинув він. — Ням-ням!

Індик пошкандибав геть. Але Саймону довелося на хвильку присісти на сходах до туалету. Хлопчик несподівано усвідомив, що на Різдво цей індик і справді вже лежатиме стравою на тарілці, а от він, Саймон, все ще буде живий (якщо, звісно, не трапиться одного з тих безглуздих нещасних випадків, про які безупинно торочить мама).

Чомусь це змусило його задуматися. Він відтягнув шкіру на зовнішньому боці долоні (вона напнулася, як наметик), а потім відпустив. Шкіра моментально повернулася на місце і набула попередньої форми. Його форми. Саймон уперше в житті усвідомив свою унікальність. За всю історію Всесвіту такої людини, як він, ще не було. І ніколи більше не буде.

— Не найкраща місцина для роздумів.

Хтось переступив через нього, пробираючись до туалету. Але Саймон, чиї думки тим часом літали дуже далеко, майже не почув зауваження. Колись, лише кілька років тому, Саймона просто не було — не існувало взагалі. І одного прекрасного дня він зникне, як той індик. Зникне назавжди.

— Може, припаркуйся в якомусь більш гігієнічному місці? — сказав той самий хлопець, уже виходячи з туалету.

Саймон думав зовсім про інше і не звертав уваги на його слова. Хіба ж він щойно не відкрив себе — одного-єдиного Сайма Мартіна, живого і (на відміну від індика) свідомого цього?

Відтоді Саймон ставився до себе по-новому: з повагою, з більшим інтересом. Відпочивальники вже не дивувалися, помічаючи, як хлопчина з віддаленого куточка стоянки дивно скручується — не так, як сім’я, що займалася йогою біля душових, а просто щоб побачити ті частини тіла, які він раніше чомусь ніколи пильно не розглядав: п’ятки, лікті, пуп, внутрішній бік стегна.

— Один Бог знає, на що він витріщається, коли залишається наодинці!

— Думаєте, бідний хлопчина розумово відсталий?

— Мені найбільше шкода його матір.

— Саймоне, припини! Бо люди подумають, що в тебе завелися воші.

Саймон не звертав уваги ні на перешіптування сусідів, ні на грізні мамині зауваження. Він був зайнятий. Зайнятий дослідженням свого величезного й довжелезного тіла — з цікавістю, зі справжнім зачудуванням, якого доти ніколи не відчував. У голові крутилася лише одна думка: «Це я». Насправді тут було щось глибше, щось значно важливіше, однак він не міг цього пояснити, та й ніхто його не питав.

Зате тепер у Саймона з’явилося запитання до матері. Визбируючи жорстку шерсть Макферсона з борошняного немовляти, він запитав:

— А яким я був?

Мама облизала кінчик пальця.

— Коли?

— Коли був немовлям.

Мати Саймона зиркнула на нього через стіл, примруживши очі. Ну от, варто лиш дати хлопчику ляльку, подумала вона, зітхаючи, і він уже замислюється про дітей. Що ж тоді казати про дівчат?

Однак запитання було щире, і хлопчик поставив його вперше за багато років. Син заслуговував на чесну відповідь.

— Ти був дуже милий, — сказала вона. — Прехороший, кругловиденький, з яскравими оченятами-ґудзичками. Ти був такий гарненький, що, коли ми гуляли надворі, перехожі зупинялися біля візочка, щоб протуркотіти до тебе кілька лагідних слівець і зауважити, як же мені пощастило з синочком. Кожен хотів з тобою побавитися. Безсумнівно, ти був найпрекраснішим немовлям у всьому світі.

Він розумів, що не варто засмучувати маму своїм запитанням, але втриматися не зміг.

— Чому ж тоді тато так швидко накивав п’ятами?

Мати спробувала вдатися до старого перевіреного способу й звести все до жарту:

— Треба віддати йому належне, Саймоне. Він і так протримався з нами аж шість тижнів!

Вираз синового обличчя свідчив про те, що така відповідь його більше не задовольняє. Мати це помітила і, вдаючи стару відьму, промовила:

— Кажуть, що він міг заглядати в майбутнє…

Але Саймон усе одно так і не всміхнувся.

Пані Мартін здалася. Вона проковтнула чергову ложку вечері, пильно дивлячись на Саймона, щоби зрозуміти, наскільки сильно він засмутився.

Саймон поклав борошняну крихітку перед собою і вдивлявся в її прекрасні круглі очі. Раптом він зовсім похнюпився. Припустімо, його тато справді міг бачити майбутнє. Та хіба ж це могло компенсувати те, що Саймон не може бачити минулого? Той, хто хоч раз бачив свого справжнього батька, міг бодай уявити його теперішній вигляд. Скажімо, прибрати кілька зайвих кілограмів. Розгладити кілька зморщок. Додати трохи волосся. Але якщо ти ніколи його не бачив…

— Чому нема фотографій? Так, у вас не було справжнього весілля і все таке, але чому нема взагалі ніяких фоток?

— Саймоне! У нас є фотографії! Безліч.

— Але не з ним. З ним немає жоднісінької.

— Ну, тому що він зазвичай фотографував.

— А ти не могла хоч разочок сфоткати його?

Мати жбурнула чайну ложку в цукерницю з такою силою, що цукор аж розлетівся навсібіч.

— Цікаво, звідки мені було знати, що він мене отак кине? До твого відома, жінкам не завжди вручають попередження за тиждень наперед.

Саймон висолопив язика і після короткої зневажливої паузи почав злизувати залишки розсипаного цукру з рук. Відтак перейшов до борошняного немовляти.

— Саймоне, не облизуй її! — сказала пані Мартін, а потім, замість того, щоб додати: «Вона валялась у собачому кошику», — попередила: — Ти можеш чимось її заразити.

Жарт був не надто смішний. Але Саймону стало краще вже від того, що мама доклала зусиль і пожартувала. Він усвідомлював, що, попри намагання зробити розмови про батька легкими, вона все ж розуміє: Саймон має причини дуже чутливо все це сприймати.

Закидаючи рештки вечері в рот, Саймон невиразно запитав:

— Коли ти вперше збагнула, що я — особистість?

Він не знав, якої відповіді очікувати. Можливо: «Коли тобі було вісім років» (він тоді відмовився піти на свято до Гіацинт Спайсер). Чи: «Ще в чотири рочки» (коли він влаштував таку істерику у взуттєвому магазині, що завідувачка особисто прийшла і дала йому ляпаса).

Однак мамина відповідь дуже його здивувала.

— О, ще за тижні до твого народження! Напевно, ми з тобою жили в різних часових поясах. Коли я бігала у справах, ти поводився так тихесенько, ніби тебе взагалі немає. Але варто мені було покласти голову на подушку, ти прокидався і починав мене гамселити.

— Це я так у футбол грав, розумієш? — гордо сказав Саймон.

Аж тут він дещо згадав. Зиркнув на годинник. Перше тренування цього сезону. Краще не спізнюватися.

— Мені пора.

Пані Мартін підняла виделку й ніж і плавно поклала його тарілку на свою.

— Пильнуй, щоб маленька панянка не забруднилася, — попередила мати, киваючи на борошняне немовля. — Обов’язково поклади її в безпечне місце.

Саймон ужахнувся.

— Я не піду з цим на футбол!

— Не з цим, Саймоне. З нею.

Він роздратовано відмахнувся від насмішки.

— Хіба я можу взяти її з собою на футбол?

— Саймоне, ти мусиш її взяти з собою. Так написано в тих правилах, що ти приніс.

Саймон відчайдушно намагався знайти хоча б якусь причину не брати немовля з собою.

— Я не можу. Там будуть хлопці не лише з нашого класу, сама розумієш. У команді з наших тільки я та Вейн. А побачать же всі. Вони луснуть зо сміху. З нас глузуватимуть!

— А ти не виставляй її напоказ.

— Ма-ам!

Вона ніколи не була у хлопчачій переодягальні? Невже вона не розуміє, що там не буває особистих речей? Велике щастя бодай раз на сезон уникнути ситуації, коли якийсь дотепник копирсається у твоїх речах, витягає звідти спідню білизну і влаштує грандіозну виставу, нюхаючи її та вертячи нею на всі боки; або користується твоїм дезодорантом, або цупить гроші на автобус.

Якщо борошняна малючка потрапить у переодягальню, її шанси на виживання нульові.

— Мамо, тобі доведеться за нею наглянути.

— Мені?

— Поки мене не буде.

«Саймоне, навіть не думай», — було написано в неї на обличчі.

— Саймоне, навіть не думай. Мене не буде вдома до дев’ятої. І якщо ти думаєш, що я візьму з собою твоє домашнє завдання…

Саймон вирішив.

— Вона може залишитися вдома сама. З нею все буде добре. Тут цілком безпечно. Я замкну Макферсона у вітальні, щоб він її не погриз і все таке. З нею все буде гаразд.

У маминих очах проскочила іскорка. Що це було? Здивування? Зацікавлення? Витівка? Він не міг збагнути.

— А як же правило номер п’ять?

Правило номер п’ять? A-а, донощики! Саймон схопив перелік правил і не без труднощів перечитав п’яте правило.

Шкільний персонал! Старий Бецман напевно ж знає про футбол. Що він там казав сьогодні зранку, жбурляючи борошняне немовля? «Хіба ти не чемпіон на всю школу?» Може, він надумає непомітно пробратися і обнишпорити переодягальню в пошуках їхніх з Вейном немовлят.

Та «інші учні». А що, як він наказав ще комусь припильнувати за ними? Може, цього Джиммі Голдкрофта таємно призначено щуром? Підозрілий тип. Доносити на інших — цілком у його стилі.

І «представники громадськості». Пані Спайсер, їхня сусідка, постійно поправляє фіранки на вікнах. Таж вона природжена шпигунка! Така залюбки змовиться з ворогом. Їй це раз плюнути.

Ні. Нікому не можна довіряти. Можливо, навіть власній матері…

Його погляд знову впав на правило про донощиків. «Цими особами можуть бути батьки…»

Повільно, немов мимохідь, він подивився в її бік. Ця іскорка! Вона досі в її очах!

Та ну, бути цього не може. Тільки не мама. Як йому взагалі таке могло спасти на думку?

Хоча…

Ці батьки, вони ж ладні на будь-що задля освіти своїх дітей. У цій ситуації їй нічого втрачати. Хіба він не знав із власного гіркого досвіду, як низько вона може впасти? Протягом минулих років мати робила все можливе, щоб покращити його шкільну успішність. Погрози. Підкуп. Навіть покарання. Вона залишала його без кишенькових грошей. Вона забороняла йому виходити з дому. Вона кричала. Вона благала. Інколи навіть плакала (це було найгірше).

Шпигувати за ним було їй за іграшки. Для такої матері, як вона, це взагалі абищиця. Вона запросто впоралася б.

Він не може їй довіряти. Ні, однозначно не може.

Зітхнувши, Саймон узяв своє борошняне немовля зі стола й обережно загорнув його в рушник з емблемою «Тоттенгем Готспур»[8] — так, щоб виглядали лише очі.

— Гаразд, — сказав він, — нам пора йти. Наше перше футбольне тренування. Сподіваюся, мені не доведеться нагадувати тобі, як слід поводитися. Мабуть, дорогою мушу пояснити тобі правила гри.

Пані Мартін підійшла до вікна подивитися, як її син іде стежиною, пояснюючи футбольні правила маленькому мішечку з очима й чепчиком, загорнутому в рушник «Тоттенгем Готспур». Та не лише вона стежила за хлопцем. У сусідському вікні смикнулися штори. Пані Спайсер також не ловила ґав.

Саймон це теж помітив. Коли він повертав біля воріт, то зауважив, як у сусідки, попри безвітря, затряслися золотисті оксамитові штори. Він перервав своє пояснення різниці між непрямим вільним та кутовим ударами і, нахилившись ближче до борошняного немовляти, прошепотів у верхній кутик мішечка, який міг би бути вухом:

— Запам’ятай, не можна нікому довіряти. Нікому. Принаймні тут.