Борошняні немовлята

6

Одинадцятого дня терпець Робіна Фостера урвався, і він зафутболив своє борошняне немовля в канал. Воно майже одразу пішло на дно. Ще три дні тому, на контрольному зважуванні, яке відбувалося двічі на тиждень, усе було не так уже й погано. Його борошняне немовля не втратило вагу через погане поводження. І не набрало вагу через зволоження. Але одинадцятого дня, дорогою зі школи додому, щось у Робіні обірвалося — і ось наслідок: на поверхні каналу видніються кілька бульбашок, а в брудну чорну воду вдивляються кілька допитливих облич.

— Смертельний удар!

— Фостер, немовля пішло на дно, як камінь!

— І ти разом з ним…

— Нащо ти це зробив?

Але Робін не поспішав нічого пояснювати.

— Я просто не міг стриматися, ясно вам?

— Ні, — сказав Саймон, поправляючи чепчик своїй крихітці. — Мені не ясно. Мені зовсім не ясно.

Робін зі злістю зиркнув на нього.

— Звідки я знаю, може, твоє борошняне немовля значно легше доглядати, ніж моє.

— Дурня! — глузливо сказав Саймон, хоча в глибині душі таки припускав, що це цілком імовірно. Малючка так дивилася на нього своїми великими круглими очима, що піклуватися про неї було зовсім просто. Він часто по-дружньому з нею теревенив. «Так зручно?» — запитував він, кладучи її в ранець поверх інших речей. «Задоволена?» — коли саджав її на шафу (єдине місце, куди не міг добратися Макферсон). Пожертвувати нею заради Грандіозного Вибуху буде непросто. Але принаймні то буде щось неймовірне, щось пречудесне. А як можна просто швиргонути немовля в канал, він уявити собі не міг.

— Чому ти вирішив це зробити? — знову запитав він.

Якби відповідь цікавила тільки Саймона, Робін проігнорував би запитання. Адже вся школа вже знала, що Саймон Мартін трохи звихнувся на своєму мішку з борошном. Але інші троє хлопців теж пильно дивилися на Робіна. Ґвин Філліпс навіть зліз із велосипеда. Усі стояли, чекаючи на його відповідь. Точно як зграя шакалів, подумав Робін, що оточила нещасного пораненого оленятка.

— Я не знаю, чому це зробив, — відрізав він. — Мені просто урвався терпець, розумієте? Остогиділо, що це дурнувате немовля вічно на мене витріщається.

— Твоє немовля не витріщалося, — зауважив Саймон, — у нього ж не було очей.

Робін обернувся до нього.

— Та пішов ти, Сайме! Тобі що до того? Ти можеш запросто поводитися як останній дурень. Ніхто не сміятиметься з тебе, еге ж? Ніхто не кепкуватиме з хлопа завбільшки з горилу через те, що він ходить туди-сюди, пригорнувши до себе шестифунтовий мішок борошна і наспівуючи йому колискових…

— Фостер, послухай мене…

Але Робін був уже занадто роздратований і зупинитися не міг.

— Тобі-то що, ти, величезна мавпо з гігантськими кулаками? З тобою ніхто не хоче зв’язуватися. Але як бути нам?

— Так!

— Це точно!

— Фостер діло каже.

Саймон повернувся обличчям до банди зрадників, що стояла позаду нього.

— Ви ж не на його боці?

Але схоже, що таки на його.

Вейн Дрісколл перший не втримався:

— Робін правду каже. Мені моє немовля теж уже осточортіло. Остогидло всюди носитися з ним і стежити, щоб воно завжди було сухеньке та чистеньке. Остогидло, що воно бруднішає і бруднішає — навіть тоді, коли я не лише не торкаюся до нього, а й навіть не дивлюся на нього! Буває, покладу його в якесь безпечне місце на півгодинки, а коли знову беру — воно вже все зашмароване. Кажу вам, я теж майже готовий шпурнути своє немовля в канал.

Саймон спробував виявити розсудливість:

— Чому б тобі не віддати його в ясла до Саджида? Там усі немовлята в безпеці та чистоті.

Вейн уже мав напоготові відповідь:

— У мене ж нема ні копійки! Я досі винен сусідами за ящик для вугілля.

Саймон спробував виявити терплячість.

— Послухай, Вейне, — сказав він, — ми такий безлад тоді влаштували, що Луїсова мама нізащо в світі не дозволить йому знову влаштувати «Дім з привидами». І тобі той ящик як труна ще дуже довго не знадобиться. Просто поверни його сусідам.

— Та я не можу! — відрізав Вейн. — Як мені його віддати, якщо він тріснув? Він не витримав чотирьох вовкулак і одного вампіра, то й для вугілля тепер напевно непридатний.

Вейн похнюпився.

— Сусіди товкмачать одне й те саме: або новий ящик для вугілля, або їдемо в поліцію. Мало того, що я мушу поприбирати весь цей безлад, то треба ще й купити їм новий ящик для вугілля.

Саймон усе ще шукав вихід з ситуації.

— Ти міг би просто заплатити Саджиду пізніше.

Тепер Вейн розсміявся просто йому в обличчя.

— Сайме, оце ти бовкнув! Якби ти не панькався цілими днями зі своєю новою лялечкою, то знав би, що Саджид уже найняв Генрі та Вілла, щоб вибивати гроші з тих, хто затримує плату за користування візком. По-твоєму, чому Джордж сьогодні йде додому з нами? Бо Саджидові посіпаки відібрали в нього гроші на автобус.

Він зі злістю схилив голову набік і дуже правдоподібно вдав Саджида: «Вибачайте, хлопці. Бізнес є бізнес!».

Але Джордж уже відштовхував його вбік, щоби теж одвести душу:

— Атож! Мені вже обридло ходити додому пішки. Обридло віддавати всі свої гроші Саджиду за кілька нещасних годин свободи від прибацаного немовляти. Обридло, що мене ніхто не розуміє. Вчора ввечері я пояснював мамі всю несправедливість ситуації, а вона лише сміялася. Та ще й заявила, мовляв, от якби в неї був такий Саджид, коли ми з братом були малими, то вона охоче заплатила б йому вдвічі більше, аби лиш здихатися нас на кілька годин. Вона сказала, що мішки з борошном — це ніщо, порівняно зі справжніми дітьми. Каже, я навіть не уявляю, як мені пощастило, що в мене таке легке життя.

Його обличчя спохмурніло.

— Я й так небагато отримую. А мені вже довелося позичити свої кишенькові гроші за наступний тиждень, щоб заплатити Саджиду за минулий. Далі так не можна. Доки я здихаюся борошняного немовляти, то застрягну в боргах на місяці вперед. На місяці! Я готовий швиргонути цей мішок у канал просто зараз.

Перш ніж Саймон устиг заперечити, у розмову втрутився Ґвин Філліпс:

— Я теж! Мені вже набридло. Мені опротивіло вічно прив’язувати дурнувате немовля до велосипедного багажника, а потім ще й обгортати поліетиленовим пакетом, щоб якась машина, бува, не заляпала його, в’їхавши в калюжу. Мені опротивіло, що мама і тато щовечора нагадують мені брати немовля з собою нагору, а потім щоранку знову зносити вниз. Мені опротивіло завжди пильнувати, щоб немовля не залишалося саме в кімнаті з кішкою. Я готовий зафутболити його в канал разом з усіма іншими.

На підтвердження своїх слів він почав відривати від велосипедного багажника пакет, яким було обмотане його борошняне немовля.

Саймон уже хотів вихопити в нього нещасний мішечок, аж тут і Вейн Дрісколл, тримаючи своє немовля, ступив крок уперед і приготувався до удару.

— А влаштуймо змагання! — закричав він. — Подивімося, хто зможе жбурнути своє немовля якнайдалі через канал!

— Подивімося, чиє найшвидше піде на дно!

— Подивімося, від чийого буде найбільше бульбашок!

Саймон підійшов ближче до каналу і широко розвів руки, щоб їх зупинити.

— Ні!

На хвильку хлопці знову звернули на нього увагу.

— Сайме, не будь таким занудою!

— Ну ти й слабак!

— Кажу тобі, через цю мороку з борошняним немовлям ти стаєш справжнісіньким слабодухом.

Саймон стояв на своєму між чотирма хлопцями та слизьким берегом каналу.

— Послухайте, — благав він, — я знаю, що ви їх ненавидите. Розумію, ви всі думаєте, що вони дурнуваті, і що це несправжній науковий проект, і що не варто з ними панькатися, і що краще хай Старий Бецман розмаже вас по стіні за те, що ви загубили немовлят, ніж носитися з ними ще бодай один день.

Він розвів руками.

— Але воно того варте, — переконував він. — Справді! Чесно! Якщо ви зможете потерпіти…

Саймонові очі загорілися, коли він уявив картину, що допомогла йому протриматися цілих одинадцять днів.

— Вибух, розумієте, — пояснив він. — Він буде кльовий! Неймовірний! Просто як жахіття у Біблії — ну, всякі там ріки крові, нашестя жаб і саранчі, новонароджені дітиська і так далі. Обіцяю вам, у нашому класі вибухнуть сто фунтів білого борошна!

— Фостерове немовля не вибухнуло, коли він його швиргонув у воду, — кисло зауважив Джордж. — Воно просто пішло на дно.

Саймон, з беззаперечною впевненістю релігійного фанатика, зміг легко відкинути це зауваження:

— У Фостера занадто слабкий удар.

Із цим було важко посперечатися. Хлопці переглянулися, готові піти на поступки.

Першим здався Вейн. Годі заперечити: попередні три роки він постійно знущався з Фостера під час футбольних тренувань. Ніде правди діти. Робін не міг нормально вдарити навіть по зіжмаканому паперовому пакету.

Та й звичайнісіньке кидання борошняних немовлят у воду після одинадцяти жахливих днів безвідривного перебування з ними — це ніщо, порівняно з тією величною картиною, яку їм описував Саймон. Вейн не поставив би на жоден удар: нічиє немовля не вибухне над водою. Ґвин б’є по м’ячу ще гірше, ніж Фостер. Джордж теж. Їхні мішки з борошном точно підуть на дно, як Робінове немовля, не лишивши за собою і сліду. Звісно, його власне немовля вибухне. У цьому можна не сумніватися. Недарма ж він у футбольній команді. Але що з того: борошно просто розвіється над водою. Справжнього тривалого гармидеру таким чином не створиш.

Ні. Хоч так, хоч сяк, але один, навіть щонайсильніший удар через канал не вартий одинадцяти змарнованих днів.

— Добре, — сказав Вейн. — Ти переміг. Ми зачекаємо.

Але не всі були з ним згодні.

— Це ще чому? — несподівано почав обурюватися Джордж Сполдер. — Чому ми мусимо чекати? Лише тому, що Сайм безперестанку базікає про якийсь пречудовий вибух? Вам усім клепки бракує, якщо ви йому повірили. Він точно щось неправильно зрозумів. Старий Бецман уже сто років працює вчителем. Він не дозволить підірвати у своєму класі сто фунтів борошна. Він ще не зовсім з глузду з’їхав. Ні. Нізащо в світі. Сайм стопудово неправильно його зрозумів.

Голос Саймона зазвучав зі щирою впевненістю.

— Але він сам так сказав, — наполягав він. — Я чув це на власні вуха. А я підслуховував простісінько під дверима вчительської. «Понад сто фунтів білого борошна, яке вибухне в мене у класі». Він сам так сказав. Слово в слово.

Вейн розривався між глуздом і бажанням.

— Ну, не знаю, — сказав він, човгаючи черевиком об пучок трави, що росла на доріжці вздовж каналу. — Звучить не дуже вірогідно. Але, може, Сайм правду каже. Врешті-решт… — раптом його охопили емоції, які заглушили здоровий глузд, і хлопець заговорив упевненіше. — Врешті-решт нащо змушувати нас доглядати за цими порохнявими, нікому не потрібними, жалюгідними мішками аж три тижні, та ще й наймати людей, які будуть доносити, чи все ми робимо правильно? Певно, щоб довести нас до божевілля, щоб ми ті дурні мішки на шматки порозривали!

Він обвів поглядом усіх присутніх, чекаючи реакції.

— Нам сказали нащо, — нагадав йому Джордж Сполдер. — Щоб краще себе пізнати, відчути, як воно — бути в ролі батьків. Та й по всьому.

— Тоді зовсім не біда, що я зафутболив своє немовля в канал, — радісно сказав Робін. — Бо нічого нового я не дізнався. Анічогісінько. Я носився з цим кінченим мішком цілих одинадцять днів і зрозумів лише одне: я ніколи в житті не захочу мати дитину, хіба що хтось запропонує доглядати за нею бодай по півдня, а ще десь неподалік буде безкоштовний дитячий садок!

Усі затихли.

— Мені здається, — сказав Вейн, — якби люди хоча б трішечки уявляли, скільки мороки з ними було в дитинстві, то вони ніколи не захотіли б мати дітей.

— А якщо дитина народиться випадково, — додав Робін, — то будь-яка нормальна людина якомога швидше накиває п’ятами.

У пошуках підтримки він подивився на Саймона. Але той відвернувся.

І тут до Робіна дійшло.

Винувато глянувши на інших хлопців, він простягнув руку і поклав її Саймону на плече.

Саймон різко скинув його руку з плеча і пішов назад тією ж доріжкою попри канал, якою вони прийшли.

— Що це з ним таке? — запитав спантеличений Джордж Сполдер.

— Заткнися, придурок, — прошепотів Робін.

Він не зміг стриматися і поважно додав:

— Ти що, не знав, що тато Сайма звалив, коли тому було шість тижнів?

— Ні, — сказав Джордж, — не знав.

Він дивився Саймону вслід.

— Еге ж, недовго він тішився татком, — мовив Джордж.

Робін багатозначно зауважив:

— Рівно тисячу вісім годин.

Усі зиркнули на Робіна з повагою. Потім, один за одним, провели Саймона співчутливими поглядами, а він тим часом усе віддалявся. Було очевидно, що хлопчина більше не потребував їхнього товариства.

Ґвин сів на велосипед.

— Ну, я їду.

Джордж підштовхнув Вейна.

— Усе, ходімо, — він потягнув Робіна за собою. — Робіне, мерщій. Нема чого тут вештатися. Він не озирнеться і не повернеться, аж поки ми всі звідси не звалимо.

Джордж мав рацію. За хвилину після того, як вони зникли за деревами на повороті, Саймон озирнувся, пересвідчився, що на стежці нікого нема, і тільки тоді пішов назад. Він почувався жахливо. Найменше, чого йому зараз хотілося, то це товариства. Він хотів побути наодинці.

Шість тижнів! Аж шість тижнів! Звісно, думав він, зі злістю розкидаючи камінці по стежці, шість тижнів — це довго! Що ж з ним було не так, коли він був немовлям? Яким же паскудником він мусив бути, що навіть проживши з ним цілих шість тижнів, батько не збагнув, що його син вартий того, щоб залишитися і виховувати його? Саймон, який провів зі своєю борошняною малючкою лише одинадцять днів, не уявляв собі, як можна зафутболити її в канал або як його батько міг одного прекрасного дня просто піти, щось насвистуючи. Зрештою, на відміну від борошняного немовляти, Саймон був живою людиною.

То що з ним було не так? Саймон тепер часто бачив малюків. Скажімо, сьогодні зранку, дорогою до школи, він мало не зіткнувся з якоюсь дитиною. Малюк сидів у спеціальному рюкзаку за спиною в мами, яка стояла на повороті й чекала зеленого світла на світлофорі. Одинадцять днів тому Саймон міг пройти повз цілу когорту дітей і навіть їх не помітити. Але тепер він помічав кожнісінького малюка.

На малюку була шапочка з вовняними помпонами, вона зав’язувалася під підборіддям стрічкою. І малюк, і шапочка мали дуже чистий вигляд, подумав Саймон. Щічки в малюка були рожеві та просто сяяли. А шапочка — біла як сніг. Хлопець задумався, як же батькам вдавалося підтримувати таку чистоту. Адже його борошняне немовля щодня ставало все брудніше й брудніше, хоча він докладав дуже багато зусиль.

Ніби відчувши на собі його заздрісний погляд, малюк обернувся і глянув на Саймона. Стрічка з підборіддя підсмикнулася на рот, і Саймон простягнув руку, щоб її поправити.

Малюк помітив, як до нього наближається палець. І одразу ж його спокійне щокате обличчя розпливлося усмішкою. Саймону здалося, ніби в дитячій голові загорілася яскрава лампочка. Ефект вражав. Малесеньке обличчя сяяло.

Саймон усміхнувся до дитини. Здавалося б, яка дрібничка! Та малече обличчя світилося так, ніби Саймон не простягнув до нього брудний палець, а виконав якийсь неймовірний трюк, наприклад, потрійне сальто, ще й з бенгальськими вогнями у вухах.

Хлопець поправив стрічку. І малюк не відсунув її назад. Вочевидь, його страшенно захопило наближення пальця, і він навіть не зрозумів, що йому хочуть поправити шапочку.

Окрилений успіхом, Саймон помахав пальцем.

Малюк миттю перетворився на суцільний клубок щастя. Він почав аж підскакувати у своєму рюкзаку.

Його мати озирнулася.

— Вибачте, — сказав Саймон. Загорілося зелене світло.

Поки вони переходили дорогу, Саймон тримався за крок позаду дитини і махав пальцем у неї над головою. Малюк весело підскакував і сміявся. Коли на протилежному боці дороги їм довелося розлучитися, у Саймона тьохнуло серце. Йому ще ніколи не вдавалося так просто когось розвеселити. Скільки років цьому малюку? Саймон і гадки не мав. Він майже нічого не знав про малих дітей. Мабуть, він зміг би відрізнити крихітне багрянисте немовля (з тих, що показують у документальних фільмах) від пухкенького і рожевого дитяти (з тих, яких можна побачити біля магазинів). На цьому його знання вичерпувалося. Можливо, подумав Саймон, батько теж не надто тямив у дітях. Можливо, дивлячись на Саймона, який безпомічно вовтузився в колисці, він не усвідомлював, що всього через кілька тижнів (чи місяців?) його син стане таким, як той малюк біля світлофора, — таким, біля якого почуваєшся вартим мільйона доларів лише завдяки своєму вмінню помахати пальцем.

Ось у чому секрет немовлят, вирішив Саймон. Вони відрізняються від усього іншого на світі. Вони особливі. Він несподівано зрозумів, чому біля немовлят завжди всі юрмляться, щоб посюсюкати з ними. Навіть повний невдаха з жалюгідним життям запросто може стати для малюка справжнісінькою зіркою, найкращим представником людства — і маля навіть ризикне вивалитися зі свого рюкзака, аби лиш востаннє глянути йому вслід. Немовля — це маленьке чудо, яким усі захоплюються, над яким усі охають і ахають. Раніше Саймон був переконаний, що це лише гра, просто щоб підтримати новоспечених батьків. Йому ніколи навіть на думку не спадало, що сюсюкання можуть бути щирими. Але тепер він зрозумів, що люди в таких ситуаціях не лицемірять. Вони справді кажуть те, що думають. Маленькі діти — правдиве чудо. Це факт. Безглуздо заперечувати — в магазині такого не купиш.

А найкраще в них те, що вони ніби як не зовсім люди, принаймні поки що. Тому до них можна ставитися по-іншому. Їх легше любити. Щиро кажучи, вони трохи нагадують домашніх тваринок: ти день за днем годуєш і купаєш їх, прибираєш після них, та навіть коли тобі це обридає, ти не очікуєш неможливого. Жодна людина при здоровому глузді не образиться на немовля за те, що воно не робить для неї стільки ж, скільки вона для нього.

Натомість з дорослими людьми все значно складніше. У стосунках хтось із двох обов’язково почувається недооціненим чи ображеним. Що тут казати, якщо через це навіть Фраззі Вудс три дні тому дістав прочухана від Люсінди. «Між нами все скінчено, — кричала вона йому. — Мені остогиділо все робити самій! Я вболівала за тебе на всіх твоїх футбольних матчах. Навіть волочилася за тобою на тренування! І що я чую, коли прошу тебе прийти і підтримати мене на фінальному матчі з бадмінтону? Тобі, бачте, ніколи!» І тепер щоразу, коли Фраззі телефонує їй після школи і благає вийти поговорити, вона йому відповідає одне й те саме: «Мені ніколи».

Порівняно з цим, любити немовля — раз плюнути. Відчувши несподіваний приплив любові, Саймон зупинився, витягнув борошняну крихітку зі свого ранця і вмостився коло каналу, посадивши її собі на коліна.

— Ось що мені в тобі подобається, — сказав він, вдивляючись у її великі круглі очі. — 3 тобою дуже легко ладнати. Ти не така, як моя мама. Вона постійно каже мені покласти тарілку в умивальник, чи тихіше зачиняти двері, чи забрати взуття з підлоги. Ти не така, як бабуся. Вона вічно торочить, що я виріс, і завжди питає, що я планую робити після школи. Ти, на відміну від учителів, не хочеш, щоб я змінився. Ти не кепкуєш з мене, як Сью. Ти не можеш просто втекти і покинути мене, як зробив мій батько.

Затиснувши її під пахвою, він вдивлявся у воду.

— Я був би не проти, якби ти була живою, — сказав він. — Навіть якби мені довелося по-справжньому за тобою доглядати. Навіть якби ти плакала, і гидила в підгузки, і влаштовувала істерики в магазинах. Я був би не проти.

Він глянув на малючку, яка безпечно і зручненько вмостилася в нього під пахвою, і тицьнув пальцем туди, де в неї був би ніс, якби вона не була лишень мішком з борошном.

— Одного я не розумію, — звірився їй хлопець. — Я не розумію, як люди можуть погано поводитися з дітьми.

Вона дивилася на нього величезними очима. Саймон спробував пояснити.

— Мама каже, буцімто знає, чому так відбувається, — він мимоволі насупився. — Каже, що не хоче навіть рахувати, скільки разів вона через мене мало не божеволіла, коли в мене різалися зуби.

Він здивовано похитав головою.

— А бабуся розповідала, що одного разу її сестрі урвався терпець і вона швиргонула дитину в колиску з такою силою, що зламала ніжку.

Він нахилив голову ближче до немовляти й уточнив:

— Не дитині, звичайно, а колисці.

Зрадівши, що він прояснив ситуацію, Саймон продовжив:

— Сью стверджує, що вона стає дуже дратівливою, якщо не спить повноцінних вісім годин щоночі. І, мовляв, добре, що в неї ніколи не було сім’ї, бо інакше вона вже за тиждень усіх повбивала б.

Він посадив борошняне немовля собі на коліна.

— Мама якось ходила з нею в похід, вони ночували там лише двічі, але після цього мама заявила, що такий сценарій цілком імовірний.

Саймон легенько штовхнув крихітку туди, де в неї мав би бути живіт.

— Ти лишень подивися на Робіна, — сказав він. — Він узагалі спокійний хлопець. Терпить прискіпування Старого Бецмана через колекцію окрушин від стирачки на парті. Навіть терпить жарти Вейна про те, що в нього обидві ноги ліві. Він ніколи не нервується через дурниці.

Саймон дивився в темну воду поверх голови немовляти. Не сталося нічого такого, думав він, через що Робін міг отак оскаженіти. Нічого, що могло б його так розлютити. Ґвин лише спитав, чи не позичить йому хтось зошит — оце й усе, що сталося.

— Нащо?

— Щоб списати вчорашнє домашнє завдання.

— Не раджу тобі списувати в мене домашку. Я там стільки помилок наробив.

— Я теж, — запевнив Джордж. — Бецман сказав, що навіть безмозкий троль краще впорався б із завданням.

Ґвина, вочевидь, якість домашньої роботи анітрохи не цікавила.

— Бецман сказав її зробити, — пояснив він. — Він же не сказав, що треба зробити її правильно.

— Спиши в мене, якщо хочеш, — запропонував Робін. — Він мене особливо не сварив, то, можливо, домашка йому сподобалася.

— Добре, — сказав Ґвин, — давай.

Він стояв поруч з Робіном, поки той рився у своїй сумці, відсунувши вбік підручник з математики і новий ілюстрований французький словник, який пан Дюпаск втулив йому того ранку. Шукаючи домашнє завдання, Робін так захопився, що борошняне немовля випало йому з сумки просто в болото.

— От халепа!

Робін підняв його, струсив пісок і найбільші шматки бруду та передав немовля Ґвину на зберігання.

Як і варто було очікувати, Ґвин одразу ж впустив його.

Немовля знову впало в болото. Робін підняв його і цього разу надійно всадовив на кущ біля стежки, а відтак знову став шукати зошит. Він так захоплено порпався в сумці, що й не почув легкого тріску мішковини в себе за спиною. Робін зрозумів, що сталося, лише коли мішковина порвалася настільки, що немовля вкотре гепнулося в болото, піднявши навколо себе хмару борошна.

Отоді йому й урвався терпець.

— Дурне немовля! — закричав він. — Дурне! Дурне! Дурне!

Ґвин нервово відступив на крок назад. Невже Робін так злиться через нього? Ні. Він розбушувався через борошняне немовля. Піднявши немовля з землі, Робін затрусив ним так, що аж борошно посипалося.

— Дурне! Дурне! — закричав він знову, б’ючи немовля з усієї сили.

Навколо утворилися хмари борошна.

Робін немов з прив’язі зірвався.

— Бережи своє борошняне немовля! — закричав він, перекривлюючи всіх тих дорослих, які набридали йому днями й ночами. — Не забувай про нього! Неси його сюди! Неси його туди! Обов’язково гарненько прив’яжи його до велосипеда! Не загуби його! Тримай у чистоті!

З кожною настановою, яку він викрикував, борошняне немовля діставало нещадного удару.

— Не намочи його! Не забрудни! Дивись, щоб воно не впало! Не забувай вдавати, нібито це справжня дитина!

Він настільки люто гамселив немовля, що дірка збільшилася і борошно посипалося на стежку.

— Вдавати, ніби ти справжнє? Добре! Я вдаватиму, що ти справжнє! Якби ти було справжнім немовлям, моїм немовлям, то я зафутболив би тебе в канал!

І тут, у всіх на очах, він замахнувся ногою, підкинув мішок і вдарив.

Плюх!

Саймон тихо сидів на березі, згадуючи, що борошно зі стежки розвіялося так само швидко, як і порваний мішок пішов на дно. Не минуло й хвилини, а від немовляти не залишилося ані сліду, крім кількох сумних бульбашок, що спливли на поверхню.

Саймон міцно притиснув малючку до грудей.

— Я багато чого не знаю, — сказав він їй. — Але точно знаю одне. Я ніколи не зроблю з тобою такого. Ніколи, ніколи, ніколи.

Тієї миті він вірив у свої слова.