Борошняні немовлята

10

Вирішивши раз і назавжди покінчити з борошняними немовлятами, пан Картрайт змусив усіх учнів працювати. І поки стрілка годинника безкінечно повільно повзла по колу, праведний гнів, який завжди охоплював учнів 4-В, коли від них вимагали докладати зусиль, змішався зі злістю на Саймона через дві його фатальні помилки: вибір теми дослідження та неправдиву інформацію про Грандіозний Вибух.

Пан Картрайт намагався бути непорушним і вдавав, ніби зовсім не чує сердитого шепоту навколо себе.

— Яким же це треба бути йолопом, щоб вибрати немовлят?

— Ми могли б узяти будь-яку іншу тему. Наприклад, їжу.

Щоб трохи відволікти учнів, пан Картрайт узяв до рук аркуш паперу, що його Pacс Моулд, полегшено зітхнувши, щойно поклав на край парти.

— Ось. Хтось уже дописав. Дозвольте прочитати вам для натхнення останній запис Расса.

Він тримав аркуш перед очима, намагаючись — на жаль, безуспішно — розшифрувати написане.

— Ви тримаєте його догори дриґом, — з докором сказав Расс.

Пан Картрайт швиденько перевернув аркуш.

— А, точно! — сказав він. — Так значно краще.

Учитель ще кілька хвилин вдивлявся в написане, а потім, здавшись, повернув писанину авторові.

— Тобі не здається, що ти трішки переоцінив свої можливості, — обережно прокоментував він, — коли вирішив, що вже можеш писати прописом?

Пан Картрайт відійшов убік, аж раптом залунав дзвінок, спричинивши шумне пакування ранців і човгання стільців.

— Я не сказав, що урок закінчено! — закричав учитель.

Шум на хвильку затихнув.

Пан Картрайт вирішив піти в учительську по життєдайне горнятко кави раніше, ніж з класу вивалиться лавина учнів. Дивлячись на них пронизливим поглядом, який не дозволяв заперечень, він позадкував до дверей.

— Усе, — сказав він. — Можете йти додому.

Слова ще не встигли злетіти з його уст, а він уже йшов довгим коридором.

Лишившись без нагляду, вся зграя одразу ж накинулася на свою жертву.

— Ага, Сайме, думав, тобі все так просто зійде з рук?

— Це ж треба було так обвести всіх навколо пальця!

— Як ти там казав? «Найкрутіша наукова штукенція»! «Просто відпад»!

Саймон знову мимоволі нахилився вперед і схопився за парту. Ніхто не повірив, що цей жест спричинений страхом, тож він знову сам себе викрив, уже вдруге за сьогодні.

— Що там у тебе?

— Сайме, покажи!

— Ану подивімося!

Нападників було забагато. Під натиском їхньої ваги та неабиякого ентузіазму парта перекинулась, а кришка відвалилася.

Борошняна малючка вистрілила з парти, немов ракета, і пролетіла над юрбою шибайголів. Вона летіла високо над порожніми партами. Саймон не зводив з неї погляду ні на секунду і, вирвавшись уперед, устиг зловити її на льоту, схопивши так сильно, що довкола утворилася хмара борошна. Саме тієї миті пан Картрайт повернувся в кабінет по цигарки.

Дорогою до свого стола вчитель роздратовано зиркнув на хаос і хмару борошна, яка повільно осідала у віддаленому кінці кабінету. Оскільки він і так змарнував дорогоцінний час, повернувшись по цигарки, то тепер аніскілечки не мав бажання гаяти решту перерви на пошуки істини чи справедливості.

Саймон сам винен, подумав він.

— У понеділок залишишся після уроків на відпрацювання! — випалив він. — За те, що затіяв недозволену гру в м’яч у моєму кабінеті.

Піднявши кришку стола на кілька дюймів, пан Картрайт непомітно дістав пачку цигарок, ретельно заховану в кутку під паперами. Але зауваживши, що весь клас намагається зрозуміти, чому він повернувся, учитель показово схопив пакет з борошняними немовлятами і потягнув його за собою до дверей.

Саймон уп’явся поглядом у вчителеву спину, вражений несправедливістю покарання. Помітивши, що він на секунду відволікся, Вейн кинувся на малючку. Саймон, недовго думаючи, різко розвернувся і підкинув її вгору — достатньо високо, щоб устигнути вискочити на стілець, упіймати крихітку на льоту та підняти її вгору так, щоб Вейн не міг дотягнутися.

Пан Картрайт уже пройшов півкоридору, коли почув шум у класі. Він швидко розвернувся і зайшов у кабінет саме тоді, коли Саймон стояв на стільці.

— Залишишся у вівторок після уроків на відпрацювання! — крикнув він. — За псування шкільного майна.

А відтак знову розвернувся до дверей.

Саймон опинився в облозі однокласників, які підступали все ближче, беручи його в кільце і намагаючись будь-якою ціною вихопити немовля. Може, варто кинутися до дверей, перш ніж вони встигнуть схаменутися? І він сам, і його однокласники чудово розуміли: якщо пан Картрайт почує, як Саймон біжить з протилежного кінця коридору, то повернеться і призначить хлопцю ще одне відпрацювання за біганину по школі.

Ну то й що? Загнаний на стілець, з немовлям на витягнутих руках, Саймон усвідомлював, що нічого іншого йому не лишається. То й що? У житті трапляються і гірші речі, ніж три відпрацювання поспіль. Навіть якщо скласти докупи всі три відпрацювання, вони не триватимуть довше, ніж одне-єдине нестерпне святкування дня народження Гіацинт Спайсер, а він таких уже аж сім пережив.

Може, все-таки ризикнути? Чкурнути щодуху. Як там казав Старий Бецман? «Хіба ти не чемпіон на всю школу?»

Ну, вперед!

В ейфорії Саймон несподівано для всіх кинувся до дверей. З просто-таки оглушливим гуркотом. Він перестрибував з парти на парту так, що їхні розхитані ніжки скажено трусилися, а стільці з шумом перекидалися. Він тримав борошняну малючку високо над головою, і, поки він стрибав, у його голові звучали слова пана Картрайта: «Знаєш, Саймоне Мартін, у чому твоя проблема? Ти себе недооцінюєш». Він перестрибнув з парти Вейна на парту Расса. Ручки та лінійки розліталися навсібіч. Калькулятор Філіпа Брустера злетів угору. Перескочивши через парту Луїса, Саймон зробив останній стрибок і нарешті вирвався на волю. Він вибіг з дверей, переможно трусячи кулаком у повітрі. Саймон почувався так само могутнім, як і багато років тому, коли пані Несс одягнула його в чудову пурпурну накидку для ролі в різдвяній п’єсі. Тоді він майже чув музику, якою вітають королів. З кого вийде нікудишній батько? Не з нього, це точно. Може, такі, як Робін Фостер, не витримають навантаження і передчасно здадуться. А такі, як Сью, взагалі не наважаться спробувати. Але йому, Саймонові Мартіну, все вдасться. Ба більше, йому все вдасться дуже навіть нічогенько. Йому все вдасться якнайкраще. Саймон відчував грандіозний, абсолютно грандіозний вибух упевненості, і слова пана Картрайта відлунювали в його голові. «Якщо турбота про когось, хто тобі небайдужий, усе ще чогось варта, то от що я тобі скажу: на відміну від багатьох інших, ти будеш хорошим батьком».

Аж раптом від дістав підніжку і гримнувся на підлогу, бурмочучи прокляття. Розпластавшись, хлопчина випустив з рук борошняну малючку, і вона відлетіла на двадцять футів уперед по коридору.

Справжній голос, який зазвучав у нього над головою, остаточно заглушив відлуння в голові:

— Ага, Саймон Мартін! Саме ти мені й потрібен. Залишишся в середу після уроків на відпрацювання, ясна річ. За біганину в коридорі. Та оскільки ти вже тут, то, будь такий ласкавий, притягни цей пакет доктору Фелтому на конкурс наукових досліджень. От молодець.

І, погладжуючи таку жадану пачку в кишені піджака, пан Картрайт швиденько пішов у вчительську, щоб випити кави і перекурити.

Не встиг Саймон сісти, переборюючи біль, як з-за рогу з’явився доктор Фелтом зі своєю братією помічників. Вони несли різноманітні частини гідроелектростанції близнюків Г’юз.

— Назад! Назад! Усі назад! — немов дресирувальник левів, гримнув доктор Фелтом на учнів 4-В, які намагалися наввипередки прорватися крізь двері, женучись за Саймоном. — Хлопці, ану всі в клас! Усі до одного! Ви що, не бачите? Ми несемо дороге обладнання!

Не встиг він договорити фразу «дороге обладнання», як помітив на підлозі Вішартів цифровий генератор синусоїдальних коливань, що його Саймон залишив, виконуючи наказ пана Картрайта.

— Що за…?

Аж тут він помітив і осцилограф, який лежав біля батареї.

— Це неприпустимо!

Потім він побачив Саймона.

— Ти! Хлопче, я до тебе звертаюся! Ти чого розсівся на підлозі? Так-так, ти!

Усвідомлюючи обмеженість людської мови, Саймон просто схилив голову.

— У понеділок залишишся після уроків на відпрацювання! — наказав доктор Фелтом.

— У мене до середи все розписано, — сумно сказав Саймон.

— Тоді в четвер! — відрубав доктор Фелтом. — А тепер слухай уважно! Це обладнання треба було принести в лабораторію ще понад годину тому.

Зітхаючи, Саймон підвівся й озирнувся в пошуках помічника. Але 4-В як вітром здуло. На жаль, як і підозрював Саймон, однокласники накивали п’ятами, щойно доктор Фелтом почав набирати обертів і розкидатися відпрацюваннями. Затримавшись лише на хвильку, щоб скорчити гримасу навздогін своєму мучителю, Саймон запхав малючку назад під светр і схопив Вішартів цифровий генератор синусоїдальних коливань та осцилограф. Покрутивши їх туди-сюди, він урешті зміг узяти обидва прилади так, щоб кілька пальців залишалися вільними. Цими пальцями він підчепив великий сміттєвий пакет і повільно, дуже повільно, пошкандибав коридором, насилу втримуючи обладнання в руках.

За третіми скляними дверима корпусу природничих наук на нього вже чекав пан Гаєм.

— Ну нарешті! — він вихопив осцилограф із Саймонових рук. — Це все треба було принести ще понад годину тому!

Він уважно роздивився детальну схему розташування стендів на конкурсі наукових досліджень, яку доктор Фелтом повісив на стіні.

— Вішартову штукенцію теж давай сюди.

Коли він забирав з Саймонових рук цифровий генератор синусоїдальних коливань, то помітив і третю ношу.

— А що в цьому пакеті?

— Борошняні немовлята.

Пан Гаєм ще раз подивився на схему.

— Борошняні немовлята… Борошняні немовлята… Ага! Ось вони де! — він скривився. — Щось ранувато, хіба ні? Ну добре. Розклади їх на вісімнадцятому столі.

Він марно зачекав, поки Саймон зрушиться з місця.

— Та йди вже нарешті, — нетерпляче повторив учитель. — Іди і розклади їх на столі.

Саймон похмуро зиркнув на нього. Йому вже обридло, що всі ним командують.

— Як? — понуро запитав він.

Але в пана Гаєма були й важливіші справи. У зал саме заносили електронну сигналізацію для вікон, яку зробив Піткін.

— Заради Бога, хлопче! — зітхнув пан Гаєм. — Може, тебе ще з ложечки погодувати? Просто розклади їх так, щоби було цікаво, і напиши на табличці, що це таке.

Саймон знехотя потягнув пакет до вісімнадцятого стола, який, не без обурення помітив хлопець, стояв у найвіддаленішому закутку. Одного за одним він витягнув усіх борошняних немовлят і звалив їх на стіл. Розглядаючи кожне немовля, він уперше помітив, як сильно більшість із них змінилася за минулих вісімнадцять днів. Очі тепер були не лише в його малючки. Багато хто мав вуха, губи і навіть бородавки. Немовля Джорджа Сполдера, схоже, підхопило кір. Немовля Білла Сіммонса обзавелося авторським татуюванням. А немовля Луїса навіть отримало люльку.

Як же зробити так, щоб їх було цікаво розглядати?

Спершу Саймон витягнув свою борошняну крихітку з-під светра і посадив її в центрі стола, а всіх інших розмістив навколо.

Добре.

Він узяв табличку з найближчого стола і перевернув її.

«Королева борошняних немовлят і її придворні» — написав він і критично оцінив написане. Навіть якщо люди розберуть його почерк, їх цим усе одно не зацікавиш.

Саймон спробував ще раз. Цього разу він поділив немовлят на пари і постарався розсадити їх так, щоби було схоже на пізню суботню вечірку.

Він поцупив табличку ще з одного стола. Закресливши акуратний напис «Вимірювання довжини лазерних хвиль», він перевернув табличку і на чистому боці написав: «Тусня».

Здавалося б, лише п’ять літер, але Саймон сумнівався, чи правильно він їх написав і чи не схибив з послідовністю. Та й не дуже це схоже на веселу вечірку. Він спробував оживити сцену, розташувавши борошняних немовлят у цікавіших позах. Але, як не крути, видовище розчаровувало: вони вперто мали вигляд вісімнадцяти мішків борошна, розкиданих абияк.

Відмовившись від цієї витівки, Саймон спробував ще один варіант. Цього разу він розставив немовлят рівненькими рядами і на новій табличці написав: «Клас ботанів доктора Фелтома».

Теж нічого особливого.

Зате наступна ідея була геніальною. Взявши табличку зі стола, де був проект Гокінґа, присвячений невагомості, Саймон написав на звороті: «Найкращий гол Саймона Мартіна». А відтак узявся відтворювати ту славетну подію за допомогою борошняних немовлят і обгортки від шоколадки, яку він підняв з підлоги та зіжмакав, щоб зробити з неї м’яч.

Спершу він розставив трьох нападників на їхні позиції, потім чотирьох півзахисників, а потім трьох захисників. Далі взявся за гравців другої команди. Того пам’ятного дня Саймон грав глибоко в захисті. Але коли настав слушний момент, він зробив неймовірний ривок і, зиґзаґами обходячи одного за одним усіх захисників противника, провів м’яч по флангу. Він добіг до самого краю штрафного майданчика і вдарив по м’ячу з такою силою, що той влучив простісінько в кут воріт. Воротар його навіть не помітив, а Саймон не встиг ухилитися від невідворотного зіткнення з вільним захисником противника — м’язистим, але косооким хлопчиною.

Поринувши у спогади, Саймон почав відтворювати останні моменти гри, пересуваючи немовлят по столу.

— Брум! Брум! Бух!

Два мішки зіштовхнулися, і борошно розсипалося навсібіч.

Звісно, стіл стояв у віддаленому закутку, але невидимим він не був. Не минуло й кількох секунд, а пан Гаєм уже примчав.

— Борошно! Через тебе тут усюди борошно! Саймоне Мартін, та що ж з тобою таке? Чому ти поводишся ще дурнуватіше, ніж завжди?

Саймон образився. Він же просто намагався виконати наказ.

Пан Гаєм крутився як навіжений.

— Дивись! — кричав він. — Ти лишень подивися на все це борошно! Воно осідає на Бернштейнових пневматичних циліндрах! І на Баттервортовому синтезаторі мови! За таке можна й відпрацювання дістати, Саймоне Мартін.

— Не раніше п’ятниці, — повідомив йому Саймон крижаним від образи голосом.

— Тоді в п’ятницю! І не сподівайся, що я не прийду, щоб перевірити. Я…

Пан Гаєм затнувся.

— О ні! Борошно вже біля Таґвеллового приладу для очищення води!

Він повернувся до Саймона.

— Негайно винеси звідси ці мішки!

— Але…

— Винось!

Пан Гаєм так лютував, що Саймон не став сперечатися. Він швиденько згорнув у пакет усіх борошняних немовлят, разом зі своєю малючкою.

— Швидше! Ану бігом! Винось їх звідси! Забери їх з моїх очей!

Усе ще хмурячись, Саймон поволік пакет до дверей.

— Але куди мені…?

Пан Гаєм був не в гуморі розв’язувати Саймонові проблеми.

— Просто забери їх геть! І подалі! Мені байдуже, навіть якщо ти роздереш ці дурнуваті мішки на клапті! Просто винеси їх звідси! Негайно!

Саймон слухняно поволік важкий пакет попри інші лабораторії. Проходячи крізь скляні двері, він не спромігся хоч трішки піднімати пакет з немовлятами, і той зачіплявся за кожен поріг. Борошняна доріжка, яку він залишав за собою, з кожним кроком ставала все ширшою.

На виході з корпусу він наткнувся у дверях на пані Арнотт.

— Ти чому не в класі? — запитала вона. — Дзвінок на урок був ще кілька хвилин тому.

Саймон задумався. Він міг би сказати, що несе борошняних немовлят у корпус природничих наук. Але навряд чи пані Арнотт йому повірить, адже він рухався в протилежному напрямку.

Він міг би заявити, що несе їх назад у свій клас. Але тоді цілком імовірно, що пані Арнотт буде стежити за ним, аж поки він не зникне за дверима. Немов той посланець у стародавні часи, який знав, що за погану новину його можуть стратити, Саймон серйозно сумнівався, чи варто йому повертати борошняних немовлят пану Картрайту.

Або він міг би промовчати, як завжди.

І він промовчав, як завжди.

Пані Арнотт намацала рукою свою сумку, щоб переконатися, що там є флакончик з аспірином.

— Мені жаль, Саймоне, але в мене немає вибору. Якщо ти зараз безпричинно не на уроці, то я змушена залишити тебе після уроків на відпрацювання.

— Тільки наступного понеділка, — попередив її Саймон. — Цього тижня в мене вже всі дні розписані.

— О Саймоне! — сказала пані Арнотт, стискаючи пальцями скроні в тих місцях, де зазвичай зароджувався її головний біль.

— Не хвилюйтеся, — благородно заспокоїв її Саймон. — Я не проти відпрацювань.

І це була правда. Якщо вибирати між поясненням і покаранням, то краще вже друге. Так простіше.

— Значить, на наступний понеділок.

Сумний, немов Санта Клаус серед літа, Саймон кивнув, схопив пакет і пошкандибав далі коридором. Пані Арнотт відступила вбік, щоб пропустити його.

І побачила борошняну доріжку.

— Саймоне…

— Так, пані Арнотт?

Але вона вже бігла в учительську по воду, щоб запити аспірин. Саймон зупинився, розглядаючи її сліди на борошняній доріжці. Щось — неважливо, чи то здогад, чи то передчуття — підказувало йому, що пані Арнотт в них надовго не затримається. Жінка втрачала самоконтроль, це було очевидно. А якщо й існує неодмінна вчительська риса, то це самоконтроль. Від чверть на дев’яту ранку і до чверть на п’яту вечора без нього нікуди. Хлопець зупинився, щоб на пальцях порахувати, скільки це разом годин. Вісім. Звучить як чималий клопіт, але, якщо подумати, то це лише третина доби. Вісім нещасних годин. Якщо пані Арнотт навіть із цим не справляється, то звільнятися і народжувати дитину їй точно не варто.

Оце, на думку Саймона, і була справжня робота. Зміни по двадцять чотири години на добу. Щодня. І так років двадцять. Без перерв. Без канікул. Порівняно з цим, день народження Гіацинт Спайсер — лише мить. Бути батьками — це як відбувати довічне ув’язнення. Справді, якби багато років тому його мати замість того, щоб поїхати в пологовий будинок і народити там дитину, взяла й зарізала когось ножем для хліба, то тепер вона вже вийшла б на волю. Можливо, навіть удвічі раніше, за хорошу поведінку.

Саймон витяг свою борошняну малючку з пакета і пильно на неї подивився. Що більше він розмірковував, то дивовижнішим йому здавалося те, що люди народжують дітей. Безперечно, це небезпечно. Важкий тягар на плечі батьків. Це зв’язує їм руки й ноги. Накладає певний відбиток. Усі довкола починають як не шпигувати за тобою, то вчити тебе жити. Порівняно з батьківством, робота вчителя — просто забавка. Тож не дивно, що тато довго не протримався. Як він узагалі примудрився витерпіти аж тисячу вісім годин? Це ж удвічі довше, ніж Саймонове піклування про борошняне немовля. А гляньте лиш на його маму! Вона подужала вже сотні тисяч годин! Вона просто героїня. Та вона свята!

— Я вже, напевно, їй остогидів, — сказав Саймон своїй малючці.

Але то була неправда, і він це знав. Його голос відлунювався в коридорі. У глибині душі Саймон розумів, що, попри найдурніші його вибрики, наприклад, годування Туллісової вівчарки бабусиною перукою або жбурляння в Гіацинт кактусом, мама все одно його любить. Ось у чім проблема.

— Отак влаштована ця пастка, — пояснив він своїй крихітці. — Отак вона тебе затягує. Спочатку ти не розумієш, що відбувається. А потім уже надто пізно.

Він замовк.

— Хіба що ти вітрильник…

Вітрильник…

Його батько…

Саймон всівся на пакет. Той розчавився під вагою хлопця, перетворившись на затишне гніздечко. Саймон напружено думав.

Його батько.

Задля експерименту він вимовив ці слова вголос, смакуючи їх по-новому.

— Мій батько. Мій батько. Мій батько.

Хто?

Хто?

— Хто?

Живою луною виявився Робін, якого відправили знайти Саймона і привести його для розправи.

— Власне! — сказав Саймон. — Хто?

Але Робін був не в настрої розгадувати загадки. Він виконував своє завдання.

— Вставай, Сайме. Час вертатися. Старий Бецман уже злющий як чорт.

— Розумієш, — продовжував Саймон, повністю ігноруючи його слова, — я не знаю, хто він. А він не знає, хто я. Тому мама і бабуся, мабуть, праві. Те, що він пішов, насправді особисто мене ніяк не стосується.

— Сайме, вставай! Нам пора!

— Я не кажу, що він вчинив правильно, — продовжував Саймон. — Отак просто накивав п’ятами і залишив маму саму навік-віків з дитиною на руках, — він легенько штурхонув свою борошняну малючку. — Хоча пропанькавшись із нею майже три тижні, я можу зрозуміти, чому так сталося. Лише хочу сказати, що для мене це не повинно мати — і вже не має — ніякого значення.

— Добре, Сайме. А зараз вставай, будь ласка.

— Розумієш, між нами все скінчено, — наполягав Саймон. — Насправді нічого й не починалося. Йому взагалі нема до мене діла. У світі мільйони людей, яким нема до мене діла і які мене навіть не знають. Вони прекрасно без мене обходяться. І я прекрасно обходжуся без них.

Але Робіну урвався терпець.

— Сайме, я не хочу, щоб мені через тебе дісталося. Я йду назад. Скажу Старому Бецману, що знайшов тебе, але ти не захотів іти. Бо був надто заклопотаний сидінням на пакеті з борошном і роздумами про свою сім’ю.

Здавалося, Саймон його навіть не почув.

— І ось я зрозумів, що мій батько — це просто ще одна людина на планеті Земля, яка не знає, хто я такий. Та й по всьому. А рахуватися треба тільки з тими людьми, які тебе знають.

— Я рахую, Сайме.

— Тому зі своєю мамою я рахуюсь. І з бабусею. І зі Сью.

— Один…

— Але не з ним. Його я не враховую.

— Два…

— Не те щоб я його звинувачував. Просто не рахуюся з ним.

— Три!

Полишивши всі спроби достукатися до здорового глузду Саймона, Робін розвернувся і пішов назад у клас. І навіть дійшовши до повороту, він ще чув звіддаля, як позаду нього Саймон продовжує щось розповідати своєму борошняному немовляті.

— Зараз я почуваюся значно краще, чесне слово. Здається, я й не розумів, як уся ця ситуація мене гнітила. Але зараз я почуваюся іншою людиною. Я почуваюся вільним.

Довговії очі борошняної малючки випромінювали співчуття.

— Ти ж розумієш, про що я, правда?

Вираз її обличчя так і не змінився.

— Ти розумієш?

Малючка непорушно дивилася на нього.

Повільно і невблаганно Саймон прийшов до тями. Що він узагалі тут робить? Сидить посеред шкільного коридору на зручному м’якому пакеті та розмовляє з мішком борошна? Чи він уже зовсім з глузду з’їхав?

Саймон схопився на ноги, немов ошпарений. Борошняне немовля! Та ніяке вона не борошняне немовля. Просто дурнуватий неживий мішок з борошном. Вона — це навіть не вона. Вона — це воно. Що ж із ним таке? Майже три тижні він обговорював своє життя з мішком борошна. Він що, зовсім звихнувся? Штуковина, яку він зараз тримає, — це лише частина якогось нудного шкільного проекту. Вона ж несправжня. Вони всі несправжні.

Схопивши пакет з борошняними немовлятами за кутики, Саймон із силою його перевернув. Мішки борошна розсипалися врізнобіч. Ось що вони таке. Мішки борошна! Борошняні мішки!

Саймон узяв один мішок і підкинув його до стелі. Він розірвався, і борошно снігом посипалося донизу. Та Саймону було байдуже. Він відчув надзвичайне полегшення, ніби його несподівано випустили з в’язниці; ніби після корабельної аварії він безнадійно плив і плив, аж раптом помітив берегові вогні; ніби лікар, священик і вчитель прийшли сказати йому, що вони помилилися, що все це була просто помилка і він не стане батьком, принаймні поки що.

Усе скінчилося. Яке полегшення! Він підкинув ще одне борошняне немовля. А потім ще одне. Він був на грані, на самісінькій грані. Він по-справжньому полюбив свою борошняну малючку. Він по-справжньому піклувався про неї. Але вона була несправжня! А значить, він тепер вільний! Вільний, вільний, вільний!

Наступне борошняне немовля зачепилося за лампу на стелі та розірвалося. В екстазі Саймон підставив обличчя під потік борошна, що посипалося на нього, і підкинув наступне немовля ще сильніше. Яка йому взагалі різниця? Хіба пан Гаєм не дав йому офіційного дозволу? «Мені байдуже, навіть якщо ти роздереш ці дурнуваті мішки на клапті! Просто винеси їх звідси!» Саймон так і зробив.

Значить, розірвати їх на клапті?

Чудова ідея!

Він швиргонув одне немовля, а за ним інше. Борошно розліталося на всі боки. Білими хмарами клубочилося в коридорі. Щоразу, коли він підкидав черговий мішок, величезні хмарища борошна утворювали в тьмяному коридорі снігову бурю, справжню хурделицю — оце й був грандіозний, справді грандіозний вибух.

Борошно здіймалося вгору й осідало на підлозі шаром аж до кісточок. Кому яке діло? Здоровенному Саймону, який футболив мішки з борошном, точно було байдуже. Він ще встигне побути відповідальним, коли подорослішає. Коли настане час, він ще встигне побути хорошим батьком.

Але не зараз. Не зараз, коли він такий молодий. Не зараз, коли він здатен на все і перед ним видніються запаморочливі яскраві горизонти — значно ширші, ніж він будь-коли міг собі уявити.

Гуп… Гуп… Борошняна хуртовина все кружляла арктичним хаосом, а Саймон переможно підняв руки вгору. Він не припуститься такої ж помилки, як його батько. Ні-ні. Він не зв’яже собі руки й ноги передчасно, щоб потім не довелося робити важкий вибір заради власного життя і кидати дитину, яка через кільканадцять років буде щодня плентатися Вілберфорс-Роуд, подумки звертаючись до батька зі зморшками навколо блакитних очей, якого ця дитина сама й вигадала, тому що справжній батько вирішив чкурнути.

Він ніколи такого не зробить. Ніколи, ніколи, ніколи. Він зачекає, поки буде готовий. Він пильнуватиме. І одного прекрасного дня, коли зрозуміє, що готовий…

Гуп… Гуп…

Борошно падало на нього дощем. Воно стікало по ньому річечками і струмочками. Воно вихором кружляло навколо нього. Він був сніговиком, сніговою людиною, ходячою лавиною. Гуп… Гуп… Він вимістив на пошарпаних мішках з борошном усі свої дрібні розчарування, які назбиралися за минулі три тижні. «Сайме, не залишай її тут». «Будь обережний». «Ти впевнений, що вона в безпеці?» Невже мама відчувала те саме, коли багато років тому тягнула його за собою в спортивний клуб, щоб одну нещасну годину на тиждень пограти в бадмінтон? Як він міг, перехилившись через балконне поруччя, діставати її своїм ниттям? Як він міг?

Гуп… Гуп… Гуп… Нові й нові мішки розривалися в повітрі, борошно сипалося дощем. Його мама свята. Він подарує їй квіти. Він притисне Саджида до стінки, щоб той позичив йому частину свого незаконного прибутку, і купить їй десяток-другий червоних троянд. Вона на це заслуговує.

Саймон розірвав останніх немовлят і, занурившись у борошно аж до ліктів, розсипав його навсібіч. Його щастя було непохитним. Хай призначають відпрацювання хоч навіки-віків. Байдуже. Година на день? Та йому це за іграшки! Порівняно з тим, чого він щойно здихався!

Він не зміг стриматися і заспівав.

Сильний голос звучав крізь борошняну хурделицю.

Усе зачерпуючи й зачерпуючи жменями борошно, хлопець розсипав його навколо себе — біле на біле. О щасливий, щасливий Саймон!

— І летімо, мов на крилах! Хай лунає хвилі дзвін! — виспівував він. — Залишаймо позад себе все пусте, що нас гнітить.

Борошно вирувало навколо нього, немов потужний зюйд-вест[18]

— Мерщій на схід сонця, пригоди нас кличуть, — все голосніше горланив він. Йому вдалося уникнути пастки. Звичайно, його покарають, але він уникнув пастки. Йому ще вистачить часу побути відповідальним.

Залишилося не так уже й багато клаптів мішковини. Увесь коридор був засипаний борошном. Шкода, звісно, що 4-В нічого буде представити на конкурсі наукових досліджень. Та що вдієш. Принаймні вони багато чого навчилися.

Його неймовірний голос лунав коридором.

Востаннє копнувши борошно, Саймон подався коридором геть.

Мартін Саймон, який скористався нагодою і пішов у туалет, щоби подужати останні сторінки «Пошуку Святого Грааля», відірвався від слів, які читав саме тієї миті.

«Ось справжня непохитна відвага», — тихенько повторив він, прошепотівши ці слова собі під ніс. Йому й справді здалося, що тут, просто перед ним, з’явився хтось надзвичайно високий і сильний, немов лицар у білосніжному вихорі — страхітливий і приголомшливий.

Мартін Саймон притиснувся до стіни, коли повз нього, співаючи, пройшов Саймон Мартін.

А пан Картрайт, роздратовано вийшовши в коридор шукати свого заблудного учня, почув чудовий, просто пречудовий тенор, що луною відбивався від стін і стелі, та з повагою дав дорогу білосніжному видиву, яке, немов вітрильник, прямувало назустріч своїй безтурботній молодості.