Борошняні немовлята

5

— І оцього ви так домагалися?

Пан Картрайт перехопив доктора Фелтома дорогою з учительського туалету і вручив йому стос паперів.

— Ну ж бо, — під’юджував пан Картрайт, — прочитайте хоча б одну сторінку.

Доктор Фелтом здивовано глянув на ім’я, надряпане вгорі зашарпаного аркуша паперу.

— Саймон Мартін? Він хіба не з мого класу?

— Ні, не з вашого, — різко відповів пан Картрайт. — Того, який у вашому класі, звуть Мартін Саймон. Ви мусили б його знати — він чудово складає іспити, читає Бодлера і все таке. А цього звуть Саймон Мартін. Він один з моїх учнів. Півуроку він відсиджується в туалеті, а решту часу вештається школою, вдаючи з себе дурнуватого.

Доктор Фелтом не стримався і натякнув своєму колезі на його непрофесійну манеру спілкування:

— Наскільки я розумію, Еріку, ви хотіли сказати, що він ще не повністю розкрив свій академічний потенціал.

— Я хотів сказати саме те, що сказав, — наполіг пан Картрайт. — Вештається школою, наче в нього не всі вдома.

Менш ніж за три фути від них, за дверима хлопчачого туалету, Саймон Мартін присів навпочіпки і заховав обличчя в долонях, а тим часом доктор Фелтом, продираючись через ліс незграбно й неграмотно написаного тексту, читав уголос першу сторінку Саймонового щоденника.

ДЕНЬ 1

По-моєму, ідея носитися з борошняною малючкою якась дурнувата. Вона ж навіть не плаче, нічого не їсть, не гидить у підгузки.

Але я весь день мусив з нею панькатися.

Взагалі, мама дуже жорстоко повелася зі мною — не схотіла побути з немовлям якісь нещасні дві години, поки я грав у футбол. Зрештою, досвіду догляду за людьми в неї з головою. Вона доглядала мене 122 650 годин, якщо калькулятор Фостера не бреше. Мама каже, я багато плакав, і їв, і перевертав усе догори дриґом. Може, тому тато й зміг протриматися з нами лише 1008 годин. Фостер каже, що в такому разі він у 121,6765 разів жорстокіший, ніж мама. Але цілком можливо, що Фостер просто натиснув не ті кнопки.

Реакція доктора Фелтома шокувала Саймона ще більше, ніж пана Картрайта.

— Еріку, це ж чудово! Просто чудово! Ви лишень подивіться, скільки цей хлопчина вже дізнався. Першого ж дня він усвідомив, що хоч він і звільнений від трьох основних батьківських обов’язків, та на ньому однаково лежить величезна відповідальність. Він уже трохи більше дізнався про свій ранній розвиток. Навіть узявся за досить складні арифметичні підрахунки, працюючи в парі з цим Фостером.

За дверима Саймон підняв голову з долонь і зі здивуванням витріщився на стіну. Він усе правильно почув? Це була похвала?

По той бік туалетних дверей доктор Фелтом ще раз глянув на сумлінно списаний аркуш паперу.

— Цікаво: він вирішив, ніби його мішечок з борошном — жіночої статі. Що ви на це скажете, Еріку?

Надто схвильований, щоб чекати відповіді пана Картрайта, доктор Фелтом продовжив розшифровувати записи з Саймонового щоденника.

ДЕНЬ 2

Сьогодні Макферсон з хитрим виглядом схопив мою борошняну малючку, відніс її вглиб саду і трохи пожував.

Мама каже, мені дуже пощастило, що в нашого собаки така чиста паща і майже вся слина відмилася.

Якщо в мене колись буде справжнє немовля, обов’язково зроблю йому щеплення від сказу.

І я тепер дуже уважно стежу за Макферсоном.

Доктор Фелтом замахав аркушем у повітрі.

— Бачите? — із захватом сказав він пану Картрайту. — Еріку, ви бачите? Вже другого дня він дізнався про те, як секреція слинних залоз собаки діє на натуральне ткане полотно…

— Це ж просто слина на мішку!

Сповнений ентузіазму, доктор Фелтом не вловив ноток незадоволення в голосі пана Картрайта.

— Саме так! — погодився він. — Ба більше, він уже почав замислюватися про важливість ранньої дитячої вакцинації.

Він тицьнув указівним пальцем на аркуш паперу.

— Можливо, Еріку, хлопчина навіть щось почитав про перші видимі симптоми сказу. Бо звідки йому знати, на що саме звертати увагу в поведінці Макферсона?

За дверима на Саймоновому обличчі здивування змінилося гордістю. Його нечасто хвалили. Власне, коли він почав про це думати, то зрозумів, що його взагалі ще ніколи не хвалили. Може, йому варто було залишитися в класі доктора Фелтома? Може, там його могли оцінити по-справжньому? Шкода, що заявився той набридливий розумака Мартін Саймон і витурив його першого ж дня. Чи аж така важлива послідовність написання імені? Мартін Саймон. Саймон Мартін. Яка взагалі різниця?

Окрилений новоз’явленою впевненістю в собі, Саймон захитався на п’ятках у щасливому очікуванні, поки доктор Фелтом шарудів безладно складеними аркушами, шукаючи третій день Саймонового щоденника.

ДЕНЬ З

Сьогодні Гупер хотів поглузувати і схопив мою борошняну малючку, то я обізвав його твариною і розчавив його канапки. Потім з'явився пан Картрайт, врятував борошняну малючку від смерті та покарав нас обох відпрацюванням після уроків.

Не мене і малючку. Мене і Гупера.

За дверима Саймон опустив очі на кахлеву підлогу. Уперше в своєму житті він пошкодував, що не постарався як слід. Міг же написати хоч трішечки більше! Він почувався так, наче підвів доктора Фелтома. З-за дверей лунали розчаровані голоси, Саймона мучили докори сумління.

— Вочевидь, учора він дізнався значно менше. Але це не страшно, Еріку. Сподіваймося, що відпрацювання буде хлопчині на користь.

Кроки доктора Фелтома потрохи стихли в коридорі, перервані лише презирливим фирканням пана Картрайта, який пішов у протилежному напрямку. Саймон прокрався назовні. Він побачив на батареї цілу кучугуру звітів про борошняних немовлят. Саймон не надто поривався одразу ж іти на відпрацювання, адже якщо він прийде вчасно, то ризикуватиме своєю репутацією, тому хлопець сперся об стіну й узявся гортати звіти.

Найлегше було прочитати звіт Саджида, бо Саймон уже не раз чув його історію в гардеробі, а це вже хороший початок.

ДЕНЬ З

Сьогодні борошняне немовля їхало зі мною автобусом. Я засунув його під пахву, воно нікому не заважало, аж тут втрутилась якась стара карга і змусила мене сісти та покласти його собі на коліна. Весь час, поки ми їхали по Фоулзгілл-Роуд, вона тицяла в нього і сюсюкала. Я подумав, що бабулька несповна розуму. Але вона вийшла біля клініки зору.

Не дай Боже мені колись теж так осліпнути.

Звіт Расса Моулда був аж під сподом. Саймону мало очі на лоба не повилазили, поки він розібрав кілька перших слів. Це виявилося навіть важче, ніж задачки типу «Розшифруйте літери та складіть назви п’яти овочів» зі збірників ребусів, які купувала йому мама, не шкодуючи ні часу, ні грошей, у довгі автобусні поїздки до бабусі.

Зрештою Саймон здався і перейшов до писанини Ріка Тулліса. Звіт було на диво легко читати — можливо, тому що вони з Туллісом мали певні спільні штучки і в почерку, і в правописі.

ДЕНЬ 1

Я ж казав, що не ходитиму на уроки, якщо ми будемо морочитися з немовлятами. Якби пан Гендерсон не зловив мене в магазині, мене тут сьогодні не було б. Завтра ви мене точно не побачите. І післязавтра теж. І…

Раптом згадавши, що для одного запису досить трьох речень, Рік Тулліс різко обірвав оповідь, вирішивши, що свій обов’язок він уже виконав.

Саймон ще раз пробігся очима по короткому і сумному звіту Тулліса. Можливо, він досі був під враженням від щедрої похвали доктора Фелтома. Можливо, це було раптове осяяння. Але дивлячись на кілька нещасних карлючок Ріка Тулліса, Саймон уперше в житті зрозумів, чому вчителі так зневажливо ставляться до учнів, які все роблять абияк. Він збагнув, чому жоден урок не минав без роздратованих криків і відчаю.

— Повір мені на слово, Джордже Сполдер, не я зубожію від того, що ти не зволив зробити домашнє завдання, а ти.

— Для мене, Тулліс, ця чиста сторінка — ще один аркуш паперу, який мені не потрібно тягнути додому й перевіряти. Натомість для тебе вона символізує ще одну порожню ділянку твого мозку.

— Звісно, Луїсе, я не казав, що особисто ти повинен це зробити. У мене нема звички казати: «Всі мають виконати завдання, і Луїса Перейри це теж стосується».

Несподівано всі ці слова для Саймона набули змісту. Він був вражений неабиякою наполегливістю учителів, їхньою відданістю. Їхньою непохитною цілеспрямованістю. Сповнені рішучості, вони продовжували втовкмачувати своє, триместр за триместром, намагаючись змусити учнів виявляти себе якнайкраще. Але де результат? Де вдячність? Саймон з жахом усвідомив, скільки разів він (як і безліч його однокласників) ображав цих святих подвижників у людській подобі, здаючи їм так недбало виконані роботи. Як він міг бути таким невдячним? Як він міг?

Саймон одразу ж присягнувся більше так не робити. Передусім він виправдає сподівання доктора Фелтома і проведе час відпрацювання з користю. Він рішуче поклав щоденники назад на батарею, схопив свій ранець і покрокував коридором, навіть не зупиняючись, щоб за старою доброю звичкою намалювати одну-дві маленькі карикатури на щотижневій стінгазеті.

Почувши, з яким шаленим гуркотом затряслися двері на петлях, пані Арнотт піднесла погляд. Це прийшов Саймон Мартін, і вона мимоволі зітхнула. Він уже чимало разів відбував покарання в її присутності, а про його внутрішні зміни вона ще не знала, тож у пані Арнотт на думці крутилося тільки одне: кінець тихому й мирному виставлянню оцінок, кінець спокою.

Вона відкинулася на спинку крісла, готова до чергової вистави. Що він утне цього разу? Стукне Гупера ранцем? Звісно ж, лише щоб нагадати про його співучасть у тому лиходійстві, за яке їх обох запроторили на відпрацювання.

Для розігріву він, напевно, влаштує драму з олівцем. Спочатку голосно і переконливо буде його позичати в інших учнів, потім неодмінно гостритиме, далі олівець із шумом випаде йому з рук, а відтак почнуться показові пошуки, знову заточування, і все закінчиться жбурлянням зламаного грифеля об одне з вікон. Почувши звук, пані Арнотт повинна буде підняти голову й побачити, що олівець нарешті знайшов застосування — як барабанна паличка для вистукування ритму по парті.

От якби сьогодні він вирішив показати одну з її улюблених вистав — «Кривавий язик». Під час минулого чергування пані Арнотт Саймон доклав багато зусиль, щоб висмоктати з ручки чорнило і зафарбувати свій язик у яскраво-червоний колір. Решту часу він сидів, висолопивши свого кривавого язика. Хоча це й псувало пані Арнотт апетит, але дуже її звеселяло. Учителька потайки сподівалася, що сьогодні їй знову пощастить стати глядачкою цього кривавого спектаклю.

Однак найбільше він їй подобався в ролі Ріпа ван Вінкля.[12] Чомусь ця вистава дуже її заспокоювала. Саймон зручно вмощувався за партою, поклавши голову на руки, кілька разів позіхав, немов Гаргантюа[13], і засинав так міцно, що годі й розбудити. Вряди-годи (коли починав боятися, що вчителька про нього забула) він похропував: слабке віддалене дихання поступово переростало в насичене та глибоке сопіння, і зрештою повітря, яке він випускав з легень, починало резонувати так, що аж вікна дриґотіли. Коли пані Арнотт вже починала побоюватися, чи витримають шкільні стіни, Саймон голосно й різко схропував і немовбито прокидався. Він роззирався порожнім поглядом і прицмокував губами, наче стариган. А потім знову вмощувався на парті та повторював увесь спектакль від початку й до кінця.

Так. Ріп ван Вінкль — улюблене дійство пані Арнотт. А от чого вона не любила, то це вистави «Ідіот-белькотун». Вона вже багато разів її бачила, і їй це вже добряче обридло. Саймон сидів за партою і корчив жахливі недоладні гримаси. Коли-не-коли він вибухав маніакальним сміхом або починав божевільно бурмотати. Час од часу пускав слину. Пані Арнотт сподівалася, що сьогодні «Ідіота-белькотуна» не буде. Але про всяк випадок вона потягнулася до сумочки, щоб перевірити, чи є там аспірин.

Раптом рука пані Арнотт завмерла. Перед її очима — може, це сон? — юний Саймон Мартін пройшовся кабінетом, аніскілечки не звертаючи уваги на Гупера. Він вибрав місце, максимально віддалене від трьох інших шибеників, за якими наглядала пані Арнотт, витяг зі свого ранця борошняне немовля, аркуш паперу й ручку, абсолютно безшумно посадив немовля на парту, раз чи двічі з любов’ю погладив його по голові й одразу ж узявся до роботи.

Пані Арнотт здивовано закліпала.

— Саймоне? — прошепотіла вона. — Саймоне, з тобою все гаразд?

Він підняв голову.

— Прошу?

Це прозвучало майже як м’який докір, неначе вона перервала його важливі роздуми.

— Я лише хотіла запитати, чи з тобою все гаразд.

Він втупився в неї поглядом.

— Так, зі мною все супер. А що таке?

Вона похитала головою.

— Нічого, просто питаю.

Справді, не сталося нічого такого. Просто все було ненормально. Тобто поводився він цілком нормально. І річ була саме в цьому. У випадку Саймона Мартіна нормальна поведінка — це ненормальне явище.

Можливо, хлопчина захворів? Піднялася температура? Або в нього шок. А що як він дізнався, що його маму збив автомобіль, або її вдарило струмом, або вона потонула, або…

Пані Арнотт спробувала опанувати себе й угомонити свою бурхливу уяву. Безперечно, якщо учень спокійнісінько сидить за партою і працює над письмовим завданням, це аж ніяк не означає, що йому потрібно викликати швидку допомогу або що її вже викликали для його матері.

Вона спробувала знову взятися за виставляння оцінок. Але це було неможливо. Вчителька взагалі не могла зосередитися. Постійно хотілося підняти очі від своїх зошитів та глянути на Саймона. Що ж він там так виписує? Здавалося, він списує сторінку за сторінкою. Пані Арнотт викладала йому англійську протягом двох років, і за весь цей час Саймон жодного разу не написав більше, ніж півсторінки, та й то аж за два уроки. Хто або що сьогодні надихнуло хлопця так багато писати?

Пані Арнотт неодмінно мусила дізнатися причину. Вона підвелася з-за стола, тихесенько пройшлася кабінетом на своїх гумових підошвах і стала у Саймона за спиною. Вона трішки нахилилась уперед, щоб можна було зазирнути йому через плече. За два роки вона призвичаїлася розшифровувати роботи самого Расса Моулда, тож розібрати незграбний почерк і неповторну орфографію Саймона їй було за іграшки.

ДЕНЬ 4

Поки я не почав усюди носитися з цим дурнуватим борошняним немовлям, то ніколи й не задумувався, що мій тато теж доглядав за мною. Коли я запитався в мами, вона сказала, що в нього незле виходило. Я ніколи не вивалювався сторч головою в нього з рук, він ніколи не залишав мене плавати у ванні обличчям униз, поки він збігає по рушник, нічого такого.

Він просто пішов.

Я й раніше питав, чому він пішов. Мама і бабуся завжди повторювали, що це ніяк не пов'язано зі мною, що це не я винен, що колись це все одно мусило статися. Але вчора я почав розпитувати маму, як саме він чкурнув, і коли вона спробувала, як зазвичай, від мене відкараскатися, то я їй не дав.

Саймон зупинився. Він не знав, як правильно описати наступну частину. Мама закотила очі — вона завжди так робила, коли була вже сита по горло якоюсь розмовою.

— Саймоне, скільки разів тобі повторювати? Я не знаю, чому він пішов.

— Але я не питаю чому. Я питаю як.

— Як?

— Так. Як? Як він пішов? Що він сказав? Що ти сказала? Сталася величезна сварка? Де була в той час бабуся?

Він сперся на стіл.

— Я не прошу тебе пояснити, що відбувалося в його голові. Я прошу про інше.

Вона вже от-от капітулює. Саймон це розумів, тому скористався своєю перевагою.

— Я маю право знати.

Вона погладила його по голові.

— Звісно, звісно.

Однак більше пані Мартін нічого не сказала. Саймон не вгавав:

— Ти більше не хочеш з ним знатися, так? А він не хоче нічого знати про нас. Він зник, ніколи не надсилав грошей, ніколи не писав. Можу закластися, що тепер його навіть приватний детектив не знайшов би.

Саймон вирвав свої пальці з-під її руки.

— Але я хочу знати, хто він. Розумієш? Є речі, про які я постійно думаю. Речі, про які я хочу знати. І оце — одна з них.

Він роздивлявся свої оббиті кулаки, ледь не плачучи.

— Будь ласка, мамо, розкажи мені про той день, коли він пішов.

І вона розповіла йому, розповіла все: що його батько їв того ранку на сніданок, у що він був одягнений, навіть те, як неввічливо він відгукнувся про сусідів, коли їхній пес, як зазвичай, почав гавкати на листоношу. Вона перелічила все, що його батько робив того ранку, згадала, що вони їли на обід. Вона навіть пам’ятала жарт, яким він перекинувся зі Сью, коли та прийшла в гості: нібито суботнє пообіднє колихання дитинки їй просто життєво необхідне.

— Це про мене?

— Про тебе.

Мама розвела руками, немовби намагаючись переконати поліцейського у своїй невинності.

— Чесно, Саймоне, — сказала вона, — все було як завжди. Той день нічим не відрізнявся від попередніх. Нікому не запам’яталося, що твій тато був у поганому настрої, чи ревнував, чи почувався зайвим, чи щось подібне. Власне, коли він зник, усі подумали, що сталося щось жахливе, дорожня аварія абощо. Лише згодом ми здогадалися, що по обіді він спакував свою велику синю сумку і спустив її на мотузці через одне з задніх вікон. Коли він виходив у ворота, то в руках у нього взагалі нічого не було. Він тримав руки в кишенях і щось насвистував. Ми думали, що він пішов по пиво, чи по шоколадку, чи щось таке. Але він, мабуть, обійшов навколо дому, взяв сумку і рушив на автобусну зупинку. Розрахував усе так, щоб точно встигнути на останній автобус до Лондона.

Вона жалісливо усміхнулася.

— Коли бабуся про це дізналася, вона оскаженіла.

Тепер уже Саймон не зміг стримати усмішки. Він чудово собі це уявляв: бабуся по той кінець телефонного проводу в день, коли її зять накивав п’ятами.

— Ото вона бучу збила!

Мама скористалася можливістю стати з-за стола. Вочевидь, вона сподівалася, що розмову закінчено.

Та Саймон знову на хвильку привернув її увагу:

— А що він насвистував?

Вона обернулася і здивовано глянула на сина.

Він запитав знову:

— Що він насвистував? Коли виходив у ворота, тримаючи руки в кишенях, — яку мелодію він насвистував?

Мама похитала головою.

— Ну, Саймоне, як я можу таке пам’ятати?

Саймон вирішив не випробовувати долю і не озвучувати своїх думок, але, хоч як він старався, та все ж не міг зрозуміти: хіба можна пам’ятати, що людина їла на сніданок — кукурудзяні чи висівкові пластівці, — і водночас забути, що він того дня насвистував, виходячи у ворота і назавжди зникаючи з їхнього життя. Адже це значно важливіше. Врешті-решт саме насвистування може бути ключем до того, що відбувалося у нього в голові. Про що взагалі думає людина, лише на кілька років старша за Саймона, коли йде геть, щоб деінде почати життя заново? Що він міг насвистувати? «Бродягу в мандрах»? «Довгу безлюдну дорогу»? Чи «їду я назавжди, тепер без вороття»?

І зараз, у задушливому кабінеті для відпрацювань, усі ці ймовірні мелодії одна за одною зринали в його пам’яті та вивільнялися з думок, поки ручка залишала свій слід на папері, впевнено записуючи в щоденнику все, що напередодні ввечері розповіла мати. Коли уривочки пісні тихим свистом вирвалися крізь зціплені Саймонові зуби, пані Арнотт не сказала йому ні слова. Зрештою, він не мав на меті заважати іншим. Здавалося, він узагалі свистів несвідомо. Поки Саймон був занурений у думки, пані Арнотт ще раз спокійно пройшлася кабінетом, підійшла ззаду, зазирнула йому через плече і прочитала кілька останніх речень.

Ось що дивує мене найбільше в маминій розповіді: того дня тато не був ні роз'юшений, ні в поганому гуморі. Схоже, що він навіть не те щоб нас покинув, а радше просто вирушив назустріч тому, чого прагнув у житті. А ще я дещо усвідомив. Я усвідомив, що якби мене не було на цьому світі, якби я не народився, то тепер мій тато був би просто одним з колишніх маминих хлопців, про яких вона вже давно забула. Якби між ними не було мене, вона зараз, мабуть, навіть імені його правильно не згадала б. А що вже казати про його вигляд чи про те, що він їв на сніданок.

От якби дізнатися, що він насвист…

Пролунав дзвоник.

Усі з надією обернулися до пані Арнотт, а вона швиденько відскочила, щоб Саймон не помітив, що вона читала його роботу.

— Усе?

— Так, ви вільні.

Саймон не так швидко, як зазвичай, запхав свої речі у ранець і рушив до дверей. Пані Арнотт скористалася можливістю поговорити з ним.

— Саймоне…

Він озирнувся.

Вона не знала, як правильно все сформулювати, щоб він не образився. Врешті вона просто по-дружньому сказала:

— Ти сьогодні дуже багато написав.

Він знизав плечима.

Вона спробувала ще раз.

— Інколи люди не одразу беруться до навчання. Ми їх називаємо «пізніми квітами». Вони роками б’ють байдики, не розуміючи, навіщо те навчання потрібне. Аж раптом одного прекрасного дня прозрівають і починають отримувати задоволення від процесу здобуття знань.

Вона трохи почекала.

Саймон нічого не відповів.

Звісно, можна було вже зараз припинити цю розмову. Але вона згорала з цікавості, тому вирішила спробувати знову, тепер уже востаннє.

— Як думаєш, з тобою сьогодні сталося щось подібне?

Саймон розглядав свої величезні ноги. Він не шкодував про те, що витратив стільки енергії на писанину протягом усього часу для відпрацювання. Але майже весь ентузіазм і вся провина вже вивітрилися. Він почувався немов порожній стержень від ручки, використаний і вичерпаний. На хвильку Саймон таки подумав, а чи не стати новою людиною, вдруге народженим Саймоном, який сумлінно виконує домашнє завдання і вчасно його здає, всю обідню перерву сидить у бібліотеці, детально обговорює з учителями навчальні проекти. Врешті-решт ці сорок хвилин минули не так уже й погано. Щоправда, рука трохи боліла. І на пальці від ручки залишилася червона вм’ятина (хоча це була абищиця, порівняно з градом ударів, які можна дістати під час десятихвилинної гри в футбол і яких він навіть не помічав). От що Саймонові по-справжньому не сподобалося в тих сорока хвилинах — просто жахливо не сподобалося, — то це їх минущість. Вони минули назавжди. Клац! І все! А він так зосередився на своєму завданні, що навіть не помітив, як вони промайнули. Протягом сорока хвилин він поводився як той ботан з іншого класу, який піднімає голову, дочитавши останню сторінку книжки, і зі здивуванням помічає, що вже стемніло.

Ні. Якщо продовжувати в тому ж дусі, то так і всеньке життя непомітно пролетить. Треба постійно бути насторожі.

Пані Арнотт все ще з надією дивилася на нього. Саймону завжди дуже подобалася пані Арнотт. Він не хотів розбивати її наївні вчительські мрії.

Човгаючи ногами, він з усієї сили спробував відповісти дипломатично.

— Можливо, — сказав він. І повторив іще раз, уже з більшою впевненістю: — Можливо.

Саймон якнайшвидше рушив до дверей, щоб уберегтися від подальших набридань пані Арнотт.

Вийшовши в коридор, хлопчина враз відчув себе притисненим до стіни чимось схожим на мініатюрний бронеавтомобільчик.

З-за цієї конструкції, наче дурник, усміхався Саджид.

— Що це в біса таке? — поцікавився Саймон.

Саджид від’їхав на кілька дюймів назад, щоб Саймон міг звільнитися і краще роздивитися.

— Хіба не бачиш? Це візок.

— А чому в нього вісім коліс?

Саджид закотив очі.

— Тому що насправді це два візки, зчеплені дротом від запобіжника, який для мене поцупив Тулліс. Ось чому.

— Але нащо вони тобі?

— Для борошняних немовлят, — очі Саджида загорілися. — Сайме, диви. Як думаєш, скількох немовлят можна запхати в передню частину візка так, щоб вони не повивалювалися?

Саймон витягнув свою борошняну крихітку з ранця і посадив її на одному з краєчків, немов королеву.

— Штук десять, — хвильку подумавши, відповів він. — Вони трохи сплющаться, але не повипадають.

— Атож! — з гордістю сказав Саджид. — Десять у передній частині та дев’ять у задній. Усього дев’ятнадцять борошняних немовлят у двох зчеплених візках.

— І що?

Саджиду вже починав уриватися терпець.

— Сайме, ну чого ти телепня корчиш?! Це ж ясла на колесах. Дитячий садок!

— Ага, радше якийсь дурнячий візок, — сказав Саймон.

Саджид штовхнув конструкцію вперед. Намертво зчеплені між собою, візки були абсолютно непридатні для маневрів і не вписалися в поворот. Саджид мусив виконати розворот з семи приступів, дослухаючись до різких, але хаотичних вказівок Саймона.

— У цьому ж і весь прикол! — наполягав він, коли їм нарешті вдалося виїхати на пряму. — Що більше борошняних немовлят я сюди запхну, то більше грошей зароблю.

Саймон здивувався.

— Грошей?

Саджид вирячився на нього.

— Це ж буде не благодійний дитсадок, — суворо сказав він Саймону. — Якщо я беру на себе відповідальність, то я беру і гроші. Це бізнес.

Саймон зневажливо відповів:

— Забий, Саджиде, ніхто на таке не підпишеться. Ніхто.

— Ще й як підпишеться, — весело запевнив його Саджид. — До мене вже десятеро людей записалося, а ще троє мають сьогодні вдома потрусити свої скарбнички, щоб перевірити, чи зможуть вони собі дозволити…

Бу-у-ум!

Він врізався в доктора Фелтома, який вискочив з-за рогу з такою швидкістю, що не встиг вчасно зупинитися. Саймон очікував найгіршого. Жахливого покарання. Ще одного відпрацювання. П’ятдесяти рядків писанини. Але доктор Фелтом, отямившись, лише обійшов навколо чудернацького восьмиколісного транспортного засобу, досліджуючи його візуальні характеристики та оцінюючи можливості.

— Неймовірно!

Він розвернувся до невеличкої зграйки своїх помічників, які вічно пленталися за ним хвостиком з усіляким лабораторним обладнанням у руках.

— Неймовірно! І саме вчасно! Якраз сьогодні вранці ми обговорювали рухливість транспортних засобів — і ось у коридорі ідеальний приклад того, що я намагався пояснити. Зверніть увагу, що нерухомо закріплена прямокутна конструкція таких пропорцій і…

Він замовк і заглянув під спід візків.

— Вісім коліс…

Збитий з пантелику, він знову замовк.

— Що це таке? — запитав доктор Фелтом, показуючи на з’єднання. — Дріт від тридцятиамперного запобіжника? Я дуже сподіваюся, ви не в пана Гаєма його поцупили!

І навіть не чекаючи відповіді, він рушив далі разом зі своєю групкою помічників, натхненно розповідаючи їм про такі загадкові явища, як кути прохідності та різниця між звичайною швидкістю і вектором швидкості.

Саймон і Саджид прихилилися до стіни, дивлячись їм услід. Саджид відчув полегшення від того, що доктор Фелтом так до кінця і не викрив крадіжку десяти метрів дроту з плавкого запобіжника, а Саймон переконався, що його рішення не ставати одним з ботанів доктора Фелтома було абсолютно правильне. Тепер він знову почувався в безпеці.

Ще кілька секунд хлопці мовчки дивились їм услід. Щойно останній помічник з кортежу доктора Фелтома зник за рогом, Саджид легенько штурхнув Саймона.

— От бідолахи… — сказав він, похитуючи головою.

Саймон повторив:

— От бідолахи…

Вони рішуче відігнали від себе похмурий настрій, мимоволі навіяний тією незначною кількістю інформації, яку вони зрозуміли з імпровізованого уроку про рухливість транспортних засобів.

А відтак хлопці покотили візок далі коридором в пошуках крутого схилу, щоб повеселитися і насміятися від душі.