— Ну ж бо, — сказав Саймон. — Заспівай.
— Я не можу, — Саймонова мама обернулася саме вчасно, щоб помітити, як Макферсон підкрадався до борошняного немовляти, і відігнати його кухонним рушником. — Ти ж знаєш, я не вмію співати.
— Я ж не збираюся виставляти тобі оцінку за десятибальною шкалою, — переконував її Саймон. — Лише хочу почути слова і вивчити мелодію.
— Я не знаю всіх слів. І не впевнена, що правильно пам’ятаю мелодію.
— А ти спробуй, — наполягав Саймон. — Хоча б спробуй.
І пані Мартін таки спробувала. Витираючи руки насухо, вона сперлася об рукомийник і, поки Саймон колисав борошняне немовля під ревниве скавуління Макферсона, заспівала настільки відважно, наскільки могла:
— Напинаємо вітрила — і несе нас вітер змін.
Кличе вже мене до себе моря вільного блакить…
Вона замовкла.
Саймон глянув на неї.
— Ну? — наполегливо запитав він. — Що таке?
— Я забула, які там далі слова.
Саймон роздратовано зітхнув.
— Але ж це лише два рядки. Ти заспівала всього два рядки.
Тим часом Макферсон, скориставшись паузою, вирішив ще трохи пожувати кутик борошняного немовляти. Пані Мартін пожбурила в нього кухонний рушник.
— Я пам’ятаю лише два рядки.
— Ну ти даєш, — сказав Саймон.
Він мав такий нещасний вигляд, що пані Мартін стало його шкода.
— Може, я ще згадаю решту слів, — вона спробувала його заспокоїти.
Проте Саймон не був налаштований чекати.
— Я придумав, — сказав він. — Подзвонімо Сью.
Він кинув борошняне немовля на стілець і підійшов до телефона.
Похитуючи головою, пані Мартін запитала сина:
— А з якого дива Сью повинна знати слова?
Він не наважився сказати, що сподівається, якщо його батько насвистував саме цю пісню, коли Сью бачила його востаннє, то, можливо, їй запам’яталися бодай якісь уривки.
Він вручив мамі трубку:
— А ти подзвони і спитай.
— Саймоне, не вигадуй, — сказала пані Мартін. Вона нахилилася і витягнула немовля з пащі Макферсона, коли той, скориставшись вдалим моментом, намагався прокрастися повз неї до дверей.
— Я не можу просто так узяти і подзвонити Сью та попросити її заспівати пісню по телефону.
— А чому б і ні?
Пані Мартін так і не придумала гідної відмовки. Тому, поки Саймон намагався відтерти з борошняного немовляти щойно випраними чистенькими підштанками найбільші плями від слини Макферсона, вона набрала номер.
Коли Сью відповіла, схоже, її зовсім не здивувало таке прохання. Саймон ще не встиг видерти трубку і прикласти її до вуха, а вже почув, як вона щось наспівує:
— І летімо, мов на крилах! Хай лунає хвилі дзвін!
Залишаймо позад себе все пусте, що нас гнітить.
Потім, як і його мати, Сью замовкла.
— Я забула приспів, — сказала вона. — Там щось про схід сонця і про те, що все буде гаразд.
Тільки багатозначний мамин погляд змусив Саймона стриматися від криків розчарування і натомість подякувати. Віддавши мамі слухавку, він роздратовано гримнув кулаком об кухонні двері, ті розчахнулися, і хлопець мусив піти геть, бо мати все ще на нього дивилася.
У спільному з сусідами дворі на перевернутому відрі граційно сиділа Гіацинт Спайсер, фарбуючи свої сандалі в зелений колір. Гіацинт напевно знає всю пісню від початку й до кінця, з сумом подумав Саймон. Вивчила її, мабуть, у дитячому садочку, відрепетирувала в таборі для скаутів, а тепер виспівує на все горло дискантом[15] у баптистському хорі. Але він радше звариться в гарячій олії, ніж попросить про щось Гіацинт. Він і так підозрює, що вона — одна з донощиків пана Картрайта: здібна аматорка стала професіоналкою, чом би й ні. Саймон уже збирався повертатися в дім, аж тут Гіацинт сама порушила цю тему.
— Це твоя мама там співала? — запитала вона, ретельно фарбуючи ремінчик сандалі. — Співає вона так собі, правда?
Раптом Саймона осяяло. А що як вдасться?
— Цю пісню не так просто заспівати, — сказав він.
Гіацинт здивовано підняла очі.
— Та ну.
— Звичайно, — наполягав Саймон. — Особливо підступний приспів.
— Неправда.
І оскільки її хвалькуватість лише посилилася, відколи в дитячому садочку пані Несс уперше приколола величезну Вифлеємську зірку з фольги до її светра, Гіацинт відкинула голову назад і заспівала:
— Мерщій на схід сонця, пригоди нас кличуть,
Бувайте, рідненькі, все буде гаразд.
Когось вабить спокій й колиска дитяча…
Аж раптом вона помітила, що фарба крапає їй у сандалю.
— От бл… ішка!
Саймон спробував хитрістю змусити її таки доспівати той, як йому здавалося, останній рядок.
— Думаю, ти навмисне сама крапнула, — сказав він. — Бо останній рядок пісні найважче заспівати правильно.
Але Гіацинт Спайсер уже зовсім втратила до нього цікавість. Вона зосередилася на своїх сандалях.
— Саймоне, відвали, — сказала вона тихенько, щоб вони обоє могли вдати, ніби він не почув.
Саймон зайшов у будинок. Обережно зачинив двері, щоб Гіацинт не почула, як він співає мамі рядки приспіву, які щойно вивчив. Мама відразу сказала, що останній рядок крутиться в неї на язиці, потім ввечері ще кілька разів це повторила, але згадати так і не змогла.
До ранку Саймон почувався як ті, кого катують крапанням води на голову.
— У мене дах їде, — сказав він матері під час сніданку. — Просто божеволію.
— Ти можеш піти мило потеревенити з Гіацинт. І вона заспіває тобі останній рядок.
Саймон так досадливо глянув на маму, що вона лише знизала плечима.
— Тоді запитай у пана Картрайта.
Запитати в пана Картрайта! Саймон закинув до рота ще трохи кукурудзяних пластівців, облизав ложку і легенько тицьнув нею борошняну малючку.
— Це все ти винна, — сказав він їй. А й справді. Якби не вона, збагнув Саймон, то він ніколи не почав би цікавитися власним батьком і всім тим, що сталося багато років тому. Якби не цей дурнуватий, нікому не потрібний розтріпаний мішок з борошном, Саймон ніколи не опинився б у такому жахливому й принизливому становищі, як сьогодні: він готовий, немов якийсь розумака, чимдуж бігти до школи, щоб там щось дізнатися.
— Вважай, бо дограєшся, — з усмішкою застерегла мама. — Лише глянь на бідолаху: собача слина, сліди від зубів, жирні плями — і все це за минулих п’ять хвилин.
— Не страшно, — відрубав Саймон. І тицьнув немовля ще раз. — Еге ж?
Борошняна крихітка не заперечила. Але коли він запихав її в ранець, то уважніше придивився і зрозумів, що в такому жахливому стані вона матиме мало шансів на черговому контрольному зважуванні. За минулих кілька днів не лише побільшало плям, а й кутики потріпалися, ще й знизу висипалося борошно.
Саймон подивився на неї поглядом, який завжди змушував пані Арнотт бігти по аспірин. Вона ж навіть ходити не вміє, як вона могла так забруднитися? От халепа!
Мама простягнула йому поліетиленовий пакет.
— На, про всяк випадок, — попередила вона, — бо обіцяли дощ.
Саймон міг би відповісти, що дощ — це не так уже й погано: помиє малючку і компенсує втрачену вагу. Але, чесно кажучи, йому було байдуже. Вся ця морока з немовлям йому вже осточортіла.
Запхавши залишки пластівців у свій і без того повний рот, він видав нерозбірливий звук, сподіваючись, що мама зуміє розтлумачити його як «па-па», а відтак схопив свої шкільні речі та борошняне немовля.
Пані Мартін непорушно стала між ним і дверима.
— До побачення, Саймоне, — багатозначно сказала вона.
Давлячись пластівцями, Саймон знову щось промимрив.
Вона не відійшла ні на крок.
— До побачення, Саймоне, — терпляче повторила вона.
Це була жовта картка.
Він стояв перед мамою, немов величезний телепень, намагаючись пережувати і проковтнути всі пластівці, що ними був напханий його рот.
Нарешті Саймон сказав:
— Па-па, мамо.
Вона нарешті всміхнулася і відпустила сина на волю. Саймон широко відчинив двері та пішов стежкою, не чекаючи, поки двері зачиняться. Дивно, думав він, що батьки та вчителі можуть роками пиляти за такі дурниці, як «дякую» і «до побачення». Він не міг собі уявити, як їм це вдається. Йому й на тиждень забракло би терпіння. Щоранку вони з мамою прокручували одну й ту саму платівку: вона вимагала, щоб він дожував і правильно попрощався. Кожнісінького ранку перед школою! А це п’ять разів на тиждень, тринадцять тижнів на триместр, три триместри на рік. І так щороку. Скільки буде разом? Щонайменше — мільйони разів. Як вона щодня це витримує? Як вона досі від люті не накинулася на нього з сікачем? Однозначно, він так не зміг би. Хоч він і вважав себе надзвичайно терплячим. Але якби йому довелося нагадувати борошняному немовляті разів зо двадцять поспіль, що двері за собою потрібно зачиняти, кран з гарячою водою закручувати і в жодному разі не розмовляти з повним ротом, то він учинив би точнісінько, як Фостер, і зафутболив би немовля в канал. Може, батько покинув їх з тієї ж причини: він, як і Саймон, майже одразу зрозумів, що ця роль йому не до снаги.
Наприкінці Вілберфорс-Роуд Саймон мимоволі почав співати:
— Когось вабить спокій й колиска дитяча… — виспівував він, коли, звернувши з вулиці, побачив Вейна Дрісколла біля канави.
— Ти що там робиш у болоті? — запитав Саймон, опанувавши себе. Він не міг повірити власним очам: нахилившись над канавою, Вейн однією рукою тримав немовля, а другою черпав болото і чекав, поки воно стече з його пальців у невеличку дірку в мішковині.
Вейн напружено і зосереджено звів брови.
— Сайме, ану потримай. Я не можу напхати багнюку через таку маленьку дірку.
Саймон присів на краю канави й узяв у Вейна його мішок з борошном.
— Можна збільшити дірку, — порадив він.
Вейн фиркнув.
— Геніальна ідея, Сайме! Хай у Старого Бецмана буде ще одна причина прибити мене.
Вільною рукою Саймон витяг своє борошняне немовля з ранця.
— Не один ти в халепі. Моє немовля на вигляд ще гірше, ніж твоє.
Вейн на секунду відірвався від болота і глянув на Саймонову малючку.
— Сайме, оце так! Як ти примудрився так її зачовгати? Оце тобі сьогодні влетить.
— Це ми ще побачимо, — впевнено сказав Саймон. Але потім засумнівався і ще раз глянув на немовля. А може, і влетить. Його борошняна крихітка, безсумнівно, мала жалюгідний вигляд. Як так сталося? Як вона так швидко забруднилася? Ще вчора Саймон був зіркою цього проекту: вчителі, яких він ледве знав, привітно кивали йому в коридорі. А сьогодні у нього в руках засмальцьований подертий мішок борошна з розмазаними очима і пожованими кутиками. Де він схибив?
— Дарма ти дозволив Гуперу і Філліпсу використовувати її як штангу, — сказав йому Вейн.
Саймон захищався як міг:
— Річ не в цьому. Найбільше вона порвалася тоді, коли я дражнив нею кота Гіацинт Спайсер.
— По-моєму, дірки — це ще не так страшно, як пожовані кутики, — холоднокровно зауважив Вейн.
— Це все Макферсон, — з сумом сказав Саймон. — Він ще першого дня накинув на неї оком.
— А звідки чорні плями?
— Впала в камін, хіба не видно?
— А оці огидні обвуглені часточки?
— А, це я сам винен, — визнав Саймон. — Залишив її на грилі, поки робив собі тости.
— А що це там ззаду прилипло?
Саймон перевернув малючку і почав її оглядати.
— Клей, — сказав він. — Іриска. Болото. Засохла слина Макферсона. Курячий бульйон…
Там виявилося стільки всього, що цей перелік можна було продовжувати і продовжувати, але Вейн перебив його.
— Усе, Сайме, пора йти.
Упевнившись, що його борошняне немовля принаймні не буде найгіршим на сьогоднішньому огляді, Вейн потягнув Саймона за собою в бік школи. Коли вони дійшли до дорожнього кільця, Саймон узявся пояснювати, у чому полягає його проблема з немовлям.
— Розумієш, просто я не така людина. Спочатку я думав, що така, але потім виявилося, що помилявся. Бувають люди відповідальні, бувають ні. Виходить, я належу до других. Типу як мій батько.
Відчувши на собі допитливий погляд Вейна, Саймон зрозумів, що це він, мабуть, уперше згадує про свого батька в розмові з друзями. Одначе він провадив далі:
— Він теж не міг упоратися, це ж очевидно. Може, декому просто не дано, от і все. Такими вже вдалися ці люди, тупо їх у цьому звинувачувати.
Як завжди, він безстрашно рушив через потік машин, які неохоче пригальмовували на кільці.
— Він просто не з тих, кого вабить спокій і колиска дитяча, — продовжував Саймон, перекрикуючи шум машин.
Як завжди, Вейн поспішав за ним, винувато киваючи водіям, які мусили щосили тиснути на гальма.
— Він не з тих, кого що?
Проте Саймон уже перетнув дорогу і цілеспрямовано йшов газоном до шкільної будівлі. Він мусив ще дещо дізнатися, дістати останню підказку, щоб розгадати таємниче зникнення свого батька. Бракувало лише однієї деталі.
— Пані Арнотт! Пані Арнотт!
Вона озирнулася, почувши його голос.
— Саймоне, що сталося?
На її превелике здивування, хлопчина почав співати до неї насиченим, сильним, упевненим тенором, який вона часто чула на шкільній лінійці, але й не підозрювала, що то був голос Саймона.
— Напинаємо вітрила — і несе нас вітер змін…
— Саймоне?
— Кличе вже мене до себе моря вільного блакить…
Це він так їй грубіянить?
— Саймоне, я поспішаю, — попередила вчителька. Але він ішов поруч з нею, продовжуючи співати на все горло.
— І летімо, мов на крилах! Хай лунає хвилі дзвін…
— Саймоне, це що, такий жарт? Ти побився об заклад? Тобі заплатили за цей спектакль?
— Залишаймо позад себе все пусте, що нас гнітить.
Пані Арнотт нетерпляче повернула на вузьку доріжку, що вела до входу для вчителів. Ігноруючи суворе шкільне правило і табличку «Стороннім вхід заборонено» на дерев’яному стовпчику, Саймон і далі йшов пліч-о-пліч з нею та продовжував горланити:
— Мерщій на схід сонця, пригоди нас кличуть!
Бувайте, рідненькі…
Пані Арнотт зупинилася. Раніше з Саймоном таких проблем не було. Він бував нестриманим і неоковирним. Інколи він бував справжнісіньким шибеником. Але вона мусила визнати, що за весь час їхнього знайомства по-справжньому норовистим він ніколи не бував. Що ж їй робити? Прочитати йому мораль чи вдати, що вона його не чує? Передусім, подумала пані Арнотт, чи є навколо свідки?
Вона підняла голову і побачила, як у вікні учительської між складок штор пан Картрайт докурює свою останню перед уроком цигарку.
Він помахав їй. Помилково сприйнявши її розгублений вираз обличчя як прохання про допомогу, він прочинив вікно і вже був ладен волати на Саймона за те, що той насмілився ступити на землю обітовану.
— …все буде гаразд, — почув він пронизливий спів Саймона.
Все буде гаразд? Упізнавши слова з пісні, пан Картрайт одразу ж усе збагнув. Тепер він дивився на Саймона з учительською радістю та гордістю. Гріш ціна психології!
Ось хлопчина — ходячий доказ того, що старий добрий здоровий глузд завжди перемагає. Заради Бога, ви лише гляньте, як він змінився! Ще вчора він розкисав, як похнюпа, від любові до свого маленького гидкого мішка з борошном. Та слова старого мудрого вчителя змінили хлопчину так, що й не впізнати. Він перетворився на цілком нормального юнака (ну, нормального за його мірками, звичайно), ще й залицяється до кохання всього свого життя, неземної пані Арнотт, і співає їй серенад прекрасним гучним голосом.
— Когось вабить спокій й колиска дитяча, — чарівний тенор Саймона лунав на шкільному подвір’ї.
Та пауза після цих слів дещо затяглася. Пан Картрайт на хвильку відчув себе жертвою старих східних тортур, яка чекає, поки крапля води впаде їй на голову.
Зрештою він не витримав, ширше відчинив вікно, висунувся з нього і загримів своїм чудовим мелодійним баритоном, яким він завжди виправляв учнів, коли ті хибили, співаючи псалми:
— Але я — вітрильник, пливу повсякчас.
Саймон знесилено впав на коліна. Пані Арнотт накивала п’ятами. Ззаду підбіг Вейн.
— Що це там завивав Старий Бецман?
— Але я — вітрильник, — важко дихаючи, повторив Саймон, — пливу повсякчас.
Вейн скривився.
— І що ж це означає?
Саймон глянув угору, щоб запитати пана Картрайта. Але було вже надто пізно. Цілком задоволений таким вдалим завершенням чудової старої моряцької пісні, пан Картрайт загасив цигарку, зачинив вікно і зник.
Однією з найсильніших Вейнових рис була надлюдська наполегливість — він не раз це доводив на футбольному полі.
— Як людина може бути вітрильником? — уперто запитав він.
— Звідки мені знати? — відрізав Саймон. — Треба когось запитати.
— Кого?
Вейн роззирнувся. Навколо не було ні душі, крім Мартіна Саймона, який ішов стежкою, читаючи «Пошуки Святого Грааля».[16]
— Спитай у нього. Він ботан. Мусить знати.
Саймонове обличчя засяяло. Так, Мартін Саймон мусить знати. Той, хто цілими днями викаблучується, читаючи поезію (ще й частенько французькою), точно зможе перекласти закручений рядок з пісні нормальною мовою. Запросто.
Саймон підвівся з колін і пішов по траві, зупинившись майже перед самісіньким Мартіном. А відтак виставив ногу і навмисно преспокійно чекав, поки Мартін перечепиться через неї, а його «Пошуки Святого Грааля» гепнуться на траву.
— Вибач, — сказав Саймон і нахилився, щоб підняти книжку, а потім віддати її хлопцю.
— Дякую, — сказав Мартін дещо насторожено.
Але Саймон вважав, що нахилитися і підняти книжку цілком досить, щоб продемонструвати свої благі наміри. Не було потреби церемонитися далі.
— Слухай, — сказав він. — Ти розумака. Поезію читаєш. Скажи, що означає, коли хтось стверджує, що він — вітрильник?
Мартін завагався. Може, вони просто хочуть з нього посміятися. З іншого боку, було очевидно, що Саймон налаштований серйозно і рішуче. Здавалося, хлопець щось шукає, як лицар Ґалагад з тієї книжки, яку він щойно повернув.
— Вітрильник?
— Так, вітрильник.
Треба віддати належне цим розумним вискочням, думав Саймон, чекаючи на відповідь. Якби хтось підійшов до нього й отаке от запитав, він послав би його і пішов би собі далі. Але Мартіна, здавалося, не здивувало і не образило запитання про щось, що може виявитися віршем. Він лише зняв окуляри і задумливо протер їх, а потім спитав:
— Ти можеш дослівно повторити текст?
Нема чого ходити околяса, подумав Саймон. Тож він закинув голову назад і на все горло заспівав:
— Когось вабить спокій й колиска дитяча,
Але я — вітрильник, пливу повсякчас.
Розгублений вираз одразу ж зник з обличчя Мартіна.
— Ну, вочевидь, це метафора, — почав він. — Протагоніст[17] вирішив вдатися до аналогії з…
Він затнувся — частково від жаху, а частково тому, що Саймонова рука раптом міцно схопила його за горло і перекрила доступ кисню.
— Я не просив читати мені лекцію, — суворо заявив Саймон. — Я лише хочу знати, що це означає.
Він забрав руку і стояв, чекаючи відповіді.
Мартін Саймон спробував ще раз.
— Це означає, — сказав він, — що тому хлопчині пора в дорогу. Як і корабель з напнутими вітрилами має пливти за вітрами, так і той парубок у певний момент мусить піти геть, хай як він хоче залишитися, але протистояти своїй вдачі — характеру і темпераменту — він не може. У нього нема вибору.
Саймон вдивлявся в небо. У нього засльозилися очі, він судомно ковтнув.
— Нема вибору, кажеш?
Мартін упевнено сказав:
— Абсолютно. Така вже він людина. Просто не може по-іншому.
Аж тут втрутився Вейн, підозріло запитавши Мартіна:
— Чому ти такий упевнений?
— Бо саме про це йдеться у словах, — терпляче пояснив Мартін. — Це те, що вони означають.
— Але звідки ти знаєш?
На допомогу Мартіну прийшов Саймон і різко поставив Вейна на місце.
— Слухай, — сказав він. — От ми з тобою вміємо грати в футбол і реготати від душі, так? А ось Мартін — він розумака. У футболі він нездара. Навіть по м’ячу не вцілить, а про ворота годі й казати. Але він тямить у таких речах, як пісні та поезія.
Він обернувся до Мартіна:
— Я все правильно кажу?
Мартін кивнув.
— Правильно, — сказав Саймон. А оскільки дискусія про інтелектуальну силу й слабкість себе вичерпала, додав:
— Ну, дуже дякую.
Саймон за звичкою простягнув праву руку. Мартін якусь мить не міг зрозуміти, що це значить, але потім збагнув, що Саймон хоче потиснути йому руку.
— Нема за що, — швидко відповів він. — Звертайся.
— Не буду, — запевнив його Саймон. — Думаю, з мене досить. Щось мені підказує, що тепер усе буде гаразд.
А й справді, Мартін розгледів на обличчі Саймона дивний, неземний вираз — щось схоже на ауру; наче Саймон, як лицар Ґалагад, побачив Святий Грааль і відчув, що здійснилася його найзаповітніша мрія.