Борошняні немовлята

4

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

Крик пана Фуллера долинав до Саймона з протилежного кінця футбольного поля.

— Хлопче, не гупай по м’ячу! Ніжніше з ним, ніжніше.

Саймон робив третє й останнє коло. Насправді йому добряче поталанило. Минулого року будь-який член команди за таке запізнення мусив зробити п’ятдесят відтискань. Порівняно з цим, тричі обвести м’яч навколо футбольного поля — раз плюнути. Напевно, старий Фуллер стає м’якотілим.

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Юначе, ти що, глухуватий? Ти ж не голи забиваєш! Доганяй м’яч ніжно. Контролюй його. Так, наче м’яч прив’язаний резинкою до твоїх ніг.

Саймон не винен, що запізнився. Це все Вейн. Якби той не потягнув його за собою нишпорити порожніми класами по всіх партах у пошуках пляшечки коректора…

Зате як насміялися. Шкода, що він не встиг у переодягальню разом з усіма, щоб побачити обличчя Фроґґі, коли той узяв баночку з присипкою для ніг і прочитав новий напис:

Геніально.

Замалювати слово «запах» придумав Вейн. Але Саймон перший здогадався, що літера «ц» у слові «спорцмени» не зовсім доречна. Він не був упевнений на сто відсотків. Йому так підказувала інтуїція. А вона інколи має рацію.

Згадати хоча б той випадок, коли пані Арнотт покарала його, наказавши стояти біля її стола за збиточну поведінку під час уроку англійської. Вона саме перевіряла твір Ґвина Філліпса під назвою «Мої літні канікули» і щось бурмотіла собі під ніс. Потім, піднявши голос, вона роздратовано запитала:

— Ґвине, що за нісенітницю ти написав? «Усі італійці відсталі й люті»?

Ґвин Філліпс не на жарт спантеличився. Звідки йому знати? Він узагалі нікуди не їздив на канікулах. А твір, не задумуючись, списав у Вілла Сіммонса. Однак Саймон, зиркнувши через чудове позолочене літньою засмагою плече пані Арнотт, спробував витлумачити написане по-іншому:

— Я думаю, пані, там написано: «Усі італійці відкриті й людяні».

Чудесно. Просто в яблучко! Він заслужив прекрасну усмішку пані Арнотт і під шквал оплесків повернувся за парту, обтяжений вагою осяйного німба.

Так, інтуїція інколи допомагала. Але прикро, що сьогодні вони згаяли кілька цінних хвилин, повертаючись, щоб таки замалювати ту літеру «ц». Ще й Вейн дорогою туди і назад горланив партію Квазімодо з «Нотр-Даму»,[9] що аж ніяк не пришвидшувало процесу. Та найбільше часу знадобилося на пошуки безпечного місця для борошняних немовлят, і саме через це Саймон дістав штрафні кола.

Вейн пропонував запхати їх за труби, які ведуть до туалетних бачків.

— Ніхто їх там не помітить, — крикнув він, умостившись на перегородці між туалетними кабінками. — Сайме, кидай їх сюди.

Саймон нишком розгорнув борошняне немовля Вейна, замотане у футболку, і передав його другові. Вейн уже майже запхав немовля між труб, але раптом Саймон запитав:

— А там точно чисто?

Вейн зиркнув униз, наче сова, зненацька захоплена світлом ліхтарика.

— Чисто?

— Так. Труби чисті?

— Сайме, я тебе прошу!

Але Саймон уже виліз на унітаз і, підтягнувшись на руках, видерся на перегородку біля Вейна. Хлопець провів пальцями по нижній з двох труб.

— Вона бруднюща. Не завадило б її добряче протерти.

— Сайме! Не корч із себе чистуна. Ми вже й так запізнюємося!

— Таж це буквально хвилинка.

Зісковзнувши з перегородки, Саймон заглянув під найближчий умивальник у пошуках ганчірки.

— Сайме…

— Та почекай, Вейне. Десь тут має бути ганчірка.

— Сайме! Давай мені мою ляльку! Зараз же!

— Аж не віриться! Десять унітазів, десять умивальників — і жодної ганчірки! Звісно, я не нарікаю, але чи не здається тобі…

— Сайме, ну все!

Вейн спустився на підлогу, взяв своє борошняне немовля, знову видерся нагору і надійно запхав його між труб.

— Вейне, воно ж забрудниться.

Але Вейн не слухав. Витерши брудні руки об спортивний костюм, він рушив до дверей.

— Бувай, Сайме! Веселих тобі відтискань!

Саймон витяг свою крихітку зі спортивної сумки.

— Іди сюди, маленька, — сказав він їй. — Ходімо надвір, там так не тхне. Знайдемо тобі якусь гарну місцину на свіжому повітрі.

Хлопчина вибрав кущ позаду футбольних воріт, на який все ще падало сонячне світло. Він запхав борошняне немовля у скупеньку зелень, відчайдушно сподіваючись, що воно здаватиметься хлопцям з команди, які вже почали розминатися і пасували один одному м’яч, просто рушником. Пан Фуллер, схрестивши перед собою руки, загрозливо стежив за ним з поля. Та Саймон не поспішав і старанно засував борошняну крихітку в кущ. Пан Фуллер був найменшою з його проблем. Принаймні тепер донощикам нема до чого придертися. Вона в його полі зору, в чистоті та безпеці. Ну і нехай пан Фуллер покарає його за спізнення п’ятдесятьма штрафними відтисканнями. Зате Саймон не вилетить з немовлячого проекту і не пропустить Грандіозного Вибуху.

А це буде щось неперевершене. Він знав напевно. Раз чи двічі, відколи пан Картрайт роздав борошняних немовлят, Саймона охоплювали хвилинні сумніви. А що як він щось неправильно почув під час тієї розмови в учительській або взагалі все не так зрозумів? Та навіть якщо він усе розчув правильно, одне запитання все ж лишалося без відповіді. Чи вся ця заморока того варта? Саймон не з тих, хто може захопитися проектом аж на цілий урок, а що вже казати про три тижні. Чи буде, ба навіть чи може бути обіцяний паном Картрайтом вибух аж таким прекрасним, щоб заради нього двадцять один день свого життя тягати за собою борошняне немовля та дбати про його чистоту?

Так. Так, може бути і буде. Хіба ж цього не підтвердив сам експерт, доктор Фелтом? Підбігаючи, щоб приєднатися до розминки, Саймон напружено опустив голову під пильним поглядом пана Фуллера і згадав пообідню сцену в шкільному коридорі. Він ще раз відтворив усе подумки, немов улюблений епізод з відео. Пан Картрайт влаштувався на батареї біля входу в кабінет — збоку могло здатися, що він лише милується бантиком на своїх шнурівках, та й по всьому. Така собі імпровізована перерва: вчитель б’є байдики в коридорі, а учні тим часом влаштовують у класі гармидер. Проте кожен, хто минулого року спізнювався на уроки до пані Арнотт так само часто, як Саймон, міг безпомилково впізнати це дійство. Пан Картрайт не ловив ґав. Він прислухався. Навіть більше: він був готовий до нападу. Насправді вчитель сидів у коридорі, вирішуючи, кого з шибайголів у класі він покарає за погану поведінку написанням твору.

Саймон уже звик до цієї старої доброї стратегії. Слушної миті пан Картрайт відривав свою громіздку тушу від батареї, тихенько підкрадався до дверей, набирав повні груди повітря і видихав його вже в класі, ревучи так, що бідолашна пані Арнотт у сусідньому кабінеті від страху мало не гепалася зі стільця.

Саймон прокрався назад за ріг і став чекати. Він вважав, що Старому Бецману невигідно карати забагато учнів написанням творів. Як і Саймон, він не надто полюбляв читати. Якщо Старий Бецман зараз помітить Саймона, той неодмінно потрапить йому під гарячу руку. Зате дочекавшись, поки вчитель вибере собі іншу жертву, Саймон зможе непомітно проскочити в двері й добігти до своєї парти, а тим часом хтось інший буде виправдовуватися: «Хто? Я? Чому я? Так нечесно!».

У будь-якому разі спробувати варто.

Саймон стояв, спершись об стіну, та вичікував. Саме тоді з-за рогу з’явилися доктор Фелтом і його зграйка помічників-добровольців (Саймон радше назвав би їх підлабузниками). Вони несли цілі гори складних і громіздких приладів, без яких доктор Фелтом, здавалося, не міг провести жодного уроку протягом кількох тижнів перед своїм грандіозним конкурсом наукових проектів.

Саймон зігнувся, симулюючи напад кашлю. Доктор Фелтом і його зграйка пройшли повз. Саймон перестав кашляти саме вчасно і почув коментар доктора Фелтома, коли той проходив повз свого колегу, який усе ще стояв біля батареї:

— Я так бачу, Еріку, в тебе вибуховий початок триместру.

Пан Картрайт кинув на доктора Фелтома один зі своїх отруйних поглядів, але сумніви Саймона розвіялися остаточно, і його занепокоєння як вітром здуло. Врешті-решт доктор Фелтом — знаний піротехнік. Його кремовим вибухівкам усі заздрили. Якщо така авторитетна людина, як він, заздалегідь захоплюється великим вибухом пана Картрайта, то можна не сумніватися: експеримент буде грандіозний.

Тоді усмішка Саймона переросла у захват. І зараз, пасуючи м’яч Вейну, він теж не міг приховати усмішки. Це немов одна з тих обіцянок, думав Саймон, що їх Бог давав людям, з якими він трохи сварився в Старому Заповіті, це немов… обітниця! У першому класі середньої школи у них був про це цілий курс. Райдуги, потопи, мертві немовлята і все таке. І те, що доктор Фелтом ішов коридором і сказав ті слова саме тоді, коли там стояв Саймон, — усе це хлопчина сприйняв як справжнісіньку обітницю. Приватну домовленість між Вибухом і Саймоном…

Ліворуч від нього вигулькнув пан Фуллер.

— Щось ми сьогодні такі замріяні, — сказав він досить приязно, але Саймон з переляку пропустив наступний пас. — І за годинником не стежимо, правда?

Краще взагалі нічого не відповідати, подумав Саймон. Інакше пан Фуллер не проґавить нагоди вкотре висловити своє незадоволення тим, що Саймонові речі розвішані вздовж поля. Може дістатися і борошняному немовляті.

Саймон винувато колупав землю бутсом і мовчав. На щастя, саме в цей момент Фроґґі Гайнз і Сол Епштайн зіткнулися лобами і покотилися землею, намертво вчепившись один в одного.

Пан Фуллер одним махом виголосив Саймону вирок:

— Три повних кола після тренування, будь ласка. І поводься з м’ячем ніжно, не гупай.

Відтак він розвернувся до Фроґґі та Сола, і його голос зазвучав, немов сирена:

— Гайнз! Ану витягни свою ногу з його вуха! Та вставай же ти! Бігом по м’яч!

Скориставшись можливістю, Саймон від гріха подалі поспішив на задню лінію. Принаймні йому пощастило уникнути відтискань. Решта тренування минула не так уже й погано, були навіть дві короткі перерви: перша — коли Фраззі Вудсу добряче влетіло за те, що він махав своїй дівчині Люсінді, яка стояла за огорожею; друга — кілька хвилин по тому, коли пан Фуллер знову помітив Люсінду і затримав черговий розіграш м’яча, щоб сказати їй усе, що про неї думає.

Залишитися на полі після того, як усі вже пішли в переодягальню, і тричі провести м’яч навколо стадіону було Саймону за іграшки. Звісно, він не зможе посміятися разом з усіма, побачивши вираз обличчя Фроґґі, коли той візьме свою баночку з присипкою для ніг і, підбурений Вейном, прочитає неоднозначний напис. Але Саймон може добре собі уявити вираз його обличчя. Та й Вейн згодом усе йому детально розповість. Чому ж тоді йому так важко даються ці три нещасні кола? Чому ноги його не слухаються?

Гуп… Гуп… Гуп… Гуп…

— Хлопче, ти про що задумався? Не гати по м’ячу! Стався до нього ніжно, як до немовляти!

Від цього нагадування стало тільки гірше. Саймон схвильовано озирнувся через плече на кущ, повз який він щойно пробіг. Чи це був той кущ? Той, де лежало його борошняне немовля? Чи досі маленький мішечок з борошном безпечно захований між гілками, чи, може, хлопці помітили його, ідучи з поля. А що як Вейн його здав! Чи малючка все ще там, загорнута, щаслива й життєрадісна, чи, може, хтось уже засунув руку в кущ і дістав її звідти? Можливо, просто зараз у переодягальні хлопці копають її, як футбольний м’яч, регочучи на все горло?

У такому разі від Фроґґі їй дістанеться найбільше. Він її знищить.

Втративши пильність, Саймон не поцілив по м’ячу.

Відразу ж над полем пролунав крик тренера:

— Саймоне Мартін, ти думаєш, що це смішно? А я так не думаю!

Він майже промахнувся вдруге. Аж не віриться. Це ж навіть ударами не назвеш. Потрібно просто вести м’яч. А втім він зовсім не міг зосередитися. Хіба змусиш ноги рухатися як треба, коли твій мозок переповнений жахливими картинами розправи над борошняним немовлям? Якби пан Фуллер не стежив за ним так уважно, Саймон міг би швидко розвернутися на пальцях і добре роздивитися кущ. Борошняна крихітка мусить там бути, жива і здорова. Якби ж він знав точно, що вона там, то зміг би краще зосередитися.

Не бажаючи знову накликати на себе гнів пана Фуллера, Саймон так і не розвернувся. Він дивився вперед і біг, а в його думках тим часом пропливали одна за одною жахливі картини. Він уявляв, як борошняне немовля плаває обличчям донизу в одному з брудних рукомийників, вода просочується через тонку мішковину — і воно плавно опускається на дно. Або як Фроґґі бере фломастер і, жадаючи помсти за витівку з присипкою, залишає на обличчі крихітки кілька своїх автографів: ніс, посмішка з вибитими зубами, два величезні вуха чи навіть щось гірше! І найстрашніше: вона, така беззахисна, лежить на підлозі переодягальні, а Джиммі Голдкрофт замахується, щоби показати всім свій видовищний і безжальний удар від воріт.

Саймон набрав швидкості. Невже, запитував він себе, батьки переживають таке щоразу, залишаючи дитя у візочку біля магазину? Тоді не дивно, що вони завжди такі понурі й намагаються якомога швидше проштовхатися до виходу. Не дивно, що вони вічно спричиняють затори на ескалаторах і в дверях, намагаючись запхати візочок туди, куди він фізично не вміщається.

Він знову не поцілив по м’ячу, і той покотився геть.

— Я з тебе, Саймоне Мартін, очей не спускаю! Продовжуй у тому ж дусі — і опісля ти в мене ще й відтискатимешся!

Усього десять ярдів[10] до повороту. І тоді він нарешті зможе крутнути головою і краєм ока побачити кущ. В одному Саймон переконався напевно: безглуздо намагатися грати у футбол і пильнувати за борошняним немовлям. Ніхто не спроможний робити як слід дві справи водночас. Він постійно чув це від дорослих: «Хіба можна зосередитися на завданні, якщо ти увесь час дивишся у вікно?» та «Ніхто не здатен одночасно і слухати, і говорити. Якщо ти говориш, значить, ти не слухаєш». Це причіпки, що їх дорослі повторюють з будь-якого приводу.

І його мама — точнісінько така сама. «Саймоне, хіба ти зможеш добре виконати домашнє завдання, коли твоє радіо так реве?». Чи: «Або готуй собі тост, або грайся з собакою — роби щось одне. Ти вже спалив чотири скибки хліба!». Вона чудово знала, що Саймон не вміє робити дві справи одночасно. Нічого жахливого не сталося б, якби вона запропонувала поглядіти борошняне немовля замість нього. Врешті-решт вона ж виховала його сама-самісінька. Вона мусить знати, як воно. Вона мала б усвідомлювати, що футбольне тренування добром не закінчиться. Чи вона вже забула всі ті вечори, коли брала його з собою у спортивний клуб, щоб пограти в бадмінтон? Тоді все закінчувалося сумно. Він досі пам’ятає, як, знову і знову обдираючи ноги об ті жахливі пластикові стільці, він перехилявся через балконне поруччя і гукав:

— Ходімо вже додому, ну будь ласочка!

Раз у раз із корту до нього долинала та сама відповідь:

— Саймоне, потерпи. Ми вже майже закінчили.

Тоді він знову сідав на місце і чекав, як йому здавалося, ще п’ятнадцять годин, помираючи від нудьги, а потім питав:

— Мамо, можна, я піду поперед вас?

— Саймоне, прошу! Я вже майже закінчила. Це остання партія.

Може, так і було. Проте коли вони закінчували грати, мамина подружка Сью завжди поводилася так, ніби змордований і неприкаяний Саймон був чимось незначним і не вартим уваги, як набридлива мошка чи дощ. Вона щоразу тягнула маму в клубне кафе, щоб «хутенько чогось випити», як вона це називала. Та варто лиш було Саймону розтулити рот, щоб висловити невдоволення, йому, крім кока-коли, давали ще й прочухана.

— Саймоне, будь ласка! Гра була важкою, і я хочу пити. Всього кілька хвилин. Постарайся трошки потерпіти.

Потім він сідав за окремий столик, понуро помішуючи соломинкою свій напій, щоб випустити з нього бульбашки. Тим часом мама і Сью безупинно лопотіли: «А її чоловік…»; «Мій батько…»; «їхні сусіди…»; «А його дочка…». Він уже дев’яносто разів окинув поглядом клубне кафе. Тут не було нікого його віку. Не було з ким постояти біля ігрових автоматів. Не було з ким побазікати в туалеті.

Він повиснув на переділці між їхніми столиками.

— Чому мені не можна залишатися вдома самому?

— Вже скоро, дорогенький. Щойно ти станеш достатньо дорослим.

— Ти могла б найняти мені няню.

— Саймоне! Лише раз на тиждень! Одна година! Ти ж знаєш, що це мало не єдина моя нагода виходити у світ. Не ний!

Тоді йому було дев’ять чи десять років. Мамі вже навіть не треба було за ним наглядати. Не було загрози, що він випаде з куща і забрудниться або що його викрадуть і закопають ногами до півсмерті в переодягальні…

Останній поворот! Саймону ввижалося найгірше! Борошняне немовля справді досі безпечно заховане у кущі? Хіба рушник був так само пожмаканий, коли він його туди запихав? Чи…

Хлопець укотре втратив м’яч, і той прокотився в нього між ногами.

— Попереджаю тебе, Мартін! Ще один такий недолугий пас — і ти закінчиш це тренування п’ятдесятьма відтисканнями!

Одне Саймон зрозумів напевно: самотужки людині з цією роботою не впоратися. Навіть щоб наглядати за борошняним немовлям, потрібно двоє людей. Підміна. Хтось запасний. Хтось без планів на вечір. Ці слова його мама повторювала безліч разів: коли не могла знайти няню на вечір або ж не могла собі дозволити її послуг. Безперечно, вдвох усе було б значно простіше. Дивно, але вона ніколи не висловлювала бажання, щоби батько повернувся (якщо не зважати на один випадок, коли мама, стоячи біля краю Саймонового ліжка, з гіркотою в голосі промовила: «Що ж, прикро. Шкода, що твій тато не тут і не може за тобою наглянути»).

Але Саймон за ним сумував. Не за ним особисто, звичайно. Як можна сумувати за кимось, кого ти ніколи не знав і чиє обличчя пам’яталося як розмита картинка. Той, за ким сумував Саймон, був вигаданою ним же особою. З темним кучерявим волоссям — такий, як на тих кількох неякісних фотографіях, які хлопчик познаходив у шухлядах. З прекрасним співочим голосом, про який навіть бабуся згадувала: «Чудовий тенор. Коли він співав, аж крокви дзвеніли». Саймон сам додумав татові зморшки навколо блакитних очей, глузливу посмішку і сильні руки, якими він міг би вправно підкидати й ловити сина. Саймон у дитинстві згаяв багато часу на те, щоб придумати, як саме його батько повернеться. Одного дня він раптом передумає. Просто прийде, без будь-якого попередження, і вони з мамою почнуть усе спочатку. І цього разу все завершиться добре. Тато захоче лишитися. Щодня, коли Саймон плівся додому по Вілберфорс-Роуд, повертаючись зі своєї першої школи, він давав волю думкам. Батько стоятиме біля хвіртки з розкритими обіймами. Він крикне, щоб Саймон поквапився. І Саймон чкурне так, що аж бруківка задвигтить у нього під ногами, і врешті-решт пробіжить повз останній сусідський будинок та кинеться в сильні батькові обійми.

За десять футів[11] до повороту Саймон сповільнював крок, щоб його мрія прожила трішечки довше. А потім відганяв образ батька так само легко, як і вимальовував його у своїй свідомості. Саймон стирав цю картинку ще до того, як повертав на свою вулицю. Він навчився цього фокуса, щоб тамувати розчарування, яке накочувалося, немов сльози, і щоб не псувати собі радість від повернення додому.

Щоправда, одного разу Саймон таки заплакав. Просто не зміг стриматися. Та й він тоді був зовсім малий — лише шість років! Шестирічні діти весь час рюмсають. У нього була головна роль у різдвяній п’єсі (роль «тестя Йосипа», принаймні так він думав спочатку, поки пані Несе не пояснила йому, хто такий тесля). Саймон вивчив свої слова і мав пурпурну накидку, яка так велично тягнулася за ним, але пані Несс постійно повторювала, що краще її зняти і віддати комусь із трьох царів. Щоразу, коли він загортався у цю складчасту накидку, то майже чув музику, якою вітають королів. Він згоряв від нетерплячки в очікуванні цього великого дня.

Однак того дня мама не прийшла. Саймон знав, що вона може не прийти, бо коли зранку мама благала пані Спайсер провести його до садочка, то ледве трималася на ногах і заходилася жахливим кашлем. У неї сльозилися очі. Але протягом ранку він якимось чином зміг переконати себе, що вона прийде, хай навіть і хвора, тож коли настав час і пані Несс виштовхала його на сцену, він перш за все почав роздивлятися обличчя в залі, відчайдушно намагаючись знайти свою маму.

— Якщо я зможу прийти, то буду одразу біля дверей, — обіцяла вона йому.

Біля дверей сиділа Сью. Смішно, але він ніколи раніше не задумувався, що мамі, певно, було непросто спуститися сходами, щоб в останній момент їй зателефонувати. І Сью, мабуть, покинула все — відпросилася на решту дня з роботи і швидко поїхала в інший кінець міста — просто, щоб сидіти там, де попросила її подруга, одразу біля дверей, намагаючись бути кимось для її сина.

Однак це було не те, чого він чекав. Під час короткої перерви між сценами пані Несс, захопившись боротьбою з величезною блискучою зіркою з фольги, яку треба було почепити на светр Гіацинт, на хвильку забулася:

— Та не переймайся ти так, — сказала вона Саймону. — А твій тато прийшов?

Щойно ці слова злетіли з її уст, вона усвідомила свою помилку. Але було вже запізно. Хлопчик заливався гарячими слізьми. Вона посадила його собі на коліна і погладила. Та це не допомогло. Сльози котилися з очей і не збиралися зупинятися. Врешті-решт перерва надто затягнулася. Антракт не міг тривати вічно. Тому Саймон дозволив пані Несс відчепити його розкішну пурпурну накидку і загорнути в неї Гаміда, який ще з першої репетиції вихвалявся, буцімто вивчив напам’ять слова всіх персонажів.

Гуп!

Саймон з усієї сили гупнув по м’ячу.

— Отак тобі, татку! — важко дихаючи, сказав він. — Це за те, що тебе не було, коли ти був потрібен.

Він ударив по м’ячу ще сильніше.

— За те, що тебе ніколи не було!

Гуп! Гуп! Гуп!

Він уже відчував позаду себе важке дихання пана Фуллера, але йому було начхати.

Гуп! Гуп!

— Ну все, Саймоне Мартін! Мій терпець урвався!

ГУП!

Долаючи останній відтинок, Саймон замахнувся і так сильно вдарив по м’ячу, що той полетів аж понад дахом переодягальні.

— Таточку, це тобі! — крикнув він. — Дякую за те, що тебе не було в моєму житті!

Згодом він усвідомив, що навіть вдячний за покарання. Сил у нього було більш ніж досить для п’ятдесяти відтискань. Додаткове фізичне навантаження дещо приглушило біль. Але головне, що на це знадобилося трохи часу. Не більше двох-трьох хвилин, хоч відтискався він сумлінно і правильно. Але цього виявилося задосить — майже точнісінько, — щоб зловісний блиск у його очах нарешті трохи вщухнув.