Брати, або Могила для «тушки»

Встань, Тарасе, подивися!

Селом брело горе із нуждою на плечах. У тій торбі теплилася надія, що, мов крила, відривала від землі і несла на зустріч із невідомим, гострим і солодким, не на ногах, як завсігди ходить людина по світу, а понад поверхнею планети, коли уже земне тяжіння втрачало свою універсальну владу над тілом, прикутим до дороги життя, що веде невблаганно, як кончина, у провалля небуття.

Селяни йшли на поклик захищати своє місце у підземеллі, бо під сонцем їм цього місця не стало. Їм затулили просвіток, і щораз воскресаючий день на світанні лягав тягарем, який на худих раменах треба було донести до вечора. І відтак — знову поринання у ніч, яка щораз ставала репетицією прощання, бо душа сплячого упокоюється, як тіло вмираючого.

А тепер-от і ніч затуляють. Не дають вмерти. Позбавляють місця на тім світі, хоча то душа піде туди, а тіло залишиться тут. Закопаним у земну кулю, як було від початку і буде до кінця віків. Бо волею Всевишнього ти прийшов і підеш — без чужого дозволу тут народився і так само без санкції земних промислів умреш. Бо кожен, хто народився, мусить умерти.

А тут… Не дають тобі вмерти. Забирають у тебе ті два квадратних метри земної суші, яким ти гадав, що володів, бо думки були завше — як жити, а як умерти — то нащо думати. То у житті хто нагорі, а хто у долині, а у вмиранні — всі рівні. Але ні. Нема рівних. Рівніші, що обідрали тебе до нитки на цій велетенській території життя, відбирають у тебе суверенне право на твою територію смерті.

Селянин — не філософ, щоб морочити собі голову, — чомусь то так заведено, що депутат — озолочена мумія, а він — батрак, що тягне свого плуга кам’яним полем. Нестерпно, але змирився. Тягне і мовчить. Терпить, але ні пари з уст. Але раптом обухом по голові: поховати його десь одного разу — у проміжку від коляди і до коляди — буде нікуди. Ну як же так? Ну як ти постоїш за себе, коли уже тебе не буде?

А як не постоїш після смерті — мусиш робити щось за життя. Аякже. Іди зараз — щось роби. Дома не сиди. То хата твоя може бути скраю, а могила має бути там, звідки її видно з небес. Поруч із хрестами предків.

Тому не було у Задвірцях ні хатини, ні родини, ані душі бодай одної, яка би не потягнулася на церковні сходи.

На віче. Із порядком денним, нечуваним во віки віків: у простих смертних відбирають цвинтар. А вони ж таки смертні, що достеменно відомо. І що робити?

Голова парафіяльного уряду стояв на найвищій сходинці і виглядав знизу як начальник небесної канцелярії. Ці сходи вели увись, до храму, у якому кожного з них будуть відспівувати колись у Судний день усім селом, а відтак звідси — в останню путь.

А там? А там місця не буде.

— Хто сказав, що пам’ятники — мертві? Кам’яні чи залізні, але вони нігди не мовчать. Якби вони мовчали, то нащо вони людям, ті пам’ятники? Аби не дати затьмарити нашу пам’ять. Тому ми їх воздвигли у кожному селі ще у 90-му році. Щоб ти, наш Пророче, не дав нам вмерти у ганьбі. — Василь Петрушка розмовляв із Тарасом Шевченком, а поміж ними двиготіла, як розколисане море, заспана і многолика, стожила і німа рушійна сила історії. — Ану, браття, послухайте, що він нам каже. Бо для того ми його покликали у село на майдан навпроти церкви, аби його слухати. Ану, що Тарас Григорович бачить, дивлячись на нас? — І далі, як глас волаючого у пустелі безнадії, почувся плач національного предтечі:

— А що діється, Тарасе, у нашому селі із його садками вишневими коло хати? Що ти бачиш звідтам із небес у таких самих споконвіків українських Задвірцях тут під Карпатами, як і у своїх Моринцях понад Дніпром?

— Гіркі твої пророцтва, Тарасе. Ти як у дзеркало дивився понад сто літ тому. Ти усе бачив у тому дзеркалі, нашу душу українську, яка виділася тобі, як

— І чому то так сталося в нашій Україні, яка нині, неначе й на волі, а постала перед світом, як розрита могила. Чую, чую, що ти кажеш:

— Сталося так, як ти сказав. Бо братолюбія твого жаданого нема. Є вампіри, які п’ють кров із рабів отих німих, яких ти озолотив своїм словом. — Василь вів цей діалог через століття, але здавалося, що їх справді двоє.

Люди позирали то в один, то у другий бік, то на голову свого уряду, то на пам’ятник, і усім їм купно вірилося, що то ожив Кобзар і з-під брів своїх суворих протикає кожного колючим поглядом і піднімає — зі скрипом і спротивом — рабів з колін. І кожен відчув, як він підноситься понад самим собою, виходячи із шкаралупи власного єства, і вливається у тіло вселенське, яким є народ. Кожен чув, що перестає бути обділеним і безсилим одинаком, а стає всемогутнім і нездоланним носієм могутнього Велета. І сила цього помноженого Звіра розривала гідністю і люттю жилаві руки, які уже не звисали немічними кінцівками, а піднеслися вгору і розгойдували атмосферу дзвонами непокори.

— І що нам діяти із цією наругою? — Голова громади уже не мав потреби говорити, бо сама ця громада розверзла онімілі уста і в один голос випустила із гарячих грудей безсмертні рядки національної молитви:

— Бо то правда, брати мої і сестри, ну чого варта та воля, не скроплена кров’ю? Пересохла, як український чорнозем у спопеляючу посуху.

Але народ уже не слухав Василя і сам промовляв словами Пророка:

Вулкан, що кипів у кожному, розірвав земну кору, як павутину. І полилася довкруж храму розпечена лава.

Народ рушив з місця. Народ уже нікого не слухав. Ані живих провідників, ані мертвих пророків. Він більше не міг стояти у стійлі. Він рушив вершити суд…