Брати, або Могила для «тушки»

Омандачений Сікач

Гоша понад життя любив застілля. Жмотом ніколи не був, і за це тягнулися до нього люди. Капець знав, що народ його любить, як любить халяву, і в необмеженій кількості. Морозильна камера, яка могла б обслуговувати дивізію, стояла за гаражем, набита під зав’язку боєприпасами. Кількатонний запас лиха не чинить. Періодично провіант поновлювався делікатесами типу океанічних морепродуктів та екзотичної острівної городини.

М’ясні туші народний депутат, коли вже перевалювало за багатотонну норму споживання, викидав у сільмаг, де крамарка Фрося відпускала їх за депутатськими цінами. Виборці ждали дня випорожнення нардепівського холодильника з метою оновлення, як манни небесної, проймаючись ще більшою любов’ю до свого слуги. Одного разу Гоша навіть звелів викинути різного роду перестояні лангусти з омарами, але рагулі не зрозуміли, навіть образилися: мовляв, нехай хробаків сам жере. До кулінарних експериментів більше не вдавався, щоб не ставити під ризик процес іміджмейкерства. Зате тих омарів мало бути на столі у самого Петра Павловича — хоч, як він любив казати, жопою їж.

А напої — то окрема тема. Пробував перейти на вино, бо було прийнято у його фракції хизуватися випитою пляшкою за 15 тисяч баксів. Гоша грошей не жалів, але звикнути після двох ходок до цього компоту не міг. Важко опускатися на нижчий градус, коли протягом усього періоду юності, молодості й частково зрілості вишаком був у його раціоні розбавлений спирт, який уміло тирив із лазарета миршавий фельдшер-анестезіолог. Тому відпочиває Лондон у порівнянні із Задвірцями по лінії накопичення рекордної колекції віскарів. То була слабкість нардепа, і хоча печінка вже не та, що на зоні, але пропустити кіло на душу колекційного віскаря — чом би й ні? Коли здоров’я позволяє. І особливо — карман.

Гостей на віллі у Задвірцях бувало не так багато, як у Кончі-Заспі чи на Сицилії, але, як казав сам Петро Павлович, обжираловка має бути раз на тиждень, а решта — просто розвантажувальні дні.

Візитери навідувалися з Києва чи з Москви, або з Європи привозив Кулянда лідерів Чорного інтернаціоналу. Так, протягом ночі пиятики Задвірці могли стати столицею світового криміналу, самі того не підозрюючи разом зі своїми натрудженими у полях і сіножатях домочадцями.

А коли не було приїжджих, то хто найповажніший гість у нардепа із місцевих? Здогадайтесь із трьох разів. Хто має найбільший вплив на волевиявлення народу. Святий отець. Намісник Бога у Задвірцях, як любив його кликати Гоша.

Звичайно ж, не знати, як там на небі, але у нас тут, на землі, у попа була не попадя, а малина. Гріх думки хробачливі допускати, але, що там говорити, святе сімейство, незважаючи на не більш ніж сільський масштаб впливу на процеси, цілком заслужено вартувало прийняття у домі нардепа за найвищою категорією накривання поляни.

Так було і цього разу. При головному столі, а інших — і не було, усілася вся гвардія народного депутата, щоб високий гість заочно бачив, з якою повагою ставиться до нього всенародно обраний представник держави.

І врешті, ця прелюдія була б пустопорожньою, якби не сказати головного — чому так любив Петро Павлович посидіти? Правильно, попиз… Поговорити-погомоніти. По душах. Під гарну закуску мозги повправляти. Отут Гошу хлібом не годуй. Хіба що одними метровими омарами. Як не любив категорично і навідріз на трибуні парламенту виступати, так само категорично і до безтями любив тости виголошувати. Хто на що вчився.

Коли вже усілися всі учасники за протокольною відстанню від предсідника, сесійне засідання залюбки відкривав сам Петро Павлович Капець:

— У мене є тост. От говорять: політика і бізнес — врозь, і ето правильно. І так требує Європа. Но вона не требує, щоб бізнес і церква були отдєльно. Правильно я кажу, Едік? Так по теорії.

— Цілком вірно, Петре Павловичу, — насипаючи із миски чорної ікри, дав науковий коментар знавець. — Це Лєнін був зробив, що церква була відокремлена від держави, а щоб від бізнесу — такого навіть при більшовиках не було.

— Потому я завсєгда радий бачити вас у своєму домі, отець Нікодім, і вашу супругу Настю. То биш їмосць Анастасію. Вот взяти у селі. Як було за Польщі, бабця мені розказувала. Шибко грамотний був поп, чи, як тоді називалося, ксьондз, а депутатів тоді не було, щоб отак у селі прямо жив. А тепер нас двоє, на чому усе держиться, — церква і бізнес. Я, приміром, завсєгда готовий підсобить, чим нада. Їмосць Анастасія знають, а вам, святий отець, необізатєльно усе це знать про далі наші мирські і грішні. А отець в отвєт за мене слово замовить отам! — Гоша встав на крісло і тицьнув пальцем прямо у небо. — Отак і живемо — баш на баш. Тому давайте піднімемо за союз нерушимий хреста і молота нашого трудового! Хто не п’є до дна, той паршивая свиня! Гахнемо, гей!

Скільки Карасяєв не трудився, щоб відучити цього дворазового зека від цього свинячого заключного акорду його інтелектуального злету, але це те саме, що відучити ту саму свиню під себе в туалет ходити. Повадки рецидивіста — це не надовго. Це на все життя. Он живе у віллі нарівні з принцом Монако, а звелів побудувати у дворі парашу, куди й ходить. Звичка. Безумовний рефлекс із набутим інстинктом на пару. А більше нічого, окрім інстинктів та рефлексів у цій амебі й не було.

— Дякую вам, Петре Павловичу, за запрошення гостювати у вас. Наша парафія невеличка і маліє, як потічок у посуху, але ми гордимося, що наш парафіянин — сам народний депутат України. — При цих словах Сікач показав промовцю два пальці. — Ой, вибачте, дійсно аж два народних депутати на одній парафії. Напевно, такого немає у всій Україні.

— Зуб даю, батюшка, нема такого. Даже на Донбасі, — ляснув себе у груди горила Гоші, він же нардеп із кликухою Тушка № 2.

— Ти, Сікач, хоч і член комітета по духовності, но тонкощів не доганяєш. Це у них там, у москалів, батюшка, так по-панібратськи, а у нас тут, у католиків, так нєльзя — у нас треба обращаться — «святий отець», — поправив колегу по парламенту Гоша.

— Та вже не журіть його. То гріх невеликий. Головне, щоб у людини віра була тверда, — промовив парох, гладячи кришталеву чашу.

— О, нащот цього я за Сікача ручаюсь. Буває, десь так піде нам юзом на стрєлках чи навіть на елементарних тьорках, то да сьо. Перестрілка там случайна приключилась. А потім, ви би бачили, Сікач, коли ділов натворить, іногда і в мокруху влізе, а потом так душевно кається, що Юді не снилося. — Капець нарешті проковтнув клятого омара, що звисав із рота, як козацькі вуса. — Дуже віруючий він чоловік, а все ваше виховання, святой отєц. Вообше у нас, у депутатів, жізнь, як говориться, опасна і трудна. Попробуй не згрішить. Але опять же у нашім ділі християнськім, я так понімаю, святий отєц, головне — покаяться. Ви так казали у церкві, я сильно запомнив, що Богові дуже нравиться грішник, що покаявся. Даже єсть спеціальний празник для нас — «Неділя блудного сина» називається. Вот узяти мене і мого брата Василя. Він такий весь правильний із сєбя. А я думаю, що Бог любить мене більше, потому шо я, чуть шо, одразу до отця Нікодіма і каюся, як окаянний. Хоча усього, отєц, вам нільзя розказувать, єслі чесно. Ви якби усе знали із нашей жізні мнотрудной депутатской, вам би криша поїхала. Но всьо равно нільзя відділять бізнес від церкви. Бо шо воно вийде: якщо не покаявся — більше на діло не пішов, і бізнес став на місці. А так нільзя. Треба розвивать країну. Куди би ми, слуги народа, пішли каяться? Отець Нікодім, треба отдать йому належне, яку б сувору правду я йому не сказав на сповіді, завсігда гріхи отпускає. Іди, каже, і не согрішай. Щоб не согрішать, то воно не получиться, але головне, що людина опять назад йде каяться. А я, коли мені гріхи відпущені, коли я уже без гріхів, як святий стаю в один момент, я в долгу не останусь. Скажіть, отєц?

Єгомосць пробував настромити на виделку рожевобокого заморського фрукта, якого досі не бачив у житті, але перша спроба виявилася невдалою, і делікатес злетів над залом засідання і завис на першому ярусі велетенської венеціанської люстри.

— То є правда, про парафію ви дбаєте, і не про одну. У вашому виборчому окрузі багато отців працює, й усі чекають від вас допомоги, — резюмував священик. — Бо люди нині бідні, що вони там на тацю можуть кинути? Якби не офіра депутатів і просто чесних бізнесменів, то нам, служителям культу, жилося б дуже важко. Бо живемо ми не хлібом єдиним, але коли його немає, того хліба? А людина, вона грішна. Хоче того хліба, щоб був білим, та ще й із маслом.

— А зверху іще ікорочкою посипать потолще. Ви, дорогі гості, угощайтесь. У мене ікра прямо із Байкала, екологіческі чістєйша. Особєнно вот ета крупна, чорна, чорненька, що й Обамі не снилася. Прямі поставки. Там у мене тоже схвачено. Начальник рибного промисла — тоже грішник, що покаявся. Його нари були наді мною. Мнітєльний такий був, крутився по ночам, но я його терпів. А тепер у нас вот — споживча кооперація. Примєрно як бізнеса із церквою. Через їмосць офіру на церкву передаю, можна сказать, на регулярній основі. Хто ж, як не раб Божий Петро, збудував каплицю при в’їзді? А дорогу на цвинтар? Їду однажди, а несуть жмуріка слєдующого. Ну я зупинив мерс і весь кортеж. По-християнськи, щоб не обідить людину. Ізбіратєлі ж, как-нікак, хоть і вмирають як мухи, а на дорозі — яма на ямі. Аж підкидують тим покойніком. А несуть же на плечах, то вам не Київ — депутат на катафалку із клуба Кабміна із почестями по регламенту на Байковий цвинтар. Негоже, думаю. На другий день дав команду заасфальтувать цей останній путь. Усього не заасфальтуєш, а останній путь можна. Скільки його там — кілометр з гаком.

Отець справді висловив щирий подив. Був він чоловік за вдачею цілком придатний для духовного сану. Дивився на паству, як на невинних ягнят. І хоч бачив, приміром, що перед ним — чистокровний сатана у людській подобі, але гладив по голівці і прощав гріхи. Як казав Гоша, «больно ви до нас снісходітельні, отєц. А може, «так і нада».

— Так то ваша робота? Навіть нічого не сказали. Але ви так умієте: зробив — і похвальби не ждете, — духовний провідник ніколи не упускав нагоди, щоб похвалити парафіянина за добре діло.

— А яка хвальба, отєц, від тих, що окочурились? Хотя я до них з уваженієм. Ви читали книжку «Мертві душі»? У нас на зоні була така книжка у бібліотеці. Обрегочешся. Я ж у літературі розбираюсь, не то, шо некоторі — Анна Ахметова, говоре, тупак із Печерського бугра. От дайот, лінгвіст макеєвський. У нас, в опозиції, таких нема. Усі підковані. Но це мєжду нами. Ну його… Режим нинче. Лучше не связиваться. Так от — я підійшов творчески до творчества Гоголя Миколи Васильовича. Він же наш, українець, хотя писав не на чистій українській, а на суржику, як оце я говорю, — іногда русизми проскакують. Я ж бачу, як ви трудитесь у поті чола, святий отєц. План перевиполняєте перед небесною канцелярією. Їдеш у село на цю дачу, бувало, а на цвинтарі знову ціла шеренга свіжих могил. Як би фронт пройшов. Жалко мені стало. Ето же електорат. Ізбіратєлі. Коли вони усі дуба вріжуть, хто за мене голосувать буде? І тут я вспомнив Гоголя — шо то значить брат по крові. Умнічка. Мертві душі придумав, хоч вроді і не був депутатом Верховної Ради. А зачєм їх вичеркувать із списків ізбіратєлів? Хай собі будуть. Вічно живі. Борці за волю України. Вас нема, але ви з нами, у списках виборців. Оттуда й віддаєте свій голос за націоналіста. Ви окочурились, а ваше дєло живе і перемагає. Спіть спокійно, а ми і за вас повоюємо. Я говорю директору школи — він голова комісії, а він каже: під вашу отвєтствєнность. А платить треба, хитрий такий філолог, не хуже Гоголя, тоді членам комісії за мертві голоси вдвойнє. Риск великий. Стаття є, коли покойнікі вроді би як голосують. Правильно я говорю, отєц? Нашо нам вичеркувать павших героїв, як каже он Едік, електоральних баталій.

— Та я не дуже розбираюся у політиці. Я-то видаю свідоцтво про смерть на другий день, а вам, депутатам, видніше. — Отець справді не знав, як тут сказати чогось по­вчального.

Запримітивши, що парох запнувся в інтелектуальній полеміці із членом парламенту, на виручку висунулася ємосць:

— Ми так рідко зустрічаємося, Петре Павловичу. Хіба у телевізорі тільки вас бачу на пленарному засіданні. Ви хоча б коли моргнули.

— А що, можна попаді моргать, — розреготався, як у баньці з дівчатами, Гоша. — Якщо отець дозволять. Ви ж моя виборниця. Чи, може, ви за партію власті голосували?

— Ви що, жартуєте? Не тільки сама голосувала, а все село загітувала за вас.

— Знаю, знаю. Ви ж моя, як це, Едік, в Америці називається, головний мій лобок в народі.

— Лобіст, Петре Павловичу. — Реакція Едіка була миттєвою. Він знав, що за політичною лексикою довіреного йому народного депутата після третьої чарки потрібен потрійний технічний догляд.

— Ми тут унизу дуже пильно стежимо за вашими парламентськими перипетіями, — зробила вигляд, що не почула обмовку, пані Анастасія. — І радіємо за ваші перемоги. Яка все-таки боротьба була за цю кнопку. Це просто велика перемога національно-патріотичних сил. Стояли до кінця. Не спали. Ночували. Прямо у залі вареники їли, що їх приготувала славна письменниця. Щоб зломити ворожі редути. То так здається, хто не розуміє, але депутатська праця — не тільки почесна, а й дуже важка.

— Не то слово, пані Анастасія. Давайте вип’ємо, а потім я вам скажу нащот кнопки. За дам! Наших і ваших! Хто не буде пить до дна, той полнєйшая свиня!

Гоша вмів заливати віскар прямо у шлунок. Не обтяжуючи верхні дихальні шляхи зайвим ковтанням.

— Так от, шо повинен робить депутат, як ви кажете, у своїй каторжній праці? — Парламентарій в особі Капця все-таки за рівнем обізнаності переважав зека, бо три скликання — все-таки більше, ніж дві ходки. — Ну, найперше — буть серед виборців. Ви ж знаєте, я не гребую, я не те щоб там зазнався. Будь попроще, і народ за тобою потягнеться — це мій девіз ще з тих времьон. Завсєгда навідаюсь у село. Зупиняю кортеж, як бачу вас на подвір’ї. Питаю по-людськи: отець вдома? Можу й на чайок заглянуть. Ви ж моя довірена особа. Должна буть індивідуальна робота. Це перве. І друге: що повинен робить депутат? За мандат розрахувався. Усьо чин чинарьом. Там у офісі демократичної партії сидить секретар ЦК по бабках, ну, як його, Едік, по теорії зовуть? Не знаєш, а должен знать. Ага, вспомнив. Як ото було у вас в Італії у братській партії у цього, у Муссоліні, партайгеносе. Мушу сказать, що Сікач, як мій лічний кошельок, його незлюбив. Вони тариф виставили — сім лімонів за мандат. А якщо ми беремо два? Сікач каже тому портаю: старичок, ето уже опт, ну, як у бізнесі. Ми з бізнеса прийшли. Среднього. Давай скидку, дискантер давай. А він, слиш, як той демократ у кіно: торг здєсь нє умєстєн. Ну, Сікач двері прикрив і об’яснив йому, почому нині горіхи. Короче, взяли по п’ять. Ітого — десять лімонів за два мандати внести у касу демократії. Причом налічкою. Це ви, святий отець, вибачте, може, не дуже розбираєтесь, а попадя знають різницю мєжду — по пєрєрасчьоту і налічка. Це ж відмить треба. Шо я напишу у бюджет фірми: бабки за мандат і оддам у налогову? Тому етім самим, спинним мозком і ніже, рискуєш. Так от, коли ти уже попав під купол, треба усе це діло грішне, святий отець, щоб ви знали, яка тяжола у нас робота, треба відбить. Своїм горбом. А який дурень буде цим маратися, щоб коли відніс десять лімонів і відбив тоже десять і на ноль вийшов. То, ізвіняюсь, не піраметарізм, а ананізм, простіть мені за грішне слово, но це свята правда. То єсть треба ще собі наварить зверху. А іначе кому потрібна така політика, щоб нею порядна людина маралась. Хотя би ще одну десятку. Як мінімум. Ви ж тут, електорат, тоже приучені з відкритими писками сидіти, ждете, що депутат вам принесе у дзьобику соломинку. Так от, що він принесе, коли він, ізвіняюсь, буде сидіть на яйцях, як та квочка? Буде сидіть на тій кнопці? І що він висидить? Птєнци із яєць не вилізуть і не зацвірінькають йому в одному місці. Тому, пані Анастасія, треба шукать золоті яйця в іншому місці. Вот вам і кнопка, єслі чесно. Я катєгорічєскі протів. Но голосував «за». Бо виборці з телевізора наблюдають, ще подумають, що я пов’язаний з антинародним режимом.

— А от цікаво, ви ж бізнесмен, зі списку журналу «Форбс». Ми тут, ваші виборці, дуже пораділи за вас, що прославляєте Україну на міжнародній арені. Але часи нині непевні — не боялися йти на вибори від опозиції? У нас, як кажуть, сьогодні з цим дуже строго.

Гоша так розчулився, що відключив гальмівну систему й у цьому вузькому колі виливав душу справді як на сповіді.

— Да, зона строгого режима. Це ми проходили. Но не так чорт страшний, як його у телевізорі показують, пані Настя. Ви ж знаєте, що я у прошлому созиві був у партії власті. Ну і тепер думаю, яку стратегію обрать у новому созиві. Це ж треба дивитися на ціну вопроса. Тобто вартість мандата. То тільки вам кажеться, що демократія кругом однакова. Правильно я кажу, Сікач?

— У власті дешевле, бос, мандати на тендер виставляли, — уточнив горила.

— Чули? Но, як ідейний депутат, пішов я у президентський кортеж здаватися. Правильно ви кажете, режим тепер строгий. Говорю: готовий піднімать Україну вмєстє з владою, чого там пащекувать. А мені в отвєт: а ти не спіши піднімать. Вот ми посовєтовалісь і рішили тебе в націоналісти відправить. Та шо там отправить — ти і є націоналіст, і ми, партія власті, до того нормально відносимся. Ми, говоре, тоже націоналісти, якщо розібратися. Щоб на наші предприятія москалів, як ви кажете там на Западній, не пустить. Так що получай разрєшеніє в опозицію, Капець, покупай у демократів мандати. Можеш нас іногда критіковать де-то в коридорі невзначай. Маскіруйся пока. Блокіруй, скільки влізе. Да можеш етому спікеру на стол президії напісять, вибачте за грубе слово, но я передаю державний розговор. А в момент, трудний для отєчества, — так як, приміром, ісправлєніє конституції, референдум для народа, як воно, Едік, називається, проктозація…

— Пролонгація каденції, — поправка була внесена у робочому порядку.

— В момент прологнації полномочій президента, то єсть в момент, важний для національних інтересів, ми тебе легалізіруєм.

— Вибачте, так то ж «тушка» називається! — скрикнула свята наївність, бо цієї щиросердної риси пані Анастасія набралася від свого праведного чоловіка.

— Ну шо ви обіжаєте свого депутата. Я вам хіба давав повод? А ви шо думали, що депутат — то тупий бичара, що пре тільки вперед і заднього хода у нього нема? Война — херня, пані попадя. Головне — маньоври. А шо то за депутат, що не вміє маневрувать. Он ті, що там на портретах, президенти, — де вони зараз? На допити ходять. А Капець є там, де був. Не на бобах, а на бабках. А бабло побєдіт зло, даже самого строжайшого режима. Але я шо-то розпатякався чересчур. Замьотано. Давайте вип’ємо, як мене вчили ще у мєстах столь віддальонних, — за єдність демократії і народа!

— Ой, та вже не згадуйте ту свиню. Ми краще нею закусимо. — Хто б міг подумати, їмосці вдалося присікти набутий імунно дефіцит культури. — Ви нам краще розкажіть, Петре Павловичу, яка там атмосфера панує у коридорах влади? Адже парламент — це найвищий орган, а нам із телевізора не все видно.

— А пускай Сікач вам розкаже про атмосферу. То він в основном по коридорах шастає, пока я внімательно засідаю. — Гоша чомусь не хотів говорити, бо трохи образився, що його перебивають.

Сікача на трибуну парламенту випускати було небезпечно не тільки для вітчизняного парламентаризму, а й для національної безпеки в цілому. А от за столом йому часом дозволялося відкривати рота:

— Та шо сказать. Народ там разний. Но наших, шо приятно, стало побільше. Ідеш по коридору, а навстрєчу тобі колега — по значку видно, нардеп, но незнакомий. Ну і знакомишся. Первим ділом — де сидів, коли вийшов. Там, шоб ви знали, ті, що не сиділи, чувствуют себе невдобно. В меньшенствє. Ну є еті. Шеф, можна говорить? Як вспомню, то вздрогну. Мене уже тіпає. Як народного депутата.

— Це ті, що проти європейського вибору нашого народу? — спохватилася політично підкована попадя.

— Та нє, еті якраз за вибор.

— Так а чого ж вас тіпає?

— А тому, що вони педерасти.

Сікача занесло у прояви відхилення від політкоректності, яка в умовах демократії повинна гуртувати депутатські ряди, а не розвалювати роботу у стінах сесійної зали.

— Ну-ну. Ви його ізвініть. Воно ще тільки первий созив. — Гоша просто мусив втрутитися і повернути полеміку у русло культури мовлення. — Як, Едік, по-научному? Гомосексуалісти. Їх там тьма тьмуща. Особенно у туалеті замітно. Підглядають один за одним. От як ви, святий отець, до цього паскудства, прости Господи, ставитеся?

— Господь покарав за содомію Содом і Гоморру. Що тут скажеш, — була відповідь.

— Я б їх тоже усіх на безлюдний остров. Пусть там трахаються. Без продолженія рода. Нє, но мужик должон буть мужиком, а не підставляться. А які вони влізливі, щоб ви знали. Я їх ше по зоні помню. А тут тоже. Я лічно порвав той проект про пропаганду секс-меншин, а вони знову пхають. Ох і влізлива ця содомія. А у вас як с етім злом, містер синьйор?

— Сі. Сі… — стрепенувся Бранделлі, задрімавши у дебрях чужородного парламентаризму.

— То у вас сі-сі, а у нас — Сі-сі з іншим наголосом. Як каже наш прем’єр Ціцерон, — крово-сі-сі. А народ говоре прямо: кров з молоком. Ти подивись, сеньйор, у яких полушаріях сі-сі я тебе посадив? З одного боку, пані Анастасія. А з другого — дружина народного депутата, моя улюблена Льолічка, що полюбляє помовчать, коли державний її муж речуху толкає. Але шо ми всьо про політику. От же ж народ наш такий зазомбований і забембаний — всьо про політику. Сікач, давай речуху, ой як там, Альона, спіч толкни.

— Я вообще-то не по етім дєлам, щоб язиком теліпать. — Сікач підвівся, і було видно, що руки його звисають неначе нижче колін. — Але я хочу піднять тост за боса, то єсть за Петра Павловича! Скільки я його знаю, ще по первій ходці, і завжди удівляюсь, яка велика людина. Де б він не працював — чи на лісоповалі, чи у парламенті…

— Ти давай без мамуарів. Кому це інтересно, — знову Сікача треба було зупиняти. — Хотя про лісоповал вспомнив… А ви знаєте, дорогі гості, як я в націоналісти вступав? Визивають мене на їхнє політбюро. Товаріщі із ОУН, а нєкоторі із УПА. Один старічок сразу питає: що ж ти так рідну мову солов’їну ковиркаєш, скурвий ти сину? А тут за мене заступається дєдушка такий із колодками — я йому звелів у нашому ресторані на базарі столик виділить, коли прийде, і завсєгда на халяву борщу налить — пускай підкормлюється після Сибірі. Так він каже: спам’ятайтеся, провідники. То над ним поіздєвалась советска власть, шо він у муках материнську мову призабув, а ви його добиваєте. Короче, согласілісь, шо я герой, раз вобше прийшов оттуда і вобше людиною остався і члєнораздєльно виражаюсь. Тут другий такий, із Балави УПА. Дивиться на мене так подозрітєльно: що ж ти, каже, москалям там народне господарство нарощував, у тому Сибірі. А я в отвєт говорю: нєт уж, дєдушка провідник, я етім імперілістам как раз економіку підривав. А це як — сполошився провід заінтересовано. А я говорю: на лісоповалі в тайзі ліс валив і китайцям сплавляв. То був, кстаті, мій перший опит по контрабасу. Була у нас така подпольна артіль Байкал-Амур-Амудар’я. І я говорив правду. На політбюро врать не положено. Ну, за це сприяння Китаю, шоб він економічно укріпився і напав на москалів, мене і возвели в герої. Почьотного дали. Продолжай, Сікач.

— Так я кончив на тому, пані Анастасія і ви, святой отець, шо перед нами — ісполін. Ілья Муромєц. Він же Гоша Капець. А поетому така людина видающаюся, така людина велика заслужила усією своєй жізню, щоб мать тоже велику могилу. Тому, святой батюшка, ми вас просим, щоб ви помогли нам у цьому святому ділі — похоронить мого боса не як людей, а як фараона з Наполеоном. Вот італьяшка уже розрісував етот ешафот, ну, то єсть саркофаг. Бо то так не по поняттях: як жить — то для народа, а як вмирать, то тому народу похер. Короче, щоб ми похоронили шефа, як етого Бонапарта. Він, кстаті, був коротишка, а могіліще йому відгрохали, якщо цей містер сеньйор не загинає. За шо і вип’ємо, то єсть за упокой. Цокаться не будемо, шеф?

Пили якось із недорозумінням. Домочадці були у курсах, а отець із дружиною цього похоронного тосту збагнути не могли. Але депутатська премудрість не завжди доступна простому виборцю.

— От ви бачите, товариство, які у нас різні депутати. Пусти такого на трибуну, — зайнявся критикою товариша по фракції Гоша. — Коли нам той партайгеносе місця у списку розписував, каже, будете із вашим горілою рядом. А я кажу: ви що, пане провідник демократії, Сікач вообще возомніт. Йому десять местов ніже у списку депутатів. А він, ну ви знаєте його по телевізору, похожий на небритого Берію, каже: може не пройти, а ми бабки не вернемо. А я кажу: ви хоч і вождь з Дніпродзержинська, кузніци кадрів для диктатури пролетаріата, а не в курсах. Едік мав харошу соціалогію — Сікач проходив желєзно. Але що ми все про грішне. От, святой отець, хочу вам задать питання в лоб. От єсть загробна жізнь чи це усе сказки Крилова?

Гоша, як вроджений клептоман, не міг не бути філософом. Він перетворювався на справжнього Сократа, коли часом задумувався над тим, що життя таке коротке, а бабла так багато. Кричуща несправедливість. Є два варіанти — або життя продовжувати, а тут за сотню ніяк не перетягнеш. Або бабло туди, на той світ, перетягнути. Тому його релігія цікавила саме у цьому прагматичному сенсі — раз попи говорять, що є загробне життя, то нехай скажуть, як туди, у ті загробні офшори, бабки перекинути. Як через паркан. Бо воно дурня виходить: тут награбастав на десять життів, але усе залишай, а там починай усе з нуля. Несправедливість кричуща, а відповіді попи не дають.

— Загробне життя — то канон нашого християнського віровчення, — нічого нового отець цим вступним словом не відкрив. — Душа безсмертна. І смерть наша — це не кончина людини, а лише перехід у світ інший, той загробний, де воздасться кожному по ділах його.

— Ну як воно воздасться, коли його не можна взяти із собою. Хоча мені у Єгипті розповідав один бедуїн, що фараони брали із собою, правда, по мєлочовці там — посуду, рабів, бабів придворних. Я теж скажу: Льолька, щоб тебе закопали біля мене, якщо не першою вознесешся на небеса, царство тобі небесне.

— Я не можу тут сидіти і слухати цю маячню. Боже, як мене усе це дістало. — Оля, дружина Капця, виробила звичку просто мовчати. Виправити цей звіринець, у який вона потрапила, у неї не було сили, хоча спочатку пробувала. А потім махнула рукою і жила так, наче не існує у її житті цього виродка. Як правило, вона витримувала ритуал із функцією присутності першої леді нардепа, але цього разу пішла, грюкнувши дверима.

— Куди ти? Гостей покидаєш? — пробував зупинити, але махнув рукою Гоша. — От її спитав, а вона не знає. Такий у неї уровень умствєний. Треба тягнутися до чоловіка, друг ти чєловека. Вона не знає, а я вспомнив. У Турції чи на Канарах я бачив, як уважаємі люди вмирали. Ну там до нашої ери. І опять ті самі фараони. Брали із собою коня, слуг, золотішко, драгоценні камні. То так, Едік, якби я вмер, а тебе заживо рядом со мною закопали. На той світ відправлялись во всеоружії. Щоб не із голою попою явиться до раю. А як ти двінєш туди, як ви кажете, в загробну жізнь, яка не кончається, коли у тебе там метр на два. Пространства. Тому умні люди й будували піраміди. А чим ми хуже? Тєм боліє, що ми віруючі. Я вам так по секрету скажу. Я інтересувався. У кожного уважающого себе депутата єсть, уже припасена могилка. І така, що Бонапарту Ватерло Бородіном покажеться. І вот, у задачі питається. Шо ваш депутат хуже, святий отець, щоб про його могилу не подбать? Он я вам не представив. То синьйор із Рима.

— Із Флоренції,— Едік тут як тут.

— Та яка разніца. Він же у вічному місті живе. Думає про вічність. Не то, що ми. От ви, отець, Папу бачили?

— Ну як, Петре Павловичу, ми ж разом з вами на прощу у Ватикан їздили. Ви що, забули? Такі події у житті людини незабутні.

— А, да, да, було, було. Ми тоді Льольці брильянт купили, як у Марлін Монро. Но я про вічне. Ну шо ми там — Папу бачили раз у житті. А синьйор, як його, Едік?

— Синьйор, маестро Бранделлі.

— Так от йому, цьому Бранделові, як повезло. Що він собі гуляє по утрам по рідному вічному городу, а тут гляди і Папа йому з вікна рукою махає. Отак живуть люди, як у Бога за пазухою. І про нас думають. Містер синьйор уже нарісував мою скромну могилку. Середнє щось такого між Бонапартом і, як його, Едік, тим татар…

— Тутанхамоном.

— Уявляєте, святий отець і ви, попадя Анастасія, коли уже мене не буде, ну, я буду, але не тут, а там, а тут, у селі Задвірцях, стоятиме піраміда, в сравнєнії з якою, як його, Едік?

— Хеопс.

— Хеопись отдихає. І потом же яка слава Україні. Героям слава. Панові Петру Капцеві, що спочиває тут. Спить Капець у домовині непробудним вічним сном. Хоча якась дурна пісня про нашого пророка Тараса Григоровича. Бо якщо спить, то на хрена усе це городить із тим Хеопсом. Не спить, а живе. Не тут, а там. Я віруючий парафіянин ваш, святой отець, я і слуга народу по должності, вірю у це, як пить дать. А може, вообще не тільки душа, а тіло того — оживає?

— Почєму ні? — раптом озвався Сікач. Він був відмінний спеціаліст з умертвлення тих самих тіл, а часом лізло таке дурне в голову: щоб можна було й оживити жмуріка, коли по ошибці грохнув.

— О, Сікач збудився. Він тоже віруючий до мозга костєй.

— Ожить-то воно може, Петро Павлович — туша брєнна. Ніхто ж не провіряв. Но при одному условії. Коли етот, ну жмурік, в цілості і сохранності. А коли він, приміром, як ми того Артушу, коли він продірявлений, то як він оживе? Я ж говорю не так, щоб поразсуждать, як батюшка у церкві, а як спеціаліст говорю. Як він оживе, коли ми його грохнули і по частям порозкидали у пакетах, — розпатякався депутат першого скликання не по регламенту.

— А нащо я тебе тримаю і годую, горілу безмозглу? Щоб я пішов на той світ без сучка і задоринки. Цілий, як огурчик. Сиди і помалківай. До пленарного засєданія готовся мисленно. То як вам, святой отець, яке ваше слово? Шо ви протів загробной жізні?

— Та хто може бути проти канонів церкви? — відчула пані Анастасія, що час найвищий їй прийти на підмогу отцеві у полеміці із цими двома ціцеронами. — Що ви отця у якомусь богохульстві підозрюєте? Та коли ви у піраміді лежатимете, то ви тим самим піднімете імідж України по всьому світу. Паломники будуть їхати не у Єгипет, а у Задвірці. Але, Петре Павловичу, самі розумієте. Буде височіти піраміда над нужденною нашою буденщиною. А інфраструктура? Найперше треба плебанію нову збудувати. Отець живуть скромно, але як то буде коло піраміди таке скромне духовне помешкання? Потім треба інфраструктуру адекватну підвести по всьому селу. Під’їзні дороги, освітлення з прожекторами, далі фонтани напрошуються. Я вже бачу, яка то краса може бути навколо вашої піраміди. У мене є вільний час, я могла би цим зайнятися.

Капець закрив очі і зусиллями буйної і п’яної уяви змалював перед собою те, що зобразила щойно їмосць. Шкода, що не можна піраміду відкривати, коли ти ще живий. Хоча хто сказав, що не можна?

— Амба-капелюх, або, як каже спікер, рішення прийнято. Спітє спокійно, товаріщі. Я вам дуже вдячний, пані Анастасія, за вашу материнську турботу про нас. А отцеві не обізатєльно знать про наші діла. Я маю в виду нащот фінансового сотруднічества. Можно, святий отець, я вам дам совєт в знак кооперації церкви і бізнеса? Я понімаю, що над вами там деканат, єпаркат, патріархат. Але якби я вів свою касу открито, ну не начорно, щоб усі знали, органи там, Інтерпол, то шо — я би міг мандата запросто купить, а потом народу і Україні служить? Так і ви. Нащо вам усе світить перед тими, що там вам на парафію дали. Богу Богове, а пані Насті — доляри!

Сікач тої миті зірвався, розмахував руками, даючи комусь так втик по мобілці, а відтак таки доповів:

— Тут охрана дзвоне. До отця директор школи. Срочно проривається.

— Нехай підожде за парканом. Скажи: отець зайняті вєчними вопросами.

— Та він каже, що діло срочне. Не терпить отлагатєльств.

— Може, нехай входить, — втрутився далекогядно парох Никодим. — Думаю, він по нашому, тобто по вашому питанню. Він, напевно, прийшов, як член парафіяльного уряду. У нас тут своя демократія. Я не маю права жодного рішення прийняти, навіть такого делікатного, як ваше питання. Усе вирішує громада в особі того уряду, який очолює, не знаю, чи ви знаєте, Василь Павлович. Брат ваш. То він тут такі порядки запровадив. По правді сказати, коло нього моє слово нічого не вартує, хоча я на вашому боці, можете не сумніватися.

— От йолки-палки. Я бачу, він мені не тільки жити не дає, — неначе почав тверезіти Гоша. — Він мені і вмерти не дасть. Зови того діректорішку.

Директор увійшов спантеличений. Хоча він завжди був такий, коли потрапляв за захристію цього депутатського святилища. Був чемний, що аж коліна скрипіли об підлогу:

— Слава Ісусу Христу. Прошу отця. І вам дай, Боже, здоров’я, Петре Павловичу, й усій вашій родині.

— Давай не тягни. Чого прийшов? — Капець почав нервувати.

— Ми, тобто парафіяльний уряд, засідали тільки що у вашій батьківській хаті, як завжди, під головуванням пана Василя. Ну і, як ви звеліли, прошу отця, я підняв питання Петра Павловича. Ну, були дебати.

— Ми знаємо давно, що таке дебати. Ну і шо? — Гоша наливався кров’ю. І цього разу уже не від віскаря.

— Корочше, ваш братан каже: через мій труп.

Взяв і бовкнув. Але ж не промовчиш. Не приховаєш. Усі оніміли, неначе самі стали трупами, але ненадовго.

— Ну що ж, хароша підказка. А то він добре підказав, — розреготався, як божевільний, нардеп. — Він давно у мене заслужив, скажи, Сікач.

— А я о том же. Він постоянно наривається. Удівляюсь вашому тєрпені. То навіть не схоже на вас, бос, — насолоджувався своєю правотою кілер за покликанням і депутат за посадою.

— І як він збирається свій труп підкладати впоперек моєї дороги у вічність? — Гоша накреслював якусь геометрію у повітрі.

— А дуже просто. Він скликає сільське віче і виносить це питання на суд громади, — за що купив, за те продав керівник педколективу.

Звичайно, лякати нардепа купленим ним електоратом — те саме, що лякати вовка вівцями. Але то треба бути посвяченим у тонкощі національного парламентаризму, щоб володіти цією істиною. Хто ніколи не був у депутатах, хто не пройшов шлях під купол, може справді зберігати якусь повагу до народу. А нардеп, який скуповує той народ, як рабів на східному базарі, який його, народ, трахає за мідяки чи за гречку на виборах, не треба розказувати, хто такий народ. Бидло він, а не народ, цей дешевий і продажний електорат.

— От романтік херів. Він завжди був далекий від народу, хоч і живе тут, як у тюрязі, серед цих кріпаків. Не знає він народу, тому той народ обирає у Верховну Раду мене, а не його. Мєлочі жізні, шо називається, святий отєц. Народ, как всєгда, я беру на себе. Сікач, у нас там налічка осталася з виборів? Щоб на Кіпр не летіти.

— Як говорить наш дорогий шеф, запас карман не тягне, — доповів зав. складом депутатської налічки.

— Приготуй конверт по штуці баксів на кожну хату. — Гоша підвівся й офіційно віддавав розпорядження. — Тільки ти мені пусті хаті, де всі повмирали, не рахуй, як в прошлом созиві. Пускай мілюзга удушиться таким баблом. Пенсія за десять років наперед. Лиш би їм кришу не знесло. Але де наше не пропадало. Про односельчан заботімся. Поняв, Сікач?

— До утра буде сдєлано.

— Напугав бабу етім самим. — І, що цікаво, Гоша у цю мить справді був упевнений у своїй депутатській правоті. — У референдум рішив погратись із депутатом Верховної Ради і Парламентської Асамблеї Ради Європи. Ви, святий отець, аванс получили і ще получите. Наше дєло правоє — ми побєдім. Ви побачите, як я взую того святошу. Його ж оружієм! Давайте ухнєм. Хто не буде пить до дна, той послєдняя свиня!