Брати, або Могила для «тушки»

Коляда да Вінчі

Ще з часів фараонів, а може, ще й далі вглиб, відколи гори схиляються до стіп древнього поселення, вершиться це дійство. Коляда. Благодать народження Бога на Землі. Звично люди йдуть із дому в театр, а тут єдина і потрясаюча оказія, коли театр йде у дім. У кожен. Якщо ви шукаєте нових див світу, то неодмінно приїздіть на Різдво у Галичину і ви побачите, як на ваших очах відчиняються Небеса й на Землю опускається вічність у золотих октавах під вікном «Бог предвічний нам народився».

Заклопотані одвічним гречкосійством по скупих підкарпатських крутосхилах, тутешні селяни, одначе, ніколи не випускають із натруджених мозолистих правиць галактичні віжки у космічних мандрах. Над цією благодатною землею під карпатським наддашшям нуртує сув’язь між богоподібним стадом і небесним Пастирем. І як би не прибивали їх до кам’янистої ораниці зайди окупантів розмаїтих мастей, як би не гнітили сльотаві тумани поміж гір і видолинків, з-поміж цих земних незгод завше вдивляється в Небо ненаситний на Божу благодать етнічний бойко, якого з-поміж інших сонму племен вирізняє космічне масштабування його планетарних мандрів. І живе він не інакше, як від коляди до коляди, як від свята до свята. Коли у його зубожілу на маєтності і невичерпну, як небесна глибінь, селянську господу навідується сам Господь Бог у різдвяних обладунках співочого перевесла довкруж снопа із сотень поколінь, які так само, як і тепер, запалювали Віфлеємську зорю, що опускається благодаттю чи то із дна галактичного Простору, де обітує Бог, чи із дна Часу, на перелазах якого вигойдуються предвічні віки.

Було далеко за північ, коли Василя коляда застала за молитвою. Від хати до хати — усім сільським гуртом. З вечора до ранку. Господар подякував з порога колядникам: «Абисьте прийшли від нині за рік». Так казали з діда-прадіда, але ніхто й не переймався, що цьому віншуванню жодного разу не судилося збутися. Бо до нового Різдва не доживали всі. За рік ріділи ряди сільської громади. А таки не переймалися. Бо гадали — а може, то не я не доживу, а може, то не моя остання коляда, а чому то маю бути я? Хоча всі знали, що серед них є приречені, але ніхто не знав, хто саме, коли і чому.

Хвіртка зачинилась за останнім колядником, а на обійсті залишились дві темні тіні на снігу. Вони посунулися назад за господарем до хати.

То був Стефко Юродивий, що виконував останніми роками головний тягар — носив товстелезний бубон серед колядуючих музик. Такі є в кожному селі, у котрих з дитинства не всі вдома, і не так у хаті, як у голові.

— Питав, де ваша хата. Я його привів. Заробив доляр, — прогугнявив Юродивий, а відтак затягнув коломийку, останнім часом популярну в народі:

Господар тим часом розглядав гостя. Чужак. Хоча на Різдво з’їжджається родина зі всіх світів.

— Христос раждається! — привітався до пришельця, котрий неначе прикипів до Василевих образів. — Чи він не розуміє по-нашому?

Стефко злегка штовхнув його, приводячи до пам’яті:

— Відповідай, матолку. А може, він не віруючий? У нас у селі таких нема.

Гість стрепенувся і враз витяг з-під поли своєї чудернацької шуби тонку, як стебло, кінцівку, трясучи нею ваговиту Василеву правицю:

— Синьйор Василь. Я так чуть-чуть. Українська мова. Я дивитись ікони. Я знати історія. Моя родіна — Флоренція. А не знати автор. Ікона — геніально. Перфекто. Бравісімо. Школа Рафаель. Колекція Ватікано?

Виглядало так, що цей земляк Мікеланджело вірив у те, що говорив. Від цього Василь уже й не знав, хто тут — юродивий. Виглядало так, що він таки справді не тутешній. А може, й справді — італієць?

— Я маестро, — не вгавав незнайомець. — Моя робота — Лувр. Моє ім’я отут. Візит карт. Інглиш, Ескізі. — Він витяг візитну картку і похапцем протягнув господареві.

Василь уважно вчитувався у наведені титули дійсного члена Римської академії мистецтв, яким був цей пан на ім’я Бранделлі.

— Що то є сон у Різдвяну ніч? — Бентегу від гостя перейняв і господар.

Але флорентієць ходив по хаті, як по музею, крутячи головою на всі боки, ковзаючи проникливим поглядом по усіх стінах, з яких на нього споглядали Ісус та Марія, а також цілий сонм апостолів, євангелістів і великомучеників. Йому справді здавалося, що у цій прикарпатській глухомані, забутій Богом і людьми, він втрапив у райські світлиці Ватиканського музею із його предвічними, як коляда за вікном, шедеврами світового мистецтва. Метушливий італієць у цю мить справляв враження людини, що кривить душею, — то було б останнє заняття, яке він влаштовував би у селянській українській хатині. Він справді переживав шок захоплення, причому цілком професійного, яке й приснитися не могло йому у цьому склепінні, схожому своєю первозданною вбогістю й одухотвореністю на Віфлеємські ясла.

— Я мало знати. Я не знати автор, — бідкався речитативом, як дяк із наруччям Псалтиря. — Ху із автор, містер Васіліус?

Василь не знав, що казати, хоча він ніколи не казав неправди, коли вона не була рятівною. Та й який сенс йому кривити душею перед цією цілком відкритою і захопленою душею італійського художника:

— Та то я щось такого… Сам. Так, для себе. Для свого храму, у якому я тут живу. Не сам. Із дітьми. І з Богом.

Оторопілий гість переводив погляд з картин на господаря і знову на ікони. І було видно, що він не знає, чому більше дивуватися — цим шедеврам, що сипали естетичним сяйвом на приголомшену свідомість флорентійського художника, чи з’явленого, як не від світу цього, українського самородка, рукотворні святощі якого спонукали здригнутися людське і професійне єство приблудного земляка Мікеланджело.

У цій дивній і спотвореній моральними покручами країні він раптом побачив світло на потьмянілих стінах вбогої селянської оселі. Щойно він був вражений фараон­ською розкішшю місцевого туполобого гобсека, що рвався у загробне увіковічення, а тут перед ним постала істинна нетлінність, бо арс лонга — віта бревіс — мистецтво вічне, а життя коротке, і він бачив довкруж себе звисаючі у предвічних біблійних образах естетичні живописання вічності, до якої вивищується усе те рукотворне, до чого дотикається пензель чи думка божественного людського таланту.

В оціпенінні раптовому італієць стояв як вкопаний. А відтак, приходячи до тями, згадав, чого прийшов у цю хату:

— О, синьйор Петрушка. Моя українська. Марічка вчити. Марічка, граціє. Мій бамбіно. Граціє. Вери найс. Я чуть-чуть.

Тепер уже здригалася свідомість господаря, якою завирували враз ошалілі емоції при імені цьому найдорожчому. Як то важко людині миритися із дійсністю, яку не в змозі відвернути, хоча для душі, а не для тіла, вона видається викривленою. Ну як він має розтлумачити своїй єдиній судительці Совісті, що так мусить бути, що на то нема ради. А вона, Совість людська, коли нею нагороджена людина, не хоче слухати, не хоче знати. Вона мордує, вона терзає, бо вона змайстрована так Всевишнім, що нема в ній рецептора сприйняття того, коли люди, які безмежно люблять один одного, мають жити один без одного. На відстані, як на розведеному мості добровільної покути.

— Так ви знаєте Марічку, пане? Ви італієць, якщо звертаєтесь — синьйор. То, Стефку, по-нашому пан.

— Сі-сі. Марічка… Мій хата, мій сім’я. Перфекто. Мій бамбіно. Репетитор. Сі-сі. — Бранделлі щиро зрадів, що так швидко знайшов спільну мову при його більш ніж скромному українському словниковому запасі. Але тут уже орудував інший запас — скарбниця почуттів, яка переповнювала його співбесідника. — Ваша вайф Марічка у моїй хаті. Мої бамбіно. Улюлю. Бравісімо.

— Вона живе у вас? Моя Марічка? А ви тут, перед моїми очима, у моїй хаті стоїте!

— Сі-сі. Марічка, моя хата. Вери найс. Екселент хата.

Італієць мимоволі перейшов на свою рідну, розмахуючи руками у захопленій оповіді. Але Василь уже не чув його. Далечінь між ним і нею неначе розтанула у цю незбагненну мить різдвяного дива. Минуло вже не одне Різдво, а колюче слово «остарбайтер» — як ніж у серці, ятрило безнастанно рану. Неначе континентальні байстрюки попід європейським попідтинням, розповзлися, позбавлені кавалка хліба для своїх враз осиротілих байстрюків, українські матері. Коли Василь виводив зболілі риси страждаючої Мадонни на своїх іконах, перед його залитими непрошеними сльозами очима стояла його Марічка і тисячі таких, як вона, галицьких мадонн у чужих світах.

— Моя дружина годує ваші діти, аби не вмерли з голоду тут її рідні діти. Аби я, як Стефаників Гриць Летючий, не пішов їх топити.

Виглядало так, що італієць не розумів того, що чув, але відчував сум у незбагненних звуках чужої мови. Помітивши його збентеженість, Василь спробував дати раду своїм жалям, що розпанахували душу.

— Так ви італієць? І треба ж таке. Ви що, з неба впали? Як ви тут, вибачте, опинилися?

Стефко з непритаманною йому чемністю враз схопився із лежака і закружляв по хаті:

— А може, він перебранець у вертепі? Як Ірод чи тріє царі? Може, ти Ірод, сі-сі? Хі-хі?

— Чекай, Стефку. Ви, пане синьйор, на нього не ображайтеся. Він у нас такий трохи веселий на голову. Мама його нагуляла і залишила бабусі, а сама загубилася десь там на ваших іберійських півостровах. А бабусю він похоронив цього літа. — Василь по-батьківськи гладив по голові чужого дітвака.

— Нема бабусі. Бабуся на Небі, а я сам на Землі. Сам на Землі, — невпопад розридався юний Юродивий, брудними кулачками витираючи мокрі й замурзані очі.

— Саме залишилося дитинча, як билина. Та ще й бачите, таке воно безпорадне, бо бракує йому не тільки бабусі. Про маму він і не чув, що має бути вона у кожної людини. Прибилося до моєї хати. Раз погодував. Другий. Як песеня заблудле. Так і живе тепер зі мною. Рідним став, і люблю його, обділеного непутящими батьками, не менше, ніж своїх. Таке, пане, у нас життя. Усе неначе перевернулося.

Бранделлі хотілося перевести це транснаціональне спілкування у якомога жвавіше русло, але клятий мовний бар’єр незворушно стояв на перепоні. І тоді винахідливий італієць вчинив так, як він це робив завше, мандруючи світами:

— Синьйор Василь, ду ю спік інгліш?

— Єз. Ай ду, — миттю відповів господар. — Італійської, на жаль, не спромігся, але англійською, німецькою, польською, та й російською — ноу проблем. Але нащо ті мови мені тут, у нашій глухомані? Хіба з коровами та курми буду по-англійськи торочити. У нас, пане, науку взяли під ноги. Як і всі ті голови, яких вона тримається. У нас наверху лише дурні і злодії, як писав Франко, «горе вам, бо ведуть вас, неначе сліпих, ошуканці і дурні».

Далі говорили досхочу англійською. Про історію і мистецтво, про античний Рим і древній Київ, про Європу й Україну, про життя і його сенс. І здавалося, що знають вони один одного споконвіків, як це буває при першій зустрічі людей, яких єднає те, що є сильнішим, ніж кровна чи земляцька, чи вікова спільність, а саме спільність світоглядна, яка найчастіше виокремлює з-поміж загалу ту особливу інтернаціональну «націю», що зветься мистецьким цеховим родом.

— А ти де його здибав, цього приблуду різдвяного, Стефку? — враз неначе спам’ятався господар.

— Та він ходив іззаду коляди і плескав у долоні. Тішився. Полюбилася йому коляда. А директор школи каже: покажи йому, Стефку, свою хату. Він пана Василя шукає. Так я його привів до нас. — Хлопцеві здавалося уже тепер точно, що його татові, як він кликав Василя, гість має сподобатися.

— О, Марічка мені дала наказ. Казала її гроші, за роботу у мене, передати моєму чоловіку. Моїм дітям. То я маю передати. То для вас, синьйор Василь.

— То ви що, спеціально до мене їхали, як поштар, аби гроші передати від моєї остарбайтерки для її дитинчат? — одначе не міг второпати до кінця, що діється.

— Нов, нов спеціально. Я тут бізнес. О, вери найс бізнес. Україна — гуд плейс фо бізнес. Много деньги — Україна. Італія — ноу. Ноу гуд фо мані. Крізіс. Тяжело крізіс. Багато мані. Євро. Кеш. Ваші бізнесмени мають, — згадав внучатий племінник Леонардо да Вінчі свою головну роль у цій несамовитій виставі, у яку занесла його креативна вдача.

— Недорікуватий косноязикий неврастенік, — не міг змовчати Василь.

А тим часом Бранделлі витягував зі своєї смішної чоловічої шуби — такі у нас тільки жінки носять — згорток. Той самий, який кілька годин тому вручив йому як аванс українець, але інший. Дуже вже інший молодший брат цього загадкового іконописця у вбогих різдвяних яслах.

— То для вас. Маленькі бамбіно. Я знаю. Кушать. Я тут хорошо заработать. Очень хорошо. Много мані. А то за Марічка робота. — І поклав гроші на креденц, на якому з фотографії мило посміхалася його хатня гувернантка в обіймах свого святого сімейства.

Може, комусь би було дивно, а може, й ні, але Василеві в голову не могло прийти думати про цей згорток, заради якого він добровільно разом зі своєю Марічкою офірували найдорожче — радість обопільного сімейного кострища, заради якого він хоч і тимчасово, але неначе прийняв сан вдівця, а вона — європейської заблуди, але найгіркіше — вони разом наділили саном тимчасового сирітства своїх чад.

І робили це знову ж таки начебто заради них! Хіба тут не було над чим замислитися при спогляданні цього флорентійського блукальця у хутрах московського купця, котрий зі свого боку не розумів, чому таку нехіть викликала його грошова гуд ньюз.

— То українські жінки заробляють гроші у вас, а ви заробляєте тут, у нас, — тихо виловлював думки зі згарища душевної бентеги Василь. — Тільки нашим наймичкам копійки перепадають із панського, європейського столу, аби діти з голоду не повмирали, а ви, союзники-інтегратори, гребете тут лопатами із нашими вампірами на пару. Тут є добре місце для бізнесу, кажеш. На цьому цвинтарі європейському. І далі що ви будете робити із цими нашими могильниками, коли похороните у могильній нужді останнього небіжчика? Тут є добрий бізнес…

Бранделлі знітився, бо очікував, що відвідини старшого брата опісля успішної трансакції із молодшим проходитимуть на такій же оптимістичній ноті. Він розгубився також, доторкнувшись до двох протилежних полюсів у цьому невеличкому прикарпатському поселенні — до полюсів, що роздирали обабіч провалля на два скалисті береги цю благодатну землю з її безталанними поселенцями.

— Донт вори, містер Василь, — Бранделлі якось ніяково промовляв. — Для Марічка у нас дуже добре. Марічка уже у Євросоюз. Марічка у нас хорошо. Італія — прекрасна країна. Очень теплий. У нас нема так снігу і зими, як сьогодні у вас.

— Бачиш, Стефку, каже, що у них на Різдво снігу не буває, — якось невпопад віджартовувався Василь, фальшиво посміхаючись.

— Люди кажуть, що то я дурний, а то він дурний. Як ціп. Є Різдво, а нема снігу? Таке дурне ляпнув. — І здавалося, що Юродивий не такий уже безпомічний, як ви­глядало.

— У моїй сім’ї Марічка дуже полюбили. Особливо діти. Вона для них — як мати. Як друга мати, бо моя дружина — актриса. Театр, кіно, гастролі, і я також дорога і дорога — така у мене робота. Бізнес із бізнес. А вони, бамбіно мої, коло неї, як під крилом.

Петрушка відчув, як клубок жалю затулив йому горло і від немічі раптової не стало чим дихати. Ну що тут такого говорив той чоловік? Нічого злого. Але для Василя ця наївна оповідь господаря його дружини, господаря його наймички спопеляла душу:

— Зате її діти тут виростають, як сироти. Уже три Святі вечори пропустила. Вийду з хати на поріг і дивлюся на небо: як зійшла перша зірка, так виглядаю свою Марію. А її все нема й нема. Діти питають: коли прийде мама, а мені серце кров’ю обливається. Сам зі своїми янголятами сідаю до вечері, як вдівець. Ой, не має то так бути на світі. Світ той перевернутий догори ногами. — Далі промовляв уже до ікон: — Бо чому то так, Боже, що вона має годувати чужі діти, а не свої? Чому вона не може заробити копійчину тут, на своїй землі, — на такій хваленій і найбагатшій на планеті українській землі? Чому так мають бідувати люди на цій, Богом нам даній і вкраденій від нас чужинцями землі? У нужді, як Шевченкові наймички, мають скитатися по світах за кавалком хліба українські мадонни. Марія хоч дітей доглядає. А більшість просто туалети миють у панських європейських салонах. Хто перетворив українців на вселенських лакеїв і порозганяв їх, як крук пташенят із гнізда, по чужині?

І було це одкровення неначе волання у пустелі, якою Мойсей водив тих, котрі не хотіли перестати бути рабами. І неначе пустелею стала ця спорожніла без господині селянська господа.

Але враз цю порожнечу окропив, як нечуваний дощ у пустелі, дитячий сміх. До хати, геть розпашілі від вуличного морозу, ввірвалися, як янголи з неба, Михась і Софійка. Діти-безматченки. Якось так виходить, хоч і тимчасово.

Запримітивши чужинця у хаті, неначе знітились і втихомирили миттю галасливий настрій. Але відважна, як завше, дівчинка, що вся вдачею у батька, промовила, як це роблять у цей святий день усі галицькі діти:

— Чи заколядувати вам?

Бранделлі уже чув цю фразу на вулиці і знав, як на неї відповідати:

— Сі. Сі, бамбіно. О, єз, пожалуста, — намагався сподобатися дітям на всіх мовах.

Але від такого недорікуватого поліглотства вони ще більше зніяковіли перед дивним гостем.

— То не наш пан. Він італієць, діти. Наша мама у нього працює. Бавить його діти, — похиливши голову, промовив батько. Чи то стид, чи то провина перед дітьми не дозволяли йому глянути в очі малюкам. У цю мить він відчув, що то він — головний винуватець, що таке діється. Винуватий, бо безпомічний, винуватий, бо мовчить, винуватий, бо не скрутив голову жодному олігархічному вампіру, винуватий, що не взяв вила у руки і не став гайдамакою, що, як і десятки мільйонів, змирився, зламався, побрів у рабство зі стадом таких самих баранів, що звуть себе чомусь народом. Бо що ти сам — кожен із потопаючих у нужді — зробив, аби вибратися із трясовини? Чекаєш вождя, що подасть тобі соломину? Не дочекаєшся, бо всі вони, продажні, ситі і зманіжені слуги народу, лише пудрять тобі щоп’ятниці порожні мізки із гнійного телеящика, а ти, наївна роззява, чекаєш від них манни небесної — замість того, аби взяти їх на вила.

— То я йому колядувати не буду. Нехай маму відпустить додому, — з плачем і образою устами дитини промовляла істина.

Дівчинка направду плакала. Як їй не тлумачив батько, що мама сама поїхала в інший край по роботі, Софійка ніколи так і не повірила, що мама сама покинула їх. Їй завше ввижався якийсь поганий вуйко, що забрав маму з хати. І тепер той вуйко, чужий і осоружний, злий і жорстокий, стояв перед нею.

— Не плач, дитинко, той пан її не тримає. То нужда наша не пускає її додому, — пригорнув дитинча до себе Василь, але й сам був готовий розридатися у цю мить незбагненної ніяковості.

— О, Марічка мої бамбіно плакати? Ні плакати. Сміятися. Діти — сміятися, — метушився італієць, котрий все більше втрачав здатність знаходити у цій хатині спільну мову.

— Скільки років мають ваші діти, пане? — враз озвався Михась і зміряв його дорослим пронизливим поглядом.

Бранделлі вперше втратив дар розуміння мови цих тубільців, бо й сам розхвилювався не на жарт.

— Ви можете з ним англійською. Він розуміє, — втрутився батько.

Бранделлі охоче скористався підказкою і на улюблену тему розбалакався, вдаючись у деталі і нюанси, як це переважно роблять щасливі батьки, розповідаючи про своїх щасливих дітей. Вони, десятирічний Джованні і восьмирічна Крістіна, були ровесниками Михася й Софійки, і від того радів чомусь невимовно лише гість.

— Мені одинадцятий пішов, а Софійці — вісім. А коли ми востаннє бачили маму, мені було сім, а Марічці — чотири. Вона й не пам’ятає маму. Тільки бачить її по скайпу.

— О, скайп — добра штука, ай-ті-технолоджі. Ви найс генерація. Нью генерація, — спохватився італієць. Але його модерне мислення чомусь не знайшло відгуку у цій немодерній українській хаті.

— А може, мама вмерла, а може, її нема і він бреше, що вона живе у його хаті, — знову розридалася Софійка. Дитячі сльози, як горох, котилися по долівці, й у передзвоні їхньому вчувався похоронний реквієм, від якого здригалися пригнічені душі.

— Знаєте що, пане, ви скажіть нашій мамі, що вона може не вертатися до нас, раз вона більше ваших дітей любить, ніж нас. — Михась тут був присутній уже поза часовими межами свого дитинства, яке тільки розквітало і яке чомусь прийнято вважати найщасливішою порою у житті людини на Землі.

— Ой, не гніви Бога, синок. Не вона винна, і той пан не винен, що занесли її до його хати злі вітри, — зірвався при цих словах батько. — Ти знаєш, хто винен. Вампіри ті, що п’ють людську кров і кривляються перед нами у телевізорі. Прийде на них кара Божа, і потече, як писав Шевченко, кров рікою у синє море. Ой потече потоками, ріками, море крові потече!

Бранделлі вперше відчув страх. У його прагматичній голові вперше майнула думка, чи варто було їхати у це пекло, у якому валяються під ногами мільйони дармового заробітку, але довкруж чигає небезпека, осіяна ворожбою між людьми, котрі не вміють спільно жити під одним небесним дахом. Європеєць ще тісніше закутався у свою теплу шубу і задкував від того, що бачив, якнайдалі. Коли враз, як навіжений, зірвався з місця під кухнею Стефко Юродивий. Вихопивши із печі обгорілу голоблю, пустився посеред хати у несамовитий танець, виспівуючи, як справжній, в очах італійця, язичник, якісь веселі прокляття:

Натанцювавшись, винувато глянув на батька і знову присів коло порога. Цей шал виглядав як пропасниця, як дитячий вулканічний зрив, що втихомирився так само несподівано, як і вибухнув.

— До школи він не ходить, бо не беруть таких, а інтернат у сусідньому селі закрили, бо нема грошей. І врізалася йому у голову ця пісенька. Бігає по селу і виспівує. Дільничний міліціонер каже: ви вгамуйте його, пане Василю, ще біди наробить у селі. Ще кого підпалить. Воно ж дурне і ще таке буйне.

— Синьйор Василь. Я співчувати, я співчувати. Італія — не винна. Іспанія — не винна. Португалія — не винна, — розводив руками Бранделлі, наївшись переляку від такого юродивого танцю. Туристичну допитливість, з якою приїжджають європейці в Україну, почав перекривати страх, який навідує людину, що стикається із ситуацією, коли не знаєш, чого можна далі чекати від того, що відбувається. Маестро вперше відчув, що йому захотілося чимскоріше повернутися додому.

— Я знаю, що ви, європейці, не винуваті. — Василь бачив, що гостя треба заспокоїти. — Ні італійці, ні іспанці, ні турки з поляками. Винні ми самі, що терпимо. Ну що ми можемо? Ну полягаємо на асфальт у Києві і крикнемо «так» черговому ненаситному дурневі. Ну будемо ночувати у наметі на Хрещатику, щоб усунути від корита одних кнурів і присунути інших. Ото все, на що ми здатні. Їздили усім селом на Майдан, а потім проголосували за виродка. Як його тільки земля носить. А вони за нього голосують, як стадо баранів.

— У нас політика також бруд. Бруд. Фу. — Цікаво, що флорентійський художник говорив те, у чому був переконаний.

— Та що ви порівнюєте, синьйоре. І у вас також є жирні коти, що напхатися не можуть. Де їх немає, цих шлункоподібних. Але різниця між вами і нами у тому, що у вас, у Європі, людей за бидло не мають. І не мали ніколи. З часів Спартака і Юлія Цезаря, бо навіть у вашому рабовласницькому Римі до рабів ставилися не так, як до тварин. У нас, як було за царя, за більшовиків, і тепер, при олігархах, людина — це робоча худоба. От у чому різниця між вами і нами. Репетують, що у Євросоюз хочуть. Реформи ваші вимагають від наших інтеграторів. А реформа єдина — до людей влада і глитаї мають ставитися, як до людей, рівних перед Богом. А не як до бидла. От і вся реформа. Вони он ще трохи підростуть і підуть на Київ. Топити у крові ту наволоч.

— Я вже підріс. Уже є робота! «Горіла сосна, палала! Горіла сосна, палала!» — знову зіскочив із теплого місця Стефко і понісся по хаті зі смолоскипом.

— Ну добре, синьйоре. Дякую, що завітали. Передайте моїй Марічці поклін і цей хлібець, спечений у її печі на Різдво. Роками вона сама його пекла. Її мати і мати матері. І так у глиб віків. А тепер вона годує хлібом чужі діти. Ваші діти, пане з Європи. Але така наша доля. Передайте, нехай вертається. Її ждуть вдома діти. Вже би й не пізнала. Залишила ще немовлятами, а тепер уже до школи ходять. Вчаться. Може, колись поїдуть у ту Європу, але не батраками.