Брати, або Могила для «тушки»

«Дві ходки — три созива»

Позаочі Капець мав поганяло «Дві ходки — три созива». Коли Сікач на свій страх і ризик переповів йому цей перл фольклору електорату, Гоша сприйняв такий афористичний власний статус несподівано стримано, але стривожено.

Едік привчив його дуже ретельно ставитися до власного іміджу і фінансів не шкодувати на впровадження у масову свідомість, особливо рідного виборчого округу, правильних міфів, на основі яких електорат мав би продукувати любов і повагу до свого обранця.

А тут — дві ходки… Нащо нагадувати те, що було і загуло? З ким не буває. Але із пісні слів не викинеш. І хоча ця біографічна формула стосувалася десятків членів парламенту, особливо із правлячої партії, і коли дві ходки вінчали буремну молодість самого глави держави, писаки приліпили цю кляту клікуху за Капцем намертво. Дійшло до того, що коли Петро Павлович гордо прямував у перерві між сесійними засіданнями парламентським коридором у туалет, вражі голоси сичали услід за ним «Дві ходки — три созива», неначе цей державний псевдонім був викарбуваний на спині в обраного абсолютною більшістю голосів сенатора.

Врешті, гнітючий дискомфорт мусив усувати той, кому це належиться робити за посадою і за окладом у тугому конверті. Придворний іміджмейкер мусив уміти перетворювати мінуси на плюси, тому його тлумачення видалося Петру Павловичу просто геніальним, коли ображений клієнт все ж виливав йому поранену душу при третій спорожнілій пляшці «Бєлухи».

— Ніколи не думав, що ви, Петре Павловичу, такий сентиментальний, — розпочав Едік здалеку. — Давайте проаналізуємо ситуацію, яка склалася у державі. Розпочнемо знизу. По-перше, якби усіх, хто сидить нині у сесійній залі, повернути у місця їхнього відбування покарання, внутрішній двір навіть найпрестижнішої тюряги сповнився б багатолюддям. Я вже не кажу про тих, які, може, у молодості не сиділи, але цілком заслужили це високе право своїми подвигами у процесі будівництва ринкових відносин в умовах печерного капіталізму. От ви знавець в економіці. Скажіть мені, будь ласка, чи є серед ваших колег по парламенту такі, які прийшли із бізнесу і за діла свої праведні не загриміли би, якби вони жили не в Україні, а у Євросоюзі?

— Нема таких, Едік, — спохватився Гоша. — Ти ж знаєш, тут я у темі. Нема і не може бути таких. Тому і лізуть сюди, падли, щоб їх не посадили. Прячуться, єдрьона вош, за ету самую недоторкаємость.

— Так, це знизу, а тепер глянемо зверху, — витіювато закрутив політтехнолог. — От у вас висять портрети усіх президентів. Чи є між ними такі, проти яких не була порушена кримінальна справа?

Капець підвів очі до вершин олімпу, на якому іскрився іконостас вождів нації. Усіх їх він знав як облуплених. У всіх бував у кабінеті. Аудієнція мільярдера — то більша честь для президента, ніж для олігарха. Він їх порозвішував, як членів політбюро у червоному кутку на зоні, але, як і до тих членів, ставився з презирством. У них — влада, а у нього — бабки. Вони мають сотні тисяч озброєної солдатні, а взяти його, коли що, — бояться. Кишка тонка. Одні понти. Та він, Гоша, якби мав таку воєнщину, то він би… Страшно подумати. У нього у бригаді у кращі часи було п’ять десятків стволів, але цілі регіони лежали в покорі. Тому чи варто до них ставитись із пієтетом?

— Йо мойо, Едік! — заплескав у долоні збуджений відкриттям очевидного у процесі мозкового штурму скромний депутат. — Точно, ето самоє. Кожного з них тягали слідаки. В основному — по розкраданню, а то було й по мокрому ділу.

— Було чи не було, але усі вони були свідками, підозрюваними, а від найвищого статусу засуджених зеків відкупилися. А один з них, як ви кажете, із двома ходками, встановив абсолютний світовий рекорд — став президентом найбільшої європейської держави шляхом демократичного самовиявлення народу. Ото висота! Що там його земляк Бубка із його тичкою. А інші — якщо не сиділи, то їхні папіки, братани чи наслідники? Не будемо показувати пальцем. Народ узнає своїх героїв, якщо відкриє сайт «Україна кримінальна». Тому у контексті цілісності політичного класу ви, Петре Павловичу, далеко не передовик. Скромний середняк у кримінально-депутатських рядах.

— А мені у передовики не нада, — розчулений таким щасливим поворотом державотворчої теми кинувся в обійми до іміджмейкера ощасливлений ним нардеп.

— Щоб потрапити у передовики, вам би треба ще раз сісти. Тому зупинимось на досягнутому.

Ця аналітична розв’язка відбулася ще на старті третьої каденції, коли Петро Павлович, як і належиться талановитому бізнесмену, опинившись на лаві народом обраного опозиціонера, не вагаючись перемістився у захищені провладні ряди. Знову ж таки пащекувата журналістська братія придумала цей жирний жаргон, але якщо ти не депутатська «тушка» у залі засідань, тоді ти стаєш «тушкою» на нарах. Або — або. Третього не дано.

Бізнесмен в опозиції — те саме, що кролик у барлозі. Поруч із ведмедем. Виборці, правда, квакали кожен раз, коли він через чотири роки повертався до них за мандатом, але Едік умів локшину вішати байками про загрозу життю їхнього улюбленця, який мусив ховатися у провладних рядах від гніву несамовитого тирана президента. І народ прощав, спрямовуючи свій гнів на тирана.

Він, народ, — великий любитель Едікової локшини. Його, справді, хлібом не годуй, а вішай макарони у розчепірені вуха із зомбоящиків чи прямо-таки на сповідальних зустрічах із виборцями. Вони, сердешні, так могли розчулитися, що навіть схвалювали метаморфози депутата із власною «тушкою», бо якби ця «тушка» не вціліла, якби вона посипала кінцівками золотим дощиком конкретного підкупу, який електорат любив більше, ніж абстрактні теревені про коаліції та опозиції. Якщо пустопорожньої локшини не вистачало, то розмивали тверду народну пам’ять щедрими поливами електорального бюджету. А то такий дощик, на якому попросту не може не вирости народна любов.

Тим часом поки нащадок да Вінчі вештався по селу, у депутатській віллі кипіла робота — йшла підготовка до наступного пленарного сесійного засідання. Бо забезпечення вічності мусить підтверджуватися самовідданою працею ще за життя, яке триває, а життя у народного депутата, який до того ж влився у парламентську більшість і несе пряму відповідальність за народний добробут не завтра, а сьогодні, — то виснажливе життя задля народного блага.

Едік уже змирився, що цього разу клієнт йому попався винятково лінивий і на рідкість тупий, але ж і ведмедя вчать у цирку на велосипеді їздити, хоча тим циркачам, напевно, давалися результати легше, ніж дресирування такого вилупка, як його Капець. Кожне таке заняття із підготовки до сесії розпочиналося з того, що піддослідний кривився і нарікав, хоча знав, що Едік не відчепиться.

— Таку херню придумали. Шо то, ето, ядерна кнопка, щоб на неї сам депутат мав нажимати? Та ми нажимаємо на економіку, щоб про народ дбать. Вот для чого народ за нас голосував, а не щоб сидіть у тому зоопарку. Раніше ми із Сікачом по черзі туди ходили, а тепер будемо удвох штани протирать, — Петру Павловичу не подобалося нововведення про обов’язкове голосування самим депутатом, неначе товариш Чечетов не може це зробити, поки слуга народу накопичує сили для служіння народу десь на гарячих берегах Аргипелагу Мальдів.

— Ну, Сікач і далі буде протирати штани. Головне, щоб від посиденьок тих та зі скуки не почав зі звички пуляти по ворожій фракції. Говорив я вам — не записуйте його у депутати, цього горилу. Мене запишіть, — Карасяєв не був упевнений, що воно йому треба, але часом піддавався спокусливим думам, чи не рвонути йому й самому в депутати, де сидять от такі-от пітекантропи.

— І шо ти там будеш робить, в случай чого? Ти ж сморщок, який з тебе депутат? Ну і шо ти будеш робить, коли вражеска фракція двіне на блокіровку? Так тебе Ельбрус одним пальцем розмаже по столу президії. А Сікач може сам у два щьота поламать сідало на голові у спікера, коли настане время Україну защіщать! Тепер ти бачиш, як пурлумантаризм пішов. Уже не поймеш — де бокс, а де політика. Боксьори — виході строїться. Тому ти зря на Сікача попер. На теперішнім етапі борьби за демократію якраз такі, як він, із квадратними головами, і затребувані. На вагу золота. Та й потом — коли він зі мною рядом сидить, даже без пушки, бо при вході отнімають, усе ж то спокійніше. Воно хоч і недоторканість, но ти сам бачиш. Ні дня — без драки. Ти думаєш просто там стоять на сторожі нашого народу? В любий момент можуть там двінуть по башці, що мало не покажеться.

— Ну добре, проїхали. Раз уже, Петре Павловичу, вам треба за новим регламентом брати участь у пленарних засіданнях, то належиться виступати з трибуни. Нікуди не дінешся.

Капець був ще носієм заслуженої слави, коли він протягом усього першого свого скликання жодного разу не виступав. Потім на виборах придумали «локшину» — він мовчки тягне свого плуга, мовляв, поки інші пащекують. Бо усі оті, що виступають, — демагоги, а Капця ніяк не звинуватиш у тій самій демагогії, коли він чотири роки — ні пари з уст. І все ж Едік діагностував ситуацію, що виборцям не дуже подобається, що їхній депутат як глухонімий. Взяв на зарплату телеоператора у сесійній залі, тому електорат його регулярно бачить по телевізору, навіть крупним планом, але щоб отак тисячу днів з гаком не промимрити ані слова? Тому діватися було нікуди — папугу навчили говорити, а тут… Невже не вийде? Едік у черговий раз пішов у наступ. Але реакція була незворушною:

— Подожді, я регламент не хуже твого знаю. Сидіть і жать на кнопку — є таке новшество согласно європейським стандартам, но щоб виступать в обізательном порядку — нема такого у регламенті.

— І так і просидите п’ять років, як глухонімий. Це ж роздруківку дають у пресу. Хто скільки законопроектів вносить. Яку активність проявляє у дебатах.

— Да, дебати — то важно. Знаєш, як ото тут колись за колгоспів було. Голова каже — після доклада будуть дебати. А доярка Сунька каже: якщо будуть дебати, то мене першу, бо я маю корову доїти. — Капець так розреготався, що не міг не заразити усіх присутніх своїм гумором. Особливо заходився Сікач, який вважав себе спеціалістом не так по дебатах, як по тих самих доярках такого типу, що завше хочуть бути у передовицях. Бо колгоспи скінчилися у процесі перестройки, а доярки залишилися такими ж незайманими, як і при соціалізмі.

— Бачу, ви добре обізнані із настроями своїх виборців. Але серйозно, Петре Павловичу. Я ж не кажу, що як ті крикуни недорізані, що репетують з ранку до ночі, але як поважному державному мужу, вам личить виступити хоча б раз-два за каденцію.

— Щоб відмахались тіпа.

— Аякже. А виборці? Їм теж, знаєте, як приємно чути через колгоспний брехунець, як промовляє з турботою про них їхній обранець.

— Ну ладно. Била не била.

Едік вдоволено підморгнув партнеру по бізнесу, яким у нього уже в роботі з третім клієнтом була колега Альона. Вона розпочинала з того, що писала фейлетони про самих депутатів. Закінчилося тим, що прямо у коридорі парламенту її затиснув у куті чергова жертва медійного кілерства і поставив ультиматум:

— Або ти мене перестанеш трахати, або я тебе так відтрахаю, що мало не покажеться.

Кмітлива акула пера схопилася за словечко. Бо перед нею із вип’яченим животом стояв нафарширований олігарх зі списку журналу «Форбс», з яким можна було не гратися у затискання свободи слова, а можна було спробувати витискання бабла.

— Мало не покажеться — це скільки? — різко перевела діалог у конструктивне русло.

— Не поняв? — вирячився нардеп.

— За скільки я маю мовчати? Це перше. І друге. За скільки я перестану трахати вас і за вашою наводкою буду трахати інших. Отих, що тиняються тут навколо.

Розпочали з того, що вчорашня «жертва інформаційного аборту» купив Альоні протягом тижня квартиру в Києві, а відтак зачислив її в офіційні спічрайтери із високим статусом помічника нардепа. Окрім того, вульгарне слівце про трахання у процесі співпраці набуло свого первинного змісту. Бо чому не поєднати корисне з приємним, правда, уже за іншим, не менш привабливим тарифом. І хоча молоде обдаровання зійшло зі шляху, що веде до вершин журналістського професійного визнання, Альона не шкодувала, бо відчула у житті абсолютну істину, що бабло завсігди переможе зло. Відтак почала працювати на пару з Едіком, який на освоєнні депутатських бюджетів мав настільки набиту руку, що миттєво набуті манери юної повії не йшли у жодне порівняння. Уже у тандемі вони прийняли на обслуговування цю легендарну патріотичну «тушку».

— Ми тут порадились, і Альона підготувала вам спіч щодо представлення винятково важливого законопроекту. Не буду вам пояснювати тонкощі піар-менеджменту, але публічна риторика повинна накладатися на легендовану матрицю пацієнта. Що ви так дивитеся запитально — це ж ази нашого мистецтва, яке може з останнього дурня зробити Сократа, — от що таке всемогутній піар. Але повернемося до своїх баранів. Ви у нас хто?

— Ну як хто, народний депутат Гоша. Гоша я, Капець.

— Правильно, за паспортними даними, а за ідеологічною платформою? На якій платформі ви стоїте?

— Стою твердо. Даже очень. Та що ти, не знаєш? Газом промишляю. Московським, однако, але газ не пахне, — цю фразу Гоша засвоїв назубок, бо коли часом вилазять роги з мішка про начебто продажність ультрапатріота московським зайдам, доводиться відділяти мух від котлет і пояснювати, що дим батьківщини нам солодкий, але ще солодший безбарвний вуглеводень, на основі якого Гоша, посаджений кремлівськими операторами на трубу, штампує казначейські знаки із дядьком Семом на портреті.

— Так то у бізнесі не пахне. А в ідеології ще й як пахне. Тому я про платформу ідеологічну вас питаю. — Едік як вчепиться, то гірше будь-якого тушкошукача ворожого.

— Ну я так поняв, що я демократ і націоналіст. Попробуй тут іти до виборців на Западній і не бути націоналістом. Тут без вибора. Інакше хєра зроблять вибор на твою пользу.

Те, як Гоша вмів кривляти із себе суперпатріота, позаздрив би сам Степан Бандера. Звелів він повісити на останніх виборах на всіх бігмордах свій власний портрет на пару з головним націоналістом минулого століття із написом: «Депутат Пєтя Капець — це сучасний Коновалець». Щоб добре рифмувалося, довелося перенести наголос на другий склад, що дало підстави ворожому штабу перефразувати і дописати прямо на тих дошках: «Депутат Кирдик — то парламенту гаплик». Довелося терміновим порядком знімати великі борди з кандидатською мордою, а тут ще надійшла скарга від ветеранів УПА зі звинуваченням у святотатстві над вождями минулого.

— У нас яке золоте правило механіки? Забули, Петре Павловичу? Чим більше ви тушкуєтесь, тим більше надуваєте щоки патріотизму. Тому, виходячи з ідеологічних засад, які ви сповідуєте, ви вносите у парламент законопроект революційного масштабу. А саме — «Про внесення графи «національність» у паспорт громадянина України».

— А шо, развє немає графи?

— За москалів була, а за євреїв та лібералів, які є космополітами, зняли.

— Ти на євреїв не при, бо якщо ти в бізнесі промишляєш з ними, не можна сваритися. Це я поняв ще на зоні. А по поводу законопроекту, то ти ловко придумав. Якщо я внесу графу, ніхто не закине, що я слабкий націоналіст, потому як сотруднічаю з Газпромом.

— Та ви після того не просто українець, а великий Українець! — підвів риску під дебатами Карасяєв. Він був, зрештою, чистокровним москалем, але так увійшов у роль українського буржуазного націоналіста, що аж самому часом страшно ставало.

Тим часом законодавча ініціатива так сподобалася народному депутату, що креатив із нього продовжував литися:

— Я тобі, Едя, розкажу, пускай Альона послухає, вона наш человєк, як було в Союзі. А там графа була. Ще коли я на зоні парився, мені смотрящий говоре — шо ти хохол, Капєц, давай ми тебе сдєлаєм Кацапов. Будеш наш, нормальний кацап. А я вже тоді був жорсткий націоналіст і послав того москаля. А потом, коли я вже на приїсках промишляв, дивлюсь, як ті жиди один одного тримаються. Вверх пропихають. Бабло гребуть. Ото, думаю, в кого вчитися треба. Як жить і бабло варить. Умнєйша ж нація. Пішов я у горсовєт там у посьолку возлі Магадана, підсунув там у паспортному столі шо нада і питаю — ти, дєвчонка, мені біографію підправить можеш? Ото дивись — отут, де українець, напиши мені — єврей. Що то стоїть — я знаю. За незабезплатно. А вона мені: ти же, паря, даже не брюнет. А я їй отвєчаю, як ерудит. Ти, говорю, бачила на фресках отих євреїв, що за наказом фараона піраміди строїли? Ні черта ти не бачила у своїй Сібірі. Вони ж там усі білі. Точнєє, рижі. П’ять тисяч лєт назад. Рижі євреї — ото настоящі євреї. Но вона усомнілась. Але каже — раз ти такий умний, то з тебе, як з блондіна бандеровского, двойной тариф. І пішов я з новим паспортом до нашого главного, етого Фельдмана. Говорю, приймай в компашку, я ваш. Масон расовий. За паспортними даними. Ну він гмикнув так, а через місяць примірно десь зве мене на ковьор і каже: ти, Капєц, с огньом не грай. Провірили наш мосад твою родословну. Ти такий єврей, як я ефіоп. Більше ніколи в жизні так не роби, бо наші можуть тобі башку відірвать. С етім не шутять.

— І правильно сказав, у них з цим строго. — Едіку подобалося, що його праця не пропадає марно, раз такі непересічні аналітичні здібності демострує його клієнт у вкрай складному національному питанні. — Он був у мене серед клієнтури один депутат, що навпаки, від єврейства відмовлявся, а сам — як із Біблії персонаж, — репетує під преторією Пілата «Распни Його! Распни!». Так його знаєте, як взули любавицькі хасиди за батькопродавство? Тому й треба, щоб була графа. Щоб був порядок у всі часи у злободенному питанні, яким є питання національне. Щоб був порядок у законодавчому порядку, і його наводить народний депутат Петро Капець своїм законопроектом. Альона, давай спіч. Проведемо генеральну репетицію. Я підготував на моніторі картинку Верховної Ради.

— Ну ти дайош, Едя. — Гоші дресирування починало подобатися.

— А що ви думали, Петре Павловичу, що ми задурно ваш хліб їмо? Ви сідаєте тут, а ми монтуємо трибуну. А далі моделюємо сам спіч.

— То єсть як?

— А дуже просто. Ви читаєте, а ми будемо корегувати вашу промову і шліфувати до блиску. Простіше пареної ріпки.

Але нардеп якось неприродно наче здувся. Читати-писати. Ого, коли це було. Не можна людину от так з бухти-барахти заставляти робити те, що їй не під силу.

Був же ж недавно випадок, коли Голова Верховної Ради під час офіційного робочого візиту у Черкаську область потрапив у музей Тараса Григоровича Шевченка у його рідному селі. Походив, послухав екскурсовода, а потім на виході дітки піднесли керівнику парламенту букет квітів і попросили зробити пам’ятний запис у Книзі відгуків поважних гостей. А гість справді — хоч куди. Перший раз у Шевченкову хату прийшов голова парламенту держави, за яку боровся великий Кобзар.

Як правило, такі фокуси протокольна служба передбачає, і вождю наперед виводять на папірчику геніальні слова на віки, які він акуратно, буква за буквою, переписує у меморіальну книгу. А тут протокол і церемоніал дали маху. Не подбали про шпаргалку. Мусив спікер сам писати. А по лінії лінгвістики він недалеко втік від Гоші.

І що ж він там понаписував. Дотепні вчителі місцевої школи взяли цей зразок світоча парламентського розуму і віддали на педагогічну експертизу. Там зробили висновок, що з таким розумовим рівнем учня середніх класів не рекомендується продовжувати навчання у восьмирічній школі і рекомендується віддати такого невдаху у спецінтернат для розумово недорозвинутих.

— Подожди. Як отак с ходу читать? Непривично. Давно я нічого не читав. — Бували моменти, коли Капцеві справді здавалося, що йому каюк. — Коли то було, коли я вчився читати. У ПТУ при Тобольській зоні. Ото всі мої університети, як у Альоші Пєшкова. Далі усе воно заочно. Інститут, аспірантура. Все у турботах державних, все у ділах раді народа. Вчився заочно, а там читать необізатєльно. Мало практики. От тебе, Едік, кинь у газовий бізнес. Та прогориш, як сливка в гімні, без практики. Нужна практика. Труд во всьом. Труд создав чєловєка із мавпи. Це точно, коню понятно і без Маркса.

— Та нічого такого, Петре Павловичу, — політтехнолог не збирався відступати. — Читати — це не так важко. Он уже є дітки індіго, що у три рочки читають, а вам скільки?

— Сорок три.

— То ви маєте серйозну фору, вікову.

Альона, як і кожна жінка, на яку не звертають уваги, була на «взводі». Вона одразу скептично поставилася до експерименту — навчити Гошу читати. Та ще з трибуни парламенту. У прямому ефірі. Сидів роками, як у рот води набрав, нехай би й далі ковтав свої смердючі слюні. Не він один там такий, із спецінтерната. Але Карасяєв був керівником піар-служби, тому вона мусила змиритися. Коли Едік кивнув їй, запрошуючи до процесу, загальновизнана королева усної та письмової риторики вирішила вилити накопичену злість на цих недоумків:

— Спіч підготовлено, як сугестивну дію на реципієнта з метою вироблення рефлексії на вмонтовані у текстову матрицю вищі смисли політичного консенсусу, якого належить досягнути шляхом конгетивного резонансу.

— Ого, я бачу, ти мене переплюнула, Альонка, — вибухнув реготом Едік, задкуючи подалі від клієнта.

— Ти тут не старшинствуй, Едя. У неї два образованія. Тому я її і вибрав у качестві асистентки. Хоча я її перебрав від попередника, по опісі. Но мені до вподоби другі образованія, що образовала природа у неї на груді. То у мене недоторканність, а на тебе, Альонушка, вона не поширюється.

Спічрайтерка вважала себе цілком емансипованою фігурою на політичному небосхилі, тому до ліберальних уподобань клієнта, що виражалися у пальпації її пишних грудей, ставилася цілком по-європейськи. Однак із присмаком місцевого колориту награної, але ненав’язливої цнотливості:

— Ну що ви, Петре Павловичу. Не переходьте у публічній площині за межі парламентського протоколу, бо ще пані Льолька побачить.

— А їй яке діло до законотворчого процеса? Вона у пурлументаризмі ні хера не смислить, — присмоктував Гоша, на мить забувши, які екзекуції його чекають далі.

— Розминку завершено. Увага. Моделюємо державотворчий процес. Говорить спікер: слово для представлення законопроекту надається народному депутату пану Капцеві Петру Павловичу! Поїхали.

Крізь ремиґання і цмокання у кращих зразках пізнього Брежнєва розпочалося дресирування спічу ветерана парламентського руху, який вирішив включити до свого законотворчого арсеналу публічну риторику.

— «Шановні народні депутати! У нашому багатонаціональному соціумі кожна людина має екзестальне. Екзестенцальне. Екстазне право належати до загромадження. Зігромадження зіградження свого національного перевеня. Перня. Первеня». Шо то за феню китайську ви мені тут напхали? Ви шо, іздєваєтесь? Урою, уродів! Ви шо, мене на посмєшіще виставляєте.

— Петре Павловичу, вгамуйтесь. — Едік відступив на безпечну відстань, але продовжував наступ. — А ви що собі думали, коли у народні депутати собі місце купували? Та ще й своєму відморозку Сікачу.

На стику каденцій підстрибнула ціна на нафту на світовому ринку, а за нею і ціна на газ, тому бабла у Гоші появилося, хоч ж… їж. Отут і прийшла йому ідея купити, раз профіцит бюджету утворився, мандат і для свого тілоохоронця. Купити мандат — чому б ні, але щоб випустити Сікача на трибуну? Капцеві сподобався цей чорний гумор:

— Гуд айдія, як кажуть китайці. Пускай він виступає. Нєхєр даремно хліб депутатський жерти.

— Ще цього не вистачало. У вас хоч ПТУ при Тобольській зоні за плечима, а його на першу ходку загребли прямо з дитячої кімнати міліції, коли він мікроскоп стирив із кабінету біології у восьмому класі. Навчити його читати — я на таке не підписувався. Це вище усього світового піар-менеджменту. — Едік обурювався цілком щиро, що з ним бувало рідко. Лише коли клієнт допікав до краю. На підмогу прийшла колега.

— Давай, Едік, вступну ремінісценцію пропустимо. Далі риторика йде на спрощених інтонаціях сугестії, — вказувала вихід із диспозиції Альона.

— Викладайте далі, депутат Капець. Вас слухає увесь український народ і світова демократична громадськість. Людина вчилася читати 200 тисяч років. А ми зараз здійснимо цей прорив за лічені хвилини, бо перед нами — геніальний парламентар європейського зразка Петро Павлович Капець. Прошу вас, шановний народний депутате!

Гоша, як і кожен діяч у великій політиці, любив, коли його хвалять. Коли наголошують на його видатних здібностях, як оце щойно утнув досить-таки визнаний і широко відомий у вузьких колах інтелектуал Карасяєв. Тому витираючи спітніле і натруджене чоло, нардеп продовжував процес ґвалтування своєї півзвивини:

— «У процесі державотворення потребує акцентації національна актуалізація громадянина. Тирити. Тутуіровка. Титуальна нація не може реалізувати своє вершо. Верху. Верховенство. Самоусу. Самоухуряючись від носія». На х…я мені ця феня. Ви шо, садисти з мазохістами тут зібралися, щоб мене закопувати заживо!

— А чого ви розгубилися? Навіть дуже добре. Якби я продав цей відеозапис, ваш рейтинг злетів би на крилах, що Чарлі Чапліну і Юрію Нікуліну, разом узятим, і не снилося. Депутат Капець, продовжуйте.

— «Вноситься на плебісцить». Що за херня?! Де таке можна казать із найвищої трибуни? Плеб. Сцить. Точно. Так написано. Ти шо, Альона? Хто етот сцить? Та коли вже на то пішло, то можна сказать культурно — пісяє там, цюняє, як у нашому селі говорять, а не так грубо. Сцить. Мєлкой струйкой. Шо-то тут не так. Як каже наш спікер, законопроект сирий. Отправить у комітети. Пускай там допрацюють. Хто на кого там, ето. Фу, навіть повторять стидно. А ти з виду, Альона, дєвочка така культурна. І потом, є така практика, я в Європарламенті бачив, закон можна продвігать і без спіча. А електорат почує по ящику — за графу бореться депутат Капець. І цього хватить.

Далі Едік уже стояв перед останнім вибором, або перед застосуванням останнього патрона. Він рідко вдавався до цієї фрази, щоб не девальвувати її значимість, бо вона все-таки спрацьовувала, бо то була та єдина кувалда, якою можна було привести Гошу до пам’яті.

— Не хотів вам того казати, але мушу. Ви знаєте, що буде, якщо ви жодного разу не виступите? Я вам офіційно заявляю, що коли ви протягом каденції не будете виступати, за вас більше не проголосують.

— Напугав бабу… палицею. А мені й не надо.

— Що, вам мандата не треба?

То був виклик. Для депутата втрата місця під куполом прирівнюється до втрати життя. Бо яке воно життя, коли у тебе нема недоторканності? А сам ти знаєш себе як ніхто, тобто знаєш, що на тобі нема уже де печатку ставити. Що ти за діла свої грішні тягнеш на кілька довічних ув’язнень, навіть якби тобі відвели не одне, а кілька тих життів проплачені західні медики.

Про усе це думав заслужений політтехнолог СНД Едуард Карасяєв, бо збайдужіння до мандата депутата тягне і для його особистої фінансової безпеки непоправимі наслідки. Бо коли ці пітекантропи перестануть гнатися за мандатами, електоральні менеджери можуть взагалі вимерти, як мамонти. А небезпека для виживання виду — найгостріша рефлексія для примітивних створінь, які так наловчилися вигинати своїм хребтом, що усіляка повзаюча гидота може повчитися.

— Без мандата — нікак нільзя. Без мандата — як без мандата. І ні туди і ні сюди. — Гримаса на пиці нардепа розповзлася від вуха до вуха у самовдоволеній посмішці. — Але, братан ти мій дорогий, Едя, зарубай собі на носу — мандат я собі куплю. Ти поняв? Нема в Україні таких партій, у яких би чесний кандидат не міг собі купити мандата. Нема таких. Бо я тоже коє-шо в теорії шурупаю, хоча в основном із практики, бо шо то за партія, що мандатами не торгує? Таких партій не буває. Чим же вона тоді торгувать буде? Що у неї ще є, крім мандатів? Вона ж газом чи люмінієм торгувать не буде. Вона ж партія! У нас, щоб ти знав, по теорії: бізнес отдєльно, а політіка — отдєльно. Тому партія повинна торгувать мандатами, а ми от газом. Пожалуста. Усьо чин чинарьом. І Європа так каже, щоб отдєльно. А будеш себе гарно вести, і тобі, Едя, купимо. І Альонушці, якщо не буде мені всяку туфту пісь… підсовувать тіпа етого про екстацяльне право нації. Право на екстаз у нас з тобою, спічка ти моя цицьката. Точно куплю тобі місце в слєдующім созиві. Буде болєє комфортно, по-європейськи: з одного боку депутат Сікач жме на кнопку і бдить мою нєпрєкасаємость. А з другого боку — депутат Альонушка, до якої я прикасаюсь во всьо удовольствіє под столом мєж колєнок. А ви, шпана, будете вчить мене парла… парме… пурламентаризму. Будь він неладний. Вчить мене не надо. У мене за плечима — дві ходки і три созива. Но поговорім о вєчном. Не йде мені із голови. Я так думаю, Едік, вопрос серйозний. Умирать, так з музикой. Тут без попа не обійтись. А ти пока, Едя, повстрєчай отця нашого святого і намєкні йому случайно, так, мол, і так. Піраміда — діло непривичне. Шо він скаже? Ще ж не було у нас пірамід. Та ще й з елементами Наполеона.

— Не було, Петре Павловичу. Закладаємо перший ряд. З вас починаємо це благородне діло — хоронить слуг народу зі всіма почестями і на рівні європейських стандартів, — випалив і подався шукати клір.