Брати, або Могила для «тушки»

Субмарина для контрабаса

Гоша не любив зарядку ще на зоні. Дивувався тим дурням, які в ув’язненні залізо тягали, а ще більше тим, які у бібліотеках роби протирали: що ти там вичитаєш, матолку. План «побєга» у книжках не викладають, а як жити на світі — нари тебе навчать і без письменників.

Але коли до нього завітала група депутатів із партії регіонів, з якими його поріднила незабутня параша у молодості, Капець був підданий нищівній критиці. Після дороги рєбята хотіли розім’ятися, а на віллі нардепа фітнесу не виявилося.

— І де ти будеш накачувати свою принципіальну «тушку»? — підколов його голова бюджетного комітету, з яким дружба — на таку ж вагу, як приязнь із начальником барака.

Бабки ділить! От ціна питання. Знову ж таки — в інтересах виборців. Не буде ж народний обранець своє бабло на бидло витрачати. А бюджет парламент раз у рік затверджує, а голова комітету може хоч щодня трохи підкорегувати — на дороги з ямами чи дахи з дірками. Отут уже пріоритет один — запиши у дружбани голову комітету по бюджету. А він завжди випливає із більшості, тому про «тушок» легко язиком плескати, а ти вирви на таку глухомань, як Задвірці, асигнування для асфальту.

Тому не так для себе, як для того сопливого братана навіз Гоша того залізяччя і прибудував для спортзалу із тильного боку цілу колгоспну ферму. Навідувався сюди рідко, але коли уже качав свої зажирілі мускули, то лежачи. Говорив, що лікарі приписали — так більше користі для хребта. Водночас тренував й інтелектуальні м’язи у розмові з таким же мудрецем, як Сікач:

— Як нардепу без фітнеса? Скажи, Сікач, ти ж у нас силовий блок. Нардепу нада тримать себе у формі. А вдруг завтра боксьори підуть у наступ. Ох і нравиться мені цей поворот політичного процеса. Раніше, щоб драку затіять з пацанами, треба біжать із бітами на базар чи із пушками на стрєлку, а нинче, щоб відтягнутися по повній програмі, щоб размяться, можна не отходя від каси — прямо в сесіонном залі.

В момент третьої розтяжки почувся голос із селектора:

— Петре Павловичу, вам дзвонить пан Кулянда з Варшави.

Тут жартувати не можна, коли дзвінок із передової. Гошу не тільки з честю прийняли у провладну більшість, а й після численних випробувань і перевірок посвятили у святая святих правлячої влади — завели у тенета чорного інтернаціоналу, до якого на правах колективного члена ядро цієї більшості належало.

Витрусити мільярд-другий із бюджету чи, на трубі сидячи, не меншу суму нагріти — великого ума не треба. Хапай побільше — ховай подальше. А куди подальше? Офшори. А де ті офшори? Всеобуч на нарах цього предмета не передбачав. Тому лише членство у чорному кримінальному інтернаціоналі забезпечить тобі усі ходи і виходи. Де бабло пригріти, та ще й примножити на процентах. Що там Ленін із Комінтерном чи Віллі Брандт із його Соцінтерном. Кримінтерн — кримінальне світове співтовариство — ото сила.

Уже на зрілому етапі свого особистого парламентаризму Капцеві правляча більшість дозволила мати свого делегата у Кримінтерні. Щоб «рішати вопроси» на глобальному рівні. Так от цим повпредом на передовій глобалізації і був Кулянда, який єдиний у їхньому бараку шарив по-іспанськи, бо його дід воював в Іспанії і особисто бачив Хемінгуея. Був справді схожий на піренейського мавра, готового задушити по команді будь-яку дездемону чоловічої чи жіночої статі.

— Звиняйте, бос, що розбудив, але у нас тут, як ви самі кажете, ЄС на два часа попереду восточного партнерства. В смислі раньше встає. А хто рано встає…

— …той може в голову получить. Потому как навіть на лісоповалі, ти там уже давно не був, а можеш, вполнє возможно, буть, лежачого не б’ють. Потому рано вставать — то ще большой вопрос. Шо там у тебе на передньому краю борьби за євроінтеграцію, містер комісар?

— Та вроді усьо на мазі. Вчора вечеряв у Кракові із колумбійськими партнерами.

— Ти от у мене комісар по євроінтеграції, а не навчився говорить дипломатично. — Гошу завжди нервували ці демократичні замашки керівника його лондонського офісу. — С учьотом, що нас всєгда троє: я, ти і майор. Боєц невідімого фронта.

— Так по скайпу не слухають, шеф. Он тут один футболіст із Каракаса, що грає у «Челсі», вообще по скайпу свою дівчину із Ліми на растоянії ето самоє… Карлос розказував, ви його знаєте, такий, як ви казали, циганський барон, що був у нас позаторік на сходці у Криму.

— Довєряй, но нє болтай. По скайпу можуть і скальп тобі з одного мєста знять, і окажеться, що ти — без мозгов. Ну шо там іще? Як іде інтеграція? У Латинську Америку посрєдством Європейського Союза?

Крім газової труби, Капцеві вдалося виграти у Москві тендер на контроль наркотрафіка з Афганістану у Польщу. Власне, наявність його вілли у рідному селі мотивувалася аж ніяк не тугою за рідними пенатами, бо Гоші така муть, як хрести предків, була далеко так само, як береги в околицях Магадана, де він провів кращі роки своєї бурхливої молодості. Коли на всесоюзній сходці він запропонував затишний райцентр у західній столиці як перевалочну базу наркотичного контрабасу, до його ідеї спочатку поставилися насторожено. Річ у тім, що специ із ФСБ, які курирували наркотрафік, дали довідку, що цей такий собі райцентр — справжній центр родовитої бандерівщини. Чи вдасться цю ідеологічну фортецю перетворити на мафіозну цитадель? І Гоша дав слово на сходці, що йому це під силу.

Кривлявий полковник із Лубянки, міряючи миршаву постать Капця, уїдливо запитав:

— А як же національна ідея?

І Гоша не розгубився. Відповів зі всією патріотичною принциповістю цьому московському ублюдку:

— Налічка — от де національна ідея. Що у Галичині, що у Гваделупі, полковник. Не вчи вченого. Я за базар відповідаю.

— Та ви вообще не повірите, бос, — не вгавав Кулянда. — Карлос етот, з наколкой Камасутри, його трудно не запомнить, каже: а ми можемо вам хоч субмарину подо­гнать на ЮБК. А шо, каже, якщо Путін гнав Уго Чавесу цілу ескадрилью, то шо, ми не можемо, тєм боліє що подлодку, сняту с вооруженія в Архангельску, етому Че Геварі загнав Абрамович.

— Та ти шо? Подлодка?! — аж підскочив із лежака Капець. — Вот ето розмах. Субмарина у контрабасі — ще не чув такого. Вєк живи — вєк учись.

— Та етот кавальєро говоре: ви отсталі там у вас в Совєтском Союзє — він у себе в Колумбії не знав, що СССР накрився мєдним тазом, тепер, говоре, подводний флот — самий удобний вид транспорта для наркотрафіка.

— Молчать. Не вживай поганих слів. Скайпу він довіряє. Ти передай етім американським циганам, шо получив добро. А ми тут вначалі, як говориться, опрацюємо в комітетах. Сам понімаєш, мені нада подзвонить. Стратегічному партнеру, що контролює Таджикістан і плантації, що под Кандагаром. Всьо. Конєц связі. Работаєм.

Повертаючись із першої ходки, Гоша по дорозі із Магадана заїхав у Владивосток. Забрів у порт у саму заборонену зону і на власні очі побачив, як з-під води випливає на поверхню підводна лодка. Ні, то словами не передати. І очам своїм важко повірити. По шкірі пробігли мурашки від масштабу міжнародного переміщення товарів, до якого мав пряму причетність триразовий нардеп. Хіба він винуватий, що цей товар — героїн, гашиш і всіляка інша отрута — користується широким попитом. А раз є попит — мусить бути і пропозиція.

— Бос, до вас губер, — перервав масштабні роздуми Сікач. — З ним ще один тіпа учьоний. Ви ж визивали по етому земельному вопросу, ну шо на кладбіще. Щоб порадиться на досугє.

— Впускай, по одному. Губера первого.

Звичайно ж, місцевий губернатор Поліщук був креатурою Капця. Претензій не було — завжди пам’ятав, хто його поставив, а відповідно — може зняти. Звичайно, область делегувала у парламент не одного нардепа, але для місцевої влади все ж Гоша був найголовнішим. Бо що могла гарантувати керівникові області ця опозиційна шантрапа? Поміняється президент, і вся вертикаль льотить зверху донизу. І тільки Петро Павлович здатен зупинити на льоту невблаганне падіння. Нехай обзиваються тушканчиками, але коли депутат стає «тушкою», наступного дня він іде туди, куди треба, і каже: я от, «тушка», і мого губернатора не чіпати. І не чіпають уже синхронно із трьома скликаннями покровителя.

— Доброго дня, шановний Петре Павловичу. Доповідаю, що соціальні ініціативи на території області…

— Шо ти мені доповідаєш? Ці анекдоти будеш президенту розказувать. Хто там з тобою?

— Та я ж вам говорив: нам треба університет кадрово зміцнювати. Привів кандидата на ректора на погодження, — відрапортував губер, як належиться.

Усім начальникам в області було відомо, що їхня доля в одних-єдиних руках — у кривавих кінцівках цього несамовитого зека. Можна було десь так поремствувати у хустинку, але нікуди не дінешся — сувора правда життя. «Дві ходки — три созива» призначав і звільняв. Карав і милував. Однак, справедливості ради, треба сказати, що за таким покровителем уся чиновницька рать чулася, як за горою. Бо якщо вже пройшов «собєсєдованіє» у Петра Павловича на віллі, жоден міністр не міг відхилити кандидатуру, хоча пробували, і не раз, навіть прем’єри. Гоша розумів, що коли дасть слабинку хоч один раз, перестане ця гидота кланятися йому як князю удільному. Та й взагалі, Капець мав нахил до педагогіки, тому добором і розстановкою кадрів займався залюбки.

— Ну давай. Рассмотрім. Із учьоними я люблю работать. Пригласи також наш інтелектуальний корпус, Сікач.

Одного разу у Дубаї Гоша зупинився у президентському номері у першому на весь світ семизірковому готелі «Парус». Сподобалося, бляха. І дав команду зробити йому такий кабінет, як у тому еміраті. Добре, що у нього на віллі ніколи не були його дружбани-президенти. Вони б попадали із заздрості. Усілякі там легенди про золоті унітази — просто дитяче лепетання. На позолоченому столі Гоша тримав з одного боку вилитий із чистого золота комп’ютер, який так і не навчився вмикати, а з другого боку — п’ятнадцятикілограмовий, виключно золотий «калаш», з яким був на «ти» ще із сибірського періоду біографії. Болванка ця першої проби, звичайно, не стріляла. Але свідомість кожного відвідувача вражала наповал.

У робочий кабінет услід за Едіком і Альоною ввійшла кандидатура. То був схожий на параграф чоловічок, у якого руки трусилися, як від пропасниці. Враження від того, що він побачив, і думка про те, що його тут чекає винесення вироку, спотворили його обличчя до крайнього ступеня жалюгідності. Був він відомим фізиком із репутацією ходячої енциклопедії, але доля розпорядилася так, що він народився не в тому місці і не в той час. Тому від талантів його не лишилося й сліду, коли він опинився віч-на-віч із цим кримінальним монстром.

— Шо? Хоч ректором буть? Готов? У нього які науки, в смислі дисертація?

— Іван Іванович давно трудиться на педагогічній ниві. Він проректор із АГЧ, — губернатор мусив відповідати за онімілого професора.

— Шо то за науки такі, Едік, АГЧ? — звернувся екзаменатор до свого асистента з усіх наук.

— Адміністративно-господарська частина.

— А, ето важна отрасль в наш тривожний час. Ти хоч знаєш, до кого ти на ковьор попав, АХЧ? — Капець потягнувся у високому кріслі, як це було засвоєно ним із американських фільмів, і закинув ноги на стіл.

Фізик відскочив назад, але, отримавши стусана від губернатора, все ж вичавив із себе необхідну при співбесіді сентенцію:

— Як не знати, вельмишановний Петре Павловичу. Ви ж наш народний обранець, слава про вас лине по всіх усюдах, молодь наша студентська бере з вас приклад, як із взірця.

— Вздірця — це хорошо. — Гоші не дуже імпонувала трафаретна розмова, і він мусив кандидата посвятити, з ким має справу. — Ти зі мною не просто як із народним депутатом, а як із професором дебати ведеш, проректор. Правильно я говорю, Едік? Професором каліфорнійськой академії. Мене там приймали торжественно. Американці еті говорять, помню, як нині: пускай виступає на англійськом. А я заняв патріотичну позицію, говорю, тільки на рідній мові. А ви переводчіка обеспечте, потому шо перед вами — народний депутат України. Офіціальне ліцо. Чуть не сорвалось. Хорошо, еті євреї з Одеси нагодились. Виручили. А второй раз в Омську було. Там пішли по сокращьонній процедурі. Мені нельзя тоді було виступать. Ше не був публічний. Я тоді ще у розиску був вродє. Спіч толкнув прямо на п’янці. Так шо перед тобой дважди професор. І доктор тоже. Як у нас, Едік, дисертація називається?

— «Клірингова іпотека в логістиці імпортно-експортних операцій у процесі євроінтеграції», — відтарабанив Карасяєв перше, що збрело у голову.

— Чув, проректор? — Гоша погладив по золотому «Калашу», що означало, що спогади навіяли йому добрий настрій. — Ти, нєбось, і вимовити не зможеш, АХЧ, а мені треба було защіщать. І втілювать потом. Мені після нового року предложили: Петро Павлович, ви ізвестний учьоний, говорять, вас сам Патон знає і уважає. Вам пора у член-кори. Но надо заспонсоріровать ремонт туалета в Академії наук. Ну, я думаю по-державному. Яка вам разниця, академіки, який у вас там пісюар. Обійдетесь — на уліці крізіс. І потом, член-кор? Шо-то непонятно.

І вже ознакою вищого кайфу було проявлення інстинкту, коли Гоша манив пальцем до себе Альону. Вона вже знала ритуал напам’ять — висаджувала тугі сідниці на золотий стіл, що мало сприяти інтелектуальному продукуванню нардепа.

— Це, Альона, як би до члена карандаш прив’язать? Член-кор! Но у мене, щоб ти знав, і команда, соотвєтствєнно як у дважди професора і доктора, є в налічії. От дивись. Яка скромна дівчина. А вона вчилася у Сорбонні. В Англії, що возлє Манчестер Юнайтед. А потом ще переучувалась в Гарварді, що у Франції. Зараз мене муштрує з рідної мови, солов’їної. Потому как у мене іногда по привичці русизми проскакують. Інколи, а нада. Буває, в ході сесіонних засіданій вискочимо з Альоною в гостініцу і позанімаємося часіків два. Орфографію уже пройшли, осталась фонетика. Оральний правопис. А вот молодий чоловік. Голова, ума палата. Наш козак з Умані. А работав у Жіріновского логопедом. Простий парєнь, аж не віриться, що у Москві у ночних клубах гуляв із самим Зюгановим.

Мозковому центру належало стояти при такому представленні за стійкою струнко, щоб візитер сприймав у візуальному контексті важливу для нього інформацію адекватно. Він мав вийти із цієї парламентської філії з усвідомленням, що у його житті відбулася найважливіша подія — він бачив перед собою небожителя, який вершить людські долі.

— Ти, вообще, в економіці розбираєшся? От скажи: який у вас годічний оборот? — продовжував ганяти кандидата екзаменатор.

— Вибачте. Не зрозумів. У нас же виш. Навчальний процес. Тому оборот… — Кандидатура зламалася уже на першому питанні.

— Не ламайся. Ти не на пєдсовєтє. Не прикидайся шлангом. Я питаю: скільки ти у жатву хлєбов собираєш? Ну коли кампанія вступітєльна. Це ж кожен папаня несе вам сармак з долярами?

— А, у тому смислі? — Фізик хоч і був теоретик, але такий сучасний, що не відривається від практики.

— А який ще є у тебе смисл, шо ти ректором хочеш стать? Нащо воно тобі?

— Так то ректор у нас комбайнер, як ви кажете, на цих жнивах. А ми так… Ми позаду нього колоски збираємо.

— Молодєц, с юмором, — Гоша втупився у вимкнений монітор, вдаючи, що саме зараз триває процес прийняття рішення. — Тепер ти будеш комбайньором. Тільки не задирай носа. Якщо від мого імені прийдуть ізбіратєлі. Щоби прийнять. То шоб…

— Свята справа, Петре Павловичу. Від вашого імені — і вже студент. У цю ж хвилину. Можете не сумніватися, Петре Павловичу.

— Іван Іванович — наш дуже досвідчений і знаний педагог. Він не підведе. Ми ще із радянських часів складаємо списки, коли йде вступ. Система вищої освіти у нас відпрацьована до йоти. Я ручаюся за Івана Івановича, — голова області підвів риску.

— Ну шо, собєсєдованіє ти пройшов. Я переговорю з міністром. Мені — нічого не надо. У мене усьо є. Я про молодьож турбуюсь. А ти там з міністром сам розчитаєшся. Тобі ж з ним работать, — скривив нудну міну нардеп, якому вже почав набридати цей сухий тип, що хвилину тому став ректором.

— Не треба нагадувать. Я порядок знаю. Вік не забуду, Петре Павловичу. Вважайте, голоси нашої багатотисячної армії молодих виборців у вас у кишені.

— Іди работай. На благо родіни. А ти, губернатор, задержись малость. Тут такий вопрос, Антоша. Нужна мені земля. Півтора гектара. Щоб ти рішив своїм указом.

— Вибачте, не зрозумів з першого разу. Так ви ж володієте усіма землями у районі, а з минулого скликання ще й лісами.

— О, про ліс вспомнив. Нам, націоналістам, про нього нікак не можна забувать. Слухай, як той мужик, якого ми на охоті той… Ну він сам винуватий. Під рикошет попав здуру.

Ця безневинна мисливська пригода була чи не єдиною у парламентській практиці народного депутата Капця, яка нагнала на нього такого страху, що він мало не рвонув «за бугор». Ні, до мокрухи він звиклий змалку. Подумаєш, велике діло — завалити бика із ворожої зграї чи зачистити цілий загін на стрєлці. Один Сікач, як снайпер міжнародного класу, чого вартий. А тут така нісенітниця…

Вуйко, що стояв у загінці, під кулю нарвався. І побіг, придурок, у село, рану перев’язувати. Фельдшер, борець великий з олігархами, камеру із телебачення викликав. Збіглися виборці, роззяви безмозкі. Кіна надивилися, крові захотілося у режимі онлайн. А тут же не забула прогресивна громадськість, як депутат десь під Кіровоградом узагалі шльопнув виборця наповал.

Ото воно й врятувало Гошу, що не наповал. І потім знайшовся у селі таки справжній патріот, прямо тобі Олександр Матросов, який поліз на амбразуру замість депутата Капця. Мало того що признався, на Біблії присягнув: то я, мовляв, чірікнув того шалапута, у чому гірко розкаююсь. А Петро Павлович тут не при ділах. Наш народний обранець, каже, в той момент взагалі проводив зустріч із виборцями на хуторі на предмет проведення у віддалене поселення асфальту. Член парламенту про народ дбає, а ви на нього наклепом поперли. Усе щиросердечне зізнання зазняли на камеру, і не одну, Капець ніколи не шкодував грошей на підтримку свободи слова.

І народ із полегшенням зітхнув, що то не депутат бабахнув того доходягу. Народ не любить, коли його свідомий вибір підмочують. Одне слово, зам’яли. А колишні соратники по опозиції уже запит генеральному прокуророві нашкрябали, мовляв, до буцегарні «тушку»-вбивцю. Генпрокуратура розібралася об’єктивно: є стрілок, є жертва, а претензій немає. Нема, як вони кажуть, складу злочину. А в яку копійчину обійшовся той склад, прокурору знати не обов’язково. І головне — виборці залишилися задоволені. В тому числі два учасники дуелі отримали одноразову п’ятирічну пенсію від свого улюбленого депутата. І хто тепер скаже, що народні обранці не дбають про народ? Що у нас демократія не процвітає?

— А щодо тої пригоди, — губернатор також брав у ній участь, бо йому було доручено вламати мужиків і вручити їм тугий конверт. — Можете не переживати. Йому такі гроші й не снилися. Веселий такий мужичок. А ранка зажила, у нас в області медицина на високому рівні. Говорить той горобець стріляний: можете хоч щомісяця мене підстрелить, якщо це за тисячу баксів.

— Та ти шо? От як такий народ не любить, як йому не служить! От є ж у нашому народі патріотичні елементи. Не усі ж такі нитікі. Лиш би нарікать на своїх слуг, що мордуються під куполом. А я, чесно тобі скажу, передрейфив. Я знав цього, ну ти знаєш, що попався і загримів, депутатішка. Я вообще його счітаю першою жертвою політичних репресій. Шо ті судді не знають, шо таке охота? Все може буть. Вовка боятися — у ліс не ходить. А ходиш, то знай, що можна пулю схлопотать. Я ж, приміром, не був там як народний депутат, як охотнік. Тут даже на маньоврах допускаються природні потєрі. А охота — то тобі не маньоври. Молодєц, що зам’яв. Но земельний вопрос — рєзко на порядку денному.

— А ви натякніть. Так усе ж кругом — ваше, — не міг врубитися голова ОДА.

Капець не любив оті шкурні терміни — ваше-наше. Що говорити про голодранців-виборців, коли от голова області, а не тямить, що говорить.

— А ти, я бачу, не доганяєш. Над своїм теоретичним уровнєм тобі треба працювати. Ваше, кажеш. А воно мені нада? Та собствєность. У лічном планє. А якщо по-державному глянуть з висоти історичного прогреса. Частна собствєность — вот хто нас виведе у Європу. Раньше тут кляті москалі у людей наших працьовитих землю загребли, стодоли розібрали. Окупант — він і в Колумбії окупант. Колгоспів понастроїли. За то гинули наші батьки і діди, щоб землю у них колгосп забрав? Поетому ми ету історіческу несправедливість востановили. Я ж як націоналіст скажу: хлопці у ліс йшли опять же із-за землі. А тепер, як там у Маяковського: день їдеш — чия земля, Капцева, два дні їдеш — чия земля, Петра Павловича, депутата нашого, тріждизнамьонного. Вот так, товариші москалі. За шо боролись. Но мені не та земля нужна. Тєм болєє, шо вона уся бур’яном поросла, будь воно неладно. Мені інша земля нужна. Для вічного упокою.

— А, от про що йдеться. Тепер це модно. Та які питання? Завтра можемо разом поїхати на Личаків і вибрати. Для губернатора це не питання. Є у нас там місце під сонцем для національних героїв.

Отут уже Гоші хід думок губера подобався. Хоча хто зна. Якби дійсно загнувся депутат, це ще питання, чи його ставленик причислив би його до лику героїв.

— На Личаків? А щоб рядом з Бандерою — можеш?

— З дорогою душею, але ж Степан Бандера у Мюнхені похоронений.

Важка ця процедура — пошивати у дурні того, у чиїх рука твоя посадова доля. А Поліщук мусив сказати те, що сказав.

— Та ти шо? Я й не знав. Не годиться націоналісту цього не знать, — самокритично визнав Гоша. — А чого так? Видать, там земля дешевша. Мені он мій комісар по ЄС, коли дзвонить, то все розказує, що там усе у них дешевше, чем у нас. Та ладно. Добре, що ти сказав. Поїду на ігру «Шахтьора» з «Баварією», обізатєльно навєщу Бандеру. Обізатєльно. Тут без вопросів. Но мій вопрос… Якщо ти кажеш — у Мюнхені, то тєм болєє Личаків відпадає. Хочу я упокоїться на рідній землі, Антон Михайлович. Як умірать депутату, то скромно. Не то, шо ви, в ісполнітєльной власті, зажралися.

— Мій уклін вам. Дуже достойно. Правильний вибір. У рідній землі. Історія оцінить. Але ж то… Метр на два. А ви як казали — півтора гектара.

Тупість чиновників завжди дратувала Петра Павловича. Він, як і кожен нардеп, зверхньо дивився на всю цю бюрократичну братію. Не доганяли вони політ думки парламентаріїв, якісь завжди такі загальмовані, коли йдеться про виконання ухвалених у Верховній Раді законопроектів.

— От і він туди ж клонить, — шпурнув золотою ручкою у голову ОДА. — Ретроград. Косне у тебе мишлєніє. Хоч я тебе і видвинув на губернатора, но ти був рагульом і рагульом остався. А може, я хочу у спокої полежать, щоб ніхто не мішав. Щоб ніякої сволочі не було рядом. На пушечний вистріл. У житті усі ви мені вот де. Дай хоч полежать подальше від ваших морд окаянних.

— Та діло хазяйське. Обирайте собі місце у ваших приватизованих сільгоспугіддях і лягайте собі на здоров’я, щоб за кілометр — ні душі.

Цей матолок зашорений далі нічого не тямив. А може, його поміняти на переправі, цього блюдолиза? Давно помічав Гоша, що він хоч і слухняний до блювального рефлексу, але творче начало у нього на нулі. Не вміє хавати на льоту те, що говорять йому зверху. І відтак дратує вище керівництво, а це рано чи пізно погано для нього закінчиться.

— А ти знаєш, шо для народного депутата схавать губернатора — шо раз плюнуть. То я з опозиції обирався, а зараз в інтересах народу йду пліч-о-пліч із президентом. Шепну чарівне слово царю-батюшці, і нема тебе, тугодума. — Напруга зростала, і Поліщук відчув, що коли він не почне синхронно сприймати похоронні поривання боса, самому треба буде шукати метр на два. — Тим більше, шо, як говорив Максим Кривоніс, він, ти знаєш, Львів брав, хоча шо ви знаєте, чинуші, як він говорив, я тебе породив, я тебе й закатаю в асфальт. У сільгоспугіддя він поховав би нардепа. Короче, мені нада бумагу на півтора гектара на сільском кладбищі. От тобі депутатський запрос і соціальна ініціатива.

Губернатор без дозволу присів і почав енергійно витирати спітнілого лоба, у якому так повільно відбувалося переварювання похоронних ініціатив Капця. Отямившись, почав мізкувати над тим, що почув. Ого, тут ще один зигзаг вбік від удачі.

— Та я б з дорогою душею. Як ви так могли подумати про мене? Та я б вас похоронив хоч у клумбі напроти Оперного. Але цвинтарна земля у селі Задвірці — не моя компетенція. Я «за», двома руками, щоб вас похоронить на півтора гектарах, та хоч на півтора тисячах. Але є формальність. Треба бумажку від церкви. Там вони напридумували. В демократію граються. Парафіяльний уряд називається.

Капець відчув полегшення. Врешті, дискусія вийшла на фінішну пряму. Теж мені уряд знайшов. Церковно-парафіяльний. І треба ж таке придумати — народному депутату треба звертатися до якихось вуйків. Ні, Петро Павлович уже розпорядився, щоб йому ті місцеві дяки і паламарі місце підібрали. Щоб підібрали, а тут — дозвіл мають давати. Гоша думав над такими незбагненними гримасами демократії. Та йому у самого прем’єр-міністра будь-який дозвіл було взяти, що два пальці обпісяти. Заходиш із чемоданом американських папірців у найвищий кабінет виконавчої влади і виходиш із бумажкою на будь-який колір і смак. Нема такої висоти, яку не взяли б парламентські більшовики. Ціна питання має значення лише у цьому житті, а Гоша міг дозволити собі жити як справжній патріот — ми за ціною не «постоїм».

— Сікач уже дав орієнтіровку тим вуйкам. Хоча то повна херня, щоб народний депутат папірцями бавився у якійсь парахуї, чи як воно там називається. Та ладно. Будемо проявляти законопослушність. Буде тобі бумажка не тільки від вуйків з полонини, а від самого отця. Буде тобі бумашка. Особєнно від попаді. Ладно. Іди работай. — Гоша відчув, що й самому пора відпочити. До кінця робочого дня народного депутата ще далеко, а вже стільки нагальних питань повирішувано.