Брати, або Могила для «тушки»

Любов на припоні

Це тільки тіло має майнову ознаку, а душа — вона не підлягає біржовим котируванням чи експертним оцінкам ріелторів. Вона живе так високо, як їй заманеться. Її статус — це близькість до Неба, а не до Землі. І коли ви одного разу спозарання бачите, як ранішнє сонце обрамляє гнучкими променями зачаровану постать із мольбертом у руках у скромній селянській хатині на фоні тотальної всенародної нужди, не смійте й думати про бідність, бо перед вами — багатющий олігарх Духа, божественна рука якого витворює на полотні цілий світ, якому немає ціни, бо продовжувач Промислу Божого — митець має у серці те, що не вмирає, не тліє і не щезає. Галактична благодать творчості — Словом у літературі, пензлем у живописі, сонячною октавою в музиці чи інтонацією у театрі…

Увесь цей космічний цех Всевишнього із розмаїттям виконробів Духа, які витісують різцями Богом даних їм талантів сяючий на мільйони світлових літ довкруж Землі найдовершеніший у галактиці шедевр Творця — людський Розум. І не шукайте місця митця на цьому світі, бо він трудиться на риштуваннях вічності, підносячи до зірок зіткані із хмар поверхи своїх душевних хмарочосів, які, як вчила мати малого Франка, тримають небо, аби воно одного разу не впало із люті на людську ницість на їхні грішні голови.

Василь сидів біля вікна і малював картину, коли у двері постукали, і від звуку цього акуратного неначе обірвалася струна між сузір’ями на полотні. Навіть внучатий племінник да Вінчі менше здивував його на порозі, ніж вона. І треба ж такому статися — вперше у цій ері до нього прийшла вона. Із того світу, у якому тепер жила, і раптом повернулася у світ цей.

— Чи впустиш? — Оля справді не була певна, що їй буде дозволено зробити крок уперед.

Зніяковів і Василь. З голови не вступалися Петрові продажні посли із парафіяльного уряду, а тут… Виходить, він запустив свою важку артилерію — прислав власну дружину. Куди вже далі…

— Які гості! Спозаранку на світанку. — Підсвідома радість бачити її брала верх. Бо що воно — ситуативна комбінація умовних суспільних відносин обріч твердь взаємин душ. — Не впущу — мусиш заколядувати.

— А ти маєш чим заплатити за коляду? Хіба що цією картиною? — Психологічні бар’єри танули на очах, повертаючись до первозданності.

— Навіть якби Кабальє стояла і співала тут — не віддав би.

Вона наблизилась і розглядала з-поза плечей живописця. Яка різниця, чи він нікому невідомий і ніким не визнаний сільський богомаз, чи нарeчений геніальним і невмираючим у пам’яті людства Мікеланджело. Хто зна, може, скоро обласканий Апостольським Престолом у ряді геніїв легендарний італієць буде стояти уже позаду українця Василя Петрушки. Хто зна. Генії мають плюс, що не можуть не бути невизнаними і мусять змиритися із мінусом, що це відбувається після фізичного життя. Бо якщо за життя, то це уже геній під питанням.

— Проникливо. Але що це? Пожежа? — Ольга претендувала на естетичну фаховість, але відчула, як її серце прискорено б’ється. Від споглядання картини чи від близькості автора.

— Майже вгадала. Я розпочну, а ти продовж: Досвітні огні…

— Боже, як давно я не декламувала вірші, а колись було — жодного дня без них. А ти пишеш?

— Пишу. Як не писати? — І кому ще зізнатися у сокровенному своєму сховку, бо це таємниця, адже коли рядовий селянин у рядовому селі пише вірші, то він може бути діагностований опінією цього села як божевільний.

— Отут, у цьому казематі? Вибач, що так висловилася. Та ще й «у время люте»?

— А поезія вершинна, свідчить світовий досвід, творилася дуже часто у казематах, хоча ти даремно не називаєш її раєм, цю мою хатину край села.

— А перший вірш ти кому присвятив? Не забув?

— Було, та загуло.

Він глянув на неї, і біль такий терпкий обледенив душу до щему. Літа, як ріка, віднесли так далеко від берега, на якому вони стояли, вглядаючись у далечінь грядущого життя. А воно, життя те, уже позаду. Так далеко від того місця. Коли можна було той плин повернути хоч проти течії, бо юність дає таку силу — ріки повертати. Вона, юність, має таку невичерпну міць, але так недовго б’є те джерело, поки його не замулить сміттям нагромаджених помилок. І вже не вернеш, бо двічі у ту саму ріку можна ступити лише тоді, коли бігти з нею наввипередки. Але нікому ще не впокорився цей марафон із Часом на пару. Обігнати плин невблаганних подій і уже на безпечному сухому місці ждати свого щастя, що припливе до берега чекання.

— А я пам’ятаю. «Оля це доля…» Ні, це все-таки вогні, але не досвітні. Заграва якась за селом.

— Може, й так. Душа у слові чи у живописі — вона віщунка. Хоча який вогонь на цій погорільщині. У тебе нема такого відчуття, та й бути не може, а я, коли прокидаю­ся зранку і пригадую, де і коли я живу, одне і те ж відчуття — погорільщина. Згарище, а на ньому чигають за смажениною людською ненаситні круки:

Поезія геніальна — вічна, але чому повертається дійсність, яка її породила?

— От як ти думаєш, що робив би Шевченко, якби жив зараз?

Про таке вона б ніколи не подумала у своєму клітчастому палаці, а тут, у цьому казковому казематі… Раптом сплив у пам’яті той, на пам’ятники якому дають гроші, щоб відкупитися й ніколи не читати його криваві вірші. Нехай собі стоїть тою бронзовою болванкою і нікому не заважає. А воно так і стається — був час, коли Кобзареві неодмінно ставили пам’ятники, як нагадування, що звідкись прибилася у світ широкий його безталанна і нездоланна нація, а тепер його оминають, не підводячи очей, прибиті нуждою його неозолочені раби німі.

— Те, що й тоді робив би. Будив би. Сокирою. Хоча йому було легше, що він жив тоді. Цар Микола був гуманіст у порівнянні з твоїм Гошею. Він би не церемонився. Просто замочив би Тараса Григоровича. Як там у вас прийнято — голову відрізав би і заховав у Таращанському лісі чи просто закатав в асфальт десь між териконами.

— А ти жорстокий. Знаєш, що люди у селі кажуть? Вони тебе осуджують більше, ніж його. Кажуть, із заздрощів ненавидить Василь Петра, бо той багатий, а він — бідний…

— Люди кажуть… Це їм виніс вирок Джефферсон — кожен народ має таку владу, якої заслуговує. Коли не заслуговує на ліпшу, то нема на кого нарікати. О люди, люди, небораки… Нащо здалися вам царі. І депутати. Хіба ж ви люди? Ви собаки. І ти так кажеш?

— Ти ж не повіриш. Я б зараз закуталася в оцю твою споконвічну мамину перину, примостилася коло палахкотіння кухні і милувалася дивом народження досвітніх вогнів. Не віриш?

— Та ні, чому? Можна навіть і повірити. Вам навіть не чуже модерне народництво. Маєте віллу не тільки у Монако і Куршевелі, а й у рідному вимираючому селі. Дуже так харитативно і ще більше патріотично. Не відриваєтесь від народу. А ти не бачиш, що ще трохи такої любові — і не буде вже того народу. Не витримає він ваших обіймів. Задушите ви його заживо у своїх обіймах.

— А тобі не здається, що ти не за адресою? Он сидить зараз уся ця свора у Гошиному палаці, восьминогами та лобстерами обжирається, а я втекла звідтам. Втекла до тебе, і тут мені добре, як у раю.

Фальш людська, яка вона філігранно грайлива на маскарадах абсурду. Стоїть пава у шубі, удвічі дорожчій, ніж ця трущоба, й обзиває її раєм. Василь посміхнувся чи то іронічно, а може, навіть із прихованою глузливістю:

— Монолог, вартий всесвітньої сцени. Ні, Олечко, ти свій вибір зробила.

— Ні, це ти зробив вибір! — вона вигукнула, сама налякавшись такого власного спонтанного гніву. Чи образи. — Я втрачала голову. Ти ж такий розумний, амбітний. Перед тобою — усі двері світу й усі дороги до вершин. Оскар, Гарвард. А ти? Ти закопав себе у цій могилі. А я не могла так. Закопувати себе разом із тобою.

— То чого ж ти прийшла сюди, у мою могилу? — Відчинив двері, вказуючи їй дорогу додому. — Ні, я радий тебе бачити. Але ти знаєш, Олю, переді мною не можна кривити душею. Ти це знаєш ще зі школи. Ти пішла за ним, щоб ходити по світу у цій звірячій шкірі, яка й зараз на тобі. Вам подобається ходити по світу, як звірі, жити, як у вовчій зграї. Знаєш, у чому блиск і вбогість таких, як ви,— як ти, як він? Ви не хочете бути людьми. Ви хочете бути просто гуманоїдами, які тут чигали у хащах ще до того, як Бог створив людину на свою подобу. А для вас обтяжлива ця подоба. Вам, дикунам, шкіру вбитої мавпи — такого ж, як і ви, звіра — подавай.

— І як могла одна мати народити його і тебе — богоподібну і звіроподібну дитину? Але що тут говорити. Усе тюрма наробила? Раз посаджені у клітку не повертаються звідтам людьми.

— Тюрма, але та, у яку ви себе замкнули нині. Золота клітка звироднілих невільників. Одна мати, кажеш, одна мати… А ти знаєш, скільки вона на цьому-от ліжку сліз пролила, бануючи за ним? Як мені серце краялося, коли я щороку тижнями добирався у ту вічну мерзлоту, щоб у колонії, де із людей роблять тварин, глянути в очі рідному братові. Його ж, якщо розібратися, за дитячу витівку посадили. І я бачив у тих очах благання. Брате, поможи, не дай згинути. І він там, за ґратами, не згинув. Я повертався і розраджував маму — ні, він не озвірів, ми його не втратили, у ньому живе те, що ви йому дали. А потім одного разу я побачив, що цього, материнського, у ньому нема. Ні, то вже не в тюрмі. То вже після, то вже тут, коли він раптом став невідомо як і звідки багатіти, як якийсь шейх кувейтський. У вмерлих очах я побачив оскал, ці очі заплили оливою наживи. На той час ви уже купалися у розкоші, вивалили на глум людям оцю віллу під лісом, і несло від неї смородом розкладених живих мерців, які самі себе знищили. І тоді я прийшов і сказав: мамо, у мене вже немає брата. Він вмер.

— То для тебе, а для неї — ніколи. Ніколи не вмирають діти для матерів.

— О, ти її мало знала. То правда. Її радості не було меж, коли він вернувся із Сибіру. Але потім, коли поголос пішов між людьми — рекетир, на ньому кров, убиті і закопані серби-дальнобійники у лісопосадках. Люди, як гадюччя, приходили сюди. Начебто відвідати хвору, а самі шептали на вухо, впускаючи отруту прямо в душу. А вона й не перепитувала. Вона відчувала. Вона все знала. То вона сказала і не впускати його більше до хати.

Навіть він, Василь, благав її змилосердитись, але вона, мати, не мала того духу божественного, щоб відпустити гріхи синові, який не хотів каятися. І який то гріх, коли син став паниськом на крові. Багач, якого в історії села не було. У парламенті засідає. Успішний такий. Колишній в’язень юності. Але у неї була інша мораль: коли народ гибіє у нужді, багатство — то і є найбільший гріх. Перед Богом і людьми. Такою вона була, їхня мати. А їй розрадою був той, що залишився біля берегині, якою була не просто мати, а їхня земна судителька. Без крихти фальшу і жалю.

— Ти думаєш, мене не мучить ця ваша полярність? Я його захищати не буду, але не всі можуть бути такими, як ти. А ти усе й усіх міряєш по собі. — Вона дорікала йому, сама жахаючись безглуздя у цих словах. — Скільки мам після інсульту залишаються прикутими до ліжка? Немічними. Приреченими на муки до останніх днів своїх. Але скільки знаходиться дітей, які беруть цей хрест і несуть, які розділяють з ними ці муки, приковуючи себе також до цього ліжка, на якому навіть не живе, а гине мученицькою смертю рідна мати. Ти ж міг так зробити, як він казав. Віддати маму у реабілітаційний центр. Будинок для неходячих. Це дорого, але Гоша оплатив би. А ти залишив її тут. І сам усе кинув і залишився коло неї. Практично кинув життя своє, яке перед тобою пролягало, як золотоносна цілина. Ти ж талант могутній свій змарнував. Ти себе закопав. Не всі так можуть. А потім ще Марічка. Поїхала світ за очі.

— У нас не було виходу. Стара хата завалилася, я почав нову класти. А тут таке з мамою. І де жити?

— Він же ж пропонував тобі…

Кулак опустився на стіл, і фарби порозліталися з мольберта, розмальовуючи різнобарв’ям різдвяну солому на підлозі. У ньому гнів жив надто під верхом — прямо під крилом ласкавої посмішки:

— Він умер для мене. Він добровільно вийняв із себе душу. І напхав у свої нутрощі ту кляту грошву. Марічка мусила їхати. Бо на зиму треба було хоч одну кімнату викінчити. Аби перезимувати. Роботи тут не було. А я не міг маму лишити. Навіть на неї. Не міг. А навесні мами не стало.

Гнів утопився в скорботі і поплив горілиць з дорослого обличчя сина, який ніколи не перестає бути сиротою, коли зі страхом для самого себе промовляє ці слова. Мами нема. Була й нема. І тепер він сам. Один. На своєму сирітському розп’ятті, на якому мусить висіти, прибитий горем, до кінця днів своїх.

— Але пройшло вже стільки часу. Так нічого й не будеш міняти у своєму житті? Ми ще такі, не дуже поважні у літах, Васильку.

— І що, до вас іти? У вашу зграю кличеш?

— Не суди так суворо. А ти знаєш, Петро змінився. То тоді, у кривавих дев’яностих, то було щось несамовите. Ти кажеш, кров на ньому. Але ж ти не суддя. Змінився. Особливо відколи став депутатом. Тепер він іще й депутат ПАРЄ. Разом у Страсбург їздимо.

— І що ви там робите? Як він каже тут людям — повномочений посол в ЄС.

— Я по музеях ходжу. Коли ще така нагода трапиться. Що ми знаємо про європейську цивілізацію. Враження просто потрясаючі. Аж страшно, що життя прожила би і нічого цього не побачила, не відчула. А він ходить по гольонках.

— Куди? По борделях?

— Може, й туди. Мене не цікавить. Він каже, що у Страсбурзі — найсмачніші гольонки у світі. Заради них і записався, як народний депутат України, у склад делегації від України у Парламентську Асамблею Ради Європи.

У своєму тераріумі під куполом вони таки втратили зв’язок із реальністю. Їм здавалося, що божевілля, яке стало для них нормою, має так само сприйматися нормальними людьми поза межами цього психдиспансеру, яким став так званий парламент.

— Олю, ну ти ж притомна, вибач, людина. Ти не бачиш, який він депутат? — Василь намагався виглядати якомога менш роздратованим.

— І що, він один такий? Я, може, навіть краще знаю, ніж ти, бо я живу у Києві. Вони усі такі. — Як не дивно, але вона говорила те, у чому була переконана.

— Язик йому перекривило. Вєрка Сердючка повчилася б. Навіть у тюрмі так не кривлявся.

— А ти знаєш, не повіриш, він дійсно кривляється. То їхня мова. Він, якби став говорити за правописом академіка Білодіда, виглядав би, як ти кажеш, у тій його зграї як біла ворона. Він же ж, перш за все, бізнесмен. А там, знаєш, проносейшн — там то діло десяте.

Петрушка любив спостерігати, як при вході на районний базар так чинно і церемоніально метушилися доларові міняли із квадратовими головами. Від них і аж до верху номінацій у списку журналу «Форбс» це була єдина порода вкрай примітивних аферистів. Які гроші не заробляли, а робили. Як на підбір селекціоновані петеушні трієчники вважали, що схопили фортуну за спідницю і запливуть за течією на золоті монблани. Бізнесмени. У селі їх називали фіфаки. Народжувалося завше кілька таких, лінивих, бридких і тупих, але скажено вертких, коли йшлося, де би щось вкрасти чи когось у дурні пошити.

— А ти знаєш, який його бізнес?

— Та я не дуже вникаю. З газом щось там зв’язано.

— Як це так йому, бандерівцю, москалі дають ліміт на продаж газу в Європу? За які такі заслуги? Заслуги мусять бути.

— Та є там у нього один, як він каже, корефан у Газпромі. Разом сиділи. Ми, коли буваємо у Москві, зустрічаємося сім’ями. Вони дуже близькі по духу. Дійсно як брати.

— Те, що разом сиділи, то великий капітал. Але того замало, щоб перед Москвою змити пляму бандерівця. У нас тут, у Галичині, на Закарпатті, Волині, Буковині, є ресурс, не менш цінний, ніж їхній газ. Кордон. Із ЄС. Із НАТО. Із п’ятьма європейськими країнами.

— Та він до геополітики далекий. Про що ти говориш?

— Я знаю, до чого він близький. Кордон за визначенням — контрабанда. По всьому світу. Більшою чи меншою мірою, залежить від того, наскільки держави, яким належать ці кордони, культивують, чи навпаки, контрабанду, яка, до речі, є цілком реальним рушієм світової економіки. А що таке кордон із європейським ринком для світового наркотрафіку? Із Афганістану. Із Середньої Азії. І в Європу з її 300 мільйонами зажирілих ротів. Чорний інтернаціонал поставив його контролювати цей трафік. От хто такий твій Гоша. Одного міліграма дурману через кордон досить на десять таких твоїх шуб.

Оля слухала і неначе відчувала, як їй в’януть вуха. Те, що говорив Василь, було новиною для неї. Аж тепер до неї доходило, звідки справді можуть бути ті потоки багатств, що стікалися до їхньої сім’ї. Вона склеювала фрагменти почутих чи побачених уривків, які надто плавно влягалися у рамки відкриття, яке щойно, як грім із неба, було виголошено.

— Ти мене вбив. — Вона похитнулася і схопилася за одвірок як за порятунок після приголомшливого удару.

— Ти вчора канал «Полонія» не дивилася? — Василь неначе вирішив добивати її. — Взяли там наркоділера з України. Якась там знайома назва фірми промайнула. Боюсь, щоб то не був його подільник.

Але доведена до автоматизму живучість, яку прищепив їй Петро, швидко повернула її до тями. Навіть якщо Василь говорить правду, то що робити? Летіти до річки і топитися. Чи голосити посеред села з розпуки? Та ні. Ні Петро, ані вона — не такі, щоб ламатися від отруйних слів цього невдахи.

— Та то дрібниці. У нього недоторканність. Так ми з тобою забалакались, що забула, чого прийшла. Може, ти б не стояв тут так намертво? Я вже звикла до його вивихів. Ну, біситься із жиру. Ну, дах йому поїхав. Та хай будує собі той саркофаг чорнобильський. Що, тобі шкода? Ну нехай вмирає, як хоче. Відчепися ти від нього. Зрештою, ти сам кажеш про руки у крові. Так, він бандит. Ти це знаєш, і я це знаю. Я за тебе потерпаю. Он ходить по хаті і повторює речитатив: через мій труп, через мій труп. Хороша підказка, братан, хороша підказка, братан. Уже набралося стільки, що ця остання крапля може зірвати його. Ти сам кажеш, що він звір.

— А ти мене лякати прийшла?

І знову на іншому регістрі зазвучали струни її душі. Ну як їй розриватися між ними двома, такими далекими одне від одного? Її не вистачить, щоб стати мостом. Надто далеко вони розійшлися врізнобіч. Так далеко, що далі не буває.

— Я боюся за тебе. — Її спонтанне схлипування не могло сприйматися як жіноча грайливість, а він їй не вірив. — Бо я люблю тебе, як тоді у восьмому класі. Коли ти читав мені свій перший вірш. Я ніколи не переставала тебе любити. Просто я не могла бути поруч із тобою, бо це дуже важко, це нестерпно важко бути, як ти. А що я? Я слабка, немічна. Я прийшла, бо боюся за тебе!

Василь знав ціну словам Петра. Те, що поглинало його єство, не було страхом, але обдавало свідомість неначе зимним лезом. Напевно, цього не уникнути, бо й так надто довго вони жили разом на цьому світі. Надто довго терпіли цю нестерпну тісняву. Двом їм замало місця тут, на цій маленькій планеті. Мусило колись так статися — або він, або я. І от вона прийшла оголосити його вирок. Він також більше терпіти не хоче. Принаймні, це по-чоловічому з його боку.

— Через мій труп він переступить. Як переступив уже через багато трупів замордованих ним і такими, як він. А якщо це мільйони, десятки мільйонів? Невже вони думають, що будуть топтатися по цьому нужденному народу вічно і безкарно? Невже вони думають, що ці мільйони — уже трупи для них? Живі мерці на згарищі, на яке вони перетворили Україну. А ти знаєш, я навіть тобі вірю. Хоча відтоді, коли я у тому заґратованому броньованому мерсі побачив тебе у вельоні весільному поруч з ним… Один Бог знає, чого вартувало мені це пережити. Ти кажеш, що я не такий. Ні, я дуже слабкий. Цієї миті я вперше у житті відчув, який я слабкий. Який я можу бути немічний і розчавлений. А щодо поховання твого фараона, то нехай його народ хоронить.

— Слава тобі, Господи. Який ти розумник, що не береш це на себе, — аж не вірилося, що уся ця цвинтарна затія може обійтися без крові. — Я йому так і передам. Ніяких трупів! Брат твій не буде заважати тобі вмерти. А референдум? Знаю я той народ. Він за тобою не піде. Він за ним піде.

— Чи знову під нього ляже. За гроші.

— Правда гірка, але правда. Народ за таких, як ти, не голосує.

Важко було заперечувати. То була не просто констатація, а якнайточніший діагноз. Кожен народ обирає собі того, на кого заслуговує. Не треба йому іншого — гіршого чи кращого. Тут — аптечна, до мікронів, точність. Жорстока штука, ця демократія. Але нічого кращого люди не придумали. То таки правда: він з братом у їхній вічній дуелі розійшлися по полюсах, а народ навіть не секундант. У їхній пожиттєвій дуелі народ — з ним.

— А ти знаєш, це буде тест. Для народу. Момент істини. Точка біфуркації. Ефект мінімаксу, коли мінімальні дії призводять до максимального ефекту. Момент виверження вулкана. Це відбувається водномить. Остання крапля сповнює чашу. Ніч найтемніша перед світанком. А відтак спалахують досвітні вогні! І криваве марево заграв запалює новий день! Гей, Народе? Чи змінилося що-небудь у тобі від часів Пушкіна, який увіковічив тебе німим? Народ безмолвствует! Невже не отверзнуться вуста Великого Німого? — Його гомеричний сміх був страшним. — Віче я скликаю на завтра. Нащо відкладати на післязавтра.