Брати, або Могила для «тушки»

Фараони і фарисеї

Жодне законодавство не врегульовує діяльність цього найважливішого в Україні уряду, яким є у кожному галицькому селі уряд парафіяльний. Ніде він навіть не згадується у жодному закодавчому акті, а тим часом із його повноваженнями навіть близько не зрівняється центральний орган виконавчої влади, яким є в Україні Кабінет Міністрів.

Бо якщо розібратися, повноваження загальнонаціонального уряду, що у столиці, до конкретно взятого села практично не доходять. А кожне село — це своя республіка, яка докорінно відрізняється за своїм укладом уже від сусідньої республіки, що за якихось кілометрів два. Кожне українське село — це унікальне згромадження громадянства, що, як і кожна держава, має свою історію і традицію, має своїх героїв і негідників. І свою нетлінну історичну пам’ять, бо у селі передають із покоління в покоління нерукотворний літопис свого племені упродовж століть.

Водночас село — це єдина родина, у якій усі про всіх усе знають. До найменшої йоти у біографії роду на десятки поколінь углиб. Бо якщо хтось там у часи Святослава чи Шевченка спотикнувся, цю пляму мусить нести нині сущий нащадок.

Державна влада, на жаль, не виробила того імунітету, яким володіє влада сільська, котра обирає прямою демократією свого главу уряду — підняттям рук під час голосування прямо на церковних сходах після Літургії. І голосування це забезпечує, як жодна інша демократична процедура по усій владній вертикалі аж до Верховної Ради, щонайменше три умови до обранця — щоб не крав, щоб був мудрим, щоб був здатен служити громаді безкорисливо. Як усе недосяжно для держави, але просто і під силу селу, яке делегує владу над собою, над громадою, — найдостойнішому. У селі — це факт, а у державі?

Василь Петрушка уже незліченну кількість каденцій очолює парафіяльний уряд у Задвірцях, бо у середовищі, у якому всі про всіх усе знають, він абсолютний моральний авторитет. Попробуй досягти цього у Києві? А у Задвірцях — можна, бо якщо ще є десь між людьми мораль, якщо вона десь ще не вивітрилася до порожнього звуку, то тільки тут, де живуть люди як на долоні один в одного.

Правда, має голова уряду Петрушка одну хибу — брата. Поза межами села не всі про це знають, бо у кровного маминого сина — інше прізвище за паспортом. Забрали ще у шкільному віці, на зоні дали кликуху, яку й записали у паспорті. Так і пішов у світ широкий зек Капець. І кому там у ЦВК до того діло, що батько його, як і брат, із роду Петрушки. Знають про це лише у селі, позаочі обмовляючи: як так могло статися, що одна мати народила таких антиподів. А як так може статися із цілим народом, коли серед нього одні крадуть до безтями, втрачаючи честь і гідність, і людську подобу, а інші — вмирають на Майдані за честь і гідність людську. Як так? Але так є, і нема на то ради.

Заведено так іще з минулих тисячоліть, що Різдвяна коляда — від хати до хати — це ще й офірування кожної домівки на потреби громади. Кожен віддає від власної сім’ї скільки може для блага сім’ї сільської. Але у чиї руки? У чесні руки Василя Петрушки, про якого всі знають: йому хоч цю руку відрубуй — чужого не кине. Не бери чужого — от яка елементарна і доступна кожному наука жити серед людей. І чому вона доступна для уряду парафіяльного і недосяжна для уряду національного?

Тому робоче засідання у хаті Петрушки під час коляди було цілком очікуваним для господаря. Розпочинається цей «кабмін» із доповіді міністра фінансів, яким є на поточний історичний момент авторитетний сільський столяр Славко:

— Торік на коляді назбирали у два рази більше. Бідніє народ. А скільки хат за рік стали порожніми? Ціла вулиця, що йде до потоку, вимерла. Завернули туди, а там тихо, як на цвинтарі. Навіть собаки уже не виють. Пішли з цього світу за господарями.

— Як так піде далі, то нам цвинтар треба посувати аж до лісу. Або закладати другу смугу від дороги. — Микола був уповноважений за дотримання порядку на цвинтарі, який протягом літа треба було кілька разів обкошувати — росла би так трава на пасовиську, як на гробах.

— Та так не вийде. Між живими і мертвими має бути санітарна зона 300 метрів. Санстанція не дозволить. — Григорій пильнував за зв’язок парафіяльного уряду із сільрадою, тому розумівся на різного роду приписах і параграфах.

Сумна ця бесіда, як по живому, різала Василеві душу. Одні й ті ж похоронні мотиви щороку. Що тут говорити, село не просто старіло — вимирало. Ще за його пам’яті, а це якихось два десятиліття, у школі було по два-три класи однолітків. Він он числився у «Б», а був ще й «А» та «В».

А тепер ледве назбирують тих шкільних новобранців до двох десятків. Живе село скорочувалося, як шагренева шкіра, а мертве село, вкрите хрестами, росте на заплаканих очах. І не скажеш, щоб хтось вмирав з голоду. Натуральна земельна господарка давала кавалок хліба і до нього, а от бракувало хліба духовного, і з цього голоду розривалася душа.

А потім репродуктивна функція народу — саме село, як генетичне джерело, не дало нації зникнути. Українці народжувалися, по 5–10 на хату, якраз у селі, і сільська сім’я відтворювала генофонд. А тепер що із тою легендарною українською сім’єю? Розіп’ята на континентальному розпутті. У селі більшість сімей — некомплектні. Чоловік або жінка — остарбайтери. Ростуть діти-напівсироти при живих батьках. І батьки ті бачаться між собою раз у кілька років! І ця гуманітарна катастрофа — мільйони люду, то кожна друга хата.

— Зона між живими і мертвими, і ненародженими. Стирається зона. Пекло падає на землю, і смерть взяла владу над селом. Але ми ще з вами цього Різдва живі. І за то маємо дякувати Богу. І що ви там наколядували, Славку? — Петрушка відганяв сумні думи.

— Та то, що кіт наплакав, — бідкався касир. — Тридцять тисяч гривень. То якщо не рахувати того, що дав ваш брат. Той його Сікач вийшов на двір до колядників і дав конверт — 10 тисяч гривень. Разом сорок тисяч.

— Ви від нього не беріть. Нащо ти взяв, Славку? — одне і те ж щоразу.

— Я би так зробив, як ви сказали, як було торік, — виправдовувався столяр. — Він суне ту коверду, я її шпурнув йому межи очі. А тепер він сам до людей не вийшов, а того бугая випустив. Коли вже відійшли люди, він мене скрутив коло паркана і каже: бери, падло, бо вб’ю. І передай братану, що якщо він Петру Павловичу буде заважати про народ дбати, ми його зробимо головою небесного уряду.

Посада обліковця у райземресурсів виробила у психології Григорія надмірний хист до прагматизму, тому захмарний ідеалізм Петрушки він завше пробував опустити на грішну землю:

— Та то, Василю, гроші не пахнуть. Ти сам кажеш, що вони не його, не зароблені ним, а значить, зароблені іншими людьми.

— Кажеш, не пахнуть? Ой, ще як пахнуть, брате. — Василь не тримав зла на опонентів, але вони знали, що він не може і не буде інакше реагувати. — Так ніщо у світі не пахне, як гроші. Скільки народу удушилося від того запаху. Ніяка хімічна зброя не зрівняється із тими ароматами, якими гроші вбивають людську душу і затуманюють розум.

Про стосунки братів у селі знали достеменно. Мало сказати — ворожба людська. Вони, хоч і вийшли з одного лона, але прийшли сюди, на Землю, із різних світів. І ніяк ці світи не могли злучитися, як день і ніч. Правда, Петро, який складався із суцільних компромісів, пробував іти на примирення. За виробленою життєвою виучкою — пробував навіть купляти братову прихильність, особливо з урахуванням його могутнього авторитету в селі. Нардеп знав, що з усіх населених пунктів у районі йому на виборах найменше голосів дає рідне село. І причина «недочьота» — брат. Впертий як віл. Хоча цей недорахований електорат погоди не робив, але, як казав Гоша, діло престижу. І хоча за Василем село стояло горою, не можна сказати, що Петро не мав у селі прихильників. І не тільки у громаді. А й в уряді.

— Знаєш, що, Василю. Давай ми так розважимо справу. Ти тут говориш як голова парафіяльного уряду, що має дбати про громадську справу, чи як брат, що ненавидить брата? — як один із районних начальників, який, одначе, живе у селі, Григорій не раз дозволяв собі лупити правду-матінку цьому моральному чистоплюю.

Цікаво було те, що Василя ці носії компромісів не тільки не дивували, а навіть не дратували. Тримаючи якнайвище моральну планку, він був далекий від розуміння, що усім належить долати її. Він — підняв, а ви — як хочете. Його філософія була все ж швидше прагматична, аніж романтична.

— Ого, як загнув, — посміхаючись, сприйняв цей наступ прагматиків, який тільки розпочинався.

— Не я загинаю, а якраз ти загинаєш, і не перший раз. Він, як-не-як, — народний депутат від опозиції, член партії націоналістів. В інтересах виборців перебрався ближче до влади. То лише ти його прозиваєш «тушкою», а ми розуміємо, що жити треба якось і йому, бо у нього бізнес. Якби він уже був такий диявол во плоті, як ти кажеш, то там, у Києві, його би так високо не пустили. Та й люди за нього голосували. Та й потім, ти знаєш, як до нього ставляться наш отець.

Директор школи Микола відчув, що пора і йому запустити свій посадовий авторитет. Кілька разів він пробував на сільських сходах здійснити вибори на конкурентній основі. Як цього вимагає демократія, тому підмовляв підлеглих учителів, коли вибирали голову парафіяльного уряду, і його висунути як альтернативу Петрушці. І завжди у нього — нуль, а у Василя — одноголосно. Я ж учу їхніх дітей, я очолюю педколектив із суцільною вищою освітою, а він хто такий? Микола не міг знайти відповіді на це запитання, але не вгамовувався, поки таки не знайде. Розпочав обережно на боці земельного інспектора:

— Що він гірший, ніж інші, оті з телевізора, твій рідний брат? Такий самий. Але все-таки наш, родак. Із нашого села, про яке не забуває.

— Особисто про тебе не забуває, пане директор школи. Як ти ламав людей через коліно на батьківських зборах, аби за нього проголосували. — Василеві навіть приносило насолоду зривання масок із цих, як він їх називав, опортуністів.

— Не лише за нього, а за національну ідею. — Микола був головою партійного патріотичного осередку в селі, тому завше твердо стояв на сторожі тої самої ідеї.

— А потім тобі та омандачена національна ідея пригнала новеньку особівку на подвір’я. Ти гадаєш, що люди сліпі й очманіли вже геть зовсім? Знаєш, як твою машину, що стоїть посеред школи, діти називають?

— Депутатка! — Славко вмів дерти лаха із сільських начальників, особливо зі свого однокласника, який пробився на директора. — Коли шановного нашого депутата Петра Павловича спитали, за що він подарував Миколі Федоровичу машину за п’ятдесят тисяч долярів, то він виставив на посміховисько директора: сказав, що той зайняв перше місце на олімпіаді з математики — найліпше порахував голоси на виборах. Відтоді у школі його прозивають Миколка Лобачевський.

— Ти прикуси язик, бовдуре. На себе подивися. Якби ти не був такий туман у школі, то не бив би бринзю у селі зацофаному і не рахував би копійки на коляді.

А Славко знай своє — сміється із розлюченого педагогічного лідера. Могло дійти і до рукоприкладства. Тому голова перевів дискусію у конструктивне русло:

— Ну, добре. То що будемо з тими заколядованими грошенятами робити?

— Та справ у селі по горло, пане Василю. — Рахівник висипав різдвяну фінансову торбу на стіл. — Але живі собі якось раду дають, поки не вмруть. Цвинтар розростається на очах. Гроби розповзаються, як вогонь по стерні. Голодні пси чи то услід за господарями банують, чи з голоду пухнуть. Обрали собі місце між мерцями. Тому треба, я так думаю, найперше обгородити усе цвинтарище. Бо порозгрібають звірі кості, не приведи Господь.

— Я тебе підтримую, Славку. То давно треба було зробити. Хоча на такі гроші хіба пліт з лози сплетеш. Може, де знайдете найтоншу сітку, а стовпчики з лісу привеземо. Не треба металевих наразі, бо то не вистачить. Я гадаю, що громада сприйме це з розумінням. Бо нині тут, а завтра там, за парканом. Тому так і вирішимо, якщо нема інших пропозицій. Дякую, панове, що знайшли час поміж свята зайти до мене до хати, та й про громадську справу не забули подбати. Бувайте здорові. Веселих свят.

Але уряд не розходився. Останнє питання, тобто пиятику, Василь відмінив ще у часи своєї першої каденції, тому чекати було нічого. Відмінив, бо полюбляли урядники, за райкомівським мавпуванням, обмивати урядові рішення. Бувало так, що парафіяльна рада завершувалася п’яним співом на все село. А відтак уже найближчої неділі отримувала вотум недовіри під церквою.

— Почекайте, господарі. Ти чого мовчиш, Миколо?

Директор стрепенувся і силував себе — не хотів говорити, але мусив:

— Та то не я. То отець просили передати. Ти, Василю, уже мене нині відпуцував, що я й не знаю, що тобі казати. То знову справа з твоїм братом. І в тім нема нічого поганого, я наперед кажу. Коротше, він би міг собі хоч у Львові, хоч у Києві найліпше місце купити, але він хоче у рідному селі. Ну що тут поганого?

— То що він хоче?

— Вмерти хоче у рідному селі.

— Свят-свят. Та ті буржуї гадають, що вони будуть жити вічно, а ти таке кажеш, — Славко знову не без гумору підливав масла у вогонь.

— Ти хоч і директор, але щось мямлиш з переляку не до ладу. То є така справа. Петро хоче собі місце забити на нашому сільському цвинтарі. Ця земля його породила, тому хоче бути коло рідних хрестів, коло батьків. Коли прийде остання година, — Григорій розшифрував високу філософію, якою закручував у папірець свої наміри директор школи.

— То вже є велика новина, що про батьків згадав. — Василів спокій надихнув ініціаторів цього інтригуючого питання порядку денного.

— Ти знову пхаєш своє особисте до громадського, а так не належиться робити тобі як голові парафіяльного уряду. Чи ти збираєшся ворогувати з рідним братом і на тім світі?

— Щось ви, хлопці, недоговорюєте, щось крутитеся навколо ями і не хочете в неї впасти. А впасти мусите, раз ви її викопали.

— Ні, почекай, Василю. Ти ж — ревний, правдивий християнин, і цього у тебе не забереш, і про це знають у селі, й за це тебе люди дуже поважають. Ти що, проти того, щоб твій рідний брат був похований у рідному селі? — Микола так сформулював, що яка тут може бути дискусія.

— Не проти. Нехай вмирає, хоч сьогодні. Прости мене, Господи, за дурний язик. Але я не про те, хлопці. Я знаю і даю голову навідріз, що про жодне вмирання він і гадки не має, а ви його тут хороните. Та він, як той вождь, живіший усіх живих, ваш народний депутат. І за цю живучість — то, може, єдине, у чому я його підтримую. Людина би гнівила Бога, якби легковажила життям і не боролася за цей дар Божий до останнього подиху. Жити — то наш, людський обов’язок перед Богом, як би не було важко на цім світі вікувати. Інша річ — як жити!

— Видиш, як добре, що ми поєднали братів, рівних перед Богом. — Григорій відчув, що є шанс досягти успіху в їхньому задумі. Але несподівано дістав під дих.

— Ти, Гриню, не загравай ні зі мною, ні з Богом. Дивлюся я на тебе і бачу, як ти із сутінками крадешся по людські душі. Ловець душ ти людських. Наловчився скуповувати нарід на виборах, як рабів на стамбульському ринку. Запровадили тут рабовласницький лад. То тобі не задурно доручив той Ірод розносити пайки по хатах на виборах. То ти йому брат, а не я. Ніхто у селі не хотів ганьбити себе. А ти зголосився і розносив ту гречку — кидав людям, як кістку голодним собакам. Раз ти уже в уряді — викидати тебе з нього не буду, але я знаю тобі ціну. Ти ще не все сказав, про що вас напоумив отець.

— Ней буде, скажу, — Григорій проковтнув гірку правду. — Сам розумієш, що твій брат — не рівня тобі. За матеріальними можливостями. Тому він хоче закласти на нашому цвинтарі свій сімейний склеп. Ну, так, як пани колись робили на Личаківському цвинтарі, а тепер так роблять ті, хто має фінансові ресурси, бо то дорого.

— То нехай закладає. Скільки йому там треба. Дітей нема, а так він із дружиною. Ще, може, туди візьме із собою того Сікача. Таких, як ти, посіпак туди не запхає.

Інспектор райземресурсів слухав і розумів, що Василь не заперечує проти того, що коли його брат умре, то його можна поховати у селі. З дозволу голови парафіяльного уряду. Але треба казати, як є. До кінця. Справа не у вмиранні. Справа в іншому. А то потім вийде: нібито погодили питання, а згодом стався пшик із тим похованням. Прямо, прости Господи, на похороні. Тому треба казати до кінця:

— То ми тут у селі — темнота і світу Божого не бачимо. А у світі тому люди інакше живуть. І вмирають інакше. Петро твій Павлович хоче спорудити щось таке грандіозне, я не знаю що — чи то мавзолей, чи піраміду, але він просить нас виділити півтора гектара цвинтарної землі.

Настала тиша. Як на цвинтарі різдвяної ночі. Якби були свічада, було б чути, як вони палахкотять. Один з них думав над тим, що почув, а решта, котрі звикли, що його сумлінням говорить сам Всевишній, чекали. Ждали, що скаже цей голос, до якого прислухалися селяни як до голосу Божого, бо заслужив цей несвятий святець таке право.

— Ви, хлопці, ще на цьому світі чи уже на тому? Як у нас у селі казали — три дошки і землі трошки. А ти кажеш, півтора гектара? Та на такій площі можна поховати не лише усе наше село, а цілу Україну, вимираючу, як у часи чуми.

І тут вихователь підростаючого покоління не витримав:

— Ти у нас інтелектуал, але часом мислиш так поверхово і плитко. Де ти бачив рівність? Га? Немає її і ніколи не було. Ні у житті, ні на цвинтарі. Та й потім, та земля від лісу і до ріки поросла бур’янами, уже п’ять років неорана. То що — тобі шкода рідному братові? І не задурно. Він — не те що ти чи ми тут усі, разом узяті, кріпаки. Він громаді віддячить, як завжди. Сторицею, бо ви, Петрушки, ніколи не були жмотами.

І знову — поринання у роздуми. І хто скаже, що найнижча ланка влади, якийсь там парафіяльний уряд в одному із тисяч сіл вирішує дріб’язкові питання? Ні, він вершить космічні справи, якою є справа про життя і смерть, справа, над якою мізкують найсвітліші уми людства і не знають достеменної відповіді.

— У селі кожного тижня — похорон, — мало не пошепки озвався Славко. — І куди ми понесемо наступного усопшого, коли ви Гоші відгородите землі трохи? Півтора гектара. Та то навіть на цвинтарі стільки уже не лишилося.

— А він взамін віддає ще два гектари на зарінках, — не вгамовувався спеціаліст із земельного питання. — Ви що, забули, як Сікач ті всі наші паї збирав за мішок рису? Не забувайте, що наш народний депутат — володар усієї нашої землі і лісів навколишніх, і треба віддати йому належне, що ще нікого не застрелив на полюванні. Як ото у телевізорі показують. Є ж різні депутати, а нам на свого гріх нарікати. Уже три скликання, і жодної жертви. А ви йому землі материнської шкодуєте?

— Я не шкодую. Але то земля не моя, і не твоя, і не твоя. То земля українська. — Василь підійшов до вікна, у якому світився вечірніми вогнями світ різдвяної земної радості. — То земля тих, котрі на ній жили, котрі на ній живуть і в неї вернуться прахом. То земля народна, і народ має сказати, як має бути. А наше діло — донести до народу правду. Добре, зробимо так. Я це беру на себе. Скличу сільські сходи і скажу: люди добрі, тут посеред нас виплодився наш доморощений фараон чи наполеон, який уже все, що тільки міг, загріб під себе, який набудував у селі хороми, які не снилися жодним графам і поміщикам ні за Польщі, ні за Австрії, який спух від пограбованого народного добра, у якого руки — по лікті у крові і який хоче загарбати у вас останнє — місце вашого вічного спочинку. Цей виродок хоче приватизувати собі цвинтар і збудувати на ньому собі рай ще й на тому світі. І буде у вас за селом мавзолей, як на Красній площі. Там — свій диявол, що підняв руку на Бога, а у нас — своя сатана у саркофазі. А вас, як псів паршивих, він буде закопувати в урвищі понад рікою, де вода щороку лупає берег до самого споду. І попливуть ваші кості у синєє море. І пропадете ви на тім світі, як і на цім. Во віки віків. Амінь!

— Одумайся, Василю. Ти закликаєш до крові! — Микола сказав за всіх, бо таки усім стало лячно.

— Так то хіба я? То Тарас Шевченко. Я лише його рядки на віче зачитаю, і цього досить, щоб спопелити усю цю мерзоту. Не впізнали його рядки? Забули. А може, ви і йому рота затулите? Дожилися, що Кобзаря слухати боїтеся. А Слово вічне. Його в асфальт не закатаєте. Йому голову не відріжете. Його не купите, бо Слово не має ціни. Бо Слово — то є Бог!

Здавалося, його лють праведна розтопить спітнілі вікна і від жару душевного, яким двиготіли його груди, розтане зимова крига, що вкрила село, і втопить приспану народну совість весняною повінню посеред зими. Голова парафіяльного уряду встав і, обіпершись на одвірок, прорубав:

— Передайте тій банді: тільки через мій труп!