Брати, або Могила для «тушки»

Пророцтво від Софокла

Василь мав найвищу розраду в житті — крадькома стежив за навчальним процесом у школі. Мусив знати, що там відбувається. На уроках і поза ними. Його вірним «агентом впливу» була найавторитетніша людина у його доволі обмеженому у просторі і часі житті класна керівничка Євстахія Миколаївна. Петрушка жив якимсь містичним передчуттям, що саме у їхньому селі має статися когнетивний вибух — прояв у грядущому поколінні інтелектуального прориву, який має вивести не лише націю, а все людство на нову висоту.

Якби він щось подібне оприлюднив своїм односельцям, його б вважали збожеволілим типом, у якого дах поїхав від нудьги за його Марічкою. Тому про таке його звихнене хобі знала тільки та єдина довірена особа, яка часто не оминала його хатину. Директор школи не раз уже пробував випихати її зі школи за пенсійним віком, але вступалися батьки і діти, які усі разом були її вихованцями уже впродовж кількох десятиліть.

Без Євстахії Миколаївни було неможливо уявити не те що школу, а й село, а то й цілий світ. При її материнській опіці і невичерпній мудрості на всі випадки життя кожен почувався затишніше у цьому карколомному бутті, до якого чи не щодня належало пристосовуватися заново, щоб не те що вижити, а навіть заснути найближчої ночі. А вона вміла бальзамом на душу гоїти рани, які наносила несамовита дійсність пригніченій свідомості цих беззахисних на рвійних вітрах перемін селян.

Днями вони зустрілися у магазині з Василем, і вчителька аж світилася, викликаючи його подалі від нашорошених людських вух.

— Щось таке, здається, сталося, як ти завше пророчив, — почала в полоні хвилювання, як першокласниця, яких перейшло через її руки тисячі. — Вилучила в одного випускника цей зошит. Хоча як вилучила. Він навіть зрадів, що я взяла почитати. Над ним у школі трохи кепкують. Софоклом прозивають, а він тішиться. Дивний такий. Як не від світу цього.

Мало сказати — волосся стало дибки. Від чтива, акуратно виведеного школярським почерком, аж диміло від вулканічного виверження. В Академії наук академіки очманіли б від такого дисертанта, а тут учень сільської школи… Дух захоплювало, і ставало аж страшно, що таки щось та відбувається у голові цього самородка.

Як було домовлено, Василь чекав їх у хаті. Батьків знав, але вундеркінд, як і всі без винятку діти, лише чемно вітався на вулиці «Слава Ісусу Христу». Був схожий на свого батька-комбайнера, але мав в очах щось таке, що намагалося охопити поглядом безмір.

Петрушка оглядав хлопчину, не приховуючи цікавості, що тому аж не по собі стало.

— Що шукаєте поза плечима? Крила? — по-дорослому пожартував дітвак.

Але тут було не до жартів. Василь, мабуть, перечитав у своєму житті книжок більше, ніж усі його односельці, разом узяті. Ковтаючи кожен новий пізнавальний трунок, він блаженствував від насолоди і від відчуття невтоленої спраги: Боже, невже можна було життя прожити й цієї книжки так і не прочитати? От чим чи ким була для нього книга. Але відчуття від зошита… було таке, неначе розсипався десь там у тенетах мільярдів нейронів вибудуваний світ, а на його місці цей задвірський Софокл будував кубик-рубик світу нового.

— І ти вважаєш, що закон Мура для постіндустріального світу — як закон Ньютона для класичної фізики, на якому тримається світ нинішній? — розпочав Василь, роз­махуючи зошитом.

— Не я один так вважаю. Зрештою, я не перший. Нас уже немало, хто вважає, що наше покоління розпочинає нову земну генерацію. Ми вже належимо до постлюдства, яке гряде.

— І ти вважаєш, що те, що гряде, дорівнює за значенням зародженню життя на Землі чотири мільярди років тому? І яку тобі ставлять оцінку у школі, коли ти про це розказуєш?

— Нікому я не розказую, бо ніхто не зрозуміє. Крім Євстахії Миколаївни і вас, можливо, тут нема з ким говорити. — Дитина промовляла ці слова, неначе співала пісеньку «Жили у бабусі два веселі гусі». — І не тільки у Задвірцях, а й на всій планеті. Хоча Україна не пасе задніх. Маніфест «Сага про космологічну долю людства» написаний українською мовою і українським автором. Значить, наша мова здатна виражати нову реальність, а на це спроможні одиниці із тисяч мов. Хоча куди моїм землякам до координат глобального Розуму. Вони тут тільки дивляться по ящику цю маячню депутатську, а про злети світової інтелектуальної думки ніхто й не чув. І чути не хоче чи не може.

Слухаючи це, можна було перехреститися. Бо це було диво. Хто проголошує нову Істину устами цієї дитини? То було диво, у яке не вірилося, якби воно не стояло перед тобою і не дивилося у вікно, виголошуючи геніальні сентенції, як банальні шкільні приписи із затвердженого міносвіти підручника із… А власне, з якого предмета? Немає такої науки ані у посібниках, ані у програмах академічних, бо на те воно й зветься нове знання, раз його ніде нема. І лише от щойно народжується, хоча він каже, що є книга, є маніфест.

Буває таке вельми цікаве видовище, коли всі люди, що зібрались побалакати, дружно мовчать. Думають. Думати важче, ніж говорити. Думати — то взагалі найважча робота, доступна, однак, небагатьом. Урешті, на правах вчительки, що стоїть перед учнями, заговорила Євстахія Миколаївна:

— Я тебе завжди вважала найрозумнішим своїм учнем, Василю. А тепер от це диво. Дехто у школі вважає його диваком. Ні вчителі, ні учні не розуміють його, але я переконана, що перед нами — геній. Я так боюся за нього, тому й привела його до тебе.

Василь підійшов до підлітка і міцно потиснув йому руку.

— Знаєш, що я роблю? — спитав Софокла, посміхаючись.

— Знаю. Передаєте мені естафету, — відповів той прозаїчно, але навіть чинно.

— Знаю добре твого тата. Щоліта косить мою ділянку у полі. А тебе хоч і не знав донині, але зібрав на тебе досьє. Хочеш почути, яку склав на тебе характеристику? Давай слухай: «Асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися у собі. Гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь-кому. Винятковий інтелектуальний потенціал, особливо у створенні смислових текстів — поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом. Непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм. Гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім переконанням, є головними рисами навколишнього світу, у який вони потрапили. Підвищене почуття соціальної несправедливості, виняткова нетерпимість до будь-яких її проявів. Підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю. Яскраво виражена інтуїція, яка зашкалює і дає змогу передбачати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — чатуючі загрози та небезпеки. Вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають. Їм краще спілкуватися з дорослими, а не з дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Серед ровесників вони виглядають, як Мауглі серед мавп. Вони не люблять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на дітей». Ну як? Перевели б тебе із такою характеристикою у наступний клас?

— Це ви не самі склали. Ви зачитали психологічний портрет дитини індиго. До речі, ви, пане, — такий самий. А відкрила нас і опис цей зробила Ненсі Енн. Індиго — це фіолетово-голуба барва. В ізотериці цей колір вважається кольором Розуму. І цей ореол я бачу у вас над головою, вуйку Василю. Ми з вами індиго, і ми врятуємо світ. І започаткуємо нове людство.

Ото довчителювалася на старості літ. Патріарх сільської освіти пропустила крізь своє серце цілу епоху, усіяну пречистими душами, які вилітали, як пташки із гнізда, з-під її опіки у світ широкий. Із тисяч своїх вихованців вона не зустрічала жодного разу бодай двох таких самих. Нехай не кожен — яскрава особистість, але у кожного її учня був свій характер, неповторний, як комбінація хромосом у її улюбленій біології. Але щоб таке виплодилося у національному загашнику, якими були їхні Задвірці…

— Мені мурашки біжать по тілу. Мені страшно коло вас, хлопці, — заламувала руки стара вчителька.

Але ті хлопці неначе не чули її вересків зі світу цього. Вони вже, дружньо поєднавши карколомні світогляди, понеслися у незвідану навіть для них далечінь.

— Ти тут часто цитуєш Курзвейла. А чому не пишеш, що буде у 2045 році? Не знаєш, що це за цифра? — Розмова набувала фахових обрисів.

— Як мені не знати? — стинав плечима Стас. — Це дата створення штучного розуму і можливість перенесення свідомості на небіологічний носій. Отоді й настане сингулярність — нове життя на планеті.

— І ти у це віриш? Хіба не заривається людина, пхаючись своїм куцим розумом у Божий Промисел?! Людський розум — це вершина творіння Всевишнього. Немає нічого складнішого і досконалішого, щонайменше в нашій Галактиці. Невже ми, лише подібні до Нього, зможемо це зробити? Адже це, синку, — практично безсмертя. Коли життя людини, — оскільки ми — це свідомість, а тіло — тільки адаптивна форма нашого перебування тут, на Землі, — коли життя уже не залежатиме від вмирання тіла.

— Я у це не тільки вірю, я про це вголос говорю. Мене за це навіть хотіли зі школи виключити, — бідкався Софокл. — Але мене це зовсім не хвилює. Усі ці шкільні підручники — просто полова.

— А з чого ти вчишся? — виходило уже імпровізоване інтерв’ю. — На книжки не можна нарікати.

— А де їх тут, у Задвірцях, взяти, мудрих книжок? У бібліотеці лише небилиці про Павку Корчагіна чи якихось героїв, яких цінять за те, що вони багатьох людей убили. А я черпаю інформацію з Інтернету. Нині всі знання людства можуть поміститися у кишені, у смартфоні «Епл» останнього покоління. Нині мій ровесник, якщо хочете, може володіти знаннями більшими, ніж президент США п’ятнадцять років тому, найбільш поінформована людина на планеті. Усе дуже просто — усе так, як писав Вернадський.

Що тебе чекає, дитино ти світлоголова? Підеш у світ широкий і побачиш, як далеко зайшло людське звиродніння. Хоча за цим видовиськом не треба добиратися аж до столиці. Треба було порадити директорові школи організувати екскурсію школярів у бункер Гоші.

— І як так сталося: земля всесвітнього генія Вернадського і цілковите розумове і моральне виродження на ній? Перетворення людей на мавп. Гуманітарно-цивілізаційна катастрофа у центрі континенту, коли правлять бал лицарі золотого унітаза. Одного з цього унітаза зігнали, але ще тисячі сидять на них і вичавлюють свої ненаситні кишківники. — Василь чи не вперше мав із ким поговорити на найвищих інтелектуальних щаблях.

— Ми з вами хоч і з однієї планети прибули сюди, на Землю, але ви, я бачу, песиміст. А я дивлюся на це оптимістично. Як сказано у вченні майя, ніч перед світанком буває найтемнішою. Нам відкривається вікно нової космічної енергії, тому перед тим так потемніло.

— Не задирай носа, оптимісте, бо до мене тужила за добром Леся Українка. Не йдуть мені останнім часом її сумні, як мереживо чорними нитками, рядки:

І коли воно розвидниться, синку?

— Уже розвидняється. Раз я тут. І ви. І чому ви далі не цитуєте:

Хоча що там майя — Леся Українка про це знала.

Євстахія Миколаївна тримала у таємниці від Василя, бо знала, яка буде реакція. Зірве він її плани, але чому не спробувати? Бо то було вже несила витримати — слухати цього самородка. Нехай іде туди, де його зрозуміють. Он полюють же американці по всіх світах за мудрими головами. Тільки дурень може радіти, що має газ, а нині єдине багатство — це розум. Нехай би забрали цього Софокла ці Курзвейли. Але як вирватися йому із Задвірців, де дідько «до побачення» каже? І тут з’явилася ідея. І чому її приховувати, коли пішла така розмова. Вчителька підняла руку, як на уроці, й учні притихли.

— Ти знаєш, Васильку, я спочатку хотіла відвести його до твого брата Петра. У нього грошей — кури не клюють. Думаю, попрошу його відправити це диво за кордон на якесь платне навчання у тих гарвардах. Пропаде ж дитя Боже у цій шкаралупі. Треба ж було йому народитися у такому глухому селі.

— Я народився на планеті Земля, і планета є мій дім, а не Задвірці, — перебив різко вчительку Стас.

— Бачиш, як він каже. Так ніхто не каже. І не розуміє.

— Бо у вас, у місцевих, у землян, мініатюрний масштаб мислення, — відчеканив той як прописну істину.

— Не говори так, дитинко, мені страшно стає. Так от — хотіла повести його до брата, щоб виступив спонсором мудрої дитини. А він, Стас, каже: пішли до Петрушки, але до Василя. А я думаю: ну і чим він йому поможе? То Петро багатий у нас, депутат, а у Василя якось не склалося. Бідний, як церковна миша, як усі ми тут, у селі.

— Василь — багатий. Йому належить Всесвіт. — Софокл виглядав уже не як людина, а як кіборг, що чеканить свої фрази відповідно до внесеної у його плату програми. — Він — богоподібна людина. А брат його — людиноподібна мавпа. Вони походять із різних родів гомо сапіенс, хоч і брати. Рід Петра вимирає, вироджується, а роду Василя належить майбутнє.

— І ти віриш, що ми виберемося із того провалля, хлопче?

— Не тільки вірю. Я знаю. Але по дорозі ще тричі мусимо вступити у бій — буде повстання, війна і знову повстання.

— То вже тебе занесло, індиго ти мій любий, — розсміявся Василь, гладячи мудру голівку. — Хто здатен підняти цих рабів німих, як ти кажеш, до бою. Нема такої сили, не видно.

— Ви піднімете, і то найближчими днями, — виголосив школяр речитативом і прожогом кинувся з хати.

Така його втеча була настільки загадковою, що на сказане школярем неначе й уваги не звернули дорослі. А він покидав хату, боячись сказати більше. Неначе порушив табу. Й аби не вибалакати більше, пішов подалі від спокуси, бо не належиться людям знати, що їх чекає, особливо коли їх чекають такі жахіття, від однієї оповіді про які може тріснути людська психіка. Здається, він порушив цю грань, тепер, ідучи з хати, неначе повертався за горизонт, який ненароком переступив.

— І чого воно тікає? А може, воно дурне, а не мудре? Чого тут тільки не подумаєш. Такого наверзло. Повстання-війна-повстання. Вік звікувала, а чужі діти — пітьма. Пригадую, Петро твій ледве на трійки тягнув, а бачиш, у парламенті засідає. А ти був, як оцей-от самородок. І що з того? Боюся, щоб не пропав цей наш новий Софокл. Може, ти б його куди відправив? Тут пішов поголос, що по селу ходить якийсь італієць. І у тебе на коляду був. Може, ти б його в Італію, Стасика? Там же ж твоя Марічка.

— Ну, Марічка на Великдень уже приїде назовсім. — Василь неначе зрадів, що після втечі цього інопланетянина можна опуститися на землю. — Ви бачите, ми хату закінчили, а на життя заробимо і тут. Якось будемо зводити кінці з кінцями. А щоб відправити за кордон — того не треба робити, Євстахіє Миколаївно. Таких, боронь Боже, звідси кудись відправляти. Тим більше що за такими діамантами полюють по всьому світу і японці, і китайці, а особливо американці. І він на тому ринку коштує дорожче, ніж тисяча газпромів. То би таких, як Петро, нафаршированих дурнів, кудись усіх відправити з їхніми мільярдами. Таких, як Стас, нам треба берегти тут. Як зіницю ока. Як національний скарб. Як дар Божий.