Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми

Цивілізація

Роман Кнута Гамсуна «Плоди землі» 1917 року починається з фабули, в якій безіменний мандрівник бреде дрімучими лісами. Тоді чоловік знаходить придатне для життя місце, і лише тоді він отримує ім’я – Ісак. Він зводить стійбище і заводить кіз. Тепер йому доводиться турбуватися про те, щоб кози отримували їжу, поки його немає поблизу, і його мозок починає метикувати: «Нужда робить винахідливим, його мозок був сильним і сприйнятливим, він розвивав його все більше і більше». Ісак винаходить пристрій: діжку, яка повільно наповнюється водою протягом чотирнадцяти годин, тоді ця діжка під вагою нахиляється, запускаючи механізм, який наповнює коритця кіз кормом.

Нам подобається ця історія про те, як людина приборкує природу, про возвеличення розуму. Так ми можемо спостерігати за зародженням і розвитком культури в садибі Ісака, його кмітливі рішення повільно, але впевнено долають практичні проблеми. Саме так більшість уявляла собі історію людського розвитку, аж до 1976 року. Саме тоді психолог Ніколас Гамфрі опублікував статтю під назвою «Соціальна функція інтелекту» (The Social Function of Intellect). У ній він висловив ідею про те, що наш мозок розвивався не так через примхи природи, як під впливом людського оточення.

З настанням зими в Ісаковій садибі Селланро вода замерзає, і годівниця вже не працює. Ісак вже зрозумів, що самотужки з господарством не впоратися, і вирішив, що йому потрібна на допомогу жінка. Згодом з’являється Інґер, і вони стають парою. Ісак мало переймається тим, що в неї заяча губа, бо жінка працьовита; життя стає легшим, адже тепер всю роботу та обов’язки можна ділити на двох. І лиш тепер розумові здібності Ісака зазнають серйозних випробувань. Інґер йде, кажучи, що повинна навідати сім’ю. Ісак розгублений, бо переживає, чи вона взагалі збирається повертатися. Та через певний час Інґер таки повертається і приводить корову, яку, за її словами, виростила сама. Ісак підозрює, що вона вкрала корову, і таємно роздумує про те, аби позбутися доказів, забивши її. Згодом виявляється, що історія про корову була правдою, ніхто її не крав, та щодо родичів Інґер в Ісака виникають щораз нові питання. І боротьба з природою – ніщо супроти цього. У лісі та на полі Ісак, може, й велет, але в соціальних зв’язках він схожий більше на маленьку дитину, тут його мозок недостатньо розвинутий.

У 1970-х роках ідея Ніколаса Гамфрі полягала в тому, що людський «творчий інтелект» корисніший в соціальних відносинах, ніж у роботі, і що брехня та обман відігравали важливішу роль у розвитку нашого інтелекту, аніж чесна робота. Проте цю думку прийняли не надто добре. У «Плодах землі» все також доволі просто: ми симпатизуємо працьовитому Ісаку, а не Олін, маніпулятивній родичці Інґер. Саме вона підсилає вагітній Інґер зайця, через якого, згідно із забобонами, дитина може народитися із заячою губою. Коли в Інґер народжується саме така дитина, вона у відчаї вбиває її. Пізніше Олін знаходить могилку і відправляє Інґер до в’язниці за вбивство немовляти. Потім, користаючи з відсутності Інґер, вона представляється служницею, заговорює та спритно обводить довкола пальця Ісака, крадучи його худобу. Одна річ – те, хто нам подобається, інша річ – хто тут найхитромудріший.

Думки Ніколаса Гамфрі поступово підхоплювали інші. Чи може обман стати рушійною силою еволюції? Якщо це твердження правильне, то більш розвинуті види повинні вдаватися до обману, схожого на людський. У 1982 році Франс Де Вааль видав книгу «Політика шимпанзе» (Chimpanzee Politics), де описував свої дослідження групки шимпанзе в нідерландському зоопарку та ієрархічні стосунки в цій невеликій групі. Де Вааль, відсилаючи до досліджень Нікколо Макіавеллі про союзи та їхні маніпулятивні дії у Давній Італії, показав, як шимпанзе подібно постійно блефували та обманювали одне одного. Одна зі сцен у книжці розповідає, як самка шимпанзе проганяє іншу. А тоді вона начебто передумує і по-дружньому простягає в знак примирення лапу. Молода суперниця нерішуче повертається, аби прийняти жест, і, коли підходить достатньо близько, старша самка кидається і кусає її. Де Вааль називає цю тактику «оманливою пропозицією примирення». Саме проти таких дій на війні спрямована Женевська конвенція, і, як зазначає автор Ян Леслі у своїй книзі «Природжені брехуни», «цей прийом знайомий кожному, хто бував на дитячому майданчику чи дивився “Клан Сопрано”».

Два приматологи Річард Бірн та Ендрю Вайтен захоплювалися як теорією Гамфрі, так і дослідженнями Де Вааля, що надихнуло їх видати у 1988 році свою книгу «Макіавеллівський інтелект» (Machiavellian Intelligence), де вони систематизували приклади хитрощів та обману серед приматів. Їхні погляди на шахрайський інтелект мали великий вплив, на них посилалися психологи та економісти. Хоч їхні приклади і мали здебільшого описовий характер, незабаром до їхнього підсилення долучився і соціальний антрополог Робін Данбар. Він виявив, що розмір мозку відносно маси тіла систематично змінюється у приматів залежно від виду, і спробував дослідити, чи існує відповідність між соціальними здібностями виду та розміром їхньої кори головного мозку, тією частиною, що відповідає за соціальні навички. Кореляція, яку він прослідкував, виявилася вражаючою.

Що до більших колоній належали тварини, то більшою була кора їх головного мозку (cortex cerebri). На основі виведеної формули він підрахував, що розміру людського мозку має бути достатньо для взаємодії в соціальній групі, що складається з приблизно 150 людей. Проглядаючи антропологічні та соціологічні дослідження групової динаміки, він постійно доходив до підтвердження цієї кількості. Данбар вивчив 21 громаду мисливсько-збирацького типу по всьому світу і виявив, що кількість учасників кожної була в середньому 148,4 особи. Сучасні корпоративні структури та військові підрозділи також зазвичай складаються з об’єднань приблизно по 150 людей. Це підтверджувало не надто приємну теорію Бірна і Вайтена про те, що наш інтелект ґрунтується на «соціальних маніпуляціях, обмані та корисливій співпраці».

Наступний крок знову був за Бірном, він став досліджувати зв’язок між розміром мозку і обманними діями. Цілком закономірно виявилося, що тварини з невеликою корою головного мозку були не такими здібними брехунами – лемури, наприклад, рідко коли обманюють. Водночас, при дослідженні тварин з більшою корою головного мозку, була виявлена пряма кореляція між розміром кори та тим, як часто вони вдаються до обману. Дослідження дійшли аж до тварин з найбільшою корою головного мозку – людиноподібних мавп. З усіх піддослідних звірів мавпи були найбільш маніпулятивними та схильними до обманювання. Вид на вершині цієї шкали в його дослідження не включено, однак навряд чи хтось стане заперечувати, що homo sapiens є найбільшими брехунами.

Сучасні люди організовуються у гігантські мережі та громади – найбільші та соціально найскладніші з тих, що коли-небудь існували. Люди постійно опиняються в різних ситуаціях та зв’язках, де їм доводиться зважувати, довіряти іншим чи ні. Але як ми до цього дійшли? Коли насправді люди почали довіряти один одному і як сформувався той баланс довіри та скепсису, який нам доводиться відчувати у повсякденному житті?

Кабінет Туре Шлаґсволда в Бліндерні містить більше косметичних засобів, ніж я міг би очікувати побачити в шістдесятирічного чоловіка-біолога. Але колір фарби для волосся явно не призначений для його власної сивої шевелюри, що чесно свідчить про його статус та вік: норвезький академік, що ось-ось сягне пенсійного віку після наукової кар’єри з кількома нагородами та зарахуванням до ексклюзивної категорії за міжнародним індексом цитувань (ISI) – справжній інтелектуальний альфа-самець. Сонцезахисний крем також там явно не для нього самого. Ці продукти, як і акрилова фарба, яку він придбав у художньому магазині, в нього для того, аби обдурювати дрібних пташечок. У нього є і більш спеціалізоване обладнання для тих самих цілей: запис пташиних звуків та динаміки для їх відтворення, опудала птахів та пастки, щоб зловити їх живими. Однак коли він прив’язує снігоступи і виходить у ліс, то це ніяк не задля особистого задоволення від виловлювання птахів: все це він робить заради науки. Зокрема аби з’ясувати, як самі тварини обманюють одні одних. У даному випадку – пташки-мухоловки.

– У нас тут дві великі клітки, у кожну з яких ми саджаємо по самцю мухоловки, а тоді спостерігаємо, де самка хотіла б звити гніздо. Біля кожної клітки з колонки ми відтворюємо запис пташиного співу. Якщо у нас два самці однакового окрасу, то самка вибирає того, чий співочий репертуар різноманітніший.

Проте співи – це лише один з критеріїв самки. За кілька хвилин вони оцінюють зовнішність, місце перебування та статус самця і вирішують, хто їм підійде найкраще. І ось тут у гру вступають засоби від «L’Oréal» з кабінету вченого. Самці норвезької мухоловки зазвичай мають чорно-біле оперення, а самки – коричневе, що відповідає загальновідомому шаблону в природі: самці мають яскравий різнобарвний вигляд, а самки більш анонімні і губляться на фоні. Але деякі самці з якихось причин коричневі, і їх майже неможливо відрізнити від самок.

– Перший раз, коли я впіймав такого, то зазначив у протоколі «самка», – каже Шлаґсволд. – А наступного дня птах заспівав і спарувався з іншою самкою.

Напрошувалося питання, чому деякі самці надавали перевагу бути більш схожими на самок. Під час цієї вирішальної зустрічі між двома статями, можна було б подумати, що розумно самцям якомога краще продемонструвати свою мужність. Тож кого саме вони намагаються обдурити цією стратегією, яка, очевидно, настільки поширена в природі, що отримала окрему назву.

– Статева мімікрія, – каже Шлаґсволд. – Якщо господар території приймає їх за самок, то самці можуть вільно перебувати серед самок і, можливо, отримати нагоду спаруватися з якоюсь. Але ми перевірили цю гіпотезу, і виявилося, що жоден з виводків молодняку не був запліднений коричневим самцем. А отже, вони ніякі не ошуканці, чи, якщо вжити більш уїдливий вислів, не sneaky fuckers (підступні коханці).

Тут нам доведеться перервати на мить розмову з Туре Шлаґсволдом. Я був настільки захоплений цим висловом, що записав у нотатник, підкресливши двічі, аби не забути дослідити пізніше. Виявилося, що поняття sneaky fuckers є доволі усталеною концепцією в біології. Самці жаб невеликих розмірів, наприклад, які квакають недостатньо добре, аби привабити самок, часто намагаються сідати непомітно біля своїх конкурентів більших розмірів. Коли самки жаб підходять на парування з альфа-самцями, утворюється своєрідна черга, і в момент очікування дрібні самці можуть підкрадатися, щоб спаруватися з однією чи кількома з них. У поєднанні з оманливою зовнішністю така стратегія ще ефективніша, тому й самці деяких видів змій і риб схожі на самок, тому вони можуть приєднуватися до парування без відома іншого самця.

Один із найбільш вишуканих схожих прикладів можна знайти серед кальмарів. Ці тварини можуть легко самостійно змінювати форму та колір, а отже, таким чином набувати того вигляду, який найвідповідніший у конкретній ситуації. В YouTube можна знайти ролик, де видно самця кальмара, який збирається спаруватися зі самкою, аж раптом з’являється третій учасник. З вигляду це ще одна самка, яка прокрадається поміж них. Здивований самець намагається спаруватися з новенькою, яка є насправді самцем, що встигає за той час злучитися з єдиною в компанії самкою. Деякі кальмари настільки хитрі, що можуть навіть мати вигляд самців з одного боку і самки – з іншого. Точнісінько як танцівниця у старому кліпі Вітні Г’юстон 80-х років. І, можливо, щось у тому дусі, як слова пісні, й думає розчарований кальмар: «Я хочу танцювати з кимось, хто мене любить»[4].

Дуже важко, спостерігаючи за такими сценами, не наділяти тварин людськими рисами. Я гигочу над недоумкуватим самцем кальмара, який дозволив себе обманути, і навіть не знаю, кому співчувати більше з тих двох інших. За декілька кліків в інтернеті я виявляю людське втілення цієї тактики. Я швидко знаходжу визначення «підступного коханця» (sneaky fucker) в Urban Dictionary: «Особа, яка видає себе за гомосексуала, аби дружити з представниками протилежної статі, які нічого не підозрюють, і з якими він або вона прагне мати статеві контакти». Невдовзі я натрапляю на вебсайт під назвою «транс-спокуса» (trans seduction), який, очевидно, представляє абсолютно окремий жанр серед еротичних пропозицій інтернету. Там статева мімікрія відіграє важливу роль: вся концепція базується на тому, що чоловіка «спокушає» красива жінка, яка, як виявляється згодом, має чоловічі прибамбаси під спідницею, і потім вони займаються сексом несподіваним чином. Хоча це навряд чи так несподівано для цільової аудиторії жанру. Коли я трішки оговтуюся і вже наміряюся увімкнути фільтр безпеки на комп’ютері, раптом виявляю, що в інтернеті є своя історія з оманливими дівчатами. Раніше в онлайн-просторі панували чоловіки, тож, видаючи себе за жінку, можна було отримати багато переваг. Це призвело до широкого використання несправжніх жіночих аватарів, яке, своєю чергою, породило велику недовіру. Така недовіра й досі існує у світі онлайн-ігор, адже тодішні оцінки показали, що майже половина гравців з іменами жіночих персонажів у «World of Warcraft» були чоловіками.

– Але вернімося-но до цих пташок-мухоловок, – каже Туре Шлаґсволд. – Аби перевірити, чи повірили господарі території самцям з оперенням самок, ми встановили клітку. Спершу ми помістили в неї самку. Господар території підлетів до клітки і застосував свої співочі приманки, прагнучи заманити самку. Коли ми помістили чорно-білого самця в клітку, господар розлютився і кинувся на клітку, намагаючись напасти на чужака всередині. Але коли в клітці опинився коричневий самець, господарів-самців вдалося обхитрувати. Вони підлетіли до клітки і спробували привабити цю фальшиву самку.

Коричневі самці під прикриттям, можливо, й отримують небажану увагу від господарів територій, але водночас вони можуть досхочу залишатися на тій території, і ніхто їх не проганяє. І хоча вони не відбивають самок в альфа-самців, зате починають розчепірювати пір’я, співати, самки розуміють, що то самці, і так вони паруються. Шлаґсволд з партнерами створили модель теорії ігор, щоб продемонструвати ймовірне пояснення, чому альфа-самці не проганяють фальшивих: для самця може бути надто небезпечно проганяти самку, тож еволюційно склалося так, що для них же краще виявляти надмірну довіру і дозволяти себе обманювати час від часу.

Людські взаємовідносини побудовані на довірі. Слово «цивілізація» часто створює в уяві образи будівель, інфраструктури та технологій – водночас поняття «цивілізованість» спонукає думати про мир, довіру та справедливість. На надгробку Іммануїла Канта написано: «Дві речі сповнюють мою душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Кант є одним із найбільш цитованих мислителів-етиків, і це його висловлювання, з огляду на все, суттєво суперечить опису колеги Томаса Гоббса природного стану як «війни всіх проти всіх», де місця для довіри немає. Наші релігії та суспільства розробили низку моральних норм та правових процедур, аби ми не переходили меж. Чи означає це, що ми за своєю природою схильні обманювати та брехати, що вимагає постійного контролю? Чи ці правові та етичні структури є лиш формальним втіленням вродженої моральної інтуїції?

Досліджуючи етику, біологи часто звертаються до теорії ігор. Вони застосовують математичні моделі, аби підрахувати, які стратегії виграшні в довгостроковій перспективі, а відтак вони можуть спрогнозувати, які типи поведінки можуть логічно розвинутися з часом. Багато тварин обманюють одне одного, та часто дозволяють обдурити себе. Мавпи, наприклад, здатні видавати фальшиві звукові сигнали небезпеки, аби відігнати решту групи подалі, коли самі знаходять щось смачненьке. Ігнорування сигналу небезпеки може призвести до того, що теоретики називають «значними потенційними наслідками» (інші називають це смертю), тож залишитися не ризикує ніхто. Але якщо таких фальшивих сигналів надто багато, виникає так званий ефект перенасичення, і сигнал втрачає свою переконливість. Тому мавпи можуть блефувати лише певний проміжок часу.

У Західній Африці поширене сімейство отруйних метеликів, яке налічує п’ять різних видів. У цій же місцевості мешкає ще один вид метеликів, який не належить до сімейства отруйних, є їстівним і чудово смакує іншим. Цей вид розвинув здатність імітувати всі п’ять отруйних видів, аби захиститися від птахів. Самка здатна відкладати п’ять різних типів яєць, які можуть вирости і стати копіями кожного з отруйних видів. Неймовірно – але для чого мучитися і наслідувати всі види, якщо можна було б спеціалізуватися на якомусь одному з них? Відповідь криється в так званій частотності вибору. П’ять скопійованих типів існують у такому місці і в той час, що відповідає видам, які вони наслідують. Якщо кількість імітованих метеликів стає надто великою відносно таких самих справжніх, обман втрачає свою цінність, бо існує загроза, що птахи навчаться розпізнавати серед усіх них їстівних представників. Точнісінько як і у військовій сфері – погано, якщо противникові відомо, на що звертати увагу.

Це звучить доволі позитивно і нагадує про один з аргументів Канта проти брехні: якщо всі почнуть брехати, брехня стане невигідною: ніхто і так нікому не повірить. Тож обман обмежується. Однак достовірна і протилежна закономірність: що більше людей говорять правду, то більш цінна брехня. Ось чому метелик розвинув не одну, а цілих п’ять форм обману. Блеф – це гра, яка заохочує інновації.

Оскільки обман настільки поширений в історії нашої еволюції, розвинулося також і безліч стратегій протидії йому, і багато з них нагадують те, що ми назвали б моральним обуренням. Мавпи-резуси мають особливий сигнал, яким вони повідомляють зграю, що знайшли їжу, але іноді вирішують його не застосовувати. Біолог Марк Гаузер виявив, що 55 % мавп, яких він вивчав, приймали рішення не давати знати про свою знахідку – однак вони були за це покарані. Якщо інші мавпи виявляли обман, вони цькували, переслідували та атакували тих, хто приховав інформацію, як наслідок, це призводило до того, що шахраї їли менше, бо їм доводилося втікати подалі або ж віддавати напівз’їдені шматочки, аби вгамувати розлючених переслідувачів. Ніхто не любить, коли їх обманюють, навіть мавпи.

У 1984 році біолог Джеральд Вілкінсон лежав у дуплі дерева і вивчав колонію вампірських кажанів. Удень ці істоти висять гронами в дуплистих деревах, а вночі летять на полювання. Мов темна хмара, вони несуться полями у пошуках корови, з якої можуть висмоктувати кров. Пізніше тварини збираються на деревах, схожих на печери, де чіпляються лапками і висять отак, повні крові, до наступної ночі. Кров пробирається травною системою і виходить у вигляді смолистих утворень, які падають на дно дупла. Там, заплямований цією кров’яною смолою, і лежав Вілкінсон. Він роздивлявся колонії вампірів у бінокль і виявив, що в дуплі вони не лише спали, а й витрачали третину свого часу на соціальну поведінку, вони торкалися і турбувалися один про одного, мов ті мавпочки. Іноді навіть складалося таке враження, що вони обіймалися і дарували один одному довгі цілунки.

Незабаром Вілкінсон зрозумів, що ці поцілунки виконують практичну функцію. Тварини ділилися їжею. Кажан, який за ніч не знайшов крові, міг звернутися до колеги з набубнявілим животом і очікувати, що той виригне і поділиться з ним частинкою своєї їжі. Ця форма альтруїзму в тварин, яких не поєднували ніякі родинні зв’язки, ніколи досі не була виявлена, і Вілкінсон розпочав цілеспрямоване дослідження, аби дослідити механізм такої співпраці. Спочатку він запідозрив, що тварини діляться таким чином зі своїми кровними родичами зі спільними генами. У такому разі за цим усім стояв би егоїзм: родич отримав би користь від подальшого розвитку спільних спадкових систем, навіть якщо їх носіями були інші. Але експерименти показали, що навіть нічим не пов’язані між собою кажани допомагали один одному. Більше того, існувала чітка закономірність: ті, хто сам отримав допомогу однієї темної та голодної ночі, згодом ділилися поживою з тими, хто їм допоміг раніше. Більше того, вони карали відмовою тих, хто був жадібним і не ділився їжею, висячи при тому з набубнявілим животом.

Така здатність виявляти шахраїв (cheater detection) привернула багато уваги, як ймовірна причина співпраці та вияву чесності між соціальними створіннями. У 1992 році психологиня Леда Космідес та антрополог Джон Тубі висунули свою теорію, за якою в мозку існує окремий «модуль», що розпізнає паразитів. Ідея полягала в тому, що в громадах, де з часом розвинулася широка співпраця, було б великою перевагою мати можливість ідентифікувати тих, хто не робить свого вкладу. У такому разі можна припустити, що протягом тисячоліть еволюція дасть змогу розвинути таку здібність. Космідес і Тубі перевіряли свою гіпотезу за допомогою так званої Задачі вибору Васона (The Wason Selection Task). У 1966 році Пітер Каткарт Васон працював над своєю дипломною роботою, намагаючись з’ясувати, чи вміли люди розв’язувати логічні задачі за допомогою дедукції. Стандартна версія тесту показує зображення чотирьох карт. Кожна карта має певний колір з одного боку і цифровий номінал з іншого. Також додається правило, за яким карта, що показує непарне число, повинна бути червоною на звороті. На малюнку видно, що дві карти лежать так, що помітно їхні кольори: жовта та червона відповідно, а інші дві показують цифри 4 та 7. Запитання таке: які карти потрібно перевернути, щоб перевірити, чи виконується правило?

На подив Васона, виявилося, що більшість людей досить погано розв’язують такі логічні задачки. Менше ніж десять відсотків зуміли вказати правильні картки. Космідес і Тубі змінили формулювання: що, якщо сформулювати логічну задачку як соціальний договір, а учасникам дозволити полювати на правопорушників? Припустимо, що діє правило – лише людям старшим 18 років дозволяється вживати алкоголь, а на картках відображається вік з одного боку, то що тоді буде з іншого? Так, якщо дві картки показують вік 16 і 22 роки відповідно, а на інших двох ми маємо формулювання «п’є пиво» і «п’є содову», то людям набагато простіше визначити, які картки їм потрібно перевернути. «Той, хто п’є пиво, чи йому є 18?», «А цьому всього 16, чи вживає він алкоголь?»

Згодом Космідес з Тубі, як і інші дослідники, сформулювали ряд варіантів схожих правил і випробували їх у різних соціальних групах. Результати свідчили, що люди доволі швидко викривають шахраїв, водночас не дуже добре визначають, хто альтруїстично порушує суспільний договір. Основною метою їхньої роботи було продемонструвати, що мозок – не звичайна обчислювальна машина, яку можна запрограмувати на розв’язання будь-якої задачі, а сукупність механізмів, розроблених для вирішення завдань, що стали особливо важливими для організмів протягом еволюції. Вони зосередилися саме на виявленні шахрайства через припущення, що це одна з найкорисніших рис для передавання генетичним способом.

Дискусія про те, як працює мозок, ще далека від закінчення, і зараз мало хто вірить в ідею «модулів» як якихось запчастин чи друкованих плат у мозку. Зараз мова йде здебільшого про «нейронні мережі». Однак уже багато зроблено для того, аби були підстави стверджувати, що ми маємо вроджену схильність виявляти і карати шахраїв.

Роман Трумена Капоте «Почуті молитви» (Answered Prayers) – замаскована художня книжка на реальних подіях. Коли журнал «Esquire» опублікував перші три розділи в 1975 та 1976 роках, тільки й мови було про спекуляції. Річ у тім, що багато сцен про життя багатіїв, секс, пияцтво та соціальне зрадництво явно відтворювали події з життя реальних людей. Капоте побудував цілу кар’єру на спілкуванні з відомими людьми та збиранні пліток про них, а його жага до цікавих історій про реальних людей знайшла своє відображення у прихильних читачах, котрі тепер прагнули дізнатися, про кого насправді йдеться. Журналістська манера письма Капоте полягала в тому, що він завжди вміло висловлював доречні заяви, не згадуючи при цьому джерел. Як метод він застосовував плітки, і в інтерв’ю «Playboy» у 1976 році виправдовував себе так:

Уся література – це плітки (...) А що ж тоді «Анна Кареніна» чи «Війна і мир», чи «Мадам Боварі», як не плітки? А Джейн Остін? А Пруст?

У книзі «Наука добра та зла» (The Science of Good and Evil, 2005) науковий журналіст Майкл Шермер описує основні мотиви пліток так: «Секс, щедрість, зрада, агресія, насильство, соціальний статус, народження та смерть, політичні та релігійні погляди, психічне та психологічне здоров’я, а також різні нюанси людських стосунків, особливо дружби та союзництва. Плітки – це матеріал, з якого пишуть не лише мильні опери, а й класику».

Незалежно від того, вроджена схильність чи набута, людські суспільства та форми спілкування безсумнівно виражають неабиякий інтерес до того, хто заслуговує на довіру, а хто ні. Шермер описує плітки як важливий соціальний механізм підтримки соціального контролю. Обмінюючись інформацією, ми дізнаємось, кому можна довіряти, а кому краще не треба, за кого слід триматися, а від кого – триматися подалі.

Ми любимо пов’язувати плітки з упередженими чутками та правдою сумнівного походження, як і вчинив містер Вікем у романі Джейн Остін «Гордість та упередження», поширюючи чутки про те, як містер Дарсі відібрав у нього титул, який по праву належав Вікему. Елізабет це переконало, що містер Дарсі зарозумілий і пихатий, але насправді Вікем отримав від Дарсі гроші, програв їх в азартні ігри, а тоді спробував знеславити сестру Дарсі, аби заволодіти статками їхньої сім’ї. Благородний містер Дарсі нікому не розповідав справжньої історії, але якби плітки не грали так проти нього, можливо, в Елізабет було би більше шансів розпізнати правду. Пізніше вона усвідомлює, що Дарсі – чоловік честі, лиш завдяки говірким родичам, яким важко втриматися від розповідей про те, на які жертви довелося піти містеру Дарсі, аби врятувати честь своєї молодшої сестри.

Письменники Роберт Вернік та Роберт Фулфорд стверджували, що плітки є вихідним пунктом всього мистецтва оповідей. Адже що таке плітки, як не засіб дражнити цікавість аудиторії, даючи достатній обсяг інформації, водночас розповідаючи не все, щоб мати можливість й надалі втримувати їхню увагу? І коли ми натрапляємо на типовий наратив, хіба не ставимо собі одні і ті ж самі запитання? Що це за тип? Він закоханий? А вона любить його? Чи багатий він? Чи вона вірна? А що кажуть на це батьки?

«Дон Кіхот» – книжка, яку часто називають першим сучасним романом, рясніє дрібними історіями-плітками. Історії Діккенса, які знаходили своїх читачів у жанрі газетних фейлетонів, також пересипані чутками («Ви чули, що сталося з маленьким Олівером?»). Описи власної сім’ї та соціальних зв’язків навколо них Марселем Прустом також є першосортними плітками-спостереженнями.

Сьогодні достатньо заглянути до інтернет-видань, аби впевнитися, що плітки й далі не втрачають своєї привабливості. Весілля знаменитостей та зрада акторів задовольняють одразу декілька потреб: вони розповідають нам про секс та стосунки, і водночас надають інформацію про життя людей із високим статусом. Відверті зізнання, які ми читаємо у формі автобіографічних книг чи звичайного інтерв’ю, також спрацьовують як плітки, надаючи нам інтимні подробиці та оповідки про сором і успіх. Прочитавши кілька абзаців такого контенту, у нас неминуче виникає певне сприйняття людей: хтось викликає симпатію і довіру, а хтось здається снобом і дурником. Ми думаємо, що змогли заглянути за фасад, і хоча більшості з нас ніколи може й не випасти нагода зустрітися ні з Анджеліною Джолі, ні з Дженніфер Еністон особисто, у нас виникає приємне відчуття, немов ми вже й так з ними знайомі.

Те саме стосується персонажів серіалів, за якими ми спостерігаємо з екранів. Соціологи називають їх нашими «парасоціальними друзями» саме тому, що ми обговорюємо їх так само, як і реальних знайомих: ми обмінюємось думками про те, що це за люди, хвилюємося і радіємо за них. Наш приймач пліток постійно увімкнений, і завдяки медіа цей приймач ловить найвіддаленіші сигнали, навіть ті, які, здавалося б, геть за межами нашого інтересу.

Хоч би якими вдумливими читачами ми були, у нас завжди залишатиметься голод до пліток. Як стосовно героїв роману, які постійно падають і піднімаються в нас на очах у ході сюжетних вивертів і поворотів, так і самого автора. Нам здається, що на основі його творів ми можемо віднайти сліди того, наскільки він розуміється в історії, стилістиці та мові, аби пізніше, ведучи літературні дискусії зі своїми друзями-читачами, надати йому певну оцінку, поставити палець вгору чи донизу. Були часи, коли літературознавці стверджували, що проводять аналіз творів, не зважаючи на своє ставлення до автора, але тут криється й певна доза самообману. Сьогодні більшість не стане заперечувати, що наш літературний досвід багато в чому залежить від ставлення до автора. Так само й плітки створюють нам картинку і про того, про кого пліткують, і про того, хто поширює ці плітки.

– Але повернімося до мухоловок, – знову чутно голос Туре Шлаґс­волда.

Річ у тім, що іноді вони вдаються до бігамії. Існує доволі шовіністична теорія родом зі Швеції, яка покликана пояснити, чому самці мухоловок часто йдуть так далеко, аби здобути другу самку. Тоді, коли він впевниться, що яйця відкладено і невдовзі він стане батьком, самець відлітає на відстань до трьох кілометрів і знову співає. Якщо йому пощастить, він може привабити ще одну самку. Для самця це чудовий спосіб, а от для самок не дуже, оскільки кожна отримає значно менше часу самця.

– Шведи вважають, що самці подаються на достатню відстань, аби самки не дізналися, що у нього вже є пара. Він з’являється на новому місці і виспівує холостяцьку пісню – у переносному значенні немов знімає обручку і їде до міста.

Шлаґсволд та його норвезькі колеги не надто вірили в цю теорію, вони вважали, що «дружина номер два» добре знала, на що йшла, але зробила все можливе, бо альтернативою була можливість взагалі залишитися без партнера.

– Ми написали статтю про ціну зради, – каже Шлаґсволд. – Якщо «зняти обручку», то все одно рано чи пізно це викриють, і тоді втрачаються даремно всі інвестиції – гроші на ресторани і таке інше – коли вона піде. Тож, може, кращою стратегією на довгострокову перспективу буде щиро зізнатися: «Я одружений, але якщо я тобі потрібен, то будь ласка».

Біологи розробили теоретичну модель, яка вказує на те, що чесність у таких випадках більш вигідна, навіть якщо самець ризикує бути відкинутим. Крім того, другій дружині не так складно викрити чоловіка у невірності. Коли за справу взявся біолог без відповідного попереднього досвіду, він встановив близько 80 % випадків, коли самці мали іншу партнерку, відштовхуючись від того, як часто вони зникали, щоб побачитися з іншою сім’єю. Якщо вже люди здогадуються, не думайте, що для птахів так важко розпізнати зраду. Також можна припустити, що у самій другій холостяцькій пісні є певні сигнали того, що самець вже має пару, хоча доказів поки не достатньо, аби стверджувати про це.

– Але чому тоді самець відлітає так далеко, – ставить запитання Шлаґсволд, – якщо самка номер два в курсі про обман? Ми садимо самку в клітку поблизу самця з парою, і тоді він вельми цікавиться новенькою. Та рано чи пізно одна із самок починає поводитися достатньо агресивно: його чинна дружина. Ось справжня причина, чому він відлітає так далеко.

Загалом, Шлаґсволд вважає, що їм вдалося спростувати гіпотезу про обман.

– Ми проводили досліди знову й знову, але та гіпотеза все одно існує. Вона знову і знову з’являється у підручниках. Я до того, що вона доволі приваблива, адже мова у ній про шахрайство.

Ще одна з причин, чому справою мухоловок так легко зацікавитися, полягає в тому, що у них легко розпізнати людські вчинки. Тут легко проводити паралелі з дружинами, чоловіками та обручками. Можливо, це пов’язано з тим, що нас, людей, так само як і птахів, хвилює обман і зрада, якщо й не більше. Ми тут же думаємо про розлючену дружину, яка зловила свого чоловіка на гарячому, наповнюємось повним спектром людських емоцій та інтриг, починаємо обговорювати їх з іншими, немов персонажів із фільмів, та розпізнавати в їхніх діях людей.

Еволюційні біологи довго мали невирішену проблему: існує так багато можливостей для шахрайства та обману, так багато приводів для підозр, що важко пояснити, звідки взагалі може з’явитися довіра та співпраця. Потрібно було уявити, що певна істота в певний момент часу, схоже, обрала довіритися іншій. Або допомагаючи з добуванням їжі, сподіваючись таким чином на розвиток співпраці, або віддаючи шматок власної поживи, очікуючи отримати вигоду пізніше. Але в доцивілізованому суспільстві, хто був тим першим, хто перестав кидати камені? І як тому довірливому індивіду вдалося вижити?

Класичним способом формулювання цього питання в теорії ігор є «дилема в’язня». Трішки заплутаний приклад такий: двоє людей, Андерс і Ренді, наприклад, здійснили пограбування. Обох затримує поліція, запроторює до різних камер і радить зізнатися. У поліції така пропозиція: якщо один свідчить проти іншого, то першого відпускають, а його товаришу дають десять років в’язниці. Якщо обоє дадуть свідчення один проти одного, то отримають по три роки ув’язнення. Якщо обидва мовчатимуть, то їх в будь-якому разі ув’язнять на один рік за незначні правопорушення.

Очевидним найкращим вибором в такій ситуації буде зрадити довіру співучасника і свідчити проти нього. Доволі логічно: з’являється шанс або врятуватися самому, або отримати пом’якшене покарання. Якщо мовчати, ризикуєш сісти на довгі десять років. Але не слід забувати, що якщо обоє не здаватимуть один одного, то отримають по року, тобто сумарно менше років ув’язнення, ніж у всіх інших випадках. Тож що обереш: думати лише про себе, чи про команду? Якщо цей сценарій розігрується лише один раз, або з незнайомцями, то завжди більш вигідно буде стати зрадником. Можна створити модель теорії ігор з двома стратегіями: або завжди бути відданим, або завжди здавати партнера. У такому випадку зрадник виграє, а довірливий програє. Звісно, якщо не придумають спосіб покарати зрадника.

У 1970-х роках Роберт Аксельрод налаштував комп’ютерне моделювання таким чином, що програми могли змагатися і розігрувати дилему в’язня одна проти одної. Він запросив низку експертів з теорії ігор для програмування різних учасників, які використовували різні стратегії, щоб вирішити на основі попередніх результатів зіткнень, відбудеться співпраця чи ні. Після 200 взаємодій кожної з програм було запущено нову версію, де кожна програма буде представлена відповідно до того, наскільки добре вони впоралися раніше – таке собі електронне виживання найсильніших.

Перемогла найкоротша з-посеред усіх програма, що складалася лише з п’яти рядків коду. Розробник Анатолій Рапопорт дав їй назву TIT FOR TAT[5], і назва добре її описувала: програма передбачала стратегію співпраці при першій зустрічі з іноземним гравцем, а тоді просто повторювала всі кроки, які робив опонент востаннє, коли вони зустрічалися. Легко і просто. Таким чином це унеможливлювало змогу опонента видавати товариша двічі поспіль, і таким чином карало шахрая.

Експеримент Аксельрода виглядає правдоподібною моделлю для виникнення так званого взаємного альтруїзму, тобто що кожному вигідно допомагати іншим, поки допомагають йому. Невеличка група готових до співпраці індивідів поступово зростатиме за рахунок аморальної маси. Але з чого саме все почалося? Якщо припустити, що перша така мутація виникла в природі Гоббса, то їй годі було розвиватися: один альтруїст у цілком цинічному світі приречений програвати.

Сам Аксельрод припустив, що вся суть тут у родинних зв’язках. На відміну від комп’ютерних програм, у людини є гени, і якщо метою є передавання власного генетичного матеріалу, корисно буде допомагати тим, у кого ті самі гени. Батьки, брати та сестри будуть зацікавлені захищати одне одного, навіть ризикуючи власним життям. Гризун, який видав попереджувальний крик, ризикує привернути увагу хижого птаха і загинути, але якщо він врятував п’ятьох своїх братів і сестер, його гени все одно передаватимуться через потомство родичів, тож той, хто загинув, залишається у виграші. Така форма взаємопорятунку називається родинним відбором (kin selection), і давно є загальновизнаним принципом. Якщо альтруїзм починався таким чином, то міг би і скоро поширитися на соціальні групи, незалежно від наявності родинних зв’язків. Згодом культурний розвиток міг би отримати перевагу і сприяти формуванню менш егоїстичного суспільства.

У своєму екологічному трилері «Химера» письменник Ґерт Ніґордсгауґ розповідає про групу дослідників в тропічних лісах Африки. Дія відбувається у майбутньому, де екологічні проблеми вирішуються здебільшого за допомогою інноваційних технологій, однак глобальною проблемою залишається перенаселення та ресурси. Світові запаси фосфору вичерпуються, а без фосфору немає добрив. Без добрив, як наслідок, недостатньо їжі, голод і смерть у всьому світі. У джунглях дослідники стикаються з новим мутованим супервірусом, який є смертельним для всіх людей, окрім п’ятої частини населення з четвертою групою крові АВ. Особливістю вірусу є те, що уражені ним помирають безболісно уві сні. Моральна дилема така: чи слід їм облишити боротьбу з вірусом, аби більшість населення померло мирною смертю, чи знищити його, залишивши майбутнє світу на поталу кривавим битвам і голоду? І чи готові вчені тоді також пожертвувати власним життям заради майбутнього?

Звісно, таке формулювання дилеми Ніґордсгауґа дещо перебільшене, проте перенаселення – це справді та проблема, до якої причетний кожен, хто вирішує мати дітей. Якщо обирати між планетою та власним розмноженням, то мало хто надасть пріоритет планеті. Однак є такі, як, наприклад, професор Йорґен Рандерс з BI (Норвезької бізнес-школи), які вирішили мати лише одну дитину і висловлюються за прийняття такої політики. Але переконати пересічного чоловіка та жінку в тому, що саме вони повинні взяти на себе відповідальність та обмежити кількість дітей – завдання нелегке. А чому саме я? Хіба народження саме моєї зайвої дитини призведе до занепаду планети?

Моральні проблеми, пов’язані з перенаселенням, були основною темою в статті еколога Ґаррета Гардіна «Трагедія загалу», опублікованій у журналі «Science» у 1968 році. Цей термін виглядає як певна соціальна паралель дилемі в’язня в теорії ігор і описує ситуацію, коли група в цілому отримує вигоду, якщо кожен її член зробить внесок у спільну справу. Однак водночас кожен індивід хоче отримати якнайбільше, беручи від групи понад норму. Відомий приклад такої трагедії загалу – це понадмірний вилов риби – явище, що спостерігається чи не у всьому світі, бо жоден рибалка не хоче обмежувати себе у вилові.

Пов’язаним явищем у теорії ігор та ринку є проблема безкоштовного проїзду (the free rider problem). Коли мешканці кооперативу збираються на громадські роботи – толоку, для кожного окремого учасника найвигідніше буде ухилитися від робіт і насолоджуватися результатом діяння інших. Але якщо таких дармоїдів назбирається багато, то ідея толоки не спрацює і спільні території почнуть занепадати. Те, що найбільше дратує в таких механізмах активних учасників, це що в добре налагодженій системі з кількома дармоїдами всі вони насправді отримають доступ до таких самих спільних благ, і кожна можлива форма покарання лиш додасть роботи тим, хто вже все одно активно долучається. Ідеальне рішення – створити видимість нагляду, яка не вимагала б надто багато зусиль. Якби лише вдалося створити відчуття, що хтось за всім спостерігає і карає всіх нероб, без зайвого залучення поліції. Одна з теорій стверджує, що такий механізм вже давно розвинувся в більшості суспільств. Він називається релігією.

Група дослідників під керівництвом Мелісси Бейтсон провели у 2006 році невеличкий експеримент на базі Ньюкаслського університету, аби перевірити, що саме спонукає людей бути чесними. В їдальні університету кожен міг пригощатися чаєм та кавою, залишаючи оплату в коробочці поруч. Психологи вирішили перевірити, чи зміниться щось, якщо залишити текст інструкції на оголошенні поруч незмінним, однак поміняти невеличку декоративну емблему над ним. П’ять тижнів текст прикрашало рослинне зображення, а наступні п’ять тижнів замість нього з’явилася пара очей.

Щотижня проводився підрахунок виручки з коробки і виявилося, що очі таки справили ефект: грошей у коробці виявилося втричі більше. Очевидно, що підсвідоме відчуття того, що за ними хтось стежить, творило чудеса з готовністю людей робити свій внесок у спільну справу. У цьому експерименті учасники навіть не підозрювали, що беруть участь в експерименті, і не отримали й натяку на те, що хтось чи щось може за ними спостерігати, окрім очей на оголошенні. Це говорить про те, що ми доволі чутливі до такого методу впливу.

В експерименті 2005 року дослідники Джессі Берінґ та Джаред Пьяцца обманювали групу дітей. Вони заводили кожну дитину до окремої кімнати, казавши, що з ними в кімнаті також була невидима принцеса Аліса. Потім дослідники залишали дитину, давши їй кілька завдань, наголошуючи, що не можна підглядати, що заховано в коробці в кутку кімнати. Діти, з якими начебто була невидима принцеса, чемніше дотримувалися заборони.

Дослідники вважають, що така спроба не лише показує, наскільки легко обдурити дитину, а й вказує на можливу еволюційну перевагу через віру в надприродні сили, що пильнують і карають тих, хто поводить себе надто вільно. Таке пристосування могло бути корисним для індивідів у суспільстві, адже допомагало їм триматися подалі від проблем та порушень. Ми можемо уявити дві різні частини мозку, які взаємодоповнюють одна одну: раціональна частина мозку, яка вираховує, що для нас буде вигіднішим, та ірраціональна, яка утримує нас від надмірної самодіяльності.

У дебатах про еволюційну психологію зазвичай мова про біологічні адаптації, однак релігію, як і нашу юридичну систему, можна вважати важливим соціальним явищем, яке розвинулося з часом. Схоже, людям зовсім не важко повірити у якихось надприродних істот, однак форма релігійної практики є різною в різних культурах, до того ж не всі релігії передбачають однакові форми моралі.

Антропологи на кшталт Герві Піплза стверджують, що люди, поки жили невеликими групами, не надто потребували богів з моральними нормами. Наприклад, вивчення шеєнів – одного з корінних народів США – показало, що у вихованні своїх дітей вони не застосовували абстрактні категорії на кшталт добра і зла. Натомість говорили про повагу та престиж. Люди в таких невеликих громадах рідко залишаються наодинці із собою та своїми відносинами з богом. У таких невеличких групках на роль наглядача завжди знайдуться інші люди. А тому Піплз вважає, що всевишні боги з’являються спершу з формуванням більших та складніших суспільств. Віра в надприродних духів тоді вже існувала, і лідери великих суспільств могли пристосувати образ богів, створюючи власні системи нагляду за дотриманням загальних понять, як-от добро і зло.

У величезних суспільних групах люди можуть обманювати та шахраювати, уникаючи покарань. Ми всі це добре розуміємо щоразу, коли бачимо, як люди не оплачують проїзд у трамваї, чи коли читаємо в газеті про нерозкриті злочини. Але Бог бачить все. І ніхто, скоріш за все, не врятується від покарання. Боже покарання дуже практичне, адже воно спіткає людей зазвичай вже в царстві мертвих, а тому не підлягає емпіричним спростуванням. За християнськими віруваннями, навіть найбагатший і найуспішніший злочинець відбуде своє покарання у пеклі. Або опиниться в тілі черв’яка після смерті, за індуїзмом. Безсумнівно. Божа сила не в осуді, а в нагляді. І побожні люди таким чином починають самі стежити за собою.

Коли людство описується теорією ігор, за поняттями розрахунку і користі, неважко уявити суспільство, де всі люди вираховують власну вигоду при кожній взаємодії, де вони діють так само механічно, як комп’ютерні програми Аксельрода. Чиказький економіст Гері Беккер, який був розробником так званої Теорії раціонального злочину, або SMORC (Simple Model of Rational Crime), за якою в будь-якій ситуації ми зважуємо витрати і вигоду чесних і нечесних дій, і обираємо стратегію, яка нам буде найбільш вигідною. За такою логікою, наприклад, за нечесність потрібно карати штрафами та іншими видами покарань, щоб збільшити вигоду чесності.

За словами ізраїльського дослідника Дена Аріелі, модель SMORC не пояснює один важливий аспект нашої культури: чому ми більшість часу таки намагаємося бути чесними. Зрештою, щодня у нас так багато можливостей красти і бути неспійманими, не кажучи вже про нагоди брехати. Ми зустрічаємо багатьох людей, які ніколи не зможуть перевірити, говоримо ми правду чи ні, та й чесність наша не надто заохочується. У книзі «Чесно про (не)чесність: як ми брешемо кожному – особливо собі» (The Honest Truth about Dishonesty: How We Lie to Everyone – Especially Ourselves) Аріелі та його колеги дослідили, що насправді стоїть за нашою чесністю.

В одному експерименті двох людей відправили купувати помідори. Обидва пішли на той самий ринок і попросили продавців вибрати їм два кілограми помідорів. Очевидна різниця полягала в тому, що один з покупців був сліпим, а інший ні. Раціонально продавець мав би обрати два кіло найгірших томатів для сліпого. Так він зміг би позбутися овочів, які в іншому випадку йому було би важко продати, до того ж красивих помідорів сліпий і так оцінити не зміг би. Однак сліпий учасник експерименту повернувся з пакетом чудових на вигляд помідорів.

Експеримент з водіями таксі підтвердив теорію. Попри такий загальновідомий феномен, що іноземних пасажирів можуть возити довгими об’їздами спеціально, аби завищити ціну проїзду, в ході експерименту сліпий пасажир, як правило, платив менше, ніж зрячий. Аріелі пояснив це тим, що у своїх вчинках ми керуємося не лише корисливістю, а й прагненням вважати себе добрими людьми. Це звучить як чудова новина, якби не один нюанс, який Аріелі відкрив пізніше: ми напрочуд легко можемо вважати себе добрими людьми, іноді й вдаючись до самообману.

Ден Аріелі написав кілька книжок про те, наскільки малораціональними є люди. У його висновках багато чого базується на відносно наукових експериментах, які він проводив над своїми студентами. Може видатися, що бути професором МIТ (Массачусетського технологічного університету) неймовірно захопливо, якщо ви проводите свої будні так, як це робив Аріелі: наприклад, пробирався у приміщення студентських гуртожитків, аби засунути шість бляшанок Coca-Cola до холодильників, або ж тарілки з купюрами натомість. І все заради підтвердження своєї гіпотези про те, що людям набагато легше цупити дрібні речі, ніж дрібні гроші, навіть якщо фактична цінність обох однакова.

Аріелі з колегами розробили також більш переконливий експеримент для перевірки різних способів обману: тест з 20 задачками з арифметики. За допомогою цього простого інструменту вони перевірили різні фактори, які можуть мати вплив на обман. Контрольна група показала, що кожен учасник в середньому розв’язував 4 завдання, тож якщо ця кількість виявлялася більшою, то, швидше за все, хтось обманював. Щоб уможливити обман, дослідники дозволили учасникам спершу знищити свої відповіді, а тоді вже повідомити лише кінцевий результат, тобто скільки задачок їм вдалося розв’язати. Потім їм виплачували фінансову винагороду відповідно до їхніх результатів. На основі моделі SMORC студенти повинні були додати собі 16 додаткових правильних відповідей, щоб отримати максимальну виплату, адже викрити їх було б усе одно неможливо. Особливо, коли на кону стояла нічогенька сума винагороди.

Перед проведенням експериментів Аріелі хотів з’ясувати, наскільки інтуїтивне розуміння моралі людей відповідає моделі SMORC. Він провів свій тест по-різному, збільшуючи чи зменшуючи винагороду, яку можна було отримати через обман: в одному варіанті кожна правильна відповідь коштувала 25 центів, в інших варіантах до 10 доларів. Тестова група, досить логічно і в найкращому дусі SMORC, очікувала, що суб’єкти, які мали змогу заробити на обмані найбільше, будуть обдурювати найчастіше. Але результат був іншим. Спочатку виявилося, що люди в середньому додавали собі лише по дві правильні відповіді. А ті, хто міг заробити 10 доларів, схитрувавши у розв’язанні завдання, шахраювали трохи менше. Аріелі вважає, що ймовірною причиною є те, що чим більшими були суми, тим важче ставало брехуну виправдати себе перед собою ж. За такою самою логікою нам набагато легше «позичити» Coca-Cola, ніж красти гроші.

Отже, ми маємо внутрішній моральний компас і дозволяємо собі керуватися не лише корисливістю. Проте компас цей не завжди точний. Зрештою, люди шахраювали лише з двома завданнями, а дослідження показало, що не лише вдавані сміливці – усі обманювали потроху. Це означає, що чіткий поділ на моральних та аморальних людей не надто реалістичний. Менш приємна правда в тому, що ми всі обманюємо достатньо, допоки це нам дозволяє власна совість.

Живі істоти керуються в основному не лише раціональністю чи абстрактними правилами. Ними керують чуття. Роберт Райт у своїй книзі «Моральна тварина» (The Moral Animal) доводить, що ці відчуття розвинулися завдяки моралі, а мораль, своєю чергою, сприяє передаванню генів далі. Такі чуття, як підозра, почуття провини, справедливе роздратування, гнів, полегшення, вдячність, симпатія та презирство є ірраціональними засобами еволюції. І ці почуття чутливі до багатьох впливів, як намагається довести Дан Аріелі. В одному з експериментів він досліджує, схоже до спроб із Coca-Cola, як саме вигляд готівки перед очима впливає на бажання вкрасти. І як далеко ця готівка повинна лежати? Учасників дослідження попросили розв’язати стільки задачок, скільки вдасться, і знищити свої відповіді. Після чого вони могли підійти до екзаменатора в кімнаті, повідомити результат, і в обмін отримати відповідну суму готівки. В іншому варіанті експерименту замість готівки учасникам видавали жетони, які їм потрібно було обміняти на готівку за іншим столиком, що стояв за майже чотири метри.

Раціонально було б припустити, що в обох ситуаціях обман буде однаковим, оскільки всі докази з розв’язками було знищено, то й бути спійманим на брехні в обох випадках неможливо. Аріелі передбачив різницю, однак сам здивувався, коли виявилося, що у випадку з жетонами кількість випадків обману подвоїлася. Важко виправдати перед собою власну жадібність, коли гроші за обман можна отримати одразу на місці, але навіть кілька секунд різниці можуть забезпечити нам те виправдання, якого ми так потребуємо.

Дослідник стверджує, що результати цього дослідження можуть навчити нас багато корисного. Наприклад, саме зараз ми живемо в суспільстві, яке значною мірою віддаляється від готівки. Що за відчуттями легше: вкрасти номер кредитки чи купюри? А наскільки легко поміняти місцями кілька цифр у рахунку? Навіть щось таке комплексне, як фінансова криза 2000-х років, на думку Аріелі, пояснюється тим, що фінансисти оперували мільйонами у вигляді всього лишень чисел на екранах комп’ютерів, перебуваючи геть віддаленими від їхньої реальної матеріальної цінності.

Які ще речі мають на нас вплив? Наприклад, якщо ми голодні, ми більше обманюємо. Чи коли у нас видався довгий день на роботі і ми втомлені. Якщо нам нагадують про Десять заповідей, і байдуже, що ми атеїсти. Якщо ми ставимо підпис: на першій чи останній сторінці форми, яку заповнюємо. Чи на нас – оригінальні речі брендів, чи їх підробки. Так, один з експериментів справді полягав у тому, що піддослідні розв’язували задачі в сонцезахисних окулярах від бренду «Chloé», з тією різницею, що дехто з них вважав їх справжніми, а дехто – підробними. 73 % власників фальшивих окулярів збрехали, і лише 30 % тих, хто гадав, що їхні окуляри справжні. Дослідники назвали цю змінну фактором «What-the-hell»[6]. Ідея полягає в тому, що ми постійно інтерпретуємо не лише навколишній світ, а й власну поведінку. І усвідомлення того, що на нас підробка, спонукає вважати себе більш схильними до шахрайства.

У своїй книзі із долею розчарування та гумору Аріелі розповідає, як він намагався зв’язатися з представниками різних галузей, пропонуючи свою допомогу. Наприклад, він зробив спробу підказати американській податковій службі, що ті можуть заохотити людей бути більш чесними у своїх звітах, змусивши їх ставити свій підпис на першій сторінці замість останньої. Таким чином люди згадуватимуть про свою моральну відповідальність ще до того, як переходитимуть до заповнення форми. Податкова служба не надто зацікавилася.

Трішки більше йому пощастило зі страховою компанією, яка дозволила дослідникам провести експеримент на страхуванні автомобілів. Лише завдяки тому, що вони посунули місце для підпису з кінця на початок бланку, отримали разючу відмінність у вказаному автовласниками пробігу своїх автомобілів: все вказувало на те, що ті, хто ставив підпис у кінці бланка, були схильними применшувати кілометраж. Втім, страхова компанія надалі не виявила інтересу застосовувати такі висновки на практиці, як і жодний з їхніх конкурентів, хоч такий дрібний обман і міг коштувати їм мільярди щорічно.

Компанії схильні діяти так, як вони давно звикли: інформувати про посилення контролю. Але ніщо не вказує на те, що такий підхід має ефект. Сам Аріелі вважає, що організації, не зважаючи на їхніх консультантів, стратегії діяльності та збори правління, насправді діють ще менш раціонально, ніж індивіди. Перш за все їхня ірраціональність – у тому, що вони дотримуються теорії, буцімто шахраї та ошуканці діють раціонально. Іншою їхньою помилкою є розглядати обман як рису суто аморальних людей. Більш продуктивно для них було б виходити з того, що всі трішки хитрують, і спробувати знайти шляхи обмежити обман, ніж і надалі жити з ілюзією, що всі мають бути повністю чесними.

Як все виглядає в мозку брехуна? Таким питанням перейнялися Ялінґ Янґ та її колеги з UCLA (Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі). Вони вже мали сканер мозку, єдине, що залишалося, – обрати брехунів, але як їх знайти? Рішенням було звернутися в центр тимчасової зайнятості. Дослідники припустили, що люди, які поводяться з правдою не надто обережно, можуть мати великі проблеми з постійним місцем працевлаштування, тож часто вони стають тимчасовими працівниками. 108 кандидатів запросили на тестування та співбесіду, крім того, дослідники опитали їхніх друзів та знайомих, аби знайти найменш надійних кандидатів.

Врешті-решт вони обрали 12 осіб, які найкраще підходили під опис: у різні періоди вони надавали про себе різну інформацію в резюме та нажили репутацію прогульників та ледарів. Наступним кроком було дослідити їхню лобову частку, аби поглянути, чи існують якісь відмінності між брехунами та контрольною групою. Лобова частка є тією частиною мозку, яка здійснює свідомий контроль над імпульсами, будує плани та робить моральні судження. Дослідники виявили цілком помітну різницю: шахраї мали на 14 % менше сірої речовини, ніж правдолюби. Це могло одразу вказувати на те, що брехливість була пов’язана з дефіцитом, який ускладнював людям обробку імпульсів та контроль власної поведінки.

Але дослідники виявили не лише це. Мозок складається з двох різних типів клітин: сірих та білих. Хоча за допомогою сірих, що складають основну частку мозку, ми думаємо, білі виступають зв’язком між сірими – такою собі мережею, яка робить мислення можливим. Брехуни мали на 22–26 % більше білих клітин. Можливо, цей надлишок мережевих клітин допомагав їм краще брехати – адже у них були набагато кращі передумови для створення зв’язків та асоціацій. Якщо коротко, вони були більш винахідливими.

Ден Аріелі зі своєю командою вирішили перевірити цей зв’язок. Вони провели тест, у якому учасникам потрібно було обрати, в якій частині квадрату є більше цяток. Учасникам платили за цей експеримент, вони отримували більше, якщо обирали конкретний сегмент квадрата. Отже, у тесті була спокуса обрати більш прибуткову частину, навіть якщо учасник не повністю впевнений, що у ній більше цяток, тобто було економічно вигідно по-креативному підходити до пошуку правди. І дійсно, результати показали, що ті, хто описував себе винахідливим та займався творчим хобі на кшталт малювання чи писання поезій, в середньому заробили на цьому експерименті більше, ніж некреативна частина учасників.

Найпомітнішою відмінність була тоді, коли різниця в кількості цяток була найменшою. Інакше кажучи, креативникам було непросто обдурити настільки, щоб потім потрібно було визнавати це перед самим собою. Але допоки вони могли трішки спотворювати правду і самим вірити у власну історію, то залишалися у своїй тарілці. Аріелі перевірив, чи можуть розумові здібності бути фактором впливу, але виявив, що рівень креативності є кращим показником того, наскільки люди обманюють. Потім дослідники зв’язалися з великим рекламним агентством і попросили дозволу провести експеримент на вибірці працівників із різних відділів. Результатом було те, що копірайтери та дизайнери були більш схильними «мислити нестандартно»[7], навіть коли мова йшла про моральні судження, а працівники бухгалтерії в середньому обманювали найменше. Найкращою страховкою від креативного ведення бухгалтерії є, звісно, наявність не надто винахідливих бухгалтерів. На щастя, робота з числами виглядає не дуже привабливо для художників та майстрів слова.

Моя донька зробила два еволюційні стрибки одночасно. Вона навчилася перебиратися через поручні ліжечка і розмовляти. І вона застосовувала обидва вміння для досягнення однієї з найважливіших цілей у житті на той момент: аби уникати вкладання спати.

Я накрив її ковдрочкою, заспівав і сказав, що вона повинна спати, але як тільки вийшов за двері, то почув тупцяння в кімнаті: вона стояла позаду в піжамі, готова йти зі мною до вітальні.

– Ні, – сказав я, – тепер треба лягати спати, йди назад у ліжко.

Вона підвела на мене очі і похитала головою.

– Кака, – сказала вона, показуючи на підгузок.

Я одразу її викрив, але не знав, пишатися нею чи ні. Це була її перша брехня. Навчившись говорити свої перші слова, вона одразу зробила спробу обманути мене, лише щоб трохи довше не лягати спати. Важко сказати, чи вона насправді розуміла, що робить і каже – можливо, вона просто розгадала закономірність, коли саме її піднімали з ліжечка. Все ж я відразу подумав: «Ого, то тепер ти хитруєш. Гарна спроба».

Вона на крок наблизилася до того, щоб стати справжньою людиною. Наступний крок привів її до зовсім іншої соціальної взаємодії, за участі мови, уявлень та тверджень. Якщо її висловлювання й не було навмисною брехнею, то це був перший крок у нескінченному танці поміж двох світів: слів та понять, які взаємодіють один з одним, але ніяк не перетинаються, забезпечуючи таким чином простір для виникнення нових сенсів. Через двадцять років, коли ми могли б сидіти за її кухонним столом, вона сказала б: «Ой, я забула забрати речі з прання» – напівправда, щоб відправити мене додому. Або вона скаже: «Лишенько, вже так темно надворі», коли подумає, що мені вже пора, аби вона могла лягти спати. Наші будні сповнені таких натяків, які або спотворюють правду, або передають дещо інше, ніж буквальне значення слів.

У своїй книзі «Після Вавилона» (After Babel) філософ Джордж Стайнер наводив аргументи, чому брехня є ключовим елементом як цивілізації, так і мови. В поглядах у царинах логіки та філософії, починаючи ще зі християнських стоїків, брехня визначалася як не-правда, «те, що не є істиною», і розглядалася як тіньова сторона мови. Мислителі прагнули зробити мову чітким і прозорим засобом, який передає лише істинні факти та непідробну/достовірну інформацію. Але таке прагнення належить лише семінарам з логіки та лінгвістики, за словами Cтайнера. У реальному житті мова має найрізноманітніше застосування: ми використовуємо її для спекуляцій, створення образів себе та інших, декларування намірів, для встановлення союзів та вияву зацікавленості, чи аби ображати один одного.

Більше того, мова дає нам можливість створювати та передавати альтернативні версії реальності, здатність, яку Ніколас Гамфрі назвав «творчим інтелектом», і яка, можливо, колись давно розвинулася якраз із наших соціальних зв’язків. Для нас було корисно мати можливість створювати здогадки та обговорювати те, що може статися в майбутньому. Що чекає за наступною горою: нові мисливські угіддя чи смертельні морози? Ми могли відтворювати такі різні сценарії і оцінювати їх. Можливість оцінки широкого набору реальностей, яких не існує, дала нам змогу взяти під контроль нашу власну реальність.

Коли здатність уявляти нереальність стає частиною свідомості, ми також повинні бути свідомими того, що всі навколо нас працюють з арсеналом таких сценаріїв, які вони можуть собі створити і нам свої уявлення представити. Насправді наша здатність передбачати можливі мотиви інших сама собою є вправою на побудову більш чи менш ймовірних альтернатив. Така уявна реальність не обов’язково є брехнею, але є не-правдою.

Стайнер вважає, що значна частина філософів минулого століття займалися виведенням законів істинних тверджень. Багато сил пішло на детальне обговорення таких висловлювань, як-от: «Нинішній французький король лисий», щоб з’ясувати, як саме вони відхиляються від істини. Гіпотетичні та фіктивні твердження вважаються проблемними відхиленнями. Але сприймати неправду як відхилення геть нерозумно, вважає Стайнер, адже повсякчас мова дає змогу нам сказати що зав­годно. Таким чином, неправди у нашому арсеналі набагато більше, ніж правди.

На думку Стайнера, нам слід розглядати такі неправдиві твердження більш позитивно і називати їх, наприклад, альтернативами, а не брехнею. Зрештою, саме це вміння говорити про «речі, яких не існує» робить нас людьми. Тварини також можуть вводити в оману або приховувати інформацію, але лише людина може відповісти альтернативним твердженням. Наприклад, на запитання, де свердловина з водою, можна відповісти: «П’ятдесят метрів ліворуч», або «У ній скорпіон».

У цій здатності створювати «альтернативи», за словами Стайнера, криється наша творчість та свобода. Ми можемо уявити інші способи буття, інші способи організації суспільства. Правда може описувати лише те, що є, тоді як брехня створює нові відкриття, нові можливості. Звісно, тут потрібно чітко розділяти – теорії та фантазії, наприклад, не є брехнею в тому сенсі, що вони не мають на меті ввести когось в оману. Але ми можемо сказати, що всі вони однакового походження, важко уявити світ, де панувала би брехня, а фантазія була б чимось незнаним. І далеко не факт, що світ без неправди був би таким бажаним.

Сер Генрі Воттон відомий своїм висловлюванням, що посол – це чесна людина, яку посилають за кордон брехати на благо власної країни. Більш сучасні державні діячі, такі як Черчилль та Рейган, також визнавали, що брехня може бути необхідною у зовнішній політиці, а Артур Сильвестр, ключова фігура адміністрації Кеннеді, після Карибської кризи сказав: «Гадаю, зіткнувшись з ядерною загрозою, уряд має фундаментальне право брехати заради власного порятунку».

На політичній світовій арені, де багато що поставлено на кін і ніхто не має верховенства у слідкуванні за дотриманням правил, не повинно когось шокувати, коли іноді дипломатія та переговори переповнюються брехнею. Песиміст Томас Гоббс вважав, що правитель із жорстоким підходом до правління, так званий суверен, є єдиним, хто може змусити людей бути чесними. І з цим погоджувався Джон Міршаймер, досвідчений професор міжнародної політики в Чиказькому університеті. Однак він також виявив, що ніхто досі не проводив належних досліджень політичної брехні на міжнародному рівні, тож вирішив зайнятися цим самостійно.

Міршаймер зв’язався з кількома істориками, які спершу поділяли його переконання про те, що прикладів міжнародної брехні повинно бути безліч, і вони так само дивувалися, як мало зуміли розкопати, коли дійшло до діла. Найбільш шокуючою знахідкою книжки Міршаймера «Чому лідери брешуть» (Why Leaders Lie, 2011) стало те, що, як виявилося, міжнародні лідери брешуть один одному не так часто.

Політики найвищого рангу так само непогано обізнані, як і Міршаймер з його колегами-істориками, тож, ймовірно, поділяють ту саму недовіру щодо чесності інших політиків. Як казав Рональд Рейган про міжнародні переговори: «Довіряй, але перевіряй». І ця відсутність сліпої довіри, на думку Міршаймера, саме і є причиною того, що прослідковується відносно мало брехні. Якщо хтось і спробує збрехати, то навряд чи інша сторона прийме заяву на сліпу віру без відповідних доказів. А чим більша брехня і чим важливіша тема, тим важче стає обманювати. Тож на брехні можна виграти не так багато.

Щоб виявити найбільшу міжнародну брехню, ми повинні шукати найбільш напружені періоди. Як тоді, коли Нікіта Хрущов брехав про кількість ядерних ракет у Радянському Союзі під час холодної війни, чи Джордж Буш-старший заявляв про те, що він прагне мирного вирішення конфлікту в Іраку. Звичайно, в інші періоди також можна знайти багато прикладів приховування, замилювання, пропаганди та блефу. Однак все, що не є неправдивими твердженнями, Міршаймер розглядає як чесну гру в політиці. Усім відомо, що політик висвітлює лише ті факти, які вигідні його політичному курсу. Так само, як і верховенство закону базується на тому, що адвокати, які представляють підозрюваних, дають однобічне представництво інтересів у суді.

Існує велика сіра зона між тим, що в політиці є брехнею, і тим, що є просто – ем-м… політикою. І цей простір для тлумачення дає змогу нам притримуватися думки, що політики є ненадійними, водночас зберігаючи певний рівень довіри до них. Іншим великим відкриттям Джона Міршаймера було те, що лідери частіше брешуть власному народу, а не чужому. І їм це вдається до того моменту, поки їхня загальна стратегія вважається успішною. Ми здебільшого покладаємося на те, що політики брешуть заради нашого ж блага. І іноді так справді є. Перед Другою світовою війною Рузвельт вводив американський народ в оману щодо нападу на американський флот, але робив він це з метою втягнення США у війну, і сьогодні більшість сходяться на думці: попри все, добре, що американці долучились до боротьби проти Гітлера.

Толерування того, наскільки далеко може заходити обман, у різних культурах різне. Наприклад, важко уявити, що шахрайство на рівні Сільвіо Берлусконі може пройти в Норвегії чи США. Але в Італії, навпаки, захоплюються успішним маніпулятором – така традиція сягає корінням у давнину. Слід зазначити, що ми самі теж не повністю позбавлені подібних симпатій. Телесеріали про політичні ігри, на кшталт «Західне крило» (амер. The West Wing), «Уряд» (дан. Borgen) та «Картковий будинок» (амер. House of Cards), змушують захоплюватися вмінням та хитрощами героїв, поки ми можемо виправдовувати себе тим, що все це лише серіальні вигадки.

Економіст Ерік Вайнштейн є одним із кількох вчених, котрі у книзі «Це зробить тебе розумнішим» (This Will Make You Smarter) подають кожен свою аналітичну концепцію, яка, на їхню думку, допоможе людям краще розуміти світ. Більшість авторів писали про більш чи менш відомі наукові принципи, однак Вайнштейн для представлення свого аналітичного інструменту звернувся до прикладу американського професійного реслінгу.

Поняття «кейфеб» давно використовується в реслінгу для опису особливого виду блефу. Реслінг спершу починався як справжній вид спорту під назвою «catch wrestling». На жаль, поєдинки часто були затягнутими та одноманітними, що не передбачало ніяких драматичних моментів, а несподівані прийоми могли відбуватися різко і призводили до серйозних травм учасників. На щастя, організатори знайшли рішення, як мінімізувати і нудьгу глядачів, і небезпеку для виконавців трюків.

На початку XX століття атлети стали обирати наперед прописані амплуа в поєдинках та виконувати ролі: вони грали або улюблених для багатьох бійців, або їхніх затятих суперників, що нарешті дарувало глядачам очікувані емоції. Бійці поводили себе так, буцімто на рингу справді їхні запеклі вороги, і, щоб все це виглядало переконливіше, їм доводилося переносити сценарій і у своє звичне життя. Двох реслерів, які були лютими ворогами за професійною постановкою, не можна було бачити в барі разом, навіть якщо в реальності вони були добрими друзями. Якщо хтось із них у поєдинку «зламав ногу», йому доводилося ходити у крамницю в гіпсі, аби зберегти ілюзію. Цю практику й назвали кейфеб (kayfabe), що, ймовірно, виникла від інтерпретації фрази «be fake»[8].

На думку Вайнштейна, соціальні науки могли б звернути увагу на цей принцип, адже в усьому світі знайдуться актори, яким було би дуже вигідно зображати, що вони перебувають у стані конфлікту, навіть якщо реально так не було. Вайнштейн наводить приклад протистояння студентів зі шкіл Ліги плюща: чиказьких «економістів з озер» та «економістів з моря». Учасники обох таборів насправді могли отримати більше користі від академічного протистояння одні з одними, аніж від «перемоги у битві». Ми можемо знайти певне відтворення цього механізму в багатьох медійних статтях, де певна група інтересів чи учасники дискусій часто потребують явного опонента, щоб чітко передати своє повідомлення.

Я зв’язався з норвезьким PR-консультантом з досвідом кар’єри політичного радника і запитав його, чи існує щось схоже на кейфеб в норвезькій політиці. Він не зміг навести конкретний приклад якихось наперед спланованих сценаріїв чи тривалих прописаних співпраць, але, на його думку, політичне життя в дійсності має багато наслідків, що нагадують кейфеб. Наприклад, не можна сказати, що на засіданнях комітетів політики добрі друзі, а на публіці вдають ворогів – вони в обох випадках намагаються бути привітними. Зате може бути навпаки: що відносини, які за інших обставин могли б перерости в дружбу, не розвиваються, оскільки публікою це може сприйматися неправильно.

На рівні партій в деяких випадках ворогуючі можуть багато виграти від протистояння. Це не означає, що вони грають у приховану гру, але, як і борці в реслінгу, однаково зацікавлені викликати інтерес в аудиторії, хоч вони і політичні опоненти. У Норвегії, наприклад, Консервативна партія (Høyre) та Соціалістична ліва партія (SV) спів­працювали в створенні дебатів щодо шкільної політики, оскільки обидві вигравали, представляючи себе опонентами в поглядах на освіту, тоді як Робітнича партія (АП) та Партія прогресу (Frp) домінували на арені, сперечаючись про медичні реформи. Як і у реслінгу, тут треба розіграти виставу, за якою глядачі захочуть спостерігати.

Інший приклад, коли декілька сторін беруть участь у переговорах: «Ви можете бути певні, що якщо хтось піднімає складне питання ще до початку переговорів, то ця проблема вже має рішення», – каже мій інформатор. Але перш ніж прийняти рішення, наприклад, про таку масово обговорювану проблему видобутку нафти на Лофотенах, Вестеролені та Сеньї на урядових переговорах у 2013 році, усі повин­ні впевнитися, що компроміс буде взаємовигідним. Консерватори та Партія прогресу заздалегідь визначилися, що виступатимуть за розвиток, а внаслідок переговорів було прийнято рішення наділити території статусом природоохоронних зон на найближчі чотири роки, за що виступали Ліберальна (Venstre) та Християнсько-демократична (Krfs) партії. Пізніше лідерка Консервативної партії Ерна Солберг зазначала, що «переговори тривали довго», а лідерка Партії прогресу Сів Єнсен сказала, що «рішення видалося нелегким», хоча обидві їхні партії також виграли на цьому.

Коли під час дебатів згадується «політична гра», то ця фраза здебільшого має підтекст осуду, вказуючи на те, що політики дають обіцянки, яких вони не збираються виконувати, або що вони видають себе за тих, ким не є насправді. Водночас важко уявити, як би працювала політична система без будь-яких переговорів, і важко зрозуміти, що перемовини можуть відбуватися без того, що учасники говоритимуть те, що було насправді, тобто без прикрас. Якщо б консерватори заздалегідь не попередили про небажання йти на компроміс у Лофотенській справі, результат переговорів виявився б для них ще більш виснажливим.

Ідея про те, що «політики завжди брешуть», базується також і на очікуваннях, що вони повинні бути послідовними і не «повертатися проти вітру». Наприклад, президента США Білла Клінтона в 90-х роках вважали людиною без стержня, адже аби виявити найбільш важливі питання для порядку денного, він проводив опитування громадської думки. Дік Морріс був його радником, який, за власними заявами, радив президенту «перестати думати про те, як би то його обрали за певні речі, радше зосередитися на тому, щоб його просто обрали». Він порівнював прагматичну політику Клінтона з плаванням під вітрилами проти вітру:

Коли ти прямо тримаєш штурвал, думаючи: «Я повинен доплисти до того-то пункту», човен перекинеться. Бо ти під вітрилами, а вітер дме не в тому напрямку. Однак якщо ти кажеш собі: «Мені потрібно туди доплисти, але вітер дме ліворуч, тож і я мушу трохи відхилитися», то згодом дочекаєшся попутного вітру, який віднесе тебе праворуч, і ти дістанешся в той пункт, куди направлявся спочатку.

Хоч політики й повинні бути відповідальними за свої дії, важко мати демократичну систему без простору для публічності, де надсилаються політичні сигнали та ведуться виборчі кампанії. Політика не схожа на просту торговельну угоду, коли ви платите фіксовану суму за товар і в ту ж мить можете відкрити коробку і побачити те, за що ви заплатили. Це радше біржова економіка на національному рівні, де в переговори залучена велика кількість учасників, а жертвами змін настроїв та умов стають і об’єкти домовленостей, і учасники, і їх опоненти. За таких умов політики часто в кінцевому підсумку обіцяють більше, ніж вони можуть виконати за звичних умов, або висловлюються нечітко, гаслами. За публічним простором стежить аудиторія, і їхню увагу краще утримують захопливі історії та гарні образи, ніж цифри та факти. Ось чому політичні партії не обмежуються поштовою розсилкою своїх партійних програм, чекаючи дня виборів. Вони знають, що інтерес виборців потрібно постійно підтримувати спалахами протистоянь, бійками і чварами. Точнісінько як у реслінгу.

Ден Аріелі довів, що категоричний підхід до уявлення про чесність і нечесність не є реалістичним і не надто доцільний для тих, хто хоче дійсно на щось вплинути. Він також досліджував ставлення людей до «сірих зон» політики. У ході дослідження він опитав виборців, як вони сприймають те, що деякі політики замовчують інформацію чи діють в інтересах своїх спонсорів, хоч і реалізовують свої ідеологічні цілі в довгостроковій перспективі. З’ясувалося, що демократи виявили втричі більшу толерантність, коли їх запитали про сумнівні маневри їхніх кандидатів, ніж стосовно кандидатів опонентів. З республіканцями все було навпаки. Як і Міршаймер, який виявив, що політики схильні більше брехати своєму народу, що їм пробачатиме, Аріелі дійшов висновку, що колеги по партіях давали один одному значно ширший етичний діапазон для маневрування, ніж представники їх опозиції.

Метою американського інтернет-порталу Politifact.com є перевіряти, наскільки істинні чи хибні твердження політиків. Але вони оперують «сірими зонами», тож багато висловлювань отримують позначку «напівправдиві» (half true) чи «здебільшого неправдиві» (mostly false), адже переважно політики достатньо кмітливі, аби не брехати настільки явно, щоб їх викрили. Виборці також, очевидно, розуміють політичну гру достатньо добре, щоб усвідомлювати, що їхні кандидати мусять мати можливість трохи забруднити руки, аби досягнути цілі. У політичній теорії цю проблематику так і називають «проблемою забруднених рук»[9]. Політичні мислителі Річард Белламі та Майкл Вальцер не лише вважають, що для того, щоб досягти своїх ідеалістичних цілей, політикам доводиться йти на сумнівні маневри, але й що такий прагматизм у діях є необхідною умовою для отримання підтримки виборців. Як показують висновки Аріелі: виборці сприймають невеличкий обман «своїх», але коли справа стосується їх опонентів, то толерування «сірих зон» гри одразу звужується.

Шукати якусь чітку межу між брехнею та правдою важко, допоки все залежить від того, як ми тлумачимо твердження. Нам самим часто важко чітко визначити, де така лінія поділу повинна проходити, тож обираємо ту позицію, яка на цей момент для нас найбільш вигідна. І самі до певного моменту того не помічаємо. Іншими словами, ми схильні нагадувати політикам про добро і зло, хоча самі значно рідше є відповідальними за власні дії та погляди. Той простір для маневрів, який ми всі використовуємо, щоб постійно трохи підбріхувати, трактувати факти вигідним для нас чином, нагадує те, що Стайнер називає «достатнім мисленнєвим простором». Це той простір можливостей, до якого ми усвідомлено входимо щоразу, коли починаємо речення словами «А якщо» чи «У разі». Так відбувається, коли ми роздумуємо над тим, як краще вчинити, намагаючись передбачити майбутнє чи зрозуміти позицію опонентів. Цей простір може використовуватися як на власну користь, так і на благо інших.

Мабуть, найбільш відомим сучасним філософом, який спростовував існування істини як такої, був Річард Рорті, що помер у 2007 році. Він назвав себе неопрагматиком і вважав, що філософи та науковці витрачають надто багато сил на обговорення того, що правдиве, і надто мало на пошук корисних рішень на майбутнє. Рорті вважав, що наша мова не є інструментом для з’ясування тієї чи іншої далекої істини. Така практика неможлива, адже істина – це всього лиш ідея, сформована мовою.

Ідеї Рорті звучать схоже до релятивізму та постмодернізму. Але він не вважав так, як більшість прихильників цих напрямів, що всі думки однаково добрі. Насправді його підхід нагадує радше загальнонаукові принципи, за якими істина може модифікуватися тоді, коли хтось придумає кращу теорію чи модель. Рорті підтримав таку гнучкість не тільки в політиці, але й в культурі. Ми повинні бути відкритими і завжди зіставляти усталені з новими ідеями, які можуть бути кориснішими та пом’якшити людські страждання.

Винахідливість, мова та наука є, на думку Рорті, механізмами для виживання. Вони є інструментами для опанування заданих зовнішніх умов, як-от машина для годування кіз Ісака в Селланро, чи плітки, чи релігія з дипломатією. Ми послуговуємося своєю фантазією та аналітичними здібностями так само, як дятел своїм дзьобом. А ідея існування певної істини – не обов’язково найкращий інструмент, який ми маємо, адже для різних груп істина є різною, і нею часто маніпулюють, щоб відкидати нові ідеї та запроваджувати абсолютні та негнучкі моделі мислення.

Після слухань, проведених внаслідок скандальних дій президента Білла Клінтона в Білому домі, 1999 року Річард Рорті у своїй публікації в журналі «Dissent» заявив, що найпозитивнішим у цій справі було те, що республіканцям так і не вдалося підштовхнути людей до лицемірства. Опоненти президента справедливо передбачали, що люди виявлять великий інтерес до справи, яка стосується зради та обману, але недооцінили їхнє вміння бачити повну картину. Опитування громадської думки показало, що люди не засуджували президента настільки сильно, як здавалося. «Виборці відмовлялися розглядати брехню про особисте сексуальне життя як якусь дуже серйозну справу».

Рорті порівнює реакцію людей зі солдатами, які не мають надмірних ілюзій щодо моральних принципів своїх офіцерів, але в будь-якому разі «віддають належне формі, якщо не людині». США розвалилися б, якби їхні громадяни «дозволили моменту слабкості підірвати їхню віру в гідність простого хлопця з Арканзасу, наступника Джефферсона та Лінкольна». Замість того, щоб засуджувати президента за абсолютними стандартами благородності та моралі, люди виявили прагматизм, що Рорті цілком схвалював.

Недивно, що погляди Рорті вважають суперечливими, однак його прагматичне ставлення до істини певним чином збігається з тим, як мислить та діє більшість із нас. Народ не перестав довіряти Клінтону, хоча він, м’яко кажучи, сильно модифікував правду. Таким же чином атеїст може одружитися з католиком, навіть якщо вони мають різні погляди на природу виникнення світу, бо не вважають це найважливішим у шлюбі. І у світі, де співпраця попри культурні та релігійні бар’єри набуває все більшого впливу, є всі підстави вважати, що, ставлячи під сумнів упевненість щодо власних істин, ми зможемо запобігти конфліктам і, можливо, станемо більш цивілізованими.

Ще з тих часів, як тварини почали об’єднуватися і жити стадами, питання довіри та недовіри стали рушієм еволюції, а відколи люди почали будувати суспільства, формувалися й такі культурні механізми, як релігія, плітки та політика. Парадоксально, але наша цивілізація має багато чим завдячувати блефу та обману, що допомагають нам створювати захисні механізми. Однак чітко виділяти і вірити в те, що неправда та нечесність є суто небажаними чеснотами, означає значно спрощувати дійсність. Геть навпаки, мовне та ментальне вміння розширювати межі правди, що виражається в обмані, зробило значний внесок у нашу здатність впроваджувати інновації, вести переговори та бути прагматичними. Відтінки сірого не завжди нудні та сумні.