Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми

Брехня

– Як так може бути, що поліція помиляється, схоплює...

Асбйорн Раклев на мить замовкає, а тоді каже:

... бере невинну людину і поміщає її в ізолятор на пів року. Що пішло не так?

Працівник поліції та спеціаліст з дізнання нахиляється над комп’ю­тером: хоче показати один документ.

– У Норвегії приблизно 96 % справ вбивств розкривають. А це означає, що така серйозна справа, як ця, перебувала під значною увагою і мала бути розкритою.

Справа, про яку він говорить, перебираючи папки в комп’ютері, стосується вбивства Маріуса Колстада, колишнього чемпіона Норвегії з бодібілдингу, якого знайшли мертвим у власній квартирі. Його тіло було закривавленим, а на голові виявили сліди від ударів молотком. Слідчим був Уле Якоб Еґленд, друг Раклева. То була його перша справа, і її тривалий час ніяк не могли розкрити.

– Минав час, газети почали писати, що справа затягується. Пізніше з’явився свідок, і хід справи докорінно змінився. Вона не просто знала щось. Вона бачила, як вбивця виходив, із кров’ю на одязі, і вона впізнала, хто це, бо його знала. Стайн Інґе Юганнесен.

Раклев знаходить документ – відскановану стенограму електронного листа від 17 лютого 2000 року. Тоді допити реєстрували безпосередньо в базі даних, і слідчий міг сидіти за своїм комп’ютером і слідкувати за всім, що відбувалося в іншій кімнаті. Водночас він мав змогу надсилати електронні листи з запитаннями та коментарями тому, хто проводив допит. У стенограмі видно миттєву реакцію слідчого після показів дівчини-свідка. Вона казала, що підозрюваний вийшов із кров’ю на одязі, що рухався він як робот, немов перебував у трансі.

«Що відбувається?!» – написав слідчий допитувачеві. – «Вона справді це бачила, чи це все вигадки, як гадаєш? Виглядає чистим божевіллям».

Нижче була відповідь допитувача.

– Гляньте, – Раклев показує на стенографію, де він сам зробив кілька поміток, обводячи дані та ставлячи великі знаки оклику і підкреслення. – Бачите, він навіть витратив час на те, аби написати великими літерами.

«Вона плаче, 30 хвилин розповідала про дитинство та погані речі, які з нею трапилися. ЦЕ ПРАВДА. У ДІВЧИНИ ЧИСТА СОВІСТЬ».

– У той момент я вже знав, що ніхто не має здатності відрізняти правду від брехні за мовою тіла та зі слів, а допитувач вважав, що мав таку.

Раклев знову сідає на стілець.

– Я сказав Уле Якобу, що тепер він повинен зробити все можливе, аби довести, що вона бреше.

Асбйорн Раклев добре вписується в роль проникливого слідчого. Майже два метри зросту, худорлявий, світло-блакитні очі та високі вилиці, як у Едрієна Броуді. У своєму кабінеті він сидить на офісному обертовому кріслі на 30 сантиметрів вище будь-якого відвідувача. І щоб здолати свого гостя авторитетом, Раклеву достатньо схилитися над робочим столом і поглянути на того згори своїм проникливим поглядом. Щоразу, як йому потрібно розповісти щось про хід слідчого процесу, він входить у роль поліцейського із суворим голосом, здається, зараз прозвучить щось на кшталт: «Ми знаємо, що це скоїв ти, ти винен!» І кожного разу в такі моменти я мимоволі втикаюся носом у блокнот.

Однак саме ці слова, на думку Раклева, нікому зі слідчих не варто промовляти. Для проведення професійного дізнання слідчий не повинен домінувати над підозрюваним. Причина, чому цей процес уже не називають «допитом», криється в тому, що це слово отримало негативний відтінок після війни, коли його асоціювали з німцями. В Європі пішли ще далі, зараз в англійській мові надають перевагу терміну «Investigative interviewing»[10]. В Америці все ще послуговуються словом «interrogation»[11], і досі застосовують підхід «Це скоїв ти». Але більше про це згодом.

Коли я розпитую Раклева про його першу зустріч з поліцією, він описує все так, немов «народився» вже безпосередньо у цій системі. Асбйорн Раклев хотів стати супердетективом. Як і багато інших хлопчаків, у дитинстві він мріяв стати поліцейським. Однак, на відміну від інших, цілеспрямовано йшов до своєї мрії. Раклев вступив до Поліцейської академії, був здібним, багато трудився, прагнув розслідувати саме справи вбивств. У 27 років він почав працювати у відділі розслідувань Центрального управління поліції в Осло і зіткнувся з реаліями. Раклев повинен був допитувати людей, підозрюваних, які могли виявитися як винними, так і невинними. Але він не міг прийняти рішення: говорять вони правду чи ні.

«Тут потрібен досвід», – чув він постійно від старших колег-поліцейських. Більше вони не могли нічого додати – з часом він повинен був навчитися розпізнавати правду і брехню. Ще зі шкільних часів Раклев був відмінником, тож і тут почав створювати власні методи, записував мову тіла та відповіді, аби спробувати розгадати закономірність. Важливо було розпізнати брехню, коли він побачить її знову.

– Після кожного допиту я підходив до керівника відділу розслідувань і він питав: «Раклеве, ну як пройшло?» – «Ні, він не зізнався». – «Зрозуміло. А як він поводився?» Я міг відповісти: «Гадаю, він винний, він дуже нервував». Думка тих, хто проводить процесуальне інтерв’ю, високо цінується, адже вони мали найближчий контакт із підозрюваним.

Тут можна навести приклад справи Фріца Муена: чоловік з психічними розладами зізнався у вбивстві двох дівчаток в Тронгаймі у 1977 році. Одним з аргументів у справі проти нього були свідчення слідчого, який буцімто «бачив», що при зізнанні Фріц говорив правду. Згодом Муена виправдали в обох звинуваченнях у вбивстві.

Раклев наполегливо працював та здобував досвід, та все одно він не став почувати себе достатньо впевненим у вмінні розпізнати, хто каже правду, а хто бреше у кімнаті для допитів. Коли він знову запитав своїх старших колег, то почув у відповідь: «Що ж, не всім дано розбиратися в людях».

– Не надто обнадійливо, – в голосі Раклева було чутно образу. – Я повірив у те, що, можливо, мені таки не дано.

– Усе почалося з травми мозку, – каже Деніел Фоєр.

Він – 36-річний експерт з мови тіла, родом з Англії, а мешкає в Норвегії. Тут він проводить курси для людей, які хочуть навчитися трактувати дії інших. Спеціалізація Фоєра – викриття брехні.

– Травма у мене вроджена, – каже він. – Водночас у мене високий рівень IQ, що багато компенсує, однак деякі речі даються мені важко. Наприклад, я нервую на вечірках, і вважаю, що говорити з людьми не завжди легко.

Фоєр високий, темноволосий, короткострижений, носить окуляри в прямокутній оправі. Він має звичку нахилятися до співрозмовника, вивчаючи його обличчя, поки той говорить. Я сам ніколи не здогадався б, що в нього, як він сам про це каже, «синдром Аспергера у легкій формі». Він принагідно приправляє свої оповідки жартами та анекдотами, над якими і сам регоче. Одного ранку червня 2013 року Фоєр стояв у конференц-залі біля Юнґсторґе, в будівлі «Юніті-центру» – організації терапевтів, які прагнули «сприяти особистісному зростанню та розкриттю внутрішнього потенціалу до сили та любові». Аудиторія складалася з близько десяти людей, серед них пара чоловіків у джинсах та піджаках, кілька жінок-емігранток у хустках та дама середнього віку з волоссям морквяного кольору, шарфом у волоссі та у відповідно підібраних брюках. Пізніше вона покинула залу, на половині лекції.

– Якщо ви поглянете на плакати, які висять тут, зрозумієте, що це місце трохи альтернативних методів, – сказав Фоєр. – Я сам хлопець наукових поглядів, і я застосовую науковий підхід до мови тіла. Причин, чому одна людина схрещує руки, може бути багато, але наука пояснює, чому це роблять тисячі людей.

Після кількох хвилин самопрезентації та кумедних анекдотів з дитинства він просить п’ятьох людей вийти на сцену. Каже, що кожен з них отримає по цидулці, на одній з яких – хрестик. Той, хто отримає папірець із хрестиком, повинен правдиво відповісти на його запитання. Всім іншим доведеться брехати. Фоєр застосує свої навички виявлення брехні та з’ясує, кому попалася цидулка з хрестиком. Роздавши папірці, він просить усіх на подіумі помінятися місцями, одночасно роблячи помітки в записнику та готуючи свої запитання.

– Важливо звертати увагу на те, що відбувається, коли люди думають, що за ними не спостерігають, – каже він, коли всі знаходять собі місця, вишиковуючись у ряд. – Четверо з вас тепер знають, що мають збрехати, тож трохи нервують, тоді як одному випало сказати правду і немає причин хвилюватися. Ви всі, ймовірно, припускаєте, що я почну з крайньої людини ліворуч, тому чотири брехуни природно шукатимуть місце праворуч, а людині з хрестиком залишиться стати ліворуч, оскільки для неї це не гратиме такої ролі.

Фоєр вказав на чоловіка, який став другим зліва.

– Я помітив, що спершу ви стали крайнім справа, а опинилися майже крайнім зліва. Можливо, ви хотіли видатись достатнім нахабою і продемонструвати, що можете мене обманути, але я не думаю, що ви з таких, ваша мова тіла на це не вказує.

Фоєр попросив жінку, яка опинилася крайньою зліва, назвати ім’я матері. Вона відповіла «Анне Ліне», і після короткої паузи повторила ім’я трохи гучніше, немов хотіла впевнитися, що її почули. Фоєр відмітив, що перед тим, як відповісти, вона зробила паузу.

– Ви обманюєте. Дуже легко побачити, що відбувалося. Спершу ви пригадували, як насправді звуть вашу маму, а потім ваш погляд трішки загубився, поки ви придумували інше ім’я.

Фоєр звелів жінці сісти і сказав, що задля спрощення завдання для решти він поставить усім одне і те ж запитання.

– Тож ви матимете нагоду підготувати свою брехню.

Він поставив те саме запитання чоловікові в піджаку. Чоловік зробив крок вперед, випростався обличчям до Фоєра, сховав руки у кишені так, що великий палець залишився назовні, і аж тоді відповів.

– Ой, – вигукнув Фоєр. – Ви набундючуєте груди і випрощуєтеся так, ніби кидаєте мені виклик!

Фоєр каже, що вже достатньо впевнений у своїх здогадках, та все ж спершу запитає в інших. Наступна жінка вислуховує трактування та коментарі щодо своєї мови тіла, а тоді легко киває і підводить очі вгору, мовби вибачаючись.

– Вона бреше, – каже Фоєр, і він має рацію. Так він продовжує й далі, і зрештою, опитавши всіх, може стверджувати, що набундючений чоловік був саме тим, хто говорив правду.

Потім Фоєр показує аркуш, на якому робив нотатки до того, як усі помінялися місцями. Там написано ім’я чоловіка в піджаку.

– Це спрацьовує не завжди, але таким методом я часто послуговуюся. Я сказав чотирьом з вас брехати, запитав, чи зрозуміли ви, і всі кивнули. Потім я сказав, що слід говорити правду, і коли тоді перепитав, чи все ясно, кивнула лише одна людина, і це були ви.

Виступи Фоєра нагадують суміш елементів шоу, лекцій та детального читання людської міміки, фактів та постави тіла. Один з його курсів, «Збреши мені» (Lie to me), побудований довкола Фоєрових здібностей бути детектором брехні в людській подобі, і на його вебсайті є низка відео, на яких видно його в роботі. «Дуже добре, ви сковуєте свої рухи, щоб не дозволити мені їх прочитати», – каже він одному з учасників гри в брехню. Потім він слушно каже, що чоловік заховав у руці купюру в 500 крон, і виграє. Психологію він професійно вивчав (однак не закінчив, аби отримати ступінь) в Університеті Де Монфор, а навички гіпнозу та магії, до яких також вдається у своїх виступах, опанував вже самостійно.

Інтерес до мови тіла та взаємодії є спільним знаменником усього, що він робить, а пішло все від простої цікавості, яка зародилася рано і була спровокована необхідністю. За столиком у кафе він розповів мені історію про те, що коли йому було чотирнадцять, він почув, як одна з дівчат у класі сказала, що їй сподобалося танцювати з Деніелем, але є проблема: він ніколи не дотанцьовував до кінця пісні, завжди завершував танець раніше. Тоді він вперше зрозумів, що треба танцювати до кінця пісні, і не востаннє неправильно розшифрував коди людської взаємодії.

– Моє життя наповнене саме цим, бо мій мозок не вловлює таких деталей. Соціальні норми часто стають для мене загадкою. Тож єдиний мій спосіб їх засвоїти – детально вивчити.

Група дослідників під керівництвом Ґордона Р. Т. Райта провела у 2012 році в Англії експеримент, під час якого вони перевірили давній вислів «впізнавати себе в інших». Учасників перевіряли і на здатність викривати брехню інших, і на вміння переконливо брехати. Дослідники виявили значну кореляцію: найкращі ошуканці також і найліпше виявляли обман. Як і у випадку з усіма подібними відповідностями, чітко встановити, у чому саме тут зв’язок, важко, однак теорія, яку запропонували самі вчені, полягає в тому, що і сама брехня, і її розкриття даватимуться легше тим, хто має добре розвинену «модель психічного стану» (Theory of Mind). Ця академічна концепція оцінює нашу здатність налаштовуватися на думки інших і розуміти те, що відбувається у чужій голові.

Більшість людей розвивають здатність розуміти думки інших у віці від трьох до чотирьох років, що психологи довели за допомогою тесту «Саллі/Енн». Дітям показують двох ляльок: у Саллі є кошик, у Енн – коробка. Крім того, у Саллі є кулька, і перед тим, як «вийти», вона кладе кульку у свій кошик. Після того як Саллі «пішла», Енн виймає кульку з кошика і кладе її в коробку. Експериментатор запитує дітей: «Де Саллі буде шукати кульку, коли вона повернеться?» Трирічні діти вважають очевидним те, що Саллі повинна заглянути в коробку, бо вони самі знають, що кулька там. Вони ще не здатні усвідомити, що внутрішній досвід ляльки відрізняється від їхнього, і що та не була присутня, коли кульку переміщали. Натомість п’ятирічки вже можуть заглянути в голову Саллі та поставити себе на її місце, відповідно вони вказуватимуть на кошик.

Для більшості дорослих є настільки очевидним уявляти думки інших, що ми зчитаємо емоції та мотиви навіть там, де їх не існує. Наприклад, нам часто здається, що собаки «насміхаються» чи виглядають «винними», а ринок акцій «з усіх сил намагається нормалізуватися». Проте деяким, звісно, це дається краще за інших, і якщо припущення Райта з колегами правдиве, то ті, кому легше дається поставити себе на місце іншої людини, і самі є кращими брехунами.

Велика частина нашого дорослішання полягає в тому, що ми вчимося читати інших. На дитячому майданчику діти дражнять одне одного і кидають виклики, навчаючи одне одного, коли неприємні зауваження слід інтерпретувати серйозно, а коли сприймати їх за жарти. Коли ми дорослішаємо, іронія бере гору, зароджується нова, постійна гра, в якій ми кажемо щось інше, відмінне від того, що дійсно хочемо передати. Правила цієї гри такі ж, як і брехні, потрібно враховувати, що водночас існують дві реальності – того, що людина говорить, і того, що вона насправді має на увазі.

У 2012 році іронія стала запорукою успіху для групи французьких дослідників мозку. Вони були серед тих, хто намагався розшукати в мозку нейронну мережу, яка відповідала за зчитування думок інших людей і уявлення їхнього внутрішнього життя. У вчених була теорія, де ця мережа міститься. Але досі нікому не вдавалося довести, що саме та частина мозку активується, коли ми намагаємося зрозуміти наміри інших. Рішенням було створити 20 коротких оповідань, які містили б однакові речення, вжиті як буквально, так і в іронічному сенсі. Наприклад, оперний співак міг сказати: «Ну і виступ видався сьогодні!» Далі історія розкриє, вдалим чи невдалим був концерт, а отже, що мав на увазі співак. І справді, виявилося, що мережа, що відповідала за читання думок інших, працювала активніше, коли речення потрібно було розуміти як іронічне.

У науковій фантастиці добре описано кліше про те, що роботи та штучний інтелект ламаються, стикаючись з парадоксами на кшталт «Наступне твердження є правдивим: Попереднє твердження хибне». У старому телевізійному серіалі «Зоряний шлях» (Star Trek) схожі логічні бомби були звичною «зброєю» капітана Кірка, коли він стикався зі зловісними суперкомп’ютерами. Іншою наскрізною темою серіалу є те, що андроїд Дейта (Data) не розуміє іронії та гри слів інших офіцерів. Такі форми комунікації в книжках та кіно взяли на себе роль індикатора людського розуму, бо саме здатність іронізувати відрізняє нас від інших розумних істот.

Можливо, наша найбільш людська риса – це вміння дивитися на речі з погляду інших. І ті серед нас, у кого найкраще розвинена емпатія, також добре розпізнають брехню. Водночас вони самі і є найкращими брехунами.

Найдорожчий судовий процес в історії ІТ-індустрії проходив в Англії з 2007 по 2009 рік, коли телекомпанія BskyB подала до суду на ІТ-провайдера EDS. Звинувачення полягало в тому, що провайдер надав оманливу інформацію щодо витрат та термінів виконання телекомунікаційного проекту, і найважче у справі було довести, що мова тут не про звичне непорозуміння, а зумисну брехню. На 37-й день судового розгляду Джо Ґелловей сидів у залі засідання, він був головним свідком зі сторони EDS, і оскільки він був ключовим учасником конфлікту, на кону стояла його особиста репутація. В якийсь момент прокурор запитав Ґелловея про освіту.

Ґелловей здобув ступінь MBA в коледжі Конкордія на Віргінських островах, він розповів про свій рік навчання там, про те, що пішов на навчання, бо керував проектом для дистриб’юторів Coca-Cola на райському острові Сент-Джон. Він добирався туди на крихітних чотири- чи шестимісних літачках і, відвідуючи багато вечірніх занять, він добре ознайомився з будівлями в університетському містечку, настільки добре, що міг детально їх описати. Адвокат телекомпанії Марк Говард терпляче вислухав розповідь Ґелловея. Через кілька днів по тому він приніс із собою до залу суду диплом. Документ зазначав, що Говардовий пес, шнауцер Лулу, отримав ступінь MBA у тому ж коледжі, що й Ґелловей. Ще й з кращими оцінками.

Коледж Конкордія є насправді однією з багатьох дипломних фабрик, які продукують та роздають дипломи за незначних чи за відсутності будь-яких зусиль. Він розташований у штаті Делавер, і не має ніяких корпусів на острові Сент-Джон. Адвокат зумів також довести, що ніяких дистриб’юторів Coca-Cola на острові також не було. Як і посадкової смуги, куди міг би приземлитися літак. Після такого викриття довіра до Ґелловея добряче похитнулася і вже нічого не коштувала, а судовий процес завершився тим, що EDS повинні були виплатити компенсацію близько 1,7 млрд крон.

У процесі, де так багато стояло на кону, здавалося б, Ґелловей мав би добряче обдумати, перш ніж так відкрито брехати. Навряд чи для нього було несподіванкою те, що команда високооплачуваних адвокатів омине весь його життєпис та досвід. Коли йому поставили конкретне запитання щодо диплома, чи не було б ліпше одразу визнати брехню? Або ж принаймні розповісти якомога менше, наприклад, сказати, що він мало що пам’ятає з того року? Однак ні, Ґелловей обрав із самовпевненістю та красномовством, притаманним його попереднім свідченням, детально розкрити плід власної уяви. Суддя у своєму вироку підкреслив, що Ґелловей продемонстрував «дивовижну схильність бути нечесним».

Словосполучення «затятий брехун» швидко спадає на думку, коли ми чуємо про людей на кшталт Ґелловея. Це ті, хто бреше без чіткого мотиву, кого не турбує почуття провини, без натяку на якесь нервування. Цей типаж, здається, є протилежністю звичним брехунам, які виражають неспокій, у котрих бігають очі. Принаймні такими є стереотипи, та чи правдиві вони? Чарльз Бонд, психолог з Техаського християнського університету, прагнув це дослідити і опитав 2520 людей із 63 країн про те, як можна розпізнати брехуна. Понад 70 % респондентів відповідали одне: на їхню думку, брехун заїкається, метушиться, чухається, відводить погляд від того, з ким веде розмову.

Проблема таких стереотипів криється в тому, що вони не є правдивими, а тому люди часто помиляються, послуговуючись ними. Разом з іншим експертом з брехні, Беллою ДеПаоло, Бонд дослідив, наскільки добре учасники зуміють розпізнати брехунів на практиці: відсоток зменшився до приблизно 47. Іншими словами, результат був би кращим, якби вони просто обирали навмання.

Дослідження свідчать, що насправді брехуни здебільшого моргають рідше, їхні руки та ноги є спокійнішими, а говорять вони повільніше. Якщо ви збираєтеся розпізнати брехуна, вам слід шукати не знервовану людину, а радше харизматичну та розмірену. Як Джо Ґелловей. Той, хто говорить неправду, часто має більш послідовне, хронологічне мовлення, оскільки брехуни переважно краще продумують історію. Вони також не виправлятимуть себе в процесі, як частенько роблять ті, хто говорить правду. Правдиві люди також схильні визнавати, що є деталі, яких вони не пам’ятають, що робить їх ще більш підозрілими.

Чи справді це дослідження пояснює, що нам слід припинити шукати ознаки брехні? Чи варто радше копати глибше? Пол Екман – прихильник другого. Він, мабуть, найбільш знаменитий у світі дослідник брехні. Є навіть телесеріал за мотивами його роботи – «Теорія брехні» (Lie to me), в якому експерт, прототипом якого є сам Екман, а грає його Тім Рот, розгадує таємниці злочинів і дає коментарі на кшталт: «Погляньте на асиметричні риси довкола її рота, це може вказувати на те, що вона намагається зобразити фальшиві емоції». Між іншим, зараз робота професора має на меті також допомогти поліції та прикордонникам упіймати брехунів, але історія почалася ще в далекому минулому, а точніше, у 70-х роках.

Екман та його наставник Сільван Томкінс працювали над тим, аби прочитати всі таємниці, які приховує обличчя, а не лише аби розпізнати брехню чи правду. У той час, коли більшість антропологів вважали, що мова тіла залежить від культури, двоє вчених шукали спільні риси різних народів, і вони їх знайшли. Здивування, страх, радість, презирство та інші емоції характерні для багатьох, і вони знаходять своє вираження в одних і тих самих м’язах, незалежно від частини земної кулі. Екман та його колеги окреслили базові функції різноманітних виразів обличчя, які вони назвали «одиниці дії» (action units), і присвоїли їм різні номери. А потім склали 10 000 можливих комбінацій цих одиниць.

З-поміж усіх комбінацій, на щастя, застосовуються людьми лише близько 3000, які становлять основу Системи кодування виразів обличчя Екмана (Ekmans Facial Action Coding System – FACS). «Радість» – це, наприклад, поєднання одиниці номер шість (скорочення м’язів, що піднімають вгору щоки – кругового м’яза ока (orbicularis oculi) та орбітальної частини лобової звивини (pars orbitalis)) і номер дванадцять (великий виличний м’яз (zygamatic major) підтягує зовнішній край губ). Інші емоції можуть поєднувати кілька одиниць у різних комбінаціях та значеннях (1 + 4 + 6 + 11 = сум). Однак не будемо вдаватися у складні деталі.

Оскільки задіяно стільки м’язів, більшості людей важко надати обличчю правильного виразу свідомо. Досі найвідомішим прикладом є, мабуть, так звана посмішка Дюшена, названа на честь французького лікаря, що лягла в основу роботи Чарльза Дарвіна «Вираз емоцій у людини та тварин» (The Expression of the Emotions in Man and Animals). Завдяки винаходам XIX століття, як, наприклад, електрика та фотографія, Дюшен зумів стимулювати кожен окремий м’яз обличчя та задокументувати результат. Так він виявив, що існує дві різні усмішки – справжня та фальшива – залежно від того, які м’язи задіяно. Orbicularis oculi – це кільцеподібний м’яз навколо ока. Його дуже важко контролювати свідомо, а тому, коли цей м’яз скорочується і утворює зморшки довкола очей, ці рухи сприймаються як більш спонтанні і справжні.

Екман зрозумів, що м’язи обличчя можуть розкрити правду про наші почуття, але тоді він ще не був готовий до свого великого прориву у сфері виявлення брехні. Він настав у 1967 році, коли з ним зв’язалася група психіатрів. Вони шукали ознаки, які могли б допомогти їм виявити, коли пацієнти із суїцидальними нахилами обманювали. Кілька років до того Екман зафільмував 40 розмов між лікарями та пацієнтами, і він знав, що принаймні один з пацієнтів брехав: після інтерв’ю лікар пацієнтки, назвімо її Мері, був переконаний, що можна цілком безпечно відправити її додому, однак перед самим від’їздом вона все-таки зізналася, що планувала спробувати вбити себе вчетверте.

Екман та його колега Воллес Фрізен знайшли це відео і стали його переглядати знову і знову. Чи може бути так, що якісь деталі лікар оминув увагою? Вони переглянули відео в сповільненому режимі і нарешті помітили: коли Мері запитали про її плани на майбутнє, вираз відчаю промайнув на її обличчі, так швидко, що його було майже неможливо побачити при нормальному темпі. Екман уже знав, що важко підробити фальшиві вирази, а тепер він ще й зрозумів, що приховати справжні так само не легко.

Екман і Фрізен називають мимовільні гримаси «мікровиразами» і пояснюють їх як форми вияву справжніх почуттів, навіть коли хтось намагається їх стримати. Пізніше Екмана часто просили прокоментувати випадки публічної брехні, промотуючи при цьому в сповільненому режимі відео знаменитостей, зокрема Річарда Ніксона, чи записи вбивць дітей, які брехали по телебаченню – такий метод також ліг і в основу серіалу. Коли зупинити кадр, кожен може помітити правду, яку в нормальних умовах людське око не вловлює, за частку секунди на обличчі може промайнути гнів, страх чи презирство. Екман також проводить курси для прикордонників та правоохоронців, крім того він долучився до розробки комп’ютерної програми, яку кожен може прид­бати в інтернеті, аби навчитися розпізнавати брехню.

– Orbicularis oculi, а щоб його, – каже Деніел Фоєр.

Він працював з Екмановою книгою про FACS цілий рік, разом з двома іншими колегами вони вправлялися перед дзеркалом і тренували по одній одиниці дії за раз. Але опанувати вийшло не всі з тих, які були ключем до згаданої посмішки Дюшена.

– Сам Екман навчився це робити, стимулюючи м’язи обличчя електродами, – каже Фоєр.

На жаль, навіть таких зусиль не завжди достатньо, згідно з дослідженням Єви Ґ. Крумгубер та Ентоні Манстеда з Женевського та Кардіффського університетів. У 2009 році вони дослідили, як люди реагували на усмішки Дюшена та посмішки Дюшена, і дійшли висновку, що зосереджуватися на вивченні лише кругового м’яза ока не надто дієво. Відмінність, на яку вказував Дюшен, працювала певною мірою при оцінці фотографій усміхнених людей, але коли учасникам експерименту показували людей на відео, важливішим було те, наскільки симетричними були усмішки, як надовго вони затримувалися і наскільки синхронними були рухи. Щирі усмішки зазвичай нетривалі, і всі м’язи вводяться в дію одночасно. Фальшиві посмішки часто починаються спершу з одної частини обличчя, а тоді поширюються на інші, і їх можна затримати надовго, згадайте знану «посмішку бортпровідниці».

Посмішка Дюшена – чи не найвідоміший індикатор фальші в популярній культурі. Ще один фокус, який регулярно з’являється у кримінальних серіалах на телебаченні та в популярних посібниках з мови тіла, – стежити за рухами очей потенційних брехунів. Згідно з теорією нейролінгвістичного програмування (НЛП), наші очі мимовільно відводяться праворуч, коли ми говоримо неправду, а це означає, що в такі моменти ми задіюємо творчу частину мозку. Якщо погляд ковзає ліворуч, значить людина каже правду, тому що отримує інформацію з довготривалої пам’яті. Такий метод добре працює у телесеріалах, однак науково не підтверджений. У 2012 році дослідники Единбурзького університету та Університету Хартфордшира провели експеримент, у якому взяли участь і праворукі, і шульги. Їм показували на відео людей, які брешуть або говорять правду. Ті, хто застосовував метод НЛП для виявлення брехунів, не показали кращих результатів. Дослідники також вивчили 52 відеозаписи з людьми, які публічно звернулися за допомогою з розшуку зниклих родичів (половина з них, як з’ясувалося пізніше, брехали). Після ретельної роботи над транскрибуванням усіх рухів очей на записах, дослідники дійшли висновку: немає ніякого зв’язку.

– Особисто я скептично ставлюсь до так званих очних ключів доступу (eye accessing cues), – каже Фоєр. – З мого досвіду метод надійний для 30 % людей. І рухи праворуч чи ліворуч не мають такого значення, ви повинні з’ясувати самостійно, в який бік відводитиме очі конкретна людина. Для 20 % людей метод час від часу спрацьовує, але для решти 50 – він марний.

Фоєр також скептично ставиться до НЛП, хоча й викладає нейролінгвістичне програмування на своїх курсах.

– Головним чином тому, що якщо навчатиму не я, це зробить хтось інший, і вони отримають помилкове уявлення про НЛП як про надійний метод. Я ж стверджую, що ним слід користуватися з обережністю.

Фоєр каже, що найбільше його цікавить мова тіла, але й до методів виявлення брехні він також вдається, оскільки так можна оцінити наявні знання і показати, що вони працюють. На початку курсів він може показати людям відеозаписи прихованих мікровиразів, даючи завдання їх роздивитися. А вже по закінченню курсів, коли учасники добре потренувалися у їх розпізнаванні, він показує ті самі відео ще раз, аби люди впевнилися, що тепер вони бачать те, що раніше не помічали. Аби закріпити ефект розваги та захоплення, іноді він виводить людей на сцену, щоб показати своє мистецтво бути «детектором брехні». Він також визнає, що це нагадує чимось шоу ілюзіоністів.

– Я сказав би, що можу викрити брехню приблизно в 65 % усіх випадків, це чесна оцінка. Але коли я бавлюся у виявлення брехні на курсах чи презентаціях, то цей показник перевалює за 90 %, бо я організовую все за своїми правилами і надсилаю людям певні імпульси, що змушують їх розкриватися. Чим більше ти контролюєш ситуацію, тим точнішим можеш бути.

Не дивно, що люди в захваті від таких шоу. Вміння безпомилково розпізнавати, де брехня, а де правда – це те, про що всі ми мріємо з того самого разу, як тільки хтось вперше намагався обманути нас на дитячому майданчику, і аж до кінця життя, коли судимо, хто зі спадкоємців любив нас найбільше. Упродовж історії також використовувались різні геніальні методи для того, аби пролити світло істини на справу. Ті, хто стверджує, що розбираються в людях, чи то «бачать» істину, існували завжди. Крім того, аби встановити, чи брехала людина, чи ні, повсякчас застосовували низку жорстоких процедур. Зі скандинавських саг нам відомо, що підозрювані повинні були тримати розжарене залізо чи ходити по жевріючому вугіллю. Під час суду над відьмами обвинувачених кидали у воду, щоб перевірити, чи виживуть вони, чи потонуть, або ж підсипали отрути. Все це робилося з тих міркувань, що невинні зможуть це витримати і пережити, бо ж їм Бог не дасть постраждати. До сьогодні мрія про надійну технологію розпізнавання брехні нікуди від нас не поділася, навіть перебуває чи не на піку бажаності, хоч і методи, звісно, трішки модернізувалися.

19 квітня 1921 року 18-річну Марґарет Тейлор завели до кімнати в Берклі, штат Каліфорнія, і підключили до дивної машини. Молодий поліцейський сказав, що їй потрібно переповісти історію про свій перстень, який, за її словами, було викрадено з університетського гуртожитку. Але спершу він закріпив тугий манжет на одній з її рук, щоб стежити за кров’яним тиском, і обмотав довкола грудей гумовий шланг, щоб виміряти, наскільки глибоко вона дихає.

Вона поглянула на машину, яка почала намотувати папір і видавати звуки друкування. Подейкували, пристрій міг читати її думки. Молодий поліцейський попросив дівчину бути якомога спокійнішою, оскільки необдумані рухи могли бути витлумачені неправильно. Поліцейського звали Джон Ларсон, і його запросили, бо університет потерпав від низки крадіжок. Дівчата, що мешкали в гуртожитку, були переважно із заможних сімей, і в останні місяці багато з них повернулися до своїх кімнат і виявили, що листи, коштовності, шовкова білизна та гроші зникли.

Ларсон не мав ніяких підозр щодо Тейлор, але йому потрібні були контрольні дані, аби було з чим порівняти показання інших дівчат. Монотонним голосом він почав зачитувати вголос низку запитань:

1. Тобі подобається вчитися?

2. Чи цікавий тобі цей тест?

3. Скільки буде 30 помножити на 40?

4. Тобі лячно?

5. Це твій останній рік навчання?

6. Ти танцюєш?

7. Тобі подобається математика?

8. Ти крала гроші?

9. Тест показує, що крала. Ти вже їх використала?

Після того, як Ларсон закінчив опитування, він перейшов до інших потенційних підозрюваних. Одна вирізнялася з-поміж інших, її звали Гелен Ґрагам. Вона була на кілька років старшою за інших та походила з простої сім’ї з Канзасу. Дехто з її однокурсників вважав, що у неї завелося більше грошей, ніж повинно було бути. Коли Ларсон дійшов до запитання, де він прямим текстом звинувачував дівчину у крадіжці, її артеріальний тиск спершу впав, а тоді різко піднявся. Ґрагам розлючено зірвала манжети і вибігла з кімнати. Наступного дня вона зізналася у крадіжці. Новий «детектор брехні» поліції мав успіх.

Гійом Дюшен не єдиний, хто застосовував нові технології для розгадки природних таємниць у другій половині XIX століття. Французький дослідник опублікував роботу «Механізм людської психономії…» (Mécanisme de la physionomie humaine, ou Analyse électro-physiologique de l’expression des passions...) у 1862 році зі своїми відомими фотографіями застиглих з різними виразами електрично стимульованих облич. Десять років по тому англієць Едвард Майбрідж розробив пофазову техніку фотографування, яка за допомогою серії знімків документувала всі рухи коня, що біжить галопом. Таким чином він зумів відповісти на давнє запитання, чи справді в якийсь момент всі чотири ноги коня перебувають відірваними від землі.

Мікроскоп дав змогу вченим заглянути в найдрібніші деталі тіла, а детектор брехні обіцяв проникнення в саму душу. Наступала нова технологічна ера, коли все можна було б сказати з упевненістю, а старі гріхи, на кшталт брехні та зради, мали скоро відійти в минуле. У 1911 році вийшла стаття в «New York Times», яка передбачала найближчі часи «без присяжних, без дюжини детективів та свідків, без прокурора та адвокатів захисту. Ці перешкоди на шляху до справедливості стануть непотрібними. Держава просто дасть можливість усім підозрюваним у справі пройти тестування науковими інструментами».

Джон Ларсон був одним із американських поліцейських, які мали амбіції зробити службу поліції більш технологічною та цивілізованою. Він отримав ступінь магістра за дослідження техніки знімання відбитків пальців, що все ще була новаторським методом на той час, і він був першим у США, хто отримав і поліцейський значок, і докторську ступінь. Разом з талановитим юнаком, якого звали Леонард Кілер, Ларсон розробив свій детектор брехні, так званий поліграф, і протестував 861 особу в 313 справах між 1921 і 1923 роками. Справи були переважно не надто значними, деякі відбулися в чотирьох стінах будинку. Результати досліджень Ларсон описав у своїх записках, як-от: «пані Саймонс отримала обвинувачення у мастурбації від свого чоловіка».

Перш за все, як виявилося, машина могла добре провокувати зізнання. Можливо, люди не до кінця розуміли, як працюють технології, проте усвідомлювали, що живуть у нову еру, де жодних секретів від науки не приховаєш. Кухар зізнався у крадіжці срібних виробів, охоронець визнав пограбування церкви. Леонард Кілер був не тільки самоучкою, він також мав чудовий талант піару і радо взявся за допомогою свого пристрою розкривати відомі загадки кримінального світу. Його засліпило загальною увагою, що допомогло продавати експертизу великим компаніям.

Детектор брехні виглядав як мрія роботодавця: на ньому можна було чітко перевірити, чесний кандидат чи ні. А ще розкрити дійсні погляди, хто гомосексуал, наприклад, а хто комуніст. Невпевнені працівники відчували примус визнавати і геть приватні таємниці, таку практику не припинили в Сполучених Штатах, аж поки закон 1988 року не заборонив роботодавцям користуватися машиною. Проте сфера безпеки та урядові установи не підпадали під дію закону, і в 2010 році 73 000 американців пройшли тест від урядових структур, у яких вони працювали.

У той же час, коли Кілер та детектор досягли успіху, другий батько машини, Джон Ларсон, почав усе більше сумніватися у пристрої. Він виявив невідповідності в результатах і почав вести листування з суб’єктом свого першого успішного тестування, Гелен Ґрагам. Після того, як детектор брехні в Берклі викрив її не надто вдале навчання, дівчина повернулася до Канзасу. Вона розповіла про важке дитинство та схильність сильно хвилюватися, стверджуючи, що була не винною у звинуваченнях. Крадіжки продовжилися і після того, як вона покинула університет. У підсумку Ларсон повірив їй і вибачився за все те, що їй довелося пережити. До кінця життя він критикував свого старого механічного партнера і публічно заперечував, що детектор може зробити те, що стверджував Кілер.

З роками все більше наукових досліджень засвідчили, що детектор брехні далеко не надійний пристрій. Існують також відомі приклади: шпигун Олдріч Еймс без проблем пройшов випробування детектором у 1986 році, хоча до цього продавав КДБ державні таємниці США. Він продовжив своє шпигунське життя, і в 1991 році, коли перебував у розшуку ЦРУ, знову пройшов тестування, отримавши пораду від своїх знайомих з КДБ «добре виспатися і спробувати розслабитися під час тесту».

Ще гіршим було те, що машина засуджувала невинних людей. Наприклад, чоловіка з Огайо Флойда Фея заарештували за вбивство його друга Фреда Ері в 1978 році. Фей знав, що він невинний, і добровільно зголосився пройти тест, щоб очистити свою репутацію. Йому ставили типові контрольні запитання, на кшталт «Сьогодні вівторок?», і коли він більш напружено реагував на запитання про вбивство свого друга, його визнали винним і посадили до в’язниці на два роки, поки справжній вбивця не з’явився в поліцію. За час перебування у в’язниці Флойд досліджував принцип роботи детектора брехні і виявив, що машину можна обманути такими простими прийомами, як-от прикушування язика або ховання у черевикові шпильки. За його словами, він дав 27 своїм співкамерникам 20-хвилинні інструкції, після чого 23 з них змогли пройти тести і їх не впіймали на порушеннях, які вони вчинили, перебуваючи у в’язниці.

Асбйорн Раклев сьогодні є провідним норвезьким експертом із проведення інтерв’ю з підозрюваними, у нього докторська ступінь і він читає лекції в Норвегії та за кордоном. Поки я розмовляв із ним, йому саме зателефонували із черговою пропозицією. Раклев розповів, що став отримувати закордонні запрошення після того, як очолював інтерв’ювання Андерса Брейвіка – чоловіка, який скоїв терористичні атаки в Осло та на острові Утоя в 2011 році.

До наукових досліджень з виявлення брехні молодого амбітного слідчого спонукав норвезький скандал через участь поліції, відомий як «Справа Кармьой». 17-річну Бірґітту Тенґс було знайдено зґвалтованою та вбитою на острові Кармьой. Невдовзі у вбивстві зізнався її двоюрідний брат. І хоча згодом він відкликав свої зізнання, хлопця засудили. Експертом під час судового розгляду був професор Інституту психіатрії Королівського коледжу Ґіслі Ґудйонсон.

– Його висновок був нищівним, – сказав Раклев. – Ґудйонсон заявив, що норвезька поліція використовує маніпуляції та має методологію допиту, орієнтовану на визнання провини.

Норвезька професійна спільнота стала на свій захист. Ким був той професор? Скільки допитів він провів? Звинувачувати норвезьку поліцію в маніпуляціях – це занадто.

– Однак мою увагу привернуло те, що він посилався на літературу, на британську поліцію та їхні розглянуті справи. Я й гадки не мав, що є така література й існують якісь знання.

Сьогодні будь-який допитливий студент знайде всю необхідну інформацію одним натисканням клавіші, але то були 90-ті роки, а інтернет все ще був далеко не скрізь. Раклев зібрався до Англії на навчання, і отримав підтримку від свого керівництва. Отримані знання він повинен був передати норвезькій поліції у формі магістерської роботи.

– Але у мене були й інші цілі, я все ще прагнув зламати код. Навчитися розпізнавати брехню за допомогою мови тіла. Навчальна програма містила все: і курс із виявлення брехні, і гіпноз. Там я повинен був зустріти дослідників та психологів, а поміж ними віднайти і ключ до розгадки.

У Ліверпулі Раклев одразу заглибився в матеріали, досліджуючи праці Пола Екмана та Олдерта Фрея. Фрей був професором Портсмутського університету та автором книги з промовистою назвою «Викриття брехні та обману» (Detecting Lies and Deceit). Професор вважав, що поліцейські та інші професійні мисливці на брехунів не мають здатності краще за звичайних людей розпізнавати обман, оскільки, як і більшість з нас, вони акцентують увагу не на тих ознаках. Дослідження Фрея, наприклад, показують, що брехуни під час допиту частіше йдуть на співпрацю, адже переживають за те, що їм можуть не повірити.

Ми частіше думаємо, що люди брешуть, якщо вони розмовляють з іноземним акцентом. Ми більше довіряємо тим, хто з вигляду симпатичний чи має дитячі риси обличчя. А ще більш комунікабельним, які легше йдуть на контакт, хоча, як згадувалося раніше, їх нам якраз і варто було б остерігатися. І врешті-решт, навіть якщо існують якісь чіткі ознаки брехні, то їхнє вираження різнитиметься залежно від людини.

Що більше Раклев учився, то більше розгублювався. Він намагався знайти втрачений ключ. У чому крилася розгадка? Можливо, вирішальними були навідні питання? Він проводив експерименти, знімав на відео учасників, у яких брав інтерв’ю, намагаючись розшифрувати, брехали ті чи ні.

– Та згодом одного разу в читальному залі я зрозумів, що насправді дослідники намагаються сказати, – вів далі Раклев. – А саме, що це неможливо, ніяк не вийде, жодні люди на таке не здатні.

Цеглинки стали на свої місця. Відповідь крилася не в тому, щоб зламати код, а щоб зрозуміти, що коду не існує. Проблемою завжди було Раклевове переконання, буцімто брехню можна викрити, ідеал, який він перейняв від своїх учителів з норвезької поліції.

– Потім виявилося, що цей міф був поширеним і в інших країнах: він побутував в Англії, і досі процвітав, наприклад, у США.

В останні роки в західному світі почався розкол. Європейські поліцейські організації все більше вдаються до того, що Раклев називає технікою процесуального інтерв’ювання (investigative interviewing). У Сполучених Штатах натомість досі дотримуються проведення допиту (interrogation). Особливо поширеним є так званий метод Рейда, який починається із прямого обвинувачення підозрюваного («Ми знаємо, що це скоїв ти»), а потім робота ведеться над визнанням провини.

Норвезька модель, яка стала застосовуватися відтоді, коли Раклев повернувся додому з Англії, є певною мірою протилежною. У Норвегії поліція радше притримає докази, які переносять підозрюваного на місце події. Вони попросять його у вільній формі пояснити, що відбулося. Дослідження Олдерта Фрея показує, що люди схильні здебільшого відмовчуватися, коли їх атакують доказами їхньої провини. Легше викрити брехню, коли підозрювані говорять.

Якщо у норвезької поліції і є докази, то вони продумують усі можливі варіанти, чому ці докази можуть вводити в оману, а підозрюваний може виявитися невинним («Залишати розум відкритим» – ось як це називається на одному зі слайдів PowerPoint-презентацій Раклева). Чи може бути природне пояснення тому, що в квартирі знайдено відбитки пальців підозрюваного? Вислухавши розповідь підозрюваного, слідчий проведе аналіз та спробує розробити власні версії так, щоб підозрюваний не зрозумів цього, а тоді перейде до конкретизуючих запитань. Чи був підозрюваний знайомий із жертвою? Чи коли-небудь перебував за вказаною адресою?

Тож докази почнуть надаватися в останній момент, і якщо підозрюваний таки винен, а поліція добре впоралася із завданням передбачити можливі пояснення, підозрюваному буде набагато важче вигадати правдоподібні виправдання («але ж ви сказали, що ніколи не були в цій частині міста?»). Тактичною частиною успіху є перекрити всі можливі шляхи відступу. Існує також і принципова частина, яку Раклев називає «реалізацією презумпції невинуватості». Вона полягає в тому, що поліція прагне радше знайти можливості виправдати підозрюваного, а не шукати способи доведення його причетності до скоєння злочину.

Після того, як поліцейський, колега Раклева, опитав свідка у справі Колстада, здавалося, справа зрушила з місця. Жінка буквально вказала, що вбивцею був Стайн Інґе Юганнесен – він, за її описом, вийшов із квартири мертвого бодібілдера весь у крові. Коли почалося інтерв’ювання Юганнесена, він заявив, що ніколи не мав нічого спільного з Колстадом, проте незабаром поліція дізналася, що вони разом займалися фальсифікаціями, і довіра до Юганнесена похитнулася. Він заплутався у власній брехні, і поліція почала тиснути сильніше. На шість місяців підозрюваного помістили в одиночну камеру, поки поліція готувала справу проти нього.

За чотири дні перед судом збожеволів один мешканець госпісу в Осло. Спершу він зателефонував до поліції повідомити, що когось убив, але поліція спростувала цю заяву. Потім він попросив адміністративних працівників госпісу викликати поліцію, але вкотре отримав відмову. У відповідь та на знак протесту він підпалив плетене крісло та перевернув телевізор. Нарешті йому вдалося привернути увагу поліції, і вони почали його допитувати. Саме тоді слідчий Уле Якоб Еґленд очевидно розгубленим увійшов до кабінету Асбйорна Раклева.

– Тут на допиті сидить чоловік, який стверджує, що то він убив Колстада.

Судовий процес проти Юганнесена перенесли, а за вбивство згодом засудили іншу людину. Через кілька тижнів після несподіваного зізнання сам Раклев допитав Юганнесена, який висловив побажання: «Сподіваюся, ви винесете з цього урок». Раклев та слідчий Еґленд серйозно взялися за виклик, і пізніше вони разом з Юганнесеном провели ряд лекцій. Матеріали звідти тепер входять до навчальної програми Поліцейської академії, щоб звернути увагу поліцейських на небезпеку помилки правоохоронців, які бувають надто впевнені, що можуть відрізнити правду від брехні.

– Він сказав, що невинний, вона сказала, що він збрехав, – каже Раклев. – А ми помилилися і щодо нього, і щодо неї, тож в загальному підсумку прорахувалися.

У розслідуванні багато чого пішло не так після того, як в гру вступила свідок. Як зазначив Раклев, необхідно було перевірити її розповідь, з’ясувати, чи вона бреше, чи Юганнесен може виявитися невинним. У поліції було кілька версій: оскільки вона сказала їм, що говорила по телефону перед цим, вони могли пересвідчитися, чи дзвінок зареєстрований на базовій станції. Вона також сказала, що йде дощ, такі деталі можна теж перевірити. Поліція звернулася до оператора зв’язку, але не змогла знайти жодних натяків на дзвінок. Метеорологічний інститут у Бліндерні повідомив, що того дня таки були опади, але падав сніг, не дощ.

Пастки підтвердження є поширеною проблемою не тільки в межах поліцейського розслідування, але й для всіх людей у різних випадках. Коли ми вже сформували картину ситуації, то будемо інтерпретувати всю подальшу інформацію на основі неї, і таким чином лише підтверджуватимемо те, у що вже й так віримо. Це також може вплинути на спосіб пошуку інформації. У цьому випадку, наприклад, поліція запитала у телекомунікаційної компанії, чи можливо, що дзвінок був переадресований, оскільки лінія була зайнята. У відповідь вони почули, що така ймовірність є. Метеорологічний інститут теж не міг заперечити, що в районі Ґрьонланд могла бути плюсова температура, хоча в Бліндерні було мінус три.

Але найбільш класичним прикладом пастки підтвердження став випадок, коли свідок у якийсь момент вирішила відкликати свідчення.

– Ми запитали, чому, і вона сказала, що боїться Стайна Інґе. Ми сприйняли це як доказ тієї картини, яку бачили: вона була бідолашним хоробрим свідком, а він – холоднокровним вбивцею. Насправді вона намагалася нам сказати, що прагнула все припинити, але не була достатньо чесною або сміливою для цього. І внаслідок цього підозри проти нього тільки посилилися.

Раклеву заледве вдалося дістатися додому з Ліверпуля, коли тривала ця справа, він зайнявся складанням нового плану проведення допитів для норвезької поліції. Він усвідомлював загрози і повідомив про них слідчого. Те, що сталося, цілком підтверджує дослідження: навіть якщо люди знають про небезпеку пасток підтвердження та упереджень, їм все одно не вдається їх уникнути.

Деніел Фоєр підтримує методи норвезької поліції та застерігає від абсолютних висновків з того, що люди бачать.

– Дуже слушно, що детектори брехні не можна використовувати в судах. Людське викриття брехні має значні переваги перед механічним, проте теж не без недоліків. Наприклад, воно суб’єктивне, і потрібно багато вправлятися, щоб уміти відкидати власні упередження. У всіх нас вони є: наприклад, і жінки, і чоловіки вважають, що жінки надійніші. Але зазвичай все навпаки.

Фоєр каже, що розмовляв з гравцями в покер, журналістами та поліцією про виявлення брехні. У випадку останніх двох груп, він вважає, що мова тіла може дати ознаки того, де їм слід досліджувати глибше і про що слід запитати далі.

– Небезпека полягає в тому, що коли ви починаєте відчувати впевненість у чомусь, то виключаєте інші можливості. Ми зосереджуємось на чомусь одному і опускаємо абсолютно очевидні сліди. Читати мову тіла – це важливе вміння, але нікого не слід судити на його основі.

Сама назва «детектор брехні» має вказувати на найважливішу його функцію – викривати брехню. І хоча пристрій не завжди виконує свою головну функцію, це не означає, що він геть безтолковий. Із самого початку детектор брехні був надзвичайно ефективним для іншої мети: залякувати людей. Річард Ніксон якось сказав: «Я нічого не знаю про детектори брехні, і не знаю, наскільки вони надійні, але я знаю, що всі до смерті їх бояться».

– Ви бачили відео з допитами Майкла Кроу? – питає Асбйорн Раклев. – Вони є на YouTube. Майкл був 14-річним хлопцем, що залишився вдома з сестрою, коли її вбили. Поліцейські розпочали допитування, і він у стані шоку запитав: «Ви що, гадаєте, що я вбив власну сестру?»

Майкла Кроу звинуватили у вбивстві сестри після того, як її знайшли мертвою з вісьмома ножовими пораненнями на тілі в будинку сім’ї в Каліфорнії. Не маючи інших підозрюваних, поліція почала застосовувати суворі методи допиту Кроу, якого тримали в ізоляції від батьків з моменту виявлення вбивства. Слідчі не давали йому спати і сказали, що він отримає довічне ув’язнення, якщо відмовиться допомагати слідству, а зізнання, навпаки, зарадить йому. Коли він усе ще відмовлявся визнавати вину, вони підштовхнули його до думки, що він міг скоїти це підсвідомо, адже у багатьох людей є «дві сторони». Коли не спрацювало, слідчі вирішили грати з козирів і перевірити його на «аналізаторі голосового стресу». Цей «апарат високої точності» показав, що хлопець бреше.

– Повна нісенітниця, – коментує Раклев. – Але Майкл почав зізнаватися, і це ще більший жах.

Раклев не єдиний, хто дійшов такого висновку. Лауреат Пулітцерівської премії та експерт із зізнань Річард Офше також описав відеоролики з Кроу як «найгірший, найжахливіший допит, який я коли-небудь бачив». Детектор CVSA, яким слідчі користувалися на допиті, проаналізували в низці незалежних досліджень, які визнали його нікудишнім. Але в цьому випадку, як і в багатьох інших, він слугував інструментом для отримання зізнання.

Раклев показує мені брошуру курсу. «Чи знаєте ви, хто винен?» – запитувалося у ній з поданням фотографій трьох «підозрюваних». Наступне речення звучить так: «Техніка проведення інтерв’ю та допитів Вікландера-Зулавські допоможе не лише відповісти на запитання, але й добитися зізнання». У США підготовка поліцейських значною мірою полягає в проходженні приватних курсів, які зосереджені на методах конфронтації та добування зізнань.

Стаття у «Бюлетені ФБР» за 2005 рік, автором якої був спецагент Ворнер із відділу ФБР по роботі з поліграфом у Вашингтоні, високо оцінила важливість детектора брехні, вказуючи, що: «Незалежно від чіткості та надійності показів приладу, цінність його застосування важко переоцінити, адже при залученні настирливого слідчого інформація та зізнання підозрюваного гарантовані». Він додає, що машина «є настільки успішною, бо учасники допитів вірять у достовірність роботи приладу, що може бути стимулом до зізнань».

Це і є вражаючою особливістю детектора брехні: він працює лише доти, поки учасник допиту вірить у його точність, бо страх тут є необхідною умовою. Тому фахівців поліграфу навчають брехати тим, кого вони допитують. Тут застосовується старий картковий трюк, в якому «випадкова» карта витягується і кладеться назад у колоду, потім учаснику показують серію карт, а тоді витягують відповідну і стверджують, що це машина підказала їм, що учасник впізнав карту. Такі маніпулятивні методи схвалені в США, де поліція також може брехати про докази чи пояснення інших підозрюваних, щоби отримати зізнання. Класичний метод «Твій товариш каже, що це скоїв ти, Джо».

У своїй докторській дисертації «Юридичні порушення в поліцейських розслідуваннях: приклади та можливі протидії» (2009) Асбйорн Раклев дійшов висновку, що ні людські, ні машинні детектори брехні не мають особливої ваги на поліцейських допитах. Він постійно повторює, що «короткі шляхи тут не працюють». Але як тоді щодо висновків досліджень, наприклад, Олдерта Фрея, про те, що складніше розповідати неправдиві історії навспак? Я запитую його, чи не могли б такі відкриття бути корисними під час допиту, наштовхувати слідчих на дієві теми та питання.

– Це не просуває розслідування, – каже Раклев, вживаючись у роль слідчого: – Ти вагаєшся, авжеж! – каже він і б’є кулаком по столу. – Це вказує на брехню, так стверджує книга Фрея!

Він розводить руками.

– «Ні, я цього не робив», – скажете ви, і що мені тоді робити? Я не можу звернутися до суду і сказати «підозрюваний вагався, коли йому довелося розповідати історію з кінця до початку». Доказів цьому немає. Дослідження показують, що коли ви берете чи то 100, чи навіть 1000 піддослідних, більшість із них – але не всі – будуть вагатися, розповідаючи історію у зворотному напрямі. А що робити, якщо причина запинань криється у труднощах із запам’ятовуванням?

Він хитає головою.

– Ні, ми повинні провести розслідування та зібрати факти.

У 2008 році група норвезьких дослідників провела експеримент, щоб дослідити, як поліція оцінює достовірність свідчень. 69 слідчим показали відеозаписи жінки, яка розповідала, що її зґвалтували. Слідчі, які самі вважали себе об’єктивними, дали свою оцінку свідченням. Але не всі вони бачили однакові кадри. Жінка була професійною актрисою, яка говорила абсолютно однакові фрази з різними емоціями. На деяких записах вона була стримана, в інших плакала, ще на інших здавалася байдужою, так само, як і справжні жертви зґвалтування можуть реагувати абсолютно по-різному.

Поліцейські, які допитували її, виявилися надто передбачуваними: вони більше вірили в історію, яка була розказана зі сльозами та ознаками відчаю. Цей експеримент нічим не відрізнявся від відповіді слідчого під час справи Колстада: «Вона плаче, 30 хвилин розповідала про дитинство та погані речі, які з нею трапилися. ЦЕ ПРАВДА. У ДІВЧИНИ ЧИСТА СОВІСТЬ». Не лише у поліцейських складається таке враження, присяжні та судді також мають тенденцію більше довіряти емоційним свідченням.

Коли свідки, що проходять інтерв’ю, походять із різних культур, проблеми загострюються. Норвезькі міграційні органи, які мають оцінити, наскільки щирими є свідчення тих, хто шукає притулок, повинні враховувати, що, наприклад, іранці та сомалійці по-різному виявляють емоції. На більшість людей впливає також зовнішній вигляд мовців, їхнє суспільне походження, і наскільки вони схожі на нас самих. І з біологічного, і з соціального погляду здається, що всі ці фактори такої значної ролі не відіграють: донедавна істина не мала значного пріоритету для людини. З іншого боку, життєво важливо навчитися обирати добре оточення і уникати тих, хто може нам нашкодити.

У класичному американському експерименті 1969 року групу школярів попросили оцінити, хто міг би стати найкращим представником класу на публічному заході. Хлопчик, який набрав найбільшу кількість «голосів», був відібраний дослідниками як «особа з високим статусом», а хлопчик з «низьким статусом» був відібраний на основі найменшої популярності. Потім дослідники відтворили сцену, коли вчитель виходить з класу, а «найкращий» хлопчик підходить до вчительського столу, бере звідти гроші, і сам коментує крадіжку, щоб переконатися, що всі звернули на неї увагу. У паралельному класі дослідники попросили «непопулярного» хлопчика зробити те саме.

Після того, як і з кожним із класу провели розмову індивідуально, усі свідчили б правдиво про тих, хто взяв гроші, незалежно від того, людина з високим чи низьким статусом це зробила. Але якби брали інтерв’ю в парах, усі заперечували б, що популярний хлопчик забрав гроші – вони навіть могли б стверджувати, що не мають уявлення про те, куди поділися купюри. Якби це зробив хлопець із низьким статусом, кожен здав би його.

Експеримент доводить не тільки те, що ми з раннього віку розуміємо, кого з людей нам варто триматися, а й що існує мовчазний договір щодо того, коли можна брехати, а коли треба говорити правду. Інтуїтивне відчуття правил соціальних ігор впливає на розуміння: що є правдою, а що ні.

Деніел Канеман, фахівець з поведінкової психології, назвав частини нашого мозку, які приймають швидкі, інтуїтивні рішення, Системою 1. Спершу ми вирішуємо: подобається нам хтось чи ні, потім роздумуємо над причинами цього. І якщо ми всі вирішили, що нам хтось не подобається, здається природним думати, що вони брешуть. Лише завдяки повільному і складному процесу в тих частинах, які Канеман називає Системою 2, ми можемо критично ставитися до власних упереджень і систематично шукати помилки у судженнях. Зазвичай Система 1 не помиляється, так само, як і переважна більшість обвинувачених поліцією виявляються справді винними. Тож ми не безпідставно часто їй довіряємо. Але в правовій державі, де ми не просто повинні переконатися, що тюремні в’язні «здебільшого» є злочинцями, розумно запустити ряд критично важливих механізмів перевірки у систему розслідування та покарань.

Пол Екман погоджується з іншими дослідниками в тому, що не існує явних загальних ознак брехні. Але це лише змушує мисливців на брехунів бути більш винахідливими. Сам він стверджує, що може викрити брехунів з 80–90-відсотковою ймовірністю. Екман приділяє все більше уваги невеликій групі людей, так званим «чарівникам правди» (truth wizards), які, вважається, мають набагато кращі здібності до виявлення брехні, ніж всі інші.

Однак називати цих унікумів «детекторами брехні в людській подобі» було б неправильно. За словами однієї зі співробітниць Екмана, Морін О’Салліван, ці «чарівники» таки більше нагадують людей, ніж машини: їх спосіб мислення вирізняє те, що вони не беруться одразу визначати достовірність на основі певних ознак, однак зберігають невизначеність та допускають кілька можливих варіантів.

У той час як всі інші будуть шукати ознаки брехні і вигукувати «Дивіться, він бреше!», чарівник або чарівниця, за словами О’Салліван, скаже радше щось на кшталт:

Рівний тон голосу може означати, що він не вірить у те, що говорить. Але це також може бути особливістю його звичного способу мовлення. Або, можливо, він просто повторив вже це стільки разів, що відтворює тепер механічно. З іншого боку, він міг почути, як про це говорили в колі його сім’ї. Тоді річ не в тім, що він у це не вірить, а в тім, що він не надто про це замислювався. Він просто повторює те, що говорилося ціле його життя. Мені потрібно більше його послухати, перш ніж я прийму якесь рішення.

За словами Деніела Канемана, така поведінка протилежна тому, що робить більшість із нас. Ми зазвичай поквапом судимо через Систему 1, і ці судження «достатньо переконливі», аби вже не залучати додатково більш трудомістку Систему 2. О’Салліван також вважає, що задовольнятися швидкими та однобічними висновками є найбільш природно для нас – тримати одночасно кілька суперечливих думок у голові доволі енергозатратно. Якщо ми вже прийняли якийсь факт і водночас вважаємо себе достатньо кмітливими, такими, яких не так легко обманути, то знайдемо докази, щоб далі вірити в те, що раніше. Нам легше буде вірити у брехню, ніж визнати себе обманутими. Еволюційний психолог Джеффрі Міллер припустив, що «може існувати адаптаційний механізм, що дозволяє переходити від стану повної довіри до повної недовіри, без будь-яких затрат на проміжну стадію».

Відповідно чарівники продовжують одночасно досліджувати обидві можливості, що дуже нагадує ідеал «відкритості» Раклева. Ще одна їхня особливість – не застосовувати ярлики чи поділ на психологічні групи, на кшталт «екстравертів» та «інтровертів». Вони радше порівнюють людей з тими типами, з якими вже самі добре знайомі, і говорять речі типу: «Погляньте, як причесане волосся, кожна волосина на своєму місці, і говорить вона так само виважено», або ж «Він на вигляд як міністрант, його й пальцем ніхто не зачіпав».

Такі твердження наводять на думку, що вони немов намагаються вжитися у думки та особистість співрозмовника. Більше того, такі висловлювання чітко нагадують плітки, які, на думку еволюційних психологів, фундаментально пов’язані з нашим прагненням відрізняти брехню від правди. Якщо ці надлюди з концепції Екмана та О’Салліван дійсно є найкращими детекторами брехні, то це, безумовно, пов’язано з такими їхніми людськими рисами, як співпереживання та цікавість, а не з машинною точністю.

– Одна з найважливіших відмінних рис чарівників – їхня уважність, – каже Деніел Фоєр. – Вони пильно спостерігають і добре усвідомлюють, що робить людина.

Він пояснює, що чарівники часто зараховують людей до певних категорій, і таких категорій не менше ніж сто.

– Одна людина буде зарахована до категорії дядька Френка, одна буде про подібних на Тоні, інша – як знайомий тесля і так далі. Вони міркують так: «Гаразд, то як би поводився дядько Френк у цій ситуації», і вони знають модель його поведінки і що він може сказати. Коли людина перед ними перестає бути схожа поведінкою до умовного дядька Френка, піднімається червоний прапорець.

О’Салліван називає цей метод «ефектом міс Марпл» – на честь героїні детективів Агати Крісті, яка мала звичку розгадувати таємниці вбивства, порівнюючи підозрюваних із жителями свого рідного маленького містечка. Фоєр порівнює цей метод з тим, що повинні зробити професійні актори, щоб ужитися в роль – відкинути власні суб’єктивні почуття та думки, а натомість повністю поринути в голову іншої людини. Цей метод разюче відрізняється від принципів роботи механічного детектора брехні, що базується на конкретних вимірах та значеннях. Але здатність чарівників так добре вживатися в роль може мати і недоліки. Навіть правдовидці можуть піддатися маніпуляціям брехунів, якщо ті нагадують їм когось, кого вони добре знали і любили, як-от дядька чи друга дитинства.

Двоє психологів з Університету Торонто, Ненсі Картер та Марк Вебер, провели в 2010 році експеримент із сорока шістьма студентами програми МВА (Магістр ділового адміністрування), усі з яких уже мали досвід роботи. За сценарієм учасникам розповіли, що університет потерпає від того, що при наймі персоналу кандидати часто обманюють та видають неправдиву інформацію, серед іншого шукачі роботи брехали про свою кваліфікацію. Кожного студента знайомили з двома кандидатами на посаду фахівця з підбору кадрів та питали, хто з них потенційно зможе провести результативну співбесіду та подолати проблеми з обманом. Чи їм слід вибрати Сью, яка до всього ставилася підозріло і виявляла цинізм, чи позитивну і довірливу Колін? Більшість вважали, що Сью краще підходить для цієї роботи.

Картер і Вебер на цьому не зупинилися, вони стали самостійно перевіряти групу людей і групувати їх на основі того, наскільки вони самі підозрілі чи довірливі. Потім вони показали їм відеозаписи інших студентів, аби розпізнати, хто на них бреше, а хто каже правду. Як виявилося, група довірливих впоралася із завданням з викриття брехні значно краще циніків. То, може, таки Колін повинна була отримати роботу?

Отримані результати узгоджуються з іншими дослідженнями, які показують, що привітніше налаштованих серед нас не так вже й легко обманути. Одне з можливих пояснень, яке подає серед інших соціолог Тошіо Ямагаші, полягає в тому, що підозріливі люди, як правило, уникають спілкування з тими, кого вони ще не знають і не довіряють, а це означає, що у них гірше із соціальною адаптацією. Доброзичливі, навпаки, постійно перебувають серед людей і є кращими знавцями людських душ, вони розвивають краще розуміння того, що відбувається у головах інших. Спільним знаменником є соціальні навички та добре розвинена вже згадана раніше «модель психологічного стану». Водночас вони таки краще розуміють іронію.

Екман та О’Салліван виявили сумарно 29 «правдовидців» серед загалом 12 000 протестованих. Вражає – знати, що деякі особливо проникливі люди можуть мати такі здібності. Але існують і ті, хто це заперечує. Як Асбйорн Раклев у своїй докторській дисертації, так і низка інших дослідників зазначають, що коли така невелика частка людей досягає понад 80 відсотків ефективності розпізнання брехні, це цілком може бути чистим збігом обставин, навіть якщо вони тричі поспіль викриють брехуна. Окрім першої згадки в дослідженні 2004 року, більше жодних робіт про таких чарівників не публікувалося, тож поки немає ніякої певності у їх існуванні.

Звичайно, уміння читати думки інших звучить привабливо. Адже постійно ставити під сумнів власні упередження для індивіда є одночасно кропітким та виснажливим завданням, що залежить від уміння визнавати помилки та підкорятися. А поліції доводиться постійно шукати докази та перевіряти факти, що є доволі ресурсозатратно.

– Так, така робота не надто приваблива, – каже Асбйорн Раклев. А потім уточнює, – неймовірно неприваблива і дуже нудна, адже вона руйнує міф про такого собі супердетектива.

Того, ким він із самого початку хотів стати?

– Так, – каже він і зводить брови. – Очевидно, міф сформований Голлівудом. Я ж хотів бути просто здібним і профі у своїй справі, суперслідчим.

Можливо, в детектива та вченого багато спільного, тож я запитую, чи опинився він там, де зараз є, через свій аналітичний спосіб мислення. Раклев хитає головою і каже, що річ тут радше в амбіціях та соціальному підґрунті, і коли я розпитую далі, сподіваючись почути цікаву історію, він швидко відрізує, що тут надто багато змінних, аби говорити щось напевно. Як і годиться досліднику, він надає перевагу залишити питання відкритим. І, схоже, тут варто повірити Асбйорну Раклеву, втім, як і поліцейським Норвегії.

В останні роки приділяється багато уваги новим можливостям машинного виявлення брехні, особливо методам, в основі яких сканування мозку. Якщо певні ділянки мозку активуються щоразу, коли ви брешете, і ми можемо бачити їх на екрані, можливо, ми нарешті наближаємось до світу, вільного від брехні та сумнівів? Сучасні технології подарували невеличку надію: у так званих функціональних МРТ-сканерах потік крові до мозку потенційного брехуна можна сканувати під час його розмови і бачити, які частини мозку найбільш активні. В ідеалі така машина могла би зловити момент, коли брехун докладає додаткових творчих зусиль.

Чи можна за допомогою науки покращити систему правосуддя? Досконалою машиною можна було б тут же виправдати невинних під час слідства і бути впевненим, що засуджено винних. Однією з проблем таких сканерів є те, що поки кожна участь у тестуванні є добровільною. Людина, яку обстежують, повинна бути абсолютно спокійною, інакше результати нічого не варті. І це добре, в демократичному суспільстві ви повинні дати згоду, перш ніж хтось читатиме ваші думки. Але чи знайдете ви стільки добровольців?

– Візьмемо за приклад стосунки між дружиною та чоловіком, – каже Асбйорн Раклев, починаючи розігрувати сцену:

«Ти повертаєшся додому пізно, і вже кілька тижнів жодного разу не сказав, що любиш мене – у мене починають закрадатися думки… щось відбувається?» Він піднімає руки: «Ні, ні, ні ...» Потім знову нахиляється вперед: «Гаразд, але тоді ми просто йдемо і проходимо тест, я оплачу його».

– Звичайно, людина добровільно погодилася б на це, адже можна було б негайно отримати відповідь. Суспільство тоді було би геть іншим.

Ревниві подружні пари, швидше за все, неодноразово відправлятимуть один одного на такі тести, а відмова від тестування трактуватиметься визнанням провини. А як щодо політиків? Хтось у якийсь момент точно попросив би політиків пройти перевірку на брехню, а хто наважився би балотуватися на виборах, знаючи, що всі його думки можуть викрити? Може повторитися та ж ситуація, що і з попереднім намаганням виявити комуністів та гомосексуалів, але тепер уже з новим науковим алібі. Суспільство від цього, ймовірно, стало б тривожнішим, і найбільший страх мали б люди, які й раніше почувалися маргіналізованими. Пілотний англійський проект 2009 року мав на меті впровадити детектори брехні в офісах соціальних служб, куди звертаються по оформлення пільг. Один російський банк у 2012 році повідомив, що вони розглядають встановлення певних кредитних банкоматів, обладнаних програмами аналізу голосу, що допомагали б визначати, чи подає заявник правдиву інформацію. Важко уявити, щоб потенційні злочинці з білими комірцями добровільно погодилися б на таке тестування.

Але гаразд, скажімо, ми заради загального блага готові встановити контроль над суспільством за допомогою машин для читання думок. Тоді залишається відкритим питання, чи може апарат розпізнати брехню того, хто й сам не знає правди. Майкл Кроу – далеко не єдиний приклад неправдивих свідчень, і маніпуляціям піддаються не лише діти. Та й навіть маніпуляції не завжди потрібні: у 1932 році сотні людей добровільно зізналися у викраденні дитини відомого піонера авіації Чарльза Ліндберґа. Але найчастіше саме поліція відігравала роль ініціатора неправдивих зізнань. Підтвердженням цьому є дані, отримані у Сполучених Штатах з впровадженням некомерційного проекту «Невинність», який з 2005 року виправдав понад 250 несправедливо засуджених.

Одна з-поміж переглянутих справ – вбивство Мішель Мур-Боско в 1997 році. Поліція заарештувала Деніела Вільямса, колегу її чоловіка по флоту, і він зізнався у скоєнні злочину після восьмигодинного допиту. У справі також брали участь ще двоє моряків та співмешканка Вільямса, і всі троє зізналися під час допиту. Потім вони визнали свою провину в суді, уникнувши смертної кари, і один з них публічно вибачився перед родиною загиблої.

Як не дивно, але ні слідів ДНК, ні відбитків пальців, які належали б комусь із чотирьох, на місці події не знайшли. Перед судом з’ясувалося, що раніше вже засуджений за зґвалтування чоловік написав своєму другові, що він скоїв вбивство. Його ДНК виявили на місці події. Тим не менше, справу проти «норфолкської четвірки», якій не встигли винести вирок, продовжили. Бо чому ж бо їм заманулося тоді брехати?

Очевидною відповіддю є те, що в ситуації, коли все здається безнадійним, і людина стикається з ймовірністю смертної кари або довічного ув’язнення, зізнання може виявитися найкращим варіантом, якщо поліція обіцяє пом’якшення покарання. Особливо якщо підозрюваних є декілька, і допитувачі можуть налаштувати їх один проти одного. Навіть найстійкіші можуть почати сумніватися після тривалої ізоляції.

А що, якщо вони самі вірять, що скоїли злочин? У 1980-ті роки психолог Елізабет Лофтус провела серію досліджень, які показали, що фальшиві спогади можна навіювати. Вона демонструвала учасникам дослідження відеозаписів убивств чи автокатастроф, а потім використовувала відповідну лексику в подальших інтерв’ю. Якщо вона згадувала у запитаннях «синє авто» чи «чоловіка з вусами», спогади людей підлаштовувалися до слів, хоча на відео, яке вони щойно переглянули, була біла машина та гладко поголений чоловік.

Спогади з дитинства також легко піддавалися маніпуляціям. Лофтус та її колеги навіювали хибні спогади про те, що люди літали на повітряних кулях в дитинстві чи що ледве не втонули. Учасники опитувань не тільки приймали фальшиві спогади, але й надавали додаткові подробиці про присутніх на місці події, їхній вигляд та поведінку.

– Потрібно багато зусиль, аби навіяти дорослій людині картинку вбивства іншої людини, ще й яке відбулося кілька місяців тому, – каже Асбйорн Раклев.

– Але Стайн Інґе почав уявляти, що, можливо, це він сам був вбивцею, і у хвилини найбільшого відчаю почав замислювався над тим, чому ж бо йому ним насправді не бути. Він вирішив зізнатися.

Асбйорн Раклев описує норвезьку поліцію тих часів, коли він починав працювати, як систему, орієнтовану на зізнання. Коли підоз­рювані зізнавалися, це означало, що справу розкрито, і в їдальні всіх частували тортом. Однак проблеми зі зізнаннями такі ж, як і зі свідченнями: вони можуть бути хибними, навіть якщо особа, яка їх надає, заслуговує на довіру і сама впевнена у їх достовірності. І все тому, що винахідливість – близька родичка брехні.

Ми вже знаємо, що шахраї, як правило, більш вигадливі, тож не дивно, що те саме стосується і брехунів. Подумайте про Джо Ґелловея, який із неприхованим задоволенням придумав докладні історії про аеро­порт та кампус. Але це також стосується творчих професій, які мають певні важливі спільні риси з брехунами. Чарльз Лімб, який є одночасно і професором медицини, і досвідченим саксофоністом та спеціалістом з історії музики, проводив дослідження імпровізації джазових музикантів і виявив, що коли вони застосовують свої творчі здібності у музиці, ділянки мозку, що відповідають за самосвідомість та інтроспекцію, дуже активні. Водночас складається враження, що мозок «вимикає» ділянки, які пов’язані зі самоконтролем. Ті самі ділянки, які часто виявляються пошкодженими в мозку патологічних брехунів.

Щоразу, як ми намагаємося щось згадати, ми заново відтворюємо події з власної пам’яті. І з кожним разом вони дещо міняються і забарвлюються новими образами та асоціаціями – цей процес нагадує змішання та об’єднання різних окремих елементів, що є центральним у творчому процесі. І чим частіше ми видобуваємо щось з пам’яті, наприклад, спогади про близьких людей або травматичні події, тим більше з кожним разом вони змінюються. Скоріш за все, у нас досить спотворене уявлення про важливі події у нашому житті, хоча найточніше ми пам’ятатимемо, можливо, абсолютно неважливі деталі, ті, які ми раптово згадуємо вперше ще з підліткових часів. І в ту мить, як тільки ми видобуваємо ці спогади, вони починають трансформовуватися.

Зазвичай, таке спотворення правди на нас не так вже й сильно впливає. Набагато важливіше зберегти самі події та емоції, ніж мати всі подробиці місця, де вони відбувалися – аж поки мова не заходить про кримінальне розслідування. Як стверджували раніше військові стратеги, ми також схильні вважати, що більшість того, що ми чуємо і бачимо, є правдою, просто тому, що більшість отриманої нами інформації таки є правдивою. Знадобилося б забагато часу і ресурсів, якщо ми постійно підозрювали б, що щось не відповідає дійсності, а потім витрачали зусилля на перевірку. Навіть коли людям представлено безліч свідчень із повідомленнями, що серед них стільки ж брехні, скільки правди, вони закономірно вважатимуть більш ніж половину правдивими.

На додачу, існує так зване припущення про поведінку (the demeanor assumption). Причина, чому більшість з нас відносно погано розпізнає брехню, полягає в тому, що ми зосереджуємося більше на процесах у наших власних головах. Емілі Пронін, психологиня з Прінстонського університету, зазначила, що коли ми розмовляємо з іншою людиною, то, як правило, недооцінюємо наскільки обмежений доступ до загальної картини отримуємо. Коли ми самі щось говоримо, нам достеменно відомий весь спектр наших знань та почуттів з цього приводу. Слухаючи іншу людину, ми зазвичай судимо лише з мови обличчя та тіла.

Тому ми схильні відчувати свою фальш або вважати, що інші легко зрозуміють, коли ми брешемо. Проте ми набагато кращі брехуни, ніж думаємо, лише з огляду на цей інформаційний пробіл. Коли ми самі усміхаємося, то завжди маємо доступ до всіх суперечливих імпульсів всередині нас, до всіх відчуттів та сумнівів, які криються за усмішкою. Але коли ми бачимо, як хтось інший усміхається, то зазвичай просто думаємо, що в людини добрий настрій. Ми трактуємо інших так, нібито вони прості й однозначні, тоді як добре знаємо, наскільки складними, хитрими та непостійними ми й самі є. Якби ми думали про чужі мотиви та внутрішні суперечливості так само багато, як рефлексуємо про свої власні, нас, мабуть, не вистачало б ні на що інше. Тому здебільшого ми просто приймаємо за належне, що поверхневі ознаки відповідають дійсності. Протиставлення брехня/правда оманливе, бо може здатися простим, як щось таке, що можна швидко вияснити, віднести до чогось одного чи іншого. Але оскільки залучений людський розум, відповідь є заплутаною і складається з клубка мотивів, переконань та емоцій.

Коли я брав інтерв’ю у Деніела Фоєра, він саме дещо змінював власну діяльність та розробляв нові курси. Він вирішив припинити курс «Збреши мені» і зосередитися на новому напрямі, який назвав «Таємниці обличчя». Фоєр каже, що нова назва більше описує те, чим він насправді займається, адже його експертиза стосується більше читання емоційних сигналів, а не думок.

– У деяких відеороликах в інтернеті ви бачите, як я нібито «читаю думки людей», але це не так. Я просто розумію, що у них може бути на думці. Мій спосіб розпізнати брехню – побачити емоції.

Він використовує банкноту в 500 крон у своїх експериментах саме для того, щоб викликати емоції, поставити щось на карту. Але всі сигнали потрібно вміти інтерпретувати.

– Одного разу я обдурив самого себе, коли треба було відгадати, у кого з чотирьох людей гроші. Коли я запитав одну з дівчат, чи вони у неї, вона відвела погляд. Потім вона зібралася, поглянула на мене і сказала ні. Цікавим було не те, що вона відвела погляд, а те, що запнулася. «У вас є гроші», – визначив я. Але виявилося, що банкноту мав хлопець поруч. Я думав, що вона розірвала зоровий контакт, бо відвернулася, але насправді вона подивилася на гроші, які лежали в кишені колеги. Мова її тіла не збрехала, просто я прочитав неправильно.

В особистому житті, на думку Фоєра, також варто бути пильними. Наприклад, так зможемо помітити прихований натяк зневаги на обличчі партнера, люди рідко це бачать.

– Звісно, таке спостереження не буде приємним, зате є корисним. А ще я постійно бачу фальшиві посмішки довкола, але що вдієш, усім нам доводиться іноді вдаватися до них, оскільки перебуваємо в соціумі.

Коли він через певний час розмовляє з людьми, які були на його курсах із розпізнання брехні, вони рідко вихваляються тим, що зуміли викрити брехунів, а радше говорять про те, що стали більш свідомими почуттів інших. Таким чином їх стало не лише важче обманути, але це й зробило їх самих більш уважними до емоцій. Вивчаючи почуття інших, можна дізнатися багато і про власні.

– Ви знаєте, на що реагують інші, і тоді звертаєте більше уваги на те, що відбувається, і краще помічаєте, на що реагуєте самі, – каже Фоєр. – Головне розпізнати закономірності.

Напевно, нам слід змиритися з тим, що викрити брехунів зі стовідсотковою впевненістю нам ніколи не вдасться ні за допомогою машин, ні через людські здібності. Можливо, ми зможемо краще читати інших та ставити себе на їхнє місце, але соціальні навички, схоже, допомагають брехунам так само, як і тим, хто їх викриває. У будь-якому разі, ми ніколи не можемо достеменно знати, що є правдою, а що неправдою, бо навіть брехуни самі не завжди в курсі цього. Словом, насамперед нам слід визнати, наскільки добре ми можемо обманювати себе і наскільки погано розпізнаємо брехню інших.