Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми

Кохання

Одного зимового вечора 2013 року я вклав свою дворічну доньку у ліжко і заспівав для неї колискову. Потім зібрався, побажав на добраніч дружині і пішов зваблювати дам. На той час я перебував у стосунках з тією самою жінкою понад десять років і не надто пам’ятав, як взагалі фліртувати. Я повертався на ринг, як боксер після виходу на пенсію. З тим нюансом, що мене навряд чи можна назвати пенсіонером, адже такий статус передбачає довгу кар’єру. У моєму випадку це було більше схоже на повернення до згадок про невдачі минулого. Відчуття посилилося ще більше, коли я зайшов в інтернет, пошукати те місце, куди мені сказали прийти, паб «Bjørungs». Перше, що я знайшов, це ось такий відгук про заклад від користувача з ніком An H.:

На вихідних цей бар перетворюється в дороге пафосне місце, куди приходять альфа-самці з роздутими его кадрити тих (небагатьох) дамочок, що опинилися тут на своїх шпильках. Донжуани тут вже не в своєму розквіті, і, схоже, щоб це якось компенсувати, буянять ще більше... Атмосфера тут доволі задушлива і дивнувата, музика з колонок горланить нестерпно гучно і може зрівнятися в нестерпності хіба лиш з пікап-фразочками, що тут лунають. По дорозі до вбиральні то тут, то там з’являються пустотливі рученята. Словом, гасло Bjørungs – вийди сп’янілим і обмацаним!

І в цьому місці я мав вивчати благородне мистецтво флірту від гуру справи Еспена Кушвіка з компанії «Dating Adventure». Коли я увійшов у коричневий зал у стилі англійського пабу, Кушвік сидів за високим столом в одному з кутків разом з двома іншими молодиками, які, мабуть, шукали тієї ж мудрості, що я. Вони обоє мали рудувате волосся і невелику щетину, один був високий і худий, інший коренастий і мускулистий. Обидва видалися мені розумними хлопцями; вони сказали, що прагнуть навчитися «розмовляти з дівчатами».

Той нижчий з них, Ґейр, очевидно, заздалегідь прочитав теорію флірту. У мережі існує ряд форумів, де «мастаки пікапу» обговорюють, як краще закадрити дівчину і заманити її додому. Ґейр поділився, що радять включити в розмову метафори зі сексуальним підтекстом:

– Наприклад, коли говориш про те, що біля нічного клубу натовп, можна сказати щось типу: «Тіснувато, але я протиснуся!»

Кушвік трохи стримано кивнув під своєю реперною кепкою:

– Так, це називається швидким спокушанням, – сказав він, – але буде важкувато. Сам метод не такий вже й складний, просто аби правильно опанувати його, знадобляться роки. Про секс можна говорити навіть тоді, коли ви розповідаєте про шоколад, це правда. Але природно воно виходить тільки тоді, коли у вас достатньо впевненості.

Кушвік постійно згадував центральний елемент – упевненість. Якщо якесь слово й з’являлося в його лексиці частіше, то це справжність – цікаво, враховуючи, що переді мною той самий чоловік, інтерв’ю з яким вийшло в інтернет-виданні «Side3» під заголовком «Як обхитрити дівчат». За словами Кушвіка, впевненість у собі та справжність – дві основні риси, на які «западають дівчата», що стало третьою за частотою вживаності його фразою, яку він вимовляв своїм веселим брьонньойсундським діалектом. Перед вечором у Bjørungs раніше я зустрічався з ним на обіді, де він вводив мене в курс основних принципів пікапу. Замовивши після повноцінної розмови з офіціанткою какао, він розповів мені сучасну історію мистецтва флірту в Норвегії.

На початках більш ніж десятирічної кар’єри Кушвіка в цій сфері переважали методи швидкого спокушання і те, що він називає структурованою грою, або «метод маніпуляції». Такі підходи потрапили до Норвегії зі США, а пізніше набули ширшого розголосу завдяки бестселеру Ніла Штрауса «Гра» (The Game). Метод полягає у тому, щоб вивчити певний набір кроків, які необхідно виконувати, як у грі, і на які дівчина повин­на певним чином реагувати. Після реагування на один крок можна переходити до наступного, і так поки не наблизишся до того, щоб взяти номер телефону чи відвести дівчину додому.

– Результати такого методу очевидні, він працює, – сказав Кушвік, попиваючи какао. – Але він доволі цинічний, дуже не чесно і не круто, коли дівчина почуває себе обманутою. Сумління твоє також не надто задоволене, коли маніпулюєш ситуацією.

Сьогодні у Кушвіка значно солідніший арсенал, ніж просто флірт. На його думку, у прагненні чоловіків навчитися краще поводитися з жінками, мова зовсім не про жінок. Мова про те, щоб змінити життя на краще.

– Якщо у вас круте життя, жінки з’являться самі собою, так воно працює. Якщо ви доволі впевнені у собі, комфортно почуваєтеся у соціумі та випромінюєте бадьорість і завзяття, то це вже дуже й дуже приваблює. Набагато цікавіше працювати не суто над тим, щоб звабити даму, а над собою. Коли ми відійшли від маніпулятивних методів, результати були в рази кращими, до того ж не треба було нікого обманювати.

Від роз’яснень Кушвіка голова йде обертом. Ідеї часто нагадують зачароване коло. Ви стаєте привабливішими, здобувши впевненість у собі, а це автоматично приваблює жінок. А якщо ви нічого не робите, щоб звабити жінку, це додає вам привабливості, від чого випромінюється і впевненість. І тоді жінки з’являються самі собою.

Для мене та інших двох студентів в пабі того вечора поставала більш елементарна проблема. Справді, а що казати, коли підходиш до дівчини? Добре, мати впевненість та бути справжнім, але що говорити? Що подобається дівчатам?

– Взагалі не важливо, з чого почати, – каже Кушвік. – Просто підійди і привітайся, – додав він, киваючи на столик із трьома дівчатами.

Одна з найважливіших речей в таких курсах – це, либонь, мати авторитетного наставника, який в будь-який момент може звеліти тобі йти налагоджувати контакт з іншими. Так я роздумував собі, йдучи до дівчат. Спиною я відчув погляд Кушвіка та інших і відчув легке тремтіння в ногах, коли відкривав свого рота.

– Привіт, давайте вип’ємо, – почав я. – Як ваш вечір сьогодні?

Три погляди вп’ялилися у мене, дівчата не послали мене, а ввічливо відповіли. На вигляд їм було років двадцять із чимось, красиво одягнені у світлі тони, одна з них у чорному топі з відкритими плечима. Одна була білявою, одна чорнявою, а третя мала східну зовнішність. Я запитав, чи вони звідси, і вони відповіли, що мешкають в Осло, самі з одного району і знайомі зі семи років. «Добре, – подумав я. – Дружба – це нагода поговорити про почуття».

– Почуття – хороша тема, – говорив Кушвік. – Варто уникати розмов про роботу, краще направити спілкування на більш емоційні теми.

Я сказав, що гарно мати таку тривалу дружбу. Тоді згадав, що важливим є гумор, і докинув якийсь жарт про нерозлучних подруг, сам засміявся. Вони перезирнулися між собою. Я все-таки не втримався і запитав, чим вони займаються. Вони розповіли багато цікавого з медичної сфери, наприклад, про те, що під різними типами анестезії пацієнтам сняться різні сни. Але їм це могло бути не так цікаво, як мені, тому я спробував елегантно змінити тему. Розмова про вплив різних наркотиків на історію поп-музики не викликала у дівчат великого ентузіазму. Я помітив, що найсимпатичніша з них не сказала ні слова, інші дві були доволі приємні. Як і писалося в різних інтернет-статтях про мистецтво пікапу. Тоді я дорікнув собі, що категоризую людей. Коли я нарешті закінчив розмову і пішов від них, то почувався виснажено. Але на даному етапі пройшло все не так вже й погано. Ніхто не розгнівався, не послав мене.

Коли я повернувся до столика з хлопцями, Кушвік розкритикував мене за те, що я й не намагався доторкнутися до якоїсь з дівчат. Це необхідно робити одразу зі знайомства, аби встановити контакт. Я зробив ще одну спробу і підійшов до дівчини за барною стійкою, запитавши, чи ми бува не бачилися раніше. Її подруга закотила очі, але сама дівчина відповіла привітно, сказавши, що я міг бачити її на рекламному плакаті бухгалтерської фірми, де вона працює. Мене вразило, що компанія використовує фотографії своїх реальних співробітників, а не бере картинки красунь із фотостоків.

– Отже, ти модель! Не дивно, що обличчя здалося мені знайомим.

Подруга знову закотила очі. Я ввічливо усміхнувся і відійшов від них. До доторків цього разу також не дійшло.

Поки мене не було на місці, двоє інших хлопців розмовляли з дамами, які тільки недавно прийшли. Ґейр розповів, що йому вдалося зронити фразу зі сексуальним підтекстом. Коли в однієї з дівчат трішки задерлася спідниця, він сказав: «Стривай, не потрібно так одразу роздягатися».

– Добре, цим ти натякнув, що наміри твої більше, ніж просто дружні, – похвалив Кушвік.

Двоє моїх співучасників курсів були вже трохи виснажені після багатьох годин теорії від Кушвіка за два дні поспіль, і довгої ночі в місті напередодні, з практичним відпрацюванням. Але вони були мотивовані і налаштовані серйозно, слухали все, що Кушвік їм говорив, і постійно робили нові спроби зав’язати розмову з дівчатами. Пізніше Кушвік поділився, що тієї ночі Ґейр таки пішов додому з дівчиною.

– До нас звертаються і незаймані, які часто отримують досвід першого поцілунку на практичних заняттях нашого курсу, – сказав він.

Другий хлопець, Ларс, приїхав до Осло спеціально заради курсів і поселився в готелі. Він не був настільки налаштованим затягти дівчину в ліжко, а просто хотів випробувати себе та навчитися розмовляти з дівчатами, «не напиваючись при цьому до чортиків».

Я же сам пішов додому близько дванадцятої, задоволений двома своїми спробами. Я відчував себе інакше, ніж зазвичай, можливо, тому, що немов помолодшав на десять років, та й зрештою я спробував щось схоже на флірт. Знайомитися з людьми, яких я вже ніколи не побачу. Це заряджало. Можливо, я отримав те відчуття впевненості, про яке так багато говорив Кушвік. Або, може, просто випив трохи забагато пива. Тоді я подумав про те, наскільки фальшивим я повинен був почуватися. Хіба чесно – видавати себе за пікапера, не будучи таким? Але ще важливіше: якби я справді хотів закадрити якусь із дівчат і застосував для цього всі доступні в арсеналі методи, чи не відчув би я тоді себе шахраєм? Чи стало б мені легше, якщо я мав би альтернативу взагалі ні з ким не фліртувати? У «Bjørungs» вечірка тривала, і всі, напевно, забули, що я був там. У такому п’яному хаосі, мабуть, мало хто задумується про етичну сторону, проте багато хто шукає ту справжність. Чи то справжню привабливість, чи справжній інтерес, чи справжнє кохання. Погляди шукали один одного, обережні і не надто репліки кидалися в різні боки, вуха намагалися розчути відповіді крізь гучну музику, а мозок намагався зрозуміти, які мотиви та почуття ховаються за словами.

Навряд чи у світі знайдеться щось загадковіше за почуття інших. Особливо коли йдеться про романтичні почуття. З перших спроб наблизитися до протилежної статі ми чимдуж намагаємося правильно інтерпретувати всі потенційні сигнали, мову обраниці, її одяг, жести. Ми стоїмо перед дзеркалом і обираємо, що вдягнути, думаючи про те, що казати, а що ні, куди її запросити, чи сорочка не надто вульгарна. Швидко з’являються аналогії з війною та іграми: яка наша стратегія, який хід буде вдалим? Чи захищатиметься вона? Чи готова розкрити карти? Ситуація з такою нестачею інформації створює плідне середо­вище для ілюзій. Ми знаємо лише те, що говорить інша людина, а скільки ще всього залишається несказаним. Зрештою, одним із правил зваблення є уникати прямого зваблення. Тому нікому не хочеться першим говорити про почуття, запрошувати на побачення чи пропонувати стосунки. Однією з причин є те, що ми не хочемо звіряти власні почуття чи очікування, боячись осоромитися в разі поразки. Ніхто не хоче бути тим, хто все неправильно зрозумів і трактував дружбу та просту ввічливість іншого за щось більше. Є ще одна причина: коли ми одразу розкриваємо всі карти і прямим текстом кажемо те, що на думці, спілкування втрачає свою загадковість та романтику, адже невизначеність на початкових стадіях і робить його привабливим.

Майстри пікапу, як їх називають у США, звичайно, мають власний словничок понять для позначення таких речей, а оскільки це середо­вище, де домінують чоловіки, то всі стратегії описуються з погляду чоловіка. Стервозний захист (bitch shield) – термін, який позначає явне неприйняття, з яким жінка обламує спроби чоловіків познайомитися з нею, що є простою звичкою відшивати надто нав’язливих залицяльників – і такі дії не завжди означають, що жінка зовсім не зацікавлена. Просто чоловікові не варто бути надто надокучливим. Один з найвідоміших прийомів для такого називається нег (neg – сленгове слово, що походить від «негатив») і означає «робити комплімент», який можна трактувати двояко, наприклад, «мені подобається твоє волосся, воно справжнє?» Ті, хто грає в такі ігри, також добре знають, що в товаристві розумно ігнорувати найкрасивішу дівчину – це єдиний спосіб її зацікавити.

Література та історія знає багатьох досвідчених спокусників: від Овідія та П’єра Абеляра до Казанови та віконта де Вальмона. Єдиним вкладом у ремесло майстрів з пікапу було те, що вони систематизували вже усталені практики та соціальні моделі і розробили для них детальну термінологію. Так вважає журналістка і феміністка Кларіс Торн, яка у своїй книзі «Сповіді переслідувачки пікап-майстра» (Confessions of a Pickup Artist Chaser) розповідає про власне занурення в середовище цього мистецтва. Їх методи є справжньою знахідкою для феміністок та дослідників, вважає вона, бо вони відображають поширену в соціумі поведінку. Вона наводить у приклад прийом нег: за таким же принципом люди говорять образливі речі один одному, аби отримати владу у стосунках, і роблять таке як свідомо, так і несвідомо. Це жалюгідне явище, але якщо ми знаємо про подібні прийоми, то їх стає легше розпізнати. Але цілі негів не завжди негативні: люди часто жартують та іронізують, коли фліртують. Сама Торн згадує ситуацію, коли пікапер нахилився до неї, і коли вона подумала, що він збирається зробити комплімент її очам, він несподівано сказав: «Твої окуляри скріплені епоксидною смолою? А тобі подобається стиль голодної художниці, так?» Таким чином він показав, що досить впевнений, аби дозволити собі пожартувати над нею, і продемонстрував розуміння її вибору професії та всіх її фінансових наслідків. Саме цим часто жарти і глузування нас приваблюють – вони дають змогу відчути, що інша людина нас розуміє і здатна поставити себе на наше місце.

Стратегічна багатозначність – цим терміном Торн називає невизначеність, яку ми можемо відчувати при зустрічі з іншими людьми. Багатьох людей, природно, тягне до такої багатозначності, і це може виявлятися по-різному, наприклад, коли прагнуть вийти на новий рівень стосунків, бо на попередньому етапі стосунки загрожують стати рутиною, люди жартують і скандалять, або ж, як сама авторка, практикують садомазохізм. Дослідники також дійшли висновку, що нам цікавіші сценарії з невизначеними результатами. У дослідженні, опублікованому в журналі «Psychological Science» у 2011 році, було опубліковано дослідження про те, як жінки переглядали чоловічі профілі у Facebook, коли їм сказали, що ці чоловіки вже встигли продивитися їхні сторінки. Чоловіків описували трьома категоріями: деяким дуже сподобався профіль жінки у Facebook, іншим не надто, а у третій групі чоловіки ще не визначилися, їм або дуже сподобався, або так собі. Коли згодом жінок запитали, профілі яких чоловіків їм сподобалися найбільше і з якими вони хотіли б зустрітися, то більшість обрала чоловіків з третьої категорії, які ще не визначилися. Непевність підігрівала цікавість.

У своїй книзі «Як французи винайшли кохання» (How the French Invented Love) Мерилін Ялом стверджує, що важливою відмінністю між французькими та американськими поглядами на кохання є різне ставлення до невизначеності. Коли терапія американських пар полягає в тому, щоб висловити все один одному і «поговорити відверто», їхні французькі колеги таку ідею вважають жахливою. Ялом цитує паризького сімейного психотерапевта: «Загадковість є невід’ємним елементом для того, щоб тривалий час утримувати інтерес партнера. Щоб зберегти мій шлюб, я повинен відчувати, що в моїй дружині завжди є щось більше, ніж мені відомо». Якщо хтось уявляє двох партнерів як два кола, які частково перетинаються, то бажано, аби вони не перетиналися більше, як на третину площі. «Кожен з партнерів повинен мати власне життя, щоб обидвоє були цікавими та привабливими один для одного».

Структурована гра, яку Еспен Кушвік описує як ранні етапи зародження мистецтва флірту, також прагне до невизначеності, але лише для однієї сторони. Майстер пікапу сам хоче мати контроль над результатом і вивчає різні хитрощі та методи для цього. Серед найменш приємних можна назвати так звані техніки спротиву в останній момент (Last Minute Resistance), які беруть на озброєння, щоб переконати дівчину, що переспати, а не просто обійматися – справді гарна ідея. Наприклад, демонструючи своє розчарування і нав’язуючи дівчині відчуття провини за це. Кларіс Торн критично ставиться до таких прийомів, але підкреслює, що іноді пікапери таки намагаються зрозуміти, чому дівчина не хоче сексу. Іноді розуміння вирішує ситуацію. Наприклад, якщо у неї менструація, він може сказати щось на кшталт: «не страшно, можемо підкласти рушник». Різниця в тому, що в першому випадку гра однобічна, де у чоловіка мета лише одна, а у другому є бажання знайти спільну мову, порозумітися. У середовищі пікаперів цю проблему добре знають. Гуру часто навчають початківців пропрацьованих кроків і послідовностей, але радять їм поступово з набуттям досвіду від них відмовлятися. Коли я запитав Кушвіка про нег, він похитав головою.

– Так, метод не надто красивий, але він і не є необхідністю. Це лише один з маніпулятивних прийомів, які не про справжність, а тому нам вони не дуже подобаються.

Він задумався, покрутивши перстень на великому пальці.

– З тих прийомів, які ми застосовуємо частіше, найближчий до маніпуляції той, коли ми розпитуємо і намагаємося дізнатися від дівчини якнайбільше інформації про неї. Я сиджу, слухаю, і мені цікаво, але водночас головою розумію, що чим більше вона мені розповідає, тим сильніше прив’язується. Я знаю, де прокласти межу, тож якщо це ситуація, де є флірт, то ми не повинні розмовляти про роботу, краще перейти до чогось більш приємного, сповненого почуттів. Секс, подорожі, захоплюючі пригоди, щось нелогічне. Якщо розмова виходить на шлях логіки, то спробуй тільки потім з нього зійти, далі секс і не світить.

Під час розмови з Кушвіком мене вразило, наскільки його принципи перегукувалися з тим, на чому базуються майстер-класи з літературної творчості та театри імпровізації. Дивуйте, робіть несподівані повороти, слухайте, реагуйте, не мовчіть, розслабтесь, будьте в ситуації. Все це різні способи звільнитися від контролю та навчитися жити з невизначеністю, прийняти її. У кращому випадку мистецтво пікапу можна вважати за вправу зі створення цікавих ситуацій з невизначеними результатами. У гіршому випадку – це таран на шляху до заздалегідь визначеної мети.

Історію кохання в нашій культурі можна розглядати як постійну боротьбу між двома суперечливими принципами: з одного боку – бажанням чогось постійного, передбачуваного та надійного, з іншого – потяг до непередбачуваності, яка пробуджує кохання та робить його привабливим. Балансування між цими двома суперечностями породило такі слова, як пристрасть, романтика та вірність, а різні традиції розглядали вияви кохання: і як щирі, і як фальшиві. Деякі міфи ставлять на перше місце нестримну пристрасть, інші – тиху вірність. То що ж важливіше: пристрасть чи непохитність? І якщо остання, то кому тоді бути наполегливим? Дехто думає, що завдання жінки – служити чоловікові, інші бачать чоловіка лицарем, який має носити жінку на руках. Кушвіку не надто подобається домінуюче на сьогодні бачення кохання.

– У нашому суспільстві склалося цілком неправильне уявлення про чоловіків. У голлівудських фільмах показують чоловіків, які бігають за дівчиною з квітами, чоловіків, які ніяк не можуть добитися коханої, чоловіків, які сидять і ниють. Але дівчат не приваблюють хлопці, які бігають за дівчатами. Ніколи не приваблювали і не приваблюватимуть. Основна наша мета – змусити дівчину, аби вона сама добивалася хлопця. Зазвичай дівчина отут, високо, а хлопець там, внизу, – він наочно продемонстрував це жестами. – Там, знизу, хлопець бачить дівчину недосяжною, правда ж? Тоді немає ніякого балансу, а ми хочемо цей баланс повернути.

Ніл Штраус, який продемонстрував для широкого загалу прийоми пікаперів у 2005 році, видавши свою книгу «Гра: Проникнення в таємне товариство митців з пікапу» (The Game: Penetrating the Secret Society of Pickup Artists), також описує мистецтво пікапу як своєрідну суспільну зрівнялівку. Він вважає, що багато чоловіків відчувають себе неповноцінними в комунікації, якщо порівнювати з жінками, бо багато хто звик, що в дитинстві хлопчики мають цікавитися технікою та спортом, тоді як дівчата проводять дитинство за іграми в сім’ю, які навчають спілкуванню. Таким чином, коли доходить до зваблення, в дорослих виникає дисбаланс: чоловіки не вміють читати сигнали і не знають, що сказати та зробити, щоб бути привабливими для жінок. Щоб трохи компенсувати цю прогалину, у курси з пікапу включають і вправи на загальну соціальну компетентність.

З цієї точки зору не пікапери обманюють когось, а це їх самих обманули. Вони дивилися історії Голлівуда та слухали веління матері бути хорошим хлопчиком, ніхто не навчав їх соціальним кодексам та невербальній мові. Тоді як у жінок соціальні компетентності більше «в крові», сформовані на основі спроб і помилок. Чи можна звинувачувати таких соціальних невдах у тому, що вони хочуть надолужити згаяне у свій спосіб: читаючи літературу чи зависаючи на інтернет-форумах? Чи, можливо, мають рацію ті, хто вважає, що підступна романтична ідеологія руйнує суспільство?

У старі добрі часи «справжнє кохання» не було причиною для шлюбу, бо формування таких зв’язків базувалося не на любові, а на більш надійних цінностях, таких як здоров’я, соціальний статус та фінансова забезпеченість. Якщо хтось й відчував себе обманутим, то це траплялося радше у випадках, коли жінка виявлялася безплідною чи просто народжувала дівчинку. Або коли статки партнера виявлялися не такими значними, як гадалося. Не подумайте, про любов добре знали і раніше: пісні про кохання існували ще в Давньому Єгипті, Сапфо у своїх віршах оспівувала пристрасть у Давній Греції, а римський поет Овідій писав про кохання настільки вільно, що через свою «Науку кохання» (Ars Amatoria) опинився у вигнанні, і в 1599 році архієпископ Кентерберійський публічно спалив англійський переклад його поеми. Палаючі почуття були також явищем не тільки західного світу: антропологи виявили, що любов вражала і представників первісних суспільств.

Проте, здається, в Середньовіччі західне уявлення про кохання різко змінилося. Пристрасть і закоханість, як і раніше, розглядалися як п’янкий, але небезпечний елемент, на відміну від шлюбу. Проте в ті часи виникла нова ідея романтичного кохання, яке, здавалося, уявлялося суперечливим поєднанням і еротичного бажання, і доленосного духовного єднання. Такій формі кохання не судилося стати тілесною втіхою, і це робило її сильнішою. Відповідно до загальноприйнятого історичного погляду, наше сучасне розуміння романтичного кохання випливає з культивування почесної любові між лицарем та дамою серця, оспіваної французькими середньовічними трубадурами. Лицар мав захищати честь жінки і служити їй до останніх днів, не претендуючи ні на фізичну близькість, ані на шлюб. Насправді романтичні стосунки у шлюбній парі вважалися чимось немислимим і недоречним. У той час шлюб настільки ретельно регулювався економічними та політичними чинниками, що важко було пов’язати його з безкорисливою любов’ю. Можливо, саме тому виникла потреба виражати романтичні фантазії у поезії та піснях. Справжнє кохання здавалося обманом.

Професор Талбот Дональдсон у своєму есе «Міф про куртуазну любов» (The Myth of Courtly Love) стверджував, що сюжети трубадурів були їхніми фантазіями, і вони, безперечно, створювали картину, яка мало нагадувала реальний досвід того періоду. Незважаючи на те, що впливові дами таки існували, до більшості жінок ставилися як до товару та показника статусу. Їх видавали заміж ще в підлітковому віці, і метою часто було поєднати родини, отримати багатство у вигляді приданого та народити нащадків чоловічої статі. У версії трубадурів жінка перетворюється на об’єкт кохання, якому поклоняються віддані коханці, ладні на все, аби побачити обличчя чи якийсь прихований жест своєї обраниці. Дивно, але ні тогочасні закони, ні правові документи не зберегли слідів таких романтичних стосунків, враховуючи, що вони існували в формі позашлюбних зв’язків між людьми різного статусу. На практиці трубадури найчастіше оспівували красу дружини господаря, а їхні виступи були публічною розвагою. Принаймні все мало вказувати на те, що будь-які зради в подружжі були фантазіями і розгорталися десь далеко від їхнього повсякденного життя.

З іншого боку: якщо щось і залишилося за межами історичних матеріалів, то романтичні стосунки можна вважати саме однією з таких таємниць. Дехто тлумачить історію так, що високе почуття кохання почалося з фантазій, які зрештою чоловіки та жінки втілили у реальність, точно так само, як доблесний Дон Кіхот намагався жити за лицарськими романами. Інше питання в тому, наскільки метафоричними були трубадури у своїх текстах. Складається враження, що в багатьох піснях дійсно йшлося про подружню зраду, хоча цілком можливо, що так метафорично описували лише духовну близькість – у цьому й вся суть, що кохання ставало сильнішим, коли розгорталося лише в духовному вимірі. Старі тексти слід трактувати з обережністю. З іншого боку, наївно вважати, що раніше люди збуджувалися менше, ніж тепер. Загалом історична картина виникнення кохання, як і саме кохання – річ складна.

У своїй пісні «My Old Man» Джоні Мітчелл співає: «We don’t need no piece of paper from the City Hall, keeping us tight and true»[19]. Для покоління моїх батьків це речення мало раціональний сенс, воно обґрунтовувало ідею про те, що старомодний інститут шлюбу не мав нічого спільного зі справжнім коханням. Ця ідея ще не викоренилася повністю, я чув ту саму фразу Мітчелл і від людей мого покоління. Якщо чесно, я й сам до неї вдавався, коли всі ці роки вважав, що одруження не має ніякого сенсу. Я хитав головою, коли мої колись такі розумні друзі ставали жертвами і розчинялися в цьому пережитку минулого.

Подібне ставлення виражається і у фільмі «Чотири весілля і один похорон», коли герой фільму Ґарет висуває теорію про те, що люди одружуються, коли у них закінчуються теми для розмов. Тоді приходить час для шлюбу та дітей, бо це породжує нові теми, дає парі можливість обмінюватися думками, планувати та реалізовувати щось разом. У цьому контексті малося на увазі, що альтернативою такому сценарію було б усвідомити, що стосунки розпадаються, і закінчити їх, хоча такий варіант і міг бути куди важчим. І твердження Мітчелл, і думка Ґарета базуються на переконанні, що справжнє кохання, якщо воно достатньо сильне, не потребує ніяких інших опор. Обидві ідеї не такі вже й сучасні та бунтарські, якими я вважав їх у молодості, оскільки вони продовжують традицію розділяти романтику та шлюб, яка сягає ще часів Середньовіччя, якщо не раніше.

Ідеї французьких трубадурів про справжнє і чисте кохання, вільне від тягаря шлюбу, розвивалися на Заході і вплинули на формування сучасного ідеалу кохання, яким ми його знаємо сьогодні. Але десь у дорозі цей бунтарський ідеал також було інституціалізовано і кохання почали сприймати за показник щасливого сімейного життя. Суперечності поєдналися, і з плином століть слова «кохання» та «шлюб» усе частіше стали вживатися в одному реченні. Соціолог Ентоні Ґідденс вважає, що романтичне кохання у сучасному розумінні виникло у XVIII столітті, разом із відокремленням поняття особистості від соціальних та релігійних структур. З появою роману як нового літературного жанру, люди, натхненні романтичними історіями, почали сприймати життя більше як розповідь про дві людські долі, що пов’язувалися наперекір зовнішнім соціальним обставинам. Такі історії були часто дуже ідеалізовані, у них переважно йшлося про те, що чоловічі та жіночі цінності різні, але в сімейному житті вони доповнюють один одного і стають єдиним цілим.

У XX столітті, на думку Ґідденса, на зміну романтичному коханню прийшов ідеал справжнього кохання, а старі традиції ще більше відійшли в минуле. Особистість кожної людини вже не була обов’язково пов’язаною зі сім’єю та домом. Кохання вже не було тим, що випливає зі стосунків із конкретною людиною. Чи радше поняття любові перенеслося на іншу особу – себе. Любов стала частиною процесу саморозвитку, а партнерство тепер не було союзом на все життя, а радше чимось, що тривало доти, поки кожен партнер отримував достатньо від такої форми співіснування. А оскільки вже не треба було йти до зовнішніх владних органів, як-от церква, держава чи родина, щоб скріпити ці стосунки, єдиним, до кого можна звернутися, був інший партнер.

Метою справжнього кохання стало не нав’язати якісь стандартизовані ролі, а з’ясувати «справжню природу» партнера, знайти в ньому своє відображення. Цей новий і більш демократичний тип кохання передбачав здебільшого стосунки двох рівноправних партнерів, і одній половині цих стосунків такі зміни особливо пішли на користь. Емансипація жінок сприяла створенню норм, за якими одна сторона фінансово та юридично вже не підпорядковувалася іншій. Крім того, нові методи контрацепції, розвиток медицини та зменшення кількості дітей зробили шлюб менш ризикованою справою для жінок. Вони переставали боятися важких пологів та небажаної вагітності, а ще отримали більше можливостей для самореалізації. Проте така свобода вплинула не тільки на жінок, але й на чоловіків: вона породила невпевненість у собі. Стосунки немов перетворилися на довгі переговори: у нас все добре? Ти досі ще любиш мене? Чи можу я тобі довіряти?

У своїй книзі «Кохання в західному світі» (Love in the Western World, 1940) філософ Дені де Ружмон застерігає не вкладати забагато в поняття сучасного шлюбу. Він вважав, що зростання рівня розлучень було зумовлено нереальними очікуваннями тривалого романтичного кохання, рішенням тут має бути концепція більш реалістичного партнерства, що передбачає рефлексію та співпрацю. Професорка Лора Кіпніс частково погоджується з ним у своїй книзі «Проти кохання» (Against Love, 2003). Уявлення, що кохання, пристрасть та довіра в парі мають тривати на одному рівні протягом десятиліть, є чистим блефом, вважає вона. Але її тлумачення проблеми цілком протилежне тому, яке представив Ружмон.

Пожертвувати романтикою та сексуальним потягом на користь спокійнішого задоволення зрілого кохання нагадує добровільну ампутацію здорової кінцівки: знадобиться сильна анестезія, і фантомний біль ніколи повністю не зникне. Але якщо в суспільстві існує переконання, що прагнення до змін є недоліком особистості, бажання почати щось нове – ганебно, а хотіти більшого задоволення – нечувано, тоді така ампутація є необхідною.

Абсурдно, що сучасні люди добровільно погоджуються на договір, який забирає значну частину їхньої особистої свободи, і намагаються обдурити себе, вважаючи, що вони відчуватимуть завжди сильний потяг до однієї людини до самої смерті, вважає Кіпніс. Моногамія містить в собі небезпеку для щастя та незалежності, на яку кожен з тих чи інших причин погоджується, даючи себе обманути обіцянками «кохання». Інші, до прикладу, філософ Аарон Бен-Зеєв та соціолог Рухама Гуссінський, вважають, що рівень ризику тут ще вищий. У своїй книзі «В ім’я кохання» (In the Name of Love) вони описують романтичну ідеологію як загрозу для життя. Їхнє переконання базується на детальних опитуваннях 18 різних чоловіків, які вбили чи скоїли замах на своїх дружин. Побутує думка, що часто це скоюють через ревнощі, проте все не так, вважають автори, бо ці дії спричинені надмірною вірою в романтичне кохання. Усі вбивці дружин вірили в єдине чисте, глибоке, вічне і незамінне кохання. «Небезпека кохання, – стверджує Бен-Зеєв, – існує тоді, коли крайній та оманливий вияв цього почуття посідає головне місце в людському житті».

Подібну версію висловлює Саймон Мей, який у своїй книзі «Кохання: історія» (Love: A History) описує, як ілюзія безумовного та вічного кохання випливає з християнських уявлень про єдиного Бога. Християнські вчення стверджують, що Божа любов є безумовною (що йому потребувати взамін, коли він все має?), і має служити прикладом для людської любові. Такий стандарт встановлює неможливі очікування від кохання, вважає Мей. Ми успадкували концепцію любові божественного походження і намагаємося втілити її у секуляризованому суспільстві. Кохання стало окремою релігією, таким же авторитарним, якими були і попередні системи вірувань.

Як і думка Лори Кіпніс, гіпотези Ґарета та Мітчелл стверджують, що шлюб є штучним способом зав’язати тривалі «любовні стосунки», проте якщо Кіпніс взагалі сумнівається в існуванні тривалого кохання, Мітчелл не відкидає, що кохання може бути тривалим, але водночас і по-справжньому, і фальшивим способом. Справжній спосіб передбачає, що кохання має йти не з інституцій та звичаїв, а «зсередини». Але що саме всередині нас може породжувати це почуття, і чи точно воно є більш справжнім за будь-що інше?

Робот Kenji був частиною експерименту дослідницького відділу компанії Toshiba. Метою було розробити робота, який міг би реагувати на емоційні подразники, і Kenji став найуспішнішим прототипом. Вчені змусили його прив’язатися до ляльки, обіймати її і сумувати, коли ляльки не було поруч. А потім почалося дещо непередбачуване. Схоже, Kenji закохався у молоду співробітницю, яку щойно прийняли на роботу. Коли вона в якийсь момент спробувала вийти з кімнати, Kenji заблокував їй вихід своїм важким тілом і не зрушив з місця. Після того, як перелякана співробітниця зуміла викликати допомогу, її колегам довелося вимкнути впертого робота.

Історія про Kenji надто хороша, щоб бути правдою. Вона не покидала стрічок новин в інтернеті у 2009 та 2010 роках, і досі регулярно випливає в постах користувачів, які продовжують ділитися цим фейком як справжньою медіа-новиною. Я сам якось натрапив на неї у своїй стрічці на Facebook, коли працював над цією книгою. Успіх новини, ймовірно, частково пояснюється тим, що вона відображає кілька ідей, дуже характерних для нашого часу. Ми часто чуємо, що технології, які реагують на емоції, та розумні роботи скоро стануть частиною нашого повсякденного життя. Що ви скажете на те, що робот-порохотяг триматиметься від вас подалі, коли помітить ваш поганий настрій? Або якщо автомобільна стереосистема намагатиметься пом’якшити ваш агресивний стиль водіння, додавши трохи м’якого джазу? Вигадка про Kenji також добре вписується в ряд історій про те, як створені людиною істоти розвинули здатність мати почуття: від монстра Франкенштейна до милого робота-хлопчика Девіда з фільму «Штучний розум» Стівена Спілберґа. Стаття про Kenji нагадує новелу Девіда Фостера Воллеса, викладену пародійною квазіжурналістською мовою. Лише прочитайте цей уривок:

Кожного разу після інциденту, коли Kenji знову активовували, він тут же прив’язувався до найближчої людини поряд, яку зустрічав його погляд, а тоді кидався на неї з обіймами своїми 100-кілограмовими гідравлічними руками. Погіршувало ситуацію й те, що Kenji використовував для спілкування попередньо записані звуки собак і котів, і виражав ними свою любов через 20-ватний динамік у грудях.

Як і її літературні та кінематографічні попередники, ця історія змушує нас задуматись над тим, що таке кохання насправді. «Незважаючи на наше передчасне захоплення результатом, стало зрозуміло, що імпульси та поведінка Kenji не були цілком раціональними чи справжніми, – говорить у статті представник компанії Toshiba. «Звідси випливає, що раціональне і справжнє є ключовими поняттями для розуміння кохання, але беззастережно ставити їх в один контекст не варто. Хіба кохання не характеризується своєю нераціональністю? І чи можна було б тоді вважати його справжнім? Робот керується заздалегідь запрограмованими вказівками, тому його поведінку навряд чи можна називати коханням. І водночас кохання роботів викликає певне занепокоєння, оскільки десь глибоко ми усвідомлюємо, що й самі певною мірою керуємося вродженими нахилами. Однак наші імпульси менш послідовні і більш суперечливі, ніж поведінка Kenji. А тому ми більш гнучкі, непередбачувані та нераціональні. Усі загальні твердження про кохання наштовхуються на очевидну проблему: кохання само по собі є суперечливим поняттям. Воно містить у собі захоплення, пристрасть та вірність – імпульси, які часто суперечать один одному. То як щось таке можна «запрограмувати»?

Антропологиня Гелен Фішер – одна з дослідниць, яка спробувала систематизувати всі ці емоції. Вона почала співпрацю з дослідницею мозку Люсі Браун наприкінці 1990-х років, взявши за основу теорію, що кохання складається з трьох різних складових: сексу, романтики та тривалої прив’язаності. Під час сканування мозку учасникам показували фотографії їхніх коханих чи просили думати про секс. Виявилося, що мозок у таких випадках був задіяним по-різному. За статевий потяг, як давно відомо вченим, відповідає гіпоталамус, який, між іншим, впливає і на вироблення гормонів. Романтична любов проявлялася в двох частинах мозку: гіпоталамусі та деяких ділянках базальних ганглій, важливих учасників процесів навчання та винагороди. Проте тривала прив’язаність стимулювала інші частини базальних ганглій.

Романтичні почуття пов’язані із частинами мозку, розміщеними в нижній частині черепа у місці переходу до спинного мозку. Ця ділянка відповідає за основні функції життєдіяльності та інстинктивну поведінку. Її часто називають мозком рептилії, оскільки з точки зору еволюції це одна з найдавніших частин мозку і нагадує мозок плазунів. Ці області також часто фігурують у дослідженнях залежності. Фішер та її колеги дійшли висновку, що романтичне кохання – це не почуття, а імпульс, примітивний і некерований. Він характеризується виплеском більшої кількості дофаміну системою винагороди, що приводить до виплеску енергії, різких перепадів настрою та формування залежності. За словами Фішер, романтичне кохання – не просто імпульс, за інтенсивністю він може перевершувати сексуальний потяг. Ніхто не накладає на себе руки через відсутність сексу, зате нещасне кохання забрало життя багатьох.

Як і інші імпульси та фактори, що викликають залежність, кохання здатне повністю вразити здоровий глузд. У Швеції існує окремий термін для шахраїв, які маніпулюють на коханні. Людей, які обіцяють щастя та романтику, але насправді просто прагнуть грошей та багатства, називають «весняним сонечком» (sol-och-vårande). Цей термін походить від назви подібної афери, суд над шахраєм відбувся в 1916 році. Аферист обманював жінок, які відгукувалися на розміщене ним в одній стокгольмській газеті шлюбне оголошення, підписане «Весняне сонечко». Цей термін прижився також і в Норвегії, де тепер регулярно можна натрапити на статті з таким підзаголовком, в яких йдеться про жертв схожих афер. Наприклад, у 2011 році в журналі «Vi Menn» (дослівно «Ми – чоловіки») вийшла історія норвежки Жанетт Ніколайсен, яка попереджала інших не вестися на «лікаря», який обдурив її на 620 000 крон. Він обіцяв їй будинок та весілля, а водночас мав стосунки з іншими жінками, про яких вона не знала. Інтернет-знайомства призвели до сплеску подібних шахрайств, і щорічно самотні чоловіки й жінки віддають мільйони аферистам, які обіцяють їм вічне кохання. Один романтик у Напервіллі, США, мав стосунки на відстані з жінкою, і за два з половиною роки їхнього кохання встиг надіслати понад мільйон крон на різні її рахунки в Нігерії, Малайзії, Великій Британії та США. А тоді він виявив, що його коханої взагалі не існувало.

Джордж Бернард Шоу казав, що кохання – це «грубе перебільшення переваг однієї людини над усіма іншими». Захоплення та фокусування на одній особі може зробити нас сліпими та вразливими до обману, спровокувати самообман та небажання чути раціональні зауваження інших. Можливо, є ще одна причина, чому історія про робота Kenji так прижилася: його бездумна одержимість напрочуд нагадує поведінку людей.

У 1965 році норвезький поет Арнльот Еґґен видав одну зі своїх найбільш цитованих поезій «Просто» у збірці «В море з головою». І перші рядки такі:

Це просто мрії

Це просто настрій

Це просто весна

Це просто почуття

Це просто гормони

У вірші Еґґен у своїй меланхолійній манері висміює тих, хто хоче звести повноту людського життя до «просто» одного того чи іншого фактора – чи то психічного діагнозу, чи то комплексів. Чи, як вказує згадка про гормони, – до біології. Він застерігає від надмірного спрощення явищ, які здаються нам позбавленими сенсу та суб’єктивними. Новизни у цьому конфлікті не було, з 1965 року така ідея була популярною темою публічних обговорень. З одного боку, особистість – істота соціальна і з гнучким мисленням, з іншого – в ній переважає еволюційне та біологічне начала.

Жіночий [сексуальний] вибір зосереджений головним чином на статусі чоловіка, ресурсах та готовності вкладатися, а також ознаках генетичної якості (особливо в період овуляції). Останнє може проявлятися в фізичній привабливості (наприклад, симетрії обличчя та мужніх рисах).

Чоловічий відбір зосереджений на фізичних ознаках фертильності – молодості, співвідношенні талії до стегон (пишності форм), розмірі грудей і симетрії, а також ознаках генетичної якості (симетрії обличчя та жіночності). Насамкінець чоловіки цінують жіночу сексуальну моногамію (не зважаючи на власні схильності).

Це цитата з книги Роберта Тріверса «Безумство дурнів» (The Folly of Fools), але можна навести цитату з будь-якої книги чи статті, яка має біологічний підхід до розгляду сексу та стосунків. Щоразу, читаючи про такий набір характеристик, у мене змішані відчуття. З одного боку, у мене захоплення вмінням так легко все спрощувати. З іншого боку, те саме спрощення викликає в мене злість, і навіть трохи огиду. І що, це все, що ми собою являємо? Спершу у мене відчуття, ніби хтось намагається стиснути все моє життя зі складними історіями, вибором та емоціями у сталеву коробку, яка всередині розділена на невеликі частини, і, можливо, трохи нагадує старий ящик для інструментів, з окремими відсіками для викруток, гайок і болтів. Звісно, наука сама собою є системою спрощень. Більшість із нас особливо не зважає на це, коли йдеться про спрощений опис тварин чи функцій імунітету. Але коли мова йде про вибір, який нам добре знайомий протягом усього життя, щодо того, які чоловіки чи жінки нам подобаються, кого ми обираємо любити і від кого мати дітей, тоді контраст між спрощеною картинкою та реальністю стає набагато неприємнішим.

Мені подобається думати, що моя майбутня дружина привабила мене своїм мерехтінням в очах, гострим інтелектом, чудовим почуттям гумору і чесним мисленням. А ще чимось тим невловимим, що важко описати словами, як я говорив у своїй весільній промові. Гадаю, що мало хто з нас говоритиме про співвідношення талії до стегон у таких випадках. Ні симетрію обличчя, ні дохід та походження в таких ситуаціях ми не згадуємо. Такі параметри немов нівелюють всі індивідуальні особливості і здаються цілком позбавленими сенсу.

Тим не менш, існують числа, статистичні дані, які розглядають нас не як особистостей, а беруть до уваги лише соціальні показники і стать. Легко захопитися еволюційним поясненням, яке стверджує, що почуття є вигадкою, чоловіки дійсно звертають увагу тільки на стегна, а жінки – лише на статус. І, напевно, окреме задоволення відчувають прихильники такої позиції. Я сам це помічаю, коли читаю такі біологічні описи реальності. Здається, немов хтось нарешті зумів пояснити глибині причини нашої поведінки. Ми любимо наголошувати на тому, що відрізняємося від тварин, але за такими поглядами виходить, що відрізняємося ми лише зовнішністю. Якщо порівнювати хімічний склад, брати до уваги цифри, ми всі є схожими. Чи не так? Значить все інше – самообман?

У відомому експерименті Джеффрі Міллер з Університету Нью-Мексико досліджував заробіток стриптизерок, і виявив, що при середньому заробітку 264 долари на звичайній зміні, з наближенням овуляції їхній дохід зростає до 354 доларів. Жінки, які мали менструацію, заробляли лише половину суми, а ті, хто приймав протизаплідні таблетки, відповідно й пропускали дохід овуляційного періоду. Результат значно перевершив очікування Міллера, але ще більш цікавим було те, що самі жінки й гадки не мали про такі варіації, навіть якщо вели підрахунок доходів.

Це дослідження є лише одним із багатьох підтверджень взаємозв’язку біології та нашої привабливості. Наприклад, жінок під час овуляції більше ніж зазвичай приваблюють брутальні чоловіки, вони більше фліртують і відкритіше демонструють свою доступність. Візуальні сигнали та запахи підсвідомо надсилаються повсюдно, при цьому жодна зі сторін не усвідомлює, що насправді відбувається.

Не тільки період, але і те, кого ми обираємо, може регулюватися причинами, яких ми не знаємо. У експерименті, проведеному дослідниками з Бернського університету, жінкам запропонували понюхати футболки, які різні чоловіки носили протягом кількох днів, із суворими вказівками протягом цього часу не користуватися дезодорантом, парфумами та не займатися сексом. Виявилося, що жінки віддавали перевагу запахам тих чоловіків, які найбільше відрізнялися від них генетичними особливостями імунної системи. Можливим поясненням є те, що ми прагнемо зв’язати свої гени з кимось, хто має таку імунну систему, яка доповнила б нашу власну. Останні експерименти показали, що перевагу мають не найбільш протилежні варіанти, а поєднання подібних та відмінних – відносно подібні імуногени зі сторони батька та доповнюються новими особливостями з боку матері. І всю цю інформацію несе запах, а ми свідомо й не помічаємо. Незвичним феноменом є те, що жінки, які приймають протизаплідні таблетки, схоже, мають протилежні вподобання: вони надають перевагу чоловікам з імунною системою, подібною до їхньої. Таблетки також знижують рівень тестостерону, що змінює їхні смаки: їм починають подобатися більш м’які чоловіки із нижчим рівнем тестостерону. Якщо вірити, що наша доля визначається хімією нашого тіла, то можна передбачити, що жінки, які припинять приймати протизаплідні таблетки, різко змінять свій смак і почнуть шукати довкола інших чоловіків, з густими бровами та великими м’язами.

Одного вересневого дня 2010 року я прогулювався в районі Бліндерн в Осло і шукав кафедру психології. Я записався добровольцем на експеримент, точно не знав, про що саме йдеться, але зрозумів, що це стосується дози окситоцину. Звичайно, я скористався шансом отримати можливість випробувати дію цієї речовини на собі. Про окситоцин, як і про більшість інших речовин, я дізнався з науково-популярних статей у ЗМІ останніх років: він відповідав за прив’язаність і довіру, тобто був найбільш наближеним до любовної сироватки за уявленням людей. Підлітки в Індії використовували препарати-окситоцини із сільськогосподарського сектора (наприклад, такі, що застосовують для стимулювання вироблення молока у корів) як афродизіак, а на форумах для обговорення препаратів, що розширюють свідомість, з’явилися повідомлення від пар, які разом випробовували цей «допінг кохання» і отримали від цього феноменальні оргазми. Було цікаво спробувати, що буде зі мною, чи закохаюся я тут і одразу в експериментаторку? Чи мене охопить стан миру і любові, як у найкращих традиціях хіпі?

Коли дослідник Маркус Гайнріхс вперше захотів перевірити гормон окситоцин в експериментах на людях у 1990-х роках, це нікого не цікавило. Результати експериментів з гризунами були добре відомими, але ніхто не думав, що вони поширюватимуться й на людей. До такого кроку Гайнріхса підштовхнули результати спостереження за прерійними польовими мишами – видом, який став популярним у дослідницьких колах в основному тому, що його представники моногамні, на відміну від інших їхніх родичів. Більшість гризунів практикують вільне кохання без будь яких зобов’язань, тоді як прерійні миші вступають у тривалі стосунки зі своїми партнерами. Як і у випадку з людьми, це не обов’язково означає, що вони уникають будь-яких статевих стосунків з іншими, однак у них є один партнер, з яким зв’язок найміцніший.

Окрім спарювання, прерійна польова миша відрізняється від своїх близьких родичів ще й тим, що в одній з частин її мозку, nucleus accumbens, яку часто називають частиною «центру винагороди» мозку, знайшли велику кількість рецепторів окситоцину. Досліджувати мозок гризунів вченим набагато легше, як людський, а тому вони провели цілий ряд експериментів, у ході яких тваринам вводили різні комбінації дофаміну, опіоїдів та окситоцину, щоб з’ясувати, як це вплине на їхню поведінку. Словом, у 1990-х роках дослідники виявили, що дофамін та окситоцин виділяються під час статевого акту і приводять до виникнення потягу. Крім того, окситоцин впливає на вироблення молока, формує довіру, підтримує парування, а ще пов’язаний із соціальною пам’яттю, що дає нам змогу запам’ятовувати обличчя.

Дослідниця Дженніфер Ферусен провела експеримент, в якому «заблокувала» вироблення окситоцину в групі мишей, і виявила, що вони втратили здатність запам’ятовувати інших особин, хоча все ще могли відтворити в пам’яті шлях через лабіринти. Як і у людей, соціальна пам’ять мишей відокремлена від іншої – наприклад, пам’яті про те, куди ви поклали ключі від автомобіля чи сир. Коли дослідниця вводила окситоцин мишам, в яких було «заблоковано» його вироблення, то вони повертали здатність створювати соціальні спогади. Окситоцин – це не тільки прив’язаність і закоханість, а й проста здатність пам’ятати, у кого саме ти закоханий. Такий експеримент на людях був би дуже цікавим, однак у Гайнріхса, який збирався його проводити, виникло чимало труднощів, до того ж ніхто з його колег не вірив, що це матиме ефект на людей. Молекули окситоцину настільки великі, що не можуть подолати так званий гематоенцефалічний бар’єр (тобто бар’єр між кровоносною системою та мозком). У 1996 році німецькі дослідники виявили, що хоча ввести любовний еліксир безпосередньо в мозок вони не можуть, його можна ввести по-іншому. А саме вдихнути.

Таким чином Гайнріхс почав працювати над назальним спреєм. Він таки отримав результат, який здивував усіх. Виявилося, що окситоцин знижує стрес у людей так само, як і у тварин. Це спровокувало цілу хвилю досліджень інших вчених, які до того ж з’ясували, що окситоцин робить людей на 50 % більш сприйнятливими до емоційних сигналів. Пари під впливом окситоцину спілкувалися краще і були налаштовані більш позитивно. Люди добре пам’ятали і впізнавали обличчя. Вони виявляли більшу довіру і, наприклад, залишали більші суми грошей незнайомцям. Інформація про окситоцин швидко поширилася за межі дослідницьких кіл, і він завоював свою нинішню репутацію гормона кохання.

Коли я зайшов до університету, то познайомився з експериментаторкою та отримав маленьку пляшечку з розпилювачем. Мені потрібно було бризнути по п’ять разів у кожну ніздрю. Рідина розбризкувалася і постійно стікала носом, тож мені доводилося постійно його витирати і закидати голову. Тоді я подумав, що оскільки вигляд весь цей процес мав не найкращий, успіх такого інгредієнта на романтичних побаченнях здавався сумнівним. Після того, як я залив необхідну дозу в ніс, мені довелося трохи почекати, поки препарат почне діяти, а тоді мене провели в кімнату з іншою учасницею експерименту. Жінка мала світле хвилясте волосся, веснянки, окуляри з металевою оправою і міцне підборіддя, загалом здавалася мені доволі приємною. Однак жодного ейфоричного настрою, на який сподівався, я не відчув. Ніякої солодкої музики в голові, ніякого романтичного настрою. Ми разом зіграли у настільну гру, а потім кожен зайнявся своїми справами. Я пограв у декілька комп’ютерних ігор та пройшов кілька тестів з картинками. Мені було нудно і я був розчарований тим, що, очевидно, отримав плацебо.

Після цього, відчувши одночасно і полегшення, і розчарування, що ніякого непереборного хімічного потягу до іншої учасниці експерименту я так і не відчув, мені вдалося поговорити з кураторкою експерименту. Вона припустила, що вплив окситоцину значно перебільшували, а звіти форумних користувачів в інтернеті могли бути якраз ефектом плацебо. Для виправдання таких очікувань потрібні набагато більші дози, сказала вона. Або просто прийняти екстазі, інший знаний еліксир кохання, який був популярним на танцювальних вечірках 1990-х років. Екстазі серед іншого містить і певну дозу окситоцину, проте значно більше серотоніну, норадреналіну та дофаміну, що робить його схожим до таких наркотиків, як амфетамін та кокаїн. Я взяв із собою запечатаний конверт і відкрив його на виході. На моє здивування, лист підтвердив, що я дійсно прийняв окситоцин. Можливо, я просто не помітив його вплив? Мої очікування якогось любовного удару були безперечно наївними. Можливо, дію цієї речовини свідомо важко помітити? Хто знає. Зараз, три роки по тому, пишучи цей текст, я збентежений дещо іншим – зазвичай я не надто добре запам’ятовую обличчя людей. Проте з точністю можу описати зовнішність тієї жінки з кімнати випробувань. Хоча бачив я її не так довго і пройшло вже немало часу. Світле хвилясте волосся, веснянки, окуляри з металевою оправою і міцне підборіддя.

В американському містечку Тампа у 2003 році сталася трагедія, яка шокувала всю родину. Джин Енн Коун заїхала в гараж і заснула, не заглушивши авто. Невдовзі після цього громадськість була шокована тим, що її чоловік Дуґлас Коун одружився вдруге кілька днів після смерті дружини. Виявилося, що, живучи з місіс Коун, чоловік також десять років провів разом із Гілларі Карлсон під іменем Дональд Карлсон, а тепер отримав змогу офіційно оформити свій другий шлюб на справжнє ім’я. Крім того, у них з місіс Карлсон були діти, які, як і спільні діти у шлюбі з місіс Коун, не мали уявлення про існування одні одних. Під приводом частих «відряджень» та «секретної роботи на державу» він прожив успішне подвійне життя так, що ні в кого навіть не виникло ніяких підозр про це. Один із його внуків у родині Коун навіть ходив у той самий клас середньої школи, що й дитина Карлсона, не відаючи, що вони рідня.

«Таємна друга сім’я» – явище відоме, про розгортання таких історій ми можемо знати як з реального життя, так і з художніх книжок чи фільмів. Кожному, хто чує про такі випадки, важко зрозуміти: як можна було так довго всіх обманювати? Хіба регулярні відрядження не викликали жодних підозр? Автор Сем Шепард вказує можливу відповідь на це запитання в заголовку своєї п’єси про одну таку історію. У п’єсі «Безумство від кохання» (Fool for Love) йдеться про те, що коли в гру вступає любов, люди легко піддаються обману.

Статистика подружніх зрад змінюється від опитування до опитування, але все ж більшість показників значно вищі, ніж нам би цього хотілося. У середньому серед чоловіків цей показник сягає 25 %, серед жінок – 14 %. Багато дослідників вважають, що цифри вищі, оскільки всі дані ґрунтуються на власних зізнаннях учасників. До того ж, ймовірно, статистика щодо жінок є значно більше заниженою. Автори Ларрі Янґ та Браян Александер у книзі «Хімія між нами» (The Chemistry Between Us) подають інші цифри: 30–40 % невірності у шлюбі, 50 % у звичайних стосунках, і на додачу, що 10 % усіх дітей не є нащадками того, хто вважає себе батьком.

Є люди, яких пронизує тепле відчуття щоразу, коли вони бачать свого партнера. Є люди, які просто хочуть бути весь час разом і тихо говорити про те, наскільки вони кохають один одного. Є люди, які постійно вбачають у своєму партнері привабливий пейзаж, який манить його дослідити. Це називається закоханістю, і багато людей переживають подібні відчуття, можливо, кілька разів за життя. Є й ті, хто відчуває це лише до однієї особи від першої зустрічі до дня своєї смерті. За оцінками Артура Арона з Університету Стоуні-Брук, від 5 до 12 % пар, які перебувають у шлюбі понад 20 років, все ще відчувають таке ж романтичне кохання, як на першому році їхніх стосунків. Розшукавши декотрих суб’єктів свого дослідження за допомогою анкет, він провів сканування їхнього мозку в той момент, коли вони розглядали фотографію свого партнера. Далі він порівняв ці результати з результатами дослідження мозку пар, які разом віднедавна. Показники збігалися, що повинно було свідчити про те, що ніхто не збрехав, вони дійсно й далі після багатьох років спільного життя були закоханими.

На жаль, таких людей небагато. У більшості випадків із часом особливі відчуття зникають, на зміну їм приходять інші форми прив’язаності. Гелен Фішер вважає, що ця особливість романтичного кохання виконує одну важливу функцію, а інші складові – секс і тривала прив’язаність – відповідають за інші функції. Сексуальний потяг змушує нас шукати потенційних партнерів, тоді як романтична складова існує, щоб ми могли зосередити свою увагу на одній конкретній людині. Інші дослідники підтвердили, що одним із наслідків романтичного кохання є те, що ми менше уваги звертаємо на всіх інших, окрім нашого обранця чи обраниці. Остання складова кохання – тривала прив’язаність – дає нам змогу підтримувати стосунки, поки ростуть діти, щоб мати змогу виховати їх належним чином, і щоб ті, у свою чергу, передали наші гени далі. Проблема в тому, що ці три системи не завжди працюють у цілковитій гармонії і стосовно однієї й тої самої людини. Цілком можливо відчувати міцний зв’язок з партнером у шлюбі, маючи при цьому романтичні почуття до когось іншого, і при цьому сексуальну тягу до випадкових людей, з якими опинилися поруч у певній ситуації.

Після одруження рівень тестостерону у чоловіків знижується, а рівень естрогену зростає. Статевий потяг зменшується, і більшість пар зізнаються: що довше вони разом, то рідше займаються сексом. На жаль і на щастя, статевий потяг можна відновити, і одним зі способів є так званий ефект Куліджа. Назва походить від анекдоту, в якому фігурує один з президентів США Калвін Кулідж. Він з дружиною відвідували ферму, кожен гуляв територією окремо, і коли дружина підійшла до курника, півень саме наскочив на курку, і в курнику здійнявся сильний галас. Усі почувалися ніяково, а тактовна перша леді спробувала згладити ситуацію, запитавши, як часто півень виконує ці свої обов’язки, на що їй відповіли, що таке може бути й десять разів на день. «Розкажіть про це президенту», – відказала на це його дружина. Коли невдовзі Кулідж сам підійшов до курника, то отримав передане повідомлення і, своєю чергою, поцікавився: «Щоразу з тією самою куркою?» «Ні, курки різні», – була відповідь. «Розкажіть про це моїй дружині», – сказав Кулідж.

Якщо жарт і звучить старомодно, то суть його є правдивою, і дослідники з’ясували, чому. Джим Пфаус, вивчаючи вияви ефекту в експериментах з пацюками, виявив, що при появі нових самок у самця виділяється дофамін, який впливає на частину мозку, яка називається nucleus accumbens, внаслідок чого тваринна хіть знову пробуджується. Хоча піддослідний самець із часом перестає помічати самку, до якої звик, коли в клітку поміщають нову, він немов перезаряджається енергією. У світі людей подібна ситуація може мати такий сценарій: на роботу виходить нова красива співробітниця, і байдужого керівника відділу немов підмінили: він записується в тренажерний зал, купує новий одяг. Скоріш за все вдома його дружина також відчує зміни: занепокоїться, або ж, навпаки, зрадіє, не задумуючись про причину. Звісно, ефект новизни може відродити шлюб, і радники з відповідних журнальних рубрик рекомендують усе – від зміни обстановки до уроків танців та секс-іграшок, аби відновити інтерес. А французькі терапевти в такому разі радять розглянути проведення відпустки окремо, або ж записатися на різні заняття з танців, таким чином можна відновити пікантну невизначеність.

Таємниці існують навіть у парах, де члени подружжя вірні один одному. Коли ми помічаємо видалену історію браузера на ноутбуці партнера, то приблизно уявляємо собі, для чого він використовувався, але навіть найбільш ліберальні партнери, ймовірно, цінують те, що не бачать темних звичок в інтернеті іншого. Популярність порнографії пояснюється тим самим ефектом Куліджа, а прихильники порно часто описують жагу переглядати все нові, більш цікаві їм порновідео та фотографії. Таємні фантазії не обмежуються одним інтернетом. Опитування 2000 року, проведене Томасом В. Гіксом та Гарольдом Лейтенберґом, показує те, чим навряд чи когось здивуєш. 98 % чоловіків та 80 % жінок, які брали участь у опитуванні, зізналися, що мали сексуальні фантазії щодо інших протягом останніх двох місяців, причому фантазії частіше були у тих, хто був з партнером довше. Щоб не образити почуття свого партнера, мабуть, більшість людей тримають такі фантазії при собі, але оскільки всім і так відомо, що усі цим займаються, то ця тема є не такою вже й гострою. Набагато делікатнішим є той момент, що ми, як описала Гелен Фішер, фантазуємо про інших і під час статевого акту зі своїм партнером. Цікаво, про що насправді думає наш партнер під час сексу і чи хочемо ми це знати?

Деякі партнери, схоже, більш схильні до невірності, ніж інші. Опитування, проведене у 2011 році в Нідерландах, показало, що 26 % із 1250 бізнесменів зраджували. Ті, хто займав вищі посади у своїх компаніях, мали більшу схильність до позашлюбного сексу. Це стосувалося як чоловіків, так і жінок. Водночас вони були і більш впевненими у собі та більш товариськими, що може пояснювати як їхні позашлюбні зв’язки, так і кар’єру. Ларрі Янґ у книзі «Хімія між нами» висуває теорію про те, що в помірній кількості невірність може бути хорошим способом поширити свої гени. Хоча це, мабуть, погане виправдання для зрадників. Існує ще одна причина, яка може пояснити, і частково виправдати зраду: така схильність може бути пов’язана з іншими рисами, які ми цінуємо. Дослідники, які вивчали зв’язки між генами та особистістю, вказували, що різні варіанти гена, що кодує рецептор D4, пов’язані між собою, а тому ті, хто займаються сексом з іншими, також мають тенденцію бути допитливими, винахідливими та готовими ризикувати, що має не лише їх особисту, а й суспільно корисну вигоду.

За словами Фішер, системи нашого мозку адаптовані як до вірності, так і до невірності, і вони постійно перебувають у взаємозв’язку. Не можна сказати, що всі прагнуть вийти з моногамних стосунків, але й твердження про те, що вони на 100 % вірні своєму партнерові, буде неправдою. Ми відрізняємося від прерійних польових мишей. Якщо у них є шанс спарюватися з кимось іншим, вони його не пропустять, зате потім спокійно зможуть повернутися до своїх постійних партнерів, ніби нічого й не сталося. Людське сприйняття вірності та невірності надзвичайно різне і сповнене суперечностей, тож помилково вважати, що біологія зможе все пояснити і дати якусь одну просту відповідь. Романтичні ідеології, голлівудські фільми, пісні про кохання та філософія теоретиків пікапу здаються нам тим хибнішими та фальшивішими, чим сильніше вони намагаються об’єднати в систему протиріччя, які живуть в нас. Ймовірно, всі однозначні теорії надто спрощують кохання і тим самим змушують людей брехати один одному або й собі, аби пояснити парадокси, до яких нас приводить це почуття.

Еволюційна психологія, поведінкова психологія та нейробіологія – захоплюючі галузі, і ті, хто ними займається, часто можуть справляти враження, ніби вони виявили, що керує нашими діями. Але в нашому складному світі не все так просто. На практиці наші дії визначають не так загальні принципи (вони обов’язково мають вплив, проте лежать десь внизу), як те, що додає значущих відмінностей та характеру людським стосункам, – всі наші дивні нахили та примхи.

Цитуючи Джима Пфауса, одного з дослідників, який продемонстрував зв’язок між дофаміном та ефектом Куліджа у щурів: «Якщо вірити еволюційним психологам, то виходить, ніби ми ніколи не робимо ідіотських речей, (...) але ми коїмо їх весь час! І все тому, що у нас працюють конкуруючі схеми. (...) Тобто, за теоріями еволюційних психологів, оголеного тіла жінки репродуктивного віку повинно бути цілком достатньо, аби викликати інтерес у всіх осіб протилежної статі. Тоді як пояснити наші індивідуальні схильності та смаки? («О, я хочу, щоб ти підстригся коротко», або «я б хотів, аби ти одягла відверту спідню білизну», або «я хочу, аби в ліжку ти вульгарно лаявся»)».

Пфаус виявив, що навіть тварини, сприйняття яких значно простіше, ніж наше, можуть мати дивні схильності. В одному з експериментів він одягнув щурів у маленькі шкіряні куртки, а-ля Марлон Брандо з фільму «Дикун», і випустив на парування. Згодом вони стали маленькими фетишистами шкіряних курток, і без них їм було важко отримати збудження.

Пфаус також проводив більш екстремальні експерименти. Красиву шкіряну куртку багато хто може оцінити, але більшість тварин, і щурів, і людей, відштовхує запах розкладання. Дослідницька група отримала синтетичний запах під назвою «кадаверин». Він пахне саме так, як ви думаєте, і мало хто сприймає трупний запах як приємний. Коли Пфаус обробив деяких самок кадаверином, спершу самці не надто до них наближалися, проте після певних вагань деякі таки спарувалися. Звикнувши до цього, вони почали віддавати перевагу самкам, від яких чувся запах трупів. Навряд чи можна уявити щось більш неприродне. І коли щури здатні на щось таке, від людей можна очікувати будь-чого.

Дослідження, які мають на меті вивести якісь загальні закономірності, часто базуються на опитуваннях. Люди можуть відповісти на питання про те, що їх приваблює. Але ми не завжди знаємо себе так добре. Професори Пол Іствік та Елі Фінкель з Північно-Західного університету вивчали, що приваблює людей у реальному спілкуванні. Вони спостерігали за людьми, які брали участь у «швидких побаченнях» (speed dating) – зустрічах, де самотні люди мають нагоду поговорити з кількома іншими протягом декількох хвилин, а потім вирішити, чи хочуть вони другої зустрічі. Якщо двоє учасників виявлять взаємне бажання знову зустрітися, їм дають контакти один одного. Фінкель попросила учасників заздалегідь повідомити, що саме вони шукають в потенційних партнерах, і не отримала ніяких незвичних відповідей. Чоловіки хотіли знайти симпатичних жінок, жінки хотіли зустріти чоловіків з непоганим статусом – ті ж уподобання, які фігурують у безлічі опитувань. Але вже після кількох перших зустрічей виявилося, що їхні пріоритети, як вони самі думали, були тут ні до чого. Дослідники зняли на відео всі розмови, а потім проаналізували їх. Вже із самого початку гендерні відмінності зникли, а критерії змінилися. Висновки показали, що і жінки, і чоловіки реагували насамперед на зовнішність, потім – особистість і, зрештою, дохід. Якщо взяти до уваги, наскільки смаки людей різні, то коли мова йде про зовнішність та особистість, романтичний потяг уже не здається таким передбачуваним.

На запитання журналіста «Newsweek», що самотні люди могли б винести з його досліджень, професор відповів: «Не варто складати списки рис, які ви шукаєте... бо самі можете здивуватися від того, хто вас приваблює». Намагаючись дізнатися більше, які ще критерії впливають на те, що люди сходяться, Фінкель зробив нову спробу, де записав розмови про побачення та проаналізував мовлення людей. Він виявив, що ті, хто мав подібну манеру спілкування, частіше вибирали один одного після швидких побачень. Потім він зв’язався з ними через три місяці і виявив, що сумісні за мовленням вдвічі частіше залишалися разом через три місяці. Частково це можна пояснити тим, що манера спілкування залежить від особистості, але з усіх сигналів, які ми надсилаємо, мова є однією з тих речей, на які найбільше впливає навколишнє середовище, оточення та виховання, а також різні звички та досвід, накопичений протягом життя.

Вплив гормонів та центрів винагород у мозку не можна відкидати, проте ми, люди, задіюємо мозок більше, ніж будь-яка інша тварина, ми схильні мислити раціонально та свідомо контролювати свою поведінку. Коли гормони та хімічні речовини вступають у дію, на арену виходить також префронтальна кора мозку, яка відповідає за довгострокове мислення та активізацію знань. Якщо ми зустрінемо погляд привабливої колеги в ліфті, ми можемо відчути певний потяг, але ми також можемо оцінити ситуацію та можливі наслідки подружньої зради, уявити всі проблеми, які виникнуть, розмови про те, хто доглядатиме собаку після розлучення, труднощі з пошуком квартири неподалік, щоб дітям не доводилося їхати далеко, ви також зважите на почуття чоловіка коханки, з яким ви працювали разом на іншому проекті і який здавався вам хорошою людиною. Або просто трохи задумаєтеся над категоричним імперативом Канта чи тим, що велить нам Ісус. Слід зазначити, що префронтальна кора мозку найкраще працює в робочий час, бажано вдень. Якщо ви зустрінете ту саму колегу в ліфті готелю на якомусь виїзному семінарі після кількох келихів, дія цієї частини мозку буде притупленою. Але іноді вона нам повідомляє: «Агов, зараз ти мене не дуже чуєш, але це через алкоголь і те, що ти далеко від дому, згадай, про що я раніше тебе попереджала, і добре все обдумай».

Сформовані пізніше за інші частини мозку дають нам можливість критично мислити та засвоювати нові принципи, а також накопичувати культурні особливості та власні схильності. Саме такі особливості вирізняють нас із натовпу, як відхилення від якихось очевидних спільних рис. Тому, коли ми розповідаємо про себе чи виголошуємо весільну промову, ми зазвичай говоримо про спільні риси і рідко згадуємо наші особливості, бо вони видаються нам банальними, як і багато інших рис, які ми не хочемо демонструвати. Причини, чому жовта преса та бойовики приваблюють багатьох, якраз у тому, що така інформація впливає на наші базові схильності, якими ми схожі з більшістю. У наших більш конкретних і більш розвинених особливостях ми всі дуже різні. Деякі люблять копирсатися в двигунах автомобілів, інші досліджують секрети тіста для фокаччі, а деякі з головою пірнають в абстрактний живопис. Саме ці особливі захоплення можуть сказати щось про нашу особистість, як і більш специфічні схильності говорять про наш романтичний і сексуальний вибір.

Легко можна дійти висновку, що всі наші загальні риси справжні, а особливості – лише прикраса, що вирізняє серед інших. Але, з іншого боку, можна сказати і що саме особливі схильності видають нас справжніх, оскільки інші загальні мало що про нас говорять. Тож що рухає нами більше: спільні видові риси чи індивідуальні особливості? Правда в тому, що, швидше за все, рівнозначно і те, і інше. Дотримуючись віри лише в одну сторону, ми сильно занижуємо складність нашої особистості.

Історія про Трістана та Ізольду – одна з найвідоміших романтичних легенд усіх часів, увіковічнена в кількох текстових версіях та опері Вагнера. Трістан за сюжетом – племінник короля Марка, який відправляє його по свою майбутньою наречену, ірландську принцесу Ізольду. У дорозі назад до короля Трістан та Ізольда випадково випивають любовне зілля, призначене для неї та короля, і безнадійно закохуються один в одного. Решта історії розповідає про нещастя, які спіткали і закоханих, і короля через палке кохання героїв. Любовне зілля чи еліксир кохання є спільним мотивом, який описується як у старих, так і в нових розповідях, і, ймовірно, з’явився як просте пояснення того, чому наші почуття і вчинки часто суперечать розумним міркуванням і нашим власними бажаннями. Характерною рисою описів таких трунків у художній літературі є те, що вони майже ніколи не мають бажаного ефекту. Часто їх випивають випадково і не ті, кому було призначено, як у випадку Трістана та Ізольди. Або ж та, кого напій змушує покохати злого принца, у вирішальну хвилину долає чари і повертається до свого щирого коханого. А у випадках, коли напій викликає кохання до першого, хто потрапить на очі, комічний персонаж другого плану спотикається і мимоволі стає об’єктом кохання, викликаючи захват у публіки. Але що, якби ми справді могли приготувати любовне зілля, яке спрацювало б? Чи трактувалося б це обманом?

Якщо вірити рекламі певних товарів в інтернеті, такі формули вже існують. Наприклад, спрей «Boarmate» продається у балончику з розчином і містить феромон андростенон. Продукт застосовують у сільському господарстві, він дозволяє самостійно визначити найкращий період для запліднення свиноматок. Якщо обробити свиноматку спреєм, вона під дією запаху швидко займає позицію, яка свідчить про її готовність до парування. Однак деякі захоплені диванні експерти в інтернеті стали стверджувати, що препарат також чудово впливає на жінок, і рекомендують чоловікам використовувати його перед виходом з дому, щоб підвищити свою привабливість. Для особливо перебірливих, звісно, існують й більш вишукані аналоги – дорогі парфуми, змішані з феромонами, з голосними назвами, на кшталт «Chikara» чи «Scent of Eros», але суть їх та сама. Незалежно від речовини, схоже, найбільшу дію феромони мають від ефекту плацебо, за умови, якщо на pheromonetalk.com не брешуть деякі коментатори у своїх відгуках. Коли якийсь учасник форуму скаржиться, що парфум не діє, обов’язково з’явиться хтось інший, хто стане переконувати, що парфуми діють, просто потрібно поводитися трохи по-іншому, стати більш товариським та привабливим: «уяви, що ти сексуальний і комунікабельний, тоді отримаєш кращі результати». Трохи схоже на врікання та наведення магічних заклинань смерті, якщо при цьому для надійності вдарити молотком по голові. Жоден вчений досі не зміг довести жодного видимого впливу феромонів на людей – тут нам би знадобився вомероназальний орган (або орган Якобсона), який наявний в багатьох тварин для сприйняття таких речовин. Згідно з дослідженнями Каролінського інституту у Швеції, андростенон справді може мати вплив на жіночий мозок, але лише у величезних дозах, крім того, не відомо, чи при тому жінка поводитиметься як готова до парування свиноматка.

Якщо трюк з «Boarmate» не надто приємний, вазопресин має трішки кращу дію. Пам’ятаєте про прерійну польову мишу, яка, на відміну від своїх близьких родичів, є моногамною? Окрім окситоцину, гормон вазопресин відіграє важливу роль у паруванні, і в 2004 році група дослідників спробувала імплантувати додаткові рецептори вазопресину в мозок самців лугових мишей. Цей вид тісно споріднений з прерійною польовою мишею, з єдиною відмінністю – вони не моногамні. З підвищеною концентрацією вазопресину самці перетворилися на зразкових сім’янинів. Оскільки люди також чутливі до вазопресину, преса одразу почала говорити про можливість розвитку «сироватки вірності» так само, як вони називали окситоцин «сироваткою кохання».

Браян Ерп з Оксфордського центру практичної етики Уегіро навіть припустив, що в окремих випадках подружні пари повинні відчувати моральний обов’язок приймати окситоцин та інші препарати для відновлення почуттів, оскільки в іншому випадку розлучення може погано вплинути на їхніх дітей. У 2012 році в Нью-Йоркському університеті відбулася конференція під назвою «Моральний мозок» (The Moral Brain), на якій деякі з доповідачів розповіли про можливості впливу на наш мозок речовин, що сприяють коханню. Однак тут ніколи не варто забувати про складність мозку та можливі побічні дії, нагадала одна з доповідачок, Моллі Крокет. Наприклад, окситоцин робить нас більш впевненими та щедрими, але також посилює егоцентризм та заздрість. Тож, мабуть, не варто замовляти чудодійні препарати у підозрілих аптеках в інтернеті. Хімія та біологія, як і культура та кохання – також складні.

Існує інтерес до феромонів і у спільноті майстрів пікапу, але в основному вони роблять акцент на соціальній поведінці. Мета та ж сама – обійти свідомий контроль і натиснути безпосередньо на кнопки, які ведуть до бажаної поведінки бажаної особи. І так само, як дія препаратів, тут можна отримати непередбачувані результати. І не лише тому, що спроби маніпулювати іншими зазвичай до цього й призводять, а й тому, що ви самі можете потрапити у пастку. Наприкінці своєї книги по пікапу «Гра» Ніл Штраус критикує тих, які настільки захоплюються мистецтвом пікапу, витрачають всю свою енергію на відпрацювання прийомів, що забувають: їхньою початковою метою було навчитися будувати змістовні стосунки з жінками та пізнати гармонію. Вони віддаляються від реального світу і думають лише про одне: гру, інакше кажучи, вони живуть на карті і забули, як виглядає реальна місцевість. Ніл Штраус називає їх соціальними роботами. Як механічні істоти, вони лише наслідують заздалегідь запрограмовані шаблони. Усі сумніви та двозначності зникають, вони бачать світ чорно-білим, у двійковому коді. І це вже зовсім не звучить романтично чи весело. Як попереджає Штраус: «Будьте обережними, ви можете перетворитися на одновимірну людину».

За свою кар’єру Еспен Кушвік провів близько 150 практичних тренінгів з поведінки на побаченнях. Це його повноцінна робота. Але сам він не був від природи таким і описує себе як «простого хлопця», який вперше зацікавився цією темою, коли йому було трохи за двадцять, після одкровення, яке він осягнув на одній мотиваційній лекції.

– Я зрозумів, що можу розвиватися. Можу підняти свою самооцінку та змінити вихідні дані, я можу багато чого досягнути.

Коли за деякий час Кушвік розстався зі своєю дівчиною, він глибоко занурився в традиції американського пікапу. Це було ще до того, як рух сягнув піку своєї популярності, разом з деякими друзями з їхньої «таємної спільноти» він збирав інформацію та випробовував різні прийоми в Осло та містах світу, і навіть на норвезьких гірськолижних курортах Гемседаль та Гаф’єль, де він працював інструктором з лиж та сноуборду.

– Я прагнув підібрати універсальний код, – каже він. – Без багатьох провалів не обійшлося.

Він пояснює свої перші невдачі тим, що сам не мав повного «калібрування» – так пікапери називають уміння оцінювати думки і почуття оточення.

– Я поводився то надто нетерпляче, то загрубо і зухвало, я геть забув, як у суспільстві цінується скромність.

Хоча не було жодного сумніву, що методи працюють. Життя змінилося. Він дійшов до того, що за бажання щовечора міг приходити додому з новою дамою.

– Пізніше до мене дійшло, що успіхи мене вже не тішать. Принаймні не тоді, коли я досягаю їх маніпуляцією. Я зрозумів, що не був справжнім, а прикривався маскою актора. Я вирішив проблему, але не став щасливішим.

В якийсь момент він відкинув усі свої нотатки про перевірені способи і вирішив позбутися того, що йому в собі не подобалося. А тоді знову почав пошуки нових знайомств.

– Я хотів дізнатися, наскільки хороший об’єкт Еспен сам по собі, без будь-яких прийомів та хитрощів. Я вживав фрази, які раніше не спрацьовували, бо тепер я володів мовою тіла і мав впевненість у собі. Ну і більше не був зосереджений на тому, як затягнути дівчину в ліжко.

В американській термінології мистецтва пікапу цей принцип називається незалежністю від розвитку подій (outcome independence). Важливо не ставити за мету затягнути дівчину в ліжко. Як тільки ви зрозумієте, що це не головне, ви самі почнете більше цікавити жінок. Незацікавленість приваблює. Це чудово співвідноситься з мистецтвом дзен і парадоксальностями: припини прагнути отримати жінку, аби її отримати.

– Але тут мова вже не так про жінок, – каже Кушвік, – як про те, якою людиною ти себе бачиш і відчуваєш. Вчора я отримав електронного листа від колишнього студента. Він відновив спілкування з батьком, з яким не бачився приблизно 8–9 років. Який це має стосунок до побачень?

Кушвік зробив паузу, а тоді став перелічувати все тезисно, немов робив презентацію у PowerPoint.

– У нього з’явилися нові друзі. Він відчув себе привабливим. Він налагодив стосунки зі своїми друзями. Все це пов’язано, і мені це подобається. Ми не вчимо людей ставати гравцями, – каже він, немов випльовуючи це слово. – І з часом я відійшов від цього. Це класно, але це не те, що потрібно в довгостроковій перспективі.

Сам Кушвік уже не ходить знайомитися з дівчатами. Останні чотири роки в нього постійна дівчина, нещодавно вони почали жити разом, і, за його словами, «кохають один одного».

– Вона в курсі, чим я займаюся, ми все обговорюємо один з одним. Кілька перших місяців у нас були вільні стосунки, але тоді ми вирішили зблизитися. Ніхто з нас не був особливо зацікавлений у сімейному житті, що було, думаю, хорошим вихідним пунктом. Адже спершу ми шукаємо не дівчину як таку, а незалежну особистість, з якою було би надійно і добре разом. І це справді те, що отримав і я: кращу якість життя та вищу самооцінку.

Беручи інтерв’ю в Еспена Кушвіка за обідом, я постійно помічав, що ми немов віддзеркалюємо один одного. Він підпирав голову правою рукою, я – лівою. Коли я відкинувся на спинку стільця, він зробив те саме. Таке дзеркальне відображення є одним із трюків, який рекомендують багато майстрів пікапу. Наслідуючи позу іншої людини, ви створюєте несвідоме відчуття єдності. Продавці використовують той самий хід і люблять називати його раппорт. Чи мало це означати, що Кушвік намагався мною маніпулювати? Хотів змусити мене ставитися до нього з більшою симпатією, імітуючи мою мову тіла?

Ймовірно, він навіть не замислювався над тим, що робить. Я припустив, що він колись настільки добре вивчив ці техніки, що довів їх до автоматизму. А може, це було просто його природним соціальним імпульсом. Аби навчитися відтворювати дії іншого, геть не обов’язково вдаватися до посібників з пікапу. Психологи Таня Чартран і Джон Барг назвали цю тенденцію «ефектом хамелеона» і дослідили її в ряді досліджень. Вони опитали 78 осіб, при чому під час розмови інтерв’юер виконував характерні рухи, наприклад, торкався свого обличчя чи махав ногою. Як і очікувалося, 50 % учасників також починали копіювати цей жест.

Інший експеримент показав, що коли інтерв’юер навмисно імітував рухи учасників, наприклад, позицію їх ніг чи позу, вони давали йому потім більш позитивні характеристики. Подібні експерименти показали, що люди частіше дають чайові, коли офіціант дослівно повторює їхнє замовлення, аніж коли вони формулюють його суто своїми словами. Ми також далеко не завжди помічаємо, що нас наслідують. Офіціанти, які брали участь в експерименті, спершу боялися, що клієнти сприймуть це за передражнювання. Але ніхто й не помітив. Навіть коли імітація виконується з механічною точністю, ми, здається, не завжди звертаємо на це увагу. Джеремі Бейленсон зі Стенфорду провів експеримент, в якому люди говорили з цифровим анімованим персонажем на екрані, який постійно копіював усі рухи та вирази обличчя учасників з кількома секундами затримки. Ніхто не помітив, крім одного учасника, який під час розмови крутнувся в офісному кріслі і тоді вже помітив, що його копіюють. Причина такої сліпоти, ймовірно, в тому, що ми і так постійно підсвідомо наслідуємо одні одних.

Оскільки здебільшого я був зосереджений на розмові з Кушвіком, мені так і не вдалося визначити, чи це він наслідував мене, чи я наслідував його. І якщо він наслідував мене, то чи це був несвідомий вияв соціальних інстинктів, чи трюк, який він навчився доводити до автоматизму? Дізнатися практично неможливо. Зовні обидві можливі причини мають однакові вияви, а засумнівався я, либонь, лише тому, що знав, чим він займається і на що здатний, тому заздалегідь мав певні упередження.

Мотиви, перспективи, цілі, цінності. Для науки завжди було проблемою чітко визначити, яка в людей мотивація, бо це криється десь глибоко в людині, туди не сягнути. Кожна людина у світі має доступ лише до власної суб’єктивності, неможливо порівняти досвід переживання болю двома різними людьми. Ми припускаємо, що біль від однакових подразників переживається більш-менш однаково, але ми ніколи не знаємо. Так само з мотивами інших людей. Ми очікуємо, що вони усміхнуться до нас, тому що ми їм подобаємось, але ми ніколи не можемо мати певності.

Біхевіористи на чолі з Б. Ф. Скіннером запропонували розме­жувати «внутрішнє життя» людини і не брати його до уваги. Науку не настільки має цікавити те, що відчувають люди, єдине, що має сенс для зовнішнього світу, – це їхні дії. Біхевіористи розглядають дії людей та що на них могло мати вплив, а тоді шукають певні шаблони поведінки. Для них не має значення, чи усмішка є маніпулятивною, чи ні. Таким чином, вони уникають ряду складних питань. Чи маніпулюють діти батьками, коли вони плачуть? Чи існують докази справжнього кохання? Зрештою, навіть наші «справжні» почуття можуть виявитися самообманом, а істинні мотиви криються в фінансовій чи сексуальній зацікавленості? Чи взагалі можна розділяти таким чином почуття?

Одним з найбільш суперечливих моментів у поглядах Скіннера є його заперечення свободи волі. Якщо поведінка людини пояснюється стимулами навколишнього середовища, усі вольові дії стають лише відповідними реакціями. Ми закохуємося через феромони, романтика була еволюційною стратегією, вірність пояснюється як соціальний механізм. Коли кожна складова кохання пояснюється так механічно і приземлено, саме кохання вже не здається реальним. З іншого боку, в такому разі немає сенсу звинувачувати когось у причетності до маніпуляцій. Якщо ми вважаємо, що хтось намагається маніпулювати, значить, визнаємо, що в нього є якісь мотиви, а отже, і власна воля. А якщо розглядати наші дії як біологічні реакції на подразники зовнішнього світу, то взагалі безглуздо звинувачувати когось у чомусь, тоді це як звинувачувати молоток у тому, що він вдарив по пальцю.

Після тисячолітньої історії філософії та науки ми все ще не маємо чіткої відповіді на запитання про власну волю та дії інших. Можливо, саме тому люди так люблять міркувати та фантазувати про мотиви людей. Скільки годин вночі ми прокручуємо розмови в голові, скільки часу витрачаємо на плітки у пошуках підказок, які могли б розповісти нам, що ж в людини на думці? Такі роздуми, скоріш за все, залишаться без відповідей, але, можливо, вони дадуть нам натомість щось цінніше. Адже якби на всі запитання можна було б дати чіткі відповіді, чи залишилося б місце на таке явище, яке ми називаємо коханням?

Соціологи, до прикладу П’єр Бурдьє, як і багато феміністок, вважають, що ми значною мірою запрограмовані суспільством, у якому зростаємо. Це не заперечує й мистецтво пікапу. Ніл Штраус не надто відомий як борець за права жінок, але в «Грі» він цитує багатьох відомих феміністок як приклад своїх тез. Якщо феміністки намагаються змінити прийняті в суспільстві норми і погляди, то майстри з пікапу радше намагаються використати їх з вигодою для себе, як дехто мріє відтворити хімію кохання за допомогою андростенону та окситоцину. Якщо розглядати теорії пікапу як колективну спробу перепрограмувати себе, то порівняння з роботом Kenji також постає у дещо іншому світлі. Пікапери не схожі ні на Kenji, ні на його творців-програмістів. Вони і є і роботом, і програмістом в одній особі. В таких спробах перепрограмувати себе є й дещо героїчне, роботи намагаються змінити власні алгоритми, навчитися мати власну волю і довести, що Всесвіт – це більше, ніж механіка заздалегідь закладених процесів? Як зауважила Кларіс Торн, тут є й певна самокритика, оскільки більшість гуру рекомендують із часом відкидати банальні прийоми для початківців і прагнути подальшого розвитку. Від загальних тактик вони переходять до більш звичних людських стосунків, тобто від надійної запрограмованої логіки, яка працює, до чогось більш схожого на людські сумніви та непевності життя.

Філософ Деніел Деннет близький до біхевіористів, але не поділяє відмову Скіннера від власної свободи волі. Деннет підкреслює, що є різниця між тим, щоб щось пояснити, і тим, щоб відкинути за неіснуюче те, що пояснити ми не можемо. Якщо щось пояснюється надто просто і очевидно, ми можемо сміливо говорити про блеф. Наприклад, коли простий пікаперський прийом застосовується для того, щоб справити враження глибинного зв’язку і розуміння. Проте якщо пояснення більш глибоке, ми краще розуміємо явище. До прикладу, дізнаючись, які хімічні речовини та процеси пов’язані з коханням, ми не перестаємо вірити в кохання, але отримаємо змогу бачити його з різних боків. Адже знання властивостей води і розуміння, що вона складається з молекул, не заважає нам плавати.

Якщо ми поглянемо на кохання під іншим кутом зору, то побачимо в історії тривалу спробу колективного самопрограмування. Легенди про романтичне кохання та обіцянки вірності підкреслюють різні людські схильності. В окремі періоди публічну проституцію розглядали як таку, що потрібно легалізувати, в інші сповідували різні методи стримання, базовані на релігії та дієті. Традиційні елементи сучасних весіль усе ще зберігають сліди багатьох давніх ритуалів. Вплив економічних та соціальних установок минулого відображається в порядку виголошення тостів молодятам та тому, що батько нареченої передає доньку її майбутньому чоловікові, немов товар. Біла сукня повинна символізувати невинність та цноту. Подарунки виставляються окремо, аби показати статус та достаток.

Крім того, однією з найважливіших функцій шлюбу є, мабуть, позначити об’єкт свого вибору. Психолог Деніел Ґілберт є одним з тих дослідників, експерименти яких показали, що люди є більш задоволені своїм вибором, який вони потім не можуть змінити. Коли він розповів колезі про результати, той прокоментував, що це як порівнювати спільне життя зі шлюбом – коли ти одружений, то передумати вже не так легко. «Тоді мене осінило, – поділився Ґілберт в одному з інтерв’ю, – і я вирішив освідчитися своїй дівчині».

Вчинок Ґілберта є прикладом того, як результати загальних наукових досліджень можуть впливати на наші індивідуальні рішення. Але, зрештою, вибір найперше залежить від нашої особистості. Така раціональна причина одруження може викликати сумніви, проте Ґілберт досі щасливий у своєму шлюбі, хоч і його мотиви звучали не так романтично. Інший психолог розповів мені подібну історію після свого весілля: спершу він вважав шлюб нісенітницею, що відповідає філософії пісні Джоні Мітчелл і фільму «Чотири весілля та один похорон». Але згодом дійшов висновку, що це ефективний спосіб маніпулювати собою, щоб бути більш задоволеним своїм та сімейним життям. Не завжди легко зрозуміти, де межа між романтикою та самообманом.

Ресторан «Katz Deli» в Нью-Йорку прославився на весь світ не через своє меню, а тому, що тут знімалася одна з найвідоміших сцен кінематографу. Завдяки романтичній комедії «Коли Гаррі зустрів Саллі» (When Harry met Sally) у 1989 році мільйони чоловіків дізналися про здатність жінок імітувати оргазм. Головний герой Гаррі впевнений, що жодна жінка не здатна його обманути, а його подруга Саллі сприймає це як виклик, і щоб переконати його, просто за обіднім столиком у «Katz Deli» на очах у решти гостей видає звуки, які переконливо імітують звуки впадання у екстаз.

Дослідження науковців підтвердили те, про що йшлося у фільмі. В опитуванні, опублікованому в «Journal of Sex Studies» у 2010 році, 67 % гетеросексуальних жінок визнали, що імітували оргазм, тоді як лише 20 % чоловіків допускали, що їхні партнерки могли це робити. Такі результати особливо дивують, враховуючи, що 28 % чоловіків зізналися, що вони самі іноді вдають. Кілька інших досліджень підтверджують результати, хоча відсотковий розподіл різниться. В онлайн-опитуванні, проведеному 2012 року, 26 % з 1000 жінок відповіли, що імітують оргазм щоразу. За даними дослідницької групи з Канзасу, обман не завжди обумовлений тим, що жінки не могли досягнути оргазму, в більшості випадків вони просто гадали, що така кульмінація мала місце лише в певний відповідний момент. Очевидно, що в їхній свідомості вкоренився певний шаблон успішного статевого акту. Спочатку невеличка прелюдія, потім вагінальне проникнення, тоді кінчає жінка, а за нею й чоловік. Коли один з партнерів відчуває настання оргазму зарано, чи надто пізно, то воліє знайти зручний момент для імітації, аби не засмутити партнера.

З точки зору секс-просвіти такі переконання звучать дуже сумно. Можливо, людям варто відвертіше говорити про свої особливості досягнення оргазму і дозволити один одному дочекатися його природного настання, аби не вдаватися до обману. При цьому більшість із нас, ймовірно, готові виправдати таку брехню тим, що вона відбувається заради близької людини. Навіть якщо від цього наш секс не стає кращим, зате його можна розглядати радше як гарний ритуал, вияв співпраці, в якій обидві сторони намагаються діяти краще один для одного, підтвердити їхню спільність. І якщо комусь доведеться прикидатися, можливо, наступного разу це зробить інший партнер. І не тільки під ковдрою можна вдавати те, що є лише приємними ілюзіями спільного життя.

Як згадувалося раніше, ми схильні вважати себе кращими, ніж є насправді. Цей механізм називається позитивним самообманом, і виник, можливо для того, щоб підняти наше его і захистити від можливих ударів життя. У такого механізму є й менш привабливий побічний ефект: через нього нам може здаватися, що оточення тупіше й гірше за нас, адже про себе ми можемо судити лише в порівнянні з іншими. На щастя, з цього правила є винятки. Психологи виявили, що ми вважаємо наших найближчих партнерів кращими за себе, це явище називається позитивною ілюзією партнера. Ми підтримуємо такі ілюзії щодо досконалості наших близьких і в інтимних стосунках, навіть коли бачимо ознаки того, що реальність є іншою.

У 1995 році психологи Сандра Мюррей, Дейл Ґріффін та Джон Голмс провели дослідження, щоб визначити, чи кохання робить нас сліпими, чи, навпаки, далекоглядними. Поширеною позицією серед психологів є те, що позитивні ілюзії шкідливі для стосунків, оскільки у певний момент нереальні очікування розіб’ються об реальність, коли партнери пізнають один одного краще. Мюррей та інші, навпаки, вважали, що позитивні ілюзії могли допомагати нам долати перешкоди. В їхньому експерименті взяла участь 121 пара, 73 з яких через рік опісля все ще були разом. В процесі дослідження вчені порівняли самобачення учасників з картинкою, яку уявляли їхні партнери, та з їхніми власними уявленнями про ідеального партнера. Попередні дослідження показували, що наше самосприйняття має схильність бути завищеним. Коли пізніше виявилося, що учасники оцінювали своїх партнерів краще, як ті оцінювали самих себе, то це повинно було свідчити про високий ступінь ілюзії. В результаті ці найбільш ілюзійні випадки водночас в довшій перспективі виявилися найщасливішими і найтривалішими. Особливо в тих випадках, коли партнерів наділяли позитивними рисами, про які вони самі й не здогадувалися. Згодом інші дослідження охопили триваліші періоди, аж до 13 років, і вони всі підтверджували те саме. Мюррей та інші дійшли висновку, що викривлені уявлення не роблять нас сліпими, а радше допомагають створити картину бажаних взаємин, необхідний інструмент для втілення ілюзій у реальність.

Коли я готував власну весільну промову декілька років тому, то згадував інші промови, які чув на весіллях раніше. Більшість і найкращі з них були історіями. Кожне весілля схоже на написання спільного роману, де взаємні промови розповідають історію про те, як народилися, виростали і розвивалися їхні герої, а тоді дві окремі історії сплітаються в одну: герої знайомляться і стають парою. Історії часто підкреслюють особливості героїв та різні події в їхньому житті, але всі ці дрібні клаптики, навіть якщо вони бувають суперечливими, складаються потім в один цілісний сюжет. Тим, хто до свого весілля бував на багатьох інших, складно порівнювати власну реальність зі зворушливими історіями, які вони чули раніше. Але поступово виринають різні дрібні моменти, окремі події набувають форми. Наречений, наречена та їхні родини мають свої версії розгортання подій, і зрештою кожен гість весілля залишиться зі складною мозаїкою, яка формує його відчуття цієї пари. Певною мірою всі ці історії є ілюзіями, забарвленими власними асоціаціями та переживаннями оповідача. Але важко уявити кохання без такої історії, про те, як вони познайомилися, що привабило їх одне в одному, як вони зійшлися разом, які події формували їхні стосунки.

Історії жонглюють правдою, часто оминають певні моменти. З іншого боку, біологічні та статистичні дані є наукою і, ймовірно, більш реальні та надійні. Але важко уявити кохання без історії. Зрештою, любов виникає між двома різними індивідами, і як тільки ми починаємо збирати конкретні враження та особливості окремої людини, ми починаємо складати історію. Ми переповідаємо історії про себе, аби пізнати один одного, зблизитися. Сухі факти про хімікати та схильності пояснюють багато. Іноді, як у випадку з Деніелом Ґілбертом, наукові пояснення можуть вплинути на особистий вибір. І такий унікальний досвід для двох також перетворюється на історію, яку можна розказати у весільній промові. І якщо в природу історії закладено, що в деяких моментах деталі самостійно додаються до фактів, то хай так і буде. Істина не завжди є чимось справжнім для нас, людей.