Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми

Особистість

13 січня 1748 року до порту французької колонії Мартиніки в Карибському морі прибула рятувальна шлюпка. Англійці захопили французьке вантажне судно, і капітану з екіпажем довелося покинути борт разом з одним самотнім пасажиром. Незнайомець з вигляду був як «юнак, вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти літ, його шляхетні манери та витончені виразні риси свідчать про аристократичне походження». Мешканці острова одразу зрозуміли, що ця людина – хтось незвичайний. Юнак назвав себе графом де Тарно, сином французького фельдмаршала, але з шанобливого ставлення моряків свідчило, що він, мабуть, ще знатнішого роду. Один з матросів, Родез, взяв на себе роль його особистого слуги і всюди ходив за ним: пильно стежачи, проте зберігаючи дистанцію.

Один з місцевих офіцерів прийняв молодика і запропонував йому житло у своєму домі, пропозицію юнак прийняв з виразом благородної стриманості на обличчі. Незнайомець через короткий час опинився на застіллі місцевого губернатора Надау. Чутки поширилися швидко, буцімто граф насправді зветься Ерколе Рінальдо д’Есте, принц Моденський, що той сам неохоче визнав. Принц невдовзі заявив, що збирається взяти під свій контроль архіпелаг і скине маркіза де Кайлюса, який був заступником короля. Згодом він захопив містечко Сен-П’єр в оточенні своїх нових друзів, а маркіз втік, побачивши, як по-королівському вів себе принц, проходячи вулицями.

Герцог Пентьєвр мав у колонії великі маєтки, а оскільки принц був його родичем, то герцог розпорядився оплатити королівські витрати. Принц заснував власний невеличкий двір, як маркіз у «вигнанні» зі своїми послідовниками надіслав листи до Франції з проханням надати подальші вказівки, що йому робити. З тогочасною поштовою службою маркіз чекав відповіді більше ніж півроку, поки принц та його друзі влаштовували екстравагантні вечірки та займалися марнотратством. За чотирнадцять днів до того, як маркіз отримав відповідь, принц вирішив, що добре було б йому відправитися до Франції. У листі був наказ негайно заарештувати зловмисника за те, що він незаконно видавав себе за іншого. Однак кар’єра самопроголошеного принца на тому не закінчилася. Він встиг певний час гарно пожити у Севільї, перш ніж ордер на арешт короля знову наздогнав його, а після того, як його таки ув’язнили, він утік і раптово з’явився на англійському кораблі в Ґібралтарі. Там його клопотання про надання притулку було відхилено, і він продовжив мандрівку з кораблем. Після цього ніхто не знає, куди він подівся, можливо, продовжив кар’єру самозванця в іншому місці.

Як же йому вдалося так довго дурити все населення? Для успіху цієї афери багато було поставлено на карту: мешканці Мартиніки недолюблювали маркіза, тож були раді підтримати його конкурента. Так само і губернатор Надау, в якого були на те свої мотиви. Обіцянки принца захищати острів’ян від англійських кораблів мали свої переваги в ті неспокійні часи, вагомою була також нестача правдивої інформації. Втім, найвирішальнішу та найяскравішу роль в цій історії зіграла аристократична харизма незнайомця і те, як все це, здавалося, з першого моменту вразило мешканців острова. Звідки взявся цей чоловік, чи він справді королівського роду, чи просто самоучка, який навчився манер? Ніхто не знає.

Фальшивий принц Модени був ні першим, ні останнім брехуном, якому вдалося завоювати довіру людей і здаватися більш благородним, ніж він був насправді. У 1480-х роках священник, випускник Оксфордського університету, Річард Саймон усиновив десятирічного Ламберта Сімнеля і навчив його необхідному етикету та манерам, аби потім видавати його за герцога Йоркського, якого вважали мертвим. А 2008 року всі дізналися про Кларка Рокфеллера, американця з вищого класу, який одружився на заможній підприємниці. Вони прожили разом 15 років, перш ніж у дружини виникли підозри – і вона виявила, що чоловік не мав ніякого стосунку до знатної родини Рокфеллерів. Виявилося, він був німецьким студентом по обміну, який під час навчання перейняв бостонські манери та акцент, а з 1980-х років видавав себе за кількох фальшивих особистостей, буцімто власників ексклюзивних приватних клубів.

Коли ми зустрічаємо нову людину, то складаємо перше враження про неї менш ніж за хвилину. Манери і те, як людина себе подає, дають нам уявлення про її походження у соціальному та географічному плані, і про те, що це за людина взагалі. Нам не потрібно перевіряти посвідчення особи чи дипломи, ми навіть не надто про це задумуємося. Аферисти, які можуть маніпулювати нами однією своєю присутністю, з вигляду є і більш привабливими, і водночас небезпечнішими за тих, хто просто прикрашає себе фальшивими дипломами. Вони є свідченням того, наскільки несвідомо складаються наші соціальні оцінки і наскільки ми готові прийняти несправжню ідентичність, і цю ідентичність нам представляють правдоподібно. Такі історії також викликають занепокоєння про те, якими ми самі постаємо перед своїм оточенням. Чи здаємось ми справжніми, чи складаємо враження особистостей, якими є насправді? Чи взагалі знаємо, якими ми насправді є? І чи змінилося б наше життя, якщо ми видавали б себе за кращих, ніж є?

– Уся річ у балансі, – каже Таміко Забліт. – Це було ще у вченнях Конфуція та концепції Інь та Ян. Ми повинні досягнути балансу.

Вона підводиться перед невеликим зібранням учасників курсів «Minding Manners» у Лондоні і демонструє ідеальну позицію, в якій можна вистояти довше, і на прийомі, і на вечірці. П’ятки разом, розміщення ступні нагадує стрілки годинника «5 хвилин по 11». У цій ідеальній позі почуватиметеся розслаблено і матимете гарну поставу. Якщо втомилися, можна просто легко погойдатися туди-сюди.

– Ми ж не хочемо просто стояти, звісивши руки, чи не так? Коли люди так стоять, вони перестають себе контролювати.

Забліт постійно повертається до ключового слова «контроль». Усі традиції англійських шкіл шляхетних панянок, сучасний варіант яких вона продовжує на своїх курсах, які формували з дівчаток освічених леді, зі знаннями етикету та манер.

– Подумайте про історію, – каже вона. – Головне – самоконтроль. Ці звичаї сягають епохи Просвітництва, правила манер були сформовані, щоб відокремити просвітників від варварів. А хто такі варвари? У них відсутній контроль.

Сама Забліт доброзичлива, усміхнена, стримана, типова американка, з великою лискучою гривою темного волосся. Вона виросла в аристократичних колах Беверлі-Хіллз, а пізніше їй доводилося знайомитися з абсолютно новими формами етикету, коли переїжджала до Франції, Саудівської Аравії, аж поки нарешті не опинилася в Англії, де зараз викладає все, що знає, групі із шести молодих жінок. Усі вони – різні, за походженням з Канади, Індії, Гонконгу, Пакистану та Тунісу, та в поєднанні з освітою, здобутою в Німеччині чи Англії, тут вони опинилися, аби ще більше розширити свій світогляд.

Як єдиний чоловік у приміщенні, я однозначно вирізняюся з-поміж інших. Але все ж у мене більші шанси набути знатного вигляду тут, ніж удома в Норвегії. Тут ми всі розмовляємо англійською, і я не одразу видаю себе своїм сильним діалектом із сільськогосподарських земель Північного Трьонделаґу. У Великій Британії зі строгим класовим поділом суспільства сотні років вишколювали середній клас заняттями з вивчення правильної вимови, мовлення та етикету, а в жіночих школах молоді дівчата вчилися балансувати із чашками на голові, аби мати справжні аристократичні манери. Коли одного разу я у Google вбив запитання «Як ходити елегантно?», пошуковик видав посилання на декілька сучасних шкіл схожого типу, як та, де викладає Забліт. Такі курси часто обіцяють усунути найгірші вульгарні звички за вихідні чи тиждень часу. Я тут же уявив нову версію себе, яка могла б увійти в кімнату і, ще не встигнувши відкрити рота, одразу випромінювати витонченість і впевненість, так, можливо, просто пройтися непомітно по залу, ловлячи непомітні захоплені погляди оточення. Але наскільки реально стати кращим за тиждень чи один день? І хіба ті, хто самі є освіченими, не розгледять в цьому блеф?

Так, ми будемо вивчати, як правильно заходити, обіцяє Забліт. Але насамперед ми попрактикуємося правильно брати зі столу різні предмети.

– Ми називаємо цю вправу «яйцем», – каже вона, піднімаючи руку. – Прикладіть великий палець до середнього так, щоб порожнина між ними набула форми яйця. Тоді ми тягнемо руку до того, що хочемо взяти, і безпосередньо перед тим, як торкнутися, ми розчіплюємо пальці.

Ми всі намагаємось підняти наші чашки зі столу. Забліт дивиться на мене.

– Боре, схоже, нам не вдасться побачити від тебе правильного виконання вправи сьогодні.

Хихотіння інших підказує мені, що приклад зі схожістю до «яйця» годиться більше для жінок, а в мене вийшов якийсь радше чоловічий варіант.

– Чоловіки, як правило, застосовують аналог «кігтя», – каже Заб­літ і киває на мій кулак, який тепер розчепірено стискає всю чашку кави, як тенісного м’ячика. – Ми схильні просто тягнутися до предмета і брати його як-небудь. Однак, куди нам поспішати, цей жест можна зробити набагато контрольованішим та витонченим.

– Пам’ятайте, все це вистава. Найкраще висловився Шекспір: «Весь світ – театр, а люди в нім актори». Це не означає, що ми граємо ролі інших. Ми просто обираємо найбільш відповідну до моменту версію себе.

Більшості з нас знайоме відчуття, немов в різних ситуаціях ми граємо різні ролі. Здебільшого це нормально, але це також може виявлятися як impostor phenomenon, або «синдром самозванця». Вперше цю тенденцію описали психологи Паулін Роуз Кленс та Сюзанна Аймс у 1978 році. Вони, опитавши понад сотню жінок з доброю освітою та з престижною роботою, виявили повторювану закономірність: незважаючи на зовнішні ознаки успіху, внутрішньо жінки відчували, що вони просто блефують і їхній обман можуть викрити в будь-який момент. Вони мали схильність заперечувати власну обдарованість, пояснюючи всю вагу успіху тим, що «просто» наполегливо працювали. Згідно з дослідженням Кленс та Аймс, чоловіки схильні трактувати досягнення як ознаку внутрішніх рис, а негаразди як результат зовнішніх обставин, тоді як жінки думають зовсім навпаки. Синдром самозванця офіційно не є діагнозом, але став значно поширеним у психології та літературі із саморозвитку у всьому світі. Різні опитування також свідчать, що двоє з п’яти успішних людей живуть зі схожими відчуттями, а 70 % відчувають себе самозванцями час від часу. Виявилося навіть, що деякі чоловіки страждають від помилкової думки, що всі інші компетентніші за них.

Це почуття шахрайства насправді настільки поширене – кожен з нас інколи може його відчувати, – що існує спокуса трактувати весь цей «синдром» як обман. Мовляв, за таким описом кар’єрні коучі та дописувачі в щотижневих виданнях можуть продавати людям «діагноз», хоч насправді це нормальне явище. Можливо, для більшості людей трішки внутрішньої здорової самокритики не завадить, і в цьому немає нічого, що потрібно «лікувати». А може, невеликого коучингу потребують, навпаки, ті, хто надто твердо вірить у власні досягнення?

Сьогодні ми говоримо з глибоким переконанням, що всі люди «грають ролі» професіоналів, батьків, партнерів чи дітей. Ми сприймаємо цю модель за належне і вважаємо, що ці ролі більше чи менше відповідають нашому внутрішньому справжньому «я». Ми також переконані: що краще пізнаємо когось, то більше занурюємося вглиб фасаду, дізнаючись, якою людина насправді є всередині. Принаймні, якщо та людина зуміла себе знайти і не вдає того, ким не є. Терапевти, поп-співаки та книги із саморозвитку закликають нас бути справжніми та автентичними. Але чи має так бути, що в думках про нашу власну ідентичність панують ідеї автентичності та обману? Як так вийшло?

Шекспірівська фраза, яку цитувала Таміко Забліт, про те, що «весь світ – театр», була написана для п’єси «Як вам це сподобається» і вкладена у вуста меланхолійного героя Жака. Такий опис принаймні чудово надавався до того світу, який Шекспір створював у власних творах. У них є такі сюжетні ходи, як «п’єса у п’єсі», і здебільшого їхнім лейтмотивом якраз і були теми ролей, брехні та лицемірства. Шекспір постійно повертався до цих тем, і в словах своїх персонажів подавав суперечливі погляди на те, що означає «грати свою роль», що є справжнім, а що фальшем.

Одне з найбільш цитованих висловлювань належить персонажу Полонія в «Гамлеті». Полоній у п’єсі є не надто далекоглядною людиною, але його добра порада Гамлету є одним із найбільш цитованих рядків, особливо його фінальні слова, які звучать так: «А над усе – будь чесний сам з собою, / І з цього випливе, як ніч із дня, / Що ти ні з ким душею не покривиш»[13]. Це твердження немов іде із глибин, ніби Полоній випадково торкнувся правди.

У 1970 році літературний критик Лайонел Триллінґ взяв цю цитату за вихідну точку і розробив цикл лекцій для Гарвардського університету, які згодом втілилися у книзі «Щирість та автентичність» (Sincerity and Authenticity, 1971). Триллінґ простежує ідеї автентичності та індивідуальності з початку XVII століття до нашого часу. Критик вважає, що все почалося із часів Шекспіра, та й самого поета особливо хвилювала щирість. Зміст слова лежить на перетині понять чесність та відкритість, тобто означає діяти без удавання та брехні. Гамлет – один із багатьох шекспірівських персонажів, які порушують цей принцип, він прикидається божевільним і водночас стверджує, що нічого не знає про вдавання. Хорунжий Яґо в «Отелло», мабуть, найбільший шахрай з усіх шекспірівських героїв, він обманює всіх і приховує свої справжні мотиви, навіть коли його викривають. Єдине, що від нього почули, це вперте «Я не такий, яким є» (I am not what I am).

За словами Триллінґа, шекспірівські лиходії були відображенням нових тенденцій соціальної мобільності, коли потенційно протягом життя можна було б виконувати декілька ролей. Можливо, це також стало причиною того, що інтерес до театру у цей період процвітав, а особливо в Англії. Французький історик Марк Блок описував, що англійська аристократія не була закритою, як французька чи німецька. Хоча права континентальних вищих класів охоронялися законами та блакитною кров’ю, теоретично будь-хто міг стати «джентльменом» в Англії. Для більшості така можливість залишалася примарною, але вона була. Пізніше Токвіль писав про англійський термін «gentleman» і чим він відрізнявся від французького «gentilhomme»: «Як так вийшло, що слово “джентльмен”, яке в нашій мові описує перевагу благородної крові, вживається вами як вираз певного соціального становища, рівня освіти, незалежний від вроджених привілеїв; чому це слово звучить так схоже в обох країнах, але має таке різне значення?»

Як і багато інших класових ярликів, поняття джентльмена вимагає певного впізнаваного стилю, аби його можна було легко ідентифікувати, щоб кожен міг побачити, чим такий представник відрізняється від решти. Крім того, такий стиль повинен бути достатньо складним для переймання, щоб не кожен міг його легко перейняти. Визначення джентльмена, яке подав священнослужитель Вільям Гаррісон у XVI столітті, підкреслює, що така людина повинна бути освіченою і вміти забезпечувати себе, не займаючись фізичною працею – це запорука того, що він буде поводитися й мати переконливий вигляд джентльмена».

Англія запропонувала можливості соціальної мобільності та водночас масу перешкод. Очевидними були економічні чинники та практичні труднощі, але додалося й багато соціальних. Звісно, деяких манер та звичок можна було навчитися, однак не всім було легко змінити більш особистісні характеристики, зокрема мову, акцент, жести. Традиція шкіл шляхетних панянок виникла, щоб допомогти багатьом, хто хотів проникнути у вище суспільство, особливо через вдалий шлюб. Навряд чи випадково саме англійський письменник Джордж Бернард Шоу написав багато років по тому «Пігмаліон» – п’єсу про дівчину з вулиці, яка перетворюється на даму з вищого світу, ще більш відому у музичній версії «Моя чарівна леді». У відомому фільмі з Одрі Гепберн у головній ролі задіяний навіть додатковий персонаж – професійний експерт (impostorologist), роботою якого є викривати самозванців.

Тезою Лайонела Триллінґа у книзі «Щирість та автентичність» є те, що обидва поняття мають своє значення лише у певному соціальному та історичному контексті. Ніхто не запитав би стародавніх героїв Ахілла, Беовульфа чи Авраама, чи щирі вони. Питання не мало б сенсу ні для самих героїв, ні для тих, хто розповідав про них або слухав. Але в XVI і XVII століттях аристократична ієрархія стала гнучкішою, викликаючи у письменників інтерес до дослідження можливостей підміни особистості. Чимось схожим характеризувалося і зародження демократії в Греції, що привело до соціальної мобільності, яка виражена у трагедіях, присвячених дослідженню різниці між створеним образом та реальним.

На думку Триллінґа, важливість теми щирості пов’язана з проблемою розуміння соціальної ієрархії й побудови суспільства. Раніше існували королівства і князівства з чіткою ієрархією, коли різні соціальні верстви мало взаємодіяли між собою. Але з часом почали розвиватися міста, а разом з ними і окрема соціальна група – міщани. Люди почали активно взаємодіяти на різних етапах життєдіяльності, а інтелектуали висловлювали свої погляди на те, як працює суспільство, і чи добре це, чи погано. Питання щирості набуло нового сенсу як у взаєминах між людьми, так і у формуванні їхньої думки один про одного. З’явилася можливість просто стояти на вулиці та спостерігати за поведінкою представників іншої групи, тоді починали виникати питання, чому вони вчинили саме так, які їхні справжні мотиви. І не менш важливо, чому саме вони належали до цієї групи.

Французький драматург Мольєр відмовився від своєї класової належності та був змушений взяти псевдонім, коли розпочинав у теат­ральну діяльність, аби вберегти батька від сорому. Назва його п’єси «Міщанин-шляхтич» (Le Bourgeois Gentilhomm, 1670) побудована на суперечності, оскільки головний герой, багатий міщанин, ніяк не може досягти своєї мети називатися gentilhomme, тобто шляхтичем. Однак у другій половині XVII століття клас міщан став набагато впливовішим, а аристократи часто були бідними. Та епоха була сповнена парадоксів, назрів час для сатири.

У найвідомішій сатирі Мольєра «Мізантроп» (Le Misanthrope, 1666) розповідається про Альцеста, ревнивого поборника щирості. Він відмовляється дотримуватися суспільних правил благородства, при цьому своїх власних помилок не бачить. Він також не бачить іронії у своїй безмежній закоханості у прекрасну, поверхневу Селімену. Оскільки п’єса є комедією, Альцеста висміюють за його високі ідеали та сліпу впертість, і головний герой зрештою стає вигнанцем. Але, як зазначили Триллінґ та багато інших, його також можна розглядати як трагічного героя, одинокого у своїй величі та безкомпромісності.

Альцесту явно бракує почуття іронії. Моє власне покоління часто називали «поколінням іронії». Для тих, хто виріс у дев’яностих, культовим був фільм «Реальність кусається» (Reality Bites). На початку фільму є сцена, де героїня, яку зіграла Вайнона Райдер, проходить співбесіду, де її просять визначити поняття «іронія», вона геть розгублюється. Пізніше вона ставить те саме запитання герою Ітана Гоука, на що він відповідає: «Іронія – це коли справжній сенс того, що ти хочеш сказати, протилежний тому, що ти кажеш».

Сцена явно мала на меті передати, наскільки кмітливим був персонаж Гоука, але мушу зазначити, що його словникове визначення іронії є одним із найпростіших (ймовірно, словник був кишенькового формату), оскільки воно передбачає, що висловлювання може мати лише одне значення. Лайонел Триллінґ зазначає, що Мольєр висміював щирість Альцеста і водночас, безумовно, глибоко співчував йому. Це схоже на більш витончену іронію: ту, що припускає, що автор може тримати в голові одночасно дві протилежні думки. Така іронія закладає основу для глибшого розуміння персонажа, аби уникнути упереджених однозначних суджень.

Лайонел Триллінґ вважає, що в якийсь момент відбувається перехід від щирості до автентичності, яка стає новим ідеалом. Він ще раз подає уривок поради Полонія до Лаерта: другий рядок («І з цього випливе, як ніч із дня, / Що ти ні з ким душею не покривиш»), в якому він говорить про щирість як про якусь угоду. Кінцева мета – бути вірним іншим, а вірність собі – це лише засіб. Психолог Рой Баумайстер також зауважив, що літературу XVI століття, здається, найбільше турбувала справжність інших, і менше чесність стосовно себе. Тенденції змінюються, коли ідеал автентичності поступово бере гору, ставлячи внутрішню щирість за кінцеву мету. Найголовніше тепер вже не те, що інші можуть вам довіряти (і ваше походження), а те, що ви самі знаєте, хто ви.

Текст Дені Дідро «Племінник Рамо» містить не тільки більш витончену іронію, ніж у його попередників, а й подає прототип героя, що дуже нагадує кмітливого музиканта-неробу з фільму «Реальність кусається». Текст був написаний десь у 1760-х роках, і, попри те, що не публікувався жодного разу за життя автора, справив вражаючий вплив на західних мислителів. Рукопис Дідро був скопійований та вивезений контрабандою з Франції до Росії. У 1803 він потрапив до рук Гете, який його переклав, і на той німецький переклад часто посилалися такі мислителі, як Шиллер, Геґель, Маркс та Фройд.

Сам текст поданий у формі діалогу між «я» та «він». Прототипом образу героя був племінник автора композитор Рамо, реальна людина, яка, можливо, мала щось спільне із самим Дідро. Однак, хоч персонаж і може нагадувати реальну людину, саме тип племінника тут важливий. Він похнюплений, бо під тиском опиняється в соціальній ролі, де доводиться дотримуватись правил гри і підлизуватися до потрібних людей, щоб вижити. Персонаж добре відомий сучасній аудиторії: креативник, якому доводиться працювати на «the man», щоб заробляти на життя, а насправді він хотів би писати свою геніальну музику.

Хоча племінник зовсім не претендує на роль «невизнаного генія», навпаки, він заперечує свою геніальність. Він також не є безкомпромісним: навіть зневажаючи соціальні ігри, він грає в них, щоб уникнути бідності. Він далеко не герой, але принаймні має сміливість визнати, що боягуз і лицемір. Це саморозуміння героя здійснило вплив на подальше інтелектуальне життя Європи. Філософ Геґель ознайомився з текстом у XIX столітті і був у захваті від того, наскільки добре той ілюструє його діалектичні ідеї: іронія, з якою племінник змушений дивитися на своє життя, відмова підкорятися правилам, але й неспроможність твердо їм протистояти – це та лицемірна дволикість, яку Геґель назвав «героїзмом лестощів». Вона дає герою змогу бачити об’єктивну реальність. Перший крок до свободи – визнати, що ти у пастці. Таким чином, племінник Рамо пішов на крок далі, ніж Альцест, який не бачить власного лицемірства.

У часи соціальної мобільності, коли люди часто видавали себе за когось, ким вони не були, щирість стала природним мірилом. Проте нова теза Геґеля полягала в тому, що щирість була лише ознакою, що людина сліпо дотримується норм благородної поведінки, зовсім не є собою і не розуміє власне «я». Старий спосіб мислення визначав: самосвідомість – це віддзеркалення суспільства в людині, акумулювання соціального підґрунтя і можливість щиро чи фальшиво донести його до інших. Модель автентичності вказувала на протилежне: власне «я» це внутрішня сила в людині, яка повставала проти вимог, що нав’язуються суспільством ззовні.

Соціальна мобільність та філософія були не єдиними течіями, які сприяли новим дослідженням людського «я». У своїй статті «Як “я” стало проблемою» (How the Self Became a Problem) психолог Рой Ф. Баумайстер описує, як пуританізм XVII століття міг посприяти уявленню про приховане «я». Впливовий теолог Жан Кальвін відомий своєю доктриною Божого промислу, що гласить, буцімто всі люди ще до народження мають наперед визначену долю: або ввійти до Царства Божого, або потрапити до пекла безповоротно. Таке переконання природно мало б стимулювати віруючих віддати своє життя на пошуки ознак: добрими чи лихими вони народилися, і це самодослідження заклало основу для кращого розуміння і самообману, і самосвідомості. Власне «я» могло бути і справжнім, і сфальшованим.

Людей в ранньому середньовіччі визначала їх роль у суспільстві та робота, яку вони виконували, а людину XVII століття визначала насамперед їхня особистість, а вже потім їхні вчинки. В історії літератури на формування особистості значний вплив мав головний герой «Страждання молодого Вертера» (Die Leiden des Jungen Werthers, 1774) Гете. У першій частині роману автор описує відносно ідилічне життя в селі, далі молодий Вертер повертається до міста на роботу до посла. Одного разу він відвідує графа, з яким у нього зав’язалася дружба. Невдовзі місцеві аристократи приїздять на свої щотижневі збори, і Вертер не розуміє, поки не стає запізно, що оскільки він не дворянин, то повинен покинути стіни будинку. Графу доводиться просити його піти.

Цей інцидент дуже засмучує Вертера, і він відчуває екзистенційну кризу, яка врешті доводить його до самогубства. Вертер шукає в природі чи в собі сили, що могли б допомогти протистояти дурним суспільним правилам. Він переконаний, що його почуття та думки важливіші за гарні манери та спритність. У коментарях до роботи Триллінґа соціолог Пітер Бергер зазначив: «Щирість – це те, що існує всередині соціальних ролей, тоді як автентичність – те, з чого ці ролі виникли».

Молодий Вертер – це ікона пошуку витоків власної ідентичності. Чогось, що є постійним, незалежним від інших людей та соціальних ігор. Вертер завжди носить однаковий одяг, синій фрак на жовтому жилеті, він не іронічний, не жартує і наполягає на щирості. Він завжди у пошуках справжнього та автентичного, своїх власних сильних почуттів та переконань. Через цю непохитність він і став романтичним героєм та жертвою багатьох цькувань, а головною проблематикою у західній літературі в майбутньому стане протистояння вимог громадськості та власної ідентичності.

Таміко Забліт сама закінчила школу шляхетних панянок у Швейцарії, як і принцеса Діана, яка теж навчалася в Alpin Videmanette, і Камілла, герцогиня Корнуольська, яка закінчила навчання в Mon Fertile. Ці школи традиційно були навчальними закладами для англійських дівчат із вищих верств, які мали відшліфувати французьку мову і вивчити, як потрібно садовити дітей герцога за обіднім столом та який з послів має найвищий ранг.

– За старих часів дами повинні були бути добре вихованими леді і відвідували такі школи гарних манер, тоді як юнаків відправляли в гранд-тур, – розповідає Забліт.

Ця традиція полягала в тому, що молоді джентльмени проводили кілька місяців чи років, подорожуючи Європою, де вони оглядали старовинні витвори мистецтва та руїни, відвідували правителів та знать, вдосконалювали володіння мовами.

– Франція, Іспанія та Італія мали можливість комунікувати, але Англія була островом, – каже Забліт. Для них було важливо потрапити на континент і побачити, що популярно і модно в суспільстві, вивчити нові танці та неписані правила.

Юнаки подорожували зі своєю свитою: власним кухарем, камердинером та гідом, тож, звісно, це обходилося набагато дорожче, ніж звичайна мандрівка залізницею. Але, як каже Забліт:

– Хто не міг дозволити собі поїздку, той до вищого класу не належав. Так само і сьогодні у швейцарських школах етикету, бо вони не для всіх.

Курси «Minding Manners» теж не з дешевих. Я дозволив собі один день, який включає два модулі тижневого курсу, і за це заплатив 2000 крон[14]. Однак ці курси ще дають можливість зекономити, як пояснила Забліт. Ті, хто є багатшими, віддають перевагу приватним урокам, і тому що вони можуть собі це дозволити, і з міркувань уникнення розголосу.

– Посли та дружини послів не хочуть, щоб інші знали, що вони ходять на курси, – каже Забліт. – Я вже бачила, як зойкають жінки, коли дзвонить телефон: «О, це мій чоловік, він не повинен знати, що я тут!»

Люди з Гарварду та інших провідних університетів також приходять до Забліт, щоб навчитися тому, що, за очікуваннями інших, вони вже й так знають.

– Манери та етикет раніше були фундаментальною частиною системи освіти. Про Ітонський коледж говорили, що там хлопці три місяці вчилися їсти суп. Але тепер все крутиться довкола чисел та формул, вони повинні мати стільки знань з математики, їх навчають тому, що можна перевірити на стандартизованих тестах.

Вона робить театральну паузу.

– В етикеті натомість не існує ніяких тестів.

Попри те етикет сьогодні складніший, ніж будь-коли раніше, вважає Забліт. Вона викладає як французький, так і англійський етикет, крім того, етикет в історичному контексті, а ще соціальні норми в інших частинах світу. У глобалізованому світі сьогодні вже не достатньо мати знання про суворі традиції лише однієї країни, вважає вона.

– Раніше в Англії була строга система пересування. Людям більше не до вподоби обмеження. Однак про Карлу Бруні в той час, коли вона була першою леді Франції, Таміко доброї думки. Світлини з дружиною президента Саркозі ми проглядаємо вже цілісінький день навчання.

– Ця жінка ідеальна, вона дотримується всіх правил ідеальної поведінки. Історично мова йшла про те, щоб завжди контролювати поставу. В Англії часто говорили: «всі ми – тварини», і багато аристократичних правил були про те, щоб показати, що хоча ми тварини, є в нас те, чого немає у тварин – сила волі, витримка та самоконтроль. Тому, коли хліб кладуть на стіл, не потрібно їсти його перед основною стравою. Ви відчуваєте запах, ви голодні, а він має апетитний вигляд. Ви бачите його, вам кортить його скуштувати, але ви контролюєте своє бажання.

– Те саме з мімікою – в англійських вищих класах не прийнято її яскраво виявляти, – каже Забліт і робить ще одну невелику театральну паузу.

– Нікого немає довкола! Але якщо ви усміхаєтесь, коли радісно, отже, перестали себе контролювати. Keep calm and carry on[15].

На вступних сторінках історії Артура Конан-Дойла про Шерлока Голмса, яка називається «Знак чотирьох», геніальний детектив демонструє свій звичний спосіб аналізу з допомогою дедукції. На основі поверхневого вивчення кишенькового годинника доктора Ватсона він дійшов висновку, що той належав його батькові, а перейшов у спадок старшому брату лікаря. Щодо останнього, Голмс резюмував: «Він нерозважливий чоловік – порядку і дисципліни не знає, дуже безладна і легковажна людина. Він успадкував добрий шмат грошей, але втратив над ними контроль; певний час він жив у повній бідності, певний час мав на руках пару банкнот, та, врешті-решт, спився і помер. Це все, що я можу сказати». Ватсон скочив з місця і зайшовся ходити кімнатою, накульгуючи однією ногою, поки Голмс пояснював, як він зробив свої висновки з вм’ятин на годиннику, слідів того, що годинник був під заставою, та дрібних подряпин навколо замкової щілини, що, очевидно, виникли від тремтячих рук п’яного.

Вікторіанська епоха з її недосяжними моральними стандартами та строгими манерами призвела до повсюдного пригнічення почуттів та емоційних поривів. Представники ери парових машин і самі були мов ті машини: готові до тріщин під впливом стисненого повітря та тепла, і різниця між зовнішнім виявом та внутрішнім світом породила страх бути викритими. Плітки та інші форми зовнішнього контролю тиснули звідусіль. Згідно з книгою соціолога Річарда Сеннета «Падіння публічної людини» (The Fall of Public man, 1974), покоління вікторіанської епохи настільки боялося, що їхні особисті таємниці проникнуть крізь фасади вдаваної правильності, що просто уникали виходити на денне світло. Цей страх втілився й у літературних героях, зі здатністю читати людей, такою, як у Шерлока Голмса, та в оповіданнях про людей з прихованими темними сторонами, наприклад, «Доктор Джекіл та містер Гайд» (1886) Роберта Луїса Стівенсона та «Портрет Доріана Грея» (1890) Оскара Вайлда.

Книга Вайлда про молодого красивого Грея, що потрапив під вплив цинічного чарівника лорда Генрі Воттона (не того, що відомий дипломат), який переконав головного героя поринути у вир поверхневих естетичних та фізичних насолод. Воттон проповідує, що індивід не повинен ні в чому собі відмовляти, а лише керуватися власними поривами, і сипле гострими фразами, на кшталт «Бути природним – це просто поза, найприкріша з тих, які я знаю». Минають роки, а вади і егоїзм Грея знаходять відображення на його портреті, який він ховає у замкненій кімнаті, сам же він і далі має вигляд такий самий молодий і невинний. Через багато років і безліч гріхів він вирішує знищити картину, на якій тепер він огидний старець. Слуги чують жахливий крик і, виламавши двері, знаходять чоловіка мертвим, старим і потворним до невпізнаваності, а на картині знову зображена чиста молодість.

Такі літературні твори почали з’являтися в часи наукових відкриттів, коли релігія все більше витіснялася зі сфер людського життя, а людям надавалися все більші можливості вибору та контролю над власним життям. Таким чином власне «я» також отримало більшу роль. Індивід уже не був тотожним його роботі чи походженню, а моральний вибір тепер не зводився до дотримання релігійних заповідей. Хоча раніше розуміння особистості формувалося на основі її зовнішніх виявів, тепер головну роль у формуванні особистості відводили її ж внутрішнім виявам. Грей мав відповідальність не перед Богом, а перед своїм таємним справжнім «я».

Літературні твори, що описували приховані аспекти особистості, були передвісниками психологічної теорії, яка, можливо, зробила немало для нашого сучасного розуміння особистості. Теорії Зиґмунда Фройда про підсвідоме встановили для нащадків модель, в якій ми приховуємо свої темні таємниці не лише від зовнішнього світу, але й від нас самих. На відміну від Доріана Грея, людина під прицілом Фройда не знає свого власного справжнього обличчя, і не знає, де його шукати. Сам Фройд узяв на себе роль Шерлока Голмса, детектива-психоаналітика, який збирав дані про своїх клієнтів і через них шукав шлях до розгадки їхніх таємниць. У психоаналізі клієнт сам виконував роль одночасно і жертви, і злочинця, а рішення крилося в потребі розгадати, що клієнт сам приховував від себе, а потім змусити його зізнатися.

Сучасна людина тепер мала не тільки одне внутрішнє «я», яке треба контролювати, але декілька, з різним ступенем свідомості. Лайонел Триллінґ зазначає, що література до XX століття значною мірою зображувала шлях героїв до високого соціального становища та вдалого шлюбу. Так здійснюється їх благородна мрія про щасливе життя – і в цьому реалізується сутність їхньої особистості. Сучасна література тепер розмежовує це ідеальне співіснування, що ретельно відобразив Гюстав Флобер у своїй «Пані Боварі» (1856). Головна героїня намагається вирішити внутрішній конфлікт між ідентичністю, яку вона сама відчуває, і повсякденними умовами, які тримають її в пастці за замкненими дверима. Все довкола виглядає для неї порожнім і ніщо не приносить задоволення, вона завдає страждань найближчим людям і врешті-решт вкорочує собі життя, фізично та морально спустошена.

Письменниця Наталі Саррот описувала Боварі як сутність фальші: її пошуки суспільного прийняття та успіху базовані на моделях з тогочасної бульварної літератури, все це нагадує картонні мрії та ролі. Саме цей ідеал бути кимось більшим, ніж виконавцем «ролі», став важливим у тогочасному розумінні людської автентичності. Одним із мислителів, що асоціюється з цією ідеєю, є французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Його найвідоміший приклад з книжки «Буття й ніщо» про офіціанта в ресторані. Він йде рестораном, на вигляд як офіціант, навіть надто схожий на офіціанта. Хіба він не занадто жвавий, хіба не обходиться надто спритно й вправно зі своєю тацею? Сартр звинуватив офіціанта в неавтентичності, в тому сенсі, що він лише грав роль офіціанта, а не був собою.

Одним з основних напрямів для інтелігенції у післявоєнний час був екзистенціалізм. Вважалося, що людина мала на меті постійно створювати більш автентичну версію себе, щоб постійно знаходити більш справжній спосіб існування, боротися з усталеністю та фальшем. Одним з найулюбленіших героїв, в якому розгублена західна молодь зчитала себе, був Голден Колфілд з книги Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі» (1951). Він тиняється вулицями Нью-Йорка, а проникливий читач проймається його внутрішніми монологами про те, як він терпіти не може фальшивих людей, та водночас яким фальшивим і сам є, бо поводиться ввічливо з тими, кого ненавидить, і часто бреше. Як і молодий Вертер, він бунтує проти того, що сприймає за лицемірство зовнішнього світу, і ще більше зневажає фальш дорослого життя, з усіма його манерами, нормами та розкладом життя від дев’ятої до четвертої.

Бунтарство американців 1950–1960-х років було пов’язане з уявленнями, що кожен з нас за своєю сутністю є унікальною особистістю, яку протягом нашого життя заганяють в сірі костюми, капелюхи та кухні в однотипно побудованих монотонних заміських будинках із садами. У книзі соціолога Девіда Рісмана «Самотній натовп» (The Lonely Crowd, 1950) подається модель суспільства із трьома різними типами людей – ті, хто «керуються традиціями», «керуються зсередини» та «керуються ззовні» відповідно. Перший тип рідко траплявся в сучасному суспільстві. Ті, які керуються внутрішніми відчуттями, мали своєрідний вбудований радар, який підказував їм, що правильно, а що неправильно, і як слід поводитися. Радар тих, хто керувався зовнішніми чинниками, інформував їх про те, як поводяться люди навколо них, щоб вони могли зорієнтуватися за їх діями. Сам Рісман був обережним з тим, аби виділяти один тип як кращий за інші, однак найпопулярнішим тлумаченням його книги була теза про те, що в сучасному суспільстві все більше переважають особистості, що керуються зовнішніми чинниками, і в цьому вбачається проблема – особливо для націй, побудованих на ідеалах індивідуальності.

Художня література почала висвітлювати ту саму тему. «Життя спочатку» (Revolutionary Road, 1961) Річарда Єйтса зображує, як молоді мрійники Френк та Ейпріл Вілери відмовляються від своїх юнацьких мрій подорожувати Європою у пошуках себе, й поступово, не визнаючи цього, стають такими, як усі. Єйтс не лише викриває конформізм суспільства, а й розвіює ілюзії своїх героїв, буцімто вони чимось особливіші за своїх сусідів. Рекламник Френк Вілер уявляє себе «чоловіком наполегливим, пропахлим нікотином, схожим до Жана-Поля Сартра», але коли справа доходить до бунтарства, він обирає безпечне життя, його уявлення про себе є порожнім та марнославним.

Пізніше Триллінґ разом з іншими замислилися над питанням, чи в осудженні Сартром офіціанта немає натяку на снобізм. Хіба сам філософ, його друзі та подібні їм не заслуговують такої ж критики за те, що охоче грають роль інтелектуалів за столиками в кафе, серед пляшок з вином. Так само Триллінґ не вважає за потрібне так жорстоко осуджувати пані Боварі, і гадає, що коментар Саррот насамперед свідчить про те, якими моральними ми стали, коли беремося судити автентичне сьогодні. Мрії Емми Боварі побудовані на романтичних кліше, але чи стало б їй краще, якби прагнення вирватися зі свого несправжнього життя в маленькому містечку були б наслідком модерністських мрій? У цьому було б рівно стільки ж театру та рольової гри, хіба ні? А якщо ми зійдемося на тому, що, як казав Шекспір, життя – театр, і всі ми виконуємо ролі. То врешті-решт виникне естетичне запитання: в якій виставі ми прагнемо грати?

– Погляньте, хтось може допомогти цій жінці? – питає Таміко Забліт, сміючись.

На екрані перед нами з’являється зображення. На ньому актриса Мішель Вільямс, сфотографована на червоній доріжці. Її плечі сутулі, а голова похилена вперед, вона невпевнено посміхається і складається враження, що не надто хоче там бути.

– Як ми можемо їй допомогти? – запитує Забліт. – Тосіне, ти гарно сказала раніше, можеш повторити?

– Fake the funk[16], – каже одна з учасниць, молода англійка нігерійського походження.

– Тобто прикидайся, поки це не стане правдою, – перекладає Забліт для всіх нас, показуючи на нещасну Вільямс.

– Їй некомфортно, а тіло відображає те, що всередині. Подивіться, носики взуття повернуті всередину. Але у нас є спосіб, який ми називаємо «вдавай до останнього» – наша тиха розмова з собою. Уявіть, що ви на своєму місці, уявіть, що хочете бути там.

На камінній панелі акуратно складений невеликий стосик книг: «У стилі Кеннеді» (In the Kennedy Style) Летиції Болдрідж, «Честь і повага» (Honor and Respect) Роберта Хікі, «Етикет» (Etiquette) Емілі Пост та «Новий посібник з етикету та сучасних манер» (New Guide to etiquette and modern manners) видавництва «DeBrett». Як і ця допоміжна література, курси Забліт містять ряд вказівок і правил щодо того, яке тепер існує столове приладдя й як ним користуватися, як правильно їсти банан та коли кому дозволено ходити в туалет (не перед десертом, коли піднімають келихи за почесних гостей). Однак того, як випромінювати витонченість та впевненість у собі просто своїм виглядом, засвоїти та навчитися набагато важче.

Забліт розповідає, що інші учасники засвоювали це вміння за день до мого прибуття до Лондона. Вона попросила всіх уявити, що вони йдуть на коктейльну вечірку, де зібралися абсолютно різні соціальні групи, і учасники неодноразово тренувалися заходити в приміщення, каже вона, показуючи пальцем на вхід до кімнати.

– Вам потрібно зайти до кімнати так, щоб сказати всім лише мовою тіла це: «Ось я, людина з гідністю, добре освічена, з високим рівнем культури», то як ви це зробите? – ставить вона одне зі своїх риторичних запитань.

– Вам слід увійти так, аби підборіддя було паралельно до підлоги, – сама й відповідає.

Це одне з емпіричних правил. Якщо ви опустите підборіддя, то виглядатимете невпевнено, якщо задерете надто високо, то здаватиметеся зарозумілим. Серед інших правил, які слід пам’ятати: 1) уявіть всередині себе повітряну кульку з гелієм, яка піднімає вас і підтримує у вертикальному положенні; 2) думайте про грудну клітку та голову як про вікно, яке завжди потрібно тримати відкритим і ніколи не блокувати долонями чи руками; 3) прикладіть кінчики пальців лівої руки до відповідних пальців правої руки, аби уникнути тривожного міцного зціплення рук.

– Коли заходите в кімнату, затримайтеся на мить, – продовжує Забліт. Це те, що ми практикували вчора. Коли хтось заходить, усі на секунду оглядаються, правда ж? Тому використовуйте це на свою користь. Заходьте розправивши плечі, впевнено і затримайтеся біля входу – три секунди, п’ять секунд…

Вона робить паузу.

– Десять секунд. Знайдіть своє місце зі спокійним виразом обличчя. Вам не обов’язково усміхатися, головне не робити кисле обличчя. Приділіть час для вивчення приміщення – і поки ви стоятимете на місці та розглядатиметесь, дасте іншим таким чином змогу вас помітити, що ви прийшли. Он де ви! – піднесено каже Забліт.

– І навіть якщо ви не відчуваєте необхідності перебувати на тій нетворкінг-зустрічі, переконайте себе, що вам подобається там бути. Ми говоримо про лицедійство, але не про те, щоб бути фальшивими, і не про те, щоб ставитися нещиро до інших. Йдеться про те, щоб навчитися бути тим, ким хочеш бути того вечора.

Переконати себе та своє тіло часто буває нелегко, тому справді практично тримати в пам’яті кілька простих деталей, які вам допоможуть. Наприклад: келих потрібно завжди тримати у лівій руці, щоб охолоджене біле вино не зробило ваше рукостискання прохолодним (і, звісно ж, не слід стояти, як той варвар з напоєм в одній руці та їжею в іншій, так ви ні з ким не зможете привітатися), допомагаючи дамі одягнути жакет, трішки опустіть його, дозвольте їй пропхати обидві руки в рукави, а тоді накидайте його на плечі. Забліт також показує нам, як можна зняти власне пальто чи піджак і акуратно закласти його на руку одним плавним рухом, що справляє приємне враження людини, яка тримає все під контролем.

– Інша справа, якщо вас запрошують на вечірку, не слід розпитувати, хто ще буде, поки не приймете запрошення. Та й тоді це трохи…

Забліт стримує усмішку.

– Але якщо це бізнес-зустріч, то варто запитати. Таким чином ви зможете виконати домашнє завдання та заздалегідь підготуватися. Впевненість у собі з’являється тоді, коли ти знаєш, чого чекати і коли ти готовий до цього. Я, наприклад, почуватимуся впевненіше, якщо знаю, що сьогодні ввечері мені доведеться зустрітися з п’ятьма людьми, і я проґуґлила, хто вони. Я знаю, чим займаються їхні компанії, чи вигравали вони якісь нагороди, і що цікавого відбулося в їхньому житті. Це підготовка, і вона додає впевненості. Секрет не лише в поставі та жестах, але також і в моральному налаштуванні.

У 1897 році, сім років після появи «Портрета Доріана Грея», було опубліковано новелу Макса Бірбома «Щасливий лицемір» (The Happy Hipocrite, 1897). Це віддзеркалення історії Вайлда, у центрі сюжету – декадент на ім’я Джордж Гелл. Він закохується в невинну дівчину Дженні, але вона відмовляє йому, заявляючи, що її коханий повинен мати «обличчя праведника». Гелл, недовго думаючи, переконує виробника масок зробити йому маску праведника. Одягнувши маску, він завойовує прихильність Дженні, і вони одружуються. Водночас маска змінює його спосіб життя на краще, і коли колишня коханка невдовзі хоче викрити його та зірвати маску, виявляється, що його обличчя змінилося і тепер воно схоже на обличчя праведника.

Новела окреслює одну з теорій, яка стверджує, що особистість формують її дії/вчинки, і певним чином заперечує відомий постулат Сартра про те, що «існування передує сутності». Робіть добро, і ви станете доброю людиною. Але герой Бірбома також розбиває вщент ідею автентичності. Коли він носить маску, він грає роль, яка лише згодом стає частиною його сутності. Ймовірно, в автора зародилася ідея з маскою під впливом Вайлда, який, окрім іншого, сказав, що «Людина найменше схожа на себе, коли говорить про себе. Дайте їй маску, і вона розкаже вам правду». Але чи маска викрила правду про Гелла? Чи йому дала можливість віднайти нову правду? Чи маска показує правду просто тому, що пошук автентичного має фальшиві передумови, а істину слід шукати в тому, як ми граємо роль?

Повернімось до офіціанта, якого так зневажав Сартр. Хіба не можна припустити, що він перегравав через бажання добре зіграти роль офіціанта, адже тоді він міг би отримати від гри радість, скоріш за все справжню? Або що він, як і племінник Рамо, плекає непідробну внутрішню щиру ненависть до ролі, хіба Сартр не бачив такої версії? Філософ Ґері Кокс один із тих, хто згодом став на захист офіціанта, у своїй книзі «Посібник екзистенціаліста зі смерті, Всесвіту та небуття» (The Existentialist’s Guide to Death, the Universe and Nothingness), і він припускає, що офіціант керується самоіронією, і переграє роль він щиро, і в цьому він справжній.

Норвезький автор Даґ Солстад відомий схожими твердженнями. У статті «Необхідність жити несправжньо» у журналі «Vinduet» у 1968 році він зазначає, що ми повинні грати ролі, нікуди від цього не дінешся. Ми можемо, і нам не варто ігнорувати наше знання про те, що граємо і що інші знають про це, оскільки єдина альтернатива – вірити: за всім стоїть автентичне ядро, що, за його словами, справжня брехня. «Це означає, що ті, хто щиро ідентифікують себе зі своїми діями, не розуміють, навіщо живуть, відповідно їхнє життя побудоване на брехні», – пише Солстад. «Єдина наша можливість прожити гідне життя за цих обставин – абстрагуватися від своєї поведінки».

В акторському мистецтві існує ряд традицій створення правдоподібного персонажа. Багато сучасних акторів кіно в США та інших західних країнах мають досвід роботи з методом, відомим як «вживання в роль», що часто асоціюють з американською адаптацією технік росіянина Костянтина Станіславського. Один з найвідоміших американських викладачів акторської майстерності Лі Страсберґ, в якого навчалися Аль Пачіно та Джеймс Дін, заохочував своїх учнів черпати натхнення з власного досвіду й подій свого життя, розслабляти тіло і вивільняти емоції.

Інший метод – техніку Майснера – застосовували такі актори, як Джеймс Ґандольфіні та Наомі Воттс. Цей прийом акцентує не так на емоціях, як на відрепетируваних діях. Один з провідних викладачів техніки Майснера, Вільям Еспер, описав відмінність між цими двома підходами так: актор Страсберґа, якому кажуть увійти в кімнату і вбити іншу людину, запитає: «Навіщо, який мій мотив? Який досвід я пережив, що змушує мене так вчинити?», актор Майснера запитає: «Як мені потрапити в кімнату?» Дії визначать і мотивацію, і всі відповідні емоції.

Метод Страсберґа багато в чому завдячує Зиґмунду Фройду і його ідеї, що справжні почуття знаходяться під поверхнею і часто пов’язані з досвідом дитинства. Техніка Майснера, навпаки, більше нагадує теорії психологів-біхевіористів Дж. Б. Ватсона і Б. Ф. Скіннера. Ці психологи втомилися від усіх спекуляцій щодо власного «я», «справжніх» та «фальшивих» мотивацій. Оскільки існування якоїсь «внутрішньої» особистості задокументувати неможливо, наука має базуватися виключно на діях людей. Зрештою, лише своїми словами та вчинками ми впливаємо на світ довкола. Робота Б. Ф. Скіннера «По той бік свободи і гідності» (Beyond Freedom and Dignity), яка була опублікована через три роки після есе Солстада у «Vinduet», стверджує, що автономної особистості, яка керується свободою вибору, не існує, і «я» – наш «поведінковий репертуар», яким ми послуговуємося за конкретних обставин, а зі зміною ситуації змінюються «я».

Ще в 1959 році соціолог Ервінґ Ґофман доклав чимало зусиль, аби остаточно поховати ідею про те, що ми маємо справжню та фальшиву особистості, які криються під поверхнею. Якщо Шекспір порівнював людей з акторами на сцені театру, то Ґофман розширив метафору у своїй роботі «Презентація власного “я” у повсякденному житті» (The Presentation of Self in Everyday Life): крім сцени, у нас також є закулісся, де ми поводимося більш розслаблено, можемо використовувати реквізит, щоб виразити себе. Ми актори не тільки на сцені, а й поза нею. Для Ґофмана автентичність полягає не в тому, щоби бути справжнім, а в тому, щоб грати свою роль переконливо. Емма Боварі та Френк Вілер не були справжніми не тому, що грали, а тому, що намагалися вжитися в ролі, для переконливого виконання яких їм не вистачало умінь чи наполегливості. За Ґофманом, якщо за всіма масками й криється власне «я», то воно таке, яке ми можемо побачити в ситуаціях, коли хтось «втрачає обличчя»: такий вираз він описує як «напружену зосередженість», адже тоді ми намагаємося узгодити різні ролі та маски у цілісний образ.

Ґофман – проникливий спостерігач, якому подобається викривати різні соціальні прийоми, які ми застосовуємо. Та чи така тяга до викриття не означає, що десь за цим всім існує гола правда? У своїй книзі «Підробка» (Faking it) автор Вільям Міллер зазначає, що, за словами Ґофмана, коли падає маска, «оголюється» справжня сутність. Але Міллер підозрює, що ця голизна сама є роллю: «Коли культура зробила одяг нормою, знімати його стало ритуалом». Міллер розширює театральну метафору ще більше за Ґофмана. Бо «я» для нього не тільки актор на сцені, але й:

...більшою чи меншою мірою режисер. Я – роль, яку я граю, репертуар ролей, які чекають виконання, і ролі, які грав у минулому і через які мене досі ненавидять чи люблять. То виходить, що я – ціла театральна трупа? Це ще більше, бо я – також глядач, який спостерігає за виставами. Крім того, можна не переживати, що квитки розкуплять і на виставу я не потраплю. Якщо не втрутиться алкоголь чи ще щось, що здатне стерти мою пам’ять, я приречений грати роль театрального критика маленької міської газети, прагнучи водночас заробляти на життя працею письменника, а не критика.

Чим важливіше місце посідає власне «я» в нашій культурі, тим більше інтелектуалів, здається, готові розкласти його на частинки, і що більше мови про нього, то важчим стає означення. Але, можливо, буде легше, якщо ми розглядатимемо його не з погляду суспільства, а спробуємо визначити зсередини, як ми самі його відчуваємо через свою свідомість?

Одного разу в житті я знепритомнів. Я заліг у ліжко зі стрептококовою інфекцією, а вранці прокинувся мокрий від поту, голова гуділа, ніби напередодні я був на холостяцькій вечірці. Щоб очистити розум, я пішов у душ, пустив гарячу воду по тілу. Деякий час стояв під струменем води. А потім раптом половина тіла опинилася в лежачому положенні на підлозі біля пральної машини, а друга половина тіла залишилася все ще в душовій кабінці. Я спробував згадати, як я там опинився, на щастя, мені допомогла дружина, яка забігла до ванної кімнати, вигукнувши: «Боре, що трапилося, ти знепритомнів під душем?» Однак найбільше мене вразило те, що я певний час нічого не бачив.

Якось я прочитав у книзі, що зір – це перше, що ми втрачаємо, коли мозок не отримує достатньої кількості крові, оскільки ресурси перерозподіляються на більш життєво важливі функції, а приблизно половина з них зазвичай йде на обробку візуальної інформації. Коли ці функції призупиняються, світ у наших очах тьмяніє. Принаймні так я думав. Що певний час буде темно, а потім світло знову увімкнеться. Але я пережив щось геть інше. Я міг бачити силуети, але лише розмито. Спочатку мені то нагадало знімок, зроблений при слабкому освітленні дешевою цифровою камерою. Великі зони в полі зору, здавалося, були вкриті мерехтінням або якимось туманом, що робило речі розмитими та спотворювало кольори. Я не до кінця розумів масштаби, поки не увійшов у вітальню, і моя дружина вигукнула: «Боже мій, ти не бачиш, чи що?», бо ж я, досі ще мокрий з душу, ледь не збив з ніг нашу дворічну дитину, не помітивши її.

Через кілька хвилин на дивані візуальна картинка повернулася і я почав чітко бачити, хоча сам не зрозумів коли. Вже наступного дня, роблячи записи про те, що сталося, я зрозумів, що мені з пам’яті відтворити це складно. Виходить, що біологічний механізм втрати зору хвилював мене найбільше, коли я знепритомнів? Що довше я про це думав, то більше сумнівався. Решта спогадів були хаотичними і здебільшого стосувалася практичних моментів: як моє тіло вивалилося через напіввідчинені двері душової кабіни, як я зміг підвестися і піти. Можливо, намагаючись пізніше проаналізувати все, я спробував підлаштувати спогад про втрату зору під всю історію, тож вже наступного дня отримав підміну справжнього спогаду фальшивим.

Мені було цікаво вияснити, як все це насправді пов’язано, тож згодом я звернувся до дослідника мозку Маркуса Гандаля Сневе з Університету Осло. Він розповів мені, що частини кори головного мозку, які приймають сигнали від очей, розташовані на самій потилиці і називаються зоровою корою. Ця область розділена на кілька частин, які обробляють різні групи імпульсів, що надходять від очей. Спершу опрацьовується проста інформація: контрасти та центральні частини поля зору, а тоді висновки передаються до наступного відділу, який інтерпретує складніші та більші частини того, що бачать очі.

«До більшої частини зорової кори кров надходить із задньої мозкової артерії», – написав Сневе в електронному листі. «Оскільки зони, які обробляють більш складні візуальні імпульси (що відповідають за більшу роздільну здатність), містяться на кінці цієї кровоносної артерії, то можна припустити: коли кров відтікає, що зазвичай трапляється при зомліваннях, циркуляція крові до цих зон відновлюється останньою. Нейрони з більш низькою просторовою роздільною здатністю відновлюють свою нормальну діяльність швидше від тих, які обробляють деталі, чим можна пояснити пережитий вами досвід».

Сневе підкреслив, що це просто його гіпотеза, але можуть бути й інші можливі пояснення. Важливим моментом є те, наскільки багато візуальних ефектів створюється в процесі обробки мозком зорової інформації. Незалежно від того, яка частина мозку перестала функціонувати, коли я знепритомнів, усе вказує на те, що незрозуміла і нечітка картинка, яку я описав за кілька хвилин після повернення в притомний стан, є достовірною, тією сирою інформацією, яку ми отримуємо від очей, ніж звичне для нас яскраве та чітке зображення.

«Наша яскрава картинка з високою роздільною здатністю є лише ілюзією, одним із багатьох неймовірних результатів обробки мозком візуальної інформації, – пояснив Сневе. – Світ поза межами центральної зорової зони справді нечіткий. «Роздільна здатність» бокового зору у нас приблизно вдвічі менша, ніж у центрального, чітко ми бачимо лише ті предмети, які розташовані безпосередньо перед нами чи з двоградусним відхиленням по боках (два градуси це як два нігті великого пальця на відстані витягнутої руки), ми ж бо думаємо, що наше поле зору набагато ширше. Світ у десяти градусах від центральної зони фіксації втрачає до 20 % чіткості. Частково причина того, що ми бачимо бічним зором чіткіше, ніж насправді мали б, ймовірно, пов’язана з рухами очей – ми часто цього не усвідомлюємо, але рухаємо очима приблизно п’ять разів на секунду, коли ми не зосереджені на чомусь конкретному. Тож периферійні зони теж постійно перевіряються, і модель картинки в мозку оновлюється. Нам відома саме ця модель, а не те, що насправді потрапляє на нашу сітківку».

У своїй книзі «Інкогніто» (Incognito) нейробіолог Девід Іґлмен також згадує цю «модель сприйняття». Коли ми зібрали достатньо візуальних вражень, модель живе своїм життям, і нас це влаштовує, поки не стається щось, що змушує коригувати її. Це нагадує ефект замаскованих швейцарських гармат: вони достатньо схожі на звичайні будинки, щоб постати такими у нашій збереженій моделі, тож ми самі себе обманюємо, аж поки хтось не вкаже на помилку і нам не доведеться змінити свою візуальну модель. Внутрішня модель є набагато кращою за необ­роблені дані, не тільки тому, що вона чіткіша, але й тому, що вона оминає моргання, різкі рухи очей та сліпу пляму (місце, де зоровий нерв приєднується до сітківки), усі ці прогалини мозок ефективно заповнює та згладжує. Проте іноді переваги мозку можуть зайти надто далеко від реалій. Є приклади людей, які через нещасні випадки повністю втрачали зір, однак стверджували, що все прекрасно бачать. Вони не можуть пересуватися по кімнаті, не натикаючись на столи, стільці та стіни, але часто знаходять виправдання в іншому, мовляв, погане освітлення чи у них «проблеми з координацією». Мозок може чудово працювати самостійно, а сліпі пацієнти отримують абсолютно чіткі та послідовні візуальні враження, навіть якщо ці зображення повністю сфабриковані мозком на основі даних від інших сенсорів чуття.

Один з найвідоміших історичних прикладів анозогнозії, як називається цей синдром, сягає 1973 року, коли суддя Верховного суду США Вільям О. Дуґлас став жертвою крововиливу в мозок, який повністю паралізував його ліву ногу. Він сам вважав, що у нього все добре, і вимагав негайно виписати його з лікарні. Коли журналісти побачили його в інвалідному візку, він все одно заперечував «міф» про параліч і запропонував піти з ним у похід в гори. Він стверджував, що навіть у футбол може грати і що нещодавно забив кілька голів.

Низка експериментів у Каролінському інституті Швеції показала, що не тільки люди з анозогнозією можуть мати хибні уявлення про власне тіло. Простими предметами можна легко маніпулювати: дослідники провели експеримент, під час якого ховали руку учасника під дощечкою і клали біля неї гумовий муляж руки. А тоді обидві руки (справжню під дощечкою та гумову) одночасно лоскотали щіточкою. Мозок учасників швидко робив висновки, що гумова рука власне і є частиною тіла, і «забував» про справжню руку за дощечкою. Температура справжньої руки помітно падала, а коли експериментатори поколювали гумову руку кухонним ножем, учасники здригалися. Люди можуть навіть відчути, що у них є «невидима рука», якщо щіточка лоскоче повітря, і вони так само реагують, коли ніж цілить в уявну руку. Ці експерименти з’явилися майже сто років після дослідження того «дивного відчуття», яке з’являлося в солдатів під час Першої світової війни, коли ворожі кулі розбивали голову муляжу, під яким вони ховалися, затягуючись цигаркою.

Більшість із нас рідко ставить під сумнів наше уявлення про навколишній світ, але, звичайно, філософи давно підозрювали, що наша картина світу не надто надійна. Вихід за межі вражень, отриманих від органів чуття, був суттю «систематичного скептицизму» філософа Рене Декарта. Він уявляв, що всі зовнішні імпульси йдуть від «великого обману», і дійшов висновку, що покладатися ми можемо лише на власне «мисляче я». Але чи можемо ми з певністю заявляти, що це «я» завжди є таким послідовним у своєму мисленні?

Приклад того, що «я» не настільки однозначне, як ми зазвичай до нього ставимося, називається «бета-феноменом». Учасникам експерименту звеліли відслідковувати цятку, яка на мить з’являлася в одному кутку екрана, а згодом в діагонально протилежній його частині. Кожен, хто слідкував за такою послідовністю, хотів би «бачити», що крапка рухається по екрану. Якщо перша цятка червона, а друга зелена, учасники навіть «бачили» те місце, де вона міняла колір. Але як це працює, якщо мозок не встиг зафіксувати цятку номер два, а отже, ще не знає, на який колір ця крапка має змінитися? Однією з відповідей може бути те, що мозок «затримує» візуальні враження доти, поки рух не закінчиться, а потім представляє нам фінальну версію. Але це не відповідає тому, як швидко ми здатні реєструвати візуальні враження. Найбільш вірогідно, відповідь криється в тому, що мозок постійно оновлює наші спогади про минуле, аби вони краще узгоджувалися з тим, що сталося пізніше. З чого також напрошується висновок, що наше «я» не завжди перебуває в «тепер», а радше є частиною історії, яка постійно змінюється. Маніпуляція приходить не ззовні, як вважав Декарт, а зсередини.

Дослідник мозку Іґлмен пояснює у своїй книзі, що мозок включає ряд підгруп, процедур та мереж, які постійно борються за перевагу. У пацієнтів з анозогнозією одна частина мозку намагається переконати іншу, що пошкоджена частина тіла не працює, тоді як інша так само впевнена, що вона працює. Ми всі маємо безліч таких суперечливих імпульсів і моделей, які борються за перевагу, і здебільшого наш мозок встигає підібрати достатньо розумний мікс пояснень і явити їх нам як цілісну історію. Лише тоді, коли відбувається збій, ми починаємо усвідомлювати, як багато складних процесів залучено, щоб ми отримали цілісну картинку. Знаючи, наскільки складний процес відтворення в нашій свідомості об’єктивної реальності, не дивно, що отримати уявлення про більш суб’єктивні речі, зокрема про мотивації, бажання та уподобання, особливо наші власні, ще важче.

Марк Сенфорд був чудовим парубком. Принаймні так його описували друзі та співробітники: людина з твердим характером, яка побудувала своє життя на основі справжніх цінностей. Він облишив перспективну кар’єру, щоб повернутися до рідного штату Південна Кароліна та зайнятися політикою. Став на захист інтересів простих людей і замість того, щоб витрачати гроші платників податків на оплату витрат з утримання квартири, він спав на матраці у своєму офісі у Вашингтоні. Незабаром виборці винагородили його за таке консервативне ставлення та стриманий спосіб життя, і він з дружиною та чотирма дітьми зміг переїхати до резиденції губернатора штату. Шість років з 2003-го він зразково служив людям. А потім зник.

Цілий тиждень червня 2009 року всіх хвилювало, куди подівся Марк Сенфорд. Персоналу, друзям та родині він повідомив лише, що «на тиждень відправиться в похід у Аппалачі», що звучить досить дивно, коли ти губернатор штату з п’ятьма мільйонами жителів і чотири дні поспіль не відповідаєш на дзвінки. 29 червня губернатора побачив один журналіст, який прибув до штату на літаку з Аргентини. Через кілька годин губернатор дав прес-конференцію, на якій зізнався, що зраджував дружині і провів останній тиждень зі своєю коханкою та «спорідненою душею» в Буенос-Айресі.

Судячи з масштабів висвітлення новини у ЗМІ, людям дуже подобається заглиблюватися в особисте життя можновладців, яких спіймали на гарячому. Особливу цікавість викликають історії про тих, які раніше розповідали щось про моральність. Консервативний політик Ларрі Крейґ голосно засуджував любовні інтриги Білла Клінтона і виступив проти одностатевих шлюбів, тому засоби масової інформації та його політичні опоненти отримали неабияку насолоду, коли цього зразкового сім’янина зловили в громадському туалеті за тим, як він домовлявся про сексуальні послуги з незнайомцем. Ведучий ток-шоу Раш Лімбо, відомий нападами на низький моральний дух і рівень самоконтролю наркозалежних, як виявилося, сам підробляв рецепти від лікаря, щоб роздобути таблетки, від яких у нього розвинулася залежність. Це відкриття тижнями не полишало засоби масової інформації.

У своїй книзі «Невластиві аспекти характеру» (Out of Character) психологи Девід Дестено та П’єркарло Вальдесоло описують, як історії Сенфорда та інших привертають нашу увагу: ми судимо про людей за їх характером. Слово «характер» історично було терміном на позначення символів, відбитих на старих монетах, щоб можна було розрізняти їх номінальну вартість. Так само ми й оцінюємо людей, намагаючись за сигналами розпізнати їхню істинну сутність. Прочитати поведінку Марка Сенфорда за підходом Фройда неважко: можна припустити, що весь його консерватизм і приземленість виникли внаслідок приглушення емоцій, а його справжні почуття заховані під поверхнею. Також легко помітити, що політики, які завоювали владу та довіру виборців завдяки своїй доброті, часто розчаровують людей, коли пізніше показують свою істинну сутність. Та чи правильний спосіб судити людей обрали виборці? На думку Дестено та Вальдесоло, хибно формувати враження про людину, опираючись на її характер. Людей важко поділити на добрих та поганих. Світ набагато складніший.

Традиційний спосіб формування нашого уявлення про людину схожий на той кадр із коміксів, де у героя на одному плечі сидить ангел, а на іншому – диявол, і кожен шепоче щось на вухо. У цьому випадку, щоб прислухатися до когось одного – потрібно закрити протилежне вухо. Вальдесоло та Дестено дещо коригують таке уявлення і кажуть, що замість ангела та диявола було б доцільніше уявити двох комах – мураху та коника-стрибунця. За старою байкою, коник-стрибунець був скрипалем та жив у своє задоволення, розважався та насолоджувався життям, тоді як мураха працювала, старалася і збирала їжу на зиму. Так само ми, люди, маємо дві системи, які борються за контроль: ту, яка мислить короткостроково, і ту, яка думає довгостроково. Іноді мураха має рацію, інколи – коник-стрибунець. Коли ми робимо щось спонтанне, наприклад, кидаємось у воду, щоб врятувати життя, сваримося з персоналом готелю чи напиваємося до чортиків у вівторок, ми танцюємо під скрипку коника-стрибунця. А коли ми діємо розважливо, наприклад, створимо план пенсійних накопичень, мураха у нас бере гору. Усі наші рішення ґрунтуються на тому, що найкраще працює на даний момент. Але оскільки момент завжди характеризується обставинами та випадковими збігами, які змінюють баланс сил між мурахою та коником-стрибунцем, то результат може бути різним. І тому ми не можемо стверджувати, що наша особистість не змінюється так само.

Ця гіпотеза, скоріш за все, настільки ж давня, як і буддизм, але останніми роками внаслідок психологічних експериментів, що досліджували мінливість особистості, дійшли певних цікавих висновків. Наприклад, Ден Аріелі, дослідник людської ірраціональності, згаданий в одному з попередніх розділів, проводив експеримент, в якому учасникам видали ноутбуки і, попросивши заповнити опитувальник, відправили додому. Деякі з учасників експерименту, відповідаючи на запитання опитувальника, повинні були розглядати еротичні фото та мастурбувати. Згідно з описом, машини були належним чином захищені пластиковою плівкою. Недивно, що сексуально збуджені учасники приймали гірші фінансові рішення. Природно було б перенести це відкриття на стару традицію продавати хоч що б то було, додавши до реклами фото відверто одягненої красуні. Гаразд, на сучасний погляд, такий прийом може здаватися ідіотським, однак висновки Аріелі свідчать: що безглуздіший продукт, то краще це працює. Кілька швидких натискань на першій сторінці пошуку Google за запитом «споживчі кредити» також показують, що на багатьох рекламних оголошеннях є красиві жінки.

Класичний експеримент, проведений у Канаді, виявив ще дещо, що може підсвідомо впливати на наш вибір. До чоловіків у парку підходила молода жінка з анкетою. Поставивши кілька запитань про творчість, жінка давала учасникам свій номер телефону на випадок, якщо вони раптом захочуть обговорити з нею результат опитування. Пізніше дослідники підрахували, скільки респондентів зателефонували жінці та запросили її на побачення. Вирішальну роль зіграло те, що до деяких чоловіків жінка підходила, поки ті сиділи на лавочці, інших зупиняла на підвісному мосту. З тих чоловіків, які зустріли жінку на мосту, 65 відсотків зателефонували запросити на побачення, а з тих, хто під час опитування перебував у комфортній обстановці, лише 30.

Дослідники називають це явище феноменом привласнення: коли мозок помічає посилене серцебиття та збудження та трактує їх як ознаки нервування, що доволі природно відчувати на ненадійному мосту. Однак ці сигнали також можуть свідчити про сексуальний інтерес, і в цьому випадку ймовірно, що мозок багатьох учасників помилково прийняв, що відповідні імпульси викликає жінка, а не міст. Частина мозку, яка відповідає за створення цілісної картинки на основі даних наших органів чуття, обрала історію, яка б пояснювала надмірне виділення поту, пришвидшені дихання та пульс, але в цьому випадку пояснення виявилося хибним. Зовнішні обставини надали поштовху конику-стрибунцю. Такі приклади повинні були б змушувати нас замислитися, коли наступного разу збиратимемося осуджувати тих, хто, як Марк Сенфорд, піддався емоційному пориву. Вони також можуть навчити нас не квапитися з поспішними висновками, адже щоб перевірити когось, достатньо поглянути на його дії в небезпечній ситуації.

Але яка частина мозку в підсумку верховодить і формує розуміння внутрішнього «я»? Не важливо, ангели це чи дияволи, мурахи чи коники-стрибунці, все одно ми схильні думати, що посередині таки є істинне «я», яке піддається всім цим впливам, яким можна маніпулювати чи контролювати. Однак якщо це дійсно так, то де шукати те «я» і яке воно?

Фактично ми давно звикли бачити зображення мозку, поділене на різні зони та частини. Від ретельного розподілу френологами мозку на зони на кшталт «любов до життя» та «область таємничості», до поділу Фройда на Воно, Его та Супер-его. Звісно, хотілося б зрозуміти свідомість за допомогою паперу та олівця, через кола, окремі області та лінії, які показують зв’язки між різними частинами та елементами. У різні епохи були свої улюблені метафори, на основі яких будувалися моделі: наприклад, давньогрецька модель життєвої сили, або пневми, була розроблена за зразком винаходів гідротехніки: помп та фонтанів (хоча саме слово пневма, як не дивно, означає повітря). Просвітництво уподібнювало людину накрутному механізму, як це уявляв собі Жульєн Офре де Ламетрі у творі «Людина-машина» (L’homme Machine). Вік­торіанська епоха парового двигуна мала вплив на поняття витісненого підсвідомого, як пояснював Фройд.

Сьогодні ми схильні називати нашу голову комп’ютером, а про роботу мозку говорити, вживаючи слова «багатозадачність» та «перепрограмовувати». Ця модель має спільне з моделями попередніх епох – те, що ми уявляємо: мозок поділений на різні компоненти, які відповідають за різні функції, так само, як різні частини машини або програми на нашому мобільному телефоні. За нашими уявленнями, у мозку два центри: один з них відповідає за почуття, інший – за дії. Або три: один для обробки візуальної інформації, один для винахідливості і один для винагороди. Але мозок не є ні машиною, ні комп’ютером, як органічну систему так само природно було б порівняти його з лісом чи мурашником. У лісі зазвичай не буває так, що територія чи вид має виключну відповідальність за певну функцію, бо це вічне змагання та співіснування з розмитими межами: і ґрунт, і бактерії задіяні в процесі розкладання органічних відходів, наприклад.

За словами Девіда Іґлмена, мозок радше схожий на складну екосистему, ніж на добре продуману машину. Хоча існують і чіткі поділи на різні області мозку, однак системи взаємодіють і постійно перебувають у внутрішній конкуренції. Наприклад, візуальні сигнали обробляються різними типами клітин та областями мозку одночасно. Те саме стосується і когнітивних процесів. Наша мораль, наприклад, не підкоряється єдиному принципу, а базується на роботі кількох конкуруючих систем: одні засновані на огиді, інші керуються логікою, треті – гнівом, буває й так, що ми помічаємо, як ці системи вступають у конфлікт.

Іґлмен порівняв мозок з парламентом, де різні фракції постійно сваряться, а розподіл влади весь час змінюється. У своїй метафорі він не вказує, чи є у такого парламенту президент, але за замовчуванням ми припускаємо, що в таких системах повинен бути якийсь раціональний лідер, що підтримуватиме порядок. Але якщо йдеться про мозок, чи про мурашник, то таке припущення буде помилковим. Мурах поділили на групи та відповідно до їхньої ролі дали кожній групі назви: рядові робітники, солдати та королева, що наводить на думку про звичну ієрархію в суспільстві, проте в царстві мурах такого немає. Королева нічого не вирішує, робітники не отримують наказів, а в солдатів немає офіцерів. Натомість відбувається щось ще більш вражаюче: колонія мурах організовується за допомогою хитромудрої системи запахів та виділених ферментів. Кожна мураха реагує на їжу і перешкоди, а також на запахи поруч. Ці мікровибори кожної мурахи відображаються у більш масштабних моделях, і таким чином їм налагоджено вдається зводити складні мурашники, зі своїми сміттєзвалищами та кладовищами, а також пороги, що захищають домівку від потопів не один сезон дощів. Причому ніхто з учасників навіть не здогадується, чим глобально вони займаються.

Ми, мабуть, ближче до істини, навіть якщо відкидаємо ототожнення мозку з механізмом у світі технологій, а радше надихаємося та будуємо паралелі з біологічними системами, як-от мурашник чи ліс, де всі частини взаємодіють та конкурують, впливають одна на одну складними способами, а крім того, самі до кінця не усвідомлюють, чого насправді збираються досягти. Свідомість, яку ми можемо відчути, також не варто вважати головною силою, а радше істориком, що ретельно працює над створенням логічної історії на основі наших спогадів. Ще один дослідник мозку, нейробіолог Майкл Ґаззаніґа, назвав частину мозку, яка виконує дану функцію, якраз «пояснювачем» і зазначив, що, як і багато людей, пояснювач турбується більше про те, щоб з розповіді вийшла гарна історія, а не щоб вона була правдивою до деталей.

Шведські дослідники Ларс Галл та Пітер Юганссон з Університету Лунда досліджували те, що вони називають сліпим вибором. У ході експерименту вони показали учасникам фотографії двох різних людей і запитали, хто їм подобається більше. Після цього експериментатор давав їм фото тієї особи, яку вони обрали, і просив детальніше розповісти, чому перевагу отримало саме це обличчя. Експеримент звучить доволі занудним, якщо не враховувати, що він передбачав один несподіваний поворот: після вибору експериментатор підмінював зображення і подавав учасникам насправді фото того, хто сподобався їм менше. Але оскільки вони «знали», що отримують вибране фото, то підміни не помічали. І не тільки не помічали, вони ще й наводили немало причин, чому їм більше сподобалося саме це фото. Ці вигадані причини, за теорією Ґаззаніґа, сфабрикував «пояснювач» для створення цілісної розповіді на основі поєднання візуально отриманої інформації та власних висловлювань. Галл і Юганссон досягли того ж результату внаслідок іншого експерименту, коли підміняли заповнені людьми анкети та просили пояснити їхній політичний вибір, що вони там зазначили, тобто змушували наводити аргументи за протилежні до тих, що вони обирали раніше, уподобання. Звучить божевільно, та, мабуть, наша віра у правильність власних рішень важливіша за сам вибір.

Якби наш мозок насправді був лише певним хитромудрим мурашником, чи в кращому разі парламентом без голови, це означало б, що будь-які пошуки нашої «внутрішньої істоти», «ідентичності» чи «характеру» були б не більш виправданими, як пошуки національної ідентичності. Що, безумовно, у деяких випадках відбувається, однак поведінка держави відрізняється залежно від того, перебуває вона в періоді перебування консервативних чи радикальних сил в уряді, її економіка переживає піднесення чи спад, функціонує вона в мирні часи чи у війну. Напевно, до сприйняття людиною власного «я» слід ставитися так само скептично, як до політичних лозунгів.

Тож наскільки насправді ми можемо довіряти власній самосвідомості, і чи хтось з нас є кращим за інших? Це взялися досліджувати два психологи в 1970-х роках. Гарольд Саккейм і Рубен Ґур сіли і разом склали такий список незручних запитань:

1. Ви коли-небудь відчували ненависть до своїх батьків?

2. Ви коли-небудь відчували себе винним?

3. Чи відчували ви потяг до якоїсь привабливої особи протилежної статі?

4. Чи ви коли-небудь мали бажання вбити когось?

5. Чи ви відчуваєте гнів?

6. Чи були у вас думки, про які не повинні ніколи дізнатися інші люди?

7. Чи відчували ви іноді потяг до людей тієї самої статі?

8. Ви коли-небудь робили безглузді вчинки?

9. Чи є у вашому житті те, що робить вас нещасними?

10. Чи для вас важливо, щоб інші люди були високої думки про вас?

11. Чи хотіли б ви знати, що про вас думають інші люди?

12. Ваші батьки коли-небудь поводилися з вами погано?

13. Чи є у вас болісні спогади?

14. Чи були у вас коли-небудь думки, що ваші батьки ненавидять вас?

15. У вас бувають сексуальні фантазії?

16. Чи сумнівалися ви коли-небудь у своїй гетеросексуальності?

17. Ви коли-небудь мали сумніви, наскільки ви вмілий сексуальний партнер?

18. Чи ви коли-небудь отримували задоволення від дефекації?

19. Ви коли-небудь хотіли зґвалтувати чи бути зґвалтованим кимось?

20. Ви коли-небудь замислювалися про самогубство як спосіб помститися комусь?

Саккейм і Ґур не мали на меті змусити людей зашарітися, просто хотіли дізнатися, наскільки добре люди можуть обманювати себе. Достатньо було лише підрахувати кількість «ні». Отримавши відповіді учасників експерименту, вони провели ще одну спробу. Дослідники попросили тих самих людей вимовити фразу «come here» і записали це на плівку, а потім дали їм послухати всі записи з багатьма чужими голосами, які промовляли те саме, в довільній послідовності. Здавалося б, людина одразу розпізнає власний голос серед незнайомців, проте виявилося, що це не так просто. До того ті, хто відповів «ні» на більшість запитань анкети, впоралися найгірше з розпізнаванням власного голосу. Вони не знали себе.

Чи знали? Фізичні вимірювання частоти пульсу, артеріального тиску та потовиділення показали чітку реакцію, коли люди чули власний голос, тобто себе вони чули, але не всі могли це розпізнати. Схоже, таким же чином їхня свідомість приховувала правду, даючи менш неприємні відповіді на провокаційні запитання анкети. З цього можемо дати визначення самообману – це здатність мати два різних сприйняття дійсності водночас, але дозволити собі визнати лише одне. Але для чого нам таке вміння? Можна було б подумати, що самообман – надто погана риса, аби отримувати її в дар від природи.

Погана риса чи ні, але в деяких випадках вона може бути доброю стратегією. Це довела психологиня Джоанна Старек з оновленою версією експериментів Саккейма і Ґура. Спершу вона поставила незручні запитання з анкети учасникам змагань з плавання, а потім запропонувала їм пройти додаткове тестування: їх помістили перед екраном, на якому короткими спалахами одночасно показувалися різні слова для кожного ока. Наприклад, ліве око побачило слово «втрата», а праве побачило «оплата». Коли ми піддаємось таким суперечливим враженням, дехто з нас схильний обирати найбільш позитивний варіант: ми побачимо те, що хочемо бачити. Експерименти Старек показали, що ті, хто відмовлявся визнавати приємність дефекації, були тими самими, хто відфільтровував «втрату» і бачив тільки «оплату».

Насамкінець Старек порівняла коефіцієнт самообману з результатами змагання з плавання. Виявилося, що кращі результати показали ті плавці, хто більше себе обманював. Сама Старек пише, що тренери в усьому світі часто називають це чемпіонським мисленням. Той, хто вміє переконати себе, що він найкращий, найсильніший і найшвидший, безперечно, матиме перевагу вирішального дня.

У своїй книзі «Природжені брехуни» Ян Леслі зазначає, що люди з добре розвинутою здатністю до самообману можуть впевненіше переконувати інших та створювати позитивне враження про себе. На роботі, де не зовсім зрозуміло, хто чим займається, ті, хто вищої про себе думки, вважатимуть, що роблять більше за інших, відповідно й поводитимуться більш наполегливо. Такі «сигнали компетентності» підхопить керівництво, тож впевнені у собі швидше отримають підвищення, від чого їхня думка про себе тільки ствердиться. Таким чином вони також братимуть на себе більше відповідальності, що часто приноситиме їм успіх, хоча наслідки можуть бути і негативними. Але оскільки успіхи вони вважатимуть власним досягненням, а помилки виправдовуватимуть обставинами, то в будь-якому разі справлятимуть враження компетентних та досвідчених, хоча й основа всього цього – самообман.

Звичайно, люди з високими амбіціями та самооцінкою також будуть корисними і суспільству: без ілюзій навряд чи так багато молодих людей наважувалися б розпочати новий бізнес, піти в політику чи написати роман. Автор Джордж Бернард Шоу казав: «Мудрі люди пристосовуються до світу. Немудрі люди намагаються підлаштувати світ під себе. Тож весь наш прогрес залежить від немудрих людей».

Але якщо світом рухають люди, які вдаються до самообману, то де нам шукати реалістів? На думку психолога Шеллі Тейлор, ми знайдемо їх серед тих, хто страждає на клінічну депресію, які «вважають, що мають більш правильні уявлення про себе, світ і майбутнє, ніж інші». В останні роки увага психологів була зміщена з помилкових уявлень тих, хто страждає на депресію, до так званого депресивного реалізму. Тобто проблема депресії не обов’язково криється в хибних уявленнях про світ, вона може полягати, навпаки, в недостатній хибності цих уявлень. Соціальний психолог Рой Баумайстер висловився про це так, начебто існує «оптимальний рівень ілюзії», тобто необхідна доля необґрунтованого оптимізму для зустрічі зі світом і нами самими.

Виробники мила «Dove» зазнали небувалого успіху навесні 2013 року, коли їхній проморолик вірусно поширився інтернетом. На відео жінки беруть участь у «експерименті», де поліцейський художник малює їхні портрети на основі їхніх власних описів себе, а потім ті ж обличчя на основі описів незнайомців. Портрети, зроблені з власних слів жінок, виявилися менш привабливими, ніж ті, що були створені на основі описів незнайомих людей. Мораль полягала в тому, що жінки ставляться до себе невиправдано критично. У відео деякі жінки плачуть, ймовірно, вони зворушені тим, наскільки красивими їх бачать інші, про що вони й не знали. Відео переглянули 29,4 мільйона разів і за перших десять днів кампанії ним поділилося 660 000 користувачів Facebook. Успіх ролику, ймовірно, означає, що ми позитивно реагуємо на повідомлення про те, що надто строгі в ставленні до себе, і що насправді красивіші, ніж думаємо.

Але, як виявляється, відео «Dove» повністю суперечить дослідженням вчених у цій галузі, які говорять про те, що більшість із нас сприймають себе кращими, ніж є насправді, не лише щодо вмінь та роботи, але й зовнішності. Експеримент, проведений Ніколасом Еплі та Ерін Вітчерч у 2008 році, показує ледь не протилежність «експерименту» «Dove». Дослідники сфотографували учасників дослідження та опрацювали їхні фото у цифровому редакторі, створивши більш та менш привабливі копії облич. Вони попередили учасників, що їм покажуть добірку фото, серед яких і недоторкані зображення, і серія модифікованих, завдання учасників – вибрати оригінали. Як правило, учасники обирали більш вдалі версії зображень, навіть попри те, що у вибірці були й реальні фото. Коли їх просили вибрати оригінали фотографій інших учасників, зроблених за три тижні до цього, більшість впоралася з цим завданням набагато успішніше. Висновок усіх згаданих вище експериментів спільний: у нас складається набагато більш реалістичне уявлення про незнайомих людей, ніж про обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі щодня.

Велика кількість книг з полиці літератури для саморозвитку, наприклад, «Сила позитивного мислення» (The Power of Positive Thinking, 1952) та «Секрет» (The Secret, 2006), схоже, наблизили принцип оптимізму до певної релігії. Мовляв, усе вирішується, достатньо лиш повірити, що у вас вийде. Ви можете стати саме тим, ким мрієте бути. Особистість мінлива і здатна постійно змінюватися. Водночас інший напрям твердить, що важливо «віднайти своє істинне “я”». Ці дві стратегії можуть здатися суперечливими, але часто поєднуються в логіці літератури зі саморозвитку. Деякі книжки, як-от: «Будь собою, усі інші ролі вже зайняті» (Be Yourself, Everyone Else is Already Taken: Transform Your Life with the Power of Authenticity) Майка Роббінса посилаються на те, що ми можемо змінитися і стати більш справжніми одночасно: як тільки ми вирвемося з усіх рамок суспільства довкола і, навпаки, прислухаємося до власного внутрішнього голосу, то зможемо розкрити свій внутрішній потенціал.

Література із самопізнання та саморозвитку послуговується водночас соціологічними та психологічними принципами. Тут у пригоді стають і теорія Фройда про захисні механізми психіки, і бачення Рісмана про індивідуальність, і думки Ґофмана про управління ролями. Але оскільки ці книги вчать працювати над своїм «я», а не переймати чужі ролі, вони далеко зайшли у своїй вірі про те, що істинне «я» насправді існує і його можна віднайти. Майк Роббінс визнає, що справжність охарактеризувати важко, однак, згідно з одним із багатьох описів у його книзі, мова йде про те, щоб «бути собою, завжди і всюди, розуміти, пізнавати, визнавати, цінувати та виражати все, ким ти є: і світлі, і темні сторони». І хоча, на перший погляд, завдання може здаватись нелегким, справжнє ми обов’язково відчуємо, адже «те, що є справжнім для нас, і є правдою, тож коли ми пізнаємо це в собі, не повинні її захищати, а лише прийняти і жити з нею». Можливо, для саморозвитку це допомагає, але для тих, хто шукає реальні аналітичні інструменти, такі поради не корисніші за пластилін.

Інші моделі саморозвитку менше стосуються загадкової сили, що виходить зсередини, а радше дають практичні поради щодо зовнішнього представлення. Якщо хочеш піднятися на наступний рівень, треба наслідувати манери вищого класу, якщо вірити Джону Моллою, автору «Одягатися для успіху» (Dress for Success), що стала біблією стилю для представників 1980-х. Пряма постава є запорукою успіху, пише він у продовженні «Жити для успіху» (Live for Success), де рекомендує наслідувати рухи та жести вищого класу і, подібно до Таміко Забліт, наголошує на самоконтролі. Не розмахуйте руками широко, як робітник, а тримайте їх близько до тіла. Виконуйте вивірені рухи, тримайте рот закритим, але не змикайте щелепи. Аналітик та історик Пол Фассел, схоже, погоджується, бо у своєму розважальному дослідженні «Клас» (1983) стверджує, що статус особи можна виміряти лінійкою. Так званий відступ робітничого класу (який не слід плутати з відступом сантехніка) – проміжок між шиєю та коміром, коли всі одягають костюм – виникає і через відсутність звички носити піджаки, і через невміння правильно підбирати костюми. У вищого класу, навпаки, комір, шия та плечі мають такий вигляд, ніби є одним цілим.

Але часи змінилися і зовнішній вигляд вже давно не є мірилом успіху. Сьогодні недостатньо наслідувати манери чи вигляд вищого класу, головне – ваша цікава і щира особистість. У своїй впливовій праці «Культура нарцисизму» (The Culture of Narsissism) Крістофер Лаш стверджує, що бачить перехід від прагнення бути відомим своїми досягненнями до бажання стати знаменитим просто «будучи собою». Довідники зі саморозвитку, на кшталт «Непорушних законів впевненості в собі» (The Unbreakable Laws of Self Confidence) Браяна Трейсі, як правило, стверджують, що при правильному підході здоров’я, багатство та щастя ставатимуться у вашому житті за замовчуванням. Заручившись достатньою впевненістю у собі, ви «самі визначите умови, за якими хочете жити, і проживатимете кожен день так, як хочете цього самі, а не диктат інших». У давні часи люди вважалися ошуканцями, коли мавпували аристократичні манери, зараз посібники із саморозвитку навіюють ідею, що ми всі народжені аристократами, просто треба дозволити правді перемогти. Водночас це чинить на нас тиск. Тобто вже недостатньо навчитися носити костюм і виконувати свою роботу гідно, на нас також лягає відповідальність завжди світитися незламним оптимізмом та впевненістю. Робота над собою ніколи не зупиняється, на фабриці особистості немає перерви на обід.

Акцент на спробі знайти себе має дещо спільне з вказуванням на презентабельний зовнішній вигляд: і те, і інше покладає повну відповідальність на людину, оминаючи такі чинники, як різниця доходів та можливості здобути добру освіту. Ті, хто відчуває збагачення та допомогу від книг зі саморозвитку та коучінгових програм, насамперед є їхніми авторами та тими, хто надає такі послуги. За інерцією люди, які вже якось купували посібники зі саморозвитку, схильні купувати їх знову і знову. Що, схоже, є непоганим показником того, що негайного успіху та крайньої трансформації від них чекати не слід.

У вирішальній сцені книги Іена Мак’юена «Субота» головний герой Генрі Пероун стикається віч-на-віч з Бакстером, небезпечним злочинцем. Як сучасний Шерлок Голмс наш герой помічає особливості поведінки свого співрозмовника і заявляє: «У батька вашого було, а тепер і у вас». Злочинець не може оговтатися – звідки цей незнайомець знає, що його батько помер від хвороби Гантингтона, і що сам він останнім часом помічає схожі симптоми? Відповідь криється в тому, що Генрі Пероун – нейрохірург, і це приклад того, як дослідження мозку знайшли своє місце в художній літературі. У своїй статті 2009 року «Розквіт нейророману» (The Rise of The Neuronovel) критик Марко Рот вказує на низку книг останніх десятиліть, які відкидають соціальні та психологічні моделі минулого, що пояснювали дії героїв раніше, і вписують у внутрішнє життя героїв роману результати генних та нейронних досліджень. У екранізованому романі «Сирота Бруклін» (Motherless Brooklyn, 1999) Джонатана Летема і дії героя, і сама мова роману багато в чому визначається синдромом Туретта. У «Дивному випадку із собакою вночі» (The Strange Incident of the Dog in the Nighttime, 2003) Марка Геддона головний герой, ймовірно, страждає від синдрому Аспергера. Телебачення також має своїх схожих героїв, наприклад, Сага Норен з аутизмом зі серіалу «Міст» або Кері Метісон з біполярним розладом у «Батьківщині».

У той час як бандити з літератури попередніх часів часто мали жорстокого батька і важке дитинство, то в Мак’юена Бакстер став жертвою генетичного дефекту четвертої хромосоми. Саме хвороба зробила його небезпечним: раптові перепади настрою та відсутність контролю над м’язами обличчя, незмога відчувати докори сумління та нерозуміння власної особистості. Достатньо невеликого збою у механізмах контро­лю, як особистість починає розхитуватися і розвалюватися, мов велосипед із погано закріпленими колесами. Однак біологія атакує не лише бандитів та злочинців. На щоденні перепади настрою Пероуна також звертається багато уваги: «Нарешті його наздогнала та легка ейфорія, що настає після фізичного напруження. Блаженний бета-ендорфін, опіат власного виробництва, знімає біль». У своїй статті Марко Рот так підсумовує підхід авторів нейророманів: «Здається, переживши падіння суспільства та релігії, ми перейшли до руйнування суб’єкта (особистості), заплутану природу якого може пояснити лише сучасна наука. Звісно, ні мораль, ні суспільство, ні особистість не перестали існувати, але тепер вони пояснюються фахівцями, які пишуть мовою своїх сфер спеціалізації».

Новий поворот у зображенні особистості в літературі є відображенням хвилі популяризації науково-популярного жанру останніх десятиліть, в якому заявляється, що наша ідентичність не настільки пластична та гнучка, як думали науковці 1960-х і 1970-х років, не кажучи вже про мрії літератури зі саморозвитку. Американський лінгвіст Стівен Пінкер у 2002 році сформував основні положення підходу в книзі «Чистий листок» (The Blank Slate, 2002), де він критикує теорію, за якою ми народжуємось зі свідомістю, що нагадує «чистий листок». Пінкер вважає, що мозок має свої тенденції та закономірності, вписані у мільйони років еволюції. Технологічні прориви в дослідженні мозку дали нам нові книги, які пояснюють поведінку людини, вказуючи, які ділянки мозку регулюють винагороду та раціональне мислення. Поведінкові психологи, зокрема Ден Аріелі та Деніел Канеман, привернули велику увагу своїми книгами про те, наскільки ми, люди, насправді нераціональні, і наскільки нами керують упередження та уподобання, що сягають корінням ще кам’яної доби. А уявлення, що кожен вибір ми чинимо з власної волі, є значною мірою обманом.

Критик із «New York Times» Джеймс Атлас описав цю тенденцію у 2012 році як поширення книг «нічим не можу тут зарадити». У статті з назвою «Мигдалеподібне тіло змусило мене це зробити» (The Amygdala made me do it) він описує основну ідею таких книг, за якими наші дії визначає перш за все біологічний та фізіологічний вплив. Вони значною мірою керуються автоматичними процесами, і ми мало що можемо з цим вдіяти. Основне заперечення проти такого детермінізму полягає в тому, що він знімає з індивіда відповідальність за свої вчинки. Це не моя вина, це все мій мозок.

Критика такого принципу засадничо стоїть на тому ж, що й критика еволюційної психології, яка розглядалася як можливе виправдання насилля та вбивства («то все мій тестостерон зробив»), а також більш побутових вчинків, як марнотратство («бо я людина, запрограмована проявляти силу через соціальні сигнали»). Відомий еволюційний психолог Джеффрі Міллер, здавалося, підтвердив упередження проти еволюційних психологів, коли він написав у 2013 році у своєму Twitter, що аспірантам, які страждають від надмірної ваги, навряд чи вдасться закінчити навчання, бо повнота є явною ознакою відсутності сили волі. Він видалив цей твіт і згодом вибачився, не виправдовуючись ані кам’яним віком, ані генетикою.

У той час, коли Ніцше прагнув знову зв’язати особистість концепцією «вічного повернення», а Сартр робив те саме зі своїм екзистенціальним дуалізмом, то біологія і, особливо, еволюційна психологія стали заміною Бога в світську епоху. Еволюційні пояснювальні моделі, безперечно, привабливі тим, що багато чого вони ілюструють прикладами з історії, стаючи схожими на товсті романи. Ці розповіді часто згадуються і в науково-популярних виданнях, на кшталт газет і журналів, і в книгах, які пояснюють нам, наприклад, чому чоловіки та жінки різні, та дають відповіді на інші питання, які нас давно цікавили.

Філософ та письменник Ентоні Ґотліб написав в есе для «New Yorker», що сьогодні такі пояснювальні моделі мають значно менше практичне застосування, хоч і є дуже популярними, оскільки кожне еволюційне пояснення передбачає, що психологічний феномен, який воно описує, уже було раніше описано і доведено. Лише після цього можна будувати теорії, чому ця конкретна поведінка еволюційно прижилася. Ґотліб не заперечує, що поведінка має еволюційні передумови, але й спекулювати на цьому може бути цікаво і захопливо. Такі теорії можуть навчити нас багато чого в довгостроковій перспективі, але та увага громадськості зараз, швидше за все, обумовлена тим, що це просто цікаві історії.

Прихильники еволюційної психології пояснюють релігію як результат людської схильності вигадувати пояснення та будувати причинно-наслідкові зв’язки у світі. Нам потрібен Бог, щоб пояснити такі позбавлені сенсу явища, як негода, землетруси та війни. Проте цю саму модель до пояснення своєї поведінки вони рідко застосовують. Найважливішим чинником сучасної популярності парадигми, мабуть, є її історичні масштаби. Вони знаходять нашу прив’язку до плейстоцену та генів, хоч і ціною втраченого авторитету Бога.

Можемо припустити ще одну причину успіху книг «нічим не можу тут зарадити» – це особиста преференція, адже не всі прагнуть керуватися принципом «допоможи собі сам» з літератури із саморозвитку, а багатьох просто може відштовхувати надміру оптимістичний тон, який часто буває в таких книжках. Незважаючи на її демотивуючий заголовок, книга Девіда Макрейні «Ти не такий розумний» (You are not so Smart, 2012) – чудовий приклад критики посібників з особистісного розвитку. Макрейні подає блискучий огляд найпоширеніших способів самообману, а також поради, як не піддаватися йому. Автор створює відмінність між двома «я»: теперішнім і майбутнім. Особистість, що стикнулася з конкретною ситуацією безпосередньо, схильна до брехні та самообману, якщо ж особа віддалена від ситуації часовими рамками і думає про неї як про минуле чи майбутнє, то вона більш чесна та далекоглядна. Найрозумніше буде переконатися, що висновки щодо ситуації сформовано вже заздалегідь, з огляду на всі слабкі сторони теперішнього «я». Наприклад, дуже поширеною проблемою є відкладати все, що потрібно зробити, на майбутнє, у переконанні, що в майбутньому ми будемо більш мотивовані і матимемо більше часу на це. Вихід – «прив’язати себе до щогли». Хочете займатися спортом – заздалегідь домовтесь про тренування з другом. Бажаєте попрацювати – обмежте доступ до інтернету, аби протягом наступних кількох годин не було змоги перевіряти ні електронну пошту, ні соціальні мережі, аж поки не закінчиться робочий день.

Звісно, такі прийоми та техніки не є новими, лиш тепер вони підтверджуються сканованими зображеннями мозку. У XVIII та XIX століттях філософ Девід Юм та психолог Вільям Джеймс відповідно описували людей як істот, що схильні спершу діяти, а потім думати, та й загалом не є дуже раціональними. Їхня порада, як відновити хоч якийсь конт­роль, була такою ж: «Найкраще насамперед перетворити нашу нервову систему на союзника, а не ворога», – писав Юм. Хоча такі методи, що ґрунтуються на знаннях, часто подають песимістичний погляд, що відрізняє їх від риторики літератури із саморозвитку, на практиці вони нагадують багато прийомів з тієї самої літератури, але без будь-якої згадки про особистісний ріст, позитивні думки та самомотивацію.

Метафора з «прив’язуванням его до щогли» нагадує нам, що схожі психологічні механізми були добре відомі ще в Давній Греції за часів Гомера. Першим прив’язати себе до щогли, за описом автора, звелів відомий моряк Одіссей, коли корабель пропливав попри землі сирен. Потім він попросив свою команду позакладати до вух воскові затички, щоб, по-перше, не чути пісень спокусниць, а ще його власного благання про звільнення. Пізніше ця історія знайшла своє втілення в народній мудрості: «Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні». Але найбільше це, мабуть, нагадує старомодну протестантську мораль, де спокуси диявола замінили власні мозкові імпульси. У старі часи саме диявол постійно змушував вас спокушатися короткочасними задоволеннями і забувати про обов’язки, але вихід був той самий: з недовірою ставитися до всіх своїх бажань і перенести рішення на особистість, що перебуває за межами ситуації. У релігії цю роль на себе взяв Небесний Батько. Сьогодні ми повинні віднайти цього суворого суддю в собі – і завжди триматися на безпечній відстані від теперішнього «я». Якщо раніше надійною опорою для людей був істинний Бог, то тепер ми можемо вірити лише в те, що наші прагнення оманливі.

Через кілька тижнів після моїх відвідин курсів «Minding Manners» мало що залишилося в голові. Час від часу я все ще намагаюся нагадувати собі, що всередині мене є гелієва кулька, і що мені потрібно готуватися краще і ґуґлити людей перед зустріччю з ними. Перед курсами я плекав надію, що зможу навчитися простим прийомам, які дадуть мені змогу мати більш витончений та загадковий вигляд. Але це не так просто. Навіть наймайстерніших шахраїв викривають, згадаємо Крістіана Ґергардсрайтера в ролі Кларка Рокфеллера. Певним чином його тріумфальна історія влиття у вищі кола США – немов з посібників особистісного розвитку: хлопець настільки добре переконує всіх, що він багатий і успішний, що насправді таким і став. Неймовірна кар’єра побудована на незламній впевненості в собі.

Однак книга Марка Сіла «Чоловік у костюмі Рокфеллера» (The Man in the Rockefeller Suit) показує, що в цій людині було щось більше. Звісно, відсутність загальноприйнятої етики. Але Ґергардсрайтер також був далеко не дурним хлопцем, який по-своєму, але все ж наполегливо працював. В інтерв’ю для книги люди, які знали його, постійно повторювали, як наполегливо він вчився, як добре орієнтувався у кіно, щоб легко могти видавати себе за продюсера, як добре підтягнув себе у фінансах, щоб могти скидатися на керівника акціонерного товариства. Він промуштрував підручники, за якими викладали в коледжі, задля достовірності історії, він перейняв вишуканий стиль та манеру одягатися, а ще досконало вивчив мову і навчився копіювати новий акцент. Він, безперечно, мав і акторський талант. З усього видно, бути шахраєм – робота не з легких.

Таміко Забліт навряд чи хоче, щоб її асоціювали з шахраями, але вона неодноразово під час курсу підкреслювала, що аби змінити свою зовнішню самопрезентацію, треба немало потрудитися. Кожен, хто має змогу навчатися у школі швейцарського етикету, вправляється у цьому цілий рік щодня. Запис на тижневі курси, на кшталт таких, які пропонує Забліт, передбачає багато самостійної роботи. Перед тим, як ми роз’їхалися, Таміко порадила всім нам повчитися підніматися та спускатися сходами, а ще правильно сідати і виходити з автомобілів. Також потрібно було вдосконалити своє вміння тримати коліна та щиколотки разом, на жаль чи на щастя для мене, це стосувалося лише жінок.

– Деякі чоловіки просто не усвідомлюють, що коять, – сказала вона. – Ви європеєць і є самосвідомим, з американцями гірше, вони просто пливуть за течією. І їм подобається відчувати комфорт. У Європі одяг виготовляли не для того, щоб він був зручним, ви не побачите французьких дітей, які грають у пісочниці у спортивних костюмах.

Програма Забліт основана на англійській та французькій освітніх традиціях, але її особисте бачення полягає в розширенні перспективи, вона радить людям не зациклюватися на старомодних уявленнях про етикет.

– Нещодавно ми продали нашу першу програму з молодіжного навчального етикету одній з найбільших англійських шкіл-інтернатів. Усе тому, що їхній директор розуміє, що етикет певно не лише про те, як чоловік має допомогти жінці скинути пальто.

Зараз етикет – це більше про розуміння того, що провідний європейський спосіб поведінки вже давно не є основним прикладом для наслідування, на думку Забліт. Вона наголошує, що американці та європейці мають чому повчитися в азіатської та арабської культур, наприклад, способам мислення та вмінню співпрацювати та розширювати свої інтереси на нових ринках.

– Усі приходять на навчання до швейцарських шкіл з абсолютно різним походженням та підґрунтям, але навчання все залагоджує і робить їх рівними. Академічні інституції – дещо геть інше, якщо туди приїжджають дівчата з Індії та Канади, їх ніхто не прагне робити однаковими, зате вони повинні порозумітися. На початках їм доводиться нелегко, бо часто вони надто різні, але тут в гру вступаємо ми. Наше завдання не здружити їх, а…

Забліт робить паузу, ніби шукає потрібне слово.

– Знаєте, що? Тут йдеться про життєві навички. Давайте замінимо слово «етикет» і назвемо його життєвими навичками. Адже саме вони приведуть тебе до вершини. Технічні знання допоможуть вам займати управлінську посаду у відповідній галузі, але тільки соціальні навички допоможуть сягнути вершин.

Повторення і завчання недостатньо, знадобляться також широкі знання про багато відмінностей етикету в світі – в яких країнах не можна тиснути руку жінкам, в яких випадках можна дивитися в очі і коли краще відкрити подарунки.

Починаючи з XVII століття, європейська монополія на етикет була зруйнована, як і сама класова належність. Може здатися, що ідея істинного «я» втратила свою актуальність у всіх сферах, адже протягом життя індивіду доводиться мати справу з багатьма ролями та культурами. Це не заважає старим конструкціям залишати глибокі відбитки на нашому самосприйнятті. Правда про нас самих визначається не тільки нашим соціальним походженням чи вродженими генами. Але ми також не завжди здатні контролювати власні імпульси та упередження так, як нам цього хочеться. Мабуть, найпрагматичніша тактика – уважно слідкувати за брехнею, якою ми дуримо себе, сподіваючись, що вдасться відсіяти хоча б частину самообману.

Чи можу я сам чесно зізнатися собі, навіщо поїхав до Лондона? Мені на мить заманулося стати більш витонченим, чи я просто збирав матеріали для книги? Що з двох було приводом для іншого? Можливо, я дійсно просто хотів відкопати гарну історію? А може, це залежатиме від того, яку частину мого «я» ви спитаєте. Але хто тоді «ви»? Ми можемо скептично ставитися до ідеї істинного «я», заснованої на соціологічних, психологічних та біологічних дослідженнях, але, здається, факт виявлення такого скептицизму вже частково доводить існування неподільного «я».

Як зазначає Лайонел Триллінґ, ми читаємо критичні та сатиричні книги, які найкращим способом по-сучасному пояснюють, як нас формує наше походження, і критикують наші марні сподівання «бути собою» або «знайти свій шлях». Але в реальності ми все ще живемо власним життям, що відповідає старим книгам з повчаннями: нам хочеться знайти ідеального партнера, облаштувати затишний будинок в найкращій локації з красивим садком, де наші діти зможуть отримати добре виховання та піти до гідної школи. Моментами ми помічаємо власний конформізм: коли відводимо своїх дітей, одягнених точно як інші, до садочка, чи коли читаємо поради про те, як краще підібрати лампи з IKEA, щоб вони добре поєднувалися з деякими автентичними стільцями з антикварного магазину та іншими об’єктами дизайну. Пари, що гуляють по IKEA, чимось нагадують сучасну версію племінника Рамо: вони одночасно приймають і дистанціюються від власного конформізму та ідентичності. Сперечаючись, вони добре знають, що агресія не раціональна, а викликана стресом і низьким рівнем цукру в крові.

Ми повинні жити з долею іронії. Щоб критикувати брехню про себе, ми повинні спочатку прийняти її. Сподіваємось, від такого складного та парадоксального мислення ви зможете отримати певну користь. Хто знає, можливо, якимось дзен-гуру вдалося повністю відкинути поняття особистості, але переважна більшість у буденному житті ніколи не досягне успіху в чомусь віддаленому від концепції «я». Принаймні точно не я.