Чарлі і шоколадна фабрика

Розділ 21. Чао, Віолето

- Ця жуйка, - вів далі містер Вонка, - мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це… це… це… оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

- Що за нісенітниця? - обурився чийсь батько.

- Шановний пане! - вигукнув містер Вон-ка, - коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Кінець базарам! Не треба буде купувати м’ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не буде тарілок! Не треба буде мити посуд! Ніякого сміття! Ніякого бруду! Смужечка чарівної жувальної гумки «Вонка» - це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м’ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!

- Як це - томатний суп, смажене м’ясо й чорничний пиріг? - перепитала Віолета Бо-реґард.

- Якщо почнеш жувати, - пояснив містер Вонка, - то матимеш саме те, що написано в меню. Це просто дивовижно! Навіть відчуваєш, як їжа потрапляє через горло в шлунок!

А смак - дивовижний! І наїдаєшся! Стаєш ситий! Це справжня фантастика!

- Це абсолютно неможливо, - заперечила Верука Солт.

- Якщо це жуйка, - вигукнула Віолета Бореґард, - якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! - Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. - Містере Вонко, - сказала вона, - давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.

- Віолето, не нароби дурниць, - застерегла пані Бореґард, її мати.

- Я хочу жуйку! - вперлася Віолета. - Які тут дурниці?

- Краще не треба, - лагідно порадив містер Вонка. - Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити…

- Ой, та ну його! - урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла гладку руку, хапнула з шухлядки плиточки жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні натреновані щелепи почали клацати, мов обценьки. -

- Стій! - крикнув містер Вонка.

- Чудово! - вигукнула Віолета. - Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!

- Зупинися! - благав містер Вонка. - Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!

- Ще й яка правильна! - заперечила Віолета. - Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!

- Виплюнь! - звелів містер Вонка.

- Вона змінюється! - крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. - Тепер уже друга страва! Смажене м’ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!

- Як цікаво, Віолето, - розчулилася пані Бореґард. - Ти в мене така розумниця.

- Жуй, дитинко, жуй! - заохотив пан Бореґард. - Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!

Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м’ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:

- Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!

- Чорничний пиріг з вершками! - повідомила Віолета. - Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так… так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!

- О Господи, дитино! - заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, - що з твоїм носом!

- Мамо, мовчи, дай дожувати! - озвалася Віолета.

- Синіє! - репетувала пані Бореґард. - Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!

- Мама каже правду! - заволав пан Бореґард. - Твій ніс став фіолетовий!

- Як це? - перепитала Віолета, не припиняючи жувати.

- І щоки! - лементувала пані Бореґард. - Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!

- Негайно виплюнь жуйку! - наказав пан Бореґард.

- Пожалійте нас! Рятуйте! - кричала пані Бореґард. - Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?

- Я ж казав, що жуйка ще недороблена, -зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи го ловою.

- Воно й видно! - верещала пані Бореґард. - Подивіться на мою дівчинку!

Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия - власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні - як чорничний сік!

- Завжди щось не так, коли доходить до десерту, - зітхнув містер Вонка. - Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.

- Віолето, - закричала пані Бореґард, - ти пухнеш!

- Мене нудить, - пожалілася Віолета.

- Ти роздуваєшся! - знову крикнула пані Бореґард.

- Мені дуже погано! - застогнала Віолета.

- Ще б пак! - сказав пан Бореґард.

- Господи, дитинко! - пропищала пані Бореґард. - Ти надимаєшся, як повітряна куля!-

- Як чорниця, - уточнив містер Вонка.

- Кличте лікаря! - крикнув пан Бореґард.

- Проткніть її шпилькою! - підказав чийсь батько.

- Рятуйте її! - заламувала руки пані Боре* ґард.

Та врятувати Віолету було годі. її тіло розч дималося й змінювало форму з такою швид~ кістю, що вже за хвилину перетворилося на вєі личезну круглу темно-синю кулю - власне, на велетенську ягоду чорниці, - а від самої Віоі лети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.

- Це завжди так, - зітхнув містер Вонка. - Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.

- Я не хочу мати чорницю замість дочки!

закричала пані Бореґард. - Негайно зробіть її такою, як була!

Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з’явилося десятеро умпа-лумпів.

- Закотіть панночку Бореґард у човен, - звелів він їм, - і везіть у сокочавильний цех.

- Сокочавильний цех? - сахнулася пані Бореґард. - Що з нею там робитимуть?

- Чавитимуть, - відказав містер Вонка. - Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо… Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово…

Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.

Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.

- Чуєте, - зашепотів Чарлі, - чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:

- Усі ми, любі друзі, згодні, що гіршого нема сьогодні, ніж бачити дурну дивачку, яка весь час жує жувачку. (Таку ганебно звичку мати - вже краще в носі колупати). Ці жуйки горе вам несуть - пустопорожня їхня суть. В халепу влип, на нашу думку, той, хто жує жувальну гумку. Вам, може, оповісти знов про бідну панну Біґелов, яка цілісінькими днями жувала жуйку до безтями? Жувала в ванні і в аптеці, в метро, в таксі, на дискотеці, жувала в церкві і в кіно - такого світ не знав давно! Якщо було їй жуйки мало, вона лінолеум жувала. Жувала віники і гроші, і навіть вухо листоноші. Жувала туфлі і панчохи… В одного хлопця носа трохи не віджувала… Й ось халепа - у неї виросла щелепа, а з нею й зуби, що стирчали, неначе в два ряди кинджали! Роками так вона жувала щодня сто жуйок, і не знала, що прийде день, настане час, коли закінчиться все враз. Ось спатки панночка лягає журнальчик перед сном читає, і жуйка в роті люба-мила, й зубочки, як у крокодила. Під північ жуйку відкладає і вже немовби засинає. Та що за диво! Панна спить, а щелепи її й на мить свого жування не спиняють, хоч жуйки в роті вже не мають. Жували так безперестанку аж до самісінького ранку. Було маркотно й підозріло як в темряві щось гуркотіло, коли її великий рот гримів, як тракторний завод! Усе гучніше: «трах-тарах». О, як спинити весь цей жах! Зубиська наче показились, на все на світі розізлились і панночці, що мирно спала, пів’язика відшматували. Тож панна Біґелов німа відтоді стала і сумна,

і далі все життя жила

в брудній лікарні край села.

Тому урятувати варт нам Віолету Бореґард, щоби вона так не страждала. Не пізно ще. Та часу мало. Повинна вижити вона, хоча й гарантії нема.