Час жити і Час помирати

XI

Кладовище було залите сонцем. Гребер побачив, що ворота знесено бомбою. Кілька хрестів і гранітних надгробків валялися на алеї та поміж могилами. Плакучі верби були вивернуті з корінням; тепер воно скидалося на гілля, а гілля — на довге, зелене коріння. Дерева мали вигляд якихось дивовижних рослин, викинутих Підземним морем. Майже всі кістки, що повилітали з могил, були визбирані й знесені докупи, тільки де-не-де у вітті плакучих верб позависали уламки трухлявих домовин та рештки кісток. Але черепів не видно було.

Поряд з каплицею спорудили сарай. У ньому працювали наглядач і двоє сторожів. Наглядач був мокрий від поту. Почувши, що Гребер хоче, він замахав руками:

— Нема коли, чоловіче! Дванадцять поховань лише до обіду! Боже праведний, звідки ми можемо знати, чи лежать тут ваші батьки? У нас тут десятки могил, на яких ні надгробків, ні прізвищ. Тут справжнє масове виробництво! Звідки ж ми можемо що-небудь знати?

— Ви що, не ведете ніяких записів?

— Записів? — гірко повторив наглядач і поглянув на обох сторожів. — Йому захотілося мати записи! Ви чули? Записи! А чи знаєте ви, скільки ще покійників нам треба поховати? Двісті! Знаєте, скільки їх нам привезли після останнього нальоту? П’ятсот! А скільки після передостаннього? Триста! А минуло лише чотири дні. Хіба ми встигнемо? Ми не готові до цього! Нам потрібні екскаватори, а не гробарі, щоб закопати всіх тих, що лежать. А може, ви знаєте, коли чекати наступного нальоту? Сьогодні ввечері? Завтра? А йому, бачте, подавай записи!

Гребер нічого не відповів. Він дістав із кишені пачку сигарет і поклав на стіл. Наглядач і сторожі перезирнулись. Гребер якусь мить почекав. Потім додав ще три сигарети. Він привіз їх з Росії для батька.

— Ну, гаразд, — промовив наглядач. — Зробимо все, що в наших силах. Напишіть, як їх звати. Один з нас спитає в конторі кладовища. Крім того, ви можете оглянути мертвих, які ще не зареєстровані. Вони лежать рядами попід муром.

Гребер пішов туди. Деякі мертві лежали в домовинах, на ношах, на інших хтось поклав таблички з іменами, квіти, решта були просто накриті білими простирадлами. Він читав прізвища, піднімав простирадла на тих, які не мали прізвищ, і підійшов нарешті до невідомих, що лежали під вузеньким дашком уздовж муру.

В одних були заплющені очі, в інших складені руки, але більшість лежали так, як їх знайшли, хіба що руки були притиснуті до тіла та вирівняні ноги, аби вони займали менше місця. Повз них низкою проходили мовчазні люди. Вони зосереджено вдивлялися в бліді, закам’янілі обличчя, намагаючись упізнати рідних.

Гребер і собі прилаштувався ззаду. За кілька кроків від нього якась жінка раптом опустилася перед трупом навколішки і заридала. Інші мовчки обминали її і, нахиляючись, простували далі з такими зосередженими обличчями, що на них нічого не можна було прочитати, крім тривожного чекання. І тільки коли вони вже наближалися до кінця цього сумного ряду, в їхніх очах поступово з’являвся слабкий проблиск надії, а ті, хто проходив ряд до кінця, полегшено зітхали.

Гребер вернувся назад.

— Ви вже були в каплиці? — спитав наглядач.

— Ні.

— Розірвані на шматки лежать там. — Чоловік подивився на Гребера. — Треба мати неабиякі нерви. Але ж ви солдат.

Гребер зайшов до каплиці. Потім вийшов. Наглядач стояв коло дверей.

— Жахливо, чи не так? — Він допитливо поглянув на Гребера. — Дехто втрачає тут свідомість.

Гребер нічого не відповів. За своє життя він бачив стільки трупів, що ці не справили на нього ніякого враження. Не схвилювало його навіть те, що це були цивільні люди — переважно жінки та діти. Він надивився такого вдосталь, а шматки тіл росіян, голландців, французів нічим не відрізнялись від тих, які він побачив тут.

— В конторі кладовища ваші не зареєстровані,— заявив наглядач. — Але в місті є ще два великих морги. Ви там вже були?

— Так.

— Вони хоч лід мають. Їм краще, ніж нам.

— Вони переповнені.

— Звичайно. Але вони охолоджуються. А в нас такої змоги немає. Тим часом погода стає дедалі теплішою. Досить двох нальотів підряд і сонячних днів, і в нас буде катастрофа. Доведеться копати братські могили.

Гребер кивнув. Проте він не розумів, чому катастрофа саме в цьому. Катастрофою було те, що довело до братських могил.

— Ми робимо все, що можемо, — розповідав наглядач. — Гробарів набрали, здається, скільки треба, але їх все одно не вистачає. Техніка тут, як на сьогодні, явно застаріла. До того ж релігійні відправи…

Він замовк і якусь мить замислено дивився понад муром. Потім, кивнувши, попрощався і поспішив назад до сарая — вірний, запопадливий прислужник смерті.

Греберу довелося трохи почекати; дві похоронні процесії заступили вихід. Він ще раз оглянувся. Священики молилися над могилами, біля свіжих горбочків землі стояли рідні, знайомі і друзі покійних, долинав запах зів’ялих квітів і глини, співали пташки. Вздовж муру так само тяглася довга низка людей, що шукали своїх рідних, гробарі копали свіжі могили, довкола снували каменотеси та службовці похоронних бюро. Пристанище смерті стало тепер найбільш людним місцем у всьому місті.

Невеличкий будинок Біндінга білів у сутінках саду. На лужку було влаштовано басейн для птахів, у ньому хлюпала вода. Біля бузку цвіли нарциси й тюльпани, а під березами стояла біла мармурова скульптура дівчини.

Двері відчинила економка. Це була сива жінка у великому білому фартусі.

— Ви пан Гребер, еге ж?

— Так.

— Пана крайсляйтера немає вдома. Він поїхав на якісь важливі партійні збори. Але він залишив для вас дещо.

Гребер пройшов за нею в будинок з оленячими рогами й картинами. Картина Рубенса сама світилася в напівтемряві. На мідному столику для куріння стояла загорнута в папір пляшка. Поряд лежав лист. Альфонс писав, що про Греберових батьків нічого певного довідатися ще не вдалось; але в списках убитих і поранених їх ніде немає. Очевидно, їх або евакуювали, або вони самі кудись виїхали. Нехай Гребер завітає ще завтра. А горілку хай вип’є сьогодні, хоча б за те, що він далеко від Росії.

Гребер заховав листа і пляшку до кишені. Економка все ще стояла в дверях.

— Пан крайсляйтер передавав вам щирий привіт.

— Вітайте і його, будь ласка. Скажіть йому, що я зайду завтра. І красно дякую за пляшку. Я її використаю за призначенням.

Жінка по-материнському всміхнулася.

— Він буде дуже радий. Це така добра людина!

Гребер вийшов через сад на вулицю. «Добра людина, — думав він. — А чи був Альфонс добрим і до вчителя математики Бурмайстера, якого запроторив до концтабору? Кожна людина, мабуть, до одних добра, а до інших — навпаки».

Він намацав листа і пляшку. Випити? Але за що? За надію, що батьки ще живі? А з ким? З мешканцями кімнати сорок вісім у казармі? Гребер вдивлявся в сутінки, що ставали дедалі глибшими і густішими. Можна віднести пляшку Елізабет Крузе. Горілка їй не завадить, так само, як і йому. У нього ж іще залишалось трохи арманьяку.

Двері відчинила жінка з невиразним обличчям.

— Я до фрейлейн Крузе, — рішуче сказав Гребер і хотів пройти повз неї в кімнату. Але жінка не відступила з дороги.

— Фрейлейн Крузе немає вдома, — відповіла вона. — Ви маєте про це знати.

— Чому це раптом я маю про це знати?

— Хіба вона вам нічого не сказала?

— Я забув. То коли ж вона повернеться?

— О сьомій.

Гребер і не подумав, що може, не застати Елізабет удома. Він завагався, чи варто лишати горілку, хто знає, що спаде на думку донощиці. Чого доброго, ще вип’є сама.

— Гаразд, я зайду пізніше, — сказав нарешті.

Він нерішуче зупинився на вулиці. Поглянув на годинник. Було близько шостої. Його знов чекав довгий і похмурий вечір. «Не забувай, що ти у відпустці», — сказав йому Ройтер. Гребер не забував; але самого лише усвідомлення цього факту було мало.

Він пішов на Карлсплац і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.

Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку і пішов собі геть. Але тепер Гребер з нетерпінням чекав сьомої години.

Елізабет відчинила йому сама.

— Не сподівався, що відчиниш ти, — сказав він здивовано. — Я чекав дракона, який охороняє вхід.

— Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.

— У бригаду плоскостопих! Нічого дивного! Її місце саме там! — Гребер роззирнувся. — Тут усе виглядає зовсім по-іншому, коли її немає.

— Все виглядає по-іншому тому, що в передпокої горить світло, — відповіла Елізабет. — Я вмикаю його щоразу, коли вона йде з дому.

— А коли вона вдома?

— Коли вона вдома, ми економимо. Це в патріотичному дусі. Треба сидіти в темряві.

— Твоя правда. Тоді вони нас люблять особливо, — підсумував Гребер. Він дістав з кишені пляшку. — Я тут приніс тобі трохи горілки. З погреба одного крайсляйтера. Подарунок шкільного товариша.

Елізабет здивувалася:

— Ти маєш таких шкільних товаришів?

— Авжеж, як і ти примусових сусідів.

Вона усміхнулась і взяла пляшку.

— Пошукаю, чи не завалявся де-небудь штопор.

Елізабет вийшла на кухню. Гребер помітив, що сьогодні вона одягла чорний пуловер і вузьку чорну спідницю. Її волосся було туго зав’язане па потилиці яскраво-червоною стрічкою. Плечі вона мала прямі, міцні. Стегна вузькі.

— Я не знайшла штопора, — сказала дівчина і засунула шухляду. — Фрау Лізер, мабуть, дотримується сухого закону.

— Вона на таку не схожа. Але навіщо нам штопор?

Гребер узяв пляшку, оббив сургуч і двічі вдарив дном об своє стегно. Корок вискочив.

— Ось так це роблять солдати, — резюмував він. — Чарки в тебе є? Чи питимемо нахильці?

— У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.

Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.

Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. «Все це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, — вирішив Гребер. — Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний».

Вона обернулась.

— Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?

— Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.

— А тепер?

— Тепер ми — старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.

Вона подивилась на нього:

— Це правда?

— Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?

Елізабет похитала головою.

— А чи завжди, власне, щось має бути правдою? — запитала по хвилі.

— Мабуть, ні. Чому ти питаєш?

— Бо я не знаю. Але якби люди не намагалися переконати одне одного у своїй, власній правді, то, можливо, було б менше воєн.

Гребер засміявся. Слова Елізабет здалися йому дивними.

— Терпіння, — проказав він. — Ось чого нам бракує, чи не так?

Елізабет ствердно кивнула. Він узяв чарки і наповнив їх по вінця.

— За це й вип’ємо. Крайсляйтер, який дав мені цю пляшку, напевно був далекий від таких думок. Але саме тому й вип’ємо!

Він вихилив свою чарку до дна.

— Ще по одній? — спитав у дівчини.

Елізабет стрепенулась.

— Так, — відповіла нарешті.

Він налив і поставив пляшку на стіл. Горілка була міцна, чиста. Елізабет випила чарку.

— Ходімо, — сказала вона. — Я продемонструю тобі зразок терпіння.

Вона провела його через передпокій і відчинила якісь двері.

— Фрау Лізер, поспішаючи, забула замкнути. Поглянь на її кімнату. Не думай, що я зловживаю довір’ям. Вона обшукує кожний куточок моєї кімнати, коли мене немає вдома.

Одна половина кімнати була обставлена звичайно. Але на стіні навпроти вікна у масивній рамі висів великий кольоровий портрет Гітлера, прикрашений ялиновим віттям і вінками з дубового листя. Під портретом стояв стіл, на ньому лежав величезний прапор зі свастикою, а зверху — розкішне видання «Майн кампф» у чорній шкіряній оправі з золотою свастикою. Обабіч стояли срібні підсвічники, а поряд знімки фюрера — на одному він був із вівчаркою в Берхтесгадені, а на другому — з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам'ятними написами та партійні значки.

Гребера це не дуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.

— Вона тут і свої доноси пише? — запитав Гребер.

— Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.

Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер з полицями і кришкою на роликах.

— Він надійно замкнений, — мовила Елізабет. — Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.

— Це вона донесла на твого батька?

— Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.

— Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? — спитав Гребер.

— А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.

— Звичайно. Але цей «вівтар» наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.

— Ернсте, — гірко, мовила Елізабет. — Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?

— Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти і захоплюється абстрактним благородством. В доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?

— Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрінням. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.

— А ти не знаєш, що він сказав?

Елізабет стенула плечима.

— Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.

— У це тепер багато хто не вірить.

— І ти?

— І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!

Елізабет усміхнулась:

— Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.

Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. «Слава богу, — подумав Гребер. — Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна і не дуже мучить себе докорами совісті».

— Тут пахне, як на кладовищі,— сказав він. — Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. — Він знову наповнив чарки. — Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.

— А я не почуваю себе старою, — заперечила Елізабет.

Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.

— Ну й радій! — відповів Ернст.

— Я лише почуваю себе ув’язненою, — додала дівчина. — А це гірше, ніж старість.

Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.

— Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, — промовив він. — Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.

— Так, я це розумію.

Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.

— Це ніби забобон, — раптом проказала вона поквапно і змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі.— Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?

— Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.

— Гаразд.

Елізабет взяла чарку й випила. В передпокої заскреготав ключ.

— Ось і вона, — сказав Гребер. — Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.

Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.

— У тебе є що-небудь, крім маршів? — запитав він.

— Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.

Гребер здивовано звів на неї погляд.

— Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто, найромантичніша пора життя.

Елізабет розсміялася. В передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.

— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.

— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.

— Не знаю. Куди-небудь.

— Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?

— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.

— Давай.

Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлсплац, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося у величезний морг з домовинами-квартирами, у нескінченну похоронну процесію.

— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.

— Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.

— Уже й тут свої звички?

— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?

— Є.

Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли по небу, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабаніли тарілки.

— Слава богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.

— Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.

— Бомбардувальну каву?!

— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.

— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку і тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!

— Сто грамів.

Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.

— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?

— Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!

— Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляшка. Я зайду й візьму її. Вип’ємо де-небудь на свіжому повітрі.

— Гаразд.

Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. В тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти, на тлі високого і тривожного неба.

— У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, — сказав Гребер.

— Якби ж то можна було! Але куди? Війна скрізь.

— Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру — в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї нікуди не втечеш.

Вони підійшли до казарми.

— Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.

Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.

— Де Бетхер? — спитав Гребер.

Ройтер закрив книжку.

— Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія — біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці і втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.

— Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.

Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину і пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндінга.

— Бери джин або арманьяк, — сказав Ройтер. — Горілки вже немає.

— Тобто?

— Ми її випили. Ти мав би пожертвувати нею добровільно. Хто прибув з Росії, той не повинен поводитися, мов капіталіст. Треба почастувати товаришів! Горілка була непогана!

Гребер дістав обидві пляшки, які ще залишились. Арманьяк він заховав до кишені, а джин віддав Ройтерові.

— Твоя правда. На, бери, замість ліків від твоєї подагри. Але й сам не будь капіталістом — поділися з іншими!

— Мерсі! — Ройтер пошкандибав до своєї шафки і взяв штопор. — Не помилюся, коли скажу, що ти обрав одну з найпримітивніших форм спокуси, — сказав він. — Алкоголь! В таких випадках часто забувають, що існує корок. Якщо ж відбити шийку, то, хвилюючись, можна порізати собі писок. Тримай, будь завбачливим кавалером.

— Іди ти к бісу. Пляшка відкоркована.

Ройтер відкупорив, джин.

— Де ти роздобув у Росії голландську горілку?

— Я її купив. Ще є запитання?

Ройтер ошкірився.

— Немає. Іди собі зі своїм арманьяком, ти, примітивний Казанова, і не соромся. Обставини тебе виправдають. Часу обмаль. Відпустка коротка, а війна довга.

Фельдман підвівся в ліжку:

— Може, тобі потрібен презерватив, Гребере? В мене в гаманці є кілька. Вони мені не потрібні. Хто спить, той сифілісу не підхопить.

— Від цього ніхто не гарантований, — заперечив Ройтер. — Тут теж буває щось на зразок непорочного зачаття. Але Гребер — дитя природи. Він справжній арієць, у якого чиста кров сягає дванадцятого коліна. В даному разі презерватив — просто злочин перед батьківщиною!

Гребер дістав арманьяк, надпив і знову сховав пляшку в кишеню.

— Ви пропащі романтики, — мовив до товаришів. — Потурбувалися б краще про себе!

Ройтер махнув рукою.

— Йди собі з богом, сину мій! Забудь стройовий статут і спробуй побути людиною! Померти простіше, ніж жити, — особливо для вас, героїчної молоді і цвіту нації! Гребер поклав у кишеню ще пачку сигарет і склянку. Проходячи мимо столу, побачив, що Румель усе ще виграє. Ціла купа грошей лежала перед, ним. Проте обличчя його лишилося незворушним, тільки блискучі краплі поту скочувались по ньому.

На сходах казарми було порожньо, як завжди після вечірньої перевірки. В коридорах гучно лунали його кроки. Він перейшов широкий плац. Елізабет біля воріт не було. «Мабуть, не дочекалась», — подумав Гребер. Він немов передчував, що таке може статися. Та й чого б вона на нього чекала?

— Дівчина он там, — сказав вартовий. — І як тобі, отакому тюхтієві, вдалося вполювати цю пташку? Вона до пари лише офіцерам.

Тепер і Гребер помітив Елізабет. Вона стояла, прихилившись до муру. Він поплескав вартового по плечу.

— Є нове розпорядження, синашу! Такими красунями тепер нагороджують замість ордена тих, хто чотири роки, побув на фронті. Всі вони — генеральські доньки. А зараз біжи до начальства, вилупку! До речі, ти знаєш, що на посту заборонено теревенити?

Гребер рушив до Елізабет.

— Сам ти вилупок, — досить-таки спантеличено кинув йому навздогін вартовий.

На пагорбі за казармою вони знайшли лавку. Вона стояла під каштанами, і звідси видно було все місто. Навкруги жодного вогника. Тільки річка виблискувала проти місяця.

Гребер витяг з пляшки корок і налив півсклянки арманьяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.

— Пий до дна, — сказав він.

Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.

— Пий до дна, — повторив він. — Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.

— Гаразд. Тоді за все разом.

Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.

Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.

— Яке воно чорне, — проказала Елізабет, показуючи на місто.

— Немов спалені шахти.

— Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім інший.

Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, — туди, де перед очима стелилися поля, освітлені місяцем стежки, алеї тополь, височіла сільська дзвіниця, а далі ліс і аж на обрії — сині гори.

— Тут усе дихає миром, — зауважив Гребер. — І все це так просто, правда ж?

— Просто, коли можна отак обернутись і ні про що більше не думати.

— Цьому не важко навчитись.

— А ти навчився?

— Звичайно, — відповів Гребер. — А то мене вже не було б серед живих.

— Як би і я хотіла навчитися цьому!

— Ти давно це вмієш. Про це потурбувалося саме життя. Воно вишукує резерви скрізь, де тільки може. А коли насувається небезпека, життя відмітає будь-яку слабість і сентиментальність. — Він підсунув їй склянку.

— Це теж стосується сказаного? — поцікавилась вона.

— Так, — відповів він. — Особливо сьогодні.

Вона пила, а він дивився на неї.

— Давай не будемо говорити про війну, — сказав Гребер.

— Давай узагалі помовчимо, — запропонувала Елізабет і відхилилася на спинку лавки.

— Гаразд.

Вони сиділи й мовчали. Було дуже тихо, і серед цієї тиші помалу почали народжуватися мирні звуки ночі, які не порушували тиші, а робили її ще глибшою, — то тихий вітерець, схожий на подих лісу, то крик сови, то якесь шарудіння в траві і нескінченна гра хмар та місячного світла. Тиша набирала сили, розливалася й обіймала їх, з кожним подихом проникала в них усе глибше, і саме їхнє дихання ставало тишею, воно зцілювало й визволяло, робилося дедалі спокійнішим і глибшим і було вже не ворогом, а далеким, солодким сном…

Елізабет поворухнулася. Гребер здригнувся і озирнувся довкола.

— От тобі й маєш! Я заснув.

— Я теж. — Вона розплющила очі. Бліде світло немовби наповнило їх і зробило прозорими.

— Я давно вже так не спала, — здивовано сказала Елізабет. — Я боюся темряви і завжди засинаю при світлі, а прокидаюся раптово, ніби від переляку, — не так, як оце щойно…

Гребер мовчав. Ні про що її не розпитував. У час, коли навколо відбувалося стільки подій, цікавість умерла. Він лише трохи дивувався сам собі, що сидить так тихо, повитий прозорим сном, ніби скеля під водою колихкими водоростями. Вперше після приїзду з Росії, Гребер відчув, що тривожне передчуття небезпеки зникло. М’який спокій заповнив його, немов приплив, що ото підіймається вночі і, раптом заблищавши дзеркалом, знову з’єднує сухі, випалені ділянки в одне велике, живе ціле.

Вони повернулися до міста. Вулиця знову повіяла на них холодним духом старих згарищ, а затемнені чорні вікна супроводжували їх, наче процесія катафалків. Елізабет мерзлякувато щулилась.

— Раніше будинки і вулиці були залиті світлом, і ми сприймали це, як звичайне явище. Всі звикли до цього. Аж тепер можна по-справжньому оцінити те, що було…

Гребер поглянув угору. Небо чисте, безхмарне. Стояла чудова ніч для льотчиків. Уже через це вона здавалася йому надто світлою.

— Так майже у всій Європі,— сказав віл. — Лише в Швейцарії вночі, кажуть, не гасять світла — для того, щоб льотчики бачили нейтральну країну. Мені розповідав про це один чоловік, який побував зі своєю ескадрильєю у Франції та Італії. Він казав, що то ніби острів світла— світла і миру, адже це те саме. І лише позаду та навколо ще темнішими, немовби закутаними в чорний саван, здавалися Німеччина, Франція, Італія, Балкани, Австрія та всі інші країни, які беруть участь у війні.

— Нам було дано світло, і воно зробило нас людьми. Ми вбили його і знову стали печерними жителями, — запально промовила Елізабет.

«Воно зробило нас людьми», — подумав Гребер. Йому здалося це перебільшенням. Але Елізабет взагалі схильна перебільшувати. А може, вона й має рацію. Тварини позбавлені світла. Світла і вогню. Бомб вони теж не мають.

Гребер з Елізабет стояли на Марієнштрасе. Раптом він побачив, що дівчина плаче.

— Не дивись на мене, — попросила вона. — Мені не треба було пити. Я не вмію. Це не сум. Мені просто нараз стало все байдуже.

— Нехай буде байдуже, не думай про це. Я теж почуваю те саме. Така вже ця мить.

— Яка?

— Про яку ми говорили. Ну, що можна просто обернутись… Завтра увечері ми не будемо блукати вулицями. Я поведу тебе туди, де багато світла — стільки, скільки взагалі може бути в цьому місті. Я про це довідаюсь.

— Навіщо? Ти можеш знайти веселіше товариство, ніж моє.

— А мені не потрібне веселе товариство.

— Що ж тобі потрібно?

— Тільки не веселе товариство. Я його не можу терпіти. Інше також — те, в якому співчувають. За день я маю доволі співчуття. І фальшивого, й щирого. Тобі мабуть, теж знайоме це почуття.

Елізабет перестала плакати.

— Так, — відказала вона. — Знайоме.

— Але в нас із тобою все інакше. Нам не треба прикидатися одне перед одним. А це вже багато. І завтра ввечері ми підемо в найяскравіший ресторан міста, будемо їсти, пити вино і на цілий вечір забудемо про це кляте життя.

Вона поглянула на нього:

— Це теж належить до тієї миті?

— Так. Безперечно. Одягни найсвітлішу свою сукню.

— Гаразд. Приходь о восьмій.

Зненацька він відчув на обличчі дотик її волосся, а потім і губів. Це було, наче порив вітру. Та не встиг він отямитись, як вона вже зникла за дверима. Гребер намацав у кишені пляшку. Вона була порожня. Він поставив її під сусіднім будинком. «Минув ще один день, — подумав він. — Добре ще, що ні Ройтер, ні Фельдман не бачили мене в такій ситуації! А то що б вони сказали!»