Час жити і Час помирати

XX

Бомбардування розпочалося опівдні. Видався похмурий і теплий весняний день, коли на ще вологій землі проростає трава. Хмари висіли низько, і полум’я вибухів сягало аж до них, так наче земля намагалася спопелити невидимого ворога його ж власного зброєю.

Була обідня перерва, пора жвавого вуличного руху. Черговий протиповітряної оборони вказав Греберові дорогу до найближчого бомбосховища. Спочатку Гребер гадав, що все обійдеться тривогою, але, почувши перші вибухи, почав пробиратися через людський натовп до виходу. В ту мить, коли двері ще раз відчинилися і вбігло кілька чоловік, він вискочив надвір.

— Назад! — закричав черговий протиповітряної оборони, що стояв на вулиці.— Ніхто не має права залишатись на вулиці! Тільки чергові!

— Я теж черговий!

Гребер подався у напрямку фабрики. Вій не знав, чи вдасться йому зустріти Елізабет, але розумів, що під час нальотів фабрика була головною мішенню, і хотів принаймні спробувати забрати дружину.

Він повернув за ріг. Перед його очима один з будинків у кінці вулиці повільно піднявся в повітря. Потім розпався на шматки, які в загальному гуркоті безгучно полетіли на землю. Він лежав у канаві, затуливши руками вуха. Наступна вибухова хвиля підхопила його, наче велетенська рука, і відкинула на кілька метрів убік. Навколо градом посипалося каміння. Серед могутнього гуркоту воно падало також безшумно. Гребер устав. Хитаючись на ногах, він рвучко мотнув головою, смикнув себе за вуха, а потім ударив долонею по лобі, намагаючись прийти до тями. За якусь мить вулиця перетворилася у вируюче полум’я. Він тут не міг пройти і повернувся назад.

На зустріч йому бігли люди з роззявленими ротами, очима сповненими жахом. Вони кричали, але він їх не чув. Вони минали його, немов глухонімі. Прошкандибав чоловік на дерев’янці, він ніс величезного годинника із зозулею, за яким тяглися гирі. Слідом за чоловіком, пригинаючись, бігла вівчарка. На розі будинку стояла п'ятирічна дівчинка. Вона міцно пригортала до себе немовля. Гребер спинився.

— Біжи до бомбосховища! — закричав він. — Де твої батьки? Чому вони покинули тебе тут?

Дівчинка навіть не глянула на нього. Вона опустила голову і притиснулася до стіни. Раптом Гребер побачив чергового протиповітряної оборони, який безгучно щось кричав до нього. Гребер озвався, але свого голосу не. почув. Черговий і далі щось німо кричав і махав руками. Гребер показав на обох дітей. Здавалося, два привиди розмовляють на мигах. Черговий спробував затримати Гребера однією рукою, другою він ухопив дітей. Гребер вирвався. В цьому пеклі вій на мить відчув сенс зовсім невагомим і здатним робити велетенські стрибки, але відразу ж по тому йому здалося, що тіло його палилося свинцем і гігантські молоти розплющують його.

Над ним, немов незграбний доісторичний птах, пропливла шафа з розчиненими дверцятами. Могутня вибухова хвиля підхопила Гребера і закрутила; над землею піднялися сліпучо-жовті язики полум’я, заступили небо і, розпечені до білого, знов упали на землю. Гребер вдихав огонь, його легені, здавалося, вже горіли. Він повалився на землю і, затамувавши дух, стиснув руками голову, аж вона мало не тріснула. Він підвів погляд. Крізь сльози й вогонь перед його очима повільно проступила страшна й моторошна картина: розбита, вкрита плямами цегляна стіна нависла над сходами, а на них лежало розчавлене уламками тільце п’ятирічної дівчинки в задертій коротенькій спідничці; ніжки її були голі та розкинуті, рученята розпростерті, мов на розп’ятті, і руди пробиті шматком арматурного заліза, кінець якого стримів із спини. А поруч, немовби ввесь із суглобів, лежав без голови скоцюрблений черговий протиповітряної оборони; крові було мало, ноги закинуті на плечі, ніби у мертвого акробата. Немовляти взагалі ніде не видно було. Мабуть, його відкинуло десь далі шаленим шквалом, що вже знов повертався, гарячий і ненажерливий, несучи з собою вогонь. Поруч хтось за кричав:

— Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!

Гребер звів погляд у небо, озирнувся довкола і збагнув, що де були його власні крики.

Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як дістався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримав черговий протиповітряної оборони фабрики.

— Тут моя дружина! — закричав Гребер. — Пропустіть мене!

— Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.

— Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, а то…

Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.

— Кулемети, — пояснив він. — І охорона! Такі самі с…, як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!

Гребер усе зрозумів; подвір’я охороняли кулеметники.

— Охорона! — люто лайнувся він. — Навіщо? Скоро охоронятимете власне лайно! У вас там злочинці чи що? Або, може, хтось зазіхне на ваші трикляті шинелі?

— Ми тут не тільки шиємо шинелі,— презирливо відповів черговий. — І працюють у нас не лише жінки. В цеху боєприпасів працюють кілька сотень в’язнів з концтабору. Тепер ти все зрозумів, фронтове теля?

— Так. А які тут бомбосховища?

— А мені яке діло! Я мушу стояти тут. А от що буде з моєю дружиною в місті?

— Бомбосховища надійні?

— Звичайно. Фабриці потрібні люди. А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!

Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. В ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така, — думав він. — На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй роті брата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, і коли стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це подвійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гребер пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, незліченні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав про своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зненависті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спинилася на кордонах його країни і не мала нічого спільного ні з ваганнями, ні зі справедливістю.

Почав накрапати дощ. Краплі падали крізь затхле, важке повітря, немов срібний потік сліз. Вони розбризкувалися, і земля від цього ставала темнішою.

Потім прилетіли нові ескадрильї бомбардувальників.

Здавалося, хтось шматує йому груди. Рев моторів перетворився в шалений скрегіт металу, потім на тлі вогненного віяла половина фабрики піднялася в повітря і розсипалася, немовби під землею якийсь титан грався іграшками, підкидаючи їх угору.

Спершу Гребер задивився на вікно, що ставало поперемінно то білим, то жовтим, то зеленим. Потім побіг назад до фабричних воріт.

— Що тобі знов треба? — гримнув черговий. — Хіба ти не бачиш, що нам дісталося!

— Бачу! А куди влучило? В який цех? Де шиють шинелі?

— Шинелі?! Дурниці! Шинельний цех далі.

— Справді? Моя дружина…

— Іди ти зі своєю дружиною в… Всі вони в бомбосховищі. У нас тут сила поранених і вбитих! Дай мені спокій!

— Тоді звідки ж поранені і вбиті, коли всі в бомбосховищі?

— Так це ж інші, чоловіче! З концтабору їх у сховища не ведуть, тобі це ясно? Чи ти думаєш, що для них хтось будуватиме спеціальні бомбосховища?

— Ні,— відповів Гребер. — Цього я не думаю.

— Тож-бо! Нарешті ти порозумнішав. А тепер дай мені спокій! Ти ж старий вояка і не повинен бути таким нервовим. До того ж поки що пронесло. А може, й зовсім.

Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина.

— Послухай, друже, — сказав він. — Я хочу лише одного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозволь мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?

— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?

— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиною напевне все буде гаразд.

Черговий замотав головою.

— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти сам господь бог?

Він зайшов у свою будку, потім повернувся.

— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?

— П’ять днів.

Черговий раптом ошкірився:

— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.

Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті якусь опору, — подумав він. — Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».

Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там виднілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.

— Смолоскипи, — сказав хтось поруч з Гребером. — Їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.

— А чому її не можна погасити?

— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!

— Краще їх попристрілювати, якщо не можна врятувати.

— Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! В тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь розгоряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а вітер роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг до голови.

Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці, з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.

— Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?

— Теоретично це було б краще. Стояти на місці або спробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але в кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? І хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?

— Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?

— Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених, ми, звичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось, і наш транспорт. Нарешті!

Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену сивим конем.

— Стривай, Густаве! — гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв. — Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?

— Двоє.

Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні,— подумав він. — Ні, не як на бойні — на бойні існує хоч якийсь порядок; тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають усе зсередини». А тут трупи валялися розтерзані, розчавлені, роздерті, обвуглені, спалені. На них іще висіли клапті одягу: рукав вовняного светра, спідниця в горошок, коричнева штанина з вельвету, бюстгальтер, а в ньому чорні, закривавлені груди. Збоку лежала купа мертвих дітей. Їхнє бомбосховище виявилося ненадійним. Відірвані руки, ступні, розчавлені голови з рештками волосся, повикручувані ноги, а поряд — шкільні портфелі, кошик з мертвим котом, страшенно блідий хлопчик, білий, мов альбінос, без жодних ознак смерті, так наче душа в нього ще жива і він чекає, що в нього хтось удихне життя. Поруч почорнілий від вогню труп, обвуглений, хоч і не дуже, але рівномірно, за винятком однієї ступні, червоної і вкритої пухирями. Тепер важко було впізнати — чоловік це чи жінка; все згоріло. Золота каблучка яскраво світилась на чорному обвугленому пальці.

— Очі,— сказав хтось. — Очі теж згорають!

Трупи були повантажені.

— Ліндо, — промовила якась жінка, ступаючи за ношами. — Ліндо! Ліндо!

Показалося сонце. Мокра від дощу вулиця блищала. Дерева, які вціліли, зеленіли свіжо і яскраво. Після дощу світло було особливо ясне.

— Цього не можна пробачити, — сказав хтось позад Гребера.

Він обернувся. Якась жінка в гарному червоному капелюшку дивилася на дітей.

— Ніколи! — додала вона. — Ніколи! Ні тут, ні на тому світі!

Підійшов патруль.

— Розійтись! Не затримуйтесь! Швидше! Вперед!

Гребер рушив далі. «Чого не можна пробачити? — міркував він. — Ця війна залишить після себе багато чого такого, що треба буде і не можна буде пробачити. Одного життя для цього не вистачить». Він бачив більше мертвих дітей, ніж тут. Бачив їх скрізь — у Франції, Голландії, Польщі, Африці, Росії. І всі вони— не тільки німецькі — мали матерів, які плакали за ними. Та навіщо він про це думає? Хіба не він ще півгодини тому, звертаючись до неба, в якому гули літаки, кричав: «Мерзотники! Мерзотники!»?

В будинок Елізабет бомба не влучила, але на один із сусідніх будинків упала запалювальна бомба, полум’я перекинулося на два інших і тепер горіли дахи вже на всіх трьох.

Двірник стояв на вулиці.

— Чому ніхто не гасить? — запитав Гребер.

Двірник показав широким жестом на місто.

— Чому ніхто не гасить? — перепитав він. — Немає води?

— Та води ще трохи є. Але немає тиску. Вода лише капає. А дістатися до вогню не можна. Дах із хвилини на хвилину впаде.

На вулиці стояли крісла, валізи, картини, лежали клунки з одягом, у пташиній клітці сиділа кішка. З вікон нижніх поверхів спітнілі, схвильовані люди викидами на вулицю загорнуті в перини і ковдри речі. Інші бігали сходами вгору і вниз.

— Ви гадаєте, що згорить увесь дім? — поцікавився Гребер у двірника.

— Очевидно, якщо скоро не під’їдуть пожежники. Дякувати богу, хоч вітру немає. На верхньому поверсі ми повідкривали всі крани і поприбирали речі, що легко займаються. Більше нічого не вдієш. Де ж, власне, ті сигари, які ви мені обіцяли? Я б закурив.

— Завтра, — сказав Гребер. — Завтра неодмінно принесу.

Він поглянув на вікна Елізабет. Поки що квартирі нічого не загрожувало. Від вогню її відділяли два поверхи. У сусідньому вікні він помітив фрау Лізер, що розгублено бігала по кімнаті. Вона клопоталася білим клунком, у якому, мабуть, була постіль.

— Я теж зберу деякі речі,— вирішив Гребер. — Це не завадить.

— Не завадить, — підтвердив двірник.

Якийсь чоловік у пенсне, спускаючись сходами, боляче вдарив важкою валізою Гребера по коліну.

— Вибачте, будь ласка, — мовив він ввічливо і водночас ні до кого й помчав далі.

Двері квартири стояли розчинені. В коридорі лежало повно клунків. Фрау Лізер, прикусивши губу і зі сльозами в очах, пробігла повз Гребера. Він увійшов до кімнати Елізабет і зачинив за собою двері.

Сівши у крісло біля вікна, він обдивився навколо. Кімната раптом видалася йому на диво затишною. Хвилину Гребер сидів непорушно, ні про що не думаючи. Потім заходився шукати валізи. Знайшовши дві під ліжком, замислився, що в них покласти.

Він почав з одягу Елізабет. Брав із шафи ті речі, які вважав за потрібні. Потім відчинив комод і дістав білизну та панчохи. Невеличкий пакунок з листами поклав між туфлями. Час від часу з вулиці долинали окрики й шум. Він виглянув у вікно. Це були не пожежники, а мешканці, що виносили речі. На протилежному боці вулиці перед розбитим будинком сиділа в червоному плюшевому кріслі якась жінка в норковому манто і притискала до грудей невеличку валізу, «Мабуть, там її коштовності», — подумав. Гребер і почав шукати в шухлядах коштовності Елізабет. Знайшов кілька дрібних речей, тонесенький золотий браслет і старовинну брошку з аметистом. Узяв і золотисту сукню. Його поймала якась особлива ніжність, коли він торкався речей Елізабет. Ніжність і легкий сором, немовби він робив щось недозволене.

Поклавши фотографію батька Елізабет зверху на речі в другу валізу, він замкнув її. Потім знову сів у крісло і обдивився ще раз. Дивовижний спокій, що панував у кімнаті, знову заполонив його. По хвилі йому спало на думку, що треба взяти з собою й постіль. Він загорнув ковдри й подушки в простирадло і зв’язав його так, як фрау Лізер. Поклавши вузол на підлогу, помітив за ліжком свій ранець. Він забув про нього. Коли Гребер дістав ранець, з нього на підлогу випала сталева каска і загриміла так, немовби хтось загупав знизу. Він довго дивився на каску. Потім підсунув її ногою до речей, що лежали біля дверей, і позносив усе вниз.

Будинки повільно догорали. Пожежники не прибули; кілька жилих будинків нічого не важили. В першу чергу гасилися фабрики. Крім того, чверть міста було охоплено полум’ям.

Мешканці будинків врятували стільки своїх речей, скільки змогли, і тепер не знали, що з ними робити. Вони не мали ні транспорту, ні притулку. Поодаль від палаючих будинків вулицю перегородили. Кругом валявся домашній скарб.

Гребер побачив плюшеве крісло, шкіряну канапу, стільці, ліжка, дитячу колиску. Якась сім’я врятувала чотири стільці та кухонний стіл і тепер сиділа навколо нього. Інші відгородили собі закуток і захищали його, як свою власність, від кожного, хто на нього зазіхав. Тут же в шезлонгу, обтягненому матерією з турецьким візерунком, лежав двірник і спав. Під стіною будинку стояв величезний портрет Гітлера, який належав фрау Лізер. Вона сиділа на власному ліжку, тримаючи на колінах свою дитину.

Гребер виніс із кімнати Елізабет крісло в стилі бідермайєр і тепер сидів у ньому; валізи, ранець та інші речі лежали поруч. Він спробував був віднести їх в один із вцілілих будинків. У двох квартирах йому просто не не відчинили, хоча він дзвонив і бачив у вікнах обличчя. В третю його не впустили, бо там було вже переповнено. В останній якась жінка нагримала на нього: «Ще чого! А потім ще й залишитеся тут жити, еге ж?» Після цього Гребер облишив пошуки. Повернувшись до своїх речей, він побачив, що пакунок з хлібом та іншими продуктами зник. Пізніше він помітив, як сім’я, що сиділа за столом, щось нишком їсть. Люди повідверталися і похапцем запихали роти; але це могли бути і їхні власні харчі, якими вони просто не бажали ні з ким ділитися.

Раптом Гребер побачив Елізабет. Вона пробралася через загорожу і тепер стояла серед вулиці, освітлена полум’ям.

— Я тут, Елізабет! — гукнув він і підхопився. Вона обернулась. Але помітила його не зразу. Її темна постать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся світилося.

— Я тут, — гукнув він ще раз і помахав рукою.

Вона підбігла до нього:

— Це ти?! Слава богу!

Він міцно обняв її.

— Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе мусив стерегти речі.

— Я подумала, що з тобою щось сталося.

— Що зі мною могло статися?

Вона важко дихала у нього на грудях.

— Прокляття, а я про це й не подумав, — мовив він приголомшено. — Я боявся тільки за тебе.

Вона підвела очі.

— Що тут таке?

— Будинок почав горіти з даху.

— А як ти? Я боялася за тебе.

— А я за тебе. Сідай. Відпочинь.

Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав води і подав Елізабет.

— Випий трохи.

— Ей, ви! Це наша вода, — гукнула якась жінка.

— А наша чашка, — додав хлопчак років дванадцяти в ластовинні.

— Пий, — сказав Гребер Елізабет і обернувся. — А як щодо повітря? Воно теж ваше?

— Віддай їм їхню воду й чашку, — сказала Елізабет. — Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.

Гребер підніс чашку їй до рота.

— Ні. Випий. Ти бігла?

— Так, всю дорогу.

Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.

— Свині! — гукнув двірник до людей за столом.

Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.

— Тут речі, які я спакував для тебе, — сказав Гребер. — Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.

— Не треба. Хай горять.

— Чому? Ще є можливість.

— Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.

— Чому настане кінець?

— Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати з початку. Все інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.

— Ти могла б продати меблі.

— Тут? — Елізабет озирнулася. — Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.

Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок з квітами і задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.

Гребер відстібнув від ранця шинель і плащ-намет. Шинель він накинув на плечі Елізабет, а плащ-наметом накрив клунок з постіллю.

— Треба подумати, де ми ночуватимемо, — сказав він.

— Може, дощ погасить пожежу? А де ж спатимуть усі ці люди?

— Не уявляю собі. Таке враження, ніби цю вулицю зовсім забули.

— Ми зможемо переночувати і тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.

— Ти справді зможеш?

— Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.

— У Біндінга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?

Елізабет похитала головою.

— Тоді є ще Польман, — сказав Гребер. — Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.

— Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить.

Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.

— Мені хотілося б випити, — промовила вона. — Я маю на увазі не води.

— У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.

Гребер розв’язав клунок з постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не попала на очі злодієві. Там же лежала склянка.

— Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося над національним горем.

— Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю. — Елізабет узяла склянку і випила. — Чудово, — сказала вона. — Саме те, чого я хотіла. Майже, як у літній кав’ярні. Ти маєш сигарети?

— Я взяв усі, що в нас були.

— От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.

— Може, я все-таки винесу дещо з меблів?

— Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні ночуватимемо.

— Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.

Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.

— Наш поверх ще цілий, — проказав Гребер.

— Не довго ще йому залишилося, — відповів якийсь чоловік позад нього.

Гребер обернувся.

— Чому?

— А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?

Гребер оглянув чоловіка; той був худий і лисий.

— Я гадаю, це справа випадку, а не моралі.

— Це — справедливість. Коли вам відомо, що це таке!

— Не зовсім точно. Але це не моя вина. — Гребер усміхнувся. — У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.

— Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!

Гребер поставив пляшку.

— Б’юсь об заклад, що не загориться!

— Що?

— Я пропоную побитися об заклад!

Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.

— Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!

— А чому б їй не засміятися? — спитав Гребер. — Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те й те нічого не допомагає.

— Ви повинні молитися!

Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх від дощу. Дитина в колисці заплакала.

— Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на два тижні,— сказав Гребер.

— Справедливість! — задоволено відповів лисий.

— Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.

— Я не матеріаліст, юначе!

— Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?

— Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.

— Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене у мандри по всьому світу.

— За це ви повинні йому дякувати. — Лисий затулив рота рукою, немовби силкуючись щось проковтнути. — До речі, тепер я не відмовився б від горілки.

— Тепер ви її не одержите. Краще помоліться!

З вікна фрау Лізер вирвалося полум’я.

— Це горить письмовий стіл, — прошепотіла Елізабет. — Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.

— Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?

— Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.

— На вулиці або в парку. — Гребер поглянув на небо. — Від дощу у мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?

— Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.

Гребер надів ранець і закинув на плече клунок з білизною. Елізабет узяла валізи.

— Дай їх мені,— сказав він. — Я звик носити важке.

Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом пропалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася; одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.

Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.

— Тепер можна йти, — мовила Елізабет.

Гребер подивився на вікно.

— Це були гарні дні,— проказав він.

— Найкращі. Ходімо.

Обличчя Елізабет було червоне від відблисків вогню. Кони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділо мовчки і пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, пригорнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана.

— Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися, — сказала Елізабет.

Гребер оглянувся ще раз. Хлопчак у ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.

— Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала, — повідомив Гребер. — У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, це когось урятує від доносу, Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.№№№

Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.

— Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.

— Можливо, він тут уже не живе.

— Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… — Гребер ще раз підійшов до дверей. — Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?

— Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?

Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.

— Тут є трохи стелі,— сказав він. — Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий — шинеллю.

Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.

— Це вхід. Шинель повісимо з другого боку і матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?

— Тобі допомогти?

— Ні. Стережи речі, і цього досить.

Гребер прибрав з підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину валізи і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.

— Тепер ми маємо притулок, — сказав він. — Мені доводилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.

— Пора й мені звикати.

Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку і пляшку зі спиртом.

— Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.

— А в чому ми її розігріємо? Є який-небудь горщик?

— У мене є казанок. А дощової води тут скрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою сякий-такий грог. Від простуди.

— Дай мені самої горілки.

Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.

— Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? — запитав Гребер.

— Ляжемо спати. Я стомилася.

— Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?

— Я така зморена, що зможу.

Елізабет скинула туфлі і поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула і сховала в кишеню, Гребер укрив її.

— Ну як? — спитав він.

— Як у готелі.

Він ліг поруч.

— Ти не жалкуєш за квартирою? — спитав по хвилі.

— Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.

— Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?

— Не знаю, — пробурмотіла Елізабет у нього на плечі.— Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер все має інший вигляд.

Вона заснула і дихала спокійно й тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це — притулок, ліжко, жінка і спокійна ніч.