Час жити і Час помирати

XIII

Частина приміщення поштамту ще стояла. Решта згоріла, й обвалилася. Повсюди, товпилися люди. Якийсь час Гребер мусив стояти в черзі. Нарешті підійшов до п’ятнадцятого віконця й показав записку.

Службовець повернув йому папірець.

— Ви маєте з собою посвідчення?

Гребер просунув під решітку солдатську книжку та відпускне посвідчення. Службовець уважно їх прочитав.

— Що там? — не витерпів Гребер. — Є якась звістка?

Чоловік нічого не відповів. Він підвівся з-за столу і кудись вийшов. Гребер чекав, утупившись поглядом у свої папери, що лежали на столі розкритими.

Службовець повернувся з невеличкою пом’ятою посилкою в руках. Він ще раз звірив адресу з відпускним посвідченням Гребера. Потім подав у віконце посилку.

— Розпишіться ось тут.

Гребер побачив на посилці почерк матері. Вона надіслала її на номер його польової пошти, а звідти її переслали сюди. Він поглянув на адресу відправника. Там була зазначена ще Гакенштрасе. Він узяв посилку і підписав квитанцію.

— Це все? — спитав у службовця.

Той звів на нього очі:

— Гадаєте, ми залишили щось для себе?

— Я не про це. Я думав, що ви, можливо, уже одержали нову адресу моїх батьків.

— Ми цим не займаємось. Запитайте на другому поверсі у відділі доставки.

Гребер пішов нагору. Другий поверх був лише наполовину вкритий дахом. Решта приміщення була під відкритим небом з хмарами і сонцем.

— У нас немає нової адреси, — відповіла жінка, що сиділа за віконцем. — Інакше ми не надсилали б посилку на Гакенштрасе. Поцікавтеся ще в свого листоноші.

— А де він?

Жінка поглянула на свій годинник.

— Він саме розносить пошту. Зайдіть сьогодні після обіду, годині о четвертій. Він буде тут. Ми розкладатимемо пошту.

— А чи може знати адресу він, коли вона не відома вам?

— Звичайно, ні. Він одержує її в нас. Але є люди, які все-таки питають і в нього. Це їх заспокоює. Так уже людина влаштована. Хіба ні?

— Так, очевидно.

Гребер узяв посилку і пішов сходами вниз. Поглянув на дату. Посилку було відправлено три тижні тому. На фронт вона йшла довго, а назад повернулась швидко. Він став у кутку і розгорнув бурий папір. Там лежало сухе печиво, пара вовняних шкарпеток, пачка сигарет і лист від матері. Він прочитав листа: в ньому не було жодного слова про переїзд чи бомбардування. Гребер поклав листа в кишеню, трохи постояв, щоб заспокоїтись. Потім вийшов на вулицю. Він переконував себе, що незабаром прийде ще один лист з новою адресою; але на серці стало важче, ніж він сподівався.

Гребер вирішив піти до Біндінга. Можливо, у того є якісь новини.

— Заходь, Ернсте! — гукнув Альфонс. — Ми саме заходилися коло пляшки першокласного вина. Можеш нам допомогти.

Біндінг був не сам. На великій канапі, якраз під картиною Рубенса, напівлежав якийсь есесівець із таким виразом на обличчі, немовби він щойно впав і не має більше сил підвестися. Це був худорлявий чоловік з блідим обличчям і таким білим волоссям, що, здавалось, у нього немає ні брів, ні вій.

— Це Гайні,— сказав Альфонс з неабиякою повагою. — Гайні — приборкувач зміїв. А це мій товариш Ернст, він приїхав у відпустку з Росії.

Гайні вже був напідпитку. Він мав безбарвні очі і невеличкий рот.

— Росія! — промимрив він. — Я теж там побував. Непогано пожили! Не те, що тут.

Гребер запитливо глянув на Біндінга.

— Гайні вже осушив пляшку, — відповів той. — У нього горе. Будинок його батьків знищено бомбою. З сім’єю нічого не сталося, всі були в бомбосховищі. Але квартиру зруйновано.

— Чотири кімнати! — проревів Гайні.— Всі нові меблі. Піаніно теж… Який звук! Мерзотники!

— За піаніно Гайні помститься, — сказав Альфонс. — Іди сюди, Ернсте! Ти що питимеш? Гайні вживає коньяк. Але є ще горілка, тминова настоянка і все, чого тільки душа забажає.

— Не хочу нічого. Я просто був поблизу і вирішив зайти, щоб спитати, чи не довідався ти чогось нового.

— Нічого нового, Ернсте. В місті твоїх рідних немає. В кожному разі, вони ніде не зареєстровані. В селах їх теж немає. Можливо, вони виїхали і ще не прописалися на новому місці, а може, їх куди-небудь вивезли з біженцями. Ти ж знаєш, як тепер буває. Ці мерзотники бомбардують усю Німеччину; треба чимало часу, щоб навести якийсь порядок і налагодити зв’язок. Випий трохи. Чарчину можеш собі дозволити…

— Добре. Чарку горілки.

— Горілка… — промимрив Гайні.—Ми дудлили її відрами! Потім наливали в пельки отим тварюкам і підпалювали. Робили з них вогнемети. Хлопці, як вони стрибали! Можна померти від сміху.

— Що? — перепитав Гребер.

Гайні не відповів. Він дивився осклянілими очима перед собою.

— Вогнемети, — промимрив нарешті.— Геніальна ідея.

— Про що він говорить? — звернувся Гребер до Біндінга.

Альфонс знизав плечима.

— Гайні був у бувальцях. Він служив у СД[3].

— СД в Росії?

— Авжеж. Ще по одній, Ернсте?

Гребер узяв зі столика для куріння пляшку й почав її роздивлятись. Чиста горілка переливалася в ній сюди-туди.

— Скільки в ній градусів?

Альфонс розсміявся.

— Чимало! Напевно, всі шістдесят. Івани люблять міцну.

«Люблять міцну, — повторив подумки Гребер. — А міцна горілка горить. Її заливають у горлянки й підпалюють». Він поглянув на Гайні. Гребер багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних їй людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже знав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове.

— Чого ти вшнипився в пляшку? — спитав Альфонс. — Вона не кусається. Наливай ще.

Гребер поставив пляшку на стіл. Йому захотілося встати і піти геть, але він сидів. Зусиллям волі він примусив себе залишитися. Надто часто він відводив погляд і нічого не хотів знати. Та й не тільки він — так чинили і сотні тисяч інших, сподіваючись хоч цим заспокоїти свою совість. Він не хотів більше відводити погляд. Не хотів викручуватись. Через це він і не йшов досі у відпустку.

— Хочеш ще по одній? — запитав Альфонс.

Гребер кинув погляд на Гайні, що саме задрімав.

— Він ще й досі в СД?

— Уже ні. Тепер він тут.

— Де?

— Обершарфюрер у концтаборі.

— В концтаборі?

— Атож. Випий іще трохи, Ернсте! Такими молодими ми більше не зустрінемося! Побудь з нами. А то завжди відразу тікаєш!

— Ні,— мовив Гребер, і далі розглядаючи Гайні.— Я більше не тікатиму!

— Нарешті я почув від тебе розважливе слово. Що ти питимеш? Знов горілку?

— Ні. Налий тминової або коньяку. Горілки годі.

Гайні поворухнувся.

— Яка там горілка, — пробелькотів він. — Таке добро переводити! Горілку ми самі хлебтали. Ні, ми наливали бензин. Він і горить краще…

Гайні блював у ванній кімнаті. Альфонс із Гребером стояли біля дверей. На світлому небі купчилися білі, баранці хмар. У березняку співав дрозд — невеличкий чорний клубочок з жовтим дзьобиком і голосом, у якому бриніла сама весна.

— От урвиголова цей Гайні, га? — озвався Альфонс. Він мав вигляд хлопчика, що говорив про кровожерного вождя індіанів — з жахом, але, захоплено.

— Урвиголова з людьми, які не можуть захищатися, — відповів Гребер.

— У нього пошкоджена рука, Ернсте. Саме тому його не взяли па фронт. Його покалічили в тридцять другому році під час однієї сутички з комуністами в залі. Того він такий шалений. Боже мій, що він нам розповів, га?!

Альфонс знову затягнувся догорілою сигарою, яку закурив ще тоді, коли Гайні почав вихвалятися своїми подвигами. Від захоплення він просто забув про неї.

— От здорово, еге ж?

— Авжеж, здорово. Ти хотів би подивитися на таке?

Біндінг на мить задумався. Потім замотав головою.

— Мабуть, ні. Хіба що один раз, аби побачити. Правду кажучи, я людина іншої вдачі. Надто романтичної, Ернсте.

У дверях з’явився Гайні. Він був блідий, наче з хреста знятий.

— Служба! — проревів він. — Вже пізно! Якраз пора! Ну, сьогодні ця свинота одержить на горіхи!

Спотикаючись, він побрів стежкою через сад. Дійшовши до хвіртки, поправив кашкета, випростався і, мов чапля, подибав далі.

— Не хотілося б мені зараз бути на місці того, хто попаде у концтаборі в руки Гайні,— сказав Біндінг.

Гребер підвів погляд. Він подумав про те саме.

— Ти вважаєш, що все це правильно, Альфонсе? — спитав він.

Біндінг стенув плечима.

— Це зрадники народу, Ернсте. Недаремно ж вони опинилися там.

— Бурмайстер теж був зрадником народу?

— Альфонс засміявся.

— То були особисті рахунки. Та й потім, з ним нічого не сталося.

— А якби сталося?

— Тоді йому не пощастило б. У наші дні, Ернсте, не щастить багатьом. Наприклад, тим, що потрапляють під бомби. П’ять тисяч убитих тільки в нашому місті. Це люди кращі від тих, що сидять у концтаборі. То чому мене має обходити те, що там діється? Я за це не відповідаю. Ти також ні.

Кілька горобців, цвірінькаючи, прилетіло до басейну для птахів на лужку. Один з них сів на воду й затріпотів крилами, і в ту ж мить решта зробили те саме. Альфонс уважно стежив за горобцями. Здавалося, він уже забув про Гайні.

Гребер дивився на задоволене, незрушне обличчя і раптом збагнув, які безнадійні справедливість і співчуття: їм судилося завжди розбиватися об байдужість, егоїзм і страх. Він зрозумів також, що й сам він не виняток, що й він заплутаний у все це якимсь таємним, нез’ясовним і страшним чином. У нього було таке враження, ніби його з Біндінгом єднає щось, незриме, незбагненне, хоч рій і намагався не думати про це.

— Щодо відповідальності, Альфонсе, то не так це просто, як здається, — промовив похмуро Гребер.

— Але ж, Ернсте! Годі просторікувати! Кожен несе відповідальність лише за власні вчинки. До того ж якщо вони не були передбачені наказом!

— Розстрілюючи заложників, ми стверджуємо протилежне: що вони несуть відповідальність за вчинки інших.

— А ти розстрілював заложників? — спитав Біндінг, зацікавлено повернувшись до Гребера.

Гребер не відповів.

— Заложники — це виняток, Ернсте. Це необхідність.

— Все необхідність, — гірко проказав Гребер. — Тобто все, що ми робимо самі. Звичайно, не те, що роблять інші. Коли ми бомбардуємо якесь місто — це викликано стратегічною необхідністю; а коли це роблять інші — то вже підлий злочин.

— Саме так! Нарешті ти в усьому розібрався! — Альфонс хитро примружився і поглянув на Гребера. На його обличчі з’явилася задоволена усмішка. — Саме це й називається сучасною політикою! «Справедливе те, що корисне для німецького народу», — сказав імперський міністр юстиції. А йому й карти в руки. Ми лише виконуємо свій обов’язок. Відповідальності ми не несемо. — Він нахилився. — Ось, ось він — дрозд! Вперше купається! А горобці тікають.

Несподівано Гребер побачив перед собою Гайні. Вулиця була безлюдна; крізь огорожі в садах виднілися плями сонця, жовтий метелик пурхав над самісінькими піщаними доріжками, що обрамляли брукований тротуар, а попереду, метрів за сто, за ріг повертав Гайні. Гребер пішов піщаною доріжкою. Хоча навколо панувала глибока тиша, кроків його не було чути. «Якби кому-небудь здумалося порішити Гайні, кращої нагоди й не треба, — подумав Гребер. — Навколо жодної душі. Вулиця наче вимерла. Можна майже нечутно підкрастись до нього по піску. Гайні нічого не помітить. Його не важко повалити на землю, а потім задушити чи заколоти. Постріл зчинить багато шуму і приверне увагу людей. Гайні слабак, його легко задушити».

Гребер помітив, що сам мимоволі наддав ходи. Навіть у Альфонса не виникло б жодної підозри. Той подумав би, що хтось просто помстився Гайні. Підстав для цього достатньо. Це надзвичайна нагода помститися. Вдруге вона навряд чи й трапиться. Це також нагода без помсти знищити вбивцю, який через годину знущатиметься над заляканими, беззахисними людьми.

Гребер відчув, що в нього спітніли долоні, йому раптом стало дуже жарко. Він дійшов до рогу і побачив, що відстань між ним і Гайні скоротилася метрів на тридцять. Кругом усе ще було безлюдно. Якщо він швидко наздожене його по піску, за хвилину з усім буде покінчено. Він заколе Гайні і втече.

Гребер відчув, як його серце гупає, немов молоток. Воно гупало так голосно, що на мить йому здалося, ніби Гайні чує його удари. «Що це зі мною діється? — подумав Гребер. — Яке мені діло до всього цього? І як мені могло прийти таке в голову?» Але думка, що хвилину тому виникла випадково, вже перетворилася в якусь темну силу, і Гребер раптом зрозумів, що тепер все залежатиме від неї, що це може виправдати багато чого з минулого, його власне життя, те, що йому хотілося б забути, що він зробив і що не зробив. «Помста», — подумав він нерішуче. Але ж це людина, яку він майже не знає, яка особисто йому не заподіяла нічого поганого і мститися на якій просто немає потреби. Проте, можливо, батько Елізабет став жертвою саме Гайні або стане нею не сьогодні-завтра. А кому і яке зло заподіяли заложники чи тисячі інших невинних жертв? В чому гріх і де спокута?

Гребер не відривав погляду від спини Гайні. В роті у нього пересохло. За ворітьми саду загавкав собака. Гребер злякано озирнувся. «Я забагато випив, — подумав пін. — Я повинен зупинитися, все це мене не обходить, це якесь божевілля». Але він ішов далі, нечутно й дедалі швидше, гнаний якоюсь грізною і справедливою необхідністю, спокутою і виправданням багатьох смертей, що були на його совісті.

Він скоротив відстань ще на двадцять метрів, і досі не знаючи, що вчинить. Потім побачив у кінці вулиці жінку, яка вийшла з воріт. Вона була в оранжевій кофті, в руках несла кошика і простувала йому назустріч. Він став. Серце завмерло. Тоді повільно рушив далі. Розмахуючи кошиком, жінка неквапно поминула Гайні й наближалася до Гребера. Вона йшла спокійно, у неї були великі груди, широке, засмагле обличчя і гладенько зачесане на проділ темне волосся. Бліде небо над її головою тьмяно мерехтіло і розпливалося. Цієї миті чітко було, видно тільки жінку, все інше немовби розтануло в тумані. Лише жінка була реальністю, самим життям, вона несла його на своїх широких плечах, несла в собі, і воно було велике й гарне, а позад неї була пустеля і смерть.

Порівнявшись із Гребером, жінка глянула на нього.

— Добридень! — мовила приязно.

Гребер кивнув. Він не міг розтулити рота. Він чув у себе за спиною її кроки, і перед ним знов постала мерехтлива пустеля. В мінливому світлі він побачив темну постать Гайні, що завертала за ріг, і вулиця спорожніла.

Гребер озирнувся. Жінка спокійно і безтурботно пішла своєю дорогою. «Чому я не біжу? — думав він. — Ще є час зробити це». Але він уже зрозумів, що нічого не зробить. «Жінка мене бачила, — міркував він далі.— Вона зможе мене впізнати, тепер уже пізно». Та чи зробив би він це, якби жінка не з’явилася? Чи не знайшов би він якогось іншого виправдання? Цього Гребер не знав.

Він підійшов до перехрестя, на якому Гайні звернув убік. Його більше не видно було. Аж на наступному розі Гребер знову побачив Гайні. Той стояв посеред вулиці і розмовляв з якимось есесівцем. Далі вони пішли разом. З воріт з’явився листоноша. Неподалік стояло двоє велосипедистів. Спокуса минула. Греберу здалося, ніби вій раптом прокинувся. Озирнувся довкола. «Що ж це було? — подумав він. — Прокляття, я мало не вчинив злочину! Звідки це в мене? Що зі мною сталося?» Він простував далі. «Треба тримати себе в руках, — міркував Гребер. — А я гадав, що я спокійний. Ні, я не спокійний. Я схвильований куди більше, ніж думав собі. Мені просто потрібно взяти себе в руки, а то я можу накоїти дурниць!»

Він купив у кіоску газету, відійшов і почав читати військові повідомлення. Досі Гребер їх не читав. Під час відпустки він просто не хотів нічого про це знати. Тепер він побачив, що відступ триває. На невеличкій карті знайшов місце, де мав стояти його полк. Він не міг визначити це точно, оскільки у військових зведеннях називалися лише армійські групи, але вирахував, що вони відійшли кілометрів сто назад.

Якусь мить він стояв непорушно. Відтоді, як почалася відпустка, він жодного разу не подумав про своїх товаришів. Згадка про них потонула в ньому, наче камінь. Тепер вона випливла на поверхню.

У Гребера було таке враження, ніби з землі підводиться якась сіра самотність. Безлика, німа самотність. У зведеннях повідомлялося, що на ділянці фронту, де стояв його підрозділ, тривали важкі бої. Але сіра самотність не мала ні голосу, ні кольору; здавалося, вона поглинула навіть напругу боротьби. Підводилися тіні, знекровлені й порожні; вони ворушилися і дивилися на нього, крізь нього, а коли знову падали, то скидалися на перекопану сіру землю, а земля на них, так наче й вона ворушилася і вростала в них. Високе, мерехтливе небо над головою втрачало барви, вицвітало від сизого диму цього безкінечного вимирання, що підводилося з землі і заступало навіть сонце. «Зрада, — гірко подумав Гребер. — Вас зрадили, зрадили й кинули в багно, і вашу боротьбу та смерть поєднано з убивством, несправедливістю, брехнею й насильством. Вас обдурено в усьому, навіть у цій злиденній, мужній, жалюгідній і непотрібній смерті».

Його штовхнула якась жінка з мішком.

— Ви що, не бачите? — сердито лайнулась вона.

— Бачу, — буркнув Гребер, але з місця не зрушив.

— То чому ж стали посеред дороги?

Гребер нічого не відповів. Він раптом збагнув, чому пішов назирці за Гайні. Це було щось темне і незбагненне, яке він не раз відчував на полі бою, запитання, що на нього він не наважувався собі відповісти, несподівана, гнітюча розпука, якої він завжди намагався уникнути. Все це нарешті наздогнало його тут і поставило перед випробуванням. Тепер він уже знав, що це таке, і більше не хотів тікати від нього. Він прагнув ясності і був готовий до неї. «Польман, — згадав він. — Фрезенбург просив, щоб я його відвідав. А я забув. Треба з ним поговорити. Я просто повинен поговорити з людиною, якій можна довіритись».

— Йолоп! — кинула жінка з важкою ношею і потюпала далі.

Половина будинків на Янплац були зруйновані; інші стояли цілі. В них було вибито лише кілька вікон. Тут життя тривало далі, жінки прибирали й варили їсти, а на протилежному боці крізь розбиті фасади виднілися залишки кімнат, де зі стін звисало лахміття шпалер, нагадуючи подерті прапори після програної битви.

Будинок, у якому раніше жив Польман, стояв на зруйнованому боці. Верхні поверхи обвалилися й засипали вхід. Здавалося, в будинку ніхто більше не живе. Гребер уже хотів був вернутися назад, коли раптом помітив серед руїн протоптану вузеньку стежечку. Він пішов по ній і невдовзі побачив ширшу й розчищену стежку, яка вела до вцілілого чорного ходу. Він постукав. Ніякої відповіді. Постукав ще раз. По хвилі почув якесь шарудіння. Брязнув ланцюжок, і двері обережно прочинились.

— Пан Польман? — мовив Гребер.

Старий висунув голову.

— Так. Що ви хочете?

— Я Ернст Гребер. Колишній ваш учень.

— Он як. Вам щось потрібно?

— Хочу вас провідати. Я тут у відпустці.

— Я більше не працюю, — коротко відповів Польман.

— Мені це відомо.

— Гаразд. Тоді вам, очевидно, відомо, що моє звільнення було покаранням. Я більше не приймаю учнів і не маю права робити це.

— Я вже не учень; я солдат, прибув із Росії і маю передати вам привіт від Фрезенбурга. Він просив мене провідати вас.

Старий пильно придивився до Гребера.

— Фрезенбург? Він ще живий?

— Десять днів тому був ще живий.

Польман ще якусь мить уважно вивчав Гребера.

— Добре, заходьте, — сказав він, відступаючи з дверей.

Гребер пішов за ним. Вони поминули коридор, що вів до чогось на зразок кухні, а звідти попали в інший, коротший коридор. Польман раптом прискорив ходу, прочинив якісь двері і сказав значно голосніше, ніж досі:

— Заходьте. А я вже подумав був, що ви з поліції.

Гребер здивовано поглянув на нього. Потім усе збагнув. Він не став озиратися. Мабуть, Польман говорив так голосно для того, щоб когось заспокоїти.

В кімнаті горіла невеличка гасова лампа під зеленим абажуром. Вікна були вибиті, а під ними лежали такі купи сміття, що годі було підступитися до вікна. Польман став посеред кімнати.

— Тепер я вас упізнав, — промовив він. — Надворі було занадто яскраве світло. Я рідко звідси виходжу і вже відвик від нього. Сюди майже не заглядає денне світло, я свічу гасом. Але його обмаль, і доводиться часто сидіти просто в темряві. Електрики ж тепер немає.

Гребер придивився до вчителя. Той так постарів, що він його не впізнав би. Потім роззирнувся довкола, і йому здалося, що він попав у якийсь інший світ. Це було не тільки через тишу та дивне, освітлене гасовою лампою житло, що після яскравого сонячного світла нагадувало похмуру катакомбу. Це було через щось інше — через коричневі й золотисті ряди книг на полицях уздовж стін, бюрко для читання, гравюри на стінах та ще через цього старого сивого чоловіка із зморшкуватим вощаним обличчям, схожого на ув’язненого, який багато років провів у неволі.

Польман завважив Греберів погляд.

— Мені пощастило, — сказав він. — Я зберіг майже всі свої книги.

Гребер обернувся.

— А я книг уже давно не бачив. За останні роки прочитав усього одну-дві.

— Мабуть, у вас не було змоги. Книги надто важкі, щоб їх носити у ранці.

— Вони були надто важкі й для того, щоб їх носити в голові. Вони не в ладах з тим, що сталося. А ті, які в ладах, просто не хочеться читати.

Польман кинув погляд на м’яко освітлений зелений абажур.

— Чого ви до мене прийшли, Гребере?

— Фрезенбург сказав, що я повинен до вас зайти.

— Ви його добре знаєте?

— Це була на фронті єдина людина, якій я цілком довіряв. Він сказав, щоб я провідав вас і поговорив з вами. Ви знаєте правду.

— Правду? Про що?

Гребер подивився на старого. Він учився в його класі, але звідтоді минула наче ціла вічність. І все-таки на мить Греберові здалося, немовби він знов учень, учитель розпитує його про життя і саме зараз вирішується його доля — в цьому темному, напівзаваленому, переповненому книгами закапелку з вигнанцем-учителем його юнацьких літ. І книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле — добро, наполегливість і мудрість, — а сміття перед вікнами — те, що від усього цього залишилось.

— Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, — промовив Гребер. — І ще я хочу знати, що мені робити.

Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.

— Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?

— Так.

— Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.

— А на фронті вбивають просто нізащо, — відповів Гребер.

Польман знову сів.

— Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?

— Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо — з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.

Польман мовчав.

— Мені довелося дещо побачити, — вів далі Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!

Польман знову здивовано звів на Гребера очі.

— Ви все це знаєте? — спитав він.

— Тепер знаю. Але раніше не знав.

— І знову мусите повертатись туди?

— Так.

— Це жахливо!

— Ще жахливіше повертатися, знаючи все це і усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?

Польман мовчав.

— Що ви маєте на увазі? — згодом запитав він пошепки.

— Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. В якій мірі я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?

Польманове обличчя раптом посіріло і ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору — якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.

— Ви мусите їхати знов на фронт? — запитав нарешті Польман.

— Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.

Гребер чекав.

— Мученики християнської доби не підкорялися насильству, — неквапно проказав Польман.

— Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? — запитав Гребер. — Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?

Польман пригнічено дивився на нього.

— Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.

— Кожен повинен вирішувати це сам?

— Гадаю, так. А як же інакше?

Гребер промовчав. «Навіщо запитувати далі? — думав він. — Я раптом перетворився тут із звинуваченого в суддю. Навіщо я мучу цю літню людину й вимагаю від неї звіту за те, чому вона колись сама мене вчила, чому пізніше я вчився сам? Чи потрібна мені ще одна відповідь? Хіба я щойно не дав її собі сам?»

Він поглянув на Польмана. Гребер уявив собі, як день у день цей старий сидить у своїй комірчині при тьмяному світлі лампи або й просто в темряві, немов у катакомбах стародавнього Риму, вигнаний з роботи, щогодини очікуючи арешту й намагаючись знайти розрадив своїх книгах.

— Ваша правда, — промовив Гребер. — Запитувати когось іншого — це означає ухилятися від самостійного рішення. Та я, мабуть, і не чекав від вас вичерпної відповіді. Я, власне, запитував себе самого. Але інколи це вдається лише тоді, коли запитуєш іншого.

Польман похитав головою.

— Ви маєте право запитувати. Співучасть! — раптом вигукнув він. — Що ви в цьому розумієте? Ви були молоді, і вас отруїли брехнею ще тоді, коли ви нічого не розуміли. А ось ми… Ми бачили це і дозволили, щоб воно сталося! Чим це пояснити? Душевною кволістю? Байдужістю? Обмеженістю? Егоїзмом? Відчаєм? Але ж як могла поширитися така чума? Гадаєте, я сам не ламаю собі щоденно голову над цим?

Нарешті Гребер збагнув, кого йому нагадали Польманові очі. Такі очі були в росіянина, якого він розстріляв. Він підвівся.

— Мені пора, — сказав похмуро. — Дякую, що впустили мене в дім і поговорили зі мною.

Він узяв свого кашкета. Польман немовби прокинувся.

— Ви вже йдете, Гребере? Що ж ви вирішили?

— Не знаю. У мене ще два тижні на роздуми. Це не так уже і мало для того, хто звик рахувати життя хвилинами.

— Приходьте ще! Зайдіть іще раз перед від’їздом. Обіцяєте?

— Обіцяю!

— Тепер до мене рідко хто заходить, — зітхнув Польман.

Біля засипаного вікна між книгами Гребер помітив невеличку фотокартку. На ній був юнак його віку у військовій уніформі. Гребер згадав, що Польман мав сина. Але тепер краще таким не цікавитись.

— Привітайте Фрезенбурга, якщо писатимете йому, — попрохав Польман.

— Гаразд. Із ним ви розмовляли так, як оце зі мною, правда ж?

— Правда.

— Мені хотілося б, щоб ви поговорили так раніше і зі мною.

— Гадаєте, Фрезенбургу стало від цього легше?

— Ні,— відказав Гребер. — Важче.

Польман кивнув.

— Я не міг вам нічого сказати. Але й не хотів відбутися однією з тих багатьох відповідей, які означають просто порожні відмовки. Їх доволі. Все в них гладенько й переконливо, але всі вони ухильні.

— І церковні теж?

Якусь мить Польман вагався.

— І церковні теж, — мовив нарешті.— Але церкві поталанило. Там стоїть: «Люби свого ближнього» і «Не убий», а поряд інше: «Кесарю кесареве, а богу богове». Це можна повернути, як хочеш.

Гребер засміявся. Він учув нотки сарказму, такі властиві Польману раніше. Той зрозумів це.

— Вам смішно, — сказав Польман. — І ви такі спокійні. Чому ви не кричите?

— Я кричу, — відповів Гребер. — Тільки крику мого не чути.

За дверима він став. Сонце вогненними списами, пронизувало його очі. Біла штукатурка блищала. Гребер повільно побрів через площу. У нього було самопочуття людини, якій після довгого й заплутаного судового слідства нарешті оголосили вирок, але їй майже байдуже— винна вона чи виправдана. Все вже позаду, він сам цього прагнув, це й було те, що він хотів обміркувати під час відпустки. Тепер Гребер знав, що з ним: відчай, від якого він більше не тікатиме.

Гребер посидів трохи на лавці, що лишалась стояти біля самого краю величезної вирви від бомби. Він був цілком розслаблений, ніби порожній і навіть не знав, чи є розрада для його суму, йому раптом просто перехотілося думати. Він відкинув назад голову, заплющив очі, відчуваючи на обличчі тепле сонячне проміння. Більше він не відчував нічого. Сидів непорушно, спокійно дихав, зігрітий якимсь незбагненним, заспокійливим теплом, не думаючи ні про справедливість, ні про несправедливість.

Перегодя він розплющив очі. В прозорому повітрі перед ним чітко простилалася площа. Він бачив величезну липу, що стояла перед розбитим будинком. Бомба її не пошкодила, і своїм стовбуром та зеленим гіллям вона, ніби велетенська випростана рука, тяглася від землі до білих хмар. Небо між хмарами було синє-синє. Все виблискувало і сяяло, немовби після дощу, у всьому почувалася сила і глибина. Це було саме життя, життя могутнє, чисте й природне, життя без запитань, суму і відчаю. У Гребера було таке враження, неначе він прокинувся від примарливого сну, життя затопило його, і в ньому все розчинилося. Це була ніби відповідь без слів, відповідь, яка не потребувала запитань, роздумів, яку він знав іще в ті ночі і дні, коли смерть торкала його своїм крилом, коли після судоми, заціпеніння і смертельного відчаю життя раптом знову вривалося в нього, немовби рятівний інстинкт, і заливало мозок гарячою хвилею.

Гребер підвівся. Поминув липу, пішов повз руїни й будинки. Він відчув раптом, що чогось чекає. Чекає вечора, мов перепочинку після обстрілу.