Час жити і Час помирати

III

Залп одразу захлинувся в сірій ваті безкрайого неба. Навіть ворони, що сиділи на мурах, не встигли злетіти. Вони лише відгукнулися кількома криками, які пролунали голосніше, ніж постріли. Птахи не звикли до такого шуму.

Три плащ-намети були наполовину залиті талою водою. Той, що належав людині без обличчя, був зав’язаний. Райке лежав посередині. Розмоклий чобіт із рештками ноги поклали на місце, але дорогою від церкви він зсунувся і тепер звисав. Ніхто більше не мав бажання його поправляти. Всім раптом здалося, ніби Райке хоче якомога глибше заритися в землю.

Вони закидали тіла мокрими грудками. Яму вже загорнули, але поруч ще залишилася купа землі. Мюкке поглянув на Мюллера:

— Може, втоптати?

— Що?

— Втоптати, пане лейтенант. Могилу. Тоді можна буде згорнути туди решту землі й покласти зверху кілька каменів. Від вовків та лисиць.

— Вони не дістануться. Яма достатньо глибока. Та й крім того…

Мюллер подумав, що вовкам та лисицям і так вдосталь поживи, навіщо ж їм розривати могили.

— Дурниці,—мовив він. — Звідки ви це взяли?

— Траплялося.

Мюкке байдуже дивився на Мюллера. «І в цього немає клепки, — промайнуло в нього. — Чомусь нікчеми завжди стають офіцерами. А справжні люди гинуть. Як от Райке».

Мюллер похитав головою.

— З решти землі нагорніть могилку, — звелів він. — Так буде ліпше. І поставте в головах хрест.

— Слухаюсь, пане лейтенант!

Мюллер наказав роті шикуватись І рушати. Він командував голосніше, ніж потрібно було. Йому завжди здавалося, що літні люди не сприймають його серйозно. Власне, так воно й було.

Зауер, Іммерман і Гребер позгрібали лопатами рештки землі докупи.

— Хрест тут довго не встоїть, — сказав Зауер. — Земля надто м’яка.

— Звичайно, ні.

— І трьох днів не втримається.

— Тобі Райке що, рідня? — поглузував Іммерман.

— Стули писок! Він був чудовий хлопець! Що ти в цьому тямиш?

— То будемо ставити хреста? — спитав Гребер.

Іммерман обернувся:

— А, наш відпускник. Поспішає!

— А ти б не поспішав, га? — втрутився Зауер.

— Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!

— Звичайно. Бо назад ти не повернешся.

— А може, й повернуся?

Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:

— Можливо, я повернуся навіть добровільно.

— Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?

Зауер підняв хреста. Внизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.

— От бачиш, — звернувся він до Гребера. — Не простоїть і трьох днів.

— Трьох днів цілком достатньо, — відгукнувся Іммерман — Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста І поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.

— Російського хреста?

— А чом би й ні? Бог — явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?

Зауер відвернувся.

— А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!

— Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом — це твоя вигадка. Вчора ти сам запропонував.

— Вчора! Вчора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!

Гребер узяв свою лопату.

— Я піду, — мовив він — Здається, ми тут упорались, чи не так?

— Так, відпускнику, — відповів Іммерман, — Так, обережнику! Тут ми впорались.

Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.

Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.

Зайшов Штайнбреннер.

— Ви чули останні вісті?

— Радіо вдавилося.

— Неподобство! Воно мусить працювати!

— Ну то полагодь його, молокососе, — кинув Іммерман. — Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.

— А що там зіпсувалося?

— У нас просто немає батарей.

— Батарей?

— Авжеж. — Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. — А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!

Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.

— Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.

— Не говори так таємниче, Максе, — спокійно відповів Іммерман. — Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда — я прекрасний механік і непоганий кулеметник. В даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?

— Стули писок!

— Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш за євреями та зрадниками народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише за дівчатами.

— Воно й видно.

— Авжеж, — відповів Іммерман. — Видно.

На порозі став Мюкке.

— Що тут знову сталося?

Ніхто не відповів. Всі мали Мюкке за дурня.

— Я питаю, що тут сталося?

— Нічого, пане фельдфебель, — озвався Бернінг, що сидів до нього найближче. — Просто ми розмовляли.

Мюкке глянув на Штайнбреннера.

— Що таке?

— Десять хвилин тому передавали останні вісті.

Штайнбреннер підвівсь і озирнувся довкола. Ніхто не виявляв жодного інтересу. Слухав лише Гребер. Картярі нишком грали далі. Зауер не підводив голови від листа. Ті, що спали, безперервно хропіли.

— Увага! — загорланив Мюкке. — Вам що, позакладало? Останні вісті! Слухати всім! Це стосується служби!

— Так точно! — відповів Іммерман.

Мюкке кинув на нього погляд. Іммерманове обличчя нічого, крім уваги, не виражало. Картярі поклали карти догори сорочками. Вони не збирали їх у колоду — ощадили кожну мить, щоб одразу ж знову грати далі. Зауер відірвався від свого листа.

Штайнбреннер випростався.

— Важливі новини! Передавали в Годину Нації. В Америці величезні страйки. Сталеливарна промисловість паралізована. Більшість військових заводів не працює. В авіаційній промисловості — акти саботажу. Повсюди демонстрації з вимогою негайного миру. Уряд хитається. Передбачається його повалення.

Він зробив паузу. Ніхто не обізвався. Тих, що спали, розбудили. Вони лежали і чухались. Через дірку в стелі тала вода капала у підставлене відро.

Мюкке голосно зітхнув.

— Наші підводні човни блокують все американське узбережжя. Вчора потоплено два великі військові транспорти і три вантажні пароплави з військовими матеріалами; це становить тридцять чотири тисячі тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. В тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено в могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.

Картярі знову взялися за карти. Грудка снігу впала у відро й розбризкала воду.

— Я волів би сидіти зараз у пристойному сховищі,— пробурмотів Шнайдер, присадкуватий чолов’яга з короткою рудою борідкою.

— Штайнбреннере, — звернувся Іммерман, — а які в тебе вісті щодо Росії?

— Чому раптом?

— Бо ми тут. Декого з нас це цікавить. Нашого товариша Гребера, наприклад. Відпускника.

Штайнбреннер завагався. Він не довіряв Іммерману. Але почуття партійного обов’язку взяло гору.

— Скорочення лінії фронту майже закінчено, — пояснив вій. — Росіяни знекровлені величезними втратами. Нові позиції, оснащені для контрнаступу, вже готові. Підхід резервів завершується. Наш контрудар із застосуванням нової зброї буде нестримним.

Він хотів був викинути руку, але відразу ж опустив її. Важко було сказати про Росію щось підбадьорливе; кожен сам усе добре бачив. Штайнбреннер раптом став схожий на зразкового учня, який будь-що намагається врятувати іспит.

— Це, звичайно, ще далеко не все. Найважливіші новини тримаються в суворій таємниці. Про них не можна говорити навіть у Годину Нації. Але незаперечно одне: ми знищимо ворога ще в цьому році.

Він якось незграбно повернувся, збираючись іти в інший постій.

Мюкке пішов за ним.

Задолиз, — кинув один з тих, що спали, потім упав на солому й знову захропів.

Четверо грали далі в скат.

— Знищимо! — поглузував Шнайдер. — Ми їх знищуємо по двічі на рік. — Він заглянув у свої карти. — В мене двадцять.

— Росіяни народжуються вже обманщиками, — заявив Іммерман. — У фінську війну вони прикинулися значно слабшими, ніж були насправді. Це був підлий більшовицький викрутас.

Зауер підвів голову.

— Може, ти, нарешті, трохи помовчиш? Ти, мабуть, усе знаєш, еге ж?

— Абсолютно! Ще кілька років тому вони були нашими союзниками. А висловлювання щодо фінської війни належить самому Герінгу. Ти маєш щось проти?

— Діти, годі вам, урешті-решт, сперечатися, — сказав хтось під стіною. — Що це сьогодні, справді, сталося?

Запанувала тиша. Тільки карти й далі ляскали об дошку та капала вода. Гребер незрушно сидів на своєму місці. Він знав, що сталося. Так було завжди після розстрілів і похоронів.

Надвечір почали прибувати цілі групи поранених. Частину з них одразу ж відсилали далі. Вони приходили у закривавлених пов’язках із сіро-білої далечини і рухались в інший бік, до похмурого горизонту. Здавалося, вони ніколи не дістануться до госпіталю і десь потонуть у цьому безкінечному сіро-білому місиві. Більшість із них мовчали. Всі були голодні.

Для інших, хто не міг іти і кому не залишалося санітарного транспорту, в церкві обладнали тимчасовий госпіталь. Розбитий дах трохи полагодили, і смертельно зморений лікар, що прийшов з двома санітарами, вже приступив до операцій.

Двері стояли розчинені, аж доки стемніло, й ноші то вносилося, то виносилося. В золотистих сутінках церкви яскраве світло над операційним столом скидалося на казковий намет. В кутку валялися рештки двох скульптур святих. Діва Марія простягала руки, пальців на них уже не було. Ісус Христос утратив ноги, він мав такий вигляд, немовби його розіп’яли після ампутації.

Поранені кричали не часто. У лікаря ще були наркотичні засоби.

Воду кип’ятили в казані та нікельованому посуді. Ампутовані кінцівки помалу наповнювали цинкову балію, принесену з хати ротного командира. Десь узявся собака. Він усе крутився під дверима й, хоч скільки його проганяли, щоразу повертався назад.

— Звідки він тут узявся? — запитав Гребер. Він стояв з Фрезенбургом неподалік від попової хати. Фрезенбург пильно придивився до кошлатого пса, що весь тремтів і витягував шию.

— Мабуть, з лісу.

— Що йому там робити? В лісі ж немає чого їсти.

— Чому немає? Вистачає. І не лише в лісі. Скрізь.

Вони підійшли ближче. Собака насторожено підвів голову, збираючись утекти. Обоє зупинились.

Собака був високий і худий, з рудувато-сірою шерстю й продовгуватою, вузькою головою.

— Це не дворняга, — сказав Фрезенбург. — Породистий пес.

Він тихо цмокнув язиком. Тварина підняла вуха. Фрезенбург цмокнув ще раз і заговорив до собаки.

— Гадаєш, він шукає тут поживи? — спитав Гребер. Фрезенбург похитав головою:

— Поживи повно скрізь. Він прийшов не тому. Тут є світло і щось схоже на оселю. Мені здається, він просто шукає людського товариства.

Винесли ноші. На них лежав поранений, що помер під час операції. Собака відскочив на кілька метрів назад. Він стрибнув так легко, ніби його підкинула пружина. Потім став і знову подивився на Фрезенбурга. Той, розмовляючи з ним, неквапом ступив до нього. Пес знову відскочив назад, потім зупинився й ледве помітно завиляв хвостом.

— Він боїться, — сказав Гребер.

— Звичайно. Але гарний собака.

— До того ж людожер.

Фрезенбург обернувся.

— Ми всі такі.

— Чому?

— Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.

Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний — через широкий шрам. Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.

— Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.

Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг з гамашів.

— Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. — Він гірко посміхнувся. — Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові — що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь. І вона, як завжди, б’є невинних більше, ніж винних.

Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.

— Коли ти все знаєш, — сказав він нарешті,— тоді чому ти тут?

— Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?

— Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався, і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?

— Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! — Він замахнувся і вдарив ціпком по снігу. Собака нишком подався геть, за церкву.

— Ми спокушали бога, Ернсте. Ти це розумієш?

— Ні,— відповів Гребер. Він не хотів розуміти.

Фрезенбург якусь мить помовчав.

— Ти не можеш цього зрозуміти, — сказав потім спокійніше— Ти ще молодий. Крім істеричних мавп’ячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.

Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати і розбивалася, немов стомлена хвиля об. берег.

— Як би мені хотілося бути оперним співаком, — сказав він. — Тенором. З порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?

— Ні.

— Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. — Він повторив ще раз: — Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. — І підняв руку, показуючи на темний горизонт. — З нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атілла або Чингіз-хан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…

— Це було СС, — сказав Гребер з відчаєм. Він прийшов до Фрезенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом все складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.

— Есесівці,— повторив Фрезенбург презирливо. — Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних — щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більше ні за кого. Війну давно програно.

Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. В проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола:

— Ми стали кротами. Навіть у своїх проклятих душах. Ось до чого ми докотилися!

Гребер дістав з кишені мундира почату пачку сигарет і простягнув товаришеві. Фрезенбург відмовився.

— Пали сам. Або залиш собі. У мене їх вистачає.

Гребер похитав головою:

— Візьми.

Фрезенбург ледь усміхнувся і взяв сигарету.

— Коли їдеш?

— Не знаю. Відпустку ще не затверджено.

Гребер глибоко затягнувся і видихнув дим. Добре, коли є сигарети. Інколи навіть краще, ніж друзі. Сигарети не збивають з пуття. Вони мовчазні й добрі.

— Не знаю, — повторив він. — Я вже давно взагалі нічого не знаю. Раніше все було ясно, а тепер все переплуталось. Я хотів би заснути і прокинутись у зовсім інший час. Але це не так легко. Я з біса запізнився з роздумами. Немає чим гордитися!

Фрезенбург потер ребром долоні шрам на обличчі:

— Заспокойся. За останні десять років нам так протуркали вуха пропагандою, що просто важко було почути щось інше. Особливо те, у чого не такий крикливий голос. Сумніви й совість. Ти ще пригадуєш Польмана?

— Він був у нас учителем історії та релігії.

— Будеш удома, провідай його. Можливо, він ще живий. Поклонись йому від мене.

— Чому б йому не жити? Адже він не солдат.

— Ні.

— Тоді ще живий, напевно. Йому не більше шістдесяти п’яти.

— Привітай його від мене.

— Гаразд.

— Я мушу йти. Хай тобі щастить. Мабуть, більше не побачимось.

— Мабуть. Хіба що після повернення. Та це й не довго, якихось три тижні.

— І то правда. Ну, бувай здоровий.

— Ти також.

Фрезенбург, провалюючись у снігу, попростував до своєї роти, що розташувалася в сусідньому розбитому селі. Гребер дивився йому вслід, аж доки той не зник у сутінках. Тоді повернув назад. Перед церквою побачив темну тінь собаки. Двері прочинилися, і тоненький промінчик світла на мить вирвався надвір. То хтось відслонив плащ-намет при вході. Від тієї крихти світла повіяло теплом; не знаючи, що то за світло, можна було подумати, що ти на батьківщині. Гребер підійшов до собаки. Той відскочив убік, і Гребер побачив, що обидві покалічені статуї святих винесено з церкви надвір і поставлено в сніг. Поряд валявся розбитий велосипед. Їх викинули — всередині потрібен був кожний клаптик простору.

Він рушив далі, до погреба, де розмістився його взвод. Тьмяне сяйво вечірньої зорі мерехтіло над руїнами… Трохи збоку від церкви лежали мертві. В талому снігу знайшли ще трьох — давніх, жовтневих. Вони майже розклались і змішалися з землею. Поблизу лежали інші — ті, що померли пополудні в церкві. У них був ще блідий, ворожий і чужий вигляд; здавалося, вони ще не змирилися зі смертю.