Час жити і Час помирати

XV

Кімната сорок вісім була схвильована. Той, що мав яйцеподібну голову, і двоє інших гравців у скат стояли в повному польовому спорядженні. В документах кожного з них тепер стояло «придатний для стройової», і вони від’їжджали на фронт.

Чоловік з яйцеподібною головою був блідий. Він пильно дивився на Ройтера.

— Ти, зі своєю клятою ногою! Ти шкура! Ти залишаєшся тут, а я, батько сімейства, мушу їхати!

Ройтер нічого не відповів. Фельдман, підвівся на ліжку.

— Заткни пельку, пуголовку! — сказав він. — Ти їдеш не тому, що він лишається. Ти їдеш тому, що «придатний для стройової». Якби його визнали «придатним» і він поїхав, то тебе все одно послали б також, ти це розумієш? Отож-бо, і не мели дурниць!

— Я кажу, що хочу! — розлючено закричав чоловік з яйцеподібною головою. — Я їду і тому можу казати, що мені заманеться. Ви залишаєтесь! Ви тут будете сидіти і спати, а ми змушені їхати. Я батько сімейства, а цей гладкий шкурник хлепче горілку, щоб його клята нога не загоювалась.

— А ти, якби міг, не робив би те саме? — поцікавився Ройтер.

— Я? Я ні! Я ніколи не ухилявся.

— Ну, тоді все в порядку. Чого ж ти репетуєш?

— Що? — спантеличено перепитав чоловік з яйцеподібною головою.

— Ти пишаєшся тим, що ніколи не ухилявся. Тож пишайся собі далі і не горлань.

— Що? Так он як ти все повернув! Це єдине, на що ти здатний, ти, спекулянте, хіба ні? Ти все повертаєш на свій лад! Але ти ще попадешся! Вони тебе злапають, навіть якщо мені самому доведеться донести на тебе!

— Не гріши, — сказав один з двох його партнерів по грі, якого теж визнано «придатним для стройової». — Ходімо, нам пора шикуватись!

— Я не грішу! Це вони грішать! Це ж ганьба, що я, батько сімейства, мушу їхати на фронт замість п’яниці і ненажери! Я хочу лише справедливості…

— Ех, чоловіче, яка там справедливість! Хіба вона існує для військових? Ходімо, нам пора! Ніхто не доноситиме. Це він тільки патякає. Бувайте здорові, друзі! Прощавайте! Тримайтеся!

Обидва картярі потягли за собою того, що мав яйцеподібну голову. Блідий і спітнілий, він ще раз озирнувся біля дверей і хотів був щось вигукнути, але його випхнули з кімнати.

— От мерзотник! — вилаявся Фельдман. — Влаштував комедію, як артист! Пам’ятаєте, він ще ніяк не міг угамуватися, що я просипаю свою відпустку?

— Він же програв, — раптом втрутився Румель, що досі байдуже сидів біля столу. — Він добряче програв! Двадцять три марки! Це вам не абищо! Мені, мабуть, слід було б повернути йому гроші.

— Це ти ще встигнеш зробити. Машина ще не поїхала.

— Що?

— Вона стоїть унизу. Спустися і віддай йому гроші, коли тебе так мучить совість.

Румель підвівся і вийшов.

— Ще один божевільний! — прокоментував Фельдман.

— Що той пуголовок робитиме з грошима на передовій?

— Він зможе програти їх ще раз.

Гребер ступив до вікна і виглянув. Внизу команда готувалася до від’їзду.

— Діти й діди, — мовив Ройтер. — Після Сталінграда вони підмітають усіх.

— Так.

Команда вишикувалась.

— Що це з Румелем? — спитав Фельдман здивовано. — Раптом заговорив.

— Він заговорив ще тоді, коли ти спав.

Фельдман у самій сорочці підійшов до вікна.

— Он стоїть отой пуголовок, — сказав він. — Тепер він сам матиме змогу пересвідчитися, чи це не те саме — спати тут і думати про фронт і бути на фронті й думати про батьківщину.

— Ми й самі скоро пересвідчимося в цьому, — заявив Ройтер. — Мій штабний лікар пообіцяв наступного разу визнати мене «придатним». Він чоловік відважний і пояснив мені, що справжнім німцям ноги не потрібні. Можна, мовляв воювати і сидячи.

З вулиці долинула команда. Колона рушила.

Гребер дивився на все це, ніби крізь зменшувальне скло. Солдати, що оце помалу віддалялися, здавались живими ляльками з дитячими гвинтівочками.

— Бідний пуголовок! — промовив Ройтер. — Він же лютував не через мене. Він лютував через свою дружину, бо думає, що вона одразу ж, як тільки він поїде, почне йому зраджувати. А ще через те, що вона одержує допомогу за чоловіка і на цю допомогу, цілком ймовірно, гуляє зі своїм полюбовником.

— Допомога за чоловіка? А що, хіба є така? — запитав Гребер.

— Гей, чоловіче, ти звідки взявся? — Фельдман похитав головою. — Дружина одержує двісті марочок щомісяця. Це немалі гроші. Заради них багато хто одружився. Навіщо дарувати державі гроші?

Ройтер відійшов від вікна.

— Сюди приходив твій друг Біндінг і питав про тебе, — сказав вій Греберові.

— Що йому було потрібно? Він просив щось мені переказати?

— У нього буде невеличка вечірка. Він хоче, щоб іти прийшов.

— Більш нічого?

— Більш нічого.

Увійшов Румель.

— Ти наздогнав пуголовка? — поцікавився Фельдман.

Румель кивнув. Жовна в нього працювали.

— Пуголовок хоч дружину має,— засопів він раптом. — А тут мусиш повертатися на фронт — і сам як палець…

Він рвучко відвернувся і впав на своє ліжко. Всі вдали, немов нічого не чули.

— От якби це побачив пуголовок, — прошепотів Фельдман. — Він бився б об заклад, що сьогодні Румель зірветься.

— Дай йому спокій, — роздратовано кинув Ройтер. — Невідомо ще, коли ти сам зірвешся. Ніхто від цього не гарантований. Навіть сновида. — Він повернувся до Гребера: — В тебе скільки ще залишилось?

— Одинадцять днів.

— Одинадцять днів! Та це ж море часу!

— Вчора було ще більше, — відповів Гребер. — Сьогодні ж — з біса мало.

— Нікого немає,— повідомила Елізабет. — Ані фрау Лізер, ані її чада. Квартира належить нам.

— Слава богу! А я гадав, що доведеться її порішити, якщо вона сьогодні ввечері скаже хоч слово. Вчора вона тобі влаштувала скандал?

— Вона має мене за повію.

— Чому? Адже вчора ввечері ми побули тут лише годину.

— Це ще за позавчора. Позавчора ти пробув тут цілий вечір.

— Але ж ми затулили замкову щілину, й увесь час грав грамофон. Як це їй спало на думку?

— Авжеж, як! — мовила Елізабет і ковзнула по ньому бистрим оком.

І ребер подивився на неї. В серце йому ніби хлюпнула гаряча хвиля. «Де тільки були мої очі першого вечора?» — подумав він.

— Де ця сатана? — спитав перегодя.

— Пішла по селах. Збирає пожертвування на зиму чи на літо. Повернеться аж завтра вночі. Сьогоднішній вечір і завтра цілий день у нашому розпорядженні.

— Як це — завтра цілий день? Хіба тобі не треба йти на твою фабрику?

— Завтра ні. Завтра неділя. Поки що в неділю у нас вихідний.

— Неділя! — проказав Гребер. — Яке щастя! А я й не знав! Нарешті я матиму змогу хоч раз подивитися на тебе вдень! Досі ми зустрічалися тільки увечері та вночі.

— Невже?

— Звичайно. В понеділок ми вперше вийшли погуляти. З пляшкою арманьяку.

— Справді,— промовила вражено Елізабет. — Я тебе теж удень не бачила. — Вона хвилю помовчала, глянула на нього, потім відвела очі.— Ми живемо досить неорганізовано, чи не так?

— А нам не залишається нічого іншого.

— Теж правда. А що буде, коли завтра ми побачимо одне одного в промінні яскравого полуденного сонця?

Полишмо це на розсуд божого провидіння! Але що ми робитимемо сьогодні ввечері? Підемо в той самий ресторан, що і вчора? Він геть нікудишній. От відвідати «Германію»! Жаль, що її розбомбило.

— Ми можемо залишитися тут. Пити у нас ще вдосталь. Я спробую що-небудь зварити.

— А ти тут витримаєш? Чи не краще кудись піти?

— Коли фрау Лізер немає дома, для мене ніби настають канікули.

— Тоді лишаємось тут. Це буде чудово. Вечір без музики! І мені не треба повертатися до казарми. Але як же бути з вечерею? Ти справді вмієш готувати? Поглянувши на тебе, цього не скажеш.

— Я спробую. Продуктів усе одно не багато. Лише те, що одержуємо по талонах.

— Ну, на цьому не розживешся.

Вони пішли на кухню. Гребер оглянув запаси Елізабет. У неї майже нічого не було: трохи хліба, штучний мед, маргарин, двоє яєць і кілька зморщених яблук.

— У мене ще є продуктові талони, — сказала вона. — Можна дещо одержати. Я знаю одну крамницю, яка вечорами відчинена.

Гребер засунув шухляду назад.

— Прибережи свої талони. Вони потрібні тобі самій. Сьогодні треба щось роздобути в інший спосіб. Організувати?

— Тут не можна нічого красти, Ернсте, — стривожено сказала Елізабет. — У фрау Лізер кожен грам на рахунку.

— Уявляю собі. Та я й не маю наміру красти. Я хочу, як солдат у ворожому стані, провести реквізицію. Один чоловік на ймення Альфонс Біндінг запросив мене до себе на вечірку. Так ось: те, що я там з’їв би, якби залишився, я заберу й принесу сюди. В тому домі величезні запаси. Через півгодини я повернуся.

Альфонс зустрів Гребера з розпашілим обличчям і розкритими обіймами.

— Добре, що ти прийшов, Ернсте! Заходь! Сьогодні в мене день народження! Зібралося кілька друзів.

У мисливській кімнаті було повно цигаркового димуй людей.

— Послухай-но, Альфонсе, — сказав Гребер ще в коридорі.— Я не зможу залишитись. Я забіг лише на хвилинку й одразу ж маю повернутися назад.

— Назад? Але ж, Ернсте! Про це не може бути й мови!

— Ти послухай. Я ще раніше призначив побачення, до того, як мені передали твоє запрошення.

— Дарма! Скажеш, що в тебе непередбачена офіційна нарада. Або тебе викликали на допит. — Альфонс голосно зареготав. — Там у кімнаті сидять двоє офіцерів гестапо! Заразі я тебе з ними познайомлю. Скажеш, що тебе викликали в гестапо! Це навіть буде правда. Або тягни своїх знайомих сюди, якщо вони гарненькі.

— З цього нічого не вийде.

— Чому ні? Чому не вийде? У нас усе виходить!

Гребер побачив, що найкраще буде, мабуть, сказати правду.

— Ти повинен зрозуміти, Альфонсе, — промовив він. — Я нічого не знав про твій день народження. Я прийшов до тебе, щоб розжитися на які-небудь харчі і випивку. Я хочу зустрітися з однією людиною, але привести її сюди не можу ні в якому разі. Я був би справжнім ослом, якби зробив це. Тепер ти розумієш?

Біндінг ошкірився.

— Все ясно! — заявив він. — Жіночка! Нарешті! А я вже сумнівався в тобі! Розумію, Ернсте! Розумію і пробачаю. Хоча в нас тут теж є кілька цікавих екземплярів. Може, хочеш на них поглянути? Ірма з біса тілиста зірвиголова, а з Гудрун хоч сьогодні лягай в ліжко. Вона завжди віддає перевагу фронтовикам. Запах окопів її хвилює.

— Мене ні.

Альфонс засміявся.

— Запах концтабору, який іде від Ірми, мабуть, теж ні, га? А Штегеману він подобається. Отому товстуну, що сидить на канапі. Але це не для мене. Я людина нормальна і люблю затишок. Бачиш оту крихітку, що в кутку? Як вона тобі?

— Чарівна.

— Хочеш її? Я нею поступлюсь, якщо ти залишишся, Ернсте.

Гребер замотав головою:

— Не можу.

— Ясно. Очевидно, підчепив щось незвичайне. Та не бентежся, Ернсте! Альфонс і сам парубок хоч куди. Ходімо на кухню виберемо тобі все, що треба, а потім вип’єш чарку за моє здоров’я. Згода?

— Згода!

В кухні стояла фрау Кляйнерт у білому фартусі.

— У нас є холодна закуска, Ернсте, — сказав Біндінг. — Тобі пощастило! Вибирай, що хочеш. Або краще зробіть йому самі, фрау Кляйнерт, пристойний пакунок на дорогу. А ми з ним поки що навідаємося в підвал.

У підвалі було повно усякої всячини.

— А тепер дозволь діяти Альфонсу, — сказав Біндінг, усміхаючись. — Ти не пошкодуєш. — Отже, спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній! Розігрій і їж. Це ще з Франції. Бери дві банки.

Гребер узяв. Альфонс шукав далі.

— Спаржа, голландська, дві банки. Можеш їсти холодною або розігріти. Ніякого тобі куховарського клопоту. А до неї оця празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини. — Він виліз на невеличку драбину. — Шматок голландського сиру і банка масла. Все це не псується, і в цьому перевага консервів. А ось варення з персиків. Чи, може, дама любить з полуниць?

Гребер мовчки дивився на короткі ноги, що стояли перед його очима в начищених до блиску чоботях. За ними тьмяно поблискували ряди скляних і бляшаних банок. Він мимоволі згадав мізерні запаси Елізабет.

— Давай і те, й друге, — сказав він.

— Тут ти маєш цілковиту рацію, — засміявся Альфонс. — Нарешті ти знову став таким, яким був. Нічого сумувати, Ернсте! Так капут чи інак капут! Бери, що можеш, а гріхи нехай замолюють попи. Це мій девіз!

Він зліз із драбини і рушив у другий підвал, де були складені пляшки.

— Тут у нас пристойна колекція трофеїв. Наші вороги великі майстри робити всілякі напої. Що тобі хочеться? Горілки? Арманьяку? Є тут і польська сливовиця.

Гребер, власне, не мав наміру просити напої. У них ще лишився запас із «Германії». Але Біндінг мав рацію — трофеї це трофеї, і їх треба брати скрізь.

— Є тут і шампанське, — провадив далі Альфонс. — Я його не люблю. Але для кохання воно, кажуть, просто незамінне. Візьми пляшку. Хай допоможе тобі сьогодні ввечері.— Він зареготав. — Ти знаєш, яка моя улюблена горілка? Тминна! Хочеш вір, а хочеш ні! Стара, добра тминна горілка! Візьми з собою пляшечку і згадай про Альфонса, коли питимеш.

Він узяв усі пляшки під руку і рушив з ними на кухню.

— Зробіть два пакунки, фрау Кляйнерт. Один із закусками, другий — з пляшками. Перекладіть їх папером, щоб не побилися. І покладіть чверть фунта кофе в зернах. Вистачить, Ернсте?

— Я думаю, як усе це донести!

Біндінг просіяв:

— Альфонс не скнара, правда ж? Особливо у свій день народження! Тим паче для давнього шкільного товариша!

Він стояв перед Гребером. Його очі блищали, а розчервоніле обличчя пашіло. Біндінг скидався на хлопчака, що знайшов пташине гніздо. Гребер був зворушений його щирістю, але потім згадав, що Альфонс з таким самим виразом на обличчі вислуховував різні розповіді Гайні.

Біндінг підморгнув Греберу.

— Кофе на завтра на ранок. Я ж сподіваюся, що неділю ти проведеш по-справжньому, а не валятимешся в казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку познайомити з моїми друзями. З Шмідтом і Гофманом з гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров’я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндінгові очі зволожились. — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.

— Ми не можемо лишити все це на кухні,— промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Лізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.

— Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.

— А хіба є такі?

Гребер засміявся.

— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.

— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишається, що живе лише на свої талони.

Гребер задумався.

— Частину продуктів ми з’їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті.— Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?

— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями і книжками.

— А коли вона почне нишпорити?

— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.

— А якщо в неї є свій ключ?

Елізабет звела на нього очі.

— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.

Гребер відкоркував пляшку.

— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Все зразу!

— І консерви?

— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Все наше багатство, чесно, роздобуте через корупцію і злодійство.

— І ті, що з «Германії», теж?

— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.

Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і тминну. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.

— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?

Гребер подав їй чарку.

— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.

Гребер обійшов навколо столу і обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше і легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.

— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.

Елізабет випила свою чарку.

— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.

— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.

Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.

Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь, грало радіо. В будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п’яна.

Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки знову проголодаються. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.

Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.

«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Все це є. Воно — в сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».

Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився.

— Це вже місяць? — запитав Гребер.

— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.

Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула па вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це і тому не соромилась.

— То бригада з протиповітряної охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — В них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?

— Вони працювали цілий день?

— Не знаю. Я не була вдома.

— Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?

— Можливо.

Елізабет повернулася назад.

— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?

— Так.

— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Якби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.

Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл, скрегіт лопат.

— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.

— Ту, що з «Германії»?

— Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. А ту, що від Біндінга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. В цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають від зміни тиску. В квартирі вони небезпечніші від ручних гранат. Є в нас келихи?

— Тільки прості склянки.

— Прості склянки годяться для шампанського. В Парижі ми його так і пили.

— Ти був у Парижі?

— Був. На початку війни.

Елізабет принесла склянки і сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось в склянки і зашумувало.

— Скільки ти пробув у Парижі?

— Кілька тижнів.

— Там вас дуже ненавиділи?

— Не знаю. Мабуть. Я цього не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав’ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.

— Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.

— Здається, так воно й є.

— Тепер ти вже не молодий?

— Молодий. Але інший.

Елізабет підняла склянку проти карбідного світла, що горіло на вулиці і тремтіло у вікні. Вона злегка й обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м’якими тінями. «Їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, — промайнуло в нього. — Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпими спалахами бажання в крові і дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості і безнадії. Більше ні! Все це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, підкоритися законам, про які вчора ще нічого не знала».

— Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі,— сказала Елізабет.

— Шкода, що тепер війна і ми не можемо туди поїхати.

— А вони нас прийняли б?

— Мабуть. Адже в Парижі ми нічого не руйнували.

— А у Франції?

— Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.

— Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас ще багато років.

— Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.

— Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.

— Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, — відповів Гребер. — У пляшці ще є щось?

— Так, удосталь. А де ти іще бував?

— В Африці.

— І в Африці? Ти чимало побачив.

— Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.

Елізабет взяла з підлоги пляшку і налила склянки по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Все здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються; а слова пливуть по ній, наче вітрила.

— Ти був ще де-небудь? — спитала Елізабет.

«Вітрила, — думав Гребер. — Де я бачив вітрила, на річках?»

— У Голландії,— відповів він. — Це було ще на, самому початку. Я бачив там на каналах човни, а канали були такі мілкі й вузькі, що здавалося, ніби човни пливуть над землею. Вони пливли тихо і мали величезні вітрила, а в сутінках ці вітрила нагадували гігантських білих, голубих і рожевих метеликів на луках.

— Голландія, — проказала Елізабет. — Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі гатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.

Гребер звів на неї погляд. «Їжа, — подумав він. — У війну уявлення про щастя завжди пов’язується з їжею».

— Чи нас не пустять і туди? — запитала вона.

— Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.

Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку і пожбурнула на підлогу. Склянка дзенькнула і розбилась.

— Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! — вигукнула вона. — А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув’язнені й прокляті!

Гребер підвівся на ліктях. Очі її блищали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці. Він перехилився через неї й подививсь на підлогу. На ній тьмяно поблискували скалки зі світлими краями.

— Треба увімкнути світло і усе визбирати, — сказав він. — А то покалічимо собі ноги. Почекай, спершу я зачиню вікно.

Він перебрався на другий бік ліжка. Елізабет повернула вимикач і дістала халатик. При світлі вона засоромилась.

— Не дивися на мене, — попрохала вона. — Я не знаю, чому я це зробила. Я не така.

— Ти вже така. І маєш рацію. Тобі тут не місце. Тому не соромся, коли закортить що-небудь кинути й розбити.

— Мені хотілося б знати, де моє місце.

Гребер засміявся.

— Я цього теж не знаю. Можливо, в цирку, або в якомусь старовинному вишуканому палаці, або серед модних меблів, або десь у наметі… Тільки не в цій білій дівочій кімнаті. А я першого вечора подумав, що ти беззахисна й безпомічна!

— Я така і є.

— Ми всі такі. Але якось обходимося без допомоги і захисту.

Він узяв газету, розіслав її на підлозі і другою газетою згорнув на неї скло. При цьому він прочитав заголовки. Знову скорочення ліній фронту. Кровопролитні бої в районі Орла. Він склав газету зі склом і поклав її в кошик для сміття. В кімнаті раптом стало вдвічі тепліше. З вулиці долинав стукіт кайл і скрегіт лопат бригади, що розкопувала руїни. На столі стояли Біндінгові подарунки. «Виявляється, іноді можна думати про багато речей одночасно», — промайнуло в нього.

— Я хочу швидше прибрати зі столу, — сказала Елізабет. — Мені раптом перехотілося все це бачити.

— А куди?

— На кухню. До завтрашнього вечора ми ще встигнемо сховати те, що залишиться.

— До завтрашнього вечора тут залишиться не так уже й багато! Але що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?

— Як повернеться, то й повернеться.

Гребер здивовано подивився на Елізабет.

— Я й сама дивуюся з того, що я щодня інша, — промовила вона.

— Не щодня. Щогодини.

— А ти?

— Я теж.

— Це добре?

— Добре. А коли й ні, то все одно байдуже.

— Байдуже — це теж непогано, еге ж?

— Так.

Елізабет вимкнула світло.

— Тепер можна знов відчинити цей склеп, — сказала вона.

Гребер порозчиняв вікна. В кімнату відразу ж залетів вітер. Завіски, затріпотіли.

— Ось і місяць, — мовила Елізабет.

Червонуватий повний місяць повільно виплив із-за розбитого даху навпроти. Місяць здавався якимось страховиськом, що вогненними зубами вгризається у вулицю. Гребер узяв дві склянки і наповнив їх до половини коньяком. Одну з них простягнув Елізабет.

— А тепер вип’ємо ще цього, — запропонував він. — Вино в темряві — це ніщо.

Місяць підіймався вище, ставав усе урочистішим і схожим на золото. Якийсь час вони лежали мовчки. Елізабет повернула голову.

— Ми, власне, щасливі чи не щасливі? — спитала вона.

Гребер замислився.

— Гадаю, і те, й інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.

Елізабет поглянула на Гребера.

— І це теж байдуже, чи не так?

— Ні.

— А є що-небудь не байдуже?

— Є.— Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. — Те, що ми вже не мертв’яки, — сказав вій, — І те, що ми ще не мертв’яки.