Час жити і Час помирати

II

Вночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.

Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.

Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.

— Гарна погода для відпускників, — промовив хтось поруч. Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.

— Чого так рано підхопився? — запитав Іммерман. — До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?

— Так.

— Ну от.

— Я виспався.

— Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? — Іммерман пильно подивився на Гребера. — Хіба не свинство? Відпустка!

— Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.

— Все може статися. З якого числа тобі належить?

— Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу — легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.

— Так, не везе, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось — ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер озирнувся довкола.

Іммерман розсміявся:

— Типовий погляд німця! Не бійся! Всі хропуть. Штайнбреннер також.

— А я про нього й не думав, — сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.

— Тим гірше! — Іммерман знову засміявся. — Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?

Гребер якусь мить помовчав.

— Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, — промовив він нарешті.

— Чхати мені на того Штайнбреннера. Мені він не стільки може нашкодити, як вам. Саме тому, що я не обережний. Для таких, як я, це найкраща рекомендація. Надмірне виляння хвостом насторожило б наших бонз. Це старе правило колишніх членів СДПН, щоб відвернути від себе підозру. Згоден?

Гребер похукав на руки.

— Холодно, — сказав по тому. Вій не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного — одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почувати себе в безпеці. А коли не почуваєш себе в безпеці, то краще тримати язика за зубами.

— Коли ти востаннє був дома? — спитав Іммерман.

— Десь років два тому.

— Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!

Гребер не відповів.

— А таки надивуєшся, — повторив Іммерман. — Як там усе змінилося!

— А що там, власне, могло змінитися?

— Геть усе. Сам побачиш.

На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який вже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.

— Звідки ти знаєш? — спитав він. — Ти ж не був у відпустці.

— Не був, але знаю.

Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут — там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.

— Пора змінюватись, — сказав він. — Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.

Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже на правду. Восени 1942 року він заявив так удруге, і ще й тоді це скидалось на правду. Але потім під Москвою і Сталінградом сталося щось незбагненне. Просування вперед раптом припинилося. Немовби з волі якогось чародія. В росіян знову десь узялася артилерія. З’явився оцей гуркіт на горизонті і заглушив усі фюрерові промови. Відтоді він не стихає і жене поперед себе німецькі дивізії в зворотному напрямку. Ніхто не розумів, що воно діється, але раптово поширились чутки, нібито цілі армійські корпуси потрапили в оточення і здалися в полон. А незабаром уже кожен побачив, що перемоги обернулися на поразки і втечу. Втечу, так само як і в Африці, коли Каїр був так близько.

Гребер обходив село. Бліде нічне сяйво спотворювало перспективу. Сніг десь перехоплював розсіяне світло і відбивав його. Хати віддалялися, а ліс наближався. Все було не так, як насправді. Пахло чужиною і небезпекою.

Літо 1940 року у Франції. Прогулянки до Парижа. Рев штукасів[2] над знетямленою країною. Дороги, забиті евакуйованими та залишками розбитої армії. Середина червня, поля, ліси, марш через зруйновану країну, потім міста, залиті яскравим світлом, вулиці, кав’ярні, що відчинялися без жодного пострілу. Чи задумувався він тоді про що-небудь? Чи відчував тривогу? Ні. Все здавалося правильним. На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися. Це було все. Те, що противник був погано підготовлений, ледве оборонявся, Гребера не дивувало.

А пізніше, в Африці, на вирішальних етапах наступу, в пустелі, ночами, сповненими зорями та ревом танків, чи задумувався він у той час? Ні, він не задумувався навіть тоді, коли армія відходила. Це була Африка, чужа країна, за нею лежало Середземне море, далі Франція, а вже потім Німеччина. Про що там було дуже задумуватись, навіть коли й доводилося щось утрачати? Не можна ж скрізь лише перемагати!

А потім — Росія. Росія, і поразки, і втеча. Та за нею вже не лежало море, відступати доводилося до Німеччини. Й відступало не кілька розбитих корпусів, як це було в Африці. Назад котилося все німецьке військо. Тоді він раптом задумався. Він і багато інших. Було над чим помізкувати. Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав? Скільки разів виникали сумніви, вагання і скільки разів він їх уперто відкидав!

Він почув кашель Зауера і, обминувши кілька зруйнованих хат, пішов йому назустріч. Зауер показав на північ. Могутня заграва розгоралася на горизонті. Чулися вибухи, яскраво спалахували снопи вогню.

— І там уже росіяни? — запитав Гребер.

Зауер похитав головою.

— Ні, це наші сапери. Висаджують у повітря якесь село.

— Виходить, ми відступаємо далі.

Вони замовкли й прислухались.

— Давно вже мені не доводилось бачити цілої хати, — промовив Зауер.

Гребер показав на ту, в якій мешкав Рае.

— Ось ця майже ціла.

— По-твоєму, вона ціла? А сліди кулеметних черг, а обгорілий дах і розвалений сарай?

Зауер важко зітхнув.

— А нерозбитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.

— Я теж.

— Скоро побачиш. Удома.

— Так, дякувати богові.

Зауер задивився на відсвіти пожежі.

— Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?

— Ні.

— А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.

— До кордону ще далеко.

— Це як складеться. Все може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?

— Ні. Я тоді був у Африці.

Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, й долинуло кілька важких вибухів.

— Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме у нас? Що там залишиться?

— Не більше, аніж тут.

— Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? В голову мимоволі лізуть всякі думки.

— Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.

— Все то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.

— Чому?

— Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми з ними. Добрав нарешті?

— Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?

— Хто?

— Росіяни.

Зауер здивовано поглянув на Гребера.

— Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир — це мир! Війна одразу закінчиться — і ми врятовані.

— Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують всю Німеччину, і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?

Зауер на мить розгубився.

— Звичайно, спадало, — нарешті відповів він. — Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати. — Він примружив очі і раптом став схожим на хитрого селянина. — У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.

Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову? — думав він. — І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебалакалося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. А оте величезне, грізне й непевне тим часом наближалося — повільно І непомітно. Розмовлялося про службу, харчі, холоднечу. І ніхто не згадував про оте страшне. Ні про нього, ні про мертвих».

Назад він пішов через село. Там, де сніг порозтавав, лежали кладки. Дошки прогиналися, мало не провалюючись у баговиння.

Він поминув церкву. Вона була маленька, зруйнована, і в ній лежав лейтенант Райке. Двері стояли навстіж. Увечері знайшли ще двох мертвих солдатів, і Рае розпорядився поховати всіх трьох наступного ранку з військовими почестями. Особу одного із солдатів, єфрейтора, так і не вдалося встановити. Його обличчя було спотворене, розпізнавального знака при ньому не виявилось.

Гребер зайшов у церкву. Пахло селітрою, гнилизною і трупами. Він освітив кишеньковим ліхтариком кутки. В одному стояли дві розбиті статуї святих, а поряд валялося кілька розірваних лантухів з-під зерна; при більшовиках це приміщення служило, видно, зерносховищем. Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга і шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, в суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.

Гребер зачинив двері й рушив через село далі; серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена — солдатів вирішили ховати разом з ним.

Він прислухався до тихого дзюрчання води, що стікала в яму. Викопана земля тьмяно відсвічувала. Зверху лежав хрест з іменами. Коли кому-небудь забагнеться прочитати цей напис через кілька днів, він ще довідається, хто тут похований. Пізніше — ні. Незабаром село знову стане полем бою.

Гребер оглянув місцевість з пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Все безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні і всередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.

З купи викопаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у цій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на метровій глибині? І що вони там знаходять для життя? Після завтрашнього дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.

«В останні роки черв’яки мали що їсти, — думав він. — Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них ділі армії мертвих. В перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».

Він одвернувся. Мертві… Їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні власні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював з початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один — Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші — хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом — це кому пощастило — до Німеччини. Все це колись мало інший вигляд і називалось інакше.

Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.

— Щось сталося? — запитав Гребер.

— Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.

Зауер подивився на пагорб, на схилі якого було закопано партизанів.

— Цим хоч яка-небудь яма дісталася.

— Так. Вони її самі собі викопали.

Зауер сплюнув.

— Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.

Гребер звів очі на товариша. Вночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка і не дуже сентиментальний.

— Як це ти до такого додумався? — запитав Гребер. — Тому, що відступаємо?

— Звичайно. А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять з нами.

Гребер хвилю помовчав. «Я не ліпший від нього, — міркував він. — Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг».

— Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце, — сказав у відповідь. — А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?

— Звичайно. Це кожному відомо.

— Атож. Але гордитися тут нічим.

— Гордитися? Які там гордощі, коли йдеться про власну шкуру? — Зауер дивився на Гребера здивовано і водночас сердито. — Ваш брат з вищою освітою завше щось намудрує! Не ми з тобою затіяли цю війну і не ми за неї відповідаємо. Ми тільки виконуємо свій обов’язок. А наказ є наказ. Чи, може, ні?

— Авжеж, — стомлено підтвердив Гребер.