Час жити і Час помирати

XIX

— Ваші папери? Зачекайте хвилинку. — Службовець зняв окуляри і поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев’яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.

Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.

— Іди до дверей, — сказав він тихо. — Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.

Елізабет завагалася.

— Йди! — повторив він нетерпляче. — Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.

— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.

— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Йди, Елізабет!

Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і всміхнулась. Потім зникла в натовпі.

— Де фрейлейн Крузе?

Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.

— Вона зараз прийде. Все гаразд?

Службовець кивнув.

— Коли ви маєте намір одружуватись?

— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.

— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.

Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.

— Все влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.

— Так, — підтвердив службовець. — А де ж фрейлейн Крузе?

Гребер поклав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.

— Одну хвилинку, — швидко сказав він. — Я її зараз приведу.

Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.

— Слава богу, ти тут! — зрадів він. — Все гаразд, Елізабет.

Вони повернулися назад. Службовець передав Елізабет папери.

— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.

— Так.

Гребер затамував подих.

— Я знав вашого батька, — сказав службовець.

Елізабет здивовано звела на нього погляд.

— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.

— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?

— Ні.

Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.

— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все добре. Я взяв вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.

— Зараз, сказав Гребер.

— Сьогодні вдень, — промовила Елізабет. — Можна о другій дня?

— Я це влаштую для вас. Вам треба з’явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.

— Спасибі.

Вони спинились біля виходу.

— Чому не зараз? — спитав Гребер. — І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.

Елізабет усміхнулася.

— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?

— Лише наполовину.

— Досить і цього, Зайди по мене за чверть до другої.

Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.

— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.

Чоловік підвів голову.

— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.

— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.

— Той, що на вас?

— Так.

Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.

— Це не кров, — пояснив Гребер. — Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.

— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.

— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?

Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.

— Скільки це триватиме? — спитав він. — Уніформа мені потрібна на весілля.

— Годину.

Гребер переодягнувся.

— Тоді через годину я прийду.

Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.

— Моя уніформа — непогана застава, — заявив Гребер. — Я не втечу.

Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.

— Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть собі. І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли ви зібралися одружуватись.

— Ваша правда.

Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже обслуговувала якась жінка.

— Мій чоловік на фронті,— сказала вона. — Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?

— Підстригти. Ви й це вмієте?

— О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну знов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.

— Гаразд. І голову помиємо.

Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гребера і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.

— Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона. — У нас є французький.

Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякався. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.

— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.

— А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову сіль для купання.

— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.

Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і тепер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянти. Але трішечки.

Він заплатив і вирушив знов до кравця.

— Ви прийшли ранувато, — пробурмотів той.

Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кранець прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на сон. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули мухи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.

— Це все, що я можу зробити.

Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.

— Чудово! — похвалив він.

Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не сказав. Він швиденько переодягнувся.

— Хто вас підстригав? — спитав кравець.

— Якась жінка, її чоловік на фронті.

— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.

Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.

— Ось так краще.

— Скільки я маю заплатити?

Кравець махнув рукою:

— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. Подарунок на весілля.

— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?

— Є, на Шпіхернштрасе.

Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.

— Але ж на гілках справжні шишки, — казала продавщиця. — Це коштує дорожче.

Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. Її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.

— Це спекуляція, — заявила вона. — Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.

— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця. — Я свій товар ще продам.

— За таку ціну?

— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!

— Ви наживаєтесь на війні!

Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.

— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.

— Мені нічого не треба для похорону.

— Тобто як? — здивувалася продавщиця.

— Я хочу купити квіти.

— Квіти? У мене є лілеї…

— Лілей не треба. Щось для весілля.

— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.

— Це правда. А хіба троянд у вас немає?

— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти, Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді свастики він знайшов букетик Нарцисів.

— Дайте мені оці.

Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.

Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету. Іншого паперу в мене немає.

— Байдуже.

Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, всі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав букета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на газету, в яку був загорнутий букет. Поруч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ми страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. Їм сокирою відрубано голови. Гільйотину було давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її геть.

Службовець сказав правду — бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстратор сидів за рядом канатів, кінці яких були прив’язані до піни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним — свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. В його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.

— Свідки, — промовив реєстратор. — Де ваші свідки?

Солдат щось промимрив. У нього їх не було.

— Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свідки не потрібні,— нарешті вимовив він.

— Ще чого! У нас порядок!

Солдат звернувся до Гребера:

— Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.

— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.

— Хто ж про це думає!

— Кожен, хто знає свої громадянські обов’язки, — суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу. — Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?

Солдат здивовано подивився на нього.

— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!

— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?

— Оцей мій приятель і його дама.

Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. Йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.

— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.

— Так, ми й самі хочемо розписатись.

Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.

— Розпишіться ось тут.

Всі четверо поставили свої підписи.

— Вітаю вас від імені фюрера, — холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.

— А ваші свідки?

— Тут. — Гребер показав на обох.

Реєстратор похитав головою.

— Я можу взяти лише одного з них, — заявив він.

— Чому? Адже ви взяли нас обох.

— Ви ж були ще не одружені. А ці двоє тепер — сім’я. Свідками можуть бути лише двоє чужих людей. Дружина для цього не підходить.

Гребер не знав, чи службовець чинить справедливо, чи лише шукає причіпку.

— А тут немає кого-небудь, хто б нам допоміг? — запитав Гребер. — Може, хтось із ваших співробітників?

— Я тут не для того, щоб займатися такими справами, — відповів реєстратор з прихованою радістю. — Якщо у вас немає свідків, ви не зможете розписатись.

Гребер оглянувся.

— Що вам потрібно? — поцікавився літній чоловік, що саме увійшов і все чув. — Свідок? Беріть мене.

Він став коло Елізабет. Службовець холодно запитав у нього:

— У вас є документи?

— Звичайно. — Чоловік дістав з кишені паспорт і недбало кинув його на стіл.

Реєстратор розкрив паспорт, потім підхопився на ноги:

І крикнув:

— Хайль Гітлер, пане оберштурмбанфюрер!

— Хайль Гітлер, — недбало відповів оберштурмбанфюрер. — І більше не влаштовуйте тут театру, зрозуміли? Чого де вам раптом здумалося поводитись отак із солдатами?

— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер! Прошу, коли наша ласка, розпишіться ось тут.

Гребер побачив, що його другим свідком став оберштурмбанфюрер СС Гільдебрандт. Першим був сапер Клотц. Гільдебрандт потиснув руки Елізабет і Греберу, потім Клотцу та його дружині.

Реєстратор дістав із-за гімнастичних канатів, схожих на зашморги, два примірники Гітлерової книги «Mein Kampf».

— Подарунок держави, — кисло пояснив він і подивився вслід Гільдебрандту. — В цивільному, — проказав. — Звідки я можу знати?

Вони пройшли повз шкіряного коня для стрибків і бруси до виходу.

— Тобі коли назад? — спитав Гребер сапера.

— Завтра. — Клотц підморгнув. — Ми вже давно мріяли одружитися. Навіщо дарувати щось державі? Якщо встигну, то хоч Марія буде забезпечена. Чи ти іншої думки?

— Чому ж!

Клотц відстібнув свого ранця.

— Ти мене виручив, друже. У мене є справжній сервелат. Поласуйте й ви! Мовчи, я з села, в мене є цього добра. Я, власне, хотів пригостити реєстратора. Подумати тільки, оте лайно!

— Ні в якому разі! — Гребер узяв сервелат. — А ти візьми оцю книжку. На жаль, у мене немає нічого іншого.

— Але ж, друже, я й сам одержав таку.

— Це байдуже. Матимеш дві. Одну віддаси дружині.

Клотц покрутив у руках «Mein Kampf».

— Гарна оправа, — мовив він. — Тобі вона справді не потрібна?

— Ні, не потрібна. Вдома в нас є така книжка в шкіряній оправі зі срібними замками.

— Тоді, звичайно, інша справа. Ну, то хай вам щастить!

— Тобі теж.

Гребер наздогнав Елізабет.

— Я навмисне нічого не сказав Альфонсу Біндінгу, щоб він не напросився до нас у свідки, — пояснив він. — Не хотілося, щоб поряд з нашими прізвищами стояло крайсляйтерове. Тепер замість нього маємо якогось штурмбанфюрера СС. От що виходить з добрих намірів!

Елізабет засміялась.

— Зате «біблію руху» ти виміняв на сервелат! Це компенсація.

Вони перейшли базарну площу. Пам’ятник Бісмарка, від якого зосталися самі ступні, тепер був знову відновлений. Над церквою святої Марії кружляли голуби. Гребер подивився на Елізабет. «Я, власне, маю бути дуже щасливий», — подумав він. Але в нього було не таке відчуття, як він сподівався.

Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули і фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.

— Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?

Гребер кивнув:

— На них наче срібний дощик.

— Що то таке?

— Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.

— Атож. На всіх деревах! Звідки це?

— Літаки скидають його цілими в’язками. Це порушує радіозв’язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.

— Жаль, — сказала Елізабет. — Здається, що в лісі самі різдв’яні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.

Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе якесь примарне срібло, і будило спогади про дитинство та різдв’яне свято.

Елізабет пригорнулася до Гребера.

— Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вникатимемо в його суть.

— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польманову книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну подорож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом з краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди І все надолужимо.

— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?

Гребер розкрив книжку.

— Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про це в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони маскували світло. Швейцарія повинна виконувати цей ультиматум.

— Чому?

— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли видно освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось чому.

— Отже, і цьому кінець.

— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точнісінько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них. ми так не могли б сказати.

— Про Німеччину теж ні.

— Про Німеччину тепер теж ні.

Вони почали гортати книгу.

— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?

— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.

— Локарно. Це тут була велика конференція на захист миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати воєн?

— Здається, тут.

— Не довго ця ухвала протрималась.

— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церкви. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.

— Так. А як це місце називається?

— Порто Ронко.

— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла. — Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.

Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.

Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко почувся гуркіт. «Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».

Елізабет поворухнулася.

— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи полетіли далі?

— Це не літаки.

Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.

— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.

— А чи не зарано ще для грози?

— Для неї законів не існує.

Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.

Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.

Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.

За півгодини дощ перестав.

— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?

— Праворуч.

Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укладала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Елізабет насторожилася і звернула вбік — туди, де працювали робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гребер помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це були в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. Їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.

— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут заборонено ходити.

Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.

— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?

Лаючись, есесівець підбіг до них.

— У чім річ? — запитав Гребер.

— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?

Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; він знав, що вона не вернеться.

— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.

— Що? Припинити розмови!

— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?

— Що?

Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.

— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.

— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?

Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані».

— У мене не просто документи, а дуже добрі документи, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбанфюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.

Есесівець іронічно зареготав:

— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?

— Фюрер ні.

Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гребер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження.

— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?

Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.

— Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Мені він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жаль вашої брошки.

Елізабет уже обійшла всіх.

— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли це заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.

Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч.

— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?

— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.

— Гаразд, — сказав обершарфюрер з повагою. — Нічого не знайшли? — поцікавився він в Елізабет.

Та вона вражено звела на нього очі, ніби щойно прокинулася.

— Я розповів обершарфюрерові про ту брошку, яку ми тут загубили, — швидко сказав Гребер. — Якщо її знайдуть, то зразу ж перешлють Гільдебрандту.

— Спасибі,— відповіла Елізабет здивовано.

Обершарфюрер заглянув їй в очі й кивнув.

— Можете на нас покластися. Ми рицарі СС.

Елізабет кинула погляд на в’язнів. Обершарфюрер помітив це.

— Якщо хтось із цих свиней її заховає, ми однаково знайдемо, — заявив він галантно. — Ми їх обшукуватимемо, поки вони не попадають з ніг!

Елізабет здригнулася.

— Я не зовсім певна, що загубила її саме тут. Це могло статися й далі, в лісі. Я навіть схильна думати, що скоріше там.

Обершарфюрер усміхнувся. Елізабет почервоніла.

— Це напевне сталося в лісі,— повторила вона.

Обершарфюрер розплився в посмішці.

— За ліс ми не відповідаємо, — заявив він.

Гребер стояв так близько біля якогось нахиленого в’язня, що міг розгледіти його кістлявий череп. Він засунув руку в кишеню, дістав пачку сигарет і, обернувшись, упустив її коло ніг в’язня.

Щиро дякую, — сказав він обершарфюреру. — Завтра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.

— Нема за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з одруженням!

— Спасибі.

Вони мовчки йшли поруч, аж поки в’язнів не стало видно. Перламутрові й рожеві хмари, неначе зграя фламінго, пливли в прояснілому небі.

— Мені не треба було йти туди, — промовила Елізабег. — Я розумію.

— Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися ондієї небезпеки, як наражає себе на другу.

Елізабет кивнула.

— Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. Ти справді великий брехун.

— Це єдине, — сказав Гребер, — чому ми добре нашилися за останні десять років. А тепер ходімо додому. Я маю цілковите, підтверджене документом право жити в твоїй квартирі. Я втратив місце в казармі, а сьогодні пішов від Альфонса. Тепер я хочу нарешті додому. Я хочу з насолодою лежати в постелі, тоді як ти завтра вранці поспішатимеш на роботу, щоб заробити на хліб для сім’ї.

— Я завтра не йду на фабрику. У мене дводенна відпустка.

— І про це ти кажеш мені аж тепер?

— Я мала намір сказати завтра вранці.

Гребер замотав головою.

— Тільки без сюрпризів! У нас для цього мало часу. Ми повинні використовувати кожну хвилину для щастя. І почнемо це негайно. У нас є що-небудь на сніданок? Чи знов зайти до Альфонса?

— Ні, не треба.

— Гаразд. Влаштуємо бучний сніданок. Якщо хочеш, навіть з Гогенфрідберзьким маршем. А коли до нас вдереться сповнена моралізаторського запалу фрау Лізер, ми тицьнемо цій розчарованій донощиці під ніс наші свідоцтва про одруження. Ти уявляєш, як вона вирячить очі, коли побачить прізвище нашого свідка— есесівця!

Елізабет засміялася.

— А може, вона й не зчинятиме гвалту. Позавчора, передаючи мені фунт цукру, який ти залишив, вона раптом сказала, що ти дуже порядна людина. Одному господу відомо, чому вона так несподівано змінила свою думку! Ти цього не знаєш?

— Не маю жодного уявлення. Очевидно, її підкупили. Це друге, чому ми добре навчилися за останні десять років.