Час жити і Час помирати

XXI

Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він тихо виліз із-під ковдри! Елізабет уві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо — воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому.

Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.

— Тут хтось є? — пролунало запитання. Це був Польман.

Гребер випростався.

— Це я, пане Польман. Ернст Гребер.

— Гребер? Що сталося?

— Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.

— Кого?

— Мою дружину і мене. Кілька днів тому я одружився.

— Звичайно, звичайно. — Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. — Ви мене бачили, коли я прийшов?

Гребер на мить завагався з відповіддю.

— Так, — сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. — Так, — повторив Гребер. — І ви можете на мене покластися.

Польман потер рукою чоло.

— Авжеж, звичайно, — нерішуче промовив він. — Ви бачили, що я був не сам?

— Так.

Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.

— Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу, ходімо звідси.

Вони завернули за ріг будинку.

— Все в порядку, — кинув Польман у темряву.

З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері і впустив Гребера і незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.

— Де ваша дружина? — запитав він у Гребера.

— Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.

Польман стояв, не запалюючи світла.

— Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.

— Я це знаю.

Польман прокашлявся.

— Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.

— Я так і думав.

— А ви думали про свою дружину?

— Так, — відповів Гребер по хвилі.

Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори і засвітив невеличку лампу.

— Прізвища називати не треба, — сказав він. — Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йозеф, цього досить.

Польман мав змучений вигляд, Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.

— Залишатись тут тепер небезпечно, — сказав Польман і сів. — Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Вдень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.

— Я розумію, — відповів Йозеф. Голос у нього був куди нижчий, ніж можна було сподіватися.

— А ви, Ернсте? — запитав Польман. — Я під підозрою, ви знаєте. Знаєте також, що це означає, якщо вночі вас знайдуть у такої людини, як я, та ще й з іншим чоловіком, котрого розшукують.

— Знаю.

— Можливо, цієї ночі нічого не станеться. В місті такий шарварок! Але хто його знає. Ви не боїтеся ризикувати?

Гребер мовчав. Польман і Йозеф перезирнулися.

— Самому мені нема чого ризикувати, — відповів Гребер. — Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Про це я не подумав.

— Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.

Я знаю.

— Ви зможете як-небудь переночувати надворі? — спитав Йозеф.

— Так. Від дощу ми маємо захисток.

— Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катаріни. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні і зможете підшукати собі житло.

— Я гадаю, він має рацію, Ернсте, — сказав Польман. — Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.

Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім’я.

— Я теж такої думки, — відповів він — Мені шкода, що я вас налякав.

— Приходьте завтра вранці, якщо вам щось буде треба. Постукайте двічі повільно і двічі швидко. Але не голосно, я почую.

— Гаразд. Дякую.

Гребер пішов назад. Елізабет ще спала. Коли він ліг поруч, вона тільки поворухнулась і відразу знов заснула.

Вона прокинулася о шостій ранку. Вулицею з гуркотом промчав автомобіль. Елізабет солодко потягнулась.

— Я чудово виспалася, — сказала вона. — Де це ми?

— На Янплац.

— Добре. А де ми спатимемо сьогодні?

— Вдень щось знайдемо.

Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє, світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.

— Циганське життя, — промовила Елізабет. — Коли подивитися на нього збоку. Сповнене пригод.

— Авжеж, — згодився Гребер. — Ми на нього саме так і дивитимемося. Вночі я бачився з Польманом. Він просив його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.

— Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?

— Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Але це ще нічого не значить. Ми — цигани.

Елізабет почала розчісувати волосся.

— За будинком я бачив миску з дощовою водою, — сказав Гребер. — Її цілком вистачить умитися.

Елізабет одягла жакет.

— Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?

Гребер засміявся.

— Порівняно з отим багном у Росії для мене і це романтика. Все залежить від того, з чим порівнюєш.

Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку і поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. В цей час повернулась Елізабет. Її обличчя було свіже і юне.

— Твої талони в тебе? — спитав він.

— Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. В маленькій шухляді.

— Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.

— Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.

— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.

Елізабет розсміялася.

— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.

— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.

— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.

— Я спалив би цю прокляту фабрику.

— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.

— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.

— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі. Хто звідти повертається, той більше не прогулює.

Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.

— Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку, — сказала вона. — Я не можу вимагати надто багато.

Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.

— Ну й банда, — сказав він. — Що тільки вони з усіма нами зробили!

— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.

— В тім-то й річ, Елізабет!

Вона кивнула.

— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.

— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.

Вона поцілувала його.

— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова, — промовила вона. — А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?

— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.

— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?

Гребер задумався.

— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.

— А вона відчинена вночі?

— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?

— Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.

— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?

— Так.

Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.

— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно. — Гребер замислився. — Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням. — Це людяна надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.

— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?

Гребер засміявся.

— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.

— Ночуватимемо знову тут?

— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.

Її обличчя на мить спохмурніло:

— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.

— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана і проведу тебе на фабрику.

— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катаріни або Біндінг. Ох і цікаве ж життя!

— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.

Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.

Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і зникла за будинками в кінці площі.

«Як на фронті,— подумав Гребер. — Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е, ні, к бісу таке цікаве життя!»

О восьмій з дверей вийшов Польман.

— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати…

— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катаріни?

— Звичайно.

Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.

— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома, — сказав Польман. — Тоді постукаєте двічі довго і двічі коротко. Йозеф почує.

Гребер відкрив валізу.

— Просто циганське життя, та й годі,— промовив він. — Я цього не сподівався.

Польман стомлено усміхнувся.

— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. Їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи і через кожних чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.

Гребер дістав з валізи банку м’ясних консервів і простягнув Польману:

— Я обійдуся. Дайте Йозефу.

— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?

— Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?

Старий якийсь час, мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.

— Погляньте сюди, — мовив він. — Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. Її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.

— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.

— Шмат — так. Завоювали, але не переконали.

— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.

— Ми не перемогли.

— Це не доказ.

— Ні, доказ, — заперечив Польман. — І дуже переконливий.

Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.

— Світ, — сказав він, — світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі на нашій планеті. Не слід так швидко капітулювати і впадати у відчай. — Він відсунув глобус убік. — Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.

— Так. А нацизм з кількох безробітних фанатиків в одній з мюнхенських пивниць.

Польман засміявся.

— Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами і судорогами. Ми були надто зарозумілі і гадали, що наше криваве минуле — вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас ту ж мить наздоганяє. — Польман узяв свого капелюха. — Мені пора.

— Ось ваша книжка про Швейцарію, — мовив Гребер. — Її трохи примочив дощ. Я її загубив, але потім знову розшукав і врятував.

— Не варто було цього робити. Мрії рятувати не слід.

— Ні, треба, — відказав Гребер. — Що ж тоді рятувати?

— Віру. Мрії повернуться знов.

— Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.

— Який ви ще молодий, — сказав Польман. — Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий. — Він одягнув пальто. — Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.

— Я теж, — додав Гребер.

Йозеф був поінформований точно. Причетник церкви святої Катаріни справді приймав речі на схов. Гребер залишив у нього свій ранець. Потім пішов у житловий відділ. Його перенесли в інше місце, і тепер він містився в природознавчому кабінеті якоїсь школи. Тут ще стояв стіл з географічними картами і засклена шафа з експонатами в спирті.

Службовка відділу поприкладала кількома банками папери. В банках були заспиртовані змії, ящірки, жаби. Стояло тут і чучело білки з намистинками замість очей і горіхом в лапках. Жінка була сива й привітна.

— Я візьму вас на чергу, — сказала вона. — Ви маєте адресу?

— Ні.

— Тоді навідуйтеся й питайте.

— А чи є в цьому сенс?

— Ані найменшого. Перед вами до нас уже надійшло шість тисяч заяв. Краще пошукайте самі.

Гребер вернувся на Янплац і постукав до Польмана. Ніхто не відповів. Він трохи почекав. Потім пішов на Марієнштрасе подивитися, що залишилося від будинку Елізабет. Він згорів дотла за винятком підвалу, де мешкав двірник. Тут побували пожежники. Звідусюди капала вода. Квартира Елізабет більше не існувала. Крісло, що стояло на вулиці, зникло. В стічній канаві валялася пара рукавиць, оце і все. У вікні підвалу Гребер помітив за шторою двірника і згадав, що обіцяв принести йому сигари. Здавалося, це було дуже давно і тепер його обіцянка вже нічого не означала. Та що можна знати наперед? Гребер вирішив піти до Альфонса і дістати сигар. До того ж на вечір однаково потрібні були продукти.

Бомба влучила просто в будинок, і кругом усе залишилося цілим. Сад був осяяний вранішнім сонцем, берези гойдалися на вітрі, яскріли золотисті нарциси. Цвіли перші дерева; здавалося, вони були обліплені білими і рожевими метеликами. Лише Біндінгів будинок перетворився в купу сміття, що здіймалася над глибокою вирвою в саду, на дні якої блищала вода, а в ній віддзеркалювалося небо.

Гребер хвилю стояв і, дивлячись на все це, не вірив своїм очам. Йому чомусь здавалося, що з Альфонсом ніколи нічого не може статися. Він повільно підійшов ближче.

Басейн для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-переможця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали», — подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Всередині щось поворухнулося.

— Фрау Кляйнерт, — покликав він.

У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруйнованого приміщення вийшла жінка.

— Бідний пан! Він був такий добрий!

— Що сталося? Його поранено?

— Вбито, його вбито, пане Гребер. А він же так любив життя!

— Вбито?!

— Атож. У це важко повірити, правда ж?

Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.

— Як це сталося? — запитав він.

— Він був у підвалі. Але підвал не витримав.

— Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зайдельплап? Адже туди дві хвилини ходи?

— Він не думав, що таке станеться. Та й потім… — Фрау Кляйнерт завагалася. — У нього була дама.

— Що?! Серед білого дня?

— Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.

— Даму теж убито?

— Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндінг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. В такому вигляді! Навіть не в мундирі!

— Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти, — промовив Гребер. — Він хоч устиг пообідати?

— Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.

— Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.

— Але ж це сталося так передчасно!

— Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон?

— Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?

— Де це?

— Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.

Вони спустилися через кухню до підвалу. Купу черепків було зметено в куток. Пахло розлитим вином та всілякими маринадами. Посередині на підлозі стояла домовина, пофарбована в горіховий колір. На полицях попід стінами валялися перекинуті банки з варенням і консервами.

— Де вам вдалося так швидко дістати домовину? — поцікавився Гребер.

— Партія потурбувалася про це.

— Ховатимуть його звідси?

— Так. Післязавтра о дев’ятій.

— Я прийду.

— Це буде приємно для пана Біндінга.

Гребер здивовано подивився на фрау Кляйнерт.

— На тому світі,— додала вона. — Адже він так добре ставився до вас.

— А з якої,— власне, речі?

— Він казав, що ви єдина людина, яка від нього нічого не хоче. І ще тому, що ви весь час на війні.

Гребер постояв хвилину біля домовини. Він відчував до покійника якусь невиразну жалість, більш нічого, і через це йому було соромно перед заплаканою жінкою.

— Що ви тепер зробите з усім оцим добром? — запитав він, кивнувши на полиці.

Фрау Кляйнерт пожвавішала.

— Візьміть, будь ласка, собі стільки, скільки вам потрібно, пане Гребер. Все одно все це попаде до чужих рук.

— Краще залиште собі. Адже все це зварено вашими руками.

— Для себе я вже дещо відклала. Мені багато не треба. Візьміть собі, що ви бажаєте, пане Гребер. Ті партійні, що сюди приходили, вже позирали ласо на все це. Чим менше залишиться, тим ліпше. Ще, чого доброго, подумають, що ми спекулянти.

— А воно на це схоже.

— Тим паче беріть. Бо коли вони знову прийдуть, все опиниться в їхніх руках. Ви ж були щирим другом пана Біндінга. Вам він віддав би з більшою радістю, ніж їм.

— Хіба в нього немає рідних?

— Батько ще живий. Але ж ви знаєте, які в них були стосунки. Та йому теж залишиться вдосталь. У другому підвалі вціліло чимало пляшок. Візьміть все, що вам треба.

Жінка квапливо пройшла вздовж полиць і вибрала кілька банок. Вона поставила їх на домовину і вже хотіла була дістати інші, але опам’яталася, взяла банки з домовини і віднесла на кухню.

— Стривайте, фрау Кляйнерт, — промовив Гребер. — Коли вже я щось і візьму, то давайте добре подумаємо, що.

Він оглянув банки.

— Це спаржа, голландська спаржа. Вона мені не потрібна. Сардини в олії візьму, і холодець із свинини теж.

— Це правильно. В мене від усього цього просто голова йде обертом.

Вона наклала на стілець у кухні цілу гору банок.

— Це багато, — мовив Гребер. — Як я все це донесу?

— Прийдете вдруге чи й утретє. Чому воно має попасти до чужих рук, пане Гребер? Ви солдат і маєте на це більше права, ніж усілякі наці, що попригрівали тут місця.

«Вона каже правду, — подумав Гребер. — І Елізабет, і Йозеф, і Польман також мають на це право, і я буду справжнісіньким віслюком, якщо не візьму. Це Альфонсові ані допоможе, ані зашкодить».

Пізніше, коли Гребер був уже далеко від руїн будинку, йому спало на думку, що він, власне, лише випадково не поселився в Альфонса і не загинув разом з ним.

Йозеф відчинив.

— Так швидко! — здивувався Гребер.

— Я вас бачив. — Йозеф показав на невеличкий отвір у дверях. — Це я сам зробив. Дуже зручно.

Гребер поклав пакунок на стіл.

— Я був у церкві святої Катаріни. Причетник сказав, що ми зможемо там переночувати. Дякую вам за пораду.

— Молодий причетник?

— Ні, літній.

— Літній. Добрий. Він переодягнув мене в одяг свого помічника, дав притулок на цілий тиждень. А потім несподівано почалася облава. Я сховався в органі. Мене виказав молодий причетник. Він антисеміт. Релігійний антисеміт. Такі також трапляються. Бо ми дві тисячі років тому вбили Ісуса Христа.

Гребер розгорнув пакунок. Потім дістав з кишені банки з сардинами та оселедцями, Йозеф мовчки дивився на все. На його обличчі нічого не поворухнулося.

— Справжній скарб, — промовив він.

— Ми його поділимо.

— Хіба у вас є щось зайве?

— Ви ж бачите. Я одержав спадщину. Від одного крайсляйтера. Хіба вам не однаково?

— Навпаки. Це навіть робить йому честь. Ви так добре знайомі з крайсляйтером, що одержуєте такі подарунки.

Гребер подивився на Йозефа.

— Так, — сказав він. — З цим знайомий. Він був добродушною і нешкідливою людиною.

Йозеф нічого не відповів.

— Гадаєте, що таких крайсляйтерів немає? — запитав Гребер.

— А ви як гадаєте?

— По-моєму, є. Люди бувають безхарактерні, боягузливі або слабодухі і тому стають співучасниками.

— І таких людей роблять крайсляйтерами?

— А чом би й ні?

Йозеф розсміявся.

— Дивно, — сказав він. — Чомусь вважається, що вбивця завжди і скрізь має бути тільки вбивцею і нічим іншим. Але ж для того, щоб коїти жахливі злочини, досить лише час від часу і лише якоюсь часткою свого єства бути вбивцею. Хіба не так?

— Так, — відповів Гребер. — Гієна завжди лишається гієною. Людина ж багатолика.

Йозеф кивнув.

— Є коменданти концтаборів з гумором і есесівці, які ставляться один до одного по-дружньому, доброзичливо. Є також підспівувачі, котрі у всьому вбачають тільки добро і не помічають жахливого зла або навіть проголошують його тимчасовим явищем, суворою необхідністю. Це люди з продажною совістю.

— І боягузи.

— І боягузи, — ввічливо підтвердив Йозеф.

Гребер помовчав.

— Я хотів би вам допомогти, — промовив він згодом.

— Яка тут може бути допомога? Я самотній. Або мене схоплять, або я протримаюсь, — сказав Йозеф так байдуже, неначе говорив про чужу людину.

— У вас немає рідні?

— Була. Брат, дві сестри, батько, дружина й дитина. Тепер їх немає. Двох убито, один помер, інших задушено газом.

Гребер утупився в нього поглядом.

— У концтаборі?

— У концтаборі,— відповів Йозеф ввічливо і спокійно. — Там чудове обладнання.

— А ви звідти втекли?

— Втік.

Гребер поглянув на Йозефа ще раз.

— Ви нас, мабуть, ненавидите? — сказав він.

Йозеф стенув плечима.

— Ненавидіти! Хто може дозволити собі таку розкіш! Ненависть робить людину необережною!

Гребер подивився у вікно, за яким на місці зруйнованого будинку здіймалася купа битої цегли. Слабке світло невеличкої гасової лампи, що горіла в кімнаті, здавалося, ще дужче потьмяніло. В кутку поблискував глобус, якого поставив туди Польман.

— Ви знов їдете на фронт? — співчутливо запитав Йозеф.

— Так. Їду воювати за те, щоб злочинці, які тут за вами полюють, іще якийсь час протрималися при владі. Можливо, вони ще встигнуть схопити вас і повісити.

Йозеф ледь кивнув, не проронивши ні слова.

— Я їду, щоб мене не розстріляли, — додав Гребер.

Йозеф нічого не відподів.

— Я їду, бо якщо я дезертирую, моїх батьків і дружину схоплять, кинуть у табір або й уб’ють.

Йозеф мовчав.

— Я їду, знаючи, що мої аргументи — це не аргументи і заразом аргументи мільйонів таких, як я. Як ви повинні нас зневажати!

— Не будьте таким марнославним, — тихо сказав Йозеф.

Гребер здивовано звів на нього очі. Він нічого не зрозумів.

— Ніхто не говорить про зневагу, — пояснив Йозеф. — Лише ви. Чому це для вас так важливо? Хіба я зневажаю Польмана? Або тих людей, які мене переховують, щоночі ризикуючи власним життям? Чи я б іще жив, якби їх не було? Який ви наївний!

Він знову несподівано усміхнувся. Це була якась примарлива усмішка, яка промайнула на його обличчі і безслідно зникла.

— Ми відійшли від теми, — сказав він. — Не треба багато говорити. І багато думати. Ще не пора. Це розслаблює. Спогади теж. Ще не настав час для всього цього. Коли загрожує небезпека, треба думати лише про те, як урятуватися. — Він показав на консерви. — Це справді допомога. Я її приймаю. Спасибі.

Він узяв банки і сховав їх за книги. Рухи його були на диво незграбні. Гребер помітив, що пальці у нього понівечені і на них немає нігтів. Йозеф завважив цей погляд.

— Невеличкий спомин про табір, — пояснив він. — Один шарфюрер по неділях полюбляв розважатися. Він називав це різдвяними свічками. Заганяв під нігті застругані сірники. Краще б він робив це з пальцями на ногах. Було б не так помітно. А так мене відразу ж упізнають. Не можна ж скрізь носити рукавиці.

Гребер підвівся.

— Чи допоможе вам моя стара уніформа і солдатська книжка? Якщо треба, ви зможете там усе змінити. Я скажу, що вона згоріла.

— Дякую. Не треба. Поки що я буду румуном. Це придумав і влаштував Польман. Він таке добре вміє робити. З вигляду він на такого не схожий, правда ж? Я буду румуном, членом «Залізного фронту» і прихильником партії. Адже я скидаюся на румуна. І моє каліцтво так буде легше пояснити. Постраждав від комуністів. Ви хочете забрати постіль і валізи?

Гребер збагнув, що Йозеф хоче його позбутися.

— Ви залишаєтеся тут? — запитав Гребер.

— Чому ви запитуєте?

Гребер підсунув до нього свої консерви.

— Я можу взяти ще. Я піду ще раз і принесу більше.

— Це й так багато. Я не можу мати при собі важкої ноші. А тепер мені пора. У мене більше немає часу.

— Сигарети. Я забув про сигарети. Їх там багато. Я можу принести.

Вираз Йозефового обличчя змінився. Воно стало майже ніжним.

— Сигарети, — проказав він, немовби пригадавши щирого друга. — Це інша річ. Це важливіше, ніж їжа. Я, звичайно, почекаю.