Час жити і Час помирати

VII

На погнутому ліхтарному стовпі висіла бляха. Стрілка на ній показувала вбік, на воронку, в якій валялися рештки стіни та металеве ліжко. Гребер обминув воронку і побіг далі. Згодом він побачив цілий будинок. «Вісімнадцятий, — прошепотів він. — Це має бути вісімнадцятий номер. Боже, зроби так, щоб це був вісімнадцятий».

Але він помилився. Перед ним стояв лише фасад будинку. В темряві він просто не роздивився одразу. Коли Гребер підійшов ближче, то побачив, що решта будинку перетворилася в руїни. На сталевих балках зависло піаніно. Кришка була зірвана, і клавіші поблискували, мов зуби в роті велетенського доісторичного звіра, що розлючено ошкірився на когось унизу. Двері парадного входу стояли навстіж.

Гребер підбіг до дверей.

— Гей, ви! — гукнув хтось до нього. — Зупиніться. Вам куди?

Він не відповів. Він раптом збагнув, що не годен пригадати, де стояв батьківський будинок. Всі ці роки він бачив його перед собою, кожне вікно, вхід, кожен східець. Але зараз, цієї ночі, все переплуталось. Він навіть не знав, на якому боці вулиці опинився.

— Гей, чоловіче! — знову закричав той самий голос. — Ви що, чекаєте, доки вам на голову впаде стіна?

Гребер знетямлено дивився крізь парадні двері. Він бачив початок східців і намагався відшукати номер будинку. В цей час до нього підійшов черговий протиповітряної оборони.

— Що ви тут робите?

— Це вісімнадцятий номер? Де вісімнадцятий?

— Вісімнадцятий? — Черговий поправив каску на голові.— Де вісімнадцятий? Ви хотіли сказати, де був вісімнадцятий?

— Що?

— Звичайно. Ви що, осліпли?

— Це не вісімнадцятий?

— Це був не вісімнадцятий! Був! Тепер його більше немає. В наш час слово «був» стало паролем.

Гребер схопив чергового за вилоги мундира.

— Послухайте, ви, — сказав він, шаленіючи, — я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?

Черговий витріщив на нього очі.

— Ану пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. В цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.

— Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.

— Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?

Гребер відпустив чоловіка.

— Я мешкаю у вісімнадцятому, — сказав він. — Гакенштрасе, вісімнадцять. — Тут живуть мої батьки…

— На цій вулиці більше ніхто не живе.

— Ніхто?

— Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. — Черговий раптом вишкірив зуби. — Жив! Жив! — закричав він. — За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… — Він показав на будинок, біля якого вони стояли. — Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає радії,— кажуть рятувальні команди. — Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. — Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. — Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш, до тих пір, поки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! — Він сплюнув. — Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.

Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, — думав він. — Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»

Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.

— Це вісімнадцятий номер?

— Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?

— Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?

— Чоловіче, звідки мені знати? Я що, бог?

— Їх урятували?

— Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.

— А тут є завалені?

— Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? Чоловік повернувся до колони. — Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!

Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках з брудними комірцями, в старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Всі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один з них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала з землі.

— Тихо! — гукнув старший групи.

Запанувала тиша. Робітник з молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди і обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.

— Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.

Він швидко постукав кілька разів у відповідь.

— Швидше, — гукнув старший. — Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.

Гребер усе ще стояв біля нього.

— Це бомбосховище?

— Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?

Гребер проковтнув клубок у горлі.

— Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.

— Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.

Гребер зняв свій ранець.

— У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. — Він поглянув на чоловіка. — Я повинен. Можливо, тут мої батьки…

— Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?

Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула і придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.

Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто, розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними. Побачив темне волосся, його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані і незвичайні.

Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.

— Коли був наліт? — запитав Гребер після того, як його підмінили.

— Вчора вночі.

Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.

— Гей, солдате, — гукнув хтось за спиною.

Гребер обернувся.

— Це ваш ранець? — запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.

— Де?

— Та он. Хтось його схопив.

Гребер байдуже відвернувся.

— Він його поцупив, — гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою. — Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.

Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо і тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.

З’явився патруль. Два есесівці.

— Що тут сталося?

— Нічого, — відповів Гребер, одягаючи ранець.

Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто і важко.

— Що ви тут робите? — запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. — Документи!

— Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…

— Солдатську книжку! — звелів обершарфюрер суворіше.

Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації сперечатися з приводу того, чи мають право есесівці перевіряти документи в солдатів. Їх було двоє, і обоє озброєні. Він поліз у кишеню, шукаючи відпускну. Старший дістав кишеньковий ліхтарик і почав читати. Якусь хвилю аркуш паперу був так яскраво освітлений, що здавалося, ніби світиться зсередини. Гребер відчував, як у нього тремтить кожен м’яз. Нарешті ліхтарик погас, і обершарфюрер повернув папір назад.

— Ви живете на Гакенштрасе, вісімнадцять?

— Так, — згораючи від нетерпіння, відповів Гребер. — Он там. Ми якраз розгрібаємо руїни. Я шукаю своїх батьків.

— Де?

— Он там. Де розкопуємо. Ви що, не бачите?

— Це не вісімнадцятий номер, — пояснив обершарфюрер.

— Що?

— Це не вісімнадцятий. Це двадцять другий. Вісімнадцятий ось тут.

Він показав на руїни, з яких стирчали металеві балки.

— Ви це напевне знаєте? — затинаючись спитав Гребер.

— Звичайно. Тепер тут важко розібратися. Але вісімнадцятий тут, це я знаю напевне.

Гребер подивився на руїни. Вони не курилися.

— Цю частину вулиці розбомбило не вчора, — сказав обершарфюрер. — По-моєму, це трапилося минулого тижня.

— А ви не знаєте… — Гребер затнувся, потім повів далі: — Ви не знаєте, чи врятували людей?

— Цього я не знаю. Але завжди кого-небудь рятують. А може, ваших батьків зовсім не було вдома. Коли починається тривога, більшість людей ідуть у велике бомбосховище.

— Де я можу що-небудь узнати? У кого запитати, де вони тепер?

— Вночі нічого не взнаєте. Ратуша розбита, там усе догори дном. Запитаєте завтра вранці в окружному управлінні. Що тут у вас з оцим чоловіком?

— Нічого. Скажіть, а ви вірите, що під руїнами ще можуть бути люди?

— Люди є скрізь. Мертві. Але щоб усіх їх повідкопувати, треба мати в сотні разів більше робітників, аніж ми маємо. Ці триклятущі свині бомблять усе місто, без розбору. — Обершарфюрер зібрався йти.

— Тут заборонена зона? — спитав Гребер.

— Чому раптом?

— Так твердить черговий протиповітряної оборони.

— Черговий з’їхав з глузду. Його вже звільнено. Лишайтеся тут, скільки вам забажається. Переспати ви, мабуть, зможете в приміщенні Червоного Хреста. Там, де був вокзал. Якщо пощастить, звичайно.

Гребер пошукав вхід. В одному місці уламки і сміття було прибрано, але отвору, який вів би в підвал, він не знаходив. Він переліз через руїни. Серед них стирчав шматок сходового маршу з поручнями. Але сходи вели в страшну порожнечу. Далі здіймалася гора уламків. У ніші акуратно стояло плюшеве крісло, так наче хтось обережно поставив його туди. Задня стіна будинку впала прямо в сад, і тепер її уламки лежали поверх інших. Зненацька там щось промайнуло і зникло. Греберу здалося, що це той самий дідок, але потім він побачив кота. Ні про що не думаючи, підняв камінець і кинув на тварину. Раптом йому прийшла в голову безглузда думка: а що, коли кіт обгризає трупи? Гребер поквапно переліз на другий бік руїн. Нарешті він упізнав будинок; залишився непошкодженим клаптик саду, в якому стояла дерев’яна альтанка з лавочкою, а позаду — зламана липа. Обережно обмацав пальцями стовбур і нащупав літери, які сам вирізав багато років тому. Оглянувся навколо. Місяць піднявся вище і освітив руїни. Вони скидалися па кратер, чужий і грізний, який може тільки приснитися, але якого не може бути насправді. Гребер забув, що за останні, роки він майже не бачив нічого іншого.

Чорні ходи були, мабуть, безнадійно засипані. Гребер прислухався. Постукав по металевій балці, завмер і знову прислухався. Зненацька йому здалося, що він почув схлипування. «Це, мабуть, вітер, ніщо інше як вітер», — подумав він. Схлипування повторилося. Він кинувся до сходів. Кіт вискочив у нього з-під ніг. Гребер прислухався ще раз. Його лихоманило. І раптом він відчув непохитну впевненість, що його батьки лежать саме тут, під цими руїнами, в непроглядній темряві, що вони ще живі, закривавленими руками у відчаї розгрібають уламки і кличуть його…

Він заходився розкидати каміння та сміття в усі боки, але скоро опам’ятався і подався назад. Упав, обдер коліна, сповз по купі уламків на вулицю й побіг до будинку, де пропрацював цілу ніч.

— Це не вісімнадцятий! Вісімнадцятий там! Ходімте! Допоможіть мені розкопати!

— Що? — перепитав старший, випростуючись.

— Це не вісімнадцятий! Мої батьки там…

— Де?

— Там! Швидше!

Чоловік подивився в той бік, куди показував Гребер.

— Це сталося вже давно, — мовив він м’яко і обережно. — Надто пізно, солдате. Ми мусимо розбирати, далі ці руїни.

Гребер скинув з плечей ранець.

— Там же мої батьки! Ось! У мене є речі, харчі. Трохи грошей…

Старший подивився на нього червоними запаленими очима.

— А ті, що лежать тут, нехай пропадають?

— Ні, але…

— Отож-то! Тут ще є живі.

— Можливо, ви зможете пізніше…

— Пізніше! Ви що, не бачите, що люди від утоми падають з ніг?

— Я ж тут працював цілу ніч. Могли б і ви мені…

— Чоловіче, — раптом сердито сказав старший, — майте розум! Адже ритися там — безглуздя! Невже ви не розумієте? Ви ж навіть не знаєте, чи є там живі. Мабуть, немає, інакше ми б щось почули.

Він узяв свою кирку. Гребер стояв непорушно і дивився на спини людей, що працювали. Бачив ноші, які стояли поруч. Бачив двох санітарів, котрі їх принесли. Вода з розбитого водогону затопила вулицю. Гребер відчував, як його полишають останні сили. Він ще хотів допомогти цим людям, але більше не міг. Ледве пересуваючи ноги, рушив туди, де колись стояв будинок номер вісімнадцять.

Він зупинився перед руїнами. Знову заходився був розбирати каміння, але невдовзі опустив руки. Це була марна робота. Після того, як він розчистив биту цеглу, з’явились металеві балки, бетон, залізобетон. Будинок споруджувався на совість, і тепер до його руїн нелегко було навіть підступитися. «А може, батькам справді пощастило врятуватися, — думав він. Може, їх евакуювали? Можливо, вони живуть у якому-небудь селі на півдні Німеччини? Чи в Ротенбурзі? Може, вони спокійно сплять собі в ліжках. Мамо! Я порожній, спустошений. У мене немає більше голови, я став безплотний».

Він сів біля сходів. «Драбина Якова, — думав він.— Про що там ішлося? Здається, про мотузяну драбину, котра вела на небо. І про ангелів, які по ній піднімалися і спускалися. Але де ті ангели тепер? Обернулися літаками. Де все це? Де земля? Невже навкруги самі могили? І я копав ті могили, безліч могил. Чому я тут? Чому ніхто не допомагає мені? Я бачив тисячі руїн. Але по-справжньому не бачив жодної. Сьогодні я побачив їх уперше. Лише сьогодні. Ці не такі, як інші! Чому я не лежу під ними? Моє місце там…»

Запанувала тиша. Віднесли останні ноші. Місяць підбився вище, його серп звисав над самісіньким містом. Знову з’явився кіт. Він довго спостерігав за Гребером. Його очі в примарному світлі іскрилися зеленим вогнем. Кіт обережно підійшов ближче. Безшумно описав кілька кіл. Потім, лагідно потерся об ногу, вигнув спину й замуркотав. Нарешті влігся в його ногах. Але Гребер цього вже не помічав.