Червоні хащі

Глава перша, в якій нові приїздять, а старі нервуються. І все закінчується

У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. Я пригадую давні часи, сміюся зі старих анекдотів і годую Бродягу хлібом, коли вдається назбирати той хліб під час сніданку. Якщо зранку світить сонце, а таке в наших краях буває часто, тоді день зовсім хороший.

Про погані дні я не хочу розповідати. У вас самих таких десь, певно, вистачає, — то нашо ще мої? А в хороший день, як нічого не болить і сяє сонечко, я сиджу до обіду на гойдалці, пригадую, як усе було колись, як минуло життя і як я потрапив сюди, в Червоні Хащі. І що після того сталось. Але ніколи не замислююся про те, що буде далі: вже немає сенсу. Найкраще — дочекатись обіду, а потому знайти собі куточок і спробувати почитати щось нове.

Я випробовую по книжці на день і зазвичай кидаю її ще до вечора. Мені би зараз не завадив Джек Лондон — зібрання з чотирьох сірих томів, яке колись купувала Марія в обмін на макулатуру. Тоді ми вдвох працювали у школі, з папером проблем не було (і своїх залишків вистачало, й діти збирали за рознарядкою райвно), тож книжок удома було багацько. Я часом шкодую, що не забрав їх зі собою, — ці новосельці навряд чи щось із нашого читатимуть.

Мені вони відразу не сподобалися: що той господар зі свинячими очима, що його товста гамірлива дружина, що двоє дітей, а на них — уже повірте — я за своє життя навчився добре розумітися. Щойно зайшовши до нашої хати, ці двоє хлопчаків одразу залізли на диван у залі й почали по ньому стрибати. І не так, як стрибають радісні діти, а наочно, для мене, щоб у такий спосіб зробити це місце своїм. Я таким нахабам завжди ставив трійки, навіть якщо вивчили на чотири. Щоби знали.

Чоловік їм тоді нічого не сказав, тільки ходив по кімнатах, навіть не роззувшись, цикав і зиркав своїм недобрим оком. А жінка спробувала вгамувати синів, але для порядку, без суворості.

Ми ще і про гроші не заговорили, а я вже зрозумів, шо програв. Що вони стрибатимуть і тут, і там, а їхні батьки куплять хату, ще й посунувши мою ціну.

Так і сталося: вони виторгували вісімсот доларів із трьох тисяч, у які оцінила хату Степанова донька, котра працює в Києві ріелтором. За місяць до того Галина зустріла мене біля магазину, випитала, що я продаю хату, набрала доньку і попросила оцінити, щоби я не прогадав. Навіть слухавки мені не дала, сказала: «Три тисячі доларів», — і пішла собі до крамниці.

Я дав безкоштовне оголошення в «Авізо», місяць мене ніхто не турбував, аж поки приїхали ті злидні й купили хату за дві двісті. Ще й поставили умову: з’їхати треба до Нового року. Товста жінка так швидко й наполегливо говорила, що мені лишалося тільки погоджуватися, щоби вони якнайшвидше лишили мене у спокої. Такий уже типаж, розумієте? Як наша попередня шкільна директорка, котра весь час мела своїм язиком, не лишаючи нікому простору.

Я зламався після того, як удруге за тиждень мало не спалив будинок, забувши на плиті картоплю чи щось таке. Знаєте, як кажуть: клятий склероз? Схоже, то був саме він, і я вирішив, що час здаватися.

Я мав два варіанти будинків престарілих, де лишалися місця за помірні гроші: Звенигородка та Червоні Хащі. Тільки в першому випадку гроші брали за рік уперед, а у другому — за квартал. До того ж перший будинок був великий, а другий — маленький, сімейного типу, ще й у лісі.

«Сяду на пеньок, з’їм пиріжок», — вирішив я, обміняв триста доларів, закрив усі комунальні борги, сплатив квитанцію за пансіон, написав листа Микиті й зібрав речі. Зі собою можна було привозити лишень одну валізу, тому книжки перейшли у спадок неприємним людям.

За кілька днів покупці повернулись, уже з частиною своїх речей, і моментально забруднили хату, в якій дня без віника не було. Чоловік швиденько домовився зі сусідовим сином, аби той мене наступного ранку відвіз. Дивно. Ніби щойно — і вже. Так швидко… Скільки ми років із Василем прожили поруч, а я б і не наважився попросити цього даїшника про поміч. А новоселець відніс йому пляшку — й усе, домовилися: син відвезе, о сьомій будьте готові.

Я ліг було спати, а ті всілись у залі перед телевізором, увімкнули гучно якийсь передноворічний концерт і почали святкувати, ніби мене вже немає. Який тут сон? Навіть коли вони вгамувались і розклали диван — один на всіх, — я все одно лежав і дивився в рідну стелю. Намагався пригадати щось хороше, та марно. Тільки і стукало в голові: востаннє, це — востаннє.

Чоловік прокинувся відразу після мене, надибав у своїх пакунках невеличку сокиру й пішов надвір. Я саме знімав чайник із вогню в кухні й побачив, як він рубає ялинку, що стояла посеред клумби між ґанком і парканом. Я швидко, як тільки міг, вибіг надвір, але справу вже було зроблено. «О, допоможи», — сказав він мені, та я мовчки розвернувся й пішов до кухні.

Скільки років цю клумбу доглядала Марія? П’ятнадцять? Двадцять? Той висадок я приніс якось навесні, зовсім маленьким. Якщо нічого не плутаю, купував його як блакитну ялинку, та виросла звичайна зелена. Не відразу, проте виросла. За нашою домовленістю, там поруч нічого не саджали. Додали пару вишень на задньому дворі, а спереду була тільки вона.

Щороку ми її наряджали у дворі, — в хаті Марія дозволяла тільки вітки, бо й так місця мало. Де та шабатурка з іграшками? Мабуть, десь у сараї. Навіть брехати цим не доведеться: не знаю, та вже й не дізнаюсь. Але вони мали свої іграшки. Розбудивши родину, господар наказав усім швиденько наряджати ялинку, яку він поставив замість столу, посунувши того до стіни.

Я пив чай, стоячи в кухні, й щосили намагався нічого не помічати. Перед тим поставив біля дверей чемодан, із яким ми кілька разів їздили на море — либонь іще в сімдесятих, — і чекав. Чверть на восьму прийшов Василів син, навіть не попросив пробачення за те, що спізнився, взяв мою валізу, пробурчав: «Я в машині», — й пішов надвір.

— Ну шо, отєц? — відірвався від яєчні новий господар, витер руку десь позаду себе і простягнув її мені. — Бувай.

І знову вибору не лишалося: моя рука сама собою простягнулася назустріч. Устрягла і дружина:

— Ви не хвилюйтеся, все буде хорошо, якщо якісь вєщі ваші будуть потрібні, ми їх викидати не будемо, в сарайчику полежать, відправим.

— Я не хвилююся, — збрехав я і вийшов, не обертаючись. Але, сідаючи до машини, все ж таки не втримався і подивився у вікно. Тепер, коли дерева не стало, з вулиці було добре видно, що там. Діти наряджали ялинку, стоячи на табуретах, а батько стовбичив за ними, їв і щось пояснював, указуючи виделкою, куди що вішати. «Певно, паркан зведуть, — подумав я, — такі люди не можуть жити без високих парканів». І ми поїхали.

— Шо, батя, стрьомно, небось? — запитав мене сусідів син, коли ми виїхали зі села.

— Чого?

— Ну, дом родной покидать.

Серьожа вчився в мене (всі тутешні діти ходили до нашої школи), та нічим особливо не вирізнявся, хіба що батьковими щоками. «Кугутьо», — казала колись моя мати і була права. Кугутьо… Він навіть забув, як мене звати, тому я вирішив нічого не відповідати, лише зробив радіо гучніше, хоча там і передавали «Песнярів», яких я ніколи не любив.

Тоді я ще не знав, що спочатку селище називалося Білі Хащі. Мабуть, назву обирали довгою зимою, бо що тут біле? Ліс та болото. Так собі село й жило століттями — Білими Хащами. Коли комуністи запанували тут на початку двадцятих, почали перейменовувати все, що на очі потрапляло. Так з’явилися численні Чапаєвки, Жовтневі, Травневі та Ленінські.

Мабуть, у якогось комісара тоді фантазії вистачило тільки на те, щоби поміняти колір: були Білі Хащі, стали — Червоні. Між іншим, дивно, що Білу Церкву тоді не перейменували на якийсь Кіровськ, бо Червона Церква — то було би занадто. Місцевим у Хащах, напевно, все було однаково, інакше повернули би селу історичну назву на початку дев’яностих, коли червоні ще не оговталися від поразки й коли ще можна було.

Я закуняв. Ніби на хвилинку, аж раптом Василів син сказав: «Под’єзжаєм», — і я побачив невеличкий з’їзд із дороги, навпроти якого стояло декілька пам’ятників. Так у нас скрізь: спочатку їздять п’яні на свята, а потому ллють сльози за загиблими, п’ють і їдуть знову. Водій перехрестився тричі, а тоді обережно повернув на ґрунтову дорогу. Сніг закатав вибоїни «заподліцо», та дорога все одно була погана. «Ох, мабуть, це ще ті хащі», — сказав я собі, намагаючись угамувати паніку.

Може, наказати цьому телепневі розвернутися, поїхати додому та повернути собі свою хату, віддавши покупцям їхні кляті долари? Та ні… Я певен, що новосельці грошей назад би не взяли і ялинки на місце би не приростили. Підписався — відповідай. Тому я не смикав сусідського сина, а міцно обома руками взявся за сидіння, стрибаючи разом із машиною по ямах. Буду вважати, що це — як візит до дантиста: що швидше зайду, то швидше вийду. Все одно куди.

Дорога вивела на якийсь занедбаний хутір, після нього знову пірнула в ліс і нарешті виїхала на більш-менш нормальну вулицю. Я розгледів крамницю, прикрашену новорічними гірляндами, потім ніби якась розливайка, біля якої ми повернули — знову наліво.

«О, нам туда», — сказав Сергій, показавши мені рукою на вказівник: «Табір «Сонечко»». Я вже знав, що за радянських часів тут відпочивали діти. Про це розповідала жінка, з якою я розмовляв по телефону, з’ясовуючи деталі. Потім кілька років піонертабір стояв закинутий, аж поки місцева влада вирішила зробити тут будинок престарілих.

Я тоді малював в уяві купу маленьких будиночків у сосновому лісі на пагорбі, та дорога вела вниз. І зовсім скоро ми приїхали: ніякого лісу, тільки звичайні дерева та кущі обабіч дороги. Майже нічим це не відрізнялося від нашої… Добре, нашої колишньої вулиці Інтернаціональної. І де ж тут хащі?

Праворуч було чи то поле, чи то пустир — узимку не розбереш, а ліворуч серед кущів виявилися зелені ворота, на яких великими білими літерами було написано: «СО ЧКО». Мабуть, «НЕ» десь відпало посеред буремних часів. Серьожа, звичайно, не втримався:

— Єслі «С» отломать, совсєм красіво будєт, — сказав він і натиснув на клаксон, а я тільки фиркнув, виявляючи незадоволення. — Тут хорошо, Васільєвіч, — примирливо промовив Сергій і знову натиснув на сигнал, уже довше.

— То лишайся замість мене. Три місяці пансіону включено.

— Та нє, — засміявся він, — мнє єщо рано.

— А мені в самий раз, — відповів я, намагаючись не допустити жалісного тону в голосі.

Ворота нарешті відчинилися, якась жінка з незадоволеним червоним обличчям, упираючись плечем, їх розтулила, посунувши сніг, і ми заїхали.

Я виліз сам, хоча допомога би не завадила. Сергій тим часом швидко поставив на ґанок великого одноповерхового барака мою валізу, постукав ногами по колесах, привітав ту жінку з «наступаючим», побажав мені всього найкращого й одразу здав назад через ворота і поїхав звідси, лишивши нас удвох.

— Ви Ковтун? — запитала вона, вже хитаючи головою на знак розуміння, хто я і навіщо.

— Так, — відповів я і спробував узятися за валізу. Важка, зараза. Та жінка теж не допомогла, хоч і розчинила переді мною двері, почавши навчено розповідати, наче екскурсовод у Шевченківському заповіднику:

— Значить, у нас тут єдиний корпус. Мальчики наліво, дєвочки направо. Прямо — столова. Там ще маніпуляціонная і офіс.

Я затягнув валізу в коридор, двері гупнули в мене за спиною. Я із задоволенням сів би десь, аби віддихатися, та жінка повісила куфайку на вішак і пішла далі, запрошуючи мене жестом руки. Я спробував підняти валізу ще раз, вирішив, що це занадто, тому просто посунув її під вішак, надибав вільний гачок, повісив на нього своє вихідне пальто й пішов за нею.

— Значить, ваша — друга, але це потім, — сказала вона, вказуючи на другі двері по лівому боці. З перших тим часом визирнув якийсь дідуган, схожий на бомжа.

— Доброго дня, — привітав я його.

Він збирався було щось відповісти, проте його обірвала ця жінка:

— Так, Петрович, здрисні, — сказала вона, — все — потім, — і він зачинив двері.

— Ідьом, ідьом, — підбадьорила вона мене, рушивши далі. Було їй десь під п’ятдесят, повний рот залізних зубів, чим вона відразу нагадала мені нашого шкільного завгоспа Зінаїду. Трохи згодом з’ясувалося, що її так і звати, — от лишень уявіть собі! Тільки та була Андріївна, а ця — Георгіївна.

Ми зайшли до вузенької кімнати перед їдальнею, жінка сіла за стіл і вказала мені на кушетку, на якій лежала стопка наволочок.

— Значить, мене звати Зінаїда Георгіївна, я тут завідуюча. Сьогодні свято, тому персоналу мало, всі дома гуляють, а мені от із вами розбиратися, — похмуро мовила вона і почала копирсатись у паперах, вочевидь розшукуючи щось, пов’язане зі мною.

— Ну, вибачте, — тільки й зміг я вичавити зі себе.

— Та нічо, розберьомся. Значить, ви в нас Богдан Васильович Ковтун, так?

— Я.

— Рік народження у вас?

— Тридцять четвертий, — старанно відповів. Проте не втримався: — Ваша ж співробітниця все записала, я їй казав.

— Та не ображайтеся. Це я так — перевіряю, наскільки ви…

— При тямі?

— У формі, — нарешті знайшлася вона. Навченим жестом лизнула вказівного пальця і перевернула аркуш: — На що жалієтеся?

— Та здоров’я ніби…

— Ну, щось болить?

— Душа… За Україну, — вирішив пожартувати я, тому що з такими Зінаїдами слабкість не треба показувати в жодному разі, бо з’їдять. Як кажуть у рекламі, перевірено часом.

— Ну добре, тоді вже після свят вас оглянуть, як Новіченкова відгуляє, — вирішила вона, заховала папери до якоїсь папки і встала. — Пішли селитися, Богдан Васильович.

Назустріч нам коридором шкандибала, тримаючись за стіну, зовсім старенька бабуся. Побачивши завідувачку, вона хутко роззирнулась і тихенько промовила:

— Ющенко сьогодні телефонував мені. Казав, що з пенсією розбереться.

— А Пушкін тобі нічого не казав, га? — незадоволено озвалася Зінаїда і замахала на неї руками. Тоді бабка навела зір на мене і спокійно продовжила:

— Він каже: «Обов’язково розберемся, не хвилюйтеся».

Я мовчки хитнув головою і пішов далі. З другої палати, в якій мені випадало провести решту життя, назустріч нам вийшла нянечка, тримаючи на руках купу брудної білизни.

— Перестелила? — спитала в неї Зінаїда.

— Так, усім поміняла, а новому ще й матраца поміняла.

— Молодець.

— Та де ж молодець? Вони все скулемали, шльомазі. Скікі разів казала їм складати обережно, як у вагоні. А Журба мені щоразу каже, що провідниця має все сама збирати. Козел!

— Ну, Журба у свойом репертуарі, — засміялася Зінаїда. — Я з ним розберуся. Поспішай, скоро обід, — і запросила мене до палати.

Зліва був невеличкий туалет, звідки тхнуло хлоркою, наче в районному басейні. Двері були відчинені, біля дзеркала чистив зуби неохайний скрючений чолов’яга років п’ятдесяти п’яти, замолодий для престарілого. Побачивши нас, він різко зачинив двері, а завідувачка гучно промовила крізь них:

— Пасту бережем! Вона для запаху, — і додала мені: — Це — Карасьов. Він горбун, тому в нас живе. Не дивуйтеся: районна адміністрація нав’язала.

— Значить, душ у нас в маніпуляційній. Він за розкладом: до обіду жінки, по обіді — ви. Зрозуміло?

— Ага.

— У палатах тільки очко і раковина, — промовила Зінаїда, враз утративши в моїх очах пару балів, і пройшла до кімнати.

З обох боків стояло по два ліжка, між ними — тумбочки, як у лікарні, а справа, за дверима, велика шафа. Судячи з усього, моє ліжко було біля туалету: воно єдине було прибраним. На тому ліжку, що біля шафи, лежали чужі речі, а біля великого вікна сиділи двоє чоловіків і дивилися на нас — кожен зі своєї койки, які розділяло притулене до батареї інвалідне крісло-каталка.

— Значить, це наш Йосип, — показала вона на того, що був ліворуч, маленького дідугана в тільнику. — А це — Журба, — значущо вказала на другого, брилястого сивого чоловіка в піжамі, схожого на Брежнєва. — Шо опять? — запитала вона в нього, — чого персонал дістаєм?

Той почав гнівно жувати губи, збираючись відповісти, проте Йосип підхопився й підлетів до мене, простягнувши руку:

— Пріветствую, братан. Знаєш, как в хату заходіть?

Я мовчки потиснув його руку, не знаючи, як відповісти, і безсило сів на свою койку.

— Значить, Журба, щоб в останній раз це було, — вагомо промовила Зінаїда і повернулася до мене: — Всіляйтеся, розбирайтеся, я на обіді всім вас представлю. Будуть питання — я в себе.

І пішла, по дорозі відчинивши шафу й на мить зазирнувши туди.

Йосип сів поруч і знову простягнув руку.

— Валєра, — чомусь промовив він. Я знову потиснув її й відповів:

— Я Богдан.

— Пока пусть будєт Богдан, — не заперечував той і радісно заржав, почісуючи груди. — Слиш, Хмельніцкій, за встрєчу ж надо ето самоє…

— Старенький, отзинь от человека, — низьким голосом оперного співака нарешті озвався від вікна Журба.

Я зовсім нічого не розумів: хто тут Йосип, хто — Валера, — тож вирішив, що треба полежати.

— Вибачте, можна я ляжу? З дороги…

— Ладно, — легко погодився маленький і різко підірвався з ліжка. Він підійшов до туалету і постукав у двері: — Риба, хорош, погужевался — і фатіт!

Звідти щось відповіли, та я не розчув, що саме. Двері розчинилися, з туалету нарешті вийшов горбун і незадоволено почав порпатись у своїх речах на ліжку. Маленький віддав йому піонерський салют і радісно прокричав:

— Смена сменє ідьот! — опісля повернувся до Журби: — Вишинскій, давай ниряй. Я — потом.

Журба пересів у крісло і поволі покотився в санвузол. Горбун вийшов із палати, продовжуючи щось бурчати собі під ніс. Я зняв чуні, посунув їх під ліжко, ліг, не розстеляючи, заплющив очі й притиснув руки до грудей. Але де там! Йосип, чи як там його, знову всівся в мене в ногах і затряс рукою, вхопивши мене за щиколотку. Тут я вже не втримався:

— Що таке?

— Нє гоні спать, Богдан. Ти шо, без вещей?

— Вони при вході. Я потім.

— Смотрі, штоб нє дьорнул нікто, тут глаз да глаз, — увічливо сказав він, а Журба щось підтакнув із туалету.

— Та нема там нічого.

— Што, даже поллітру нє взял на празнік?

— Не взяв.

— Ясно. В шашкі-шахмати іграєш?

— Ні.

— Тєбе пенальті. Надо било тєбя в первую здавать, — незадоволено промовив дідок і нарешті лишив мене у спокої.

Якось улітку ми пішли зі Степаном на танці до клубу в Головківці. Либонь то було незадовго до закінчення школи, коли танці були головною подією тижня, — вся молодь збиралася: себе показати і на дівчат подивитися. Тоді всі, від малого до великого, працювали на колгосп, а ми ще й на уроки ходили.

Після війни було голодно, — ніби нам мало було того, що коїлося навколо. Пам’ятаю, що їли ми тоді раз на день, десь увечері, але танці — то було святе. Мама спеціально прала мені білу сорочку, навіть дозволялось узяти батьків кушак, аби виглядати пристойно, родини не ганьбити.

Того разу Степан десь надибав пляшку самогону. Тоді його просто горілкою називали: казьонки в наших краях майже не було — дорого, та й навіщо? Тож ми ту пляшку випили десь біля клубу. І так налилися, що навіть на танці не потрапили. Пам’ятаю тільки, як удвох пленталися через поля, прямуючи додому, часом ригаючи обабіч дороги. Мені було так погано і так соромно перед батьками: і за сорочку, і за батьків кушак, що я його тоді десь загубив, повзаючи на колінах.

Наступного ранку, після того як отримав по сідницях, Степан свиснув із боку городу. Він приніс пляшку пива, та я твердо вирішив, що не питиму вже ніколи, тому він її сам вихлебтав. Казав, що полегшало, та я йому тоді не вірив, бо він виглядав жахливо.

Чи повірите ви, чи ні, та з тих пір я пив лічені рази. От на весіллі ковтнув трохи вина, бо всі навколо наполягали. Навіть Марія тоді випила більше. Її батько ще казав, що з молодим їхній родині пощастило, бо непитущий попався. І навіть підняв тост за це.

Зрозуміло, що довелося випити, коли Микита народився. Трохи там, трохи сям… Ще я ковтнув чарку коньяку, коли Ґаґарін у космос полетів, бо такого свята ніколи не бачив: усі вийшли на вулицю, співали пісень і танцювали. Тоді ми цілою педрадою в школі пили, і навіть я не втримався. Та крім того — зась!

Пригадуючи це, я непомітно заснув на тому ліжку і прокинувся від того, що сусід — той, що з багатьма іменами, як у Люцифера, — знову затряс мене за ногу. Я швидко висмикнув її й розтулив очі.

«Обед, зьома», — сказав мені сусід і щиро усміхнувся, показавши відсутність передніх зубів.

У палаті нікого, крім нас, не було. Поки я взувався, маленький дід швидко сходив до туалету і повернувся, наспівуючи: «Наш паровоз, вперьод лєті». Зайшов туди і я. Вузько, наче в потязі побував. Єдиний плюс — тут не трясло. Було чудово чути, як наспівує цей Йосип. Як там казали? «Будинок сімейного типу»? От і чути все, наче живеш у якомусь сімейному гуртожитку.

Я якомога тихіше зробив те, що треба, і подивився у тріснуте дзеркало. Там щось сумно видивлявся сивий худий чоловік. Після того, як Марія Іванівна спочила, я почав худнути, що далі — то більше.

От вам іще одне диво: ціле життя мріяв знову стати струнким, аж ніяк не виходило, пузо нікуди не дівалось, а як стало все одно — почало зникати само собою. Вочевидь, це не означало нічого хорошого, та я не хотів знати причин. Живий — та й годі.

Вийшовши до палати, я побачив, що мій малий сусід ходить туди-сюди між койками, пританцьовуючи. «Вот і бері над тобой шефство, архаровци там же всьо подметут сєйчас, погналі», — сказав він, і мені нічого не лишалося, крім як пропустити його вперед і піти до коридору.

Там стояла старезна скрючена бабка і про щось перемовлялася з жінкою у світлому байковому халаті. Вони обидві повернулися, розглядаючи мене. Йосип на мить зупинився біля них і різко спитав: «Так, а вона йому шо?». Вони обидві сіпнулись у різні боки від сусіда, як від скаженого, а він рушив далі, не забувши перевірити, чи не загубився дорогою я.

В їдальні була традиційна для соцреалізму роздача, над якою висіло гасло на червоній тканині: «У нас порядок такой — поел, убери за собой». «Мабуть, лишилося з дитячих часів», — вирішив я і скривився. Вловивши мій погляд, Йосип промовив:

— Зона — красная, базар — вольний. Єш — потєй, работай — мйорзні, — і вказав на стіл біля вікна: — Наш положняк на лучшем местє.

Там уже сидів в інвалідному кріслі Журба, навпроти нього — горбун. Обидва активно їли якесь перше, не звертаючи на нас уваги.

Йосип тим часом підійшов до роздачі, перехилився через бильця і гучно заволав:

— Матвіївна, хорош коркі крисіть, капітан на рєйдє.

З кухонних дверей випливла товста жінка у білому фартусі поверх дублянки і, усміхнувшись, наче повний місяць, відповіла:

— А я ж оце думаю, що так тихо, тіки зуби клацають.

Йосип схопив пластикову тацю і почав нюхати їжу.

— Так, циц, — замахнулася на нього ополоником кухарка, продовжуючи усміхатися.

— Та я нє о сєбе беспокоюсь, — жартома смикнувся від неї Йосип, — у нас новенькій, доктор наук, єлє отбілі у первой палати.

Вона розвернулася до мене цілим тілом:

— Ой, здрасті… А ви доктор із якої хвороби, бо в мене спина, зараза…

— Матвіївна, я ж говорю, доктор наук. Ето другоє, — заіржав Йосип і швидко перемкнув розмову на інше, — так, нє жидісь, колісь: первоє сєгодня как? Тока нє позорь меня перєд светілом.

— Борщ сьогодні… Вчорашній, настоявся якраз.

— Бо-о-орщ, — протягнув він у відповідь, налягаючи на «о», — Хмельніцкій, фатай разнос, вокзал уходіт.

Я підійшов і мовчки взяв наступну тацю, видивляючись, чим тут годують. Не так погано, між іншим: печінка була, якась риба, гречка, салат із капусти, буряк і солоні огірки. Узяв трішки всього, розклав по пластикових тарілках і пішов до столу.

Йосип уже був там, їв перше, примовляючи: «От точно бодяжит борщ, корова рижая, чистий порожняк». При тому він гучно сьорбав, але я знову ж таки не мав іншого вибору, як сісти поруч. «Смачного», — промовив я і взяв хлібчика.

Спробував борщ, який дійсно видався трохи пісним, хоч у ньому і стирчала кістка зі салом. Журба за обідом читав газету «Сегодня», горбун їв мовчки, затуляючи тарілку вільною рукою, зате Йосип торохтів за трьох. Він і про рибу палтус щось розповідав, і про черствий хліб, і про Матвіївну, чий син вивчився на інспектора райенерго, і зрозуміло, за який кошт.

Я їв, не кваплячись, і думав: «Господи, що ж я тут робитиму? Як мені тут жити?». Горбун тим часом доїв і швидко здриснув. Йосип провів його поглядом і виніс вердикт:

— Слишь, Ягода, — пробуркав він із набитим ротом, звертаючись до Журби, — Риба точно шкалік заначил, жопой чую. Етот Чахлік невмірущий шо-то мутіт.

— Угу, — відповів йому Журба, не відриваючись від газети.

— Чистий Геббельс, блядь, — не вгамовувався Йосип, повертаючись до мене. Я поклав ложку поруч із полумиском і подивився на нього.

— Шановний, я цього не люблю, — сказав я, не відводячи очей.

— Ето чего? — щиро здивувався дід у тільняшці, примруживши очі.

— Цього… базару, — вимовив я через силу. — Ви, шановний, не знаю, як вас по імені та по батькові, поруч зі мною не матюкайтеся. Я цього не люблю. Понятно?

Журба хмикнув і нарешті зацікавлено подивився на нас. Йосип скривив обличчя й після паузи промовив — по складах:

— По-нят-но, — а щоби я не вирішив, що переміг, він продовжив про своє: — Щас одні празнікі, сам Бог велєл, а ми сухіє, как спічкі в кладовке.

Григорій пожував губи й відповів:

— Єщо не вечер, — після чого знову розгорнув газету на останній сторінці, де зазвичай друкують несмішні анекдоти з минулого століття.

Проте Йосипа окрилила хоча б і така моральна допомога, й він продовжив, закинувши до рота шмат печінки, яка, між іншим, видалася твердою та несмачною. Мабуть, яловича, а може, і свиняча.

— Так шо, маґазен забенґазен? — запитав він мене, заохочуючи підморгуванням.

Я знову вирішив відповісти мовчанкою, якщо він уже не розуміє, наскільки неприємно сидіти з ним за одним столом. Я подивився навколо. Біля нас їло четверо чоловіків, серед яких я впізнав дідуся, що намагався привітатись у коридорі.

Через прохід були два жіночі столи. Там сміялися між собою, і я пожалкував, що тут прийнято їсти палатами, а не перемішувати престарілих, аби вони («ми, — поправив я себе, — відтепер — ми…») якось соціалізувалися.

— От Сєргеїч етого би так нє оставил, — сказав тим часом Йосип і хитро подивився на мене, очікуючи зустрічного питання: хто цей Сергеїч і чого би він так не лишив. Але я твердо вирішив поставити цього маленького жигана на місце й надалі мовчав. А потому спробував виделкою відірвати останній шматок печінки, якого ніяк не міг розжувати. Але пластик луснув у моїй руці.

— Рєжтє мечі, на камбузє гусь жарітся, — радісно озвався Йосип, ніби я щойно й не намагався з ним розсваритися. Я подивився навколо: всі їли одноразовими приборами. Упіймавши мій погляд, Йосип засміявся: — Прівикай, начальнік, тут всьо пластіковоє. Нам тєперь нічего острого нєльзя. Ні перца, ні ножа.

По обіді, відкотивши Журбу до палати, я притягнув валізу й сів розбирати речі. Йосип чи Валерій нарешті кудись подівся, горбун зникнув іще з обіду, тож можна було спокійно облаштуватися. Дістав усе, що було у валізі, й виклав на ліжко. Ніби й небагато речей лишилося, — чому ж так важко було їх нести?

Футболки, шкарпетки, труси і два спортивні костюми я поклав на вільну полицю у шафі. Документи, союзне печиво та кип’ятильник — до тумбочки. Лишилася папка з фотографіями. Я взяв зі собою сюди всі фото, які збереглися. Не те, щоби їх було багато, проте деякі мені дуже подобалися.

Наприклад, велика чорно-біла фотографія з нашого весілля. Марія Іванівна на ній так заразливо сміялася, нахилившись уперед, а я тільки очі витріщав, прямий, як стовбур. І щоразу, дивлячись на неї, я радів. Це фото стояло в нас на трюмо в залі. Я його насамперед забрав, аби не забути. Думав, повішу тут над головою і буду собі радіти.

Але цей Йосип… Він же обов’язково почне розпитувати, хто це, як звали, що до чого. А сил на це зайве спілкування не було й не передбачалося. Тому я поки що вирішив поставити її десь у тумбочці, а решту повернув до чемодана, закрив його і посунув під ліжко.

Ні, не так я собі уявляв цей будинок. І себе в ньому — теж. Мені малювалося тихе, спокійне місце, щоби сонце та ліс, аби пригадувати старі часи і читати в альтанці. Та ба, будинок ветеранів сімейного типу виявився занедбаним піонертабором, в якому тхнуло сечею, а більшість людей, котрих я зустрів, хотілося терміново оминути.

У моїй фантазії ми жили серед сосен у дерев’яних будиночках, облаштувавши все, як захочеться: фото над ліжком, обов’язково мапа світу, щоби легше розуміти, де що відбувається, коли читаєш новини. Ми з Марією були тільки у Криму, та у світі я орієнтувався, бо стільки ж політінформацій у старших класах довелося провести…

Так, чорт із ним, із цим Йосипом, — мапу все одно повішу. Я знову дістав чемодан, надибав там складений аркуш, розгорнув і причепив над ліжком до подряпаних шпалер із допомогою шпильок, які дружина останні тридцять років тримала наколеними на маленьку подушку, що її колись приніс із уроку праці Микита. Він намагався там зобразити цуценя, та воно більше скидалося на переміш ведмедя з вівцею.

Пересвідчившись, що я зробив свої справи, зі свого місця озвався Журба:

— На вашому місці раніше Сергеїч жив… Хороший чолов’яга був… Помер місяць тому. Серце.

— Просто тут?

— Помер? Ні, на прогулянці. Нас тут, коли погода хороша, примушують ходити навколо табору. От він і дійшов.

— Співчуваю.

— Ну, всі там будемо, — озвався Журба. І додав неочікувано: — Так шо ви, Богдане Васильовичу, тепер будете замість нього. Як зайшли, Йосип мені відразу й каже: «От і Портос».

— Хто?

— Ну, Портос, мушкетер той, пам’ятаєте?

— Та пам’ятаю, але до чого тут я? — здивувався у відповідь.

— Та нас четверо. Йосип як вигадав цю гру, відразу Д’Артаньяном став, я — Атос, Риба — Араміс, бо молодий. А Сергеїч був товстий, тому Портос.

— Та я ж худий.

— Тут усі худі, — невпевнено промовив Журба і поплескав себе по великому животі. — Здебільшого. Але я вже звик до Атоса, тому, вибачте, будете Портосом. Ви звикнете.

— Господи, — тільки і здобувся я на відповідь, ліг на ліжко й повернувся на бік, обличчям до Антарктиди.

Біля Нової Зеландії по стіні повз здоровезний прусак, не звертаючи на мене ніякої уваги. Я стежив за його маршрутом і дивувався: таргани ж останнім часом якось позникали, — може, пішли з країни? А тут, з’ясовується, лишилися. Можливо, це був теж престарілий тарган, від якого відмовилися молоді, коли збирались у дорогу.

Ну, що ти будеш робити? Я знову задрімав, і знову мене розбудив маленький сусід у тільняшці, смикнувши за ногу. «А в тюрьме сєйчас ужин! Макарони!» — прокричав він мені в обличчя і тут же вирушив далі по палаті. «Йосип старенький! — продовжив він, — Журба, і ти туда же? От на сєкунду отойдьош с кубріка, а тут спят усталиє ігрушкі, черті спят».

Під його гомін ми встали, вдягнулися до вечері, яка до того ж була новорічною. Я обрав синій спортивний костюм із маленьким синьо-жовтим прапорцем біля серця, а Журба начепив поверх піжами темний кітель. Я розгледів на ньому шпали — отже, залізничник. Як з’ясувалося, він міг ходити, щоправда, накульгуючи на одну ногу.

Почистивши зуби й умившись, я повернувся до палати й повіз Журбу в їдальню, бо він усівся у крісло з таким виглядом, ніби я йому це винен. Йосип уже був там. Він сидів за столом і витягав із горщиків, у яких була печеня, шматки м’яса. При тому він зібрав перед собою всі горщики і без сорому в них орудував.

Вочевидь, святкові столи накрили без вибору: їж, що дають, і святкуй, як можеш. На столі стояла пляшка з-під шампанського, одна пластикова склянка з напоєм була перед Йосипом, із другої поспіхом досьорбував горбун, уже поблискуючи очима. Тобто нам уже нічого не лишилося. Мені воно й не треба, а Журба?

— Так, Гріша, — буркнув Йосип, — я тєбе заначіл чутка, пока халдєй всьо нє вихлєбал.

Він посунув до місця інваліда скляночку і гнівно подивився на горбуна, котрий нахилився над тарілкою і їв, роблячи вигляд, що не розуміє, про кого йдеться.

— Так, ви пока тут шамайтє, танкісти, а я бродяге долю занєсу, — сказав Йосип, завернув у серветку кістки й кудись пішов.

— Бродяга — це собака, — пояснив мені Журба, підняв келих і сказав на цілу їдальню: — Шановні, з наступаючим!

То тут, то там кволо обізвались, а сусід продовжив знайомити мене з тутешнім життям:

— Ми тут ще іноді ніби як три поляки, грузин і собака. Йосип — це, значить, Ярош, я — грузин, бо Григорій…

— Досить, — перервав я його, — ну досить уже! — вийшло гучно, і я відчув, як за навколишніми столами всі замовкли. — Мені від ваших ігор уже ніяково, — тихіше продовжив я.

Горбун цикнув і кудись пішов, не забувши прихопити склянку й тарілку, а Журба примирливо промовив:

— Богдане Васильовичу, я ж по-сусідськи. Я ж розумію, як вам зараз важко.

Помилково сприйнявши мою мовчанку як ознаку відновлення довіри, він продовжив:

— Бродяга — це собака, двортер’єр. Старенький його принадив, але це — наша таємниця.

— Не дозволяється? — не втримався я.

— Ага. Кажуть, тут раніше було можна, але кожна бабка тягла зі собою кішку. Тут таке кубло було. Сварилися…

— Кішки?

— Та й люди теж. Потому завідуючою стала грузинка і заборонила. Майже всіх кішок вивезли. Сліз було… Пара лишилась, але ховаються.

Я знову нічого не зрозумів і запитав:

— А Зінаїда що, грузинка? Не схожа.

— Та ні, — відповів Журба, низько засміявся, що твій Шаляпін, і також ковтнув зі склянки.

— Це її Йосип так охрестив. Каже, Зінка — як слідчий із ГРУ. ГруЗінка, розумієте?

Я хитнув головою, не розуміючи їхніх жартів, і почав їсти, хоча шматок до горла не ліз.

Після обіду їдальню трішки прикрасили до свята: на роздачі поставили невеличку штучну ялинку, поруч із телевізором. Між колонами протягнули гірлянди з ліхтариків, але чи то забули ввімкнути струм, чи то вони вже давно не горіли.

За кілька хвилин повернувся Йосип, але не встиг нічого сказати, як із кухні вийшли Матвіївна та Зінаїда.

— Шановні ветерани! — гучно промовила остання. — Дозвольте вас привітати з Новим роком. Щастя вам, здоровля. І сьогодні телевізор по случаю свята до останнього, як говориться, клієнта.

Усі заплескали в долоні. Йосип так гучно свиснув, що я вронив виделку. Він закричав:

— Зіна, дайош сєгодня діскотєку для тєх, кому за восємьдєсят! С тебе белий танєц живота.

Завідувачка засміялася й угамувала його жестом руки: сідай, мовляв.

— Це ще не все, — додала вона і подивилася на мене. — У нас тут сьогодні новенький у другій палаті! Богдан Васильович Ковтун. Прошу любить і жаловать! Як мені вдалося дізнатися, він у нас учитель географії, тому тепер із кросвордами проблем не буде!

Мені довелося встати й поклонитися на всі боки.

— Я ж казав: усе знає, — чистий слідчий, — прошепотів знизу Журба, задоволено усміхаючись.

Тільки от річ у тому, що я ціле життя викладав математику в усіх її проявах і не мав жодного стосунку до географії, ні до економічної, ні до фізичної. Я зібрався про це сказати, проте позаду хтось прокричав: «О, нарешті!».

То був дід із першої палати, в піджаку з багатьма орденськими колодками. Я ще раз поклонився громаді й сів. Вуха палали, а у грудях билось об край незадоволення: тут усе було не так, усе неправильно, не вийшло навіть познайомитися як слід, — я приїхав математиком, а лишався географом.

— Слиш, Корнєй Чукотскій, — хутко підвівся на ноги Старенький і плеснув у долоні, — ану давай тєбя проверім. Страна в Афріке і дєрєвня в Белоруссії, а?

— Що?

— Нє знаєш? А я знаю! Со-ма-лі! Отак-от, думал Сємен про сєбя, што умен!

Цей неприємний дід задоволено обвів поглядом їдальню: чи всі бачили, як він переміг заїжджого географа, — а я тільки махнув рукою і сів на місце.

В обмін на колективну обіцянку не мочити постіль Зінаїда винесла ще пару пляшок, і всі потягли стільці до роздачі, ближче до телевізора. Я лишився позаду, посунувся спиною до батареї, попхав ближче до вікна майонезні баночки, з яких кволо стирчала зелена цибуля, налив собі чаю і до ночі сидів біля підвіконня, бездумно дивлячись на екран, де чужі люди проводжали останній рік, який я прожив як людина.