Червоні хащі

Глава шоста, в якій м’ясо повертається на цвинтар і поростає травою

Ціле життя нашого будинку пульсувало в їдальні. У палатах було тісно — не розвернутись, — а в залі тобі і їжа, і книжки, й ігри. Та головне — телевізор! Ну, і люди. Ми ж тварини колективні. Тільки-но прокинулися — зібрались у їдальні на сніданок. А потому там і лишались аж до вечері. Як казали раніше — до програми «Время».

Навіть за теплої погоди мешканці будинку рідко гуляли. Й адміністрації було найлегше мати всіх перед очима, і самим престарілим довго не гулялося — сил бракувало. Я чув, що за кордоном люди похилого віку мають вештатися на свіжому повітрі по три години на добу — обов’язковий променад. Але вони не бували в Червоних Хащах, де тобі в лісі ні доріжок для прогулянок, ані лавочок, аби дух перевести. От усі й сиділи цілими днями в їдальні, тільки Карасьов снідав і зникав кудись, та Йосип годинами гуляв із Бродягою.

Сьогодні був день народження Петровича. За це він отримав ложку вершків на гарнір і врочисто розкланявся, коли його традиційно привітали хором. Жінки вже поїли і повсідалися біля телевізора, який показував, як один француз, схожий на актора Леоніда Ярмольника, бив іншого. Судячи зі схвальних оцінок, цей француз жінкам подобався.

Ми сиділи вдвох із Журбою, доїдали склеєний рис зі сарделькою і говорили собі про різне. Григорія вкотре дратувала місцева сіль. Вона була дрібного помолу й біла, а він звик до грубої, з чорними домішками, і стверджував, що вона значно смачніша. Утім, який може бути смак у солі? Та коли говорити особливо ні про що, можна і про сіль потеревенити.

— А я от горбушку укрáїнского, бувало, візьму (я автоматично виправив його: украї́нського, — та Журба на це вже давно не зважав), так-от часником її натру, сіллю чорною зверху — й нічого кращого нема. А тепер і хліб не той, і часник.

— То в тебе зубів просто нема, — спробував пожартувати я, але Журба образився і потягнув пальцем щоку, оголивши ясна: трохи зубів там іще було. —

— Слиш, нарком Ягода, хорош карієс светіть, — пройшовши повз стіл, Йосип попрямував до роздачі, де швидко наклав собі залишки сніданку і повернувся до нас. Іще йдучи, він почав свою чергову історію: — Ми с Матвеєвной вчерась одну поганку заворачивалі, так она, зараза, дала перєд отбоєм протівень от куріци вилізать хлєбом, і шо-то мнє нєхорошо.

— Сільно? — ввічливо перепитав Журба.

— Та живот так ломіт… В лєсу уже нє разобрать, гдє мойо, а гдє Бродягіно, — радісно зізнався Старенький і почав розминати в рисі шматок масла. — Но єсть і хорошая новость, — додав він, озирнувся навколо й відгорнув полу піджака. У внутрішній кишені там сяяла пляшка коньяку.

— Де взяв? — гарячим шепотом поцікавився Григорій, одним ковтком допив чай і посунув склянку до Йосипа.

— Тіше будь, — відповів той, поправив піджак («ето для здоров’я, строго по распісанію») і почав їсти.

— Шо? — здивувався Григорій і почав ображатися.

Йосип трішки вичекав і пояснив:

— Ви пока єщо хропаля давалі, я прішол Бродяге хавчика взять. А тут (він хитнув головою в бік телевізора) передача. Говорят, пятьдєсят грам для здоров’я полєзно, но нє болєє. Я і думаю: раз мнє сєгодня худо, надо слушаться врачей. Пошлі с Бродягой на сєло, взялі пляшку. Оно б, конєчно водкі хорошей, с Айдабула, но «Дєсна» тоже пойдьот. Понял?

— Понял, — надув губи Журба і сумно подивився на мене, очікуючи на моральну допомогу. Та в цьому контексті я був їм не помічник.

Йосип швидко впорався зі сніданком і продовжив знущатися зі сусіда:

— Я ж так подумал: у меня короткій дєнь, так шо буду двойную норму брать — послє днєвного отбоя.

Насолодившись сумом Журби, Йосип нарешті зглянувся:

— Ладно, ізищу тєбе полтішок вечером, — я ж нє петушко, — після чого з тривогою прислухався до власних нутрощів і промовив із притаманною йому шляхетністю: — Так, опять двойноє дно открилось. Пойду Анатольєвну на бумагу раскулачу.

Але у дверях їдальні він зупинився і гучно звернувся до жінок біля телевізора:

— Так, еліта морга, в двенадцать повтор футбола, так шо всє свободни, — я занімал с утра, — не звертаючи уваги на їхні зустрічні зауваження, він поглянув на нас із Григорієм і додав: — В двенадцать на базє, как штикі! Займусь вашим образованієм.

І нарешті вийшов.

До дванадцятої лишалося не так і багато часу. З огляду на низьку рухливість Журби простіше було вже тут дочекатися того футболу, ніж десять хвилин укладати Григорія на койку, а потому стільки само часу витрачати на підйом і привезення до початкової точки. А про те, щоби пропустити навіть повтор матчу і не йшлося: Йосип за таке з’їв би нас із усіма наявними тельбухами.

Тому я відніс посуд до кухонного віконця, повернувся за стіл, і ми покірно лишилися чекати на трансляцію. Журба відірвався від екрана, де той самий француз щойно прийняв поцілунок від дівчини в червоній сукні, й почав нову історію, в якій ішлося про чоловіка, котрого щойно згадав Старенький. Як з’ясувалося, Петушкою прозивали одного з колишніх мешканців нашої богодільні. Сашко-Петушко його звали. Тільки для того, щоби підтримати розмову, я перепитав, хто ж дав йому таке двозначне прізвисько. Та воно й так було зрозуміло: хто ж іще, як не наш Д’Артаньян?

Звали його Олександром, було йому десь під вісімдесят, жив він у будинку чи не з радянських часів і вирізнявся тим, що їв окремо від усіх, бо не бажав ні з ким розділяти трапезу. І так само не ділився зі сусідами по першій палаті передачами, які часом отримував од рідних. Старенький, зрозуміло, не міг оминути такої невідповідності статуту, тож римовано прозвав Сашка Петушком і взагалі не давав йому продихнути.

Той Олександр узагалі був дивний дід: стверджував, що переховується в нашому будинку від Рокфеллерів, які розшукують його по світі й ніби хочуть убити за те, що він вигадав вічний двигун, який працює на сонячній енергії. За версією Журби, той Сашко дійсно непогано розумівся на електриці й часто-густо ремонтував проводку та перемикачі, які тут стабільно «гавкалися» раз на місяць, бо постачали їх сюди люди, котрі все хороше вкрали ще в обласному центрі.

Так-от, Сашко-Петушко одного ранку не вийшов на сніданок. Його шукали скрізь і не знайшли. Якби біля будинку ще була якась водойма, можна було би вирішити, що він пішов і втопився, та найближчий ставок був за двадцять кілометрів, а тут риба була тільки привозна. Тому діда шукали довго, з міліцією, зі собаками й усіми відповідними службами, та слід обривався за воротами…

Відтоді про зниклого так нічого й не дізналися. Серед його речей знайшли великий пакунок чаю зі запискою: «Йосипу, щоб він подавився». З цього зробили колективний висновок: Сашко-Петушко зник із власної ініціативи, він живий і мешкає тепер десь далеко — там, де його не зможуть знайти кляті Рокфеллери. Єдине питання — в Зінки лишилися його паспорт і пенсійне, а без цих безцінних паперів жоден українець похилого віку й кроку свого кволого не зробить! Але Григорій схилявся до того, що Сашко занюхав небезпеку від лютого нафтового лобі й заховався десь далеко: чи то в дикій Кіровоградській, чи то в Чернігівській області, з якої лісами можна вийти через Біловезьку пущу до Білорусі.

Я мляво перепитував, Журба наводив зустрічні аргументи, — так ми і прогаяли годину, що відділяла нас під полудня.

Анатоліївна позіхнула, автоматично перехрестила рота і звернулася до нас: «Так, хлопчики, давайте звідси, — мені поли треба мити». Я давно помітив, що вона ніколи не називає мешканців будинку їхніми іменами, ніби не хоче їх навіть знати. Можливо, це було викликано тим, що нянечка не хотіла звикати до людей через летальну плинність кадрів, а може, їй усе однаково: як нас звати і хто ми взагалі такі.

Вона мені не подобалась, і тому я вирішив, що ми не будемо її слухатися. Схопив за руку Журбу, який уже збирався було від’їжджати від столу, і заперечив: «Мийте під нами. Зараз футбол буде, і Йосип нам не пробачить, якщо ми підемо». Анатоліївна на це незадоволено цикнула і почала ялозити шваброю в нас під ногами, щось собі промовляючи під ніс про невдячних людей.

Старенький прибув вчасно, радісно повідомив громаду, що впорався, і тепер точно зможе просидіти годинку без відвідування туалету, після чого вказав Анатоліївні на шматочок обгортки від сарделі, який лежав на підлозі. Нянечка почала було на нього визвірятися, та з Йосипом такі номери не проходили: «Ну, мимра старая, ти єщо пожалєєш», — сказав він, знайшов поглядом на підлозі трохи рису і, демонстративно вказавши прибиральниці на ціль, пішов одганяти жінок від телевізора.

Ті сумно спробували хоча би потягнути час, аби додивитися передачу про Софію Ротару, та Старенький знищив опозицію в зародку, перемкнувши канал на футбол і наказавши аудиторії десь собі розсіятися, щоби не затуляти огляду нашому столу.

Після того він обернувся, повернув стілець і всівся на своє місце.

— Так, Портос, начньом с тєбя. Сколько людєй в командє на полє? — спитав він, упершись у мене своїм глузливим поглядом.

Я пригадав старий жарт про двадцять двох дурнів, котрі бігають за м’ячем, трохи подумав, розділив отримане на два й відповів:

— Одинадцять.

— Уже лучше. Ти нє безнадьожен. Он Гриня думал, што дєсять, но годи папіной дрєсіровкі творят чудєса, — не визнав своєї поразки Старенький і почав ознайомлювати нас зі складом збірної України, яка готувалася до Чемпіонату світу.

Крім Шевченка, я нікого з них не знав і навіть не намагався запам’ятати — зовсім як Анатоліївна нас, — але Йосип вимагав постійного підтвердження розуміння того, що відбувається, тому доводилося раз у раз хитати головою. Впадало у вічі, що футболісти майже зі самого початку гри виглядали втомленими й відверто не отримували насолоди від гри. Як і ми, між іншим. По воротах ніхто не бив, опонентів красиво не обігрував, м’яч десь собі літав, а люди бігали — от і вся гра.

Поспостерігавши, Йосип почав сварити футболістів:

— Дєрєв’я, чистиє ж дєрєв’я. Куда ти виносіш, бестолоч? — після чого сумно видихнув і почав свою чергову історію: — Батя мой Блоху би нє одобріл. Батя, шо характєрно, і Лобана нє любіл, всю дорогу за «Торпедо» болєл. Сядєм сборную смотрєть, а он только і верєщит: «Де Ширінбеков, де братья Савічеви?». Батя прожил долго — восємдєсят пять год. Я от тоже дє-то так планірую. Так вот, сєлі ми смотрєть в дєвяностом чемпіонат міра, белую скрутілі, закусіть — всьо, как полагаєтся. А Марадона, сучий потрох, рукой с ворот наш мяч вибіл, а бил би гол! А я возьмі і ляпні: «Рука била!». А батя такой: «А судья шо?». А я єму: «Шо ти хочеш, єслі судья — Педерсен»! Тут батя кулаком по столу хрусь — і крякнул. Сєрце.

— Та ладно? — видихнув позаду хтось переляканим голосом. Ми розвернулись і побачили, що то Петрович.

— Так! — розлютився Старенький. — Ану давай, нє мешай нам! А ти знаєш вообще, шо Петя — женскоє імя? Тока нє вездє.

Петрович ображено підтиснув губи і зник у напрямку коридору.

— І шо? — обережно перепитав у Йосипа Журба, спонукаючи того повернутися до історії.

— Шо-шо? Крякнул, говорю ж. Прямо за столом.

— Господи, — не втримався я, уявивши собі цю картину: родина вдома дивиться футбол, так на нього чекає, раптом тато помирає, а на екрані продовжують бігати люди в трусах, ніби це дійсно важливо.

— Ну, — подивившись на мене, продовжив Старенький, — он тєм лєтом так закладивал, шо оно к тому і шло. Лєтом нєльзя в возрастє — жарко. Я от, када ето вспомінаю, начинаю думать… Короче, вродє ж єго Марадона с судьйою убілі. Но так і я ж мог сказать, шо в плєчо попало. Может, єщо би протянул… От у вікінгов как етот рай їхній називаєтся?

— Вальгалла, — нагадав я.

— Ага, так я думаю, шо єслі там (він показав пальцем на стелю) єсть шо-то подобноє, то батя там сєйчас сідіт, дєржит кота на колєнях, пйот сто грам, смотріт ето гамно (тим самим пальцем показав на телевізор) і знаєш, шо говоріт?

— Що?

— Дєрєв’я! Чистиє дєрєв’я!

Відразу по перерві матчу до їдальні рішуче вдерлася Грузінка і гучно поцікавилась у нас: «А що відбувається?». Мабуть, якась із жінок, котрі звикли цілий день проводити біля телевізора, поскаржилася завідувачці на нашу поведінку, ніби ми не мали права на власні побажання щодо програми передач. Ні, що не кажіть, а одного телевізора для такої аудиторії, як наша, було замало.

— Шо-шо? — з готовністю озвався Йосип. — Футбол смотрім. Імеєм право. Я утром занімал за Глашей, — всє свідєтєлі.

Зінаїда примружила очі, дивлячись в екран, і спитала:

— Ото вже почалося те, на що ви чекали?

— Ні, то товариська гра, повтор, — уліз до розмови миролюбний Григорій, і Старенький ледве чутно цикнув на нього, щоби не заважав.

Завідувачка ще раз придивилася до гри і здивувалась:

— Андонєнко, ти ж його вчора дивився.

— Так то я сам, а мушкетьори спалі. Їх же готовіть надо!

— До чого готовить?

— К чемпіонату міра, тьомная ти женщина. І вообще, шо ти прістєбалася? Ето тєбя нє касаєтся.

— Мене тут всьо касаїться, — не погодилася Грузінка, вперши руки у боки. — Давайте швидко сворачивайтесь. Люди ждуть. І цей… Ви мені краще скажіть: ви вирішили, куди будете переїжджать?

Тут уже і я не втримався. Не далі, як тиждень тому, я віддав їй внесок за новий квартал і поцікавився, що з нашим будинком буде далі. Власне, ще тривав другий квартал мого перебування в Червоних Хащах і можна було не поспішати, але тримати при собі гривні не хотілося: наша вітчизняна валюта вимагала термінових рішень.

Тоді Зіна відповіла туманно: ще не відомо. І взяла гроші, потвора. А тепер — ти диви! — знову за своє. «А вже є рішення?» — з наголосом на останнє слово спитав я, уважно дивлячись їй в очі. Мій розрахунок при цьому був такий: якщо завідувачка витримає погляд і відповість, що рішення вищих інстанцій є, тоді наші справи кепські: зживуть зі світу, порозпихають кого куди і будинок точно закриють. Якщо ж відведе очі, це означатиме, що нічого ще не відомо і, найімовірніше, вона щось кривить душею і нічого ще не вирішено. Зінаїда швидко повернулася до телевізора, де Олег Блохін силкувався з кимось лаятись англійською, та виходило в нього так собі. Отже, або вона ще не впевнена в тому, що будинок закриють, або тут щось нечисте відбувається.

Умить відчувши її невпевненість, Йосип відірвався від телевізора (щойно Грузінка з’явилася, він зробив вигляд, що немає нічого важливішого за футбол, і вперся очима в екран, мовби там уже йшов фінал чемпіонату і туди якимось дивом потрапила Україна) й гаркнув:

— Ти, Зінаїда Георгевна, лучше сознайся, сдайош лі наши деньгі в банк под процент, а?

— Які дєньгі? — у відповідь покривилася Зінаїда й пішла до кухні.

— Гдє дєньгі, Зін? — прокричав їй у спину Йосип і з величезним задоволенням подивився на нас. Типу, бачите, як її загнав? І щось у тому було, щось було…

Відчувши підтримку влади, в залі почали потроху з’являтися жінки. Поглядаючи на телевізор, де злий Блохін продовжував незадоволено махати руками, вони потрошки розсідалися по своїх звичних місцях.

— Ану сюда, — зашепотів нам Йосип і посунувся до стола, нахиливши над ним голову. Ми з Журбою остаточно перетворилися на заколотників і підсунулися ближче до Старенького. — Короче, ви ж відітє, шо Зінка шо-то мутіт. Я давно говоріл: еті дєті капітана Врунгеля нас… (він подивився на мене і в останню мить замінив одне дієслово на інше) казачат тут. На пенсіє, на мясє, на лєкарствах… Та по-всякому. І от прідумал, как бить.

Журба сяяв очима й у захваті лише прокрутив рукою в повітрі: давай, мовляв, не гальмуй.

— Значит, на горло нам їх нє взять, баклана нє перєбакланіть. Но надо помніть, шо адміністрация… (він трохи помовчав, знову добираючи слово, і я відчув гордість від того, що з моїми смаками тут рахуються) без царя в голове. Ми їх разведьом на сознанку — накатаєм жалобу. Гриша даст дєлу ход, і пока всьо рассмотрят… Гадом буду — до чемпіоната нас нє тронут. А то і до Нового года.

І Йосип почав розповідати деталі свого плану — вочевидь, вигаданого просто тут. Він звернув нашу увагу на те, що всі представниці місцевої адміністрації дуже уважно дивилися разом з іншими жінками телевізійні передачі, в яких ішлося про привидів і всілякі подібні потойбічні речі. Отже, вони в це вірять. А значить, цим треба скористатися.

Лікарка точно щось хімічить із медикаментами, Матвіївна — з продуктами, а Зіна — з грошима, які виділяють на закупівлю і першого, і другого, не кажучи вже про гроші мешканців у її сейфі, де зберігаються також усі документи і заповіти.

За його задумом, треба було написати три листи: Зінаїді, Новіченковій і Матвіївні. Загальний сенс був такий: групі «нєуловімих мстітєлєй» усе відомо про їхні темні справи. І ми, тобто вони, вимагають…

— Нє, — зупинився Старенький посеред речення, ще трішки подумав і гарячково плеснув долонею по столу, обернувшись до Григорія, — нє, нє так, ето Сєргеїч їм с того света напішет!

Тут я вже остаточно втратив розуміння того, що відбувається. Йосип підсунувся ще ближче до столу і почав розповідати, забувши про футбол і часом озираючись навколо, щоби пересвідчитися, що нас ніхто не чує. Значить, виходило, що Сергеїч — мій попередник — був одружений із відьмою. І не так, як я подумав, а зі справжньою ворожкою, про що не раз розповідав усім охочим.

Сергеїч наводив якісь приклади, як його дружина знімала з людей наврочене, і радо дивився з місцевими жінками всілякі містичні телепередачі. Тож треба зробити вигляд, ніби Сергеїч із того світу уважно спостерігає за тутешнім життям і, не можучи вже миритися з махінаціями адміністрації, вимагає від неї зізнатись у скоєному.

Ми пишемо листи ніби від нього, підкладаємо зранку лікарці, кухарці та завідувачці, коли всі бігають у справах. А в листах Сергеїч вимагає завтра принести йому на могилу свічку, вкрадене і покаятися. Його було поховано тут, на місцевому кладовищі, бо він не лишив грошей на нормальний похорон на батьківщині. І все, що нам треба, — це завтра сховатися біля його могили і дочекатися того, хто прийде на цвинтар зі свічкою.

— Задача ясна? — уточнив у нас Йосип. І, не дочекавшись відповіді, вкрай задоволений собою, повернувся до жінок: — Тєлєвізір мнє пріроду заменіл… Всьо, банкуйтє, перєключайтє, — всьо равно «ноль — ноль» будєт.

Листи ми сіли писати у себе в палаті, про всяк випадок поставивши крісло Журби на проході так, аби воно не давало дверям відчинитися. Риба традиційно десь собі гойдався, тому від неочікуваних свідків ми були захищені. Писати випало мені — як колишньому вчителеві та ще й людині, чийого почерку завідувачці ні з чим порівняти. Чисті аркуші знайшлись у мене, ручка — теж. Я висунув тумбочку, затулив про всяк випадок шторами вікна й сів у повній бойовій готовності.

Зрозуміло, що про всі деталі подбав Йосип. Він допив свій коньяк, виділивши крапельку Григорієві, й ходив у проході між ліжками, заклавши руки за спину. Нагадував мені якогось професора зі старого кіно, тільки я не міг пригадати, з якого саме: пам’ять стала зовсім ніяка, і з цим уже нічого не вдієш. Пігулок від старості немає.

— Значит, єслі по-укрáїнскі (я знову виправив неправильний наголос у найпростішому та найпоширенішому слові, та Старенький на мої закидони звертав іще менше уваги, ніж Григорій) напішем, єщо і грамотно, Зінка тєбя сразу спаліт. Тут у всєх по четирє класа і трі корідора. Сєргеїч же ж балакал? — запитав він у Журби, зупинившись.

— Ну, як усі, — суржик у нього такий… С Полтави ж он, — відповів той і тяжко видихнув, мабуть, сумуючи за старим сусідом.

— Значит, Портос, ти тада піши с ошибкамі і — боже, упасі — запятиє нє став. Но так, штоби с умом, понял?

Я розумів, про що йдеться: в сільській школі всі так пишуть, — нічого нового. Ця ідея подобалася мені дедалі менше, але треба віддати належне Йосипові: він, як ніхто, міг вигадати щось таке, що задувало трошки свіжого повітря до наших затхлих кімнат, у яких відгонило сечею і старими людьми, котрі давно перебувають у власному грудні й уже трішки втомилися чекати на тридцять перше число.

Спочатку ми обговорювали текст, потому я його написав начорно, ми тихесенько прочитали його, внесли правки, після чого я переписав усе начисто. І ось що у нас вийшло:

«Зинаіда я в раю Богу дякувати але нет сил вже дивиться до чого ти довела наш будинок

Фатит тєбє вже царювать бо прокляну

Цей день принеси дєньгі які ти тута накрала до мене на могилу свічку покайся і поклади за крест

Тільки тогда я тебе прощу

Або прокляну і поговорю тут шоби тебя точно в пекло оформілі на що ти і заслуговуєш давно»

Текст ухвалили, я його переписав і спитав, як підписати і чи немає зразка підпису Сергеїча.

— Та какая подпісь? — відмахнувся Йосип. — Человек уже тама, на положенії, нєхер єму дєлать — подпісуваться. Он шо тєбе, тіхар у кума? — та потому замислився й уточнив у Журби: — Слиш, а как же Сєргеїча звалі-то? А то я запамятовал… Мікіта?

— Та ні, ти би його тоді Хрущовим охрестив. Прізвище — Тараненко, як у нашого судді, — це я точно пам’ятаю. А от ім’я…

— Міша?

— Тоді би Горбачов був.

— Ну точно шо-то на М, — дратуючись, промовив Йосип і впер руки в боки, нависнувши над койкою Григорія. Той подумав-подумав і луснув себе долонею по лобу: — Микола! Точно! Ніколай! Говорю ж: на М, — нелогічно, та, як завжди, зі стовідсотковою впевненістю у власній рації сказав він, а я написав унизу: «Микола Сергеіч Тараненко, з раю».

— Дату яку ставити? Сьогоднішню чи завтрашню? — спитав я і вже зрозумів, що це — зайве. Так і сталося:

— Портос, ну нє гоні! Какіє дати? Человек же ж с вечності пішет. Давай лучше піши то ж самоє докторше і Матвеєвнє, тока встав той, шо украла на лєкарствах, а той — на продуктах.

Я все написав, тричі перевірив і віддав Йосипові, почуваючи неабияку гордість за добре виконану роботу, — ніби зараз кінець травня, а я щойно роздав усі табелі й збираюсь іти додому. Старенький склав аркуші вчетверо, поставив тумбу з кріслом на місце, і ми вирішили відпочити перед обідом, миттєво заснувши, — ніби цілий ранок працювали на власному городі, саджаючи картоплю. Наполегливо і старанно — бо для себе.

Наступного ранку Йосип узяв на себе найважче — розкласти листи по робочих місцях усіх наших підозрюваних. Коли прийшли на сніданок, він дочекався, поки Грузінка зайшла до кухні, й зник у напрямку коридору. Я їв манку, пропускав повз вуха традиційний стогін Журби про те, щó саме в нього сьогодні зранку особливо болить, і думав собі про те, що ми тут збираємось улаштувати.

І якщо ввечері наш задум здавався логічним і перспективним, то зранку чомусь я не міг знайти в цих листах із цвинтарем жодного сенсу. У голові дзвонив цілий ланцюжок сумних думок. Ну, припустімо, котрась із цих жінок краде. Припустімо, злодійка така дурна, що повірить у те, що колишній чоловік якоїсь сільської ворожки з того світу спостерігає за її фінансовими справами й у курсі махінацій. Що далі?

Невже вона понесе щось на цвинтар? Йосип казав, що ми там заховаємось і чекатимемо на щуку. Він висловився інакше, та мені простіше називати її щукою. Так-от, на місці підозрюваної я би насамперед і подумав на нашу трійцю, а побачивши, що нас немає в будинку, моментально би здогадався, що до чого. Навіть якщо припустити, що все складеться за вигаданим планом, нам слід було поводитися так, ніби нічого не сталось, а ввечері перевірити, чи принесла винувата хабар на могилу месника.

Помітивши безлад, що коївся в моїй душі, Журба перестав бідкатись і спитав: «Ти шо, Богдане?». Я переповів йому свої сумніви, та Григорієві було простіше: зовсім як колись у суді, він делегував право вирішувати комусь більш рішучому за себе й сумнівами не переймався. «Будете по черзі туди ходити, мінятиметесь, а я вже тут якось», — сказав він і знову почав розповідати про свій нещасний поперек.

Незабаром з’явився Йосип, і з його задоволеного обличчя читалося, що в нього все вийшло. Я не міг витримувати свого тягаря і разом вивалив йому всі свої побоювання, та Старенький тільки хитро примружився, відсьорбнув чаю і почав відповідати, загинаючи пальці на своїй пожовтілій від нікотину та часу руці:

— Ну, во-первих, я єщо вчера начал Грузінке с докторшей нить, што Бродяга заболєл.

— Що сталося? — перелякався Журба, притиснувши долоні до грудей.

— От дурак, — додатково зрадів Йосип. І продовжив: — Говорю, худо собаке, надо єйо опять до ветєрінара тащить, — він повернувся до мене і пояснив: — В сєлухе єсть одін лєпіла, коров пріходуєт. Ми Бродягу туда пару раз воділі, када он херні обожрался. Так-от, ми понарошку поведьом Бродягу до ветєрінара в сєло, а ето — долго. А самі — на погост. Ето — раз. Я как раз позавчера с Матвеєвной пйок печеньє, — будєт нам тормозок. Сєйчас пойду, заберу да прєд’яву єй подкіну.

— Та хіба вони повірять? — не втримався я.

— Ха! — засміявся Йосип, наче помолодівши. — С лохами — как с дєтьмі: надо с простого начинать. А нє пролєзєт простоє — єщо што-нібудь удумаєм. Хто-нібудь да спалітся.

Ми висунулись у напрямку села майже відразу, про всяк випадок обклавши Журбу у візку ковдрою і не забувши взяти Бродягу. А то би хороші з нас були собачі дбайливці. Гриша спробував натякнути, що йому зручніше було би почекати результату в будинку, та Старенький вирішив за нього: рушаймо всі! Йосип прихопив зі собою пасхальний кошик Матвіївни, куди поклав термос і цілий пакунок із печивом, яке вони з нею днями напекли.

От так подумати: він підозрює жінку (і, додам, небезпідставно) в тому, що вона в нас краде продукти, не додає і продає десь собі наліво, і при цьому товаришує з нею й навіть виготовляє солодощі з продуктів, які, вочевидь, було виділено на цілий будинок. Ну, де логіка? Тут або одне, або інше: або ти займаєш позицію порядної людини, або ні.

Я довго не протримався і спитав у Старенького, як це йому вдається: водночас уважати Матвіївну «воровайкою» і разом готувати з нею печиво? Як і слід було очікувати, для Йосипа таке поєднання виглядало природно.

— Тю, — зробив він вигляд, що не розуміє, про що я. — Ти шо, странний? Нікто нє ідьот на кухню, шоб людєй корміть. Всє ідут крисіть, єщо і лаве плотют за место. Ти, Портос, в натурє странний. Матвеєвна єщо по-божескі накладуєт, но нам-то другого надо: штоб поганку скрутіть і нє дать бистро дом закрить.

— Я би так не зміг. От підійшов сьогодні до неї на сніданку і не зміг очей на неї підняти.

— Ха! А должно ж бить наоборот! Ти лучше скажи, шо я молодєц, за то, шо подумал о друзьях. І вообще, гдє мнє било печ ніштякі? На кострє?

Знову вийшло так, що він переміг зі своєю дивною логікою. Та, якщо подумати, таке в житті трапляється на кожному кроці. От знаєш, що директорка школи взяла гроші за атестат, але все одно з нею вітаєшся і навіть поважаєш, хоча за зовсім інші речі. Так і тут.

Далі дорога почала спускатися до перехрестя зі шинком, а нам можна було вже спокійно повертати ліворуч, до кладовища, бо звідси нас уже би не вгледіли. Ледь помітною в траві стежкою ми зрізали шлях, уважно стежачи за тим, аби возик не перевернувся, й підійшли до цвинтаря. Він займав великий шмат поля і закінчувався широким яром.

— А де лежить ваш Сергійович? — запитав я, зупиняючись і переводячи подих.

Йосип наморщив носа і невпевнено подивився на кладовище:

— Та дє-то тут.

Настав час мені дивуватися:

— Хлопці, ви що, не знаєте, де ваш друг лежить?

Вагаючись, Григорій пояснив, що на похорон вони тоді не пішли, бо дощ ішов, але він точно має бути десь тут, скраю, де зазвичай ховають мешканців будинку.

— А звідки нам тоді знати, що всім, кому ми листа писали, відоме те місце.

— Ну, вони точно знають. Вони ж і ховали. Втрьох.

Я спробував уявити, як би це я не пішов на похорон сусіда, з котрим минула частина мого життя, і не зміг. Усе-таки дивні люди мені тут зустрілись, і за інших обставин ми би ніколи в житті не потоваришували. Ми з Йосипом пішли в різні боки, розглядаючи написи на хрестах, а Журба лишився на дорозі, яка вела вздовж цвинтаря, постійно перепитуючи звідти своїм могутнім голосом, чи вже надибали, чи ні.

Микола Сергійович Тараненко знайшовся з мого боку, десь метрів за сто, другою могилою від краю. Аж дев’ятнадцятого року народження, — ти диви, скільки прожив! Земля просіла, та, схоже, тут ніхто таким не переймався. Із землі стирчав простий дерев’яний хрест із табличкою. Навіть фото не було. Мною аж затіпало: невже й мені тут лежати? Ні, тільки до Марії, тільки у своє село!

Я погукав, і невдовзі Йосип із Журбою вже стояли поруч. Гриша сумно дивився на могилу, вочевидь, думаючи про те саме, що і я, а Старенький відразу побіг кудись убік і через кілька хвилин прокричав, аби ми йшли до нього, на голос.

Він курив на лавочці за кам’яним столиком у великій огорожці між двох високих ялинок. Трохи віддалік стояла велика плита пам’ятника з чорного мармуру. Йосип хитнув на нього головою і значущо промовив: «Абраменко… Почтальйон, наверноє. Ілі учитель младших класов». І, сам собі усміхаючись, почав діставати з кошика чашки, термос і пакунок із тим клятим печивом.

«Та почекай, дай віддихатися», — спробував я його пригальмувати, проте Йосип завжди діяв винятково за власним розкладом, і якщо він уважав, наприклад, що час усім поїсти, то тобі доводилося сідати за стіл. Як він там казав? Баклана не перебакланиш? Схоже на те.

Але треба віддати належне: дислокацію він обрав відмінну. З боку дороги нас не видно — дерева прикривають, — зате звідси добре проглядаються підступи до Сергеїча, а ми ж прийшли спостерігати, хіба ні?

З’ясувалося, що термосів він узяв два, причому великих, тож чаю в нас було вдосталь. Печиво було не так, аби дуже смачне, та можете не сумніватися: нам довелося з’їсти його все, ще й дякуючи раз у раз кондитерові, котрий цього буквально вимагав кожним своїм поглядом, кожним своїм гучним «ням-ням».

Сьорбаючи чай, ми провели в засідці кілька годин. Розмовляли собі то про се, то про те. Спочатку Журба розповідав про Сергеїча, який, схоже, був той іще ветеран війни: і до Глаші залицявся, й у самоволку ходив, і чекушку ховав од завідувачки у бачку унітаза. Усім би так у вісімдесят п’ять років…

Йосип розповів історію про те, як у дитинстві разом із другом утік з дому і поїхав у Крим, де вони крали на базарі, і як їм тоді весело та красно жилося. Час минав, наближався вечір, а мої найгірші сподівання здійснювалися: ніхто до могили з повинною не йшов. І навіщо ми все це зробили? Тільки щоби посидіти тут, на свіжому повітрі, якщо так можна сказати про кладовище?

Проте за однією історією надходила інша, і потрошки я почав забувати про свої побоювання. Ми вже розпочали другий термос, Йосип курив чи не вдесяте і розповідав щось знову про свій футбол:

— Умірать надо в понєдєльнік. Хотя во вторнік Ліга чемпіонов — надо погодіть. І в срєду — тоже. А там уже і новий тур маячит… Короче, хер поймйош, когда лучше помірать. Зімой разве шо…

— Лучше вже нікогда, — сумно промовив Журба, схожий у своїх окулярах на слоника з мультика про 38 папуг. Йосип одразу встромив своє:

— Тю, ти дурной. Тєбе надо такая вечная жизнь? С Зінкой і манкой? Єслі б нє футбол, я б вообще манал такоє. Ну, помру, ну, положат сбоку от Сєргеїча. А што я пропущу? Єщо одін рибний четверг? Єщо вибори?

Поклавши голову на долоні, я не втручався в їхню перепалку і думав: а дійсно, чого ми так боїмося тієї смерті? Усе одно все найкраще лишилося позаду. Он послухати Йосипові спогади про Крим після війни та і своє пригадати — ми ж нічого хорошого в цій клятій незрозумілій сучасності не знаходимо. Дійсно, що я пропущу? Ще один день народження внучки? А воно їй треба? Вона хоча би знає, коли я народився?

І так мені добре тут думалося, так гладко лилися думки, що я шкодував, що не взяв зошита, щоби записати кілька ідей. Ковтаючи холодний чай, я блукав у минулому, часом визираючи звідти, щоби щось відповісти на запитання сусідів. А потому з насолодою занурювався у свої думки й літав над нашим селом, пригадуючи все хороше, що колись сталося зі мною.

Тим часом Старенький заспокоював Журбу, кажучи, що помирати не страшно:

— Он батя мой, шо Марадона убіл єго, так єго бабка говоріла, што хорошим людям уходіть нє больно. К нім пріходіт пастушок і забіраєт всьо на сєбя. Чорних овец уводіт, а тєбе — в другую сторону, с белими.

Журба погоджувався, та якось невпевнено.

— Так шо нє сситє, пацани. Нам уже под сраку лєт, но ми будєм жить долго, в крайнєм случає — помрьом, — Йосип покликав Бродягу, який ходив неподалік серед могил, і почав збирати чашки до кошика, примовляючи собі під ніс, що треба було печива робити більше. І дійсно, вже вечоріло. Якось непомітно минув той день, і тепер я був удячний Старенькому за цю ідею з листами. Нікого ми на чисту воду не вивели, та час провели прекрасно. Давно так добре не було.

У сутінках ми ледве знайшли шлях до дороги, застрягаючи з Гришиним возиком. Нарешті вийшли і покотили його додому.

— Ой, водички би, — промовив Журба.

Йосип засміявся:

— Ага, послє етого всєгда сушит.

Насолоджуючись повітрям, яке лилося на обличчя, я для підтримки розмови спитав:

— Після чого саме?

І Старенький засміявся ще гучніше. Нахилившись до Журби, він прокричав йому в обличчя:

— Лаврентій Палич, можеш спокойно уже ето самоє. Наркотікі ти уже попробовал!

«Шо?» — не зрозумів я і зупинився, із зусиллями продершись крізь штахети власних думок, де я водночас і був молодим, і все розумів, що, у принципі, є речами взаємовиключними. Мушу додати, що сам я ціле життя ненавидів, коли мене перепитували. Це як учень, котрий не знає відповіді й просто час тягне. Я таким завжди на бал оцінку знижував, бо не треба мене мати за дурня.

«Шо?» — спитав я ще раз, а потому ще раз шокнув Журба у візку, повернувшись до Йосипа, який продовжував сміятися, тримаючись за живіт. «Шо-шо? Йосип старенький…» — нарешті озвався він і, похропуючи від сміху, розповів нам про те, що і як сталось. Отже, він давно знайшов неподалік дику коноплю і сушив її для себе. Казав, що про всяк випадок, але, думаю, він її час від часу курив. Потому Журба з цим своїм бажанням спробувати наркотики навів його на ідею спекти печиво, щоби ми спробували той непотріб, не розуміючи, що до чого. Я колись чув, що в таборі біля нашого села якісь заїжджі хіпі варили собі з коноплі спеціальну кашу, ще й пригощали місцевих — пару-трійку двійочників і хуліганів. Але щоб у печиві? Серце дріботіло, вуха горіли, по тілу біг піт, дихалося важко — я був у розпачі: як же це могло статися, щоби я спробував наркотики?

Журба мовчав. За нього заговорив я. Точніше, закричав:

— Та хто ти такий, дурню старий? Як ти міг?

Йосип усміхатися перестав, але й просити вибачення, вочевидь, не збирався:

— Слиш, Ковтýн…

Але я не дав йому договорити:

— Я не Ковтýн, а КÓвтун. А ти… Ти…

— Ну, Портос, нє гоні триндєть. Тєбе ж оно на пользу: ти худой, шо щепка, а сєгодня точиш весь дєнь. Тєбе вообще надо ету херь пропісать.

— Ну, посідєлі, потриндєлі, нічего страшного, — примирливо подав знизу свій голос Журба, і тут я вже не втримався:

— Знаєте що? Пішли ви! Щоб очі мої вас не бачили! Я вас знати не хочу!

Махнув рукою й пішов до будинку, лишивши їх у темряві, що насувалася. Я майже біг, аби тільки їх не бачити і не чути.

Я зачинив за собою вхідні двері й побачив завідувачку, котра спостерігала за тим, як Анатоліївна миє підлогу.

— О, Віцин, — сказала вона і хитро вперлась у мене пронизливим поглядом. — А де ж Моргунов із Нікуліним?

От же дура: ми ж навіть не схожі, просто нас теж троє. Було… Тепер нехай удвох і п’ють, і курять. Що хочуть — те хай собі й роблять.

— Ідуть.

— Собаку вилікували?

— Ага. Від усього.

— Йдіть вечеряти, там уже холодне.

— Я не хочу, — збрехав я, бо попоїсти було би не зайвим, але волів якнайшвидше заплющити очі й довго їх не розтуляти. Риби в палаті не було, я швидко почистив зуби, знову побачивши, що чохол від щітки забруднився, і заліз під ковдру, повернувшись до стіни. Я чув, як вони з’явилися, як потому пішли вечеряти і як повернулися. Та я не повертався, роблячи вигляд, що вже сплю.

Частина мене ненавиділа Йосипа за цей вчинок, а частині хотілося знов опинитися за тим кам’яним столом біля могили невідомого багатія, сидіти і блукати думками. І я вагався між цими почуттями, аж допоки заснув.