Червоні хащі

Глава п’ята, в якій залізо б’є по глині, а старе стає малим

Тепер уже можна зізнатись у тому, що я ціле своє життя любив спати. Дивне зізнання з боку вчителя, котрий завжди вставав не пізніше як о шостій ранку? А проте спати я дуже любив. Що в дитинстві набігаєшся в лісі та наплаваєшся у ставку, що дорослим після уроків і домашніх справ лягаєш із задоволенням від того, що сил уже немає і нарешті можна поспати.

І я засинав миттєво, і бачив яскраві сни, і, прокидаючись, часом усміхався від того, що щойно бачив. Мама казали, що я малим завжди усміхався, як прокидався. Так було й далі — ціле життя. З віком, щоправда, снів дедалі меншало, як і радощів од того, що прокинувся. Та спати я міг за будь-якої нагоди. Лиши мене біля телевізора на півгодинки — й усе, кудись полетів.

Коли, бувало, ми з Марією жартома говорили між собою, хто як хотів би померти, я зазвичай казав, що нехай мене присплять, наче старого собаку. Тільки так, аби я того не знав. Завжди ніби само собою було зрозуміло, що я піду першим. Так було в усіх родинах, скрізь і з усіма. Та бачите, як воно вийшло…

Так-от, тут, у Червоних Хащах, спалося мені погано. Як і всім сусідам, між іншим. По-перше, старі сечові міхури, вибачте за подробиці, не давали заснути надовго: кожен із нас по декілька разів за ніч обов’язково вставав, щоб оце саме, — ну, ви зрозуміли. А в нашій палаті як хтось устає, то всі прокидаються — на кілька хвилин, поки сусід повернеться і вляжеться знову. Тому що сумарно таке відбувалося разів десять за ніч, можете самі порахувати, скільки разів переривалися ті сни, в яких нічого солодкого вже не було. Особливо складно було Журбі, бо ж пересувався він переважно на візку. Григорій не любив «утки», все казав, що то — для лікарень, тому вставав сам і човгав до санвузла, по дорозі тримаючись за сусідні ліжка, а часом падаючи.

Тільки-но він розпочинав свою чергову подорож, як усі прокидались і слухали, як Журба повільно пересуває своє велике тіло туди-сюди, наче Еней до пекла і назад. Як вовтузиться там, як потому ллється вода, й от він нарешті вертається до себе. А ти лежиш і чекаєш, коли той клятий сон візьме тебе знову. І в голові самі дурні думки, яким просто нічого робити, крім як приходити до тебе довгої ночі.

На цьому ліжку мені ще й спина постійно боліла, тому спав я погано і зазвичай на сніданку настрій був відповідний. Тут ніхто не питав, як кому спалось, — усі жили в однакових умовах. Але того вівторка настрій за сніданком був зовсім інший. Насамперед нарешті настала весна, а сонце хоч-не-хоч, а заряджає оптимізмом навіть будинок престарілих. А головне — того дня ми мали їхати на екскурсію до Переяслава-Хмельницького.

Ще за тиждень до того всі розмови за столами й у палатах перемкнулися з погоди на заплановану подорож. Завідувачка повідомила, що район тримає слово і таки надасть нам автобус. Після того товариство почало фантазувати, який саме то буде автобус, наскільки комфортний, чи не зависокі там будуть сходи і чи м’якими виявляться сидіння.

Тривали змагання сторін: хто чим їздив, і що після того боліло, і скільки те тривало. Не повірите, скільки деталей здаються нам украй важливими під час розмов, коли інших тем для балачок немає. Рекордсменкою виявилася Раїса, яка колись їздила до доньки аж до Португалії й ледве пережила ту шалену подорож. Але Португалія — це бозна-де, а Переяслав — поруч. Отож після такої згадки побоювання щодо дискомфорту дещо згасли. З огляду на важливість події Матвіївна зробила на сніданок урочистий йогурт зі сметани з варенням і напекла млинців. За ними терміново вишикувалася довжелезна черга, в якій усі стежили, хто скільки взяв.

Телевізор працював, як завжди. Передавали якийсь давній концерт: співав старий Гнатюк, а потому — молодий, із тим своїм барабаном. У будь-який інший день усі би тільки й охали, обговорюючи співаків і пригадуючи, хто де коли кого з них бачив, але сьогодні всі жили екскурсією і загальний нерв не дозволяв відволікатися на дрібниці.

Я взяв три млинці й сів дочитувати «Квентіна Дорварда». Як уже було сказано, перебирати книжками тут не доводилося: що знайшов, те і маєш, — дякуй, що не Леніна. Йосипові помітно не подобалося, коли я читав за їжею і не стежив за його нескінченними монологами, тому він безцеремонно схопив книжку і повернув її, щоби побачити, що це.

— Квентін Форвард, — продекламував він. — Фу, гамно. Шаламова лучше перєчитай, — наш человек: сідєл.

Іноді він мене так дивував, що тільки встигай записувати. Не давши мені часу на реакцію, Старенький перемкнувся на Грузінку, яка йшла між столами:

— Зіна, а знаєш, от чего завідующая?

— Чого? — не зрозуміла його та.

— От слова «завідовать». От ти завідуєш мнє, потому што я щаслівий человек, вот і назначаєш екскурсії на вторнік.

— Ну і шо в тебе такого сьогодні, що я маю тобі завідувать?

Розмова йшла так, як і планував Йосип, і це йому явно подобалося:

— Так футбол сєгодня ж, Зіна. Ліга Чемпіонов. І мнє, лапа дорогая, надо кров із носу бить на базє к полдєсятого, сєчош?

За спиною хтось із першої палати спитав: «А хто іграїть?» — і Старенький із готовністю обернувся туди:

— Нєнаши с нєнашимі. «Ювентус — Арсенал» — матч века, — після чого знову зосередився на завідувачці, чий зовнішній вигляд виразно показував, як вона шкодує, що зупинилася. — Так шо, Зіна, уж будь добра доставіть капітана рєйда на борт нє позже трєтьєй склянкі. Ти поняла меня?

— Тьху на тєбя, Андонєнко, — незадоволено відповіла йому Зінаїда й пішла до роздачі. А проте кинула через плече: — Тут їхати не довго. Ви вже о восьмій у люлі будете, — який тобі ще футбол?

— Боїтся меня, зараза. Значит, уважаєт, — зрадів собі Йосип і пішов до Матвіївни міняти свої млинці на гарячі.

Весною, скажу я вам, нема нічого кращого за нове життя, що відновлюється після зими, і немає нічого гіршого за старе. Як же довго ми вантажилися до того ЛАЗу, який прислали з району по наші душі, якщо не висловитися гірше! Спочатку довго з’ясовували, хто де сяде. Тільки-но вирішили цю проблему, як виявилося, що котрась із жінок забула гаманця. Потім уже навіть рушили з місця, та зупинилися, бо старому Опанасові треба було подушку та покривало: йому дуло.

Був уже по-справжньому теплий весняний день, коли так хочеться радіти й усміхатися. Навіть у полі обабіч дороги не лишилося решток снігу, а сонечко сяяло так, що й літо здавалося близьким. Після затхлого повітря в будинку навіть в автобусі дихалося якось по-іншому, ніби ми довго сиділи в тюрмі й нарешті опинилися на волі.

Утім, кому — як. «Чим це так пахне?» — незадоволено втягуючи носом, запитала Глаша, чекаючи, поки її наречений усядеться біля вікна. «Людьми», — пояснив Журба і викликав цим влучним словом сміх по периметру. Та Йосип не міг лишити це просто так і потягнув увагу на себе. Зіткнувшись із Глашею в проході, він гаркнув: «Поїзд їде, воно лізе!». Пролунав загальний регіт, і тепер душа Старенького могла бути спокійною: він тут головний гуморист, саме він!

Нарешті Зінаїда дала команду трогатись, і ми рушили з двору. Ті, кому випало сидіти у проході, постійно нахилялися до вікон, аби розгледіти все й зусібіч, а там то лелека, то віз із чорною конячкою, а то й діти на велосипедах. І це — в робочий день, коли їм час сидіти у школі!

Йосипа посадили з Рибою в хвості. Він звідти постійно намагався щось кричати, проте автобус був теж немолодий: двигун ревів, і Старенького не було чути. Лише коли автобус загальмував на клумбі, ззаду долинуло: «Дівчата, стрибайте в гречку!». Та відповідь на забарилася: «Сам стрибай!» — із радістю прокричали йому Іра з четвертої та Раїса з третьої, після чого вони сміялися, допоки двигун знову заревів, зрушуючи з місця престаріле залізне тіло. Мабуть, і Йосип із відповіддю не затримався, та ми її не почули. Ну, іноді це й на користь.

Я сидів зі Журбою, який переймався, як Бродяга переживе розлуку з колективом і чи не забуде Матвіївна його погодувати. Собака був ніби під забороною, та про нього все одно всі знали й підгодовували, хоча вважалося, що він перебуває на балансі нашої палати — на відміну від кішок, за яких відповідав жіночий бік.

Окрім Бродяги, наші ще переймалися голубами, підгодовували їх хлібом, який заначували в їдальні, чим дратували персонал.

Наскільки я зрозумів, то була болюча тема: багато разів чоловіки піднімали питання про голуб’ятню, проте адміністрація назустріч не йшла. Ну, воно й правильно: і хвороб не треба поширювати, і хліб берегти. Та й мода на голуб’ятні давно минула.

Удосталь посумувавши над собачою долею, Григорій перейшов на іншу тему: а чи не розглядав я можливості договору довічного утримання? Про це останнім часом говорив цілий наш будинок, адже днями подивилися передачу, в якій розповідали про французьких пенсіонерів, котрі продають своє житло ще живими і мешкають у ньому на гроші від покупців аж до самої смерті. І, за цим договором, померлим гарантують гідний похорон, а це, між іншим, — іще одна неодмінна тема розмов у похилому віці.

Наприкінці передачі красива ведуча у рожевому піджаку брала інтерв’ю в якогось свинорилого чиновника, котрий сказав, що в Україні це теж можливо і що держава гарантуватиме пенсіонерам такі договори. Ага, так ми й повірили! Йосип тоді ще відразу додав, що покупці неодмінно отруять дурня, котрий продасть їм на таких умовах хату, чим викликав чергову суперечку між глядачами.

От і тепер Журба кричав мені у вухо, що з таким договором він би жив у своєму будиночку, їв би, що хотів, і не переймався б курсом гривні, від якого залежав рівень неминучого поховання. Я не хотів його слухати, воліючи дивитись у вікно, де вирувала чи не остання весна мого життя, — проте що поробиш: із ким сидиш — того і слухаєш.

Десь за дві години ми нарешті приїхали на місце. Мені доводилося бути в цьому переяславському музеї під відкритим небом, та й у Пирогові ми з Марією були не раз — школярів возили. Як же то було давно — в дев’яностих! Господи, ніби якихось п’ятнадцять років минуло, та як же швидко спливають ці останні роки. Не те, що в дитинстві, коли все навколо неосяжне та нескінченне…

Проте скажу чесно: навіть я зі своїм екскурсійним досвідом почував неабияке піднесення, бо після кількох зимових місяців у будинку свіже повітря і навіть недовга подорож виглядали справжнім святом, яким хотілося насолодитися сповна, навіть якщо це відбувалося з ласки поганих людей із темними намірами.

Ми висадилися на великій парковці, де, незважаючи на робочий день, було повно автобусів. Поруч із нами стояла делегація чи то японців, чи то корейців, — я їх ніколи не розрізняв. То Марія могла би швидко зрозуміти, хто це, але тільки не я. Їхня екскурсоводка марно намагалася відігнати від групи кількох юнаків, котрі пропонували іноземцям вишиванки та вушанки з червоними зірками, ніби ми були десь посеред Золотого кільця, а не на Наддніпрянщині.

«Ей, фарца, дєржи рукі так, шоб видно!», — закричав у тому напрямку Йосип, підійшовши до нас, і терміново спробував надолужити те, що ми недочули: розповів, що Риба спав цілу дорогу, що Крива побачила плакат Ющенка на зупинці й почала його хрестити, а ще він особисто бачив, як біля кіоску зі шаурмою в Софіївці стояло чи не десятеро на мотоциклах. І такі страшні, що хоч зараз кожному по п’ятнадцять років давай.

Я на автопілоті хитав головою, бо все одно не відчепиться, а Журба дуже уважно придивлявся до іноземної делегації. Як з’ясувалося трохи згодом, цікавили його не азіати, а торговці. Щойно наша маленька квола колона нарешті рушила нагору, до музею, як Григорій ще раз подивився назад і тихенько сказав:

— Я чув, у цих фарцовщиків можна будь-що знайти.

— Ну-ну, — весело примружив очі Йосип. — Ти про то, шо я думаю?

— Я нє знаю, про шо ти думаєш. Я про свойо.

— Та знаю я ото твойо «свойо». Опять про марафет задумался!

— Тіше, — шикнув на нього Журба, і я нарешті зрозумів, про що йдеться: вже не раз і не два Григорій цікавився наркотиками. Просто дійняв усіх розмовами про те, що треба хоч спробувати наостанок, що в тому є, і що хоче піти з життя щасливим — так, аби не мучитись. І, схоже, ці хлопчики з асортиментом Андріївського узвозу навели його на думку, що в такому місці можуть таке продавати іноземцям.

Ну от скільки йому років? Уже з півстоліття доросла людина, був на такій посаді, ще й народний засідатель, а ви тільки послухайте, що його цікавить! Ко-ка-їн! Їй-бо, іноді за Григорія бувало дуже соромно. Навіть більше, ніж за Йосипа. Той хоч асоціальний елемент, а цей? Тим часом Старенький не бажав заспокоюватись і далі розвивав тему:

— От смотрю на тєбя, Атос, і діву даюсь: ето ж как тєбя допустілі в суд, а? Тєбя ж постоянно тянєт на нашу сторону! Пару мастєй тєбе набіть — і будєш наш. Вот оно тєбе надо?

— А ти, можно подумать, всьо пробовал і всьо знаєш?

— Ну, пробовать много чего пріходілось — брєхать нє буду. От чего тєбе от етого дєла надо?

Журба ледве шкандибав, бо візок його лишили в нашому будинку через те, що він не складався і в автобус не втискався. Зінаїда сказала, що обов’язково знайде йому такий на місці, бо в музеї багато відвідувачів похилого віку. Важко переставляючи ноги, він довго думав над словами Йосипа і нарешті відповів — ніби через силу:

— Счастья.

— Ну, дурак, — щиро здивувався Йосип. Схопив Журбу за лікоть і гучно закричав: — Счастьє, петєля, — ето када ти на свободє, када прішол с мороза і сто грам под борщ, і баба єсть, а дєл на завтра — нєт, понял?

— Нє, ти слишал? Счастья єму продайтє грамульку. Йосип старенький, хоть би одін человек с прілічной статьйой! С кем пріходітся срок мотать? — розвернувся він на ходу до мене й одразу долучив до розмови: — Гриня, ну ти спросі. Наше дєло пятоє: рєшил — так пробей. Возьмі он у Боді сто баксов і шуруй до тєх дєлових.

Мною аж затіпало, та не від жарту і не від перспективи, а від того, що Старенький влучив у ціль: минав уже третій місяць, як я жив у Червоних Хащах, і треба було сплачувати за наступний квартал. Тому я взяв зі своїх грошей двісті доларів, поклав їх у паспорт, а той — у Маріїн гаманець, який повісив під сорочку на груди.

Десь тут неодмінно має бути пункт обміну валют. Треба тільки непомітно відчепитися від групи і тихесенько обміняти собі гроші на гривні, а вдома вже віддати їх Зінаїді й спокійно жити далі. Тільки от на практиці виходило, що непомітно відірватися від мушкетерів буде складно.

Проте мені це все-таки вдалося. Спочатку нас провели через прохідну, пересвідчившись у наявності пенсійних посвідчень. Потому Зінаїда звідкись прикотила візок для Журби, і за транспорт одразу вхопився Йосип, який усе ще намагався чи то переконати Григорія відмовитися від протизаконних дій, чи то просто не міг проґавити такої прекрасної нагоди досхочу посміятися зі сусіда.

І ми пішли по хатах, розглядаючи знайомі нам із дитинства деталі українського сільського побуту і слухаючи екскурсоводку — сиву жіночку, котра теж могла б уже мешкати в нашому будинку, а не бігати цілими днями по косогорах із групами зацікавлених осіб.

Після другої садиби я залишився за рогом, трішки перечекав, поки наші відійдуть: колона вже розтягнулась, адже не всі могли йти в темпі екскурсоводки. А тоді повернувся до воріт, де й був пункт обміну. Я став у чергу після сивого дідуся зі сліпою молодою жінкою — мабуть, його дочкою — та хлопчиком — судячи з усього, внуком. Вони так радо жартували одне з одним, що мені мало би від цього стати добре. Але ні.

От нічого не поробиш із нашою національною жабою: мій радісний настрій кудись подівся, бо я люто засумував за Микитою, за Марією, за внучкою та за всім тим, що супроводжує родинне життя. Тому поміняв ці двісті доларів, купив собі паперовий кухлик чаю, пару горішків зі згущонкою і сів сумувати на лавочці під дубом, іще старшим за мого діда.

Схоже, люди заскучили за прогулянками під сонцем. Відвідувачів вистачало. Щохвилини повз мене проходили групи екскурсантів і невеличкі компанії, що приїхали самі. Кілька годин тому я би страшенно радів живим людям, котрі випромінювали справжнє життя, проте зі собою боротися — найважче, а мене наче вдарило тоді, в черзі до кіоску.

І весь кураж кудись вивітрився. Замість дихати на повні груди, я дивився на іржавий паркан і сьорбав гарячий чай, у якому не відчував ніякого обіцяного етикеткою смородинового смаку. Я бачив іржу і пригадував, що за десять років так і не закінчив ремонту в нашій із Марією ванній. Як вона казала? Ремонт не можна закінчити — можна тільки заморозити? Так і сталось.

І ще ми, наприклад, так і не зашили дальню стінку фанерою. Точніше, я не зашив, бо хто, як не чоловік, відповідає за такі речі? Там так і стирчали труби, з ними наша хата і перейшла до нових господарів. І чомусь я не мав жодних сумнівів, що той неохайний мордоворот виявиться ліпшим ґаздою за мене. Такі, як він, не мають жодних пересторог, і в нашій колишній ванній уже, мабуть, зашили все фанерою чи вагонкою. І пофарбували в який-небудь фіолет, аби було яскраво.

Спогади накотилися зусібіч. Слідом за трубами в мене перед очима пропливли дах сараю, шмат заднього паркана, який треба було давно поміняти, і теплиця, якої я так і не довів до ума. Чесно скажу: я був дуже близький до того, щоби заплакати на тій лавочці, аж раптом почув: «Портос, падло, схілять хотєл?» — і на доріжці між деревами з’явилися Йосип зі Журбою.

Уже за хвилину я знав, що всі наші розтягнулись і що Зінка з Анатоліївною бігають, наче скажені, намагаючись зібрати всіх телят до стада. Що зараз буде перерва на обід, що нам накриють у вишневому садочку, причому обіцяють борщ із грушами, а тим, у кого ще лишилося пару зубів, — і печеню з чорносливом.

Йосип розповідав це, сидячи поруч зі мною та курячи, а Журба тим часом взявся за колеса і покотився до воріт, де знову гуртувалась азіатська делегація. Там само стирчала і пара хлопців зі сувенірами на продаж. Такі люди завжди знають, де просмикнутися, хоча — теоретично — їх би мали тут добряче ганяти. Я й міліціонерів бачив на вході.

«Ти їм Біблію свою сначала покаж, но сморі, петєля, смертєльний номер: два два дєвять с конфіскациєй», — піднесено сказав Йосип, помітивши цей маневр і вказуючи мені головою на нашого сусіда.

Журба спробував наблизитися до хлопців іззаду, але ті миттю озирнулися, перервавши спілкування з інтуристами. Григорій трішки загаявся, та потому поманив до себе найближчого торговця, нахилив його голову до своєї і щось зашепотів тому на вухо.

Фарцовщик очманіло випрямився, щось перепитав, тоді закрутив головою на всі боки, смикнув колегу, і вони побігли кудись углиб найближчої садиби, де похапцем перевалилися через найближчий паркан і зникли.

Понуривши голову, Журба повільно покотився до нас. І як же Йосип знущався з нього, не звертаючи уваги на численних екскурсантів: «Товаріщ майор, ізмена: ви ж погони забилі снять». Григорій йому повірив, зупинився і подивився на свої плечі, та потому зрозумів, що з нього знову жартують, і зло замахав рукою, щось буркочучи собі під ніс.

«Пятий, пятий, я дєсятий, контрольная закупка отбой, повторяю: отбой», — Йосип зробив вигляд, ніби говорить у рацію, затиснуту в кулаку, і так радісно зареготав, що деякі відпочивальники почали підбирати дітей ближче до себе і прокладати собі такі маршрути, які оминали би нашу лавочку. Почервонілий Журба тільки хекав, а Йосип досхочу насолодився цією ситуацією — і справді смішною, між іншим, — після чого скомандував нам підніматися й іти на обід, бо «еті халдєї сєйчас всє груши с чернослівом із тарєлок повиковирівают».

Нам накрили великий, під навісом, стіл, що стояв за однією з хат. Мабуть, тут восени гуляють весілля за весіллям, — стіл був такий великий, що ми й половини його не захопили. Борщ був уже не гарячий, але напрочуд смачний. Нам поставили ще кілька тарілок зі сметаною, якої було вдосталь. І цибулі, й часнику, і смальцю теж дали, тож загальне задоволення сягало абсолюту.

Тарілки подали не пластикові, а справжні, з глини, і розписані так яскраво, що будь-який іноземець, напевно, захотів би купити таку собі на добру згадку. Не повірите, але я раптом відчув, що дуже заскучив за нормальним посудом, по якому можна стукати справжньою залізною ложкою. От тобі й зайвий доказ того, що прості речі, до яких ти звик за життя, є певною гарантією щастя.

Наші дзеленчали ложками і сьорбали, зарази, наче голодне стадо. Я взагалі ненавидів, коли люди сьорбали. Мама казали: «Їж, як людина». Та сьогодні було не до повчань, тому я намагався не слухати цього бордельєро, до того ж Йосип усівся поруч і не вмовкав, неначе в нього під тільником працювало радіо.

Він устиг і Журбі додати: «Атос, наведі марафет на столє», — і мене смикнути: «Бодя, за такой борщ надо би чаєвих соточку видєліть», — і стежити за тим, кому в борщ потрапила груша, а кому — ні. Потому до нас підійшла огрядна шеф-кухарка — спитати, чи сподобалося нам перше, — і Старенький миттєво перемкнувся на неї:

— Хозяюшка, я прошу прощенія, а де ж обещаний дюшес?

— Узвар буде тим, хто добре поїсть.

— Я нє про то, но всьо равно пріятно!

Передчуваючи небезпеку від цього дідугана, кухарка спробувала залишити нас, аби покерувати подавати друге, проте з Йосипом такі номери не проходили. Він підскочив до жіночки і почав з’ясовувати, скільки все це коштує, як саме тут готують і де взяли рецепт борщу з грушами.

— А це в нас так завжди варили: замість цукру солодкі груші додавали.

— А в нас — яблучний сік.

— Де це у вас? — здивувалася кухарка, все ще намагаючись відійти від столу.

— А в Дрогобицкой області, — пояснив Йосип. — Я чего інтєрєсуюся? У нас в богодєльнє весь сахар налєво ушол, а груш — аж два дєрєва.

— От тока не тринді, — незадоволено озвалася Зінаїда і похмуро подивилася через стіл на Старенького. Скориставшись цією паузою, шефиня ледь не бігцем попрямувала кудись за хату, і майже відразу звідти почали носити горщики з печенею. То було вже справжнє свято. Навіть ті, хто зазвичай ледве їв, змолотили геть усе, до останньої картоплини!

Наостанок нам дали жуйки у вигляді іноземних цигарок. Давно я їх не куштував. З останніх сил ми запили все це узваром. Ще би трохи — і позасинали би просто тут. А що поробиш, якщо звикли після їжі спати — за своїм звичайним розкладом? Але тут лягати було ніде, а на травичці ще холодно. Тому Зінаїда покликала екскурсоводку і почала піднімати товариство, вишиковуючи нас у класичну дитячу парну колону, на яку чекала друга й остання частина культпоходу.

Ми знову прямували маршрутом, пускаючи повз вуха розповідь про те, як тут жили раніше, ніби це не наші батьки поралися ціле життя в таких самих хатах, біля таких самих груб. Після обіду йшлося нам важко. За півтори години екскурсія обійшла пару садиб, розтягнулася на кількасот метрів, і стало зрозуміло, що час потроху збиратися додому. Я котив Журбу і думав собі, що із задоволенням помінявся би з ним місцями, бо той часом засинав у своєму возику.

Після крайньої хати ми попрощалися з екскурсоводкою і почали спускатися на парковку, де значно поменшало автобусів і людей. Зникли навіть ті хлопці, котрі продавали набори з Андріївського узвозу. Може, їхній час вийшов, а може, то Григорій так налякав їх із тим марафетом, що вони накивали п’ятами.

Анатоліївна почала рахувати голови, і тут з’ясувалося, що ми — не всі. Одного не вистачало. Здійнявся галас, усі почали нервувати і рахувати своїх сусідів. До нашої палати питань не було: я — з Журбою, Риба — в першій парі з Петровичем, а Йосип цілий той час ішов окремо, випитуючи в захеканої Зінаїди, скільки цукру вона виписує на місяць і чи не мучить її ночами совість.

Нарешті вирахували, що втратили Опанаса. Господи, як же швидко я пригадав своє шкільне почуття остраху, що хтось загубиться на виїзді! Усі намагалися з’ясувати, коли і хто бачив діда востаннє, розмовляючи одночасно. «Ану всім стоп!» — гучно закричала завідувачка, склавши долоні човником.

Треба віддати їй належне: вона все зробила правильно. Не витрачаючи часу на порожні балачки у стилі «хто загубив свою пару?», Грузінка лишила Анатоліївну за старшу і миттєво зібрала дві пошукові групи, до складу яких увійшли ті, хто міг вільно рухатися: Риба, Славентій, Глаша, Раїса і я. А Йосип і сам пішов, нікого не питаючи.

Ми поверталися поспіхом. На воротах уже нікого не було: ні міліції, ні касирів. Коли служиві люди необхідні, їх зазвичай немає, — нічого нового. Десь за півгодини ми оббігали цілу територію, та нікого не знайшли. Знову зустрілися біля входу, почекали, поки Зінаїда знову зганяє до автобуса. І там немає.

Грузінка похапцем повернулася, поруч із нею бігла якась місцева робітниця з ключами. Вечір падав із неба миттєво, день зникав швидко, як останні гроші перед пенсією. Коли ми вирішили пройтися по хатах, уже було темно. Ані ліхтарів, ані ліхтариків, тільки сірники в Йосипа. І треба ж таке: вже в найближчій від воріт хаті ми знайшли діда, котрий спокійно спав собі на пічці, поклавши під голову купку сіна, якого тут скрізь було накидано.

Зінаїда гучно виматюкалася, схопившись за серце і не забувши згадати у своїй промові Йосипа, якому бажано було би стежити за сірниками, щоби не підпалити тут усе. Старенький надибав на столі керосинку і спробував її запалити, проте їй було чи не більше років, аніж йому самому. Тоді він знайшов товсту свічку біля ікони, що висіла між вікон, і стало значно світліше.

Жінки обережно почали буркати Опанаса, який у відповідь щось незадоволено вигукував. Зрештою з’ясувалося, що він вирішив, що це — хата його батьків. «Мамо!» — жалісно кричав дід і тільки відмахувався руками, коли його намагалися хоча би посадити.

«Звідки він?» — запитала ключарка. «З Бучака… Канівський район», — пояснила Зінаїда, все ще тримаючись за серце. «Ну, а ця хата — з Миронівсього району. Він плутає», — відповіла їй працівниця музею, ніби це щось вирішувало. Як їй пояснити, що всі ці мазанки подібні одна на другу, як рідні сестри? Схоже, люди зможуть зрозуміти нас тільки тоді, коли самі досягнуть нашого віку. Якщо досягнуть…

«Лишіть мене у спокої», — шамкав Опанас і плакав, а ми стояли навкруги, не знаючи, що далі робити. «Так», — рішуче сказав Йосип, устромив мені в руки свічку, підморгнувши при цьому, і посунув убік Глашу, всівшись поруч із дідом.

— Опанас, оба нас, — сказав він. — Хороша у вас хата, мені подобається.

Дід подивився на нього з надією, захитав головою і раптом сказав:

— Півтора гектара наших, корів багато, чуєш? І два бики: Лаврентій і Паша.

— Я навіть знаю, хто чий син, — заржав Йосип, показуючи нам, аби ми долучилися до зміни настрою.

Я хоча би зрозумів, у чому суть жарту, а решта загигикала просто так, аби підтримати конструктив. Йосип іще раз подивився навколо, понюхав сіно і задоволено промовив:

— А що, Опанасе, вдвох нам же легше буде з худобою, а? Давай я залишусь, а ці хай їдуть, нє?

— Хай їдуть, — погодився Опанас, витираючи обличчя.

— Ти шо робиш? — зло прошепотіла Старенькому Зінаїда, та я швидко схопив її за лікоть і стиснув: не заважай, мовляв.

— От і добре. Я у тєбя поживу трохи, допоможу, картоплі напечем на вечерю, горєлки вип’ємо, — усміхаючись до нього, вимовив Йосип, і так це солодко в нього вийшло, що мені в животі забуркотіло.

— Бульба осьо в льоху, — зараз принесу, — показав кудись у темряву дід і почав було вставати, проте Старенький його втримав і обійняв, наче найкращого товариша:

— Хороша хата, тільки ж уночі холодно тут.

Опанас подивився навколо і погодився, а Йосип нарешті почав обдурювати його, наче малого сина, котрий не хоче їсти:

— Тільки ж нам треба теплі речі забрати з будинку, бо як ми корів виженемо зранку?

— Зранку? — перепитав Опанас, а Зінаїда тільки видихнула з полегшенням, уже розуміючи, що до чого.

— Зранку повернемося з речами й відразу поведемо худобу, — Йосип так щиро усміхався дідові, що тут би й Довженко повірив.

— Не хочу вертатися, — заперечив Опанас, але вже невпевнено. Треба було його дотискати, і Йосип дотиснув.

— І ще. Тут же в тебе телевізора немає, — сказав він і ще раз подивився навколо.

— Немає, — погодився Опанас. — Та в нас же й електрики немає.

— От і я кажу, що немає, а сьогодні ж футбол.

— Да? А хто грає?

— Та я ж казав. «Ювентус» — «Арсенал». А там же наші!

— Наші? — не зрозумів Опанас, зачаровано дивлячись на Старенького, і знову це виглядало так, наче він раптом перетворився на малу дитину, котру тато вмовляє перенести веселощі на завтра, а зараз мити ноги і лягати спати.

— За тих Лужний, а за тих — Заваров. Саша!

— Саша… — сумно повторив за ним Опанас і нарешті спустив ноги з низької пічки. — Тільки зі самого ранку, — підняв він догори вказівного пальця, — Лаврентій — злий, він чекати не буде.

— Якби тільки цей, — погодився з ним Йосип, устав і ще раз підморгнув мені, мовби космонавт, котрий приїхав у квітні в райцентр приймати дітей у піонери.

Уже зовсім стемніло, на стоянці працювало лише кілька ліхтарів, але ми б уже не заблукали, бо лишився тільки наш автобус, навколо якого кучкувалися ті, хто ще міг стояти на ногах.

Зінаїда примусово погнала всіх до туалету, бо нанервувались, а в нашому віці це іноді призводить до сумних наслідків, чого в чужому транспорті припускатися, вочевидь, не хотілося.

Після того, як Остапа поклали на заднє сидіння і заспокоїли водія, котрий обіцяв уже ніколи-ніколи-ніколи не братися за такі туристичні групи, ми нарешті поїхали додому. На правах рятівника Йосип сам обрав, де йому сісти на зворотній дорозі, чим викликав незадоволення Глаші з Раїсою, які сиділи на тих місцях раніше.

І зрозуміло, що він сів перед нами, відразу просунувши обличчя між сидіннями і знову почавши свої традиційні теревені. Після того, як ми з ним удруге розповіли Журбі, що саме сталось у хаті, Григорій знову почав перейматися долею Бродяги, який, мабуть, уже там ізвівся весь.

— Та всьо у нєго нормально, — заспокоїв його Йосип, який, мабуть, хотів іще раз повернутися до історії зі зникненням Опанаса, щоб усі зайвий раз збагнули, який він молодець. Але Журба не погодився:

— У тебе собаки були?

— Де? На тюрьме? — перепитав Йосип, зробивши здивоване обличчя. — Хотя на критке у хозяїна бил пйос, слєпой с рождєнія, Тофіком звалі, понял?

— Шо понял? — не зрозумів Журба.

— Ну Тофик — в честь Бахрамова!

— Та ну тєбя, — відмахнувся Григорій. І повернувся до мене: — А я всіх своїх собак помню. Спочатку в нас Шльондра була. Батько назвав її так, бо шлялася скрізь, сучка, і беременна весь час. Але живуча, зараза, і війну пережила, і два голоди, сімнадцять год прожила — така собака була.

Йосип скривився і спробував знову повернути розмову на вигідний курс, але Григорій ніби його не чув.

— Після Шльондри лишився її Цуцик. Так і звали. І от шо інтересно: мати була біла, а він — чорний.

— У тєбя мать тоже, наверноє, порядочная женщина била, а ти чистий чорт уроділся, — спробував перервати його Йосип, але Журба як щось починав розповідати, то його було не зупинити. І цілу дорогу додому він розказував про собак, яких тримав уже на своєму подвір’ї. Про Вовчика, Найду, і бозна вже як їх там звали.

Я рідко чув, аби Григорій так добре про людей згадував, як він про собак своїх розповідав. Мені Марія собаку не дозволяла, — тільки два коти в нас були за весь час. Але де кіт, а де собака, «друг человека»? Журба тим часом дорозказував, що останнього свого собаку, Жучка, він віддав родичам і тепер постійно перевіряв у племінника, Сергія, чи не вигнали вони того двортер’єра, бо — самі розумієте — непорядно, коли будинок хороший, а собака — безпородний.

Ми вже повернули біля наливайки до себе, і Журба підсумував:

— Я от, коли боятися починаю, ну, ви розумієте, думаю собі, що всіх своїх собак там зустріну. Обійму, поцілую і піду гуляти.

— І куда ж ви там гулять пойдьотє? — скептично примружився Йосип.

— Кудись, — відрізав Журба.

Ми приїхали. Сусіди почали будити тих, хто зморився в дорозі, ще й після такого напруженого дня, а ми все дивилися, де ж наш Бродяга.

І побачили, що у дверях стоїть Матвіївна, а наш песик бігає по двору, гавкає на автобус і мотиляє своїм куцим хвостиком від радощів. Бо навіть йому зрозуміло, що все позаду, що всі вже дома.