Червоні хащі

Глава десята й остання Риба

У мене бувають хороші дні. Тоді я сідаю на іржаву гойдалку біля кущів, дивлюся крізь них на дорогу, рахую машини і думаю собі про хороше. А в погані дні я лежу і кволо відбиваюся від спроб наших жінок запхати в мене якусь їжу. «Подивіться, як ви схудли», — кажуть вони і цокають язиками. Навіть якби й виникло таке бажання, я не зміг би на себе подивитись: усі дзеркала лишились у будинку і згоріли. А у виварці з водою що побачиш? Тільки пляму замість обличчя та хвилі на чолі.

Після похорону я не міг заснути цілу ніч, — усе десь зліва пекло у грудях, боліла рука… Та наступного дня я вже встав і разом із усіма проводжав Петровича, якого «москвичем» забрав син.

Ми поплакали, всі пообіцяли телефонувати й розповідати, як живеться. От лише цікаво, в який спосіб вони збиралися це робити, бо дзвонити ми могли хіба що в рукомийник, а мобільний мала тільки Зіна.

Наступного дня діти забрали Глашу зі Славентієм, і плакалось уже трішки тихіше. Потому якась племінниця з незадоволеним обличчям приїхала по Опанаса, який уже остаточно заблукав у власній темряві й постійно промовляв, що незабаром війна і треба відкопати татову рушницю.

Сум остаточно відступив, коли повернувся Бродяга — худий, облізлий, але живий. Пес був розумний, і я думаю, що він шукав свого Йосипа, поки міг, а тоді повернувся додому. Зіна повела його на цвинтар і потому розповідала, що Бродяга вив над могилою. Та я маю певні сумніви: це ж не книжка і не кіно, щоби вірити у сльозоточиві дурниці.

Один по одному поїхали всі, хто міг, а Іру з четвертої остаточно лишили в себе якісь добрі люди з Хащ. Журба телефонував із Грузінчиного телефону своєму Сергієві, але той іще був на морі, а обіцяв набрати, як повернеться. А та сусідка Наталка не захотіла навіть розмовляти. Сказала, що зайнята й узагалі аж у Львові, — до того ж із кавалером. Гриня не хотів усвідомлювати цей прозорий натяк, але я йому пояснив, як міг.

І вийшло, що в сараї лишилася тільки трійка з нашої палати й робітниці. Новіченкова спробувала запхати мене до лікарні, та швидко зрозуміла, що нічого в неї не вийде. За кілька днів вона кудись поїхала. Матвіївна з Анатоліївною і так живуть у селі, тому приходять зранку і по черзі селять у себе Зіну, яка досі чекає результатів розслідування. «До вияснєнія», — каже вона і тепер курить. Кілька разів приїздив слідчий, але то був такий дурнуватий і молодий хлопчик, що навіть дороги до нас не міг знайти і блукав селом.

Завідувачка вибила з МНСників для нас купу їжі — простроченої, але гожої. Ми мали консерви та каші, — а що ще треба людям у нашому віці? Трішки попоїли, попили — і спати. Жінки облаштувалися не гірше, ніж у військовому таборі: в нас були і стаціонарний стіл із навісом, і смітникова яма, і рукомийник. За тим столом жінки тепер сидять із Журбою і грають цілими днями в доміно. У них тепер повно часу, бо ж прибирати нічого.

Коли я почуваюся добре, то йду від них і сиджу на гойдалці, пригадую старе, гортаю свої вирізки, часто сміюся. Бродяга тоді теж усміхається, — я ж казав, що він розумник. Нам і книжок якихось привезли, і я намагався читати, щоби перемкнутися, та все дратує. Щодня беру нову книжку, а результат той самий. Усі вони про те, як людина може віднайти сенс життя, от тільки і життя там чуже, і люди. Тому вирізки тепер для мене — як для Журби Біблія: на всі випадки життя.

Якщо ж мені поганенько, як от сьогодні, тоді доводиться лежати і слухати всі ці пустобрехи. «Риба!» — кричить Анатоліївна і задоволено регоче. Карасьов би підстрибнув на місці, якби сидів тут, але його немає: він, як завжди, десь вештається. Добре, хоч Бродяга не має звички з ним ходити: вони один одного не надто люблять.

Пес вилизує мені руку. Лежачи поруч, він важко дихає: навіть під яблунею спекотно. Я стуляю очі, намагаючись заснути, але наближаються ведмежі кроки, і я розумію, що Журба відірвався від гри і має потребу терміново донести до мого відома якусь важливу для нього думку. Я розтуляю очі й бачу, що він тримає в руках отой куплений тоді постер. «Ну що, Бодю, — каже він, — сьогодні — чотирнадцяте».

Оце час летить! Як же швидко промайнули ці два тижні! І якщо сьогодні грає Україна, то виходить, що цей Чемпіонат світу розпочався, там уже відбулися матчі, а наш плакат — незаповнений, і нікому підказати! Нікому. Цей хтось із нас би вже всю душу повитрясав, якби ми не відповіли за мить, хто сьогодні грає і котрі з них наші.

— І що ж нам робити тепер? — питаю я у Гриші.

— Як що? Увечері будемо дивитися! Ми ж домовлялися!

— Ну, ми багато про що домовлялись. Але ж…

Утім, робити все одно нічого. Поки сніг не випав, у нас є час, і чому би не подивитися футбол? До того ж ми так на це чекали і готувалися. Тільки де? Проситися до когось у селі? Я збирався вже запропонувати цей варіант, — як не Матвіївна, то Анатоліївна може пустити нас до себе на пару годин, а телевізор тут у кожного є, — оно над усіми хатами стирчать антени.

Та Журба усміхається мені, мовби дитині, котра не вірить, що зараз до будинку зайде Дід Мороз, і пояснює:

— Я вже, Бодю, все дізнався в дівчат: футболи показують у шинку.

— В якому шинку?

— Та в тому, що на повороті. Там усі чоловіки збираються. Баби знають…

— У наливайці тій?

— Ага, — Журба так щиро радіє, що я розумію: він збирається там випити і перебуває в такому радісному очікуванні, ніби повернувся в дитинство напередодні літніх канікул: — Тільки нам треба піти пораньше, бо там місця мало. Можемо не зайняти хороших місць. Пообідаємо — і рушаємо. Плаката брати?

— Хочеш — бери. Ти за нього платив, тобі й вирішувати. Тільки ж як нам туди дійти? Тобі далеко, а я зараз навряд чи зможу тягнути по спеці того твого візка.

— А ми по черзі: спочатку я тебе, потому, як заморюся, — ти мене.

Як там було? Битий небитого везе? Схоже, Журба вже про все подумав і тримав ці творчі ідеї при собі, щоби я не зміг йому нічого заперечити і не мав часу, щоби вигадати щось інше. Знаю я цей погляд, який наче каже: «Я хитріший за тебе, й усе буде за моїм задумом». Так і хочеться якось зіпсувати Григорієві цей переможний настрій, але сьогодні грає Україна, а ми обіцяли одному чоловікові, що зробимо свято. І ми його зробимо!

— Добре, давай спробуємо так, як ти кажеш.

— Ол райт, — козиряє мені Журба й іде до столу, де вони ще пару годин «рибають», поки я намагаюся закуняти. Марно. Я пригадую всі наші теревені навколо цього матчу, на який ми чекали, наче на диво. От час і прийшов.

Ближче до вечора на небі з’являються хмари, і я радію з цього: якби не вони, наша подорож обірвалася би відразу на трасі, а то б і стала для когось із її учасників останньою. А так сонце знищує врожай десь по сусідніх районах, а нас особливо не чіпає, тож наш пенсійний тандем потрохи рухається вздовж села до повороту.

Бродяга пішов із нами. Тільки шкода, що він не може тягнути візка, бо Журби вистачає хвилин на десять, після чого він починає так урочисто захекуватися, що мені доводиться вилазити з того клятого крісла й тягти перед собою той центнер поки ще живого м’яса. А він іще і примовляє собі щось постійно під ніс, вимагаючи реакції у відповідь. Я так утомився, що просто автоматично додаю «ага» після кожного вислову знизу.

На Бродягу брешуть із-за кожного паркана, а ми йдемо і йдемо, поки нарешті дістаємося до повороту і я перший крізь піт бачу, що наливайка називається «Наташа». Раніше було якось не до того, щоби розглядати напис над входом. Побачивши назву, Гриня так напружується, що натискає на гальма, і ми мало не падаємо.

«Ти що, заразо, робиш?» — не втримуюся я і переходжу наперед, аби зазирнути в те масивне обличчя, яке так нагадувало фізію Брежнєва. Гриша робить вигляд, що причиною зупинки стало не ім’я чи то дружини, чи то заможної тещі господаря шинку, а важливе діло: він поважно прикручує до сорочки свою орденську планку. Так ніби це щось вирішує в Хащах.

«Тьху на тебе», — кажу я на це і з останніх сил зрушую возика з місця. Якщо я правильно орієнтуюсь у часі, то до футболу ще з півгодини, проте біля наливайки вже курить із десяток місцевих. Жоден із них навіть не думає запропонувати нам (точніше, мені) поміч, але — тільки-но ми порівнюємося з ними — якийсь добродій гучно промовляє: «О, погорільці приїхали!».

Журба — треба віддати йому належне — знизу не мовчить: «Партактів забули спросить. Ти шо, всє шпінделя на роботі вже закрутив, чи дружина відпустила?». Навколо регочуть, — шпилька влучає в ціль. Поки той чоловік міркує, чим би нам відповісти, напружуючи обличчя шестикласника, котрого на фізкультурі спитали про таблицю множення, до розмови долучається ще один селянин. Він курить біля дверей до «Наташі», сидячи навпочіпки: «Шо там, говорят, ваш бугор нички крякнув? А то тут люди питають, по какой статьє он сідєл».

Розвертаючи крісло так, аби найзручніше було заїхати, я вже збираюся перепитати, а кого це тут стосується, як Журба знаходить правильний вектор і майже ніжно відповідає: «По мокрому сидів наш Йосип». Після чого додає продовження: «Убив одного. За те, що триндів забагато».

Хтось із не дуже розумних поривається сміятись і далі, та загальний гомін обривається. Заїжджаємо до шинку ми вже в переляканій тиші. Усередині темно, шинкар разом із якоюсь товстою жінкою зсувають столи перед великим телевізором, що стоїть на шинквасі, й пан генерал відразу підтримує їхню ініціативу: «Правильно робиш! Під екран став». Чоловік чортихається: «Дід, тебе забули спросіть», — а потому бачить Бродягу і кричить: «З собаками нізя!».

Журба не звертає на це жодної уваги. Він бачить на боковій стінці закладу дзеркало, мовчки встає з крісла й починає пригладжувати свого сивого чуба, дивлячись у відображення. Я ж завмираю стовбуром і не знаю, як на все це реагувати. Вловивши мою паузу, Журба зустрічається зі мною поглядом у віддзеркаленні й повільно, мовби через силу, промовляє: «Портос, дай етому чорту соточку, шоб он понімал, хто на хату заєхал».

Нагадую: в мене «аж» шістдесят дві гривні. То у Гриші мало щось лишитися з подорожі. Тому я відповідаю: «Потім». Шинкар із помічницею застигають, не знаючи, як на все це реагувати, а я роздивляюся довкола, де би то притулити крісло. І мало не падаю, бо з барної стійки на мене дивлюся… я.

Я намальований там, серед пляшок із горілкою та дешевим коньяком. Той я схожий на римського цезаря, з вінком на голові. Він тримає праву долоню розкритою — на кшталт якогось святого з двоперстям. Очманівши від побаченого, я дивлюся трохи ліворуч і вже жалкую, що не впав раніше. Бо там — Йосип!

На відміну від мого, його вінець — терновий і червоний. Він так само, як й інший я, тримає перед собою простягнуту праву руку, тільки в ній щось подібне на дулю. Йосипа намальовано на стінці шинку, й він не зовсім схожий на себе, та я точно й одразу розумію, що це — він.

— Бог ти мій, — шепочу я і тут справа чую: — Ні, не Бог.

Я обертаюсь і бачу Журбу, який наблизився до мене і так само дивиться на стіну.

— Це радше той… Дисмас, — повільно промовляє Гриша. А потому додає: — А от і я.

Мені вкрай необхідно за щось узятися, бо земля втікає з-під ніг. Я притуляюся до стіни і важко дихаю. А тоді розумію, що він мав на увазі: праворуч від нас, у кутку за дзеркалом, на стіні намальовано Журбу. Він там стоїть у червонім плащі, з мечем у руці, й через усе його суворе чоло пролягають глибокі зморшки.

— Шо за херня? — шепоче шинкар, котрий цілий той час стоїть рака, марно намагаючись пересунути найближчий до шинквасу стіл. Товста товарка покинула йому допомагати, — вона очманіло дивиться на нас і часто хреститься. Шинкар нарешті випростується. Він дивиться то на стіни, то на нас і то розтуляє, то закриває рота.

— Та ето ж етот, ваш… — нарешті вимовляє він.

— Ага, наш. Наш Йосип, — відповідає на це Журба й гучно примощується на найближчий до себе стілець.

— Я нє про то… — починає пояснювати нам щось господар, але Гриша вирішує, що з нього досить:

— Так, командір, давай нам коньяку бутилочку, тока хорошого, лімончик там — усе, как полагається, — після чого дістає з кишені гроші. Знаходить серед них сто гривень, жмакає купюру й легенько так зажбурює її на стійку: — Сьогодні ми в тебе футбол смотрім. Єслі хто мурчать почне — всіх гулять, пойняв?

Той так лякається, що починає хитати головою, почувши це. Так і хитає, приставляючи стільці до вільних місць, нарізаючи нам лимон із цукром, миючи в раковині бокали та дістаючи з верхньої полиці пляшку «Ужгорода», який так любила наша директорка школи, що брала ним хабарі.

— Так, Портос, я всьо понімаю, але сьогодні буде так, — суворо каже мені Журба, посуваючи на центр столу два бокали і наливаючи в них.

Відчиняються зовнішні двері, й крізь них починають обережно заходити місцеві. Вони мовчки проходять повз нас і сідають десь позаду, біля стін. Гриша дивиться на них поверх своєї склянки, наче розмірковуючи, чи вже пити, чи почекати, поки всі всядуться.

Шинкар, оминаючи нас по максимально можливій у маленькій залі дузі, розносить пляшки. Перелякана товстуха розливає пиво. Хтось вирішує сісти поруч, але Гриня рипається на нього: «Куди лізеш, суче сурло?!!» — після чого той моментально зникає, і вже нас ніхто не турбує.

У телевізорі закінчується реклама і починають щось теревенити про гру, яка ось-ось має розпочатися. Журба наливає собі другу порцію і виразно дивиться на мене: мовляв, давай. Шинкар починає вдруге трусити цукор над блюдцем зі шматочками лимона. Я про всяк випадок підіймаю бокал, і тут іззаду додається світла: двері відчиняються, і знайомий голос каже: «О, футбол!».

У дверях стоїть Риба і радісно дивиться на нас. Шинкар шанобливо шепоче: «Ето ж ваш етот… Він і малював». А Журба махає нашому останньому сусідові рукою: «Давай до нас!» — після чого наказує господареві зробити телевізор гучніше і принести нам чогось закусити.

«А хто іграїть?» — питає Риба, сідаючи поруч. Він дивиться на мене з усмішкою, ніби знає відповідь, але хоче почути її й від мене. «Наші», — відповідаю я йому і посуваюсь, аби всім вистачило місця. Outro

У лютому 2016 року я лежав у Лікарні швидкої допомоги з розірваними колінами і намагався роздивитися по телевізору футбол. Слабенький сигнал ледве пробивався крізь залізобетонні стіни, — старі лікарні щосили зберігають спокій своїх заручників. І тут до мене заїхав хтось на возику. Я чув, як важко він рухається і незадоволено дихає, протискаючись вузеньким коридором. Чомусь вирішив, що це — молодий бомж, котрий щоранку приїздив по гроші «на поправку здоров’я».

Серед хворих і нянечок ширилися чутки, що я — це якийсь артист естради, котрий зазнав травми під час «Диких танців», — і вони по черзі заходили знайомитись. Але того разу до мене зазирнув не похмільний бомж, а інший сусід — старенький дідусь. Він почув із моєї палати голос коментатора і вирішив запитати, хто грає і який рахунок. Він додивився зі мною матч («Шахтар» скатав нулівку зі «Шальке»), погодився взяти печива до чаю і поїхав до себе — на протилежний бік Другої травматології, де телевізор приймав тільки «Інтер».

Тієї ночі про сон не йшлося: боліли ноги. Тому я лежав собі й лежав, а десь під час сніданку записав стислий сценарний план цієї історії. Вільний час — великий плюс. На момент виписки в нотатках були три ідеї: харківські оповідання («Темнеет рано»), фінал кримської історії («Чес для приезжих») і щось про дідусів із будинку перестарілих, котрі продовжують собі життя завдяки тому що один із них дуже любить футбол і не дає решті спокою. Сьогодні я її закінчив і радію, бо всі задуми того лютого виконано! У темряві хлюпочеться море, десь позаду стоять гори, а відремонтовані коліна ще тримають. От і добре.

Дякую Олександру Орлову (історія про кабана — справжня) та Юрієві Шевчуку (історія про врятований зуб — також реальна), консультантами були Євген Ременнік, Гаврикови та Ян Фрейдман. Редагував Назар Федорак, — дякую за розуміння, бо він хотів, як краще, я — як гірше. На ціль, як завжди, наводив Завен Баблоян. Обіймаю вас!

Ігорю Пелиху.

Йосип Старенький — це твій вираз, Ігороня.