Червоні хащі

Глава дев’ята, в якій маленькі дурниці стають великими

З того, що спромігся зрозуміти Григорій, виходило, що пожежа сталася десь під ранок і десь у районі кухні. Усі змогли вийти надвір, але — щойно мешканців порахували — Йосип раптом упав: не витримало серце. Що там далі відбувалося — Зіна не сказала, бо ще працювали пожежники і їй було не до нас.

Журба плакав, сидячи на шкіряному дивані, екіпаж мовчки стояв поруч, а я намагався зрозуміти, що нам робити далі. У голові вироювалися питання, одне гірше за інше. Хто підпалив? Невже Грузінка вирішила в такий спосіб закрити будинок? Чому не врятували Йосипа? Де була лікарка? Чи викликали «швидку»?

Але ставити їх було нікому, тож я вирішив, що тепер доведеться бути мені за старшого, і наказав швидко збиратися. Водій спробував нагодувати нас яєчнею, яку принесла Наталя, та який може бути сніданок, коли дізнаєшся про те, що твого будинку немає, а сусід помер, щойно врятувавшись із полум’я?

Ми швидко зібрали речі й завантажилися до машини. Разом із двигуном увімкнулось і радіо, яке заохочувало нас не стояти, а стрибати. Я так гучно цикнув, що водій терміново вимкнув музику, і ми рушили з місця. Поки розверталися, Журба старанно роздивлявся, чи не вийде попрощатися сусідка, та на її подвір’ї нікого не було. Навіть кішки десь поховалися.

Коли ми повернули на дорогу, Гриша сумно видихнув і сказав:

— Заберу тебе до себе. Це ж мій будинок. А той Серьожа, якщо має гроші на море, якось сам проживе. Будемо жити, Бродягу заберем… Господи! — смикнувся він. — Я ж про собаку не спитав! Той оглашенний міг же забігти туди!

Але що я міг йому відповісти? Тільки знизав плечима: незабаром усе самі дізнаємося. Та Гриша не вгамовувався:

— Ми на дві пенсії та на німецькі ще довго протягнемо, да? — знову не дочекавшись відповіді, він зачепився оком за якийсь поворот і сказав: — А нам от сюди було би треба — на кладовище. Але…

Так, але ж не сьогодні.

— Ти вибач, Богдане, — додав Гриня трохи згодом, коли ми вже виїхали на трасу, — я знаю, що зараз дурню несу, але… Коли говорю, воно трохи легше.

— Та добре, говори вже.

— Я ж до мами збирався. Ну, поки не цей… Так вона там лежала, на кладовищі нашому…

Витиснувши з мене схвальний кивок, Гриша трохи збадьорився і почав розповідати про маму. Навіть підвищивши голос — на той випадок, якщо спереду теж захочуть послухати. Історія була не нова, він колись уже розповідав її за обідом, але, мабуть, забув про це. Проте ж і я міг про це забути, тому рахунок у нас був «один — один».

Ще до того, як Журба подався в остарбайтери, мама взимку сорок другого взяла мішок картоплі й повезла на «мінку» до Черкас. На санчатах, — тоді інших варіантів не було. Батько воював, тому Гриня лишився за дорослого. Та марно вони її чекали — так і не повернулася. Тоді багатьох на базарах і на вокзалах забирали до Німеччини, от він і вирішив, що й із мамою таке сталось.

І уявіть собі: так і було! Після війни і він повернувся додому, і вона! І пощастило: ні його, ні її не заарештували, — а тоді з тими, хто працював на німця, таке траплялося часто. Щоправда, довго мама опісля не прожила, та на загальному тлі їхня родина виглядала щасливою. Цього разу Григорій додав іще одну деталь, — може, й вигадав, а може, й ні.

Коли він після війни пішов до армії (а це ще один доказ того, що його справу совєти якось загубили), то служив аж на Байконурі, й випадково серед хлопців у його взводі опинився українець, чия мати потрапила в Черкасах під ту саму облаву й навіть працювала з матір’ю Журби разом у Німеччині! От лишень уявіть, який дивний збіг!

«Морозенко його звали», — усміхнувся, щось своє пригадуючи, Григорій і раптом осікся — спам’ятався, що зараз не до веселощів. Але я не дивився на нього з осудом — я спостерігав за дорогою і думав, що навіть якщо він усе це колись вигадав і, призвичаївшись, сам у це повірив, Гриша все одно був правий: що більше сьогодні ми пускали стороннього до голови, то менше боліло трохи нижче.

Шлунок звик до звичайного розкладу: пропустивши сніданок, він почав було бурчати під обід, натякаючи на пайку. Та щойно ми під’їхали до наших воріт, як зникли навіть натяки на апетит. Надворі біля двох червоних машин курили похмурі пожежники, а за ними стирчав чорний скелет нашого будинку престарілих.

Я собі думав по дорозі: може, згоріла тільки кухня, а до спального коридору не дійшло? Тоді зробимо зі сарайчика тимчасову літню кухню, а далі щось якось… Але дійшло. Ще й як! Замість величезного корпусу стирчали ребра колон, серед яких подекуди траплялися почорнілі шмати стін, яким вдалося встояти. Поки що. У деяких місцях іще диміло, проте й першого погляду вистачало, щоби зрозуміти: будинок утрачено остаточно.

Ми вилізли з «пиріжка», водій зі санітаром, похнюпивши голови, нагадали Журбі про гроші, отримали розрахунок і швидко поїхали, лишивши нас із візком та з подарунками напризволяще. Тоді з-за пожежної машини вийшов Петрович і почав плакати, обіймаючи нас по черзі.

— Ти, чорте старий, краще скажи, що зі собакою? — хлюпаючи носом, запитав Журба. А я згадав дещо важливіше і перебив його:

— Діти твої вчора поїхали? Не лишилися?

— Поїхали, — заспокоїв мене Петрович. А потому повернувся до Журби і сказав: — Собака побіжала за скорой, коли вона… те саме… Ну, Йосипа на морг повезла. Опісля не бачили.

— Повернеться, — впевнено заявив Журба, а я взяв Петровича обома руками за плечі й зазирнув йому в мокрі очі:

— Розповідай.

Часом збиваючись і беручи паузи, той розказав нам, що ж тут сталося цієї ночі.

Отже, шухер підняла Матвіївна. Петрович добряче відсвяткував учора відвідини і спав до останнього. Його розбуркав переляканий Славентій, який дихав через подушку, притискаючи її до рота. Ще темно було, а світло вирубалося зі самого початку, — може, щось перегоріло, а може, хтось вимкнув його. Того Петрович не знав.

Але сказав, що запах диму стояв конкретний. Він почав було збирати найважливіше: шукати паспорт, усі заначки та чистий одяг, — але до першої палати забіг Йосип, срачами відігнав Петровича від тумбочки й наказав хутко вшиватись. І в той момент загорілася стіна між палатами. Йосип устиг припасти до підлоги й пошурувати помелом під ліжками, щоби там ніхто не лишився, після чого вхопив Петровича за шкварник і витяг спочатку в коридор, де від диму вже було не продихнути, а потому швидко на вулицю.

«Відвів мене за ворота і посадив осьо там», — показав кудись поза наші спини Петрович і продовжив. Як з’ясувалося, про помело Йосип подбав не дарма, бо в такий спосіб надибав діда Опанаса, який вирішив, що знову війна, забіг до третьої жіночої і заховався там під ліжком. «Якби не Йосип, дід наш був би всьо», — сумно підсумував Петрович і знову було зібрався плакати. Але тут до нас підійшла Глаша, й оповідач миттєво змінив вираз обличчя, удавши, ніби він суворий чоловік, котрого нічим не злякати.

— Ото хлопцям розповідаю, як ми тут… — почав він.

— Молодець, — відрізала Глаша й виразно подивилася на нас.

— Таке горе, Глашенько, — сказав Журба і зарюмсав носом, — от віриш, не хотілося його тут лишати. Як щось відчував…

«Ото брехун», — подумав я, згадавши, як учора зранку ми з’ясовували, хто саме поїде. Та ці спогади, як і хитрощі Журби затьмарило слізьми, які викотилися самі, не питаючи, викликав я їх чи ні.

Глаша розповідала більш конструктивно, ніж Петрович, хоча він був автомеханік, а вона — доярка. У мене так і в школі часом бувало, коли фізрук ліпше за директорку розумів, як поводитися з дітьми. Так-от, за Глашиною версією, Матвіївна, як завжди, прийшла вдосвіта й запалила пічку. Потому вийшла до комори, а тут воно як бабахне! Мабуть, той газовий балон.

«Воно ж усе старе, — тихенько казала вона, озираючись навколо, щоби пожежники не чули, — ніхто ж уже не ремонтував, бо всьо ж — під закриття». «Тобто підпалу не було?» — суворо уточнив знизу Григорій, але Глаша тільки стенула плечима і продовжила розповідати: Матвіївна відразу зчинила галас, розбудила Зіну, і вони почали всіх виводити надвір, бо кухня вже палала і вогонь перекинувся на їдальню.

Воно й так було темно, а тоді ще й пішов чорний дим, і всі боялися, що когось забудуть. І Старенький спочатку бігав із відрами, а потому знайшов Опанаса і почав помелом перевіряти, чи ніхто не заховався. На вулиці Йосип кілька разів перерахував мешканців будинку, доповів Зінці, що всі живі, й раптом упав на півслові. Йому посиніли губи, здавалося, він не міг дихати як слід.

Новіченкова додому не пішла — спала в себе. І нахапалася диму.

Її витягнула Зіна і поклала під паркан. Там вона непорушно й лежала, не допомагаючи нікому. Пожежники приїхали десь за півгодини, а «швидка» спізнилась. От воно так завжди: як вони не дуже й потрібні, то приїздять хутко, а коли вже край — доводиться чекати. А що ж поробиш: район далеко, дороги погані, а люди похилого віку для того й існують, аби з ними траплялися якісь напади.

Поки вони приїхали, поки вийшли, поки знайшли, що треба, — Йосип уже й затих. Вони його і забрали — після того, як роздали всім присутнім валідол, допомогли Новіченковій відригатись і помазали зеленкою лоба Опанасові, який розбив чоло, залазячи під ліжко. Бродяга постійно крутився поруч і побіг за тим «рафіком», куди вже той поїхав…

Ми обійшли згарище й рушили до сараю, в якому згрупувалися наші. Хтось сидів на землі, притулившись до зовнішньої стіни, хтось лежав поруч на траві. Люди зраділи, побачивши нас, попідхоплювались і почали хором розповідати про те, що сталось уночі. Кожен викладав свою версію, та всі вони були майже однакові: спав, прокинувся, побіг за всіма…

Нам дали якогось печива і посадили поруч зі всіма, продовжуючи жваво обговорювати ці страшні події, проте все одно Глашина розповідь залишалася найповнішою. Трохи згодом від воріт прийшов Славентій і повідомив, що пожежники закінчили своє і вже їдуть. «А нас куди?» — спитала в чоловіка Глаша, та той відповіді не мав…

Пересуваючись за тінню, ми так сиділи кілька годин. Хтось дрімав, хтось плакав, аж поки з’явилася завідувачка. Усі разом прокинулися, підхопились і заговорили теж разом. Але найбільше мене здивував Журба — наш несправжній генерал аж вистрибнув зі свого крісла і важко потопав їй назустріч, переважаючи гучністю голосу всіх присутніх.

«Зіно, ану давай міняй мені гроші взад!» — закричав він, на ходу дістаючи зі штанів гаманця. Грузінка різко зупинилася, скривила обличчя і не менш гучно закричала йому у відповідь: «Гриша! Іді на хер! Які гроші? Все згоріло!».

Господи, як же я про це не подумав! Добре хоч узяв зі собою в подорож паспорт і залишки від пенсії. Але ж пенсійне посвідчення й усі долари за хату лежали в неї! Ціле життя трусився над тими клятими грошима і нарешті втратив усе, що мав.

Я хотів було спитати, чи перевіряла вона свій сейф після пожежі, та зчинився такий ґвалт, що втручатись у нього не було сенсу. Я мовчки відійшов од них і обережно посунув згарищем до місця, де ще вчора стояв кабінет завідувачки. Сейф був на своєму місці, біля стіни. Його було відчинено, зі щілини стирчав ключ, але всередині лежав тільки чорний попіл.

Шукати там було нічого. Переступаючи через уламки будинку, які ще димілися, я перетнув нашу палату, де стирчали чорні скелети ліжок, і нарешті вийшов на травичку. Мамо моя рідна, я ж лишився без усього! Ні грошей, ані фотографій! І головне — без того найкращого фото, з весілля! Ноги підкосились, і я встиг лише взятися за найближче дерево й тихенько опустився на землю.

Було чути, як десь неподалік усі лають завідувачку й допитуються, як усім тепер жити без документів і як отримувати пенсії? Зіна відповідала їм: «Та головне, що живі лишилися». Та всі присутні знали з власного життєвого досвіду, що людина без документів приречена: наша держава, хай би як вона називалася, забивала цвяхи, які стирчать, і бозна-скільки часу й сил піде на те, щоби довести, хто ти і звідки.

Я довго лежав на землі, вгамовуючи серце та шкодуючи себе. Кілька разів виймав із кишені паспорт і перераховував гроші, які лишилися. Шістдесят дві гривні — ось тобі й увесь зиск за ціле життя. Що мені тепер робити? Пляшки збирати? Але тут не місто: тут пляшок не викидають, а зберігають для господарських потреб. Будинку престарілих тепер немає, грошей на те, щоби переїхати, — теж. Новосельці до мого будинку мене й на постріл не підпустять. Іти до Гриші у прийми? Чи просто заплющити очі й заснути так, аби ніколи вже не прокидатися?

Почувши якесь шарудіння, я повернув голову й побачив, що до мене від сараю чапає Журба. Після скандалу його обличчя почервоніло, сусіда цілого аж тіпало від збудження.

— Бодя, п’ятсот євро, — два роки можна жить… — почав він іще здалеку. Та потому згадав, що я теж постраждалий, і додав: — А в тебе скільки доларів згоріло?

Виходить, про мої гроші він теж знав…

— Нема вже про що говорити, — сказав я і сів під деревом. Журба сперся на нього рукою, і так ми помінялися місцями, бо зазвичай я дивився на нього згори, коли він сидів у своєму візку. Мабуть, щось подібне відчувши і собі, Гриня вдався до дурні, якої він час від часу припускався, за що отримував од Йосипа по повній програмі.

Тільки уявіть собі, що цей старий дурень надумав!

— Ти, Бодю, тільки не думай усякого. Я на тебе за кішку зла не держу!

Я спочатку не зрозумів, що він має на увазі: яка кішка? У нас було тут кілька — жінки тримали. Ті кішки зазвичай терлися біля кухні, Матвіївна їх там підгодовувала. Та всі вони після пожежі кудись поділися, ніхто про них і не згадував. Та й Бродяга був важливішим за всіх кішок світу.

— Шо-шо? — перепитав я, і Журбі довелося пояснювати. Продовжуючи червоніти, він терпляче пояснив:

— Ну, та чорна, вчора на базарі. Вона нам іще дорогу перейшла, а ти не дав її обійти. Так-от, я не думаю, що це все через неї, і тебе не виню!

— Знаєш шо, Григорію з Григорівки? — відповів йому я, розпалюючись. — Зіна була права: іди ти на хер!

Я не міг пригадати, коли востаннє з моїх губ злітав матюк. Мабуть, іще в дитинстві, коли тато щось подібне почули від мене після гульні з хлопцями на річці й випороли лозиною так, що сидіти я довго не міг. Як бачите, це спрацювало, і того уроку вистачило надовго. Та зараз я вже не втримався, бо «пан генерал» іноді плів такі нісенітниці, що зупинити його міг тільки Йосип. А тепер… Тепер ці повноваження перейшли до мене.

Журба надув губи й пішов, ображений, до сараю, де тепер був наш останній штаб. А я ще довго лежав, розмірковуючи про своє життя, поки до мене підійшла Раїса і покликала вечеряти: Матвіївна десь у селі надибала пачок десять вареників із картоплею. Щоправда, до них немає сметани, та й солі поки що не знайшли, але треба щось їсти, й ось воно — те щось.

Побачивши мене, кухарка сумно сказала, втираючи сльози: «І млинці ваші вчорашні згоріли. А смачні були… Я відклала з десяток». Але я тільки махнув рукою: які тут млинці? У сараї знайшлися якісь старі миски, ще залізні, — з них й їли з розрахунку «одна на двох». Журба їв із Карасьовим, я ж розділив несмачну вечерю з Опанасом. Той принаймні мовчав. Лишивши йому велику частину порції, я підійшов до завідувачки, котра стояла біля казана, дочекався, коли людська навала навколо неї спала, і спитав:

— Коли похорон?

— Не знаю, — через силу відповіла Зіна. — Я, Богдане Васильовичу, тепер нічого не знаю. Мабуть, вони його десь там, у районі, як бездомного проведуть і оформлять.

— Цього не буде! — рішуче відповів я. — Що хочеш, роби, але треба, щоби його привезли сюди. Там поруч із Величко було місце, село не буде проти, а труну ми десь надибаємо.

— Треба у Драбівці його, — почув я раптом голос Журби. Виявилося, що «генерал» стояв у мене за спиною. Якщо ви не знаєте, то в Драбівцях у нас найкрасивіша дерев’яна церква. Стара, правильна, якщо можна так сказати. Проте навіть мені було зрозуміло, що повноважень завідувачки на це не вистачить: тут і дозвіл на поховання, і гроші на відспівування, й автобус, і місце, і батюшка. На все потрібні гроші, час і сили. Та й навряд чи Йосип цього би хотів.

— Так, не лізь! — відрізав я йому. — Зінаїдо Георгіївно, Йосипа треба поховати тут. Це буде правильно і по-людськи.

Грузінка подивилася на нас порожніми очима, потому сплюнула вбік:

— Мені й так за все це сидіти… Давайте спробуємо.

Увечері Матвіївна з Анатоліївною пішли по селу і домовилися, що кількох наших місцеві візьмуть до себе — на пару днів. Але взяли тільки жінок, до котрих на правах офіційного чоловіка притулився Славентій. Лишилося населення першої та другої палат і обслуга. Зі сараю повикидали весь десятиліттями накопичуваний мотлох, зі села принесли сіна й розстелили собі на підлозі.

Спати було майже зручно, й усі пригадували дитинство, подекуди сміялись, і жах потрохи залишав нас. Уранці ми поснідали тими ж таки варениками, до яких цього разу додали сметани з аджикою, — це вже було краще. Протягом дня ми набивали старі підковдри сіном, доводили до ладу сарай, а з району прислали на поміч якихось МНСників, котрі привезли бочку води, польову кухню з продуктами, а в саду викопали яму й поставили над нею будку туалету.

Коротше, вже якось можна було й жити. Літо точно протягнемо, а далі… «Далі ще треба дожити», — оголосила Зіна і додала, що Йосипа привезуть на похорон, коли закриють справу про його смерть. Обіцяли довго не затягувати, бо місця в районній кадаверні мало.

Наступного ранку до нас приїхало телебачення. Молода зубата дівка сказала, що треба зняти сюжет про пожежу, і попросила посадити ветеранів на згарище і зробити так, аби вони плакали.

«Зараз ти в мене заплачеш!» — наверещала на неї Зінка і прогнала, хоча наші були не проти. Телевізійники познімали там щось через паркан і дриснули, а що з того сюжету вийшло — не знаю: нам тепер дивитися можна було тільки в небо…

Йосипа привезли через день. Ми навіть підготуватися не встигли. У маленькій труні він здавався зовсім крихітним, наче сивий хлопчик. Зіна припрягла тих двох, із лікарні, допомогти з ямою на цвинтарі, бо місцеві від завідувачки вже втікали — так вона їх задовбала, вимагаючи то того, то сього. Лопата, між іншим, уціліла. Йосип її тоді в сараї й заникав, і от вона нам у нагоді й стала.

Його вдягли в якийсь костюм, схожий на стару коричневу шкільну форму. Журба запропонував перевдягнути його в жовту українську футболку, та ця пропозиція не знайшла підтримки, тому він просто поклав футболку Старенькому в ноги.

Ми знову йшли на кладовище, згадуючи похорон Кривої. Тоді настрій був світліший: нам було куди вертатись — от у чому річ. А тепер кожен приміряв цю труну на себе, й іншого виходу не передбачалося.

Якби ми комусь були потрібні, то навряд чи опинилися б у будинку престарілих. Тут тобі не Америка, де діти легко позбуваються батьків.

Тією самою лопатою лікарі чи хто там вони були викопали неглибоку яму. Цього разу Йосип був по інший бік процесу і не міг стежити за роботою. Було так спекотно, що самотужки ми би не впоралися — полягали би поруч.

— У Кривої-то яма краща була, глибша й не така… крива, — поруч зі мною вгніздився на кріслі Журба. Він давно забув, що ми посварились, а нагадувати йому я не хотів. Така вже Гриша людина.

Не дочекавшись моєї реакції, сусід продовжив висловлювати все, що мав на душі:

— А я, Богдане Васильовичу, скажу вам, що Йосипові нашому пощастило: помер під небом, — може, й зорі бачив.

Я мав певні сумніви щодо зірок (там же диму було, мабуть, повно), та вирішив не псувати вже зіпсованого. Від убогих у мене завжди серце рвалося навпіл, а тепер я сам став таким…

— А пам’ятаєш, — сказав я, — як Старенький танцював із Кривою і кричав їй, що навіть смерть їх не роз’єднає? От і диви: їм тепер і лежати поруч…

— А ми якось із ним пили на каруселях, а він і каже, що йому тут подобається, бо є такі зони, куди звозять доживати й отам погано помирати, — а тут природа, собака, телевізор…

— А за що він сидів? — пригадав я раптом питання, яке часто поставало під час проповідей Старенького. Журба трохи подумав і продовжив, знизивши голос:

— Та він одному казав, що за вбивство, іншому — за грабіж. Але щось мені здається, що він малолітку потоптав і все, тільки набрався там усякого.

Ніби почувши мої думки, Раїса спитала в усіх, чи знає хто-небудь, за що чи за якою статтею сидів покійний.

— Та казав мені якось, що вкрав на морі корабель зі золотом партії й хотів чи то на Туреччину пливти, чи то на Грецію, — сказала Глаша й повернулася до мене за підтримкою, як те відбувалось останнім часом, коли в розмові виринали питання зі шкільного курсу географії.

Та я вже не мав сил на ці ігри.

— Я не географ, — відповів я їй. — Давно збирався вам усім сказати, що я математику вчив, а хтось щось переплутав — і пішло.

— О, то будеш нам пенсію вищитувати, бо за той год… — зрадів Петрович, але Глаша його урвала:

— Тьху, дурний, яка тобі тепер пенсія? Пенсійне ж згоріло. Поки відновлять, уже всім по сорок днів буде!

— Так, шановні, — врочисто промовила Зіна й дістала пляшку самогону, який, мабуть, теж десь у селі вициганила, — у нас сьогодні сумний день… Ви самі все знаєте, тому давайте пом’янем раба Божого Валерія Петровича Андоненка («Ти диви, він теж Петрович був», — подумав я). Він нам усім спокійно жити не давав, але ми й самі того хотіли.

— Чиста правда, — підтакнула Глаша й узялася розливати, розпочавши, зрозуміло, з Новіченкової. Дочекавшись, поки черга дійде до нас, я тихенько спитав у неї:

— А скажи мені, чого наша лікарка так п’є? Не знаєш?

Глаша озирнулася навколо і так само пошепки, як раніше Журба, сказала:

— До неї інша лікарка була — Аліна. Молода, всі наші чоловіки від неї мліли, як коти. А потому сюди перевелася Новіченкова, бо тут її мати доходила, — треба було доглядати. Купила тут хату в селі — таку забацану, що не дай, Боже. Як та померла, ця й запила. І лишилася. Я чула, нікуди їй подітися: чоловік із новою одружився.

Отак і розв’язалося друге з болючих питань. Я подивився на нашу лікарку іншими очима, і стало мені її шкода — так само, як і всіх решту. Вони випили, видихнули, — цього разу навіть закуски не було. Ті двоє, зі «швидкої», з допомогою Славентія з Петровичем опустили труну в землю і нашвидкуруч закидали землею. Зверху встромили простого хреста з двох маленьких дощок, навіть без таблички та без жодного напису.

Усі замовчали, і я відчув, що маю все це перервати: «Пам’ятаєте, як на цьому самому місці Йосип розповідав про пастушка зі стадом, котрий усі твої погані справи забирає на себе й іде з чорними вівцями, а покійному лишає білих? Так-от, може, він і був грішний, радше за все він зі себе вдавав злодія, а насправді він просто любив життя… І всіх нас примушував любити це життя, хай би яке воно було безпорадне… А тепер Йосипа нема, і будинку нашого немає. І нехай йому там білі вівці вкажуть шлях туди, де буде йому з ким потеревенити. Може, там йому батько зустрінеться, і футбола покажуть».

Усі захитали головами, дивлячись у пластикові скляночки, які не полишали нас і після пожежі, бо їхній запас зберігався не в корпусі, а в сараї. А я вирішив додати: «І ще вам скажу — вже зі свого досвіду: Йосип був шульга, а це завжди особливі люди. У мене в школі кілька було, й усі — незвичні. За совітів їх усіх перевчали, бо зброю робили під праворуких, тому таких дітей ламали через коліно, щоб і писали правою, і все робили. Та вони були особливі… Як Йосип».

Я пригадав його криві пальці, як він висмикував із моєї тарілки ними щось смачне, і стало геть сумно. Зіна блиснула очима, усміхнулася мені й почала мовчки наливати всім присутнім по другій. Знизу схлипнув Журба. Він плакав, і мені від цього враз полегшало і стало тепліше. Але тут Григорій притягнув мене за шию до себе і прошепотів: «Бодю, я обіссався».

Як той казав, «маємо те, що маємо». Я взявся за поручні й покотив Журбу вглиб кладовища, дотягнувши до того місця, де йому нещодавно лис привидівся. Там допоміг тому старому дурневі зняти штани з трусами й підняв його, щоби зробити зі сорочки щось на кшталт спідниці, — нехай уже зверху лишається в майці. Аж тут раптом в очах мені потемнішало і ноги піді мною підігнулися.

— Бодю, Бодю! — злякався Журба. — Що з тобою?

А я впав на землю боком і схопився за груди, бо там щось у той момент відбувалося різке та нехороше. Я не міг продихнути й тільки кашляв. Журба зіскочив із крісла, поліз до великої кишені, що була там між ручками, і почав у ній щось шукати.

— На, на! — закричав він і запхнув мені до рота якісь пігулки. — Кашляй, кашляй, песій сину! Кашляй, не зупиняйся!

І я кашляв, скільки міг, аж поки біль притупився. А трохи згодом той біль узагалі покинув мене й пішов кудись далі по цвинтарю — шукати іншу людину похилого віку, котру доля привела сюди спекотного дня.

Я лежав геть мокрий, і лишалося тільки сподіватися, що я не обісцявся на пару з Гринею.

— Так, дихай глибоко, — наказав мені Журба, запхав мені до рота ще якихось гірких ліків, дав запити водою з пластикової пляшки і спробував підняти мене й посадити на крісло. Не вийшло, а допомогти йому я не міг. — Так, Бодю, лежи, падло, дихай, — проскрипів, задихаючись, Журба і почапав своїми «хворими нозями», як казав Йосип, «за добавкою».

Я лежав на землі й думав, що, у принципі, так воно б і мало бути. «Далеко нести не треба», — подумав я і засміявся.

А через кілька хвилин Гриня повернувся зі Славентієм і Петровичем.

— Вони сцяти пішли, — я їх там і зустрів, — радісно закричав він здалеку, а я підняв одну руку, демонструючи, що живий і все гаразд.

Утрьох вони всадили мене на крісло, і з’ясувалося при цьому, що воно доволі незручне. Я закректав, умощуючись, а чимось задоволений Журба пожартував:

— Я ж тобі казав: чистий геморой, — а ти не вірив.

І вони потягли мене до наших. Моя поява у кріслі здивувала присутніх. «Бітий нєбітого везьот», — сказала Глаша, та я пояснив, що все в порядку, просто жарко, от і зімлів трішки. Утім, у грудях іноді щось порізувало, і я не хотів знати, що саме. Уважно подивившись на мене, Зіна сказала: «Ну, давайте вже по останній», — зважила в руці майже порожню літру, швидко розлила ті краплі, після чого скомандувала збиратися додому, поки «ще одного жмура не сталося».

— Стій, — сказав я Журбі, коли він спробував витягнути крісло з піску. — По-перше, тобі це занадто, — така спека, що ти сам спробуй дійди, — нехай осьо хлопці допоможуть. А по-друге, лишіть лопату отам, у кущах. Там Йосип обіцяв її покласти минулого разу, щоби господар забрав. Нехай так і буде.

Лопату лишили, після чого ми вирушили в напрямку сараю, потрохи переводячи розмову з теми покійного до того, що буде на вечерю, бо ніщо так не сприяє появі апетиту, як похорон на свіжому повітрі та поминки без закуски.