Червоні хащі

Глава восьма, в якій Болівар не вивезе трьох, а ніч змінить усе

Того особливого ранку я прокинувся першим. Усі наші спали, в будинку було тихо. Обережно, щоби нікого не розбудити, я зібрався і вийшов надвір, старанно оминаючи місця, де наш старий паркет скрипів особливо гучно. Небо над полем за воротами тільки-но зажевріло. Ще навіть п’ятої години не було, — в селі всі легко орієнтуються в часі за небом, коли вже відійшли далеко від радіо.

Я посидів на гойдалці й вирішив пройтися до села і назад. Збудження не дозволяло довго лишатися на місці: сьогодні ж я побачу рідний будинок! І зайду до нього — обов’язково зайду, хоч би що там собі виробляли ті новосельці зі своїми жлобенятами.

Бродяга причепився було за мною, та потому згадав, що незабаром сніданок, і повернув назад. І то добре. Він, звичайно, мовчазний собака і не надокучливий, але тут, у Червоних Хащах, мені бракувало місця, де би можна було побути наодинці, без дурниць Журби, без Йосипового реготу і без усіх інших. Чого ще не вистачало? Власної території, про яку можна було би подбати. Звичної їжі, щоби без цієї клятої манки тричі на тиждень. І ще — моїх вирізок.

Ще в дитинстві, десь після війни, я почав вирізати цікаві статті та вклеювати їх до альбому, замість марок. Спочатку — з «Піонерської правди», далі — з «Правди» дорослої, а потім — уже з усього, що бачив: од «Черкаського краю» для краєзнавців до «Шкільної Оригінальної Класної» для роботи. І часом дуже цікаво було сісти собі спокійно надворі й погортати власні спогади, — от диви, в десять років мене цікавили піонери Африки. Хіба вони були насправді?

У грудні я так швидко збирався, що забув свою колекцію з трьох альбомів на шафі у сараї, — не до того було тоді. А сьогодні, якщо Журба не збрехав, ми заїдемо по дорозі до мене, от і заберу нарешті. Якщо ці, звичайно, не пустили мої альбоми ще взимку на підпалок. Але головне — сьогодні я побуваю вдома, і не вві сні.

Я обійшов Хащі довкола і повернувся десь біля сьомої, коли в селі вже всі півні відспівали і попрокидалися люди. Скрізь було чути характерний гомін: там воду набирають, там курей скликають, а там свиням їсти дають. Я йшов, слухав знайомі з дитинства звуки й усміхався.

Будинок уже жив своїм звичайним ранковим життям. Раїса з Ірою розвішували білизну за гойдалкою, а біля дверей стояв якийсь «Москвич». Невже по нас приїхав? Журба ніби казав, що буде спеціальна машина, зі санітаром, але міг і прибрехати.

Проте жінки мені пояснили, що то до Петровича приїхали діти з двома внуками. Малі якраз бігали коридором і гучно волали про щось своє, дошкільне. Знов обережно — та вже не через паркет, а через дітей — я пройшов коридором до другої палати, сполоснувся і почапав до їдальні. Над столом першої палати стирчав Йосип, бо біля Петровича сиділи дочка і зять, а Старенькому кожні свіжі вуха були викликом для його гонору.

Нахилившись до зятевого плеча, мій сусід завзято розповідав свою чергову байку: «Короче, оба говорят, шо дєло било. І тада я тока так їм: «Ану тіше будь. На трі-четирє говорітє, как поваріху зовут. Тока в глаза мнє! Ну, трі-четирє!». А одін говоріт: «Лє-на». А второй: «Ма-ша». Отакой Уїмблядон, ти понял, а?». Старенький гупнув по спині чоловіка, котрий робив вигляд, що йому цікаво, Петрович старанно заржав, а його донька перелякано дивилася на все це, тримаючи в руках склянку з чаєм.

На сніданок була запіканка. Я помахав рукою Журбі, який сидів на своєму місці, й пішов до роздачі. Там була Анатоліївна, яка на мій мовчазний запит пояснила, що Матвіївна пішла зранку пасинкувати огірки і ще не повернулася. Набираючи в тарілку запіканку, яка розпадалась і ніяк не хотіла лягти шматком на виделку, я раптом чхнув, ледве встигнувши притулити руку до носа. Підла запіканка скористалася нагодою і впала назад до лотка, розпавшись при цьому на дрібні шматочки.

«Нічого-нічого, — заспокоїла мене Матвіївна, — то вам дорога додому чхається», — і нагребла в тарілку кляту запіканку за допомогою ополоника. То, значить, уже всі в курсі? Утім, чого тут дивуватися: будь-яка подія, що вибивалася зі звичного розкладу, в будинку престарілих миттєво ставала загальновідомою.

Я подякував і пішов на своє місце. Туди миттєво прибув і Йосип, адже Петрович із родиною доснідали й пішли собі, а без новеньких там йому було нецікаво. Він якраз показав їм своє татуювання на грудях: «Раб КПСС», — і, схоже, гості вирішили, що це вже занадто. Але хіба щось могло вгамувати нашого Д’Артаньяна? «Слиш, нєгропатолог, — звернувся він до Григорія, — ти капусту-то забрал у Грузінкі? А то щас карєта подкатіт, а лаве на нєйо і нєт!»

Журба відразу злякався такої перспективи і почав нервово доїдати.

Задоволений перебігом подій, Старенький тим часом перемкнувся на мене: «Бодя, а ти шо затіхарілся? Пару нєдєль до чемпіоната, а у нас тока флаг! Надо будєт заєхать на «Союзпечать» і калєндарь турніра купіть — самий большой. С тєбя денюжка, понял?»

Мені нічого не лишалося, як погодитись, а вже за хвилину стривожений Григорій почав вимагати, щоби я кидав ту запіканку — все одно вона несмачна, — і терміново віз його до завідувачки: забирати гроші та з’ясовувати, що до чого.

У кабінеті в Зіни сиділа Новіченкова зі своїм звичайним буряково-похмільним обличчям, в обрисах якого можна було за великого бажання побачити жінку, котра давно втратила сенс життя. Треба буде впіймати Йосипа у філософському настрої та розпитати про нашу лікарку. Він знав усе і про всіх, а тут іще й споріднені смаки.

Завідувачка тим часом запхала розкладачку між батареєю та шторами й сіла до столу.

— Ну що, зібралися вже? — спитала вона і так подивилася на Новіченкову, що та встала й пішла, тужно видихаючи.

На її місце відразу підкотився Григорій, посунув порожній стілець до мене і сказав:

— Ми — по гроші, — після чого почав зосереджено протирати орденську планку, яку він іще зранку начепив на сорочку.

— По гроші, — погодилася Грузінка й розвернулася до сейфа. — А хто їде?

— Як хто? — здивувався Журба. — Всі… наші.

Завідувачка помовчала, збираючись щось сказати, проте не сказала нічого, а дістала зі сейфа найближчий до дверцят конверт із малюнком Народної партії, тьху на неї.

— Скільки вам?

— П’ятдесят… Ні, давайте сто.

— А на запас? Про всяк випадок… Я вам поміняю, — вам же гривні треба?

— А який курс? — устрягнув я, бо їх тут лише пильнуй: одна схитрує, другий не помітить.

— Нормальний… По шість.

Я хотів було посперечатись, але Журба вже простягнув руку по гроші. От простак: він десь по п’ятдесят гривень на сотні втрачав. Але то були його сотні, тому я змовчав.

— То скільки?

— Давайте сто п’ятдесят, — мимоволі погодився Гриша. І миттю закинув рятівний жилет до розмови: — Тільки скільки в нас останеться, стільки назад і поміняєш, і щоби курс не скакав.

— Добре, — погодилася Зіна, дістала ще один пакунок і почала витягати звідти пачки гривень. Журба задоволено подивився на мене: як на нього, він чудово впорався зі завданням. А як на мене… Як на мене, вони тут вартували одне одного.

Та Зінаїда приємно здивувала мене, діставши зі сейфа ще один пакунок, у якому був мобільний телефон.

— Значить, це мій «Київстар», — сказала вона, вже звертаючись до мене як до відповідальної людини та викреслюючи з такої важливої ситуації Журбу, який вип’є і загубить дорогу річ. — Він заряджений, на ньому сорок гривень. Мій номер забитий на першу кнопку. Затискаєте отак-во і тримаєте. Дивіться…

На столі задзеленчав інший телефон. Зіна вимкнула його, простягла мені перший, але його вхопив Гриня. Завідувачка встала й суворо наголосила:

— Так, якшо шо, дзвонить мені. Грошей на це вистачить. І цей… Машина буде на восьму — вони вже телефонували. Так шо давайте, вже скоро, йдіть на кухню, — вам там тормозок складуть.

— Сухпай? — радісно перепитав Журба, щойно в голові порахувавши, що він зекономив щонайменше на полуденку.

— Не знаю, — відрізала у відповідь Грузінка. — Шуруйте вже. І давайте там обережно.

В їдальні жінки дивилися «Веселых ребят» — мабуть, уже всоте, якщо не більше. Тю, дурні! Я з дитинства знав, що там, окрім бійки, і дивитися нічого. Та наших нічого не дратувало: сиділи, наче зайчихи біля капусти, і дивилися на екран, затамувавши подих. І — диво дивне — серед них сидів наш Карасьов і дивився уважно, розкривши рота. Мабуть, у дитинстві пропустив це кіно, хоч у таке було важко повірити.

Григорій засувався у візку:

— Богдане Васильовичу, а мені от дочка в листі радила якесь кіно, щось там про рибу якусь. Казала, після цього буде легше помирати. Ніби вона щось у цьому розуміє. Так-от, я от думаю, може, десь по дорозі в магазині відеокасет те кіно купимо?

— А як ви собі це уявляєте? — відказав йому я. — Підходимо ми до кіоску, де суцільна «Еманюель», і питаємо: а є кіно про рибу, після якого помирати не страшно?

— Ну, не хочете — я сам спитаю, — ображено цикнув Гриша і затиснув гальма, не бажаючи їхати далі. Ну й добре, сиди собі посеред зали. Усе одно сьогодні я не дам собі настрою зіпсувати.

Матвіївна вже повернулась і почала складати огірки з бутербродами в маленьку каструлю.

— Вам же на двох? — запитала вона. Почувши у відповідь, що на трьох, здивувалась, але тут же додала необхідне, ще й відварних яєць із сіллю встромила зверху. — Я дітям млинці буду робити, то і вам на завтрашню вечерю лишу, — сказала вона. І додала: — Люблю, коли з дітьми приїздять. Відразу як у хаті. І весело, і наші все їдять добровільно, щоби, значить, діткам гарний пример подавать.

— Дякуємо, — відповів я у множині, підхопив Журбу, який дивився на екран, де молодий Утьосов ішов, розповідаючи, що пісня йому допомагає будувати і жити, й ми пішли забирати речі.

Машина приїхала вчасно — якийсь імпортний білий «пиріжок» без блимавки та смуг на бортах. Водій вийшов і закурив, а санітар — товстий чолов’яга років сорока п’яти — розчинив бокові двері, й стало зрозуміло, про що мовчала Зіна та звідки непорозуміння з кількістю сухпаю. Місця там було на трьох, але це якщо рахувати візок. Він ставав у багажний відсік позаду двох широких крісел. Двох. А попереду теж два місця: на санітара та водія.

Ми подивилися з Григорієм один на одного, і я сказав першим:

— Ну, то нічого. Наступного разу поїду. Замовлю сам, краще десь восени: не так спекотно.

Та Гриша жваво захитав головою:

— Монету буду кидати. У мене є карбованець ювілейний, ще з Леніним.

Було зрозуміло, що Йосип просто так позицій не здасть: не той характер. Він же останніми днями тільки й торочив, що про плани на цю подорож: що треба купити при нагоді до чемпіонату, і т. д., і т. п.

Ось і він, скорий на згадку, вийшов із-за будинку з Бродягою та зі старшим із онуків Петровича й одразу подав голос:

— О-па, мишка, вот і наружка, — і засміявся, ніби то був якийсь вдалий жарт. Обходячи машину ззаду в голові своєї колони, Старенький звернув увагу на наші невеселі обличчя і почав розпитувати: — Кого хоронім, чепушилы?

Коли ж сам побачив салон спецмобіля, то все зрозумів.

— От геморой… Та-а-ак, а сперєді? — спитав він у мене.

— Там теж двоє: водій і санітар.

— Санітарка звать Тамарка. Значит, Болівар нє винєсєт троїх, да?

— Шо-шо? — перепитав його Гриша.

Це теж був постійний дратівливий момент у нашому будинку: всі все або недочували, або не розуміли і постійно перепитували. Я вже казав, що знижував оцінки тим, хто перепитував? Ну, добре.

Так-от, Старенький тільки махнув рукою і ще раз зазирнув усередину машини.

— Єсть мнєніє, — почав Журба, — шо надо жрєбій бросіть. Руп імею, юбілєйний, с Лєніним. Щас кіну.

— Руп сберєгі, — відповів Йосип, вертаючись на повітря, — ти ж Лєніна відєл, Вишинскій? На ВДНХ за колбасой єзділ?

Гриша ображено стиснув губи, а Старенький усе не вгамовувався:

— Ваши вернуться — вместо медалі повесіш.

На ґанок вийшла Зінаїда, привіталася з екіпажем і гучно спитала в нас, чи вже вирішили, хто їде зі Журбою.

— Та он, Портос уже гамаши напузиріл, — єму нужнєє, — відповів Йосип і пішов до неї, взявши за руку малого. Підійшовши, він указав на хлопчика і гучно заявив: — Мой пацан. Я єго с армії ждал, — після чого заржав своїм скрипучим сміхом.

Наче відчувши суть того, що відбувається, Бродяга підняв лапу, попиняв на колесо і затрусив за ними. Ми з Гришею стояли, ніяковіючи, а Йосип уже причепився до завідувачки:

— Слиш, Георгієвна, колісь на чирік: пойдьом с Петровічем-младшим в сільпо мяч покупать. Проверім, шо он за вратарь.

Та здивувалася:

— Так щойно ж пенсія була?

— А ти под іюнь. Нє жидісь!

— Ладно, — погодилася Зіна й пішла в корпус.

Санітар почав засаджувати Гришу на сидіння, а я взявся складати його візок. Водій усівся і завів машину. На звук мотора з будинку вийшов Петрович, спіткнувся й ледь не впав, але гучно приклався ліктем до перил. Старенький, зрозуміло, не лишив це без коментаря:

— Сука, от ти фартовий, Вася. Ти б єщо хрєн в трьох местах би поломал, — але Петрович тільки відмахнувся й підійшов до капота.

Постояв там, прислухаючись, а потому звернувся до водія:

— Ще той раз хотів тобі сказати: ціпок у тебе хиляє. Зубки погнуті, чуєш? — але той тільки посміхнувся і почав піднімати скло, перериваючи зв’язок.

Старенький заржав:

— Ладно, давайтє, лантухі подмативайтє, счотчик тікаєт.

Це, між іншим, була неправда, бо домовлялися на два дні, з ночівлею в Гришиній хаті. Але він мав рацію: час вирушати, бо щось нервово ми збиралися.

Я сів на ближнє до дверцят крісло й подивився на ґанок. Йосип уже ніби й не звертав на нас уваги. «Вніманіє, вніманіє, говоріт Германія», — звернувся він до хлопця, і той радісно засміявся, дивлячись то на діда, то на Старенького, то на Бродягу.

Машина рушила з місця.

Поки ми розверталися, я дивився на ґанок, про себе дякуючи Йосипові за те, що він не погодився на жереб, бо я завжди програю, завжди і скрізь. Він щось розказував, розмахуючи руками, синя футболка мотилялася навколо його маленького тіла, і я звернув увагу на напис на ній — англійською, щось типу «Гастлер».

У нашій школі була вчителька англійської, Зоя Іванівна, — то вона завжди перекладала дітям, що в них на одязі написано. І якийсь давній спогад підказував мені, що цей напис означає щось нехороше, та роздивлятись уже було ніколи: ми виїхали за ворота. І подорож, на яку так очікували, нарешті почалася.

— Так, ми ж на Грігоровку, правільно? — спитав водій, щойно ми повернули на трасу біля наливайки. Я подивився на Журбу, бо замовником був він, і хтозна, чи не передумав він заїжджати до мене? Та Гриша все пам’ятав:

— Так, але спочатку на Рублівку.

— На яку Рубльовку? — аж поперхнувся водій і повернувся до нас, забувши про дорогу. — В Москву?

Тут уже я не витримав:

— Ні, це село Рублівка, на тому березі, у бік Чигирина.

— Так то ж крюк який! Там же дорог нема! — обурився водій і щось упівголоса сказав санітарові. Той цикнув, став колінами на сидіння і повернувся до нас:

— Может, завтра тада на Рубльовку… Можем нє успеть.

— Нічо, — величаво відповів йому замовник. — Ми домовлялися на два дні. Сонце зараз довге, скрізь устигнемо. Нам іще на два кладовища, по дорозі ще магазин надо відеокасет і кіоск «Союзпечать» — аби я два раза не повторяв.

Передній ряд щось там собі незадоволено пошипів, після чого санітар спробував зайти з іншого боку:

— Смотрітє, штоб вам слішком нє било жарко, — сєрце ж. Єслі шо — говорітє сразу: я уколю.

— В сраку себе вколи, — тихенько, щоби спереду його не почули, сказав Журба і хитренько усміхнувся. У русі дійсно жити ставало краще, жити ставало веселіше.

Напруження висіло в салоні недовго. За кілька кілометрів ми з Гришею побачили конячку з лошатком і почали обговорювати між собою, скільки тому місяців і в кого які коні були. Я розповів про Завірюху, яка в голод після війни відганяла вовків од нашого будинку, а Журба у відповідь розказав, що тримав коней ціле життя, аж поки дружина йому заборонила.

— Шо так?

— Та вона в мене дивна була. А може, і є…

Тут я вже не міг не розпитати, як це і що сталося. Спочатку соромлячись, а потім уже ніби набираючи обертів, Гриша почав розповідати. Дружину його звали Надія, вони з одного села, і так якось само собою зрослося. Та під старість вона потрапила до «білого братства» і почала з’їжджати з глузду. Все продала: і «москвича», і коня, — надсилаючи кудись гроші. А коли та Марія (от уже взяла собі, падлюка, моє улюблене ім’я) вийшла з тюрми, дружина поїхала до неї.

— Куди?

— Не знаю. Десь поїхала. Чи то в Росію, чи то ще куди. Але як на Хащі переїздив, хати не продав. Може, вона повернеться, може, я. А поки там племінник доглядає… Вона мені то іконку пришле, то брошурку якусь, але я навіть не дивлюся, шо там, — викидаю відразу у сміття.

— Ого, — здивувався я.

— Та да, але вона завжди дивна була. Вони з Росії до нас і приїхали. З Холмска. Чули про таке?

— Ні, не чув. А що за назва? На честь Шерлока назвали? — спробував пожартувати я. Та деякі речі до Григорія часом просто не доходили:

— Ні, то Сахалін. Холми в них там… Я от, бува, думаю, що треба було з нею розвестися ще тоді, як я на Кубі був. Там така Елізабета в мене була, мулатка, — хотіла, щоби я її забрав звідти.

Я тільки встигав дивуватися:

— То ви і на Кубі були?

— Ага, сімдесят п’ятий-шостий. Желєзну дорогу їм там допомагали будувать, на Санта-Клару.

— Ну, і як ви? З тією Лізаветою?

— Та ніяк. Нічого не сказав і поїхав. Тільки серце, бува, болить, як вона мені сниться. Така красива… Ех, — засумував Григорій і заплющив очі, мабуть, намагаючись оживити образ тої кубинки, котру він колись кохав, але лишив напризволяще. Я вирішив допомогти йому і сказав:

— Яке у вас, Григорію Івановичу, цікаве життя… — і ледве не додав «було», та вчасно зрозумів, що це буде зайвим. Але Журба наче не помітив цієї зупинки. Він розплющив очі й, нагнавши поважного вигляду, погодився:

— Не жалуюсь.

І тут ми почали гальмувати, а спереду вигулькнув базарчик.

— Штоб ви раньше сказалі, ми б нє взялісь, — сказав водій, закурюючи на вулиці.

— Ти, шелупонь, как с генєралом юрідіческіх войск разговаріваєш? — аж скинувся на своєму місці Журба. — Я зараз область наберу — будєш всєй халупой на новиє права скідиваться, пойняв?

Той, схоже, зрозумів, що ліпше мовчати, але, коли ми нарешті з Григорієм вилізли з машини (ніхто й не поривався нам допомогти), не втримався:

— От людєй возілі с вашей контори, так всьо тіхо-мірно, тока дєд наригал. Водкі много взялі.

Це він, мабуть, про Славентія, вирішив я і на правах супровідника спробував якось угамувати цей гармидер.

— А ми ригати не будемо. Нам би скрізь попасти і ще купити все за списком. Отут нам треба знайти плаката до чемпіонату світу.

— По футболу?

— Звісно. Готуємося до нього. Прапори порозвішували. Тепер би нам плакат із таблицею треба.

— Та шо там готовіться? Продуют, как обично, — сказав водій, замкнув машину й пішов до бабок, котрі нервово тіпалися, вичікуючи клієнтуру. Журба зібрався було щось йому додати у спину, та, поки думав, той уже відійшов на далеку відстань і щось замовляв у найближчої торговки.

— От геморой, — тільки і промовив Григорій, умощуючись у своє крісло.

— З машиною? — спитав я, випереджаючи думку сусіда.

— Ні, просто геморой, — насупився Журба, намагаючись усістися якомога зручніше.

Обабіч дороги стояли торговки. За їхніми спинами стирчали кіоски: їжа, пиво, квіти. Я намагався вгледіти серед них «Союзпечать», але зір був уже не той, що раніше, тому я вирішив запитати в місцевих і штовхнув крісло до бабок. Ці точно знають усе: де, хто і скільки коштує. Найближча до нас почала щиро мотиляти лопухом над розкладеними на ящику шматками м’яса, відганяючи мух, але я заздалегідь показав їй рукою, мовляв, спокійно, ми в іншій справі. І, привітавшись, запитав, чи є на базарі «Союзпечать».

— Тю, вам шо, газет треба? — озвалася першою її сусідка і миттю витягнула з-під свого ящика купу паперу.

— Та ні, — вступив до розмови Григорій, який усе ще не вийшов із образу генерала юридичних військ, — нам, жіночки, треба свіжа преса.

Розчаровано видихнувши, обидві вказали рукою наліво від себе. Я подякував і швидко потягнув возика далі, бо Журба, вочевидь, збирався продовжувати розмову, — ніби йому в Червоних Хащах бракувало спілкування з жінками, котрі йому не раді. Так і є.

— Як молода картопля? Пішла вже? — спитав він, але питання розчула тільки наступна торговка і почала пропонувати нам замість картоплі огірки, які, за її словами, цьогоріч зародили напрочуд солодкі.

— Тихо ти, оглашенний! — цикнув я на нього, бо водій уже пив каву біля машини і звідти поглядав на нас незадоволено: хочуть устигнути скрізь, а самі точать ляси при першій-ліпшій нагоді.

Кіоск дійсно стояв далі по дорозі, відразу за зупинкою. І, не повірите, потрібний нам плакат там знайшовся! Їх у продажу було навіть декілька, і можете не сумніватися: я вибрав найбільший — із левом у білій футболці і таблицею, з якої потому виходили вектори. Це, мабуть, щось особливе і футбольне, та нічого: Йосип розбереться. Григорій спробував поторгуватись, але ж то був кіоск, дарма що стояв на базарі! Тож довелося йому, бідолашному, виймати з дорожнього фонду дванадцять гривень за шмат паперу.

Обережно тримаючи скручений у сувій плакат, Гриша почав роздивлятися навколо й заявив, що тепер нам треба знайти магазин із відеокасетами. От далося йому те кіно про рибу! Ми ж поспішали. Та й не могли продавати на сільському базарі такі фільми, а «Веселые ребята» в нас уже були. Тому я йому відмовив, пообіцявши, що на зворотній дорозі завтра пошукаємо в Софіївці чи десь іще, і швидко потягнув візок до машини.

— Обманеш!

— Та справлю я тобі з пенсії того фільма! Поштою надішлють. Ще й назву точно перепитаємо.

Він погодився, та за мить так заверещав, що всі бабки повернулися до нас, а дехто з переляку почав накидати на ящики простирадла, шукаючи очима чи то циганчат, чи то міліціонерів. «Стой! Кішка!» — додав Журба ще голосніше і вказав постером кудись уперед. Я зупинився, придивився. Так, це дійсно була кішка, товста і чорна. Вона повільно перетинала нам шлях, вийшовши з-за машини і прямуючи до торгівельного ряду.

«Киш-киш, падла!» — знову закричав Журба і почав махати в повітрі скрученим плакатом. Бабки, зрозумівши, що до чого, отямилися й узялися стягати своє ганчір’я з товару, а кішка зникла десь між ними. «Так, давай на той бік, — обійдемо», — скомандував Григорій і вказав напрямок тим клятим плакатом, який у його руках швидко перетворився на жезл гаїшника. Та я вирішив його не слухати і штовхнув візок уперед. Ми й так мали обмаль часу, і водій нервувався, і мені так хотілося додому, що всі забобони світу не могли мене зупинити. Геть усі.

У машині мій сусід швидко заспокоївся. Він ретельно простежив, аби я поклав куплений плакат на поличку, причому так, аби той раптом не впав, і владним голосом скомандував їхати на Рублівку. А опісля вперся у вікно, де незабаром почалася Черкаська дамба. Ми переїхали на правий берег і незабаром рушили вздовж Дніпра на південь. І як же ж там було красиво!

Ми вказували одне одному на особливо яскраві деталі довколишнього світу й насолоджувалися кожною миттю, наче то було якесь кіно.

— От у нас така краса, що й ніякого моря не треба, — сказав Журба, повертаючись до мене і розстібаючи комір ковбойки, бо було вже спекотно.

— До того ж там ці… водорості, — я вирішив піти йому назустріч, хоча на морі мені сподобалося.

— Тут теж річка цвіте, — вступився за Дніпро Гриша, хоча це й дещо суперечило його попередній заяві.

— Там іще ці… медузи… страшні, жаляться.

— Та я на Кубі таких бачив, що вобше! І я от, Богдане Васильовичу, вірите, міг спокійно їздити. І у профілакторій, і в Гагри. Та щось не до того було. Я і по льготах ніколи не їздив. А ви?

— Ні! — рішуче відповів я, хоч і не пам’ятав деталей тих давніх подорожей та, швидше за все, трішки при цьому прибрехав. Але Журба був такий радісний, що хотілося його підтримати, тим більше, що спонсором був німецький уряд у його особі.

— І я не їздив. Нехай на хворих витрачають, а я не буду. «Не треба мене хоронить», — кажу їй.

— Дружині?

Журба ніби не розчув і знову повернувся до вікна. Ми наближалися до недобудованої Чигиринської АЕС. Тільки цього щастя нам не вистачало після Чорнобиля. Як там співали тоді? «Їхали козаки, гуркотів їх трактор»? Добре, що не встигли добудувати.

Ми наближалися до мети, і з кожним наступним упізнаваним поворотом серце починало битись усе частіше. У машині було спекотно, піт заливав очі, і я ще подумав: може, дійсно попросити в санітара чогось заспокійливого? До того ж все оплачено. Проте вирішив, що це — нервове. Зараз повернемо від річки, скоро й рідне село.

Воно так у нас скрізь: що далі від траси, то гірше. І на свіже око все було якесь занедбане. Дорога завжди після зими псувалася, та потому її зазвичай укатували трактором. Але цього року стан її значно погіршився, так ніби трактор до нас не доїхав. До них, звичайно, до них…

Чи то після Черкас рідна Рублівка здавалася закинутою, чи то подумки батьківщина видавалась охайною та доглянутою, а тут дивіться: там паркан нахилився, там зарості замість городу. Я розумію: літо, не до того, — та все ж…

Ми проїхали повз Степанову хату, і вона теж здалася мені брудною. Мабуть, Степанів зять знову запив, бо за тверезого господаря такого безладу не буває. А за його хатою — недобуд, який іще років двадцять тому почав виганяти один удівець із Китайгорода та й закинув. Так до нас і не переїхав, а перший поверх потрохи вростав у землю. На мене цей будинок завжди сум наганяв, бо це неправильно, коли починаєш щось будувати і кидаєш цю справу. А зараз мене все наводило на сум, попри радісні очікування.

— От вас коли електризували? — спитав Журба, уважно роздивляючись навколо.

— У п’ятдесят дев’ятому.

— А нас аж-но в шістдесят сьомому. І де, спрашується, та лампочка Ілліча, га?

— Куда єхать? — обернувся до нас санітар. Він після базарчика відкоркував пляшку пива й дещо подобрішав.

— Прямо. Тут скрізь прямо.

За кілька хвилин показався наш зелений паркан, і я нагострив очі, привставши на сидінні. Помітивши це, трішки підвівся і Журба: «Тормози!». Біля воріт з’явилася нова лавочка. Ми не мали в ній потреби, бо часу не було на дільничні теревені, — а цим, диви, знадобилася! Машина притиснулася правим боком до сусідського паркана і заскрипіла, затихаючи. Водій зібрався було вилазити, але санітар йому щось тихенько сказав, і той, матюкнувшись собі під ніс, знову завів «пиріжка» і став трохи далі, та вже лівим боком.

Воно і зрозуміло: йому зручніше вилазити, — а як нам? Нічого, що ми платимо гроші? Загадавши собі після повернення нацькувати Йосипа на цього жуліка, щоби той постраждав перед розрахунком, я почав вивантажувати Журбу. Нарешті впорався. Піт знову залив очі, а серце почало вистукувати, що той зайчик по пеньку в мультику.

Біля лавочки тим часом з’явився старший син новосельців. Він їв вишню з миски й мовчки дивився на нас. Я доштовхав візок до воріт, укотре витер піт і привітався. Мале жлобеня нічого не відповіло, продовжуючи їсти вишню, плювати кістки на дорогу і дивитися кудись крізь нас.

— Чуєш, охламоне, — не витримав Гриня. — Ану батька клич!

— Певно, батько на роботі. Маму позови, — сказав я, пригадавши, як я від’їжджав і що вона мені тоді обіцяла. Малий повільно обернувся й пішов до хати, не забувши затулити за собою хвіртку.

— Та вдома він. Бач, машина стоїть, — показав пальцем кудись углиб двору Журба. І дійсно, там стояла зелена «Нива» — праворуч від хати. На місці нашого сараю! Усе, гаплик моїм вирізкам! І всім інструментам! Вони знесли той сарай, а я ж його і не добудував як слід. І чим тепер я ліпший за того китайгородця, га?

Я стояв біля воріт, які сам почепив багато років тому, і їв себе, не знаходячи виправдань. І, ніби на додаток до цієї ситуації, біля хвірточки з’явився новоселець, причому був він, судячи з усього, порядно п’яний. Але ж іще обід, — коли він устиг? Чи після вчорашнього ще не відійшов? Витерши почервоніле неголене обличчя, він вийшов, подивився запаленими очима на нас, на вулицю, на «пиріжок», знову на нас і нарешті спитав:

— Шо нада?

Я повільно видихнув, намагаючись заспокоїтись, і почав:

— Це я вам хату взимку продавав.

Він нічого не відповів. Дивився на нас, ураз ставши копією свого старшого сина, — тільки миски не вистачало. Я спробував заручитися словами його жінки:

— Дружина ваша казала: якщо щось забули, можна забрати. А я альбоми з вирізками забув… І взагалі хотів оце заїхати, бо поруч опинився.

— Нема нічего, — нарешті здобувся на відповідь покупець, узявся за хвіртку і почав її відчиняти, щоби зайти у двір. Оце тобі й заїхав додому! Скільки ж разів уявляв собі цей радісний момент, а тепер отакої… Я вагався, намагаючись підібрати потрібні слова, але тут до справи знизу взявся Григорій.

— Слиш, перхоть. Ану стал ровно!

— Шо-шо? — його рука застигла. Та обертався він до нас уже з погрозою: — Тобі, дєда, шо, зуби жмуть?

Але Журба сьогодні вже тренувався, тому зустрів нову негоду з готовністю:

— Ти как, бляха, с генєралом разговаріваєш? Давно баланди нє хавал? — Гриня перехилився через підлокітник крісла, повернувся до нашого «пиріжка» і гаркнув до санітара, котрий спостерігав за нашою розмовою, видивляючись іззаду машини: — Вестовой, ану сюда!

Санітар злякався і дриснув за машину, та Журба був готовий і до цього:

— Да, звоні Ковалєнко. Хай прішльот пару хлопцев. Тут рєцидів бикуєт, — після чого знову сів рівно й подивився в очі новосельцеві, котрий прибрав із обличчя бажання надавати нам по старих кістках, а просто дивився, роззявивши рота. — Значит, одна нога здєсь, другая — там. Іщи альбоми еті… — тут Журба різко розвернувся до мене: — Скока їх?

— Альбомів? Три…

— Всі три, падло! Знаю я вас: хер шо викінєтє — всьо под жопу скірдуєтє. Понял?

Покупець мовчки хитнув своїм прибитим обличчям, витер долоні об майку і нарешті відхилив хвіртку.

— Свободєн! — гаркнув йому вслід Гриня, і той почапав до хати, де у дверях уже стирчала його дружина з малим на руках. Але бажання вітатися з нею та нагадувати про давню обіцянку я не мав. Навіть навпаки, я пригадав дещо інше і закричав туди:

— І вішні нам! Кульок! — після чого тихенько пояснив Журбі: — Мої ж дерева: я їх саджав, я їх доглядав — маю право.

Новосельця не було хвилин із десять. Я вже думав, що той покидьок оговтався і шукає рушницю. Та він з’явився на місці, де стільки років стояла наша ялинка, тримаючи під пахвою мої альбоми, а в долонях — пакет із вишнею. Обережненько підступив до Грині, поклав усе це йому на коліна й відступив до воріт, перелякано переводячи погляд із візка на мене і назад.

— Пшшшол! — вигукнув йому Журба, і ми почали розвертатися. Посеред дороги Гриша знову перехилився через підлокітник і наостанок прокричав: — Спалимо машину йому нахер!

— Кому? — настала черга лякатися водієві «пиріжка».

— Будеш триндіть дофіга — і твою спалим, — пробуркотів Журба, і тоді вже той кинувся допомагати мені пересаджувати «генерала» до машини і вантажити порожнє крісло у багажник.

Ми сиділи, переводячи подих, а машина перевалювалася з ями на яму, ледве рухаючись до виїзду зі села. За кілька хвилин ми порівнялися зі школою, і я знову почав уважно роздивлятися, що до чого. Усе зачинено — літо. Проте враження занедбаності не покидало: господарське око помічало, що дерева стоять побілені, але трава висока — давно не косили. І вікна брудні…

Ні, не так я собі все це уявляв і вже ледь не жалкував, що повернувся. Та на руках були мої альбоми. Я перегорнув їх нашвидкуруч — ніби все на місці.

Отже, не дарма з’їздили, ще й того довбня шуганули, нехай йому грець! А спогади… Спогади найліпше лишати при собі й не дражнити їх.

Так я собі думав, сумуючи, аж поки на зупинці за селом побачив жінку з маленькою дитиною, а за мить упізнав у тій жінці дівчинку, котра в мене навчалась, — Оленку. Охайна, чиста, чекає на автобус. І хлопчик у неї теж красивий, із білявим волоссям, — як Тарасик на картині в моєму колишньому кабінеті. Отже, не все погано. І не все було дарма! Від цього потрохи мені стало легше, ніби я раптом пригадав те, що давно забув і постійно намагався повернути.

Тепер водій поїхав уже не вздовж Дніпра, а через Смілу. Ми були не проти, хоча нас і не питали. Попереду перелякано мовчали, навіть музика не грала, а ми час від часу розмовляли, потрохи поїдаючи мою вишню. Раз у раз доводилося зупинялися, бо престарілі міхури, як уже мовлено, жили за власним розкладом. На першій зупинці з’їли тормозок. Навіть санітарові з водієм трохи перепало.

Журба скрізь шукав відеокасети, невгамовний. А я вирішив, що було би непогано купити футболку збірної й подарувати Йосипові, щоби її вдягав на перегляд свого чемпіонату, який він зробив і нашим, спільним. Гриня цю ідею підтримав, і вже на наступному полустанку ми купили таку в чоловіка, котрий продавав іграшки та надувні кульки. За двадцять п’ять гривень. Ні про який «адидас» не йшлося, та вона була жовта і з емблемою, — що ще треба?

Ми почали жартувати, уявляючи, як Йосип урочисто спалює свою незмінну тільняшку, як старанно пере футболку в рукомийнику і стежить, аби вона сохла на найкращому місці серед білизни, яку в будинку престарілих перуть без упину. Доживете — самі побачите, як воно. Уже сідаючи до «пиріжка», стежачи одним оком, аби я поклав пакет із покупкою на полицю до постера, Журба раптом звернувся до санітара:

— Чуєш, хлопче, ану йди сюди.

Той трохи перелякано наблизився до нас — вочевидь, побоюючись пана «генерала». Та Гриня посміхнувся йому назустріч, поліз до кишені, дістав звідти гроші й простягнув тому п’ятдесят гривень:

— Чуєш, злітай у магазин, візьми маленьку пляшку коньячку. «Десну» або щось таке, — і повернувся до мене: — Будеш?

— Ти ж знаєш, що не буду.

— Ну, тоді я за тебе.

Санітар узяв гроші, роззирнувся навколо й почапав до найближчої точки, а Журба, трохи подумавши, крикнув йому в спину:

— Чуєш, і вам пляшку візьми! На вечір!

Той повеселішав, хитнув головою і миттєво повернувся. Ми рушили, і тепер атмосфера в машині значно потеплішала. Схоже, з цього треба було й починати, бо нічого нового: не підмажеш — не поїдеш.

Місцями дорога була погана, іноді трохи ліпша, та нам було все одно — аби їхати. Ціле життя дорога була для мене сповнена відповідальності — не за родину, то за школярів, — а тут чи не вперше з часів дитинства я їхав собі вільно, не переймаючись анічиїми апетитом, настроєм, станом здоров’я та природними покликами.

І всі проблеми в дорозі десь губилися: я не знав, куди мені далі подітися після закриття будинку, я продовжував худнути, попри зусилля Матвіївни, і намагався не дивитися на те, що, вибачте, з мене виходило. Сьогодні все це віддалилося, живий — і слава Богу, якщо він дійсно є.

Проводжаючи поглядом припарковану на узбіччі фуру, Журба усміхнувся і сказав: «А я, було врем’я, ледь не став шофером. Уже дорослий був, дочка школу закінчила, а до нас у село привезли то кіно — «Конвой», пам’ятаєш?». Я підтвердив, що пам’ятав, звичайно — «Рєзіновий Утьонок, кря-кря».

Гриня передивився кілька разів те кіно (в нас як зазвичай? Що привезли, те щоп’ятниці й дивишся), і щось його воно так зачепило, що він звернувся до сусіда, котрий працював на фурі, й запитав, як улаштуватись у «СовТрансАвто». Навіть листа кудись писав, але відповіді не отримав. А з часом те нестримне бажання змінити своє життя і поїхати на захід сонця кудись зникло.

Я розумів його: світ був такий великий, а ми жили ціле життя по батьківських хатах, які електризували, коли нам було вже років і років. І нічого не бачили, крім власного городу, поповнюючи багаж знань про цей світ винятково з допомогою телевізора чи кіно. І час від часу хотілось усе це закинути, забути і вирушити в дорогу — так, аби далеко й надовго.

— Шкодуєш, що не поїхав тоді?

— Та ні… Майже ні…

Відповівши мені, Журба сплюнув кістку від вишні в кульок і широко усміхнувся червоним від ягід ротом, не соромлячись відсутніх зубів. Щиро, бо сьогодні все було щиро. Такий уже день випав.

Десь за годину після Сміли я закуняв, притулившись до Гришиного плеча. Машина гойдалася на дорозі, ніби човен восени, і я провалився в сон, у якому сидів так само поруч зі Журбою, тільки в літаку. Мабуть, до Ізраїлю летів, куди ж іще? Уві сні Гриша сьорбав із пляшки, низько нахиляючись, аби його ніхто не побачив, а я сидів і боявся, що незабаром літак почне знижуватись, а при посадці ж усе небезпечне зазвичай і відбувається. Тому трусився в тому кріслі й просив у когось, аби ми ще трохи політали.

Політ обірвався на тому, що Журба штовхнув мене у плече і сказав: «Під’їжджаємо». І ось тобі відлуння того сну: Гриша дістав із-під ніг пляшечку, відсьорбнув звідти і викинув, уже порожню, кудись за спину. Запах алкоголю щось нагадав мені, й трохи згодом я таки надибав у пам’яті, що саме.

— Чуєш, Гришо, а чого наша лікарка п’є? Що з нею сталося?

— Новіченкова?

— Ага.

— Та Бог її знає… Тому що в неї спиртяга дармовий. Любий би на її місці пив. А взагалі не знаю, — в Йосипа спитаєш.

Ми їхали лісосмугою, човгаючи колесами по бетонці. Десь попереду блиснув Дніпро, та ми повернули ліворуч і довго їхали лісом, поки почалися перші будинки. Показавши на одне одоробло з білої силікатної цегли, Журба зі задоволенням протягнув:

— Суддя наш, Ващенко. Такий жук…

Будинок був великий, високий, із багатьма вікнами, та якийсь потворний. Було видно, що господар не звик вагатися.

— І що, ти заздриш йому?

Журба задумався, не прибираючи посмішки:

— Не те, щоби заздрю… Я йому якось позичив гроші: він яхту в Києві брав, — так він чотири роки не віддавав, аж поки я прийшов просити. Жадібний, падло, в усьому. Та будинок поставив великий: і собі, й усім дітям. Звідси не видно, а там у нього басейн із вишкою.

Вловивши в його голосі надмірну повагу, я вирішив зруйнувати цю ідилію:

— Ти маєш на увазі, що треба було й тобі робити інакше? Треба було хабарі брати й боргів не повертати?

— Та, може, і треба було…

— А що би на те твій Бог сказав? Заповіді й усе таке?

— А ти впевнений, що Бог сюди хоча би раз заглядав? — відповів питанням на питання Журба і вперся обличчям у вікно. Григорівка лежала у прогалині на березі Канівського моря. Красиве місце, та село — звичайне. Не всі тут працювали в суді й будували кубики у три поверхи, — здебільшого траплялися звичайні будинки, і розхристані, й недобудовані, й закинуті.

— А тут усе маленьке, все забацане, — зі сумом у голосі вирік Григорій. І я вирішив не ображатися на нього за заповіді:

— Ага, й у мене в Рублівці — теж. То ми собі намріяли, що вдома все красиве та величне, а воно щось трохи не так.

Але вже за кілька хвилин Григорій підбадьорився і скерував повертати на перехресті праворуч:

— Я ж казав, що в мене зараз племінник із родиною живе? Ну, хату доглядає. Сьогодні вже пізно — повечеряємо та полягаємо. Зранку на кладовище підемо, про наших тобі розповім. Потому пообідаємо, як полагається, та на Хащі поїдемо.

Схоже, ми наближалися, бо мій сусід закрутився на місці, намагаючись нічого не пропустити, і невдовзі сказав:

— Давайте десь тут, он за деревом, зліва, — та чомусь дивився в інший бік, через моє плече. Водій із полегшенням закурив і знайшов місце між двома деревами, притулившись капотом до білого кам’яного паркана.

— Твій? — запитав я, вказавши на паркан. Журба у відповідь хитнув головою і здивував усіх присутніх, вийшовши з машини власними ніжками. Я-бо знав, що при нагоді він може й сам ходити, проте екіпаж вважав «генерала» остаточним інвалідом і зайойкав.

Вечоріло. У палісаднику навпроти якась жінка поливала зі шланга квіти і дивилася на нас тим сторожким поглядом, яким українці споконвік видивляються, а кого це біс приніс до їхніх воріт.

Біля її ніг терлися три кішки, які, вочевидь, були родичками: всі плямисті та яскраві.

— Здорова була, Наташа! — гучно промовив Григорій і рушив до неї, мотиляючи обома руками.

— От чорт старий, зараз же впаде, — злякався я і поспішив за ним — страхувати.

Жінці було років п’ятдесят, струнка та симпатична, як на мій смак. Вона обережно поклала шланг собі під ноги, витерла руки об поділ плаття і придивилася до Журби:

— Григорій Іванович, ти?

— Та я, я.

— Ой, ти постарів.

— Та ти теж… — почав незадоволено Гриша, проте відразу виправився, згадавши про свій сьогоднішній гонор. — Чула, мені ж генерала дали?

— Та ви шо?!

— Да. От їздимо на штабній машині, перевіряємо. Дай, думаю, додому заїду.

— А, то добре, завжди вам раді.

Позаду пролунав голос нашого санітара.

— Івановіч! — гукнув він із максимальною повагою, — отже, сухпай із пляшкою минули не марно. Ми обернулись і побачили, що той стоїть із возиком: — Крєсло ваше… куда?

Треба віддати йому належне, Журба відреагував миттєво:

— Крісло наше… А в машині нехай побуде. Бодя сьогодні у формі — й так упорається. Та й скільки тут… до хати. Добре, Богдане Васильовичу?

Мені нічого не лишалося, крім як погодитися, трішки очманівши від такої кмітливості сусіда. Ну, добре, думаю, Лаврентію Паличу, — от Йосип про це дізнається, буде вам і за генерала, і за крісло. Та, схоже, ця гра у великого начальника пішла Журбі на користь: він якось випростався, ніби скинувши з плечей десяток не найкращих років. Підійшовши ближче до колишньої сусідки, він знизив голос і спитав:

— Ну, а ти як? Не скучала?

— Та коли тут скучать? — відмахнулася вона. — Так, а чого не зателефонували? Серьожа ж на морі з усіма, у вас там пусто. Дати ключі?

— Та в мене є. Стой! Як поїхав на море? А Жучок?

— Та він віддав його тому плюгавому — Матвієві.

— От падло мале! — розлютився Журба і подивився по вулиці далі, мабуть, у напрямку будинку того Матвія, в якого тепер жив його собака. — Нічого, я завтра це вирішу… Так, а чуєш? Я от шо думаю: може, я хлопців поки там розміщу, а потому зайду до тебе, чаю поп’ємо?

Вона коротенько засміялася:

— Григорію Івановичу, та в мене… стільки справ.

Тут я зрозумів, що зайвий, і пішов до машини, в яку наші вже запхали крісло і тепер топталися біля неї, не знаючи, що робити далі.

— Тут ночуєм? — спитав водій і на моє ствердження відреагував неочікувано: миттю дістав із машини пляшку горілки, зубами зірвав сріблясту кришечку і зробив величезний ковток.

— Альо, альо?! — зарепетував санітар, нагадуючи про свою присутність. Отримав свій ковток і він, після чого до нас підійшов, важко дихаючи, пан «генерал» і буркнув:

— Так, заганяйте машину. Відчиніть ворота. Там замка нема, засув із того боку, — а сам дістав із кишені зв’язку ключів і почав копирсатись у хвіртці.

— Так ти це… З нею те саме? — спитав я, нагадуючи сам собі Йосипа і намагаючись стримати усмішку.

— Ні, — після мікроскопічної паузи відповів Журба. — Ми ж із нею цей… двічі рідня: вона моїй Наді троюрідна сестра, а мені там теж щось.

У селі таке бува. У мого Степана дружина теж була йому ж таки двоюрідною тіткою, але тут мені щось муляло. Схоже, Григорій десь прибріхував, і здавалося, що ця Наталія й була, мабуть, справжньою причиною цієї подорожі.

Він відчинив нарешті хвіртку і зайшов. Я ступив за ним і не втримався від десерту:

— Значить, дружина до церкви поїхала, а ти тут… чаї ганяв.

— Отзинь, — відрізав незадоволений Журба й відімкнув двері до невеликого темно-червоного цегляного будиночка, навколо якого росли всілякі кущі. Може, й декоративні, а може, й ні. На мій погляд, тут було теж занедбано, — той Серьожа також особливо не господарював. Але принаймні сараю не зніс.

Усередині були кухня, велика кімната з грубою та дві спальні. Журба повмикав скрізь світло, походив, перевіряючи, що, де та як, після чого повернувся до входу, де вже стояли наші провожаті.

— Значить, так. Тут, у нішпорці, картопля має бути. Почистіть на всіх, а я в сусідки курку візьму, яєць, молока…

Важко ступаючи, він пішов. Санітар із водієм випили по чарці й почали шукати ту картоплю. Я ж сів на старий чорний шкіряний диван (такий само у нас в учительській стояв), притулив голову до м’якого узголів’я і почав думати про те, як іноді дивно розкриваються люди, якщо їх висмикнути зі звичайного місця. Та й заснув, не дочекавшись вечері…

Наді мною стояв водій і смикав мене за плече. За вікнами вже сяяло сонце. Отже, мене вирішили вчора не будити, а просто посунули вздовж дивана і накрили ковдрою.

— Слиш, Богдан батьковіч, а начальнік-то вчера так і нє прішол, — сказав мені водій, виглядаючи вкрай стривоженим.

— Та він у Наташі цієї, — заспокойся, — сказав я і спустив ноги на підлогу.

— Я нє про ето, — продовжив водій. — Я радіо всєгда слушаю. Вишел вот покуріть, сєл в машинє, включил, а там говорят, вродє пожар на том берєгу, в доме прєстарєлих. Я вот і думаю: вдруг, ваш?

Господи! Я підхопився так різко, що аж в очах потемніло, і мене повело вбік. Водій схопив мене за плечі й притримав, після чого я побіг — так швидко, як тільки міг, — через двір і дорогу до будинку за квітами, де почав гукати ту кляту Наташу. Вона майже відразу визирнула у вікно, і я їй так замахав руками, що вона похапцем рвонула кудись углиб хати. І вже за кілька хвилин у дверях стояв Журба — у своїх незмінних трусах по коліно й у майці, спираючись на чиюсь палку з темного дерева.

— Що сталося?

— Біда, Гриша. Цей, — показав я на водія, котрий стояв за моєю спиною, — чув, що по радіо казали: пожежа в будинку престарілих на тому березі.

— Боже мій, тільки би не в нашому!

— Давай, телефонуй! Грузінка ж тобі телефона давала.

І ми побігли вдвох до Гришиної хати, де він довго шукав у своїй торбі того телефона і не міг знайти. Я вже вирішив, що треба підіймати санітара: в нього ж теж мав бути номер завідувачки, — коли Гриша нарешті надибав слухавку, розкрив її й узявся вдивлятися в екран.

— Дай йому, — я висмикнув ту розкладну трубу й віддав водієві. — На першу цифру вона записана.

Той просто натиснув одиницю й одразу віддав слухавку мені.

Я трохи подумав і передав її Григорієві. Той сумно видихнув, подивився на мене собачими очима й нарешті притулив телефон до вуха.

Здавалося, він стояв так цілу нескінченність, як тут його лице змінилося. Він закричав:

— Зіно, Зіно, скажи мені, що все добре. Це я, Журба!

Моє серце почало вибивати такі гопаки, що я б із задоволенням заковтнув увесь кардіонабір Новіченкової, від якого зазвичай відмовлявся. Гриша прикрив очі рукою й істерично заверещав:

— Усі живі?

Там йому щось відповіли, він відняв руку і, дивлячись кудись крізь нас, тихенько спитав:

— Хто?

За кілька секунд він закрив ту кляту трубку, опустив руки, враз якось постарішав, позбувшись свого генеральського шарму, подивився на мене і прошепотів:

— Йосип.