Червоні хащі

Глава сьома, в якій чоловіки танцюють, а жінки міняються місцями та світами

Усе змінилося вже наступного ранку. Крізь сон було чути якісь біганину і галас, але прокидатися не хотілося: я саме фарбував у зелений колір паркан, а Марія Іванівна прискіпливо за цим спостерігала. Вона стояла в мене за спиною і тривожно сопіла, щоби я не пропустив якогось клаптика. Такими снами не розкидаються, а надто з огляду на те, що бачив я їх дедалі рідше. Та десь далеко зчинився жіночий зойкіт, і мені довелося розплющити очі — попри бажання лишатись уві сні.

Сидячи на койці Карасьова, Йосип нюхав свої шкарпетки. Опісля вивернув їх навиворіт, надягнув на ноги й повідомив мені, що сталося, традиційно роблячи вигляд, що вчорашні події вже забулися. «Саринь — на кічу, Крівая — всьо», — сказав він і рішуче встав, ніби приймаючи цей злий виклик долі.

У нашому віці будь-яка смерть сприймається як натяк на неминуче: сьогодні — хтось, а завтра — ти. Сон мовби брудною водою змило. Я сів на ліжку і збирався було спитати в Йосипа, як це сталося, та хутко пригадав, як він повівся з нами вчора, і вирішив не грати за його правилами. Тим більше, що Журба вже все знав, — він сидів у візку вдягнутий і суворий, наче прокурор.

Як з’ясувалося, вже було двадцять по десятій. Нічого собі я проспав! Такого зі мною ніколи не було — мабуть, особистий рекорд. Григорій розповів, що під ранок Крива почала хрипіти, сусідки побігли до Зіни, та зателефонувала на «швидку» і викликала зі села Новіченкову, проте ніхто з них не встиг. «Хвилин десять похрипіла і затихла. Відмучилась», — урочисто додав Журба, мабуть, уже готуючись до промови на поминках.

«Царство небесне», — відповів я і почав одягатись, а Гриша тим часом продовжив репетицію, не забуваючи про особисті мотиви: «Десять хвилин — це по-божескі, десять хвилин можна потерпіти. Можна сказати — швидко прибрав». Я ж думав про своє: от чому всі помирають під ранок, коли ледь жевріє надія на те, що вдалось урвати у життя ще один день? Чому не ввечері? Навіщо нас примушують мучитись уночі, коли нічого не видно за вікном і коли цей відхід максимально докучає навколишнім?

Від цих думок можна було очманіти, тому я вирішив подумки триматися пофарбованого паркана, пригадувати хороше і за кілька хвилин пішов дізнатися, чим можу допомогти.

Журба рвався їхати зі мною, та я наказав йому лишатися, бо сумно було і без його зловісних промов.

З їдальні гучно волав Йосип, який на два голоси грав акторський етюд, у якому Крива розповідала йому про чергову зустріч із Ющенком. Ні, для цієї людини не було нічого святого. Що на весіллі, що на похороні такі, як Старенький, перебувають у центрі уваги, якогось біса беручи на себе право керувати настроєм спільноти.

«Я в нього меду попросила, і він обіцяв прислать», — прокричав під гучний регіт Йосип, але, побачивши у дверях мене, похапцем перелаштувався. Він обернувся до роздачі й ще гучніше прокричав: «Матвеєвна, ти ж помінальних пірожков нє забудь сдєлать. У нас тут єсть любітєлі сдоби!»

Навіть попри неабиякий голод, я не міг піти туди, бо чути все це було занадто, як для ранку, що його наш будинок зустрічав, маючи на борту на одну людину менше, ніж увечері. Тому я розвернувся, навіть не зайшовши, і попрямував до третьої палати, де мешкала Крива. І як її, між іншим, звали насправді?

Але там її вже не було. Біля вікна сиділа мовчазна Іра, яка займала сусідню з Кривою койку і була відома тим, що збирала весь непотріб, од пляшок до шкуринок хліба, і потайки складала до своєї шухляди, звідки сусідкам доводилось усе те прибирати. Марно я намагався щось у неї випитати, аж тут до третьої зайшла Анатоліївна, вже з чорною пов’язкою на голові. Вона почала збирати постіль покійниці й розповіла, що ж сталося.

Консиліум у складі Новіченкової та лікаря «швидкої» вирішив, що причиною смерті став раптовий інсульт. Через те, що тримати померлу ніде, а везти до міста — довго і дорого, її поклали в комору. Похорон призначено вже на завтра. Тож сталося так, що на наш цвинтар я повернувся вже за два дні.

Важко описати те збудження, в якому перебували мешканці будинку під час приготувань до похорону: тут були і стримана радість від того, що вони самі ще живі, й очікування поминок, як те буває в селі, коли вже зранку навколо скорботної хати кружляють ті, хто хоче випити, і пропонують допомогу, щоби мати обґрунтування для пияцтва, — ніби проста сусідська допомога в такий час — неабияка звитяга.

Був і показний жаль із постійними розмовами різного ґатунку. Жінки раптом вирішили, що Крива була «дуже інтересна дама», а чоловіки згадували її захоплення політикою, враз забувши, як постійно глузували з цієї нещасної жінки та з її уявних друзів на чолі з чинним президентом. Можете не сумніватися: Йосип усе те очолював.

Його було чути скрізь: він то перевіряв, як там покійна в коморі, то пригадував, як майстерно та ловила в їдальні мух, то з’ясовував із Матвіївною деталі завтрашнього меню, — ніби то не він учора підкладав їй гнівного листа і звинувачував у систематичних крадіжках.

Увечері Старенький десь надибав пляшку й улаштував попередні поминки — на дворі, біля гойдалки. За компаньйонів він узяв собі Бродягу, Славентія та Петровича. Ну і Журба туди поперся, важко видихаючи від одночасної скорботи і важкого пересування на возику. Я не пішов, а після вечері взяв книжку О’Генрі та й заснув, не чекаючи на них, і спав собі до самого ранку в спокої, хоч і без снів із парканами.

А після нервового сніданку, до краю повного згорьованих зітхань і коротких поглядів у бік кухні, ми зібралися на подвір’ї. Грузінка на таксі привезла місцевого священика — отця Віталія, який учора, мабуть, теж когось чи то ховав, чи то хрестив. Принаймні від нього так тхнуло, що він складав характерну пару з нашою лікаркою.

Судячи з таблички, прибитої до палки, Криву звали Ганна Василівна Величко і було їй трохи більше за 84 роки. У березні, виходить, був її день народження, та я не пам’ятав, аби ми його святкували. Мабуть, вона й сама про те забула. Покійна лежала у простій, навіть не фарбованій, труні, яку Йосип зі своїми посіпаками поставив перед гойдалкою.

З будинку винесли купу стільців, аби ми могли сидіти біля труни, хоча це й не відповідало нашим православним канонам. Про це спільноту повідомив отець Віталій, але Зіна так на нього шикнула, що той відразу замовкнув і почав побожно молитись і швидко хреститись, аби захиститися від завідувачки.

Тож наше зібрання виглядало як католицький похорон із якогось кіно: всі сиділи, а священик казав промову під наглядом Грузінки, яка, вочевидь, намагалася контролювати всі його вислови та вчинки. Ну, нічого нового він і не сказав. Щось бубонів собі під ніс, читаючи з книжки. У них вважається так: що незрозуміліший текст, то краще, — а мені завжди здавалося, що має бути навпаки.

Тому я його й не слухав. Сидів в останніх рядах і думав про те, що вмирати навесні не так уже і страшно. Осінь — інша річ. Хто занадто любить осінь — той Пушкіна забагато читав. А весна — це нагорода. «Ще б одну хорошу весну чи навіть дві», — думав я собі, поглядаючи на чисте небо. Журба не міг лишити мене напризволяще і прикотився, ставши поруч. Виглядав він так собі: червоні очі, захекане дихання. Ну, так йому і треба за вчорашнє. Цей чоловік, здавалося, не мав власного погляду на речі й завжди йшов за тим, хто сміливіший за нього.

«Пощастило-то з погодою», — почав він, помітивши мій погляд, звернений догори. От скільки себе пам’ятаю, завжди на похороні розмовляють про погоду, ніби це дійсно має значення. Я хитнув головою, бажаючи, щоби Григорій змінив тему, але той не здавався, а почав пригадувати дощі на похованнях, які йому доводилося відвідувати раніше. У таких випадках ті самі люди, котрі вихваляють гарну погоду, зазвичай кажуть, що це природа плаче за померлим. І всі з ними погоджуються, ніби в цьому і є правда.

Відчепитися від Журби мені не вдалося, а пересісти було нікуди, тож так ми й сиділи: один говорив, другому доводилося слухати. Нарешті отець Віталій закінчив попередню промову, й усі почали голосно з’ясовувати, хто може дійти до цвинтаря і назад, а хто — ні. Воно, звичайно, не завадив би мікроавтобус, але то було би задорого.

Тому таксист, котрий лишався за воротами, підігнав свого «жигуля» до дверей, труну поставили машині на багажник — упоперек, прив’язавши її до дверцят авто з допомогою мотузки, на якій зазвичай сушили одяг. Більш жваві вишикувались у скорботну колону, кволі зібралися на ґанку і звідти гучно плакали, щоби хтось бува не вирішив, що вони любили Криву менше за тих, у кого вистачає сил іти.

Нарешті рушили. Йосип із Рибою пішли за машиною, притримуючи труну, щоби не впала, а я замикав похоронний похід, штовхаючи візок зі Журбою. Матвіївна поклала йому на коліна пару пакетів із поминальним обідом і побігла наперед — стежити за рухом машини. А Григорій відразу взявся копирсатись у тих пакунках, аби з’ясувати, що саме нам зібрали на поминки.

Ну, добре хоч так: він принаймні замовчав, а то вже сил не було слухати ті теревені. Я ловив обличчям свіже повітря і знову думав про весну як про оптимальний час для смерті, коли сама природа ніби натякає, що в неї без тебе все буде в повному порядку, — не хвилюйся, мовляв.

Не знаю вже, що вони там учора пили і чим додавали, та Славентієві теж було поганенько. Його вели, взявши під руки, Глаша з Раїсою, а він робив вигляд, що це не похмілля заважає йти, а жалоба за померлою: щось там собі під ніс промовляв і дозволяв дружині витирати йому сльози носовичком — зовсім як дитині, котрій уперше довелося когось ховати.

Так під гуртове зойкання ми й дійшли до кладовища. Зінка відпустила таксиста, видавши йому пару пиріжків із пакунків, які відразу забрала у Григорія, щоби він чогось важливого не з’їв раніше від запланованого часу. Петрович поставив біля ями два табурети, на які обережно і встановили труну.

Нам, до речі, пощастило: яму викопали біля дороги, в кущах, а то там іще піди знайди прохід. Усі ноги переламаєш у тих суцільних, зі старими хрестами, могилах, серед яких майже не було доглянутих.

Якийсь місцевий мешканець сторожував там із лопатою, ніби тримаючи місце, щоби туди швиденько когось не приховали. Він страждав на асфальтну хворобу. Чолов’яга теж щось отримав од завідувачки і лишив Йосипові лопату, наказавши покласти її в кущах, а він потому забере. Старенький так хитро заблищав очима, що навіть я розумів: із лопатою цей чоловік може попрощатися. Йосип її обов’язково забере до будинку, ще й мінімум тиждень розповідатиме всім за обідом, який він молодець: подбав про шановне товариство і наколядував майже нову лопату — на потреби того ж таки шановного товариства.

Глаша з Раїсою притулили Славентія до дерева та до Петровича, наказавши останньому уважно стежити, щоби чоловік не впав, бо він сьогодні погано почувається, після чого постелили на землі старе простирадло і почали розкладати на ньому їжу: хліб, плавлений сир, ковбасу, малосольні огірки та цукерки з пиріжками, яких Матвіївна — треба віддати їй належне — наробила вдосталь.

Отець Віталій незадоволено поглядав на все це: мовляв, зарано, — треба ж спочатку поховати. Але тут дійшло до пляшок із горілкою, і погляд священика відразу пом’якшав. Він дочекався, коли всі займуть місця навколо труни, і почав другу промову — знову церковнослов’янською мовою, в якій часом траплялися знайомі слова, та не більше. Бодай сенсу тут не втратиш, а що ще треба? Тільки дотерпіти до кінця.

Священик говорив іще довго. У них, схоже, є часовий норматив для таких випадків. Нарешті він закрив свою книгу, відійшов убік, ближче до столу, а Зінаїда скомандувала всім іти прощатися. Жінки з готовністю заплакали, чоловіки тримались один за одного, вишиковуючись у чергу. Хтось цілував змарнілу на лиці покійницю, хтось торкався до її рук, решта просто зупинялася, вдивлялась у Криву, щось казала й ішла на розворот.

Коло зупинилося. Люди намагалися знову зайняти своє місце, але так, аби якнайближче до імпровізованого столу. Цей клопіт перервала Грузінка, відкоркувавши пляшку горілки і почавши розливати її у звичні пластикові склянки. Коли настала моя черга, я сказав, що не буду, та завідувачка мовчки впхала мені склянку до рук і рушила далі, по колу. Я вилив свою порцію в посудину Журби, той вдячно поглянув ізнизу, наче нещодавно побитий пес, якого нарешті пробачили й от-от збираються нагодувати.

Тим часом Йосип із Рибою закрили труну, забили цвяхи й опустили її в яму, швидко закидавши землею. Григорій трішки відсьорбнув, не дочекавшись тосту, і подав голос: «От іще з чим повезло, так це з земльой. Дощ уночі був, у м’якеньку лєгла». От що ти будеш робити з цими людьми? Будь-яку погоду прив’яжуть до сумної події і знайдуть плюси навіть там, де їх немає! Яму все одно вирив той місцевий, із лопатою, — а яка різниця, якою землею закидати могилу?

Акуратно прилаштувавши лопату за деревом, Йосип прийняв із рук Петровича свою склянку, витер піт і відразу ж почав урочисту промову, поки ніхто його не випередив. При цьому він чомусь дивився в очі отцеві Віталію.

— У нас тут лішній рот — как вистрєл в спіну, — чітко промовив Старенький. Священик збентежився і почав відходити до могили, щоби набратися там авторитету на правах святої людини, безпосередньо причетної до переміщення раби Божої Ганни Василівни Величко зі земного стану в небесний.

— Как вистрєл в спіну, — повторив Йосип, проводжаючи Віталія поглядом, — но лічно я с Крівой всєгда послєднім куском дєлілся. От, бивало, встрєчу ейо на корідорє, про Ющенку обсудім, а я і спрошу: «А ти обедала уже, болєзная, ілі на холостой желудок прєзідєнта трєвожила?». Било дєло, — реготнув Петрович, але швидко осікся під суворим поглядом Зінаїди, яка вже все розлила і протиснулася до епіцентру подій.

— Так, Андонєнко, мовчим і слухаєм. Ну що, шановні… Сьогодні ми проводжаємо в останній путь нашу сусідку, котра прожила у будинку… Дай, Боже, пам’яті… Майже десять год.

— Ого, — знову спробував підтримати розмову Петрович, але й цього разу наштовхнувся на погляд завідувачки, котра була налаштована рішуче:

— Так, дядя, не гавкай.

Покрутивши в руках скляночку, вона відірвала погляд від землі й почала розповідати. З’ясувалося, що вони з Кривою були з одного села — Софіївки, — і що мати завідувачки працювала з покійною на фермі й добре знала її родину. Крива жила з чоловіком, котрий був механізатором, дітей у них не було — Бог не дав, — але жили добре. Аж поки чоловік одного дня подав на розлучення і ще до вечора поїхав зі села. І надалі його ніхто не бачив.

Жінки знову зарюмсали, та Зінаїда продовжувала, не зважаючи ні на що. Так-от, через кілька років хтось із односельців дізнався від районного лікаря, що той тоді поставив чоловікові Кривої діагноз — онкологію. І виходить, що чоловік вирішив дружини не нервувати і просто поїхав звідти кудись помирати. Проте Крива все одно в те не вірила й усе його чекала. Навіть тут, у будинку, часто казала жінкам, що її чоловік має повернутися, й усе переймалася, що в неї зуби випадають і вона йому буде не до вподоби.

Грузінка випила, всі присутні мовчки зробили те саме, а за мить у сумну мовчанку втрутився Йосип. Закинувши за комір, він закусив пиріжком, поставив склянку на землю і сказав: «Тю, зуби — то нє страшно. Вот у меня случай бил…». Усі очікували на гнівну реакцію завідувачки, та вона тільки махнула на Йосипа рукою і відійшла.

Сконцентрувавши увагу глядачів на собі, Старенький почав розповідати свою чергову байку, — ніби в нас тут було змагання на найкращу історію з особистого минулого кожного з присутніх. Якщо стисло, то йшлося про те, як він в армії одного разу пішов із друзями красти персики і напоровся на охорону, яка їх добряче побила, внаслідок чого молодий Йосип втратив передній зуб.

Широко роззявивши рота, він показав місце, де той зуб колись був. При тому оповідач узагалі не соромився демонструвати це біля свіжої могили. Сенс історії полягав у тому, що Старенькому тоді вдалося приживити зуб на місце! Він нібито притулив зуба до ясен, прив’язав його ниткою до сусідніх і зробив собі з фольги щось на кшталт щелепної шини, яку тримав у роті цілий місяць, постійно мовчав (ото було, мабуть, свято!) і пив розчинену їжу через трубочку.

Так-от, зуб приріс на місце і пробув там іще років сорок, аж поки пішов разом із рештою. Спільнота заохала, а я собі думав: по-перше, де він, а де армія? А по-друге, чому всі зеківські фантазії відбуваються на півдні? Мабуть, це реакція на довге перебування цього прошарку на півночі, а відтак спроба якось досягнути хоча б уявного паритету?

Тим часом Петрович чвакнув щелепою і вийняв із рота штучні зуби — повний набір. Продемонстрував присутнім, поставив зуби на місце, клацнув ними і радісно загиготів: «От, як треба, все — й одразу!». Цей вираз він, мабуть, із якоїсь реклами поцупив, але я не міг пригадати, з якої саме. Телевізора я майже не дивився, тільки політичні шоу.

Бачити все те було гидко. Жінки присоромили балакунів і запропонували знову випити за Криву. За відсутності Грузінки наливала Матвіївна. Не дочекавшись своєї черги, я вирішив пройтися кладовищем, відпочити від цих людей. Але в той час мене вхопив за руку Журба і попросився зі мною. «По нужді треба…» — пошепки пояснив він причину, але терміновий поклик природи не завадив йому дочекатися своєї порції горілки і миттєво її спожити.

Ну що ти поробиш, якщо в цьому будинку престарілих побути наодинці неможливо? Як у дитячому садочку — навіть у туалеті не сховаєшся. Обов’язково хтось постукає і спитає, чому так довго. Я лишив Журбу за великою сухою вербою і пішов собі далі, потрохи роздивляючись цвинтар. Як у дитинстві, грався в таку гру — шукав тих, хто прожив найдовше.

Та знайшов тільки одну бабку, котрій вдалося протриматися до дев’яноста одного року, як Гриша голосно покликав мене до себе. І така в його голосі чулася тривога, що я поспішив до тієї верби. Журба вказував пальцем кудись убік, але там не було нічого, крім давніх могил, густо порослих реп’яхами.

— Що там?

— Лисиця, — тремтячим голосом поскаржився Журба. — А якщо бешена?

— Тут, окрім нас, скажених немає, — заспокоїв його я і ще раз подивився в тому напрямку. Анікого.

— Може, то собака?

— Та ні! Що я, лисиць не бачив? І дивна — шипить.

— Не бійся. Бродяга би її почув і шуганув би. То тобі здалося.

— Давай вертатися, — Григорій рішуче повернув візок передом до дороги і зрушив із місця. Ага, лисиця йому скажена! Та він боїться, що пропустить тост і втратить можливість урочисто висловити те, що запланував!

Так і сталося. Ми прийшли якраз у той момент, коли Глаша договорила, пригадавши, як Крива колись її зустрічала у будинку на правах давньої мешканки і допомагала облаштуватися. Поправивши на голові чорну пов’язку, вона прийняла склянку з рук завідувачки, котра теж повернулась, і запропонувала випити за добро, яке нам усім наробила Крива за всі роки.

— А как она мух ловіла? — втрутився Старенький. — Вжик — і нєма!

Мене це у будь-якому разі не стосувалося, та Журба миттю доєднався до розмови, набуркотів якихось дурниць про те, що Крива померла швидко, а це, вкупі з гарною погодою, означає, що Бог нею задоволений, після чого витребував і собі скляночку — як людина, котра теж сумує за покійницею.

Хитро поглядаючи на нього, Грузінка передала склянку і сказала:

— Григорію Петровичу, я відучора забуваю вам сказати, що друга частина грошей від німців прийшла на вас.

— Ти шо? — радісно озирнувся Журба, швидко ковтнув горілку, і настало йому відразу два щастя скопом.

Коли Німеччина почала сплачувати гроші колишнім остарбайтерам, раптом з’ясувалося, що їх було значно більше, ніж до того вважалося. Під час війни я був занадто малий, але пам’ятаю тільки одного односельця, котрий поїхав до Рейху, — причому за власним бажанням. А щойно почалися виплати, серед пенсіонерів здійнявся неабиякий галас: і той працював, і той.

Навіть у нашій школі двоє вчителів отримали компенсацію: трудовик Нечитайло та директорка. Проте ця пройда цілком могла й підробити документи, — їй то було завиграшки.

Журба був старший за мене, тому — теоретично — він міг і попрацювати на фатерлянд. Тут особливо дивуватися було нічого.

— Григорію, — про всяк випадок запитав я, нахилившись до нього, — а ти дійсно був у Німеччині під час війни чи придурюєшся?

— Ага, працював на мельника. Тризуба носив іще тоді, — з притиском наголосив на останньому Журба.

Та я не схотів питати, до чого тут тризуб. Утім, навіть і не зміг би, бо до візка миттєво причапав Йосип і моментально почав обробку щасливого постраждалого:

— Гуляєм, Ягода! Ти, главноє, сразу всьо нє потрать, дєрєвня. Прєдлагаю назначить ответственного за лавешку.

— Тєбя, шо лі?

— Вот чего ти про меня плохо думаєш? Я вот про Портоса подумал. У нєго как раз заначка єсть. Дєнєг — шо у дурака фантіков, — хай весь банк і дєржит.

— Що? — не зрозумів я, бо з перших слів почав думати про своє, щоби традиційне белькотіння Старенького йшло повз вуха.

— Шо-шо? — нарочито здивувався Йосип, наче актор із ТЮГу, котрого привезли в село грати «Червону Шапочку» на свято. — Вам, Богдан Васільєвич, прєдлагаю: храніть золото партії.

— Ні! — замахав я руками на цього чорта. — Нащо це мені? Це Григорія гроші, хай сам їх і зберігає.

— Ну, наше дєло — прєдложить, ваше дєло — отказаться. Нє горюйтє потом, — чи то Йосип швидко здався, чи то побачив у руках у завідувачки нову пляшку і поспішив якнайближче до наливайного начальства. Проводжаючи його поглядом, Журба сказав:

— А я би вам, Васильовичу, гроші спокійно лишив.

— Що ж, дякую за довіру, та це для мене занадто.

— Як скажете. А я от знаєте, шо думаю?

— Шо? — трохи зарізко перепитав я, бо мене ця розмова, як і всі сьогоднішні, дуже дратувала. Та потому зрозумів, що Журба нічого поганого на думці не має, і повторив уже м’якше: — Шо?

— Я от думаю, що на ці гроші треба винайняти машину зі санітаром — таку, як той рік Славентія возила на відпочинок до сина, — і поїхати на батьківщину. На могили батьків сходити, по всіх місцях пройтися, щоби…

Він, вочевидь, не хотів казати слова «попрощатись», і я вирішив урятувати сусіда від цієї небезпечної думки.

— Оновити спогади? — підказав я, і треба було бачити, з якою радістю Григорій це сприйняв, усе розуміючи.

— Саме так, дякую! Ви ж неподалік від нас, то і до вас заїдемо.

Ох як же мені раптом захотілося пройтися ще хоча би раз по нашій вулиці, зазирнути на рідне подвір’я та новосельцям дулю показати! Чому я не розглядав цього варіанту раніше? Адже гроші лишались, а тут не така велика відстань, — це тобі не до Ізраїлю їхати.

— Ну, побачимо, як воно вийде, — обережно промовив я — на той випадок, якщо завтра він протверезіє і забуде про свою пропозицію, а ти ходи собі потому, двічі вдарений по голові.

— Так, досить рюмсати над рюмкою! — гучно прокричала Зінаїда, при цьому тримаючи в руках склянку. — Вже вечоріє. Я пропоную потрохи збиратись і продовжити вдома, бо там є неходячі, а їм тоже хочецця пом’януть.

Спільнота підтримала пропозицію і збиралась уже випити по останній, як у розмову втрутився Йосип.

— Так, отставіть пока, а то уже хлєбальнікі под горькую поразєвалі. Ми ето… провожаєм в послєдній путь нашу, так сказать, сослуживіцу по лагерю, как єйо?

— Ганна Василівна Величко, — нагадав Петрович, показавши рукою на табличку.

— Ага. Так ето… Я вот шо вспомніл… Мінє дєд говоріл, а єму — єго бабка, в свойо врємя, прі царском єщо рєжиме. Так вот, когда человек хороший, то єму уходіть нє больно. К нєму пріходіт пастушок со стадом і забіраєт всю боль і грєхі на себя: чорних овец уводіт, — а тєбе в другую сторону, с белимі.

— С белякамі? — перепитав хмільний Петрович і витер піт із лоба.

— Дурак ти, блядь! — не витримав Йосип, ураз повернувшись до свого звичайного тону. — На Турцию, с Антантой… С белимі овцамі хороший человек уходіт — стало бить, в рай! Так шо ето, давайтє, шоб Крівой по етой дороге гладко шлося.

Йосип перекинув до рота горілку і затряс у повітрі порожньою склянкою, щоби показати, що там нічого не лишилось. Усі навколо випили мовчки — вочевидь, думаючи кожен про свого пастушка та про його овець, а Зінаїда скомандувала жінкам збирати простирадло з їжею, бо дійсно навколо вже почало сутеніти.

Нарешті ми зібрались і рушили додому. Щойно вийшли на дорогу, як возик Журби застряг у піску. «В натяжку, в натяжку давай», — прийшов на поміч Старенький, і ми вдвох розхитали важкий возик і все ж таки витягли його на тверду дорогу. Йосип побіг у голову колони, на ходу починаючи цікавитись у Матвіївни, що саме буде сьогодні на вечерю та хто все готував, поки вона з нами «прохлаждалась», «філоніла» і «чічі свої бесстижиє залівала».

Журба вже почав куняти, а я повільно штовхав його, пригадуючи свого учня, котрого, між іншим, теж звали Гришею. Розумний був хлопчина, далеко би пішов, але потрапив в Афганістан, де й загинув. Але задовго до того він якось заплакав у мене на продльонці, вивчаючи вірша про Щорса. Дитину лякала смерть, а такого добра у шкільній програмі було вище від голови, та й зараз вистачає. Я було дивувався, як учителі рідної літератури витримують цілий той нескінченний плач?

Я тоді заспокоював його, кажучи, що не треба боятися смерті, а треба радіти з життя, бо це такі правила, як у грі у квача: коли почав бігати, то знаєш, що буває, коли тебе наздогнали. І він тоді питав у мене щось про те, що буває після смерті. А що я йому тоді, за радянських часів, міг розказати? Не про Бога ж, звичайно. Тому й казав, що смерть і входить до цих правил життя, проте в нього стільки ще часу попереду і треба добре вчитися.

Зараз би я йому інакше відповів: розказав би, що на тому боці щось є, та людство не знає точно, що саме. Людство ще дурне, воно навіть не здатне осягнути, як космос може бути нескінченним. А раптом ми взагалі нічого не розуміємо про життя? Щось таке… Мабуть, я б і зараз його заспокоїв. Але от питання: хто би тепер заспокоїв мене?

Схоже, всі сили та ресурси Матвіївни цього дня пішли на задушний обід на цвинтарі, бо на вечерю нам дали простої пшонянки з тушонкою. Та, напевно, піднесення після горілки дозволило колективу на це не зважати. Грузінка оголосила, що Крива в молодості дуже любила танцювати й наполягала, щоб усі вшанували її пам’ять танцями. Ще би тоді зрозуміти, що ця ідея може й мене торкнутися, та я лишився після вечері з усіма, щоби дожити цей день разом.

Нашвидкуруч попоївши, чоловіки розсунули столи, а завідувачка принесла зі свого кабінету магнітофон із дисками, серед яких були Магомаєв, Антонов і Пугачова. Почалося жваве обговорення репертуару, після чого жінки пішли до себе причепурюватись, а Старенький причепився до Зіни з натяком на продовження бенкету:

— Ну шо, откроєм второй фронт? — запитав він, хитро посміхаючись.

Грузінка тужно видихнула, знову пішла до себе й повернулася з пляшкою.

— Так, тільки я вам цього не давала, — сказала вона з натяком, поставила горілку на підвіконня й пішла до кухні.

— Считай за откупноє, — оскалився вслід їй Йосип, а та озвалась:

— От турок, — і сховалася за роздачею.

— Ну, давай по одной за виходной, — звернувся задоволений Старенький до чоловіків, а я про всяк випадок пересів в інший бік їдальні. Там Григорій намагався розібратися з кнопками магнітофона. Я йому допоміг — і залунав «Луч солнца золотого». Побачивши, що біля вікон уже п’ють, Журба спробував розвернути крісло, потому незадоволено крекнув, підвівся й пішов до них власними ногами, накульгуючи.

— Алилуя, — тихенько нагадав я собі й посунув стільця до стіни, зайнявши тихеньке місце між шафою з іграми та книжковою полицею. Проте Журба, надибавши собі склянку, швидко повернувся і прилаштувався поруч. Тепер про спокій можна було тільки мріяти.

— А ви чули, Богдане Васильовичу, що в Норвегії живуть мало не до ста років? Крива в них би вважалася молодою пенсіонеркою.

Тема тривалості життя в інших країнах була в нашому будинку однією з найпоширеніших, перебити її могла тільки розмова про розмір пенсії в заможних куточках світу. А сьогодні цього було не оминути й поготів.

— А знаєте, скільки би вона в Норвегії отримувала на місяць? Ще з цим — за нєфть із газом? — запитав Журба, повернувши до мене почервоніле обличчя. І куди тільки подівся його глибокий дорожній сон, після якого діда довелося будити біля ґанку?

І тут мені на поміч неочікувано висунувся Йосип, який розчув останнє питання і знайшов несподівану відповідь:

— Та шо там тєбе с Норвегії? Она на чемпіонат нє вийшла — ноль в футболє! Зато ми вишлі. І шо, помогла їм пенсія?

Журба незадоволено підтиснув губи, та довго ображатися він не вмів. До того ж у залі з’явилися жінки, і незабаром магнітофон гучно заволав про «белый теплоход». Глаша спробувала витягти свого Славентія до танцю, але той сховався за Петровича, зробивши вигляд, що в них там триває важлива розмова і не треба їх відволікати.

Ця сцена мені раптом нагадала дитячі дискотеки у школі, а бувати на них мені доводилося кожної чверті, причому найчастіше — взимку. Там було так само: дівчата танцюють, хлопці — соромляться. Трохи дивно було спостерігати за аналогічною поведінкою ветеранів праці, та щось у тому було — щось важливе про людей і про їхні психотипи…

Але додумати не вдалося. Йосип підсунув стільця ближче до мене і, нахилившись, запитав: «Портос, а шо ти скажеш за Раїсу?». Я не відразу зрозумів, про що він питає. Так хотілось і далі сидіти збоку і думати про людство… Раїса з Глашею пританцьовували біля магнітофона, заохочуючи решту жінок приєднатися до них.

Я подивився на неї і не зумів відповісти. Якщо не брати до уваги Риби, вона, мабуть, була наймолодшою в будинку. Її чоловік нібито давно загинув в аварії по п’янці, а діти згодом здали маму до будинку, а самі поїхали кудись на заробітки. Чи то в Тюмень, чи ще далі. У неї був великий плюс: вона не сьорбала за столом, — а таких у нашому колективі було тільки двоє, якщо рахувати мене. Зате занадто гучно розмовляла та сміялася — це був мінус. І постійно дивилася по телевізору такий непотріб, що про смаки годі було й питати. Проте зовні вона була миловида — така собі весела повненька білявка, схожа на Пугачову часів «Миллиона алых роз», особливо зачіскою.

«Та звідки мені…» — почав я намацувати відповідь, як тут Пугачова і заспівала, але не «Миллион», а «Этот мир», а це була хороша пісня. І тут я побачив, що Раїса йде до нас, трохи червоніючи, і простягає мені руку. Запрошує танцювати. Отак тобі, старий ти дурню, і треба! Знав же, що слід було йти до палати і спокійно читати в тиші, поки всі тут святкують чужий похорон.

Зовсім як мій колишній учень середніх класів, я спробував заховатися за розмову з Йосипом, але той раптом висмикнув мене зі стільця й підштовхнув назустріч цій жінці. І мені довелося танцювати.

Ритм був трохи зашвидкий як для пенсійного віку, та Раїса вирішила за мене, що це буде повільний білий танець, поклала руки мені на плечі, й нічого не лишалося, як узяти її за боки і кружляти в заданому жінкою напрямку. Я відчув, що від неї приємно пахне, і злякався, що від мене натомість, мабуть, тхне цвинтарем і сорочкою, яка тягала візок у два боки, — та перейматися цим було вже запізно.

Дивні враження. Через багато років після останнього танцю я кружляв із красивою жінкою, відчуваючи потилицею погляди цілого будинку. Вона спокійно дивилася мені в очі, трішки посміхаючись, і я полетів — так само, як передучора від тих пиріжків із Йосиповою коноплею.

Я бачив себе з Раїсою на подвір’ї перед воротами. Там стояв отець Віталій, а всі жбурляли в повітря рис, наче це десь в Америці. Там був Микита з Наталкою, там не було тої клятої Оксани, а Старенький зі Журбою та Бродягою смалили шашлики біля гойдалки. Ще я бачив, як ми в їдальні сидимо за сімейним столом разом із Глашею та Славентієм і як я опускаю очі, соромлячись невдалих жартів останнього.

Потому я бачив, як Раїса пере мої сорочки й розвішує їх за кухнею, а я сиджу поруч і читаю щось історичне й товсте. Я бачив кілька років спокійного родинного життя, які звідкись упали на мене, й уже починав звикати до цього видовища, та в той момент Раїса нахилила голову й торкнулася носом мого плеча.

І все раптом закінчилося, бо торкання носом — то була наша з Марією гра. Ще молодими лежимо ми, наприклад, десь на бережку, а тоді дружина нахиляється до мене й ніжно торкається носом мого ока, а мій ніс робить так само, — і лежимо ми далі, поєднавшись в одне ціле. І все так добре, як тільки може бути з людьми наших статків і можливостей.

Пісня теж закінчилася. Далі відразу залунала «Королева», та наш танець уже вичерпався. Я прогнав із голови залишки фільму і повів Раїсу до магнітофона, де здав Глаші й трішки нахилився, наче той гусар із дурної оперети. За ними стояла Зіна, дивилася на нас, усміхаючись, і я почав про щось здогадуватись, а коли підійшов до задоволеного Йосипа, вже був упевнений, що знаю про те, що тут відбувалося.

То, мабуть, була ідея завідувачки. А може, і Старенького. Вони вирішили звести мене з Раїсою так само, як одружили Славентія з Глашею. І, попри перший рефлекс накричати на когось, я на них майже не образився: вони ж хотіли, щоби щось нове сталось у цьому будинку, хотіли додати життя в колектив, украй наляканий смертю, що відбулася поруч. Але в них нічого не вийшло. Не цього разу, і не зі мною.

«Ну шо, Метхун, прістроїл своєго Антона?» — запитав у мене Йосип, демонструючи відсутність частини зубів. А я тільки усміхнувся йому у відповідь і неочікувано для себе додав: «Іди в сраку!»