Червоні хащі

Глава четверта, в якій усім за ділами їхніми

Зима трималася довго. Уже й березень завернув на другу половину місяця, а сніг у Червоних Хащах усе лежав, тримаючись за холодну землю і не даючи нам особливих шансів на просту радість від того, що весна принесла сонечко. Щоранку ми зазирали у вікна, сподіваючись на відлигу, та вона все не йшла. Журба щоразу казав, що треба повертатися до старого календаря, ніби ці два тижні щось вирішували.

Та вже було зрозуміло: зиму ми пережили. Це для дітей зима — як свято: подарунки, санчата, канікули. А для старих людей — головне випробування. Зінаїда якось за сніданком штовхнула урочисту промову про те, що цього року нам удалося прожити зиму без втрат і що на її пам’яті це — чи не вперше. Старожили, щоправда, у відповідь пригадали, що дев’яносто дев’ятого теж ніхто не помер узимку, та висновок усе одно був втішний: вижили, молодці. «Пропетлялі», — сказав Старенький.

Тоді він іще додав, що головний ризик для подібних на наш будинків — пожежа. І саме взимку, коли батареї ледве теплі й усі додають, що можуть: де пічки, де обігрівачі. А це — завжди ризик. У нас були чотири великі обігрівачі, які лишив у спадок мій попередник, Сергеїч. Його дочка купила їх улітку — вживані, на розпродажі, — проте купила і привезла, причому всім, а не лише у батькову палату. Якщо такі вчинки фіксують на небі, я сподіваюся, що цій жінці свого часу зарахують.

Обігрівачі ще працювали, та вже на мінімумі. Грузінка наполягала, що треба економити електрику, бо ніякої державної допомоги не вистачить, аби покрити наші зимові рахунки. Державі тим часом було складно: наближалися парламентські вибори. Тільки й розмов про це було. Кривій уже не тільки Ющенко дзвонив, а й Юля та навіть спікер парламенту.

З ранку до ночі більшість престарілих сиділа в їдальні й дивилася політичні новини, а ввечері по п’ятницях усі навіть їли мовчки, уважно стежачи за ток-шоу, в яких нам знов обіцяли рай на землі.

У п’ятницю, за тиждень до виборів, якраз виступав сивий спікер, переймаючись долею пенсіонерів. Він дуже подобався нашим жінкам, котрі тільки цикали від задоволення: який достойний мужчина. Петрович теж не втримався і почав гучно розповідати, що він того політика знає, що хороший мужик: сестра на нього робила, прибиральницею. Спочатку під Києвом, а потому її перевели до нового будинку, десь на Західній.

Славентій, який сидів із жінками, перепитав, а скільки у спікера взагалі будинків. Петрович відповів, що ніби вісім, після чого миттєво спалахнув скандал. Сірника підніс, звичайно, Йосип. «Вот пока ви будєтє підарасов називать хорошимі мужикамі, так і будєт», — сказав він, виклично поглядаючи на жіночу половину їдальні.

Там спочатку зніяковіли від матючиння, та потому зібралися на силах і вивели зустрічну тезу, яку виголосила Глаша: «Людина заслужила. Хай у нього хоч десять будинків буде, але ж він так за нашу долю переймається, що, дивіться, зараз заплаче на тому телебаченні». Я все одно не збирався голосувати за цього «достойного мужчину», тож до розмови не втручався, хоча сказати було що.

Натомість я допомагав Опанасові з першої палати, найстарішому в будинку аксакалу, який восени пішов на десятий десяток.

Він зберіг напрочуд чистий розум і якраз розгадував кросворд, сидячи осторонь від політичної свари.

Оскільки мене ще й досі вважали колишнім учителем географії, було найпростіше відразу їм допомогти з назвами екзотичних островів, бо все одно звернуться. Того разу це був Мадагаскар, після чого я почав добирати назву американського штату зі шести літер, причому Невада точно не підходила.

Промучився хвилин із десять, аж поки пригадався мені переможний Орегон. Тим часом свара пережила кілька спалахів і завершилася тим, що Йосип перемкнув телевізор на свій футбол, а незадоволена спільнота розійшлася.

Грав хтось із кимось. У них на екрані теж снігу вистачало. Нещасні футболісти ледве повзали у брудно-білій юшці, та Йосипові було все одно: він сидів, схрестивши руки на грудях і роблячи вигляд, що насолоджується найкращим видовищем у світі.

Пішов навіть Опанас, повільно переставляючи свої ходунки. За лічені хвилини в їдальні залишилися тільки Старенький, Журба, я та Петрович, якому, схоже, було все одно, що дивитись, аби телевізор працював.

Післясмак від скандалу залишився неприємний. Тут завжди сперечалися через політику, а ще й вибори на носі. Знову доля країни підвисла на гачку, тому наш маленький колектив розсварився між собою. Відчуваючи це, Журба спробував м’якенько вгамувати винуватця: «Слиш, Валєра, ну на хрєна ти так на бабок?».

Йосип устигав усе, тому спочатку вилаяв якогось футболіста за криві ноги, а потім уже, не обертаючись, відповів Григорієві: «А шоб нєгри спрашивалі». Той надув губи, заліз на каталку, відмовившись від моєї допомоги, і покотив собі. Тоді вже заговорив і я.

— Дійсно, Старенький, ну навіщо ти так із людьми?

— Тю, а гдє ти людєй відєл? Партактів сплошной. Ти слишал, как оні про етого, друга Петровіча?

Петрович жваво озвався: «Якого друга?». Та Йосип не звернув на нього уваги, гучно викрикнув: «Обанзе, штрафной!». Дочекався удару кудись на трибуни, зло виматюкався і нарешті повернувся до мене:

— Портос, вот ти ж тут єдінственний мужик с кукушкой в голове, — чего молчал?

— Тому що вони вільні люди, можуть висловлюватись і любити, кого хочуть.

— Ага, ти їх про Сталіна спросі. А ведь черєз одного — дєті врагов народа. А єщо і полсєла у ніх с’єлі в голод, нєбось, а вторую в світках погналі рєчку форсіровать.

Відповіді я не мав, але й лишати Старенького переможцем не хотів, тому перевів розмову на іншу тему. На свою голову.

— Добре, а ти за кого голосувати будеш?

— Хером по лбу я їм голосовать буду. Всєх вичеркну!

— Тоді вони знову переможуть. Оберуть цього чорта, в котрого вісім будинків. І це триватиме ще роками. Ні, треба з людьми розмовляти, пояснювати їм. Добре, нам уже трохи лишилось, але на кого ми країну залишимо?

— А ето уже нє наше дєло, — суворо промовив Йосип і остаточно відвернувся від телевізора, хоча там відбувалася якась бійка і йому мало би бути цікаво, хто кого і хто з них наші. — Всє оні одінаковиє: шо жиди, шо краснопузиє.

Мене аж пересмикнуло від такого, та я ж сам казав, що треба розмовляти з людьми, тому і спробував:

— Нічого однакового не буває… От у мене в школі за всі роки були три пари близнюків, — (насправді тільки одна пара, та добру іноді можна трішки і прибрехати, бо інакше зла не подолати). — Так-от, зовні вони були однакові, а внутрішньо — дуже різні. Один добре вчився і в люди вийшов, інший спився. І так завжди. Люди — різні.

— Слиш, ботанік, кончай ету херомантію, — ледь не прогавкав мені у відповідь Йосип і відвернувся до телевізора. Отакої. Поговорили.

Напередодні голосувальної неділі Грузінка знову причепилася до мене з тим паспортом. Невгамовна. Ніби це не я казав їй кілька разів, що мій паспорт має бути в мене, що так треба за законом. У відповідь вона почала щось говорити про те, що їй треба мати мої дані для подання до виборчої дільниці, звідки до нас приїдуть із урною. Я з готовністю дістав паспорта й почав диктувати їй серію, та вона не дослухала й пішла, різко гупнувши дверима, які й так на ладан дихали.

Тим часом конфлікт у нашій палаті тривав: уже тиждень як Йосип не розмовляв ані зі мною, ні з Григорієм, а Риба, відчуваючи наелектризоване повітря, взагалі з’являвся тільки на ніч. Він мав свій розклад, і де цей горбун вештався більшість часу — ніхто не знав. Про те міг би розповісти Бродяга, який стежив за периметром, але собаки здебільшого мовчать.

У їдальні Йосип демонстративно сідав біля підвіконня і їв там, дивлячись у вікно. І всі мої спроби хоча би Журбу якось розштовхати наражалися на мовчанку у відповідь. Без Старенького було сумно, робити було нічого. Тепер не грали в шахи, не дивилися разом телевізор і не обговорювали останніх новин. Я щоранку намагався відмити чохол від зубної щітки, та всередині все одно з’являвся білий наліт, хоч ти трісни. За такими порожніми справами час тягнувся довго.

Від безділля я почав читати Хмелевську. Якщо особливо не вчитуватися, то ніби й нічого. Цікаво, що би про цю полячку сказала Марія? Вона завжди цікавилася жінками-письменницями і свого часу збиралася писати наукову роботу про Лесю. Та не склалося: то город, то екзамени, то зима. Як подумати — значущих речей ми з нею в житті так і не зробили. А могли… Могли.

Наша свара сягнула піку під час вечері в суботу. Передвиборна агітація закінчилася днем раніше, та шановне товариство все одно не могло думати ні про що інше. У першій палаті Славентій посварився з Петровичем, Крива розривалася між своїми уявними друзями, і навіть жінки розкололися на два табори: за порядного мужчину та за «відну женщину». Хоч стій, хоч падай, хоч тікай.

Почалося з того, що Грузінка пообіцяла після виборів, як зійде сніг, організувати автобус із екскурсією в Переяслав-Хмельницький. Либонь будуть нам розповідати про ту Раду, з якої… Та я вже звик тримати тут свої погляди при собі, ще й посеред нинішньої ситуації. «Якщо хорошо проголосуєте», — з очевидним натяком додала вона і провела поглядом по їдальні, оминувши мене.

Я навіть не знав, яку партію вона має на увазі. У подібних закладах, як і в школі, завжди голосували за чинну владу, та останнім часом це поняття дещо розмилося: зрозуміти, хто насправді нами керує, було важко. Йосип, найімовірніше, знав, що до чого, але ж ми не спілкувалися.

І я неочікувано відчув порожнечу, яка утворилась у нашій палаті, бо саме цей злий чолов’яга і був мотором спільноти. Не колишній залізничник і народний засідатель Журба, не вчитель математики, а цей сиділий у подряпаному тільнику. Такого зустрінеш у сільмазі й намагатимешся оминути за будь-яку ціну.

Завідувачка закінчила промову й пішла до кухні, а за всіма столами почали щось активно обговорювати. За всіма, крім нашого. Риба вже здриснув, Журба сумно розминав рис, який зліпився в сіру купку, а Йосип їв, сидячи боком біля підвіконня та висмикуючи з банок пір’я зеленої цибулі.

Григорій прокашлявся і почав: «Був у них випадок, у Переяславі…». І потрошки, потрошки розказав, що там сталося. Значить, було то ще за радянських часів. В одному селі восени призначили весілля. Ну, і потрібно було з такої нагоди кабанчика різати. А чоловіка, який у них зазвичай брався за цю роботу, на ті вихідні зманили в сусідній колгосп, де теж весілля було, тільки заможне. Нічого не поробиш: восени у нас скрізь весілля гуляють, от і виникає своєрідна конкуренція.

Спочатку слухав тільки я, та згодом до Журби почали прислухатись усі навколишні столи. Дехто навіть стільці ближче попідсував, аби чути було нормально, — в будинку престарілих усі недочувають, це я вам із власного досвіду кажу. Так-от, Журба, наче старий трактор, то пригальмовував із оповіддю, то набирав хід, і врешті ми дізнались усі подробиці тієї події.

Отже, вийти на кабанчика викликався один із родичів нареченого, та, мабуть, випив іще по дорозі й схибив, промахнувся.

З першого разу не вбив тварюки. Кабан заревів, вихопився з рук тих, хто його тримав, і побіг на город. Наречений — за ним, той родич — теж. Біжить, весь у кровиці, з величезним ножем у руці.

А з боку городу жив сусід, котрий не прийшов на весілля. Чи то не покликали, чи то він просто ще не встиг долучитися до свята, залагоджуючи спочатку господарські справи: копав яму під новий туалет. Тут Григорій не пам’ятав усіх подробиць.

Отже, чоловік із лопатою стоїть у ямі, й тут повз нього пробігає той кабан. Чоловік чує — щось відбувається, та кабан уже пробіг і він його не побачив. Сусід цей починає вилазити з ями на гомін і бачить, що через його двір біжить сусід, а за ним — якийсь чоловік із закривавленим ножем. І десь люди кричать.

Ну, він знову дриснув у яму, пропустив сусіда, а того невдаху з ножем ударив ззаду лопатою по горбу. І вбив із першого разу. От що значить тверезий! Треба було його кликати на кабана, мабуть. Але пізно. Й от судять того сусіда за вбивство, і суддя його питає: «Чи хотіли ви вбити незнайому людину, котра бігла через ваше подвір’я?». А той чесно і каже: «Так, хотів». Вирішив же, що він за нареченим женеться, ще й із ножем.

Суддя тоді перепитує: «А може, ви не хотіли вбити, а тільки вдарити?». Бо це ж інша стаття, — вочевидь, хотів його на менший термін натягнути, зовсім як у школі, коли хорошому учневі треба трішки допомогти. Але той сусід чесно каже: «Ні, я хотів його вбити».

Тут уже Йосип не втримався і хрипко спитав:

— І шо?

— Шо-шо? — сумно перепитав Журба. — Дали тоді йому дванадцять років. Адвокатша, дурепа мала, не пояснила чоловікові, що до чого. А може, то він її слухати не схотів, а зробив по честі.

— По честі? — гнівно підвівся Старенький і жбурнув виделку на підлогу. — По честі? — повторив він іще гучніше. — І ти, падло гугнявоє, руцю свою корявую поднял за ето дєло, да?

— А шо тут подєлать? Оно ж закон надо уважать, — неохоче зізнався Журба і потупив очі.

— У нас в колонії Макарєнко тоже бил одін, — стучал напостой, хотєл, как лучше! — закричав Йосип, додав іще пару слів, яких я не хочу пригадувати, й підлетів до столу, схопивши по дорозі Рибин стілець. Не знаю як, але я встиг підскочити і схопити той стілець за ніжку. Тому удару й не вийшло — тільки стіл зачепив, збивши на підлогу пластиковий посуд.

— Уб’ю, падло! — верещав Йосип, намагаючись вирвати в мене стілець.

Тут уже і Славентій підлетів, і Матвіївна, — всім гамузом ми ледве його вгамували. А коли прибігла Зінаїда, то, за її наказом, відтягнули Йосипа до підсобки і зачинили в холодній коморі, де адміністрація тримала крупи та картоплю. Він бив ногами у двері й кричав нам, що з принципу перепортить усі запаси, проте це вже було неважливо.

З двору покликали Петра, який колов дрова. То був майстер, котрий приходив зі села й відповідав за чоловічу роботу з котлами, трубами та балонами з газом. Я спочатку плутав його з Петровичем, але згодом уже розрізняв, хто з них де. Петра як молодого приставили до дверей, а самі повернулися до зали вирішувати, як бути.

Я відкотив Журбу до палати й сів на ґанку віддихатися. Там хоч і холодно, зате не було нікого. Я там довго сидів — на сходах. За простату вже було пізно переживати. Намагався якось угамувати серцебиття і розмірковував, чому так стається з людьми, що їм ніяк не вдається порозумітися.

Скриньку привезли після обіду мікроавтобусом дві жінки, міліціонер і товстий неприємний дядько в дорогому сірому пальті, в якому, мабуть, випускають із інституту чиновників. І ховають потому теж у ньому, коли вони вже досхочу нап’ються нашої крові. Завідувачка робила всім великі страшні очі й пурхала навколо нього послужливою господаркою.

Нас усіх зібрали в їдальні, де стільці розставили, як у театрі, а столи зсунули до роздачі, утворивши дільницю. Усі повдягалися найкраще: Журба в кітелі, Славентій в орденах… Пообіцяли потому погодувати з тістечками, які привезли разом зі скринькою. На це всі так жваво почали аплодувати, ніби знову голод.

Крива набрала було повітря щось розказати про своїх великих друзів, але Зінаїда її швиденько обірвала і продовжила розповідати про важливість парламентських виборів у нашій країні, при цьому постійно поглядаючи на важливого гостя, ніби за ухвалою. Так розповідає вірша трієчник, коли на іспит приїжджає комісія з району.

Потому слово взяв гість. Щось теревенив про те, як місцева влада переймається нашою важкою долею, пообіцяв виділити нам автобус на екскурсію та на концерт до Дев’ятого травня. «На ето у ніх дєньгі єсть», — єхидненько прокоментував це Петрович від підвіконня, та всі вдали, ніби нічого не почули.

Потому міліціонер приніс якусь коробку, і з’ясувалося, що це — відеомагнітофон, який нам дарує місцева влада. На коробці, щоби ми не переплутали, за кого голосувати, було чимало синіх наклейок. На це мешканці відповіли довгою овацією, навіть Журба гучно плескав у долоні. Утримався тільки я.

До магнітофона нам подарували дві касети: з фільмами «В бой идут одни старики» і «Веселые ребята». Відразу почалися суперечки, що дивитися спершу, ніби мало цього діла ми переглянули за життя. Наостанок той кінь у пальті щось пожартував про весілля Славентія з Глашею, і всі знову старанно засміялися.

Дивитися на все це було неприємно. Я мав великий досвід спілкування з такими людьми і не жадав продовження, тому пішов до маніпуляційної, де перечекав голосування, перечитуючи земляка Нечуя-Левицького. «Кайдашеву сім’ю», — інших його книжок тут не було.

За деякий час мене там знайшла захекана Анатоліївна і покликала до столової, бо всі проголосували і треба скриньку зачиняти й сідати урочисто пити чай. По дорозі вона пошепки розповіла мені, що минулого разу Старенький своїми питаннями та підколками ледь не довів цю поважну людину до сказу, спортив бюлетеня і був видалений із імпровізованої виборчої дільниці до палати. І що добре, що його сьогодні зачинили в коморі. Тільки би він там не замерз і не вмер…

— А це наш Ковтун, — з притиском протягнула Зінаїда, побачивши мене у дверях. — Що, не будете голосувати, Богдане Васильовичу?

— Боже збав, буду, — в тон їй відповів я і підійшов до жінок, які під підпис видали мені велику паперову портянку.

— Значить, отут вам треба поставити галочку, — сказала мені одна з них і постукала олівцем навпроти порожнього квадратика в середині довгого списку.

— Я сам вирішу де. Сам тридцять років пропрацював у комісії, — спокійно відповів я.

Тітка зло цикнула, а Зінаїда тихенько сказала чиновникові: «Я ж казала». Та я почув. Вивів велику галочку навпроти наших, старанно навів її, перевірив, чи не зітреться, чим викликав чергову порцію незадоволення від працівниць, запхав портянку до прозорої скриньки, нарочито перевірив її міцність і наявність печатки на кришці, а потім уже пішов до себе в палату, спиною відчуваючи осудливі погляди зацікавлених осіб.

Йосипа випустили ввечері, коли дорогі гості вже поїхали, а всі радісно пили чай в очікуванні кіно. Я пішов до палати з бажанням дочитати книжку, але там уже був Йосип. Він стояв на підвіконні й курив у кватирку. Зазвичай він виходив курити надвір, де гуляв із Бродягою, та цього дня вирішив, що досить із нас комфорту. Можна було би вилаяти його за це, бо смерділо на цілу палату — щось дешеве та зле він курив. Але ми й так ходили ворогами, і не було вже сил на чвари.

— Тебе це вб’є, чув? — запитав я, додавши до голосу дещицю незадоволення.

— Тю, а шо меня оздоровіт? — запитав він у відповідь, розвернувшись обличчям до палати. Судячи зі звуків, хтось був у санвузлі першої палати: там гучно плескало та зойкало. — Шо там черті? Отдалі госдолг і ніштякі топчут? — запитав мене Старенький і, ставши навшпиньки, смачно харкнув у кватирку.

— Мабуть, уже їдять ті тістечка. Але так сумно за всім цим спостерігати, — зізнався я і сів на койку. — Скільки ж років це бачив, сам же у школі вибори проводив, але щоразу важко.

— Ну, в тюрьме тяжело первиє дєсять лєт, а потом — как по маслу, — відповів Йосип, кинув бичка, зачинив кватирку і зліз донизу.

До палати важко вкотився Журба, застрягнув своїм візком біля шафи й довго борсався, намагаючись від’їхати. Я би йому допоміг, але в палаті було так вузько, що до нього я би ніяк не дістався.

Тільки й зміг, що лягти, прибравши ноги з проходу. Григорій нарешті впорався з керуванням, під’їхав до свого ліжка і сповз на місце, важко дихаючи.

Відчувалося, що всередині курили, та Журба теж не загострював на цьому уваги, хоча раніше би не змовчав. Світло було вимикати зарано. Я дістав книжку, та почитати не вдалося. Старенький посовався там собі й не втримався:

— Жиди сєгодня банкуют. Опять лохов развелі. За голімий магнітофон.

Я до нашого повсякденного антисемітизму й до переїзду Микити в Ізраїль погано ставився, а потім — уже й поготів, — тому відразу відреагував:

— Ну де ти тут єврейський заколот побачив, га? По-перше, вони такі самі, як і ми, а по-друге — ну що їм тут із наших двадцяти голосів? Вони їм ніякої погоди не зроблять!

— О, здрасті, єщо одно сєло проснулось, — миттєво озвався Йосип і сів на койці так, аби бачити вираз мого обличчя. — Портос, шо ти, в натурє, как дітятя малая? Ты шо, думаєш, ета хуна на цирлах бегаєт только із-за нас? Да она ж отвечаєт за похоронниє дєла, у нєйо ж в сєйфе нєбось мйортвих душ сотка, а то і две. І чего б єй нє занєсти їх в спісок і нє проголосовать за каждого, как надо, а? Двесті — і ми вместє, совсєм другой разговор, понял?

Про це я не подумав і замовчав.

— Та ладно… — долучився до розмови Журба.

— От тєбе і «та ладно», — в захваті зірвався з місця Старенький, заліз на підвіконня і знову закурив, насолоджуючись увагою слухачів до своєї промови. — Я вам отвечаю, так і єсть. Зінка с етім хмирьом в спайке, — оні которий год тут мутят.

— Помніш, шо било в четвертом годє? — спитав він згори в Журби, ніби це не вони побилися сьогодні й лаялися між собою останні тижні, зовсім як Бродяга зі зальотними собаками, які приходили до нас із села. Григорій схвально захитав головою. Я страх як хотів дізнатися подробиці, що ж такого тут відбувалося з голосуванням під час Майдану, коли я ледве не втратив роботу за помаранчевий прапорець на своєму столі.

Та втрачати таку прекрасну можливість помирити сусідів було не можна, тому я вгамував жагу до таємниць минулого і сказав їм:

— Знаєте що? Пропоную миритися, бо так далі не можна. Ну скільки нам лишилося? Ви що, не бачите, на кого ми перетворились? І так навколо всі злі й у різні боки дивляться…

— Ну, я не проти, — після паузи протягнув Журба і невпевнено подивився в напрямку вікна, де Йосип дивився у темряву, видихаючи гіркий дим і наганяючи холоду до палати. Той постояв іще трохи, докурив, спустився вниз і нарешті промовив, ніби через силу:

— Ладно, пацани, проєхалі ту херню. Єслі бил нє прав, ізвіняюся, — і, не давши нам нічого сказати у відповідь, швидко продовжив: — У меня такая рацуха: давайтє по любому дотянєм до чемпіоната міра. Вот отвечаю: кончаться буду, а не кончусь. Залу украсім, плакат с табліцей повесім, всєм бабам — проєзной, хай в кабінєтє у Грузінкі свої касєти смотрят. Бодя, с тєбя лаве на обустрой: бухло там, сємечкі, всє дєла. Такой месяц проживйом, шо всє лохі завянут от щастья нашего, а?

— Я — тільки за, — так само швидко відповів я, щоби не втрачати темпу і щоби ніхто не передумав. Журба теж погодився, й нам усім одразу полегшало. От як після важкого грипу, коли нарешті встав на ноги й відчув, що вже хочеш їсти. І значить — ти вже майже одужав.

Йосип збуджено ходив у проході між нашими ліжками, обговорюючи деталі приготування: програмку не забути розписати на двері, щоби жодного матчу не пропустити. До гри України прикрасити їдальню: прапор щоби, купити щотижневик «Футбол» — там постійно кольорові постери збірної друкують. Стінгазету з прогнозами від кожного. Тоталізатор на компот. І так далі, й тому подібне.

— А Грузінку на всєй хернє єщо споймаєм, і про вибори, і про хавчик, — усе не вгавав Старенький. Стільки ідей роїлось у його голові, що тільки ховайся. — Но главноє — дожить до футбола і всьо сдєлать, штоб как в лучших домах. Я, пацани, столько лєт етого ждал і єщо трі месяца точно протяну.

І так це в нього жваво виходило, що навіть я відчув цю жагу до футболу, ба більше — нестримну жагу до життя, хай яким кволим воно доходило до мене зусібіч. А потому ми полягали, та вже з неабияким полегшенням. І з метою, яка нарешті об’єднала другу палату. Хоч щось… Хоч якась.