Червоні хащі

Глава друга, в якій п’ють до дна, до дна, до дна

Лікар Новіченкова страждала на важке похмілля, ще й вийшла на роботу не першого, а четвертого січня. Щодня обіцяли, що вона от-от буде, подивиться мене й випише, мабуть, ліки. Та дарма. Тут усім давали якісь пігулки, тричі на день, та ще й кожен зі своїми медикаментами борсався, — мало хто так любить хворіти, як пенсіонери. Може, тільки американці, та вони хоча б можуть собі це дозволити.

Я відмовлявся від допомоги, навіть тиск не давав собі вимірювати, а таке тут практикували теж щодня: нянечка ходила з тонометром, звали її Анатоліївна, і це вона зустрілася мені в коридорі першого дня, бо відповідала ще й за постіль. Після сніданку вона починала свій обхід, по черзі сідаючи до кожного на ліжко. Риба кудись тікав, я відмовлявся, проте Йосип і Журба старанно лягали, а останній іще й вів паралельний підрахунок свого тиску, щодня записуючи його на аркуші, який він тримав у Біблії, що весь час лежала на його тумбочці.

За договором, будиночок, окрім пансіону з доглядом, гарантував мешканцям і безкоштовне медичне обслуговування. Ну, в певних межах, зрозуміло. Йосип розповів мені, що раз на місяць із Канева приїздить масажист, але працює так собі: помацає спину хвилин п’ять і радить, хижа морда, користуватися мазями, які ж сам і продає, наче класичний радянський слюсар-водопровідник.

За медичний догляд відповідала Новіченкова, і заміни в неї не було. Якщо мешканців будинку спіткало щось серйозніше за застуду, тоді викликали районного лікаря. А коли вже геть зле, тоді аж із Черкас присилали «швидку», бо в них якийсь договір на обслуговування. А це далеко — дороги ж тут іще ті. Тому, буває, приїжджають лише забрати тіло.

— Тут тєкучка кадров — будь здоров, — із посміхом додав тоді Йосип. Але терміново виправився: — Но ти, зьома, нє бзді! В нашей второй камерє всьо чин-чинарьом, всє аксакали тянут лямку до послєднєго. У меня вообще на етот год большиє плани! — і, подумавши, додав: — Я вообще на фарт: тута трєтій год чалюсь, — так у нас пока тока Сєргеїч крякнул.

— Та я чув. Журба розповідав.

— Хто? Журба? Та єму тока пріговори читать! Ти лучше слушай сюда, — розпалювався Йосип, баражуючи проходом між ліжками, — Сєргеїч, щаслівий человек, уєхал на Могильов с полтішком внутрі.

До палати зазирнув Риба, та Йосип швиденько його прогнав:

— Карась, чепушило, какого ху…дожніка страна потєряла?

І той миттєво зник, навіть не образившись. Провівши його поглядом, Йосип жваво розвернувся до мене і… вочевидь, забув, про що розповідав.

— В карти іграєш? — запитав він після чималої паузи.

— Ні.

— А в нарди?

— Ні. Ні на гроші, ні просто так.

— От ти здогада… Госпидя, про шо я шчас говоріл?

— Про Сергеїча. Як він пішов.

— А, точно! Похмелілся! А потом уже помер. Он, кстаті, как і ти, гусь бил, осєнью поступіл сюда, — наголосив він із допомогою піднятого догори вказівного пальця. — Успокоїлся і упокоїлся. Нє всєм так везьот.

— Ну, дай бог, — примирливо промовив я, бо з цим дідком треба було поводитись обережно: як що — він здіймав такий галас, що ховайся в жито.

Так-от, а зараз я про що? Про Новіченкову. Вона нарешті з’явилася — після того, як Анатоліївна поміряла тиск і заодно забрала в Йосипа його багатостраждальну брудну тільняшку, яку він постійно носив. Тут хто міг, прав собі сам, але це здебільшого стосувалося жінок, котрі ще пам’ятали, де схід, де захід. Ну, і мене: я звик за останні роки прати сам.

Старенький, як міг, відбивався, та Анатоліївна все одно забрала тільник, видавши йому навзамін якусь сіру байкову сорочку великого розміру. Коли він незадоволено заправляв її у штани, то впіймав мій погляд і пробуркотів:

— Ти, Портос, кстаті, тоже порткі вдягай: тєбя лєпіла визивала.

— Хто?

— Добрий доктор Айболіт, он на ширєве сідіт! Новіченкова, хто? Я с Бродягой гулял, она на работу шла, сказала, шоб ти послє давлєнія зашол.

Ну, я й пішов. Новіченкова виявилася худорлявою такою бабою, наче глиста. Сидячи на підвіконні маніпуляційної, вона курила щось дешеве та смердюче і дивилася на мене мішкуватими очима. Я спокійно привітався, цілим своїм виглядом демонструючи, що на виклик не напрошувався.

— Діагноз єсть? — відчужено спитала вона, збиваючи попіл за вікно. Звідти в кімнату падав сніг. Мені навіть стояти тут було холодно, не кажучи вже про те, щоби лягти на койку для класичного огляду в стилі «Тут болить? А тут?». О, то вона ще й із бодуна! Суворий, мужицький перегар добивав аж до мене.

— Здоровий.

— Всєх здорових на олімпіаду забралі, — спробувала вона пожартувати, але сухо, без добра в голосі. — Давлєніє какоє?

— Не жалуюсь.

— Ето хорошо, но на вашем местє вон тоже одін нє жаловался, пока ласти нє склєїл.

Це вже було занадто.

— Ви про що, шановна? — нарочито здивувався я, і вийшло це, мабуть, голосно, бо наступної миті до маніпуляційної зазирнув Йосип і спитав:

— Шо за шум, а дракі нєт?

— Так, Андонєнко, там сєбе отдихаєм! — гаркнула у відповідь Новіченкова й зістрибнула з підвіконня. Йосип тим часом уперся в мене очима, крикнув:

— Отставіть думать херню про капітана!

Ще трохи подумав, чи не додати чогось, і зник, гупнувши дверима.

— Он нє любіт, когда єго по фамілії — Андонєнко, — усміхнулася лікарка й сіла за стіл.

— Чого це?.. — почав я, та нарешті зрозумів, про що йдеться. Проте не засміявся.

— Єго тут перєкрєстілі в Йосіпа і Старенького, — додала вона, щось виписуючи на чистому аркуші. — Он, чуть шо, голосіт: «Йосип старенький», — вот і пріжилось, — реготнула вона наостанок. Але продовжила вже серйозно: — Значит, історію болєзні на вас всьо равно откриваю. Так положено. Єсть історія — болєзнь найдьотся. Пока продолжим вас наблюдать.

— Дякую, — майже щиро відповів я і побіг до палати, під ковдру, бо замерз тут, як на зимовому суботнику.

Журба був на місці. Він читав щотижневик «Бульвар», який, на моє скромне переконання, був просто додатком до реклами контактера з космосом Петра та його кота, — не пам’ятаю вже, кому з них умонтували в пузо скляне око. Треба додати, що за сніданком Григорій Іванович уважно читав Біблію, та це з «Бульваром» якраз складалося.

— Змерзла, мавпочка? — спитав сусід, звернувши увагу на те, як я дрижу під укривалом і стукаю всіма наявними зубами.

— Угу, — відповів я, намагаючись зігрітися.

Марія якось їздила на Прикарпаття на вчительські збори і привезла звідти мені товсті зимові шкарпетки з гірського козла. Як же вони стали би зараз у пригоді! Та після кількох років активного демісезонного використання від них уже погано тхнуло козлами похилого віку, тому Марія їх якось навесні спалила надворі, примовляючи при тому, що це — найкращий подарунок їй на восьме березня і що мені тепер уже нічим їй догодити.

— От так подумати: наше покоління все життя провело в холоді та в голоді, — сказав Журба, дивлячись на мене поверх красивих тонких окулярів зі золотистими обідцями.

— Ага, — тільки й спромігся я на відповідь.

— Так нам і нас старості не дають зігрітися, злидні!

— В аду согрєєтєсь, — почули ми від входу. Там радісно щирився Йосип Старенький, потираючи долоні: — По всєму Устьлагу объявляєтся подйом! Свадьба на тєріторії. Черті, тащитє кружкі, сєгодня Ланжерон гуляєт!

Йосип відчинив шафу і почав щось активно шукати на горбуновій поличці, примовляючи:

— Карась всьо равно должен, єщо за ту херню нє отсідєл.

Потому випірнув звідти, тримаючи в піднятій руці вузьку чорну краватку. Пальці на його руці були скривлені: вони давно були зламані й неправильно зрослись, — але все одно він був дуже схожий на чемпіона світу, котрий видерся на п’єдестал і щойно отримав золоту медаль, прив’язану до урочистого намиста.

Журба зацікавлено повернувся до нього, відкинувши на ліжко товсту газету:

— А поподробнєє?

— Подробнєє, папаша, тєбя в колумбарії насєют, — віджартувався Йосип, розгладив краватку і поклав її під свій матрац, сівши зверху. — Шо-шо? Свайба! Славентій женітся!

Я вже знав, що Славентієм кличуть чоловіка з першої палати — того, що з орденами. Він недарма так зрадів, коли дізнався, що я нібито був учителем географії, бо постійно розгадував кросворди і тепер час від часу звертався до мене, коли виникало складне питання.

От сьогодні на сніданку він гучно спитав мене, який із океанів є другим за розміром. Я буркнув, що Атлантичний, і повернувся до манної каші, яку щиро ненавидів ціле життя. У моєму дитинстві її не було, та потім, у школі, вчителів зазвичай годували тим, що лишалося після дітей, тож манки довелося скуштувати не одну тонну. І здебільшого без масла.

— Так а на ком он ето самоє? — спитав Журба, не приховуючи радісного очікування. — Нєужелі на Крівой?

Наскільки я зрозумів, Кривою тут звали ту бабусю, яка стверджувала, що їй постійно телефонує Ющенко, бо переймається її долею. Мені розповіли, що вона була зі Сумщини і вважала себе землячкою чинного президента, до котрого я мав низку претензій, але зараз не про це.

— Ха! — завзято здивувався Йосип і плеснув себе долонями по колінах. — Єщо чего? Крівая только своєго Ющенку любіт, — він повернувся до мене, намагаючись долучити до розмови: — Портос, обращал вніманіє, шо Крівая в разниє сторони хіляєт? То на лєвий бок шкандибаєт, то на правий. А биваєт, забиваєт і прямо ходіт, но нєдолго. А шо подєлаєш, када склєроз?

Не дочекавшись від мене реакції, він знову повернувся до Журби, який уже йорзав по койці, так йому кортіло дізнатися подробиці.

— Нє, нє Крівая. На Глаше он женітся. От сам нє знаю, как ми ето самоє пропустілі, — нарешті здав Йосип таємницю і засміявся, ніби це був свіжий анекдот.

— І шо? — не втримався я, не розуміючи, що тут смішного.

— Ха! — знову зрадів Йосип, адже наша розмова нарешті ставала на ті рейки, які він і планував прокласти. — Глашу, короче, сюда дочка сдала. Оні жилі в Черкасах. Вродє там нормальная хата била, напротів горкома. Хату продалі, дочка с мужем, доктором, — на Ізраїль. А матушку — в богодєльню, но, тіпа, врєменно, перєбіться, пока оні там обживутся і єйо с собой заберут.

Я не розумів, хто з жінок та Глаша, та поки що вирішив не уточнювати, бо Йосипові тільки того й треба. А розмови про жінок тут велися такі, що я відразу йшов до бібліотечного стелажа в їдальні, щоби тільки не чути, як вони смакують подробиці й фантазують, хто з ким, у який спосіб і скільки разів.

— Та ти ж говоріл, шо ето порожняк? — хитро посміхаючись, запитав Журба і доторкнувся до батареї, перевіряючи, чи добре сьогодні гріють.

— Так порожняк і єсть, — упевнено відповів Йосип і поліз під матрац перевіряти, чи розгладилася там краватка. Повернув її на місце, знов обережно всівся зверху і продовжив: — Тока Славентій, конь краснознаменний, етого нє понімаєт. Сам слишал, как он говоріл, шо в Ізраїлє пенсія в дєсять раз больше. Смекаєш?

— Ну… — невпевнено похитав головою Журба.

— Баранкі гну! Етот комісар нєдорєзаний рєшил, шо надо на нєй обженіться, і тогда єго тоже на Ізраїль заберут! Допетріл?

— А-а-а! — зрозумів Журба і вирішив, що час пояснити мені, що відбувається. — Це Славентій думає, що дочка їх обох забере до Ізраїлю, а там така медицина, що вовчара протягне ще пару десятків років. На їхню там пенсію.

— Доперлі наконєц-то! От с кем пріходітся срок мотать, а? — знов очолив розмову Йосип і встав. — Вот тєбе, Портос, очерєдная загадка. Мужик — кавалєр всєх медалєй, без пяті мінут герой нє то труда, нє то войни, на Сталіна молітся, а как шанс смотать на капстрану — так мурлокотам і тут первий, а? Я тєбе отвечаю: краснопузиє всє такіє.

Отут я з ним погоджувався, хоч і не показував цього, щоби Старенький не вирішив, що я відтепер його вірний мушкетер чи танкіст.

— Он Берія, — вказав тим часом Йосип на Григорія, — такой же: схілял би за мілиє венікі, тока нікто нє берьот!

— Тьфу на вас, — спокійно відповів на цей закид Журба і знову підняв із ліжка газету, — только би повод вам, кобелі стариє.

— Ето — да, — погодився з ним Йосип. І пішов у корпус, радіючи по дорозі: — Шо нє дєнь, то празнік. Нє Рождєство, так свадьба.

Микита одружився в дев’яностому, коли здавалося, що Радянський Союз іще встоїть. Але вже через рік ми жили в зовсім іншій країні, а ще за два роки жити стало зовсім тяжко. Фінансування впало, навіть маленькі гроші затримували на кілька місяців, школа трималася на натуральнім господарстві: хтось із батьків привезе пару мішків картоплі, хтось — півсвині… То ми розібрали все це на педраді — й хутко додому, своїх годувати.

Син тоді був молодим спеціалістом на будівництві у Смілі, але там усе скорочувалось і зачинялося. Його й оптимізували одним із перших. Можна було поїхати на заробітки в Тюмень, але він із дружиною перебрався до нас і влаштувався електриком на елеватор. Грошей ледве вистачало, та ми встояли, й у середині дев’яностих я почав прицінюватися до земельних ділянок поблизу, — само собою розумілося, що Микиті час побудувати свій дім.

З Оксаною він познайомився у Смілі. Вона тамтешня. Мені вона не дуже подобалася: ні риба ні м’ясо. Але як дитина захотіла, так і сталося, — не ті часи, щоби самим обирати йому наречену. Вони ніби підтримували мою ідею про новий будинок неподалік, аби ми внуків доглядали. Так, підтримували, проте спокійно, щоб не сказати кволо. І незабаром стало зрозуміло чому.

Я пам’ятаю, як то було. Навесні, коли я фарбував стовбури наших вишень, Микита почав мені допомагати і так, ніби серед іншого, розповів, що в понеділок їм із Оксаною треба їхати до Києва — подавати документи на еміграцію. До Ізраїлю.

Мене наче обома деревами вдарили по голові: як же так, який Ізраїль? Виявилося, що Оксана давно до цього готувалася, щось там хімічила з документами і виписала бабку єврейкою. Рая чи Мая — не пам’ятаю вже і пригадувати не хочу! Мені все одно, нехай би вони там цілою родиною обрізались, але тепер мій єдиний син поїде бозна-куди. Мій Микита!

Вони це запланували ще тоді, у Смілі. Мабуть, тому і переїхали до нас, аби протриматися певний час, поки тривала підготовка. Я тоді кинув щітку в траву, бо не міг далі фарбувати, і ми зайшли до хати, де Оксана заспокоювала Марію Іванівну, а дружина моя так плакала, що серце зупинялося від того видовища. Сиділи, розмовляли, переконували, обіцяли допомогти, проте нічого не змінилося: вони поїхали до Києва, й усе в них вийшло за Оксаниним задумом.

І ось уже дванадцять років, як живе в місті Ашдоді єврей Микита Ковтун, дорослий чоловік, будівельник. У них майже відразу народилася донька, Наталка. А трохи згодом вони змогли купити квартиру, і ми нарешті заспокоїлися. «Буває і гірше, — казав я Марії, коли вона згадувала сина, — в деяких он діти п’ють чи в тюрмі сидять, навіть раптово помирають, а наш живий. Так, далеко, та їм там, мабуть, краще». А нам… Нам має бути добре, коли добре дитині, — ні про що інше вже не йдеться.

Вони приїздили кілька разів, я катав онучку на санчатах, водив на цвинтар і розповідав, як жилося моїм батькам і їхнім родинам. Було. Приємно згадати. Але за пару тижнів серця не відновиш. Воно може почекати, але тріщини в ньому все одно нікуди не подінуться.

Микита все запрошував до себе. Ми навіть одного разу почали документи збирати, але не склалося. «Мабуть, наступного року поїдемо», — зазвичай казав я Степанові. Можливо, річ у тому, що я просто не хотів їх бачити. Його — дуже хотів, онучку — теж. Але Оксана ця…

Син пропонував гроші на дорогу, та бути приймою, хоч і тиждень, — це занадто для мене. Та й чого я там не бачив? Я читав про Ізраїль, постійно стежив за новинами звідти, бо боявся за цього дурника. Загалом, можна вважати, що я там був — тільки в ньому — й усе бачив його очима. Та і що мені там робити? Грати в шашки з ветеранами трьох житомирських базарів, сьорбаючи каву з кардамоном, аби кволе серце зайвий раз не напружувати?

Я лежав на койці й дивився на Ізраїль, обіцяючи собі написати ще одного листа Микиті, щоби він знав адресу цього будинку. Можна навіть йому телефон дати: нехай подзвонить і розкаже, що в них усе добре і що Оксана переказує привіт.

Не постукавши у двері — а це мене дратувало дедалі більше, — до палати ввійшла Зінаїда, а з нею ще якась жіночка зі сумкою, на якій було написано «Пошта».

— Танцюйте, — ніби заохочуючи, почала завідувачка, — в кої-то векі пенсію вчасно дають.

От мене це «дають» завжди лютило. Дають по пиці чи у борг, а пенсію — видають. Так само як аванс на роботі не дають, а сплачують, і хліб у сільмазі продають, а не дають зранку в четвер! З цих людей Радянський Союз виходив занадто повільно, застрягаючи у вузьких мізках.

Почали з мене, та швидко з’ясувалося, що моєї пенсії сюди ще не перевели.

— Це нічого, — заспокоїла мене поштарка, — таке буває. Наступного місяця відразу дві принесу. Вони там поки почухаються… Зателефонуйте краще до своїх, скажіть їм, аби прискорили переведення.

Задоволений Журба розписався у відомості, Зінаїда видала йому п’ятдесят гривень і додала:

— Решта — как обично, — опісля розвернулася до мене і сказала: — Ковтун, ви ж паспорта мені не здали!

— І шо? — не зрозумів я.

— Ну, в нас такий тут порядок, що всі паспорти в мене лежать, у сейфі, — промовляла вона повільно, наче першокласникові.

— Чого це? Документ мій, нехай у мене і лежить!

— От ви всі такі розумні. А знаєте, що буває?

— Що?

Зінаїда вперла руки в боки і роздратовано понесла:

— Бо за всіма тут глаз да глаз треба! Паспорти намочують, зжигають, гублять! Одна була рік собі переправила, щоб женіха, ето самоє, в оману ввести. Десять год собі списала, стара дура, — довелося мені особисто її два рази в район возити, в паспортний стол!

— Все одно не дам! — чітко промовив я, склав руки на грудях й відвернувся до вікна.

— Тихо-тихо, — озвався від входу Йосип, підскочив до своєї койки і посунув поштарку, бо вона всілася якраз на те місце, де під матрацом лежала горбунова краватка.

— Що таке? — злякалася та і притисла сумку до грудей.

— Що таке? — передражнив її Йосип і гнівно втупився в завідувачку. — Грузінка, ти ж обещала, шо нам в етот раз первим дадут! Крєст на пузє рісовала!

— А тобі не все одно, Старенький?

— Дєло принципа, — гордо відповів Йосип. — А то што ж получаєтся? Первая палата блатуєт, вторая бедуєт. Второй месяц подряд, — після чого додав переляканій поштарці: — Ти, кобуча, зарубі сєбе на шнобелє, шо в февралє і мартє тєпер начинаєш с нашей палати, а то подиму барак на хіпеш!

— Ой, лишенько, — підірвалася та з місця і поспіхом побігла до коридору.

Зінаїда тим часом досміялась і, витираючи сльози, промовила:

— От не скушно з вами, їй-богу. Чули вже про весілля?

— Чули-чули, — своїм грудним басом озвався Журба. — А який розклад?

— Та який розклад? Після обіду їх до загсу повезуть, а на вечерю діти молодого (тут вона знову засміялася) виставлять горілочки і шашлики будуть робити!

— О-о-о! — радісно завовтузився Григорій. — Шашлики — це діло. Під водочку — ух-х! — і затряс у повітрі кулаком, вочевидь, не знайшовши слів для того, щоб описати власний ентузіазм.

За обідом тільки й розмов було, що про весілля. Жінки пропонували, щоби молодим хоча би кілька днів дали пожити в окремій палаті, після чого всі намагалися з’ясувати, куди на той час припхнути трьох Глашиних товаришок.

На це Йосип сказав, що треба просто розібрати по одній жінці в палату, вимагаючи, щоби за цей винахід йому дали право першого вибору, а то нам, нефартовим, обов’язково випаде Крива, яка остаточно доведе другу палату до сказу, ніби мало нам горбуна. Карасьов на жарт ніяк не відреагував, продовжуючи швидко їсти і традиційно затуляючи тарілку вільною від ложки рукою.

Старенький в очікуванні смачної вечері вирішив не їсти розсольнику й зі словами: «Такоє рагу отдайтє врагу», — посунув тарілку до Журби, після чого гучно запропонував, аби до нас відразу переселили Раїсу, бо вона симпатичніша за всіх. Йосипова пропозиція мала успіх, усі реготали й намагалися перекричати одне одного.

Я вважав зайвим брати участь в обговоренні таких дурниць. Мене цікавило інше, тому я скористався маленькою паузою в реготі й запитав у Журби, чого це йому замість пенсії дали всього п’ятдесят гривень і що означає фраза Грузінки: «Решта — как обично»? Григорій знизав плечима:

— Ну, тут такі правила, що всієї пенсії не дають. Її Зіна в себе тримає, в тому сейфі.

Я здивувався: як так можна? І паспорти їй, і гроші? Це ж наша власність!

— Ну, розумієш, Богдане, гроші можуть украсти. Чи загубити. Тут таке кожного разу: завернула дурна баба гроші в хустку й забула.

— Ну, її гроші: що хоче — те й робить!

— Нє скажи, — Йосип устигав і жінок дражнити, і слухати, що за столом відбувається, — пенсію, даже генєральскую, как у Гріши, можно в момент пропіть. Так шо, тіпа, за нас беспокоятся.

— І що вона з цими грішми робить, хтось знає? Вона ж може їх у банк покласти чи в піраміду якусь віддати — й усе!

— Ха! — відповів Йосип і остаточно розвернувся до нас, залишивши їдальню напризволяще. — С Зінкі ти хоть спросіш, єслі што, ілі стуканьош на нєйо. А чего ти завйолся, Густлік? Шо, єсть за шо перєживать?

— Грузінка каже, що на похорон тримає кожному, — втрутився в розмову Журба, — бо в будинку бюджету на поховати нема, можуть тільки здати на районний цвинтар, де бомжів закопують, а там лежать ніхто не хоче. Всі додому хочуть, біля своїх лежати, а Зінка тоді їде й домовляється на місці.

— Від цього погано тхне! — не погодився я, хоча тут скрізь погано пахло і без жодних алегорій. — А кому вона звітує?

— Та нікому, — невпевнено відповів Журба. — А паспорти забирають знаєш чому? Щоб голосувати за нас можна було. Р-р-раз — і все, як треба!

— Пам’ятаєш, як два роки тому було? — спитав він у Йосипа, а той одразу озвався:

— Ой, такоє било! Гріша просілся по совесті проголосовать, бегал, жаловался коміссії, тока хер шо у нєго получилось.

— Цього не буде, — твердо сказав я. — Дзуськи їй! І гроші собі лишу, і паспорта не віддам. І проголосую сам. Якщо доживу.

Збуджений від цих думок, я не схотів сидіти в палаті й слухати, як Григорій і Йосип збираються на весілля. Тому вирушив гуляти по корпусу. Спочатку намагався розібрати два зігнуті цвяхи з набору дитячих головокруток, який знайшов у їдальні на стелажі з настільними іграми. Та марно, — тільки остаточно зіпсував собі настрій, звіріючи від неспроможності розв’язати таке просте завдання.

Тому закинув цвяхи в коробку й пішов до книг. Ще першого січня передивився все, що там було. Непотріб. Дешеві американські детективи та багато жіночих романів, серед яких упізнав тільки Іоанну Хмелевську, та вмовити себе почитати це не вдалося.

Тоді я поліз у пачку зі зіпсованими книгами і несподівано знайшов там «Колымские рассказы» Шаламова, без обкладинки.

Хоч так вийшло вбити час, але настрою такою книжкою не врятувати — тільки ще більше звірієш. Тому, коли Матвіївна спитала, чи не зможу я їй допомогти з підготовкою їдальні до весілля, я радо погодився: і час мине, і стосунки з кухнею можна покращити, а в умовах будинку престарілих це дуже важливо, — це я швидко зрозумів.

Ми з нею вдвох зісунули столи, розставивши їх високою літерою Т. Матвіївна по секрету розповіла мені, що до шашликів, які пообіцяли Славентієві родичі, вона зробить цілу виварку пюре, — тільки би молока вистачило з маслом, бо на свята все зазвичай швидко закінчується і до весни доводиться тримати їдальню на гречці зі сосисками.

Анатоліївна виділила на свято кілька свіжих простирадл, уже сумуючи, бо замажуть так, що не відпереш. З них ми зробили суцільну скатертину, швиденько позамітувавши білими нитками. Я відкоркував щонайменше п’ять великих банок із компотом, який, як з’ясувалося, варили самі з того, що росло довкіл будинку. Виявилося, тут є і груші, і яблука, і вишні, й навіть черешня, яка, щоправда, давно не родить.

— Ой, шкода мені нашого саду, — сумно промовила кухарка, дивлячись у вікно.

— Чому? — подивився я на неї, проте вона відмахнулася:

— Та то я про своє. От доживемо до літа — я таких вареників із вишнею нароблю! — привабно заохочувала мене кухарка, почавши зливати компот у велику каструлю. — От у вас коли день народження?

Я відповів, що восени, й вона пообіцяла, що щось і тоді вигадає, щоби я не переживав.

Проста робота пішла мені на користь. Я трохи заспокоївся.

Та навіть і обіцянка вареників із вишнею остаточно привела мене до ладу: я їх любив чи не найбільше. Так буває, як полагодиш щось у хаті, якусь дрібничку, про яку постійно забував, — і відразу всі негаразди не те щоби тікають, але на деякий час зникають, — зовсім як злий пес, який іде спати до своєї буди.

Усі повсідалися по місцях, але їсти не починали, чекаючи на молодих із родиною. Матвіївна потішила громаду анонсом картопляного пюре й усе переймалася, що воно застигне до того часу, поки зготують м’ясо, тому погнала чоловіків до палат, аби взяли кілька укривал і загорнули виварку з гарніром до потрібного часу.

Незважаючи на те, що на столі було порожньо, люди раділи, продовжуючи активно обговорювати подію, що наближалася. Йосип, як виявилося, не полінувався збігати до Грузінки і випитати в неї, де житимуть молодята. Завідувачка однозначно відповіла, що вони й надалі мешкатимуть у своїх палатах, але їм дозволять їсти за одним столом, після чого з’явилася нова тема для розмови: хто до кого пересяде? Чи то Славентій до Глашиного столу третьої палати, чи то Глаша — до чоловіків? І хто в такому разі перейде за протилежний стіл, аби звільнити місце?

Старенький, очевидячки, був незадоволений розкладом, який оминув наш стіл.

— От дє твої глаза билі? — питав він у Журби.

— А шо?

— Така пара: Гріша і Глаша!

Журба у відповідь лише сміявся і махав на Йосипа руками. А той не вгавав:

— Хай би она тєбя катала, шоб ми с Портосом нє напрягаліся. І сєла би за наш стол. Ти б сьорбать перєстал, шо свиня, єщо б і малахольного снялі с поєзда, — пошукав він очима горбуна і знайшов його на краю спільного столу, поруч із Петровичем. — Слиш, Риба, в натурє, перєсєл би к бабам, — оні б тя за сина полка прінялі, с груді кормілі би, — додав він під гучний регіт аудиторії. «Йосип, звичайно, та ще потвора, проте без нього тут було би сумно», — думав я. Такі люди — наче горілка чи лікарська отрута: все залежить від дозування. Якби Старенького можна було вимикати, як радіолу, ціни би цьому чоловіку не було.

Нарешті ввійшли молоді: Славентій — у кітелі з орденськими планками, Глаша — у бежевому платті та з високою зачіскою в стилі «Райвно гуляє Перше травня». Їх посадили на головні місця. Поруч із ними сіли свідки: Петрович із Раїсою та чоловік середнього віку в дублянці й у норковій шапці. Тут сумніву не було — син Славентія, — такі схожі. Він поставив на стіл велику барсетку й узяв у жінки, котра сіла поруч, величезний білий пакет, із якого почав виймати пляшки горілки і ставити їх на стіл під схвальний гомін чоловічої частини.

Жіноча тим часом засюсюкала, звертаючись до маленького хлопчика, котрий увійшов останнім. «Міша, сідай до діда ближче», — вказала йому на вільне місце невістка, та дитину вже закрутили до себе наші жінки, хором розпитуючи, скільки ж йому рочків і чи ходить він до дитячого садочка.

Матвіївна принесла перші тарілки: хліб, шуба, квашена капуста, солоні огірки з помідорами. Матвіївні допомагали Зінаїда та Новіченкова. Лікарці, вочевидь, кортіло якнайшвидше похмелитися, тому вона поставила закуски на перше вільне місце і попрямувала до Йосипа, який уже скрутив голову найближчій пляшці й збирав біля себе поки ще порожні скляночки.

Лікарка вхопила першу з наповнених, підчепила на столі горбушку, мазнула гірчицею, прокричала: «Здоров’я молодим!» — і випила, не дочекавшись громади. Мене аж затіпало від цього видовища, та решта не звернула на це уваги. Старенький розливав, гучно розповідаючи, як колись на півночі випадково запив горілку спиртом і мало не помер.

— Многая лєта! — закричав Петрович, отримавши склянку і не помічаючи, що до неї вже прикипів горбун та так і застиг із простягнутою рукою. Йосип зреагував миттєво:

— Петровіч, ти попутал, петєля. Многую лєту на дєнь рожденія орут, а тута горьку надо.

— Точно, — підтримав сусіда Журба, встав зі свого крісла і гучно заволав на цілу їдальню: — Горько молодим!

Усі попідривалися з місць і почали хором кричати: «Пий до дна! Пий до дна! Пий до дна!» — а опісля рахувати, скільки секунд цілуватимуться молодята.

Йосип терміново налив по другій, Новіченкова і тут наспіла однією з перших. Тост підняв Славентіїв син, щось казав про нове щастя і про те, що ніколи не пізно, бажав здоров’я, а насамкінець вдало пожартував, що тепер чекає на братика. Тут уже здійнявся такий регіт, що новорічні гірлянди загойдались, а Журба від сміху відкотився у своєму кріслі від столу на цілий метр.

— Ну шо? — спитав син Славентія і подивився в наш бік.

— Вас понял, — відреагував Йосип і потягнувся було за наступною пляшкою, але той підняв угору долоні:

— Нє, я нє про ето. Давайтє, мужикі, помогітє мнє с мясом: надо ж пожаріть єго.

Охочих виявилося багато, проте Йосип одразу взяв ініціативу на себе, рішуче відсік сторонніх і сказав, що допомогу можна довірити лише другій палаті, й то не цілій, після чого здивував мене, взявши за руку і потягнувши від столу. Навіть Журба вирішив іти з нами на вулицю й підвівся з крісла, демонструючи власну спроможність.

«Алілуя», — зреагував на це син, прихопив із пакета пляшку й пішов надвір, а ми — за ним. Я вперше цього року опинився на свіжому повітрі. У голові закружляло, — наче я пив разом з усіма. Навалило снігу, який перетворив маленький двір на казковий різдвяний пейзаж у стилі екранізацій Гоголя.

Біля дверей стояв великий чорний джип. Його господар витягнув із багажника мішок із вугіллям, каструлю з м’ясом, мангал і розмістив це трохи збоку, біля колишньої дитячої гойдалки. З-за кущів тихенько вийшов невеличкий песик — біленький, із темними плямами, — потягнувся і почав метляти хвостиком.

— О, Бродяга! — зрадів йому Йосип. — Дє тя черті носят? Чуть мясо нє про ето самоє!

Пес підійшов до нього і почав ластитися, скиглячи.

— Це наш партизан, — сказав Журба, втискаючи своє велике тіло в дитячу гойдалку. Та натужно заскрипіла, проте втрималась: — От нянєк ховаєтся: тут ето запрєщаєтся.

Славентіїв син насипав до мангалу вугілля, полив його якоюсь рідиною, витер руки і сказав:

— Ну, с Бродягой познакомілісь. Давайтє дальше. Я Георгій.

Ми по черзі привіталися з ним за руку: «Богдан Васильович», «Григорій Іванович», Йосип назвався Д’Артаньяном, після чого Георгій запалив вугілля і спитав:

— Шо мой батя? В авторітєтє тут?

— Славентій-то? В большом! — натхненно озвався Йосип, поблискуючи очима на пляшку горілки, що стояла на відчиненому багажнику. Георгій правильно розшифрував цей натяк, надибав десь у багажнику розкладну склянку, хлюпнув туди горілки і подав Йосипові.

Той прийняв її одним великим ковтком, повернув склянку, сів навкарачки біля гойдалки, закурив і продовжив вихваляти Славентія:

— Батя твой тут чистим генєралом рассєкаєт, на положенії. Скажи, судья? — обернувся він по допомогу до Журби, але той тільки відмахнувся:

— Не слухайте цього дурня: не суддя я. Так, був народним засідателем, але цей Старенький все неправильно розуміє.

— Засідатєль — ето почотно, — промовив Геннадій, налив собі, постояв трішки, характерно відставивши мізинця, промовив: — Ну, буря мглою і тудою, — та й випив.

Журба тим часом ніяк не заспокоювався:

— А ви, я бачу по номерах, із контори? — запитав він у чоловіка, і ми всі одночасно подивилися на номери машини. «00007 МА», з нашим двадцять четвертим регіоном.

Георгій хмикнув:

— Всьо-то ви знаєтє. Да, я с ОБНОНа, по області.

— По борьбе с наркотікамі, — переклав мені тихенько Йосип, чухаючи спину собаці.

— О! — зрадів Журба. — А дозвольте тоді питання. Давно мене цікавить одне діло…

— Смотря, на скоко лєт ето дєло… — пожартував Георгій, нанизуючи м’ясо на шампури.

Журба заскрипів гойдалкою, роздивився на всі боки і тихенько почав:

— Я, між нами, хотів би трошки… собі… власне, тільки собі чогось подібного роздобути…

Славентіїв син уважно подивися на нього й після невеличкої паузи відповів, продовжуючи посміхатися:

— Шо, напослєдок попробовать, шо оно такоє і с чем єго єдят?

Йосип не міг не втрутитися:

— Етот шльоцик уже і баян пріпас, всьо ширєвом інтєрєсуєтся.

Журба роздратовано повернувся до нього:

— Тьфу на тєбя, Старенький. Ти би краще налив другу, дятел.

— Вам, уважаємий, разве што канабіс можно. Всьо остальноє такую нагрузку на сєрце дайот, шо нє дай бог, — спокійно промовив Георгій, а Йосип налив чарку, потому передав пляшку Журбі й додав:

— Шмалі я тєбе і тут найду: в сєлє єсть циганє, а у ніх всєгда.

Журба випив і пояснив:

— Так болю боюся, як час помирати прийде… Краще вколю собі й у кайфі хоч піду.

Присутні почали кволо його відмовляти: що зарано про це думати, що йому ще жити і жити. Григорій іще випив, помовчав і перевів розмову в інше русло, спитавши у володаря джипа, чи судить ще якийсь Куценко, після чого вони продовжили дивну, незрозумілу та малоцікаву бесіду, при якій я почувався сторонньою особою, якою, в принципі, й був.

М’ясо вийшло таке, як треба. Ми зняли першу пробу, скуштувавши один шампур. Вони допили горілку, після чого повернулися до будинку. Там з’ясувалося, що Славентій гарячого не дочекався: молодий заснув за столом, і його вже відтягнули до палати відпочивати. Громада, поки нас не було, доїла пюре зі салатами, навіть хліб увесь пішов, тому лишилося тільки м’ясо та кілька тортів «Вечірній Київ» на десерт.

Ми їли, Григорій знову відкорковував горілку, молода про щось тихенько розмовляла з невісткою, а маленький Міша старанно ковтав шматки торта під наглядом жіночої частини, яка гучно його підбадьорювала, заохочуючи з’їсти ще і ще, за маму, за тата, за діда та за нову бабу.

Йосип продовжував щось розповідати, нахилившись мені до вуха, ніби я недочував, наче Петрович із першої палати.

— От Гріша как вип’єт — другой человек: такую херь нєсьот. Наркоти єму, слишал? Хоть би одін человек с прілічной статьйой. С кем пріходітся сідєть?

Я слухав і хитав головою, навіть не намагаючись його вкоськати: вже розумів, що зі Стареньким, та ще й напідпитку, такі номери не проходять. «Ету песню нє задушиш, нє убйош».

Зінаїда піднялася з келихом і врочисто промовила:

— Ну що, шановні? Молодим пора почивати, пора і нам честь знать, — усі відреагували незадоволено, сподіваючись на тривале святкування, але тоді завідувачка продовжила: — Не хотіла вам сьогодні свято псувати, але в мене для вас усіх погана новина є.

Присутні водночас замовкли і дивилися, як вона п’є, потому закусує великим шматком шашлика, витирає рота серветкою і збирається зі силами.

— Мені сьогодні повідомили з району, що ми закриваємося, — сказала вона, і тут уже всі заверещали — так само одночасно: «Як закривають? А що з нами? А що тут буде?»

— Щось буде, — сумно відповіла Зінаїда, — цього мені вже не відомо. До кінця року є рішення нас закрити.

— Врагі народа! — заволав Йосип і грюкнув кулаком по столу.

— До грудня? — уточнив Петрович, а завідувачка чомусь зло відповіла йому:

— Тебе забули спросить, докуда! Ти доживи ще до грудня, Петрович!

— Ну, пора лантухи подмативать, — незадоволено сказав Георгій дружині. Та почала вдягатись і махнула Міші, щоби підійшов. Ми вийшли їх провести надвір, і мене дуже здивувало, що за кермо сіла не жінка, а сам Георгій. Як йому не соромно? Ще і з дитиною! Та, мабуть, у цих людей так прийнято. Не мені, не їм і не зараз указувати на неприпустимість такої поведінки.

Вони поїхали, а ми пішли вкладатися спати. Йосип усе скаржився, що не здогадався заначити пляшку, щоби допити її в палаті, бо м’ясо ще лишилося. Горбун уже спав, а ми все розмовляли, вирішуючи, як нам бути: чи переведуть нас до іншого будинку, чи просто розпустять кого куди?

— Грузінка, блядіна старая, давно ето знала. От верітє, я жопой чую: она давно ету поганку сворачивала і всьо ждала, штоб всє п’яниє билі, — скрипів десь у темряві злий Йосип. — А у меня ж такіє плани билі на етот год, я ж столько лєт ждал…

— Чего? — спитав Журба.

— Тю, ти дурной, только ж вчера говорілі: футбол же лєтом — чемпіонат міра, — наши ж будут. Столько лєт ждал…

— А-а-а, — протягнув Журба, а я поцікавився:

— А що, там Україна буде?

— Портос, ти шо, об сосну ето самоє? — роздратовано відповів мені Йосип. — Вся страна ждьот, одін географ на ручніке сідіт. Раз Зінка уже завела ету бодягу, значит нас закроют скоро. І чем бистрєє ми перєдохнєм, тєм ім проще. Только я, пацани, ім так нє дамся. Ви как хотітє, а я до лєта по-любому доживу. Футбол посмотрю, погуляєм, как положено, от панєдєлка до панєдєлка, — а там хай вже будєт, как будєт!

— І я, — озвався зі свого місця Журба. Риба промовчав, чи то сплячи, чи то як зазвичай, а я неочікувано для себе додав:

— І я.