Червоні хащі

Глава третя, в якій беруть аналізи й дають прикурити

От хто любив той футбол, так то мій Степан: вони там цілою родиною сядуть і дивляться. А мені якось однаково було: одні дурні бігають за м’ячем, наче діти, а інші дурні дивляться, ніби від цього щось залежить. Я ще розумію, коли Олімпіада відбувається, — це вже велика політика. А що мені з того, що Львів обіграв Вінницю? Та нічого ж!

А Степан і Галину свою привчив до того футболу, навіть дочка з ними сідала. Якось випала їхня черга на Новий рік: ми в них зустрічали. А по телевізору почали десь відразу після курантів хокей показувати — щось там із канадцями чи з американцями. Господарі уважно дивляться, а гостям доводиться з ними за цим спостерігати.

З усієї фізкультури я тільки лижі поважав. Молодим бігав у лісі. Ну, тоді багато хто бігав. Нашу школу постійно примушували, навіть для вчителів якісь лижні заліки тоді вигадували. Мабуть, знову до війни готувалися, та я не про це.

Що знав із футболу, то це Андрія Шевченка, якого визнали найкращим у світі. Це було приємно. Мабуть, ось і всі мої знання в цій площині.

З цим Шевченком, між іншим, вийшла цікава історія — вже тут, у Червоних Хащах. Якось зайшла в їдальні розмова про те, що непогано би було навесні поїхати кудись на екскурсію. Я і запропонував вирушити по Шевченківських місцях, бо вони якраз неподалік. За день би спокійно впоралися, тільки пообідати там і автобуса знайти.

То Йосип відразу мені й відповів, що найкраще Шевченківське місце у світі — це зліва перед штрафним майданчиком. Я тоді ледве зрозумів, що він не Тараса, а Андрія мав на увазі. Старенький часто-густо вставляв щось про футбол, до першої-ліпшої розмови, та я на те не звертав уваги. Уже звик. Я більшу частину його монологів пускав повз вуха. Бо інакше здурів би.

На ранок після весілля ми прокинулися пізніше, ніж зазвичай, уже десь ближче до десятої було. Воно і зрозуміло: хлопці випили, пізно полягали ще й нервувалися перед сном. Повернувшись зі санвузла, я сів на ліжко й дістав свої фото, які зберігав у красивій круглій залізній коробці з-під данського печива, яке подарували Марії школярі на її останній дзвоник, коли ми випустили восьмий клас і пішли вдвох на пенсію.

Журба тихенько стогнав під укривалом, сигналізуючи навколишньому світу, як же йому погано, Карасьов забрав у Йосипа свою краватку і борсався в шафі. Старенький теж устав, почистив зуби і гучно, щоби досадити Журбі, привітав палату: «Доброє утро!». «Доброго», — відповів я, все ще не полишаючи надії привчити цього дідуся до правильної мови.

Григорій теж щось промукав зі свого місця, а горбун нічого не відповів. «Нєм, как риба», — влучно, як на мене, пожартував Старенький, дивлячись на нього. Я закінчив перебирати фото і вирішив, що все-таки повішу біля мапи своє улюблене, з нашого весілля. Йосип підійшов і здивував мене: тільки подивився на картку й нічого не спитав.

Але нахабно всівся поруч і почав про своє: яка Грузінка зараза, немає на неї Аніскіна, тільки гроші забирає та мріє всіх нас поховати в такий спосіб, аби в неї побільше грошей залишилось. «Откроєт, падла, кафешку і будєт мутіть лавешку. Давно говоріла, шо мечтаєт за ето», — казав він, очікуючи на мою гнівну реакцію.

Проте я ніяк не реагував, замість цього розбирався зі шпильками та обережно встромляв зайві у Микитину подушечку, щоби нічого не лишилось і не вкололо мене вві сні. Зрозумівши, що з мого боку підтримки не буде, Старенький перемкнувся на Журбу: «Шо, доходіш, дєбошир? Кто вчера ходіл нозямі своїмі інваліднимі, нє подскажеш? А кто у мусора наркоту клянчил, а?».

Григорій тільки жалібно видихнув, і тут до палати зайшла Новіченкова. Лікарка сьогодні знову виглядала так собі, та я вже звик. Ну, питуща жінка. Буває. У нас років десять така завучка була, Анжеліка Григорівна. Тоді ще Марія мусила завучем стати, проте з району нав’язали ту, нехорошу. Ох, натерпілися від неї, поки на пенсію спровадили…

— Садітєсь, жалуйтєсь, — одразу зреагував на Новіченкову Старенький, аж підстрибуючи на місці від бажання якнайшвидше розповісти світу про те, як йому сьогодні весело: — А скажитє, голубушка, нема у вас случаймо марафету, шоб одному потєрпевшему с души журбу прогнать?

Риба здриснув у коридор, Новіченкова зайшла, сіла на підвіконня, сумно подивилася на нас і розвернулася до Журби:

— Грігорій, у меня для вас плохіє новості. Очень плохіє, — після чого навіть Йосип замовчав і стало чути, як на вулиці лютує січневий вітер.

— У вас, дорогой мой, положитєльний рєзультат на СПІД, — продовжила лікарка, а Григорій перевернувся на другий бік, обличчям до стіни, ніби намагаючись переконати себе, що все це йому примарилось у похмільному сні.

Проте Старенький мовчати не став — не та порода.

— Положитєльний — ето ж здоровий, да? — різко спитав він у Новіченкової, але та у відповідь лише сумно похитала головою і після страшної паузи додала:

— ВІЧ-позітів. Ето значит вірусоносітєль.

— Хто, етот? — підірвався з місця Старенький і підскочив до мене. — С какіх дєлов? Бодя, хоть ти єй скажи, шо закусивать же надо!

— Андонєнко… Нє ведітє сєбя, как етот самий… — скривилася жінка і показала нам аркуш, що його весь час тримала в руці. — Он, смотрітє.

Ми подивилися. Там було багато незрозумілого, та внизу великими літерами надруковано: «ПОЗИТИВНИЙ», — тож помилки не було.

Журба вже не витримав, повернувся до нас, виборсавши обличчя з укривала.

— І сколько мнє? — спитав він тремтячим басом у Новіченкової, вже червоніючи очима, в яких за мить з’явилися сльози. Вона зістрибнула з підвіконня, потерла крижі й почала думати над відповіддю.

— Я нє знаю. Проверіть єщо надо. Да, сєйчас с етім борются, уже многіє вакцини єсть… Хотя в вашем возрастє, конєшно…

— Ой, — уже не втримався Журба і почав плакати. Тут уже і я втрутився:

— Так, а хто брав аналізи? Навіщо? Як перевірити?

— Ідітє на завтрак, а потом, Грігорій, — ко мнє, на повторний аналіз. В Кієв пошльом. Может, у наших ошибка.

— Конєшно, ошибка. Нажраліся на празнікі, шо свині, аналізи путают, а человек тут доходіт, — Йосип підбіг до Григорія і почав допомагати йому сісти у крісло, після чого ми сумним кублом витиснулися з вузенької палати.

В їдальні сиділо наше похмільне братство-сестринство і похмуро їло манку. Знову манку. Ми підкотили Журбу до столу і пошепки домовилися, що наразі мовчатимемо про аналізи, а то мешканці ще злякаються і забояться їсти з інфікованим в одному приміщенні, з однієї каструлі.

Старенький, як я вже знав, манку ненавидів іще сильніше за мене, тому набрав собі хліба й ухопив цілу тарілку зі шматочками масла. Коли Матвіївна вказала йому на те, що іншим теж треба, Йосип зло відповів, що ліпше би їй стежити за собою. «Ти і так всєм туліш масло по трі дєсять, а в ведомость по трі сорок запісуєш», — прогавкав він жінці й набрав із відра зайвий чайник.

Журба сидів і дивився перед собою, наче бик, якого сьогодні повезуть на бійню. Я чув, що бики якось це розуміли, хоча наша біологиня, вона ж географічка, і стверджувала, що це — неможливо. Час від часу Журба затуляв обличчя долонями, намагаючись угамувати плач.

— Григорію, ти не переймайся так, — іще зарано, — сказав я, а Риба зиркнув на нас із-над своєї тарілки, не розуміючи, про що йдеться.

— Ти думаєш? — спитав Журба в мене, нарешті виринаючи із забуття.

Йосип налив усім чаю і почав підтримувати сусіда, як міг.

— Значит, ми етіх… Ми подадім на ніх у суд, — зло промовляв він, примощуючи на шматочок хліба неслухняну слизьку купку масла. — Отвечаю, лєпілка права: сєйчас с етім дєлом долго живут.

— Та проживеш тут, — озвався Журба. Губи йому тремтіли, а в очах знову стояли сльози.

— Ти мнє лучше скажи, — зашипів йому Старенький, — гдє ето ти ухитрілся? Шо, уже двігал ето самоє… по венє? Старим баяном?

— Та какім баяном? — застогнав Григорій, а я поклав ложку, вирішивши, що манка сьогодні якось без мене обійдеться. Вона й так несмачна, а тут іще й таке коїться! — Нє било нічего, — Журба хутко замотиляв головою. — Нам тут всьо колят одноразовимі, капельніци я только свої.

— Та-а-а-ак, — продовжив Старенький. — Ето шо ж получаєтся? Шо ти, ето самоє, дал кому под хвоста? І нє сказал!!! — роздратувався він і люто відкусив своїми нечисленними зубами шматок від бутерброда.

— Та нє било нічего, — повторив Журба, — вообще нє било.

— Хорошо, может нє сєйчас. Када било в послєдній раз? — усе одно не здавався Йосип, пританцьовуючи на стільці. — Тока в глаза мнє!

Журба вперше за сьогоднішній шалений ранок заспокоївся, про щось подумав і мимоволі витиснув зі себе:

— За царя Панька.

— І та любіла, і та хуєла, — неочікувано почули ми чийсь гунявий голос і, разом повернувшись до горбуна, зрозуміли, що то сказав він. Це, між іншим, уперше на моїй пам’яті він вимовив щось зрозуміле. Карасьов дивився на нас і радісно осміхався, демонструючи відсутність передніх зубів.

— Слиш ти, Бздишек Западловскій! — уже на повний голос зірвався на нього Йосип, не впіймавши мого осудливого погляду. Старенький при мені здебільшого втримувався від лайки, та часом забувався.

Риба хутко підвівся й відбіг із тарілкою до стійки, поки його ніхто не вдарив чи не жбурнув щось зі столу.

— Пішли вже. Все одно нічого до горла не лізе, — промовив я. Йосип накидав хліба з маслом на серветку, сховав пакунок у кишеню халата, і ми покотили Григорія до маніпуляційної.

Якщо подумати, то виходить, що СНІД — це як сказ наших часів. Мати якось розповіла мені, коли ми в дитинстві з хлопцями збиралися до лісу, що сталося з її троюрідною сестрою. Давно, ще до Першої війни, коли та була малою дівчинкою, її вкусила скажена лисиця. Десь там же, в нашому лісі. І, коли вже сестрі стало зовсім зле, її батьки вирішили, що годі дитині мучитися, й тато її тихенько придушив.

Страшна історія, але тоді вилікувати дівчинку не могли, тому просто позбавили її страждань. Мати щось іще казала про те, що батьки її сестри після того розійшлися, бо не могли жити поруч. Але мені вже не до того було: я і тоді до лісу з друзями не пішов, і відтоді дуже боявся що лисиць, що вовків, що безпритульних собак.

Щодо СНІДу, то тут мій досвід містив тільки історії з телевізора та жахливі сповіді Маріїних подруг про те, що в котроїсь із них була знайома, яка десь підчепила цю страшну хворобу, чи хтось із наркоманів помер саме через це. Та зазвичай усе відбувалося десь дуже далеко: в Києві чи взагалі за кордоном. Ну, нам у селі часом нічого робити, крім як розповідати одне одному історії про великий світ, тому я до цих історій ставився спокійно.

Я тоді ще пригадав інший випадок. Якось після Чорнобиля до нашої школи перевели одного хлопчика, далекого Степанового родича з Чернігівщини. І в мене на уроці — уявіть! — він упав і забився в припадку. Нас навчали, що в таких випадках треба язика тримати, встромивши щось до рота постраждалому. Я так і зробив, ухопивши зі свого столу лінійку, та він її відразу перекусив, — довелося рукою тримати.

Он, бачите, що після того мені лишилося на згадку? Точніше, не лишилося — цілу фалангу на безіменному пальці він мені відкусив. Ми його тоді спільними зусиллями врятували і до лікарні доправили, звідки він уже додому повернувся. А якщо уявити, що він був скажений чи з цим, СНІДом, у крові? Тоді і я міг захворіти на цю заразу, і — прости, Господи, — дружину заразити. І жити, не знаючи про це!

А Йосип тим часом розповідав уже про третій випадок, що стався з його знайомим. Віри йому було мало: Старенький, очевидячки, сидів у тюрмі, де набув татуювання «РАБ КПСС» на грудях, але його послухати — то він і матросом був, і на півночі заробляв. У таких випадках я йому не перечив, тільки мовчав, але того дідугана нічого не могло спинити.

Ми стояли в коридорі й чекали на Журбу в розпал чергової історії Йосипа, в якій його кореш в Африці пішов на берег і підчепив заразу від чорношкірої дівчини. Повз нас прошкандибала Крива, і Йосип миттєво перемкнувся на неї.

— Чуєш, бідося, шо там Ющенко? — суворо спитав він, але та бабця сарказму не розуміла і з готовністю відгукнулася:

— Та дзвонив, питав, чи все в порядку з лєкарствами.

Старенький не втримався, підхопив її за боки і почав кружляти, примовляючи:

— І даже смерті нас нє разлучіть, — але це йому швидко наскучило, тому він притулив ошалілу жінку до стіни коридору і суворо наказав: — Ти, как он будєт опять звоніть, єщо попросі, штоб тєбя в Феофанію перєвелі, а твойо содєржаніє на подогрєв второй палати пустілі.

Крива розтулила було рота, проте зі свого кабінету на шум вийшла завідувачка, й усі замовкли. Грузінка обвела коридор поглядом і вирішила причепитися до мене:

— Ковтун, ви коли мені паспорта здасте на зберігання?

— Не дам, — рішуче відповів я і відступив за прикриття Йосипа, який нарешті сформулював свою думку і розпочав бомбардування Зінаїди:

— Шо, доїграліся? — грізно спитав він, узявшись під боки. Зінаїда з подивом дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться. — Государство, значит, тєбе старіков доверіло, а ти тут епідємію развела!

— Яку епідемію?

— Та СПІДа же! Он Журбу повелі на повторний аналіз. Я тєбе сразу говорю: ми от всєй палати на тєбя в суд подадім! Етот… по правам человека, в Гааге. І заплатітє, нікуда нє дєнєтєсь!

Завідувачка зачаровано дивилася на розлюченого Йосипа. Опісля різко повернулася до маніпуляційної й зайшла туди, лишивши двері відчиненими. Усередині ми побачили Журбу, який лежав на койці, й Новіченкову, яка сиділа поруч нього зі шприцом у руках.

— Так, що сталося? — різко запитала в неї Грузінка.

— Зінаїда Георгієвна! — підхопилася та і замахала на нас руками, щоби ми зникли з її очей. Двері гучно зачинилися.

Через кілька хвилин звідти викотився Журба й уже в палаті розповів нам, що завідувачка дуже кричала на Новіченкову, що лікарка пояснювала їй: аналізи на СНІД брала за наказом із району, так відбувалося щороку і так має бути, відповідно до розкладу. Щось із того ми чули з коридору, та не все.

— Тю, — подивився Йосип, — раз в прошлом году нічего нє показало, то ти, кобеліна старий, точно что-то учиніл.

— Я нє помню, — чесно зізнався Григорій. І поспішив додати: — Нє помню, штоб проверялі в том январє.

— Шо-то било, — невпевнено промовив Йосип, — їх же, падл, хлєбом нє кормі, тока дай ветєранской кровушкі напіться. Значит, тада другой вопрос: шляпа твоя ето самоє єщо?

— Фу, — не втримався я, зрозумівши, що він має на увазі.

— Та яка вже шляпа, Валєра? — проскиглив Григорій, знову збираючись заплакати.

— Тада другоє дєло, — чомусь зрадівши, підвівся Йосип, — тада Портос катаєт заяву в суд на наш будинок, ти маячиш своїм, шоб ето… прінялі і рассмотрелі. І ми дєлаєм експертізу, так сказать, подтверждающую нємоч твою в етом планє. У меня как раз плакат єсть с етой… Сінді Кроуфорд. В сарає заначил, на сєанс.

— Фу, — тільки і зміг повторити я, Журба сумно посміхнувся, вже передумавши плакати, а до палати ввійшла Зінаїда.

— Значить, так, — сказала вона, — чекаємо на результати другого аналізу. Новіченкова сама поїде на Черкаси, там терміново роблять. У крайньому разі будемо завтра знати.

— Завтра? — тремтячим голосом перепитав Журба і безсило відкинувся на ліжко.

— А я тєбе… — звернувся було до неї Йосип, але Грузінка жорстко відповіла:

— Андонєнко, рот закрий — ціліший будеш, — і пішла собі. Та навпроти мене призупинилась і так само зло додала: — Паспорт усе одно доведеться здати.

Я крикнув їй у спину:

— Не віддам!

Двері гупнули, а Йосип підійшов, сів поруч, подивився мені в очі й неочікувано промовив:

— Паспорт сдай — целєє будєт. І лаве.

Гроші від продажу хати були постійно зі мною: висіли на шиї в маленькому пласкому тканому гаманці, що його Марія пошила, коли ми вперше збиралися на море. Я ледве втримався, щоби не перевірити, чи вони на місці, — навіть рука сіпонулася до горла. А Йосип дивився й усміхався, ніби все розуміючи.

— Які гроші? — спитав я і зробив вигляд, ніби вкрай здивований.

— Та не придурюйся, — спокійно сказав Йосип, — я ж об тєбе беспокоюсь.

— Я не розумію, про що ти.

— Про дєнєжку твою.

— У мене сто п’ятдесят гривень лишилося. Можу показати.

— Не треба мені нічого показувати, — Йосип перейшов на українську, знову здивувавши мене. — Ми тут у своїх нє крисім. Вместє чалімся і прічалім тоже вместє. Но дєла бивают разниє. Тут і баби-воровайкі билі, і персонал. Так шо лучше сдай всьо Грузінке — здоровеє будєш.

Після такого галасу чутки про страшну хворобу не втрималися й уже пішли гуляти будинком. Уже при обіді на наш стіл багато хто поглядав надміру виразно, а коли сіли вечеряти, вже й сумнівів не лишилося: знали всі. Журба тримався, як міг, Йосип розповідав байку за байкою, а Риба, як зазвичай, робив вигляд, що все це його ніяк не стосується.

Матвіївна, коли я підійшов до роздачі за вечерею, додала мені до макаронів по-флотськи капустяний качан. Так само, як колись мати, — щоби зуби росли здорові. Щоправда, тих зубів і лишилося тільки вісім, але цей качан я все одно з’їв, бо вітаміни і зима.

Макарони були тверді, та сьогодні за столом ніхто не обговорював вад престарілого меню, — всі мовчали, думаючи про ситуацію зі страшною хворобою. Просто біля нас Анатоліївна мила підлогу, стоячи до товариства задом. Сумний Журба дивився на всі боки, куди завгодно, намагаючись старанно оминати величезні сідниці нянечки. Зате Йосип, навпаки, уважно стежив за її рухами. Він дочекався, поки вона зайшла за сусідній стіл, і перервав мовчанку.

— Ух, станок, — сказав він, знову зробив вигляд, ніби не побачив мого скривленого обличчя, і звернувся до Журби: — А шо нє смотріш? А… тєбе ж уже нє надо, — і сам собі засміявся, ніби це не ми з ним кілька годин тому витирали сльози на обличчі хворого.

Журба скривджено подивився на нього, щось хотів відповісти, але замість того гучно чихнув, ледве встигнувши піднести до носа кулак.

— Началось, — озвався на це Старенький, а Матвіївна зі свого боку роздачі побажала Григорієві здоров’я і додала, що це, мабуть, йому дорога додому чхається.

— Сплюнь, — здригнувся Журба і вже знову було зібрався заплакати над своєю гіркою долею, та Йосип був тут як тут:

— Гриша, главноє — нє бояться. Даже єслі ета херь пріключилась, єщо года трі протянєш. А ето єщо і чемпіонат Європи, понял? А потом ми тєбе такіє проводи забацаєм! І будєт за шо. Ми ж на ніх завтра же в суд подадім.

— Завтра — Різдво, завтра не працюють, — устромився я до розмови, бо хотів хоча би на деякий час вимкнути це невпинне радіо. Та де там!

— Ну, значит, с восьмого числа, — не здавався Йосип.

— Теж вихідний, — вирішив позмагатися я, та миттєво програв.

— Так, Густлік, нє с восьмого, так с понєдєльніка. Ти грамотний, напішеш заяву, всьо чин чинарьом: заразілі, мол, ветєрана злидні. Журба своїм судєйскім звякнет, пообещаєт долю малую — дєло-то і пойдьот.

Так чи так, але Григорій плакати перестав і зацікавлено спитав:

— А скіки це може бути?

— Та я знаю? — махнув рукою Старенький. — Просіть будєм міліон, а там как карта ляжет.

— Мільйон чого?

— Євро!

— Не дадуть, — укотре за сьогодні засумував Журба, та Йосип не зупинявся:

— На тєбя посмотрєть — так і пари грівен нє дадут. Ти меня слушай! Ти, значит, чихай напостой, а блєдность ми тєбе організуєм. Со стєн мелом.

— Про євро це до суду с прав человека надо подавать, а я там нікого не знаю, — тягнув своє Журба, кволо копирсаючись у замерзлих макаронах.

— Самі найдутся. Тут надо тєлєвідєніє подтянуть і тєбя заснять, шо лєжиш, значит, доходіш, в капельніцах весь і белий весь, главноє, — Йосип налив усім чаю і побіг набрати ще один чайник.

— Капельніци у меня єсть, — погодився Журба. — А шо мнє потом с етімі дєньгамі дєлать?

— Тю, дурной, — здивувався Йосип, повертаючись на своє місце. — Била би лавешка, а шо дєлать — ми рєшим. Рємонт тут забалабенім. Вот, окна поменяєм.

Я задумався. Зрозуміло, що ми говорили про якісь дурниці, але трішки помріяти було непогано. Урешті-решт, що нам тут іще лишалося, як не промовляти дурню за дурнею і мріяти про щось хороше? На що ще від нас очікує цей світ?

— А тут можна було би відбудувати нормальний будинок, — почав я. А що? Якщо уявити, що якийсь європейський суд, десь у Гаазі, присудить Журбі компенсацію за зараження і що Україні доведеться її сплатити… Тисяч сто євро, скажімо? — А якщо додати до справи довідку про стан нашого будинку? — продовжив я й, між іншим, тоді не помітив, що вперше назвав це місце своїм. — З фотографіями та скаргами від мешканців. І ще додати, що на компенсацію від держави постраждалий збирається зробити капітальний ремонт будинку та облаштувати прилеглу територію! Тоді це виглядатиме особливо переконливо!

— О, Портос дєло говоріт, — жваво погодився Йосип, — параши всєм новиє, душ для інвалідов, на коляске, я по тєлєвізору такой відєл.

— І зімній сад! — гучно підтакнув нам Журба.

— Тю, скоко той зіми? — відмахнувся від нього Старенький. — Лучше окна вездє поменять і штоб в каждую палату по тєлєвізору! А шоб тєбе на той перєсилке нє обідно било, ми за… прібацаєм доску с мрамора прі входє: так, мол, і так, барак поднят на срєдства с болєзні заслуженного желєзнодорожніка Журби, коїй прінял смерть лютую от болєзні заморской, коєй бозя награждаєт, ну і там с Біблії твоєй, шоб с цифрамі і буквамі, — сам с Євангелія подберьош.

— Шо дають? — на наш гомін нагодився Петрович. Він вирішив, що розпочався якийсь розподіл благ, який може оминути першу палату.

— Пока по роже, — розлютився Йосип, але продовжити йому не вдалося: до їдальні ввійшла завідувачка, кинула на перший-ліпший стілець свою кацавейку і попрямувала до нас.

— Господи, — прошепотів Журба, і наш стіл знову тривожно замовчав.

— Ну, що тут у вас? Добре поїли? — спокійно спитала вона, ніби нічого не трапилося. — Молодята на вечерю виходили чи ще шашлики по нишпорках доїдають?

— Ти мнє лучше скажи, — гнівно перервав її Йосип, — шо лєпіли говорять? На когда назначена кастрация Боніфация?

— На ні-ког-да! — відтарабанила по складах Зінаїда і щиро усміхнулася до Журби. — Григорію Івановичу, заспокойтеся: ви здорові.

— Як здоровий? — дещо ображено перепитав у неї Журба, ще не зрадівши. Мабуть, так глибоко занурився в наші плани, що звикнув до думки про вже підтверджену хворобу.

— Та отак, — так само радісно відповіла Грузінка, дістала з кишені кофти аркуш паперу, складений учетверо, й від душі лупонула ним по столу. — Читайте!

Журба надибав десь у кріслі окуляри і почав повільно читати довідку, в якій ішлося про те, що другий аналіз показав негативний результат, що сталася помилка, за яку лікарня просить вибачення.

— Ето как же? — не повірив їй Старенький. — Надо точно знать, потому што ми уже в суд ідьом. Надо в Кієв єго, проверіть, ми самі заплатім. Дайом сто баксов, штоб сразу на таксі. Бодя, рассчітайся, — він збуджено повернувся до мене — так швидко, що я аж злякався.

Та завідувачка тільки розсміялась і розповіла, що Новіченкова все з’ясувала: з метою економії в Черкасах беруть відразу десять аналізів в одну пробірку і спільну суміш перевіряють. Коли хтось із цих десяти хворий, решта теж отримує позитивний результат, якщо в когось язик повертається так його називати. Потому в усіх із цієї десятки беруть повторний аналіз. У нашому випадку він показав негативний результат, тобто Григорій Іванович — здоровий. Головне тут — не заплутатись у цих прикметниках: «здоровий», «позитивний».

І додала, що це в Черкасах помилились і зарано надіслали висновок. Потому завідувачка поплескала очманілого Журбу по плечу і сказала:

— Все хорошо, шо хорошо кінчається. Лягайте вже, завтра Різдво. А потім Христос народиться, і ви, Григорію Івановичу, теж ніби знову народилися. Ви його, я знаю, любите, і він вас — теж.

І пішла до роздачі, щаслива, ледь не пританцьовуючи.

Десь за годину ми полягали, та заснути не вдавалося ще довго. Йосип усе крутився і бурчав собі під ніс:

— От зараза, весь сєанс перєсрала. Нє могла на час позже прієхать? Ми нєдомечталі.

— Тєбе лєгко говоріть, — роздратовано озвався зі свого ліжка Журба, і Йосип неочікувано погодився:

— Та да, ето я лішку взял. А вообще, Гріша, дал ти сєгодня всєм прікуріть.

Григорій тільки гучно видихнув і трохи згодом уже іншим, розслабленим, голосом почав розповідати, що в них у селі був випадок — давно, — коли якось один дід заніс до села гонорею. Взимку те було, і навесні з’ясувалося, що хвороба пішла по хатах, а ніхто би на того діда й не подумав. І правду дізналися випадково — через бабку зі станції, від котрої він і це саме.

— Ето ти к чему? — недовірливо спитав Йосип. — На сєбя, шо лі, намекаєш? Ти ж говорил: за царя Панька?

— Ну… — Журба не поспішав із відповіддю. — Нє то, штоби на сєбя, но знаєш: я сєйчас вот пріпомніл, што било дєло, і нє так давно.

— Знаєш шо? — рявкнув у темряві Старенький.

— Знаю, — задоволено відповів Григорій, і ще довго з нашої палати лунав гучний регіт.