Продовження розповіді лейтенанта Швенка

Снилася мені в ту ніч всяка нісенітниця.

Спочатку — широкоплечий француз; він жлуктив літрами коньяк з велетенського барила і ставав при цьому чимраз огрядніший, поки під кінець не зробився сам як барило.

Приверзлося мені уві сні й Червоне Доміно, яке закидало наш кран бляшанками з мюнхенським експортним пивом. Ось уже з-під купи бляшаних банок видно саму лише стрілу, на якій балансує доктор Козель, вигукуючи, що тепер він уже не встигне прибрати бляшанки. Під кінець мені приснився чорний пудель, що лапами відчиняв двері до архіву. В архіві сидів інженер Зельхов, складав на купки креслення і дивився на мене крізь окуляри короткозорими очима без вій. Нараз пудель зник, і натомість поруч зі мною стала Карін Зоммер. Показуючи пальцем на Зельхова, вона промовила: «Хай він буде нашим свідком при одруженні!»

Якраз на цьому місці мого дивного сновидіння задеренчав будильник.

Я зіпсував одну запонку, перекинув чашку з кавою, через це, звичайно, не встиг своєчасно на свій трамвай, що сьогодні, мов на гріх, від'їхав точно в призначений час, і лише у п'ять хвилин на дев'яту, схвильований і збуджений, дістався до нашого службового приміщення.

Вольфганг стояв біля вікна; він замислено подивився спочатку на небо, потім на мене, засміявся й сказав:

— Трохи, мабуть, перевтомився вчора, га?

— Авжеж, перевтомився, — підтвердив я і пошкодував, що не можна поставити після цієї відповіді трьох знаків оклику.

— Ну, розказуй, як там учора.

Я коротенько доповів йому про те, що відбувалося в барі між двадцять другою годиною і північчю. Про дещо я, по правді кажучи, змовчав, а саме: про речі, які торкалися мене особисто. Я боявся його жартів та іронічного підморгування.

Проте Вольфганг думав, видно, про щось зовсім інше.

— Що ти робитимеш сьогодні вранці? — спитав я.

— Збираюся поїхати на завод.

— Ще раз? Навіщо?

Він уже підвівся і поклав у кишеню піджака цигарки й сірники.

— Хочу ще раз побалакати з різними людьми про різні речі, неясні для мене ще й досі.

— Гм…

— Подумай, наприклад, про архів. Доктор Райнгольдс твердить, що він просидів там щось із годину.

— Тобто, ти хочеш сказати Зельхов?

— Зельхов сидів у своєму кабінеті. В архіві був доктор Райнгольдс. Та я ж це тобі вчора докладно розтлумачив!

Так, це була правда. Ми дуже детально говорили з ним про те, хто і в якій кімнаті був у середу вранці і який час той чи інший там перебували. Знав я, звичайно, й те, що в архіві сидів Райнгольдс, а не Зельхов.

Це все той сон, він змішав у мене в голові всі події.


Коли ми через п'ятнадцять хвилин опинилися на заводі, то пересвідчилися, що двері до секретаріату замкнені.

Вольфганг хотів був уже зазирнути до сусідньої кімнати, коли відчинилися двері креслярського залу, і ми побачили Віру Горм. В руках вона тримала папку.

— Хіба доктора Козеля немає? — спитав Вольфганг, заходячи з нею до секретаріату.

— Він біля крана. Покликати його?

Вольфганг заперечливо похитав головою.

— Це не горить. Пан Унбегау теж унизу?

— Хвилину тому він був ще в своєму кабінеті.

— А доктор Райнгольдс і пан Зельхов?

— Ці внизу, вони пішли з доктором Козелем.

— Тоді я побалакаю спершу з Унбегау. Ідеш зі мною, Гайнц?

— Звичайно.

Віра Горм вийшла з нами у коридор і замкнула за собою двері.

— Мені треба занести обхідний листок до відділу кадрів, — пояснила вона. — Я вже й так спізнююсь. Невже у вас все ще є до нас якісь запитання?

Вольфганг зітхнув.

— Більш ніж досить.

— І до мене теж?

Він розсміявся.

— До вас, на жаль, нема. Адже вас тут не було, коли це трапилося.

Вона теж засміялася; це був тихий приємний сміх.

— Наступного разу я трохи зачекаю, перш ніж до вас заявитись, щоб ви могли запідозрити мене й допитати.

Він насварився на неї пальцем.

— Я вам голову одірву, якщо ви це зробите! Радійте, що не причетні до всієї цієї історії. Чи побачимо ми вас іще?

— А як же! Я зараз повернуся.

З цими словами вона пішла. Її каблучки зацокотіли по кахляних плитках підлоги, а волосся неначе спалахувало, коли на нього падав промінь м'якого втомленого осіннього сонця.

Карін злегка зашарілась, побачивши мене, але швидко приховала своє збентеження. Вона подала мені руку просто, невимушено, так, наче ми з нею були давні й добрі друзі.

— Я й не уявляла собі, що побачу вас знову так скоро.

— Сподіваюся, що це вам не неприємно.

— Ну, що це ви говорите!

І знов я побачив ці очі, які з учорашнього дня не давали мені спокою. Великі, темно-карі, променисті, з світлими цяточками.

І вони не уникали мого погляду, вони прямо дивилися на мене й ставали дедалі більшими й темнішими, але тут раптом ми почули покашлювання Вольфганга.

— Може, ти дозволив би мені, Гайнце, також привітатися з фрейлейн Зоммер? — сказав він. — Добридень, фрейлейн Зоммер!

— Добридень, пане Гайєр!

Бракувало тільки, щоб вона зробила кніксен. Мені так кортіло просто відштовхнути Вольфганга, Але ми були не самі, зрештою тут був іще й Штефен Унбегау, який ні на мить не зводив з нас очей. Обличчя у нього було якесь землисто-зелене, і взагалі виглядав він як людина, що не спала кілька ночей. На його округлому обличчі з товстенькими щічками з'явилися зморшки, очі булі втомлені й тьмяні.

Я чув від Вольфганга, що Унбегау давно цікавиться Карін, і можна було догадатись що фантазія завела його надто далеко і припущеннях відносно мене й Карін. В усякому разі, ми з нею поки що нічого такого навіть і на думці не мали, але як йому до вести, що він помиляється?

— Я не хотів би довго затримувати вас обох, у суботу часу у всіх нас обмаль. Я лише мав намір іще раз поговорити з фрейлейн Зоммер про випадок з умивальником Ви ж пам'ятаєте: кран, з якого капало.

— Ота стара історія? Я про неї вже майже забула.

— Може, мені вийти? — спитав Унбегау, і в цьому запитанні прозвучав ущипливий підтекст.

— Про мене, можете залишатися, — відказав Вольфганг. — Адже ви теж знайомі з цим ділом. Я, власне, хотів би довідатися від фрейлейн Зоммер, чи не виявила вона тоді в умивальнику яких-небудь слідів бруду. Мене цікавить не бруд в прямому розумінні, а якісь залишки воску чи мила.

Карін напружено, але марно силкувалася щось пригадати.

— Ні, — сказала вона зрештою. — Цього я не пригадую. Та, одверто кажучи, я й не звернула на це уваги.

— Шкода.

— Я, може, й помітила б щось, якби помила руки над умивальником. Але я цього не зробила, бо дзеркала над умивальником не було, тому я пішла до туалету. Там є дзеркало.

— Власне кажучи, я запитав про це для очистки совісті. Ваша відповідь могла підтвердити одне моє припущення.

— Взагалі, — звернулась Карін до Штефена Унбегау, — треба буде запитати в управлінні, коли вони, нарешті, приб'ють нове дзеркало. Скільки з цим тягти?

— Невже ти не помітила, що дзеркало прибили знову ще в середу?

— Та що ти кажеш…

— Абсолютно точно.

Карін виглядала вкрай здивованою.

— Подивись, коли не віриш.

Карін пішла до дверей креслярні і відчинила їх. Дивлячись через її плече, я побачив, що Унбегау казав правду: над умивальником висіло велике прямокутне дзеркало.

— Убийте мене, але я раніше цього не помічала.

— Вони його повісили в середу ранком. Швейцар і там один з госпчастини. Потім вони ще ходили до Цибульки перевіряти сигналізацію тривоги.

— Я нічого про це не знаю, слово честі, — сказала Карін. — Мабуть, я просто не заходила з того часу в цю кімнату.

— Одну хвилиночку, — втрутився в розмову Вольфганг. — Чому ж ви нічого не сказали мені про це?

Унбегау ображено насупився і з невинним виглядом відказав:

— Я думав, що це вас не цікавить. Тоді Цибулька був ще живий. І взагалі, що спільного має дзеркало з убивством?

— Та трошки все ж таки має. Адже ви щойно сказали, коли не помиляюсь, що швейцар іще раз заходив до Цибульки?

— Так.

— А на чому вішають дзеркало?

— На костилі, звичайно.

— А чим забивають костиль у стінку?

— Ви що, смієтеся з мене?

— Аж ніяк.

— Ну, молотком забивають.

— Ото ж воно й є. А чи відомо вам, чим саме убили Цибульку?

— Молот… — в Унбегау перехопило подих.

Він був змушений сісти.


Іветта Ніфергельт, звичайно, розповіла нам не все.

Правда, ми довідалися, що вона й Мішель Дюма мають чекати на Червоне Доміно у великому святковому залі Гранд-готелю о двадцять третій годині, але вона не прохопилася й словом про те, що у святковому залі саме в цей час відбуватиметься маскарад.

На щастя, Вольфганга повідомили про це, коли він після обіду подзвонив до готелю, щоб замовити для нас столик.

— Приходити треба обов’язково в маскарадних костюмах, — сказав він, кладучи трубку. — Чарівна перспектива!

— Як це так, у цю пору року маскарад? Хіба зараз карнавал?

— Ні, просто Лейпціг хоче показати клас тим гостям, що прибули на ярмарок. Який костюм ти мені радиш обрати?

— Може, костюм сільського поліцая… Гостроверха каска і густі вуса. Що ти на це скажеш?

— Нічого розумнішого тобі не спало на думку?

— Ні. Ну, а столик принаймні замовлений?

— Аякже. На ньому стоятиме дощечка з написом: заброньовано для капітана Гайєра з Міністерства державної безпеки і трьох співробітників. Ти задоволений?

— Цілком. Дуже тобі вдячний. Коли ж ми вирушаємо?

— Мабуть, о двадцять другій годині. Чи, може, для тебе це запізно?

— Дякую. Я бачу, ти мене вважаєш справжнім шукачем веселих пригод.

— А може, — багатозначно зауважив Вольфганг, — може, причина в тому, що ти сьогодні не побачиш там Карін Зоммер?

— При чому тут вона?

— Очі ж я маю, як ти гадаєш?

— Ти б краще придбав собі окуляри, — пробурчав я.

Вольфганг розсміявся, і на тому цю тему, на превелике моє задоволення, було вичерпано.

Зразу ж після двадцять другої години ми пройшли через вестибюль Гранд-готелю і пред'явили свої вхідні квитки біля входу у святковий зал.

— Ви замовляли столик?

— Так. Через дирекцію.

— Через дирекцію? Одну хвилиночку… Пане Майєр, тут є замовлення через дирекцію? Чи не могли б ви зайти сюди?

Пан Майєр зайшов до кімнати.

Він шанобливо вклонився нам, манірно відставивши мізинці.

— Дирекція? Так, так, все в порядку. Прошу шановне панство йти за мною.

І він, розчинивши навстіж двері, зробив ще один уклін і ввів нас у зал.

Цей маскарад, певно, вскочив Гранд-готелю в добру копійчину. Святковий зал, звичайно строгий і урочистий, цього вечора перетворився на веселий і трохи божевільний рай для веселунів; тут влаштували десятки куточків і ніш. Великі люстри сьогодні могли відпочивати. Замість них скрізь світилися, мерехтіли й блимали світильники й ліхтарики усіх розмірів; тут були і червоні, і жовті, І фіолетові, зелені та сині вогники, і в їх приглушеному світлі мелькали ніжнокрилі ельфи, тупотіли татуйовані матроси, пробиралися розбійники з неголеними обличчями; уквітчані гавайські дівчата ніжно пригорталися до іспанських грандів.

Крізь увесь цей натовп просувалися справжні офіціанти, балансуючи срібними тацями й проносячи відерка з льодом і пляшками шампанського. Між екзотичними рослинами сховалася капела, яка награвала цілком підходящі мелодії.

Нарешті я побачив і двох фельдфебелів, яких нам виділив майор Бек. Власне, я впізнав їх лише по костюмах, бо вони їх вибирали собі разом з нами на пункті прокату маскарадних костюмів. На одному була широка темно-коричнева чернеча ряса, з-під каптура якої виднілася лише маска і край підборіддя; другий загорнувся у широкий плащ, на голову нап'яв крислатий капелюх і з виглядом іспанського гранда відкинувся у кріслі.

Майже непомітний рух руки ченця показав мені, що й вони побачили і пізнали нас, але в ту ж мить відвернулися; це означало, що Червоне Доміно ще не з'являлося. Отже, ми мали час.

Пан Майєр у чорному фраку, підтанцьовуючи, вів нас угору сходами до галереї. Тут ми так само опинилися серед ніш і затишних куточків, світильників і ліхтариків, гомінливих і хихикаючих парочок.

Перед одним із столиків, біля самого парапету, над яким спускалася завіса з виткого декоративного винограду, пан Майєр зупинився.

— Прошу, панство. Це той столик, який для вас залишено. Чи задоволені ви?

Ми роздивилися навкруги.

Галерея тяглася вздовж трьох сторін зала, і з цього місця справді можна було побачити більшість ніш і куточків. Так, місце було непогане.

— Авжеж, — сказав Вольфганг. — Чудово.

— Мені приємно чути це. Бажаю веселого вечора.

Він знову відставив мізинці, ще раз уклонився й пішов.

— Дивак, — зауважив Вольфганг.

— Стара школа. Вони всі такі.

— Я знаю, але це до біса комічно. Ти бачиш десь наших французів?

— Поки що ні.

— Я теж.

Ми сперлися ліктями на парапет і силкувалися розглядіти в різнобарвному тьмяному світлі, чи не майне десь серед екзотичних рослин і паперових зміїв платиново-білява голівка Іветти.

— Та ось же вони!

— Де?

— Та під нами.

Тепер і я побачив їх. Вони теж займали столик на дві персони, він стояв під галереєю. Можна було ясно побачити пакет, що його Іветта втиснула в свою сумочку. Щодо костюмів, то вони, видно, не довго їх вибирали, Іветта накинула кімоно, а у волосся встромила квітку, Томас напнув берет, сидів у жилеті без піджака й курив люльку.

Хтось поклав мені руку на плече. Дівчина, одягнена досить нескромно, чорні очі поблискують за жовтою маскою.

— Підеш танцювати зі мною?

— Не можу, прекрасна маско!

— Ах, ти просто не хочеш.

— Я хотів би, але по щирості кажу, — не можу.

— Знаєш, хто ти? Старий ведмідь!

Я дістав щигля по носу, потім вона пурхнула до сусіднього столика й почала кокетувати там з чорнявим циганом.

Вольфганг посміхнувся:

— Нам слід було все-таки взяти з собою Карін Зоммер. Ти маєш тут надто великий успіх.

— А ти б краще стежив за своїм циліндром. Він ось-ось упаде.

— Прошу, це не циліндр, а шапокляк.

— Це одне й те саме.



— Ні, це не одне й те саме. Мені спеціально пояснював чоловік, що видає напрокат маскарадні костюми.

Костюмер отой, правду кажучи, старався щосили. Він витанцьовував навколо нас на своїх кривих ніжках, як дервіш, прагнучи спокусити нас всілякими можливими й неможливими костюмами. Але нас не цікавила оригінальність. Нам потрібні були костюми, під якими ми могли б сховати нашу форму: протягом кількох секунд нам, можливо, доведеться знову перетворитися на нормальних людей, які прийшли виконувати службові обов'язки, а не розважатись.

Костюмер був прикро вражений бідністю нашої фантазії і мало не заплакав, коли я вибрав скромне доміно. Він пожвавішав лише тоді, коли Вольфганг вирішив узяти для себе фрак, широкий плащ і циліндр. Він хотів ще нав'язати йому чарівну паличку, що вміла пищати, і кролика з пап’є-маше: «Зовсім як натуральний, шановний пане, дуже оригінальний і цінний кролик», — але Вольфганг вважав, що він і без чарівної палички й кролика виглядає досить ефектно.

Майор Бек мало не впав із стільця, коли ми мовчки промарширували в його кабінеті і вишикувалися перед письмовим столом: фокусник, доміно, чернець та іспанський гранд.

— Я багато бачив у своєму житті, — випалив він згодом, — але таке блюзнірство у цих священних стінах — ні І Товариш Гайєр у циліндрі! Діти, діти, та тут луснути можна від сміху!


Іветта і Томас танцювали разом.

З них вийшла непогана пара. Іветта щось шепотіла йому на вухо, а він сміявся, пробував пригорнути її до себе і при цьому мало не збив з ніг офіціанта, котрий, балансуючи, продирався крізь юрбу, тримаючи в руках тацю з стравами та чарками.

А де ж її сумочка?

Сумочка!

Я перегнувся через парапет. Так, сумочка була ще на місці. Ясно видно було й пакет. Загорнутий у коричневий обгортковий папір, перев'язаний червоною мотузкою, він лежав зверху в сумочці. Кожен міг його побачити. Досить простягнути руку, взяти й сховати його під костюмом. Ніхто б цього й не помітив, хіба що ми. Але перш ніж ми встигнемо добігти до залу…

— Глянь на годинник, Вольфганг…

— П'ять на дванадцяту.

Отже, час настав. Доміно могло з'явитися щохвилини. А ті двоє все ще танцювали, і сумочка стояла напіврозкрита на столі. Це було досить легковажно з боку Іветти.

Але ось — чи це не він?

Я був схопився з місця, потім знову сів.

Виявилося, що це тільки червона чернеча ряса; протиснувшись поміж людей, чернець зник у якійсь ніші. Звичайний гість.

Нарешті танець закінчився.

Весела юрба ринула до столиків, оточила бар.

Іветта й Томас посідали на місця. Іветта, поклавши руку на сумочку, пильно дивилася на двері, що вели до залу.

Даремно.

Червоне Доміно не з'являлося.

Гаремний стражник, вже добре напідпитку, штовхнув наш столик з такою силою, що бокали задзвеніли.

— Пардон! — ревнув він. — Пардон. — І, заточуючись, побрів далі, насилу зберігаючи рівновагу.

І знову танець. Вальс.

«Котяться рейнські хви-и-илі…»

Всі підспівували, похитуючись, штовхаючи одне одного.

Чверть на дванадцяту.

Я налив собі другий бокал вина. Вольфганг подивився на мене, наморщивши лоба.

— ГайнцеІ Ти ж знаєш…

— Не турбуйся. Таку кількість я витримаю…

— Нам зовсім не слід пити. Треба бути напоготові.

— Я взагалі не певен, що він прийде. Чи не обдурив він нас?

— Зачекаймо ще.

На цей раз Іветта й Міхаель Томас не пішли танцювати. Це означало, що вони також чекають. Іветта все ще тримала в руках сумочку, в якій лежав пакет.

Мимо нас пройшла парочка, вони трималися за руки і тихенько хихотіли.

— Ні, — промовив я. — Він не прийде.

Внизу іспанський гранд в крислатому капелюсі якраз повільно пробирався поміж столиками, він зупинив на нас погляд і, наче питаючи, що йому робити, знизав плечима. Вольфганг сердито похитав головою. Іспанець повернув назад і загубився в юрбі.

— Може, він бачив нас або взагалі щось пронюхав? — вголос подумав я..

— У мене теж склалося таке враження. Інакше я цього не можу пояснити. Адже мастило йому потрібне!

Ось Іветта підводиться. Вона щось шепоче своєму супутникові. Той киває головою, тягне до себе сумочку, ставить її на коліна.

Іветта повільно проходить серед танцюючих пар до виходу. Біля дверей вона зупиняється, дивиться на нас, так само як і іспанець, знизує плечима й зникає.

— Куди це вона?

— Не маю уявлення!

Три удари литавр, потім і цей танець закінчився.

Знов хаос, безладна галаслива юрба біля бару. Бахкають корки. Дим від цигарок. Гомін.

— Почекаємо ще п'ять хвилин, — сказав Вольфганг.

— А тоді?

— Підемо. Я теж не вірю, що він з'явиться.

Я допив свій другий бокал вина. Воно було міцне й приємної температури. Я міг би випити й більше. Я міг би… але в цю мить мені враз перехопило дух.

— Вольфганг, ди… вись! — насилу вимовив я.

— Що?

— Він там!

Вольфганг обернувся.

На цей раз я не помилився.

При вході стояло Червоне Доміно і уважно озиралося навколо себе.

За чорною маскою блищали темні очі.


Я хотів підвестися, бігти вниз, але Вольфганг силоміць притиснув мене до стільця.

— Сиди на місці!

— Але ми ж повинні…

— Зажди! Він не втече…

Доміно ще не відходило від дверей. Ось воно повільно заходить до залу, повільно йде поміж столиків, уважно розглядаючи кожну маску в чоловічому вбранні.

Ось воно завагалось, підняло руку — ні, пішло далі. Було цілком ясно, що воно когось шукає.

— Досить визивно й грубо, — прошепотів я.

— Мабуть, почуває себе дуже впевнено.

— А ось і наші двоє!



На відстані десяти метрів за Червоним Доміно йшов тепер чернець. З другого боку до нього наблизився іспанський гранд.

Будемо сподіватися, що вони не накоять дурниць. Вольфганг дав точні вказівки про те, як вони мають поводитись. Якщо хтось із них розгубиться…

Ні, вони все-таки тримались оддалік і непомітно йшли слідом за Доміно, яке зараз перебралося на наш бік залу, весь час уважно приглядаючись до чоловічих масок. Чому воно шукало не Іветту? Чи, може, знало, що вона десь пішла і залишився тільки Томас? А ось тепер — воно обернулося.

Чи помітило воно ченця за собою?

Я вп'явся пальцями у парапет і стежив за рухами постаті у пурпуровому вбранні. Ні, Доміно ще нічого не помітив. Нічого.

Ось зараз він угледить Міхаеля Томаса, зараз…

Я побачив, як він здригнувся й зупинився. Так, тепер він помітив його.

Він нерішуче став коло штучної пальми, кілька разів допитливо глянув навколо себе і, нарешті, рушив до широкоплечого.

— Ходімо! — прошепотів Вольфганг.

Він зняв циліндр, і ми почали проштовхуватися крізь юрбу до сходів. Нас смикали, обгортали серпантином, кидали нам услід ущипливі репліки. Але ми не мали часу звертати на це уваги. Кожна хвилина могла стати вирішальною.

На тому кінці залу сидів Міхаель Томас, все ще тримаючи сумочку на колінах, а поруч із ним стояло Червоне Доміно і щось творило. Трохи далі притулився до колони чернець, схрестивши руки на грудях. Вольфганг спинився.

— Нічого не можу зробити, — сказав він… — Але в мене якесь дивне почуття, що тут не все гаразд.

— А що саме негаразд?

— Оце я й хотів би знати.

Поруч з нами став іспанський гранд.

— Що нам тепер робити?

— Затримайте білявого.

— А Доміно?

— З Доміно ми самі упораємося.

Гранд уже зник, ось він виринув знов коло ченця.

Вони повільно посувалися до столика під галереєю. Доміно розмовляло з широкоплечим. Ні, воно ще їх не бачить і почуває себе, очевидно, цілком упевнено.

Три кроки — і ми вже біля них.

— Спокійно, — сказав Вольфганг. — Міністерство державної безпеки. Вас заарештовано.

Міхаель Томас зробився сірий; в супроводі гранда й ченця він рушив до дверей. В цю мить, під соло ударних інструментів в оркестрі, Доміно відкинуло капюшон і зняло маску.

Я відсахнувся.

Перед нами стояла Карін Зоммер.

— Карін!

Мені здавалося, що я кричу її ім'я, хоч я вимовив його пошепки.

— Карін Зоммер?

Вольфганг теж із жахом дивився на її вродливе личко, що весело посміхалося нам.

— Ви завжди так вітаєтесь з дамами, панове! І взагалі, де ви були? Я ж весь час вас шукаю.

— Ви нас шукаєте?

— Звичайно, — сказала вона, все ще сміючись. — Адже ви так мило написали в листі, що хотіли б зі мною тут зустрітися.

— Я? — перепитав вкрай спантеличений Вольфганг.

— Ні, він.

Карін показала на мене.

— Що ти наробив? — насилу вимовив Вольфганг.

— Та не писав я ніяких листів. Що я, божевільний?

Тепер і Карін зблідла.

— Але ж ви писали мені, щоб я о чверть на дванадцяту чекала на вас у святковому залі Гранд-готелю. Ви просили мене навіть одягти червоне доміно, щоб вам легше було пізнати мене.

— Та нічого подібного я не писав!

— Ви знаєте почерк Швенка? — спитав Вольфганг.

— Почерк? Ні. Але він же підписався!

— Гайнц Швенк?

— Так.

— Цього я не розумію, — сказав я. — Просто не розумію.

— А я дещо починаю розуміти. — Вольфганг глянув на сумочку з коричневим пакетом, яку широкоплечий поставив на стіл перед тим, як його повели. Я простежив за його поглядом.

— Ти вважаєш, що мастило йому чомусь уже непотрібне?

— Ні, воно йому, безперечно, потрібне! Але ж Іветта везла сюди дві бляшанки. Де Друга?

— Та, мабуть, в Іветти.

— Ти думаєш? А я думаю інакше. Ходім! Швидше.

В цю мить я теж зрозумів ситуацію.

Домовленість про зустріч на маскараді була не що інше, як спритно задуманий маневр, яким справжнє Доміно відвернуло увагу Іветти й Томаса і виманило їх з номера. В той час, як вони чекали на нього у залі, воно спокійно, ніким не впізнане і невикрите, винесло другу бляшанку з їх кімнати. Це був трюк грубий, але в грубості своїй майже геніальний. Адже й ми піймалися на гачок!

Дістатися до виходу було нелегко. Знов і знов маски, хихикаючи й жестикулюючи, заступали нам дорогу. Але ми не звертали на них уваги.

Іветта! Де була Іветта?

— Кретин! — крикнув якийсь тип, котрого я ліктем відштовхнув убік.

— Обережно! — заревів багровий офіціант з краплями поту на лобі.

Я бачив, що Карін іде слідом за нами, бона докладала всіх зусиль, щоб не відставати від нас. Губи в неї були напіврозтулені, вона важко дихала. Капюшон з'їхав униз і звисав через плече, як скручена мотузка.

Пан Майєр, що маленькими кроками походжав туди й сюди біля входу, злякано здригнувся, коли Вольфганг торкнувся пальцем його плеча.

— Вам відомо, куди пішла платиново-білява дама в кімоно, яка п’ять хвилин тому покинула зал?

— Платинова блондинка? Гм, власне кажучи, делікатність не дозволяє…

— Та облиште вже, кажіть швидше! Уперше за цей вечір на обличчі старшого офіціанта з'явився природний вираз, котрий свідчив, що пан Майєр страшенно шокіруваний. Відставлені мізинці безпорадно опустилися. Він з явною неохотою мотнув головою у бік сходів.

— Отуди…

— Дякую.

Вольфганг не звернув жодної уваги на збентеженість людини у чорному фраку. Він уже барабанив пальцями у скляне віконце реєстратури.

— Які кімнати займають пан Дюма та фрейлейн Ніфергельт?

Швейцар приніс реєстраційну книгу і перегортав її спокійно, як людина, що всяку роботу звикла виконувати якнайретельніше.

— Коли вони у нас зупинилися?

— В середу.

Він кинув погляд на календар.

— У середу? Отже, це було тридцятого серпня. Хвилиночку, — його палець з дратівливою повільністю рухався по записах, нарешті, завмер. — Ось маєте. Кімнати двісті вісімнадцять і двісті дев'ятнадцять.

— Дякую.

Звичайно, всі ліфти зайняті.

Ми побігли до сходів. На площадці другого поверху ми мало не збили з ніг хлопчика-служника, що тягнув заставлену посудом тацю. Літня дама докірливо подивилася нам услід. Її собачка, болонка з гаптованим золотим покривальцем на спині, нервово загавкала.

Третій поверх.

— Ось там…

Ми побігли коридором.

Раптом Вольфганг зупинився.

— Ви нічого не чуєте?

Справді, зараз почули й ми. Хтось барабанив кулаками в двері. Хтось кричав:

— Алло! Відчиніть! Алло!

Це був голос Іветти.

Гранд-готель має міцні й солідні подвійні двері. Тому стукотіння і крики долинали до нас неясно, приглушено. Як тільки в залі почав грати оркестр, ми взагалі перестали будь-що чути.

Шум долинав з двісті вісімнадцятої кімнати.

Ключ стирчав у дверях.

Вольфганг відімкнув перші двері, потім другі — і ми побачили перед собою роздратовану, розлючену Іветту.

— Бляшанка… він її…

— Що трапилося?

— Мерзотник! Він узяв другу бляшанку!


Іветта кинулася до сходів. Але Вольфганг тихенько завів її назад у номер.

— З цим нема чого хапатись. Він не втече від нас.

У номері Іветти ми побачили просто-таки розкішну картину: дверцята шаф навстіж розчинені, шухляди письмового стола вису-нені, вміст перевернутого чемодана розсипано на килиму. Телефонний кабель перерізано.

— Як це ви взагалі надумалися зазирнути сюди? — поцікавився Вольфганг.

— Мене дивувало, що його немає. Я весь час думала про це і раптом згадала про другу бляшанку. Тоді я догадалася, що він хотів просто виманити нас з номера.

— А чому ви нічого нам не сказали?

— Бо німого напевно не знала… Це ж лише припущення.

— Він був у кімнаті, коли ви зайшли?

— Ні. Я застала в номері тільки цей хаос, що ви бачите. Само собою зрозуміло, що я в ту ж мить кинулася до письмового стола, щоб перевірити, чи знайшов він бляшанку.

— Її не було?

— Так, — Іветта поправила розпатлане волосся, що безладно спадало їй на обличчя. — Я стояла ще навколішки перед шухлядою, коли за мною грюкнули двері до ванної кімнати. Я обернулася. Він стояв там і реготав. Бляшанку він тримав у руці.

— А потім?

— Я була страшенно розгублена, не знала, що мені робити. Він скористався з цього, перерізав телефонний дріт, вибіг з кімнати і замкнув за собою одні й другі двері. Я стукала, кричала, але ніхто не чув. Я збиралася вже кричати з вікна.

— Чи впізнали ви його?

— Тобто як це — впізнала? Це було Червоне Доміно. Звичайно, в масці.

Вольфганг розлючено хитав головою.

— Так я собі це й уявляв. Нам негайно треба їхати на завод.

— Ти вважаєш, що він буде там?

— Я майже певен. Зрештою, він же мусить якось передати мастило монтерові.

— Можна й мені з вами? — спитава Іветта.

— Ні. Вам краще лишитися тут, в товаристві фрейлейн Зоммер. Ходімо, Гайнце!

Наш шофер куняв і, кліпаючи очима, схопився, коли Вольфганг просунув руку у на-піввідкрите вікно машини й натиснув на сирену.

— А де ж друга машина?

— Та вони вже поїхали. З арештованим.

— Добре. їдьмо спочатку в управління. Але — темпи!

— Ти ж, здається, хотів їхати на завод?

— Ми не можемо провести цю операцію самі. Нам потрібно ще принаймні двоє чоловік.

Обидва наші фельдфебелі сиділи в кімнаті чергового, маскарадні костюми лежали поруч з ними; для них було несподіванко, що Вольфганг потривожив їх іще раз. Вони гадали, що операцію закінчено.


Не минуло й трьох хвилин, як наші машини під’їхали до промислового району. Вольфганг був неспокійний, так само як і я. Ми знали, що тут ідеться про якість хвилини.

— А наш злочинець, між іншим, не новачок. Але зачекай-но, ми доберемося де тебе, — прошепотів Вольфганг.

Я нічого не відповів. Мої думки були зайняті не тим. Вольфганг це помітив.

— Що з тобою?

— Карін! Чому вони втягнули її в цю історію? І що означає лист?

— Мені здається, тут можна знайти цілком невинне пояснення. Адже Карін мало прийти о чверть на дванадцяту.

— Авжеж.

— От бачиш. Якраз у цей час ми почали нервувати, А її роль полягала в том, щоб затримати нас іще на кілька хвили, щоб продовжити, так би мовити, нашу не певність і вагання.

— Гм, не знаю. Зрештою Іветта все ж таки побігла в номер, охоплена недовір'ям.

— Але тільки тому, що Карін запізнилася. Якби Карін прийшла точно в призначений час, то Іветта нічого б не запідозрила, і справжнє Доміно могло б спокійно зникнути, виконавши свою «місію».

— Я так боявся за Іветту…

— Вона дуже легковажно вчинила, коли сама побігла туди. А втім, я певен, що він і зараз вважає Іветту співробітницею цього Фабріціуса і взагалі нічого не знав про нашу присутність на маскараді. Інакше, він, мабуть, не обмежився б тим, що замкнув її в номері.

Та ось нарешті ми досягли території заводу.

Велетенські цехи, темні й масивні, бовваніли на фоні нічного неба. Лише там, де працювали в три зміни, гримотіли преси, розлягався гуркіт свердлувальних верстатів, ляскали паси трансмісій, гупали молоти й свистіли заводські локомотиви.

Машина завернула на дорогу, яка прямісінько вела до заводу № 3 лейпцігського народного підприємства «Крани й підйомні механізми». Над складальним цехом виднілося сріблясте павутиння крана. В його кабіні світилося.

Сторожка була освітлена, але порожня. На столику лежали розгорнута брошура й обгризений синій олівець, поряд стояв термос. Вікно зачинене, залізна брама замкнена.

Я простяг був руку, щоб подзвонити, але Вольфганг спинив мене.

— Не треба!

Я здивовано глянув на нього.

— А як же ми?..

— Через мур. Ходім!

Ми пробігли щось із сотню метрів вздовж муру, поки не опинились у тіні монтажного цеху. Якби не оце кляте скло! Хоча Вольфганг і допомагав мені, але я таки розпанахав штани — в дірку можна було просунути кулак. Проте я не мав часу займатися своїми штаньми. З муру вже позстрибували униз обидва фельдфебелі і пригнулися до землі біля нас.

Вольфганг пошепки давав їм вказівки. Ось вони зникли в темряві, один пішов праворуч, другий ліворуч. Ми з Вольфгангом навпомацки пробралися до задньої стінки монтажного цеху. Виявилося, що тут є вузькі залізні двері, яких я ніколи раніше не помічав. Ми обережно їх відчинили.

І ось ми стоїмо під високим склепінням цеху. Кілька ламп горять тут і там, але їх замало, щоб освітити приміщення. Скрізь тремтять рухливі тіні, а машини й нагромаджені навколо матеріали в Сутіні скидаються на поснулих звірів.

Брама, що веде у двір, розчинена. Двір залитий яскравим світлом — здасться, що зараз ясний день. Навколо крана метушаться монтери, вони зайняті останньою перевіркою. Скреготить залізо. Хтось когось гукає. Хтось сміється.

Ми повільно наближаємося до головного входу.

Поряд мене щось неначе ворухнулося.

Я швидко обертають туди і бачу на риштуванні людину з перекошеним від страху обличчям. Монтер. Біля його ніг стоїть відро, до краю наповнене мастилом, а поруч з відром лежить бляшана банка; згідно з етикеткою, бляшанка містить у собі мюнхенське експортне пиво.

— Що… що ви тут робите? — белькоче він.

Вольфганг ніби й не чує його запитання. Він показує на відро:

— Ви накладаєте мастило?

— Звичайно.

— В такому разі я вам не раджу брати мастило з отієї маленької бляшанки. Воно має, мушу сказати, одну неприємну якість: роз’їдає сталь.

Монтер нахиляється і, зробивши стрибок, мов тигр, кидається на Гайєра. Я поспішаю на допомогу, але це вже непотрібно: монтер сидить на землі і тримається за вивихнуте ліве плече, обличчя його скривлене від болю.

— Вставайте!

Монтер підводиться. Щоправда, при цьому він скрегоче зубами й злісно мружить очі.

— Так, а тепер подайте руку цьому панові. Ні, не праву, а ліву. Ліва ближча до серця. До того ж, ваша ліва рука зараз дуже вразлива, і це вас, мабуть, стримуватиме від дальших дурниць.

За хвилину дивна група виходила з цеху на заводський двір.

Праворуч ішов Вольфганг Гайєр, ліворуч я. Монтер плентався поміж нами. Як слухняна дитина, він тримав мене за руку, намагаючись не робити різких рухів.

Біля шасі крана стоять монтери. Серед них доктор Козель, сторож Петерс і ще хтось, кого в цей момент закриває купа ящиків.

Вони побачили нас лише тоді, коли ми наблизились до них на відстань тридцяти кроків. Вони запитливо дивляться на монтера, ліва рука якого лежить у моїй. Під правою він затиснув бляшанку з етикеткою «Мюнхенське експортне пиво».

В цю мить хтось швидко відокремлюється від них і намагається зникнути за залізничним вагоном, що відкотився вбік. Але на задньому плані якраз вчасно з’являється фельдфебель «що встиг обійти цех зліва, а з правого боку спокійною ходою людини, що вийшла на прогулянку, наближається другий товариш. Тепер уже для Червоного Доміно немає порятунку.

На якусь мить постать безпорадно застигає, потім швидко повертається назад, біжить повз групу співробітників і спритно видирається по драбині до кабіни крана.

Все це сталося так швидко, що, крім нас, власне, ніхто не зрозумів, що саме трапилося. Я теж якусь мить стояв мов укопаний, поки не побачив, як Вольфганг широкими стрибками підбіг до крана й поліз угору по драбині.

Я ще встиг крикнути фельдфебелю: «Не спускайте очей з монтера!» і побіг щодуху слідом за Вольфгангом.

Дорогоцінні секунди, невже вони втрачені? Постать щойно зникла в кабіні, а ось і Вольфганг протиснувся туди за нею.

Я почув дзвін, потім приглушений крик, а тоді відчув, що кран рухається: він котився по рейках усе швидше. При такій швидкості малий упор, всього з двох балок, звичайно, не міг його затримати. Балки зламаються, кран зійде з рейок, зариється в землю, втратить рівновагу — і перекинеться. Це буде кінець.

В цю мить і я досяг кабіни.

Вольфганг, скорчившись, стояв біля розподільного щита. Лівою рукою він намацував головний рубильник, права була притиснута до живота. Крізь пальці проступала кров.

А потім я побачив і примарну постать, що, важко дихаючи, притулилась до протилежної стінки кабіни, готуючись до чергового стрибка. Рука її стискала маленький стилет.

Коли я зайшов, вона обернулася, очі її широко розкрилися, вона піднесла руку…

Але в цю мить Вольфганг ззаду вибив з її руки стилет, який брязнув об шибку. А за кілька секунд наручники зімкнулися на ЇЇ зап'ястях.

Вольфганг лежав непритомний в кабіні крана. Я вимкнув рубильник.

Кран здригнувся і став, до упора лишалося кілька метрів…

Загрузка...